Королівська обіцянка

Розділ перший Повернення старого друга

Був квітень, сніг зійшов, і пробилася перша травичка, а головне — яблуні вже ось-ось мали вкритися пишним цвітом.

Дуже люблю цю пору. Повітря просякнуте ще не святом, а передчуттям свята. Бруньки каштанів великі, ніби лапи щенят. Світає все раніше й раніше. І в класі доводиться запинати штори, бо сонце б’є й смалить, і який же дурень за такої погоди думатиме про уроки!

І от ми йшли зі школи — я, моя подружка Ритка й Макс Овчинін з паралельного класу. Насправді Максу було не по дорозі, але він вигадав, що йому необхідно заскочити на пошту. Йому щодня щось треба — то на пошту зайти, то в «Міні-маркет», то до приятеля, аби тільки не додому, а разом з нами. Він височенний, у сьомому класі — метр сімдесят. Ритка йому по плече. А я, хоч і виросла за півроку на вісім сантиметрів, — усе одно в цій компанії найнижча.

— Лінко, хочеш, твій рюкзак понесу?

— Мені що, сил бракує?

Ні Макс, ні Ритка не знали про мене всієї правди. Ніхто на світі не знав, навіть мама.

І я, чесно кажучи, сама іноді сумнівалася: а чи було це навсправжки? Чи була я магом дороги, воїном мандрівного Королівства й другом короля Оберона? Чи носила посох зі смарагдово-рубіновим набалдашником?

— Чому ти посміхаєшся? — з підозрою запитала Ритка.

— Та так, — потерла я кінчик носа. — Просто гарна погода.

Погода дійсно приголомшувала: сонце шкварило, небо ясніло, а горобці цвірінькали й купалися в калюжах. Увесь світ навколо був схожий на моє Королівство. У такі дні хороше мріється — про літо, про море й про те, що Оберон колись прийде за мною, кудись покличе, і ще вистачить на мою долю чарівних боїв і походів…

Адже я щодня на нього чекала. Якщо у нашому дворі хтось незнайомий сидів на лавочці — я щоразу ще звіддалік починала приглядатися. Серце тьохкало: Оберон? Ні…

Три з половиною місяці я його не бачила. Відтоді, як він прийшов до нас на батьківські збори. Відтоді, як наша класна перестала до мене чіплятися. От не знаю, Оберон її зачарував, чи що?

— Ну, бувай, — сказала Ритка на розі біля «Міні-маркету». — Овчинін, якщо тобі на пошту — ходімо.

Макс зам’явся:

— Іди сама. Я наздожену.

Ритка хмикнула, закинула рюкзак трохи вище на плече й рушила додому. А Макс залишився.

— До себе не запрошую, — сказала я діловито. — У нас не прибрано. І взагалі… Ішов би ти, Максе, уроки вчити!

Він почервонів і посміхнувся:

— А я завтра до школи не йду. У мене олімпіада з математики.

— Щастить, — сказала я з жалем. — Ну чого тут стовбичити, давай хоч у двір зайдемо, чи що…

І ми ввійшли у двір.

На лавці напроти мого під’їзду сидів плечистий чолов’яга у світлій вітрівці. Не Оберон. Я ще звіддалік це зрозуміла: Оберону років сорок, а цьому трішки за двадцять. У Оберона волосся із сивинкою, а цей чорнявий. Не Оберон. Ну й байдуже…

Я сказала собі «байдуже», та настрій раптом зіпсувався. Начебто кульку проштрикнули голкою — пух-х, і все.

А раптом король ніколи за мною не прийде?

Я була потрібна чарівному Королівству, допоки воно мандрувало. А тепер воно вкоренилося на новому місці й росте собі потихеньку. А навіщо осілому Королівству маг дороги? Не знадобиться. Чекай, Ліно, рік, і два, і десять…

— Ти чого? — запитав Макс.

— Нічого. А тобі що до того?

Макс опустив куточки губ:

— От як у тебе настрій змінюється… Щойно цвіла, а тепер на людей кидаєшся. Ні сіло ні впало. А я винен?

— Не винен, — сказала я знехотя. — Гаразд, Максе, ти мене дійсно, того… пробач… За малечею треба в садочок, уроки, все таке…

— Розумію, — сказав Макс і похнюпився. — Ну, бувай?

І я вже зробила крок до свого під’їзду, аж раптом…

— Ліно!

Сироти по шкірі. Ніби гарячою водою від потилиці до п’ят. Я обернулася.

Ні, це був не Оберон. Я взагалі його не знала, цього чоловіка. От хіба…

Я придивилася. Не повірила власним очам: він був схожий на старшого брата одного мого друга.

Хлопець підвівся мені назустріч:

— Ти що, мене не впізнаєш?

І голос же його!

— Гарольде? — сказала я зачудовано.

Він винувато посміхнувся.

— Гарольде!

Уже й не знаю, що подумав про мене Макс Овчинін, який ще не пішов і став свідком цієї сцени. Я скрикнула, підстрибнула і повисла на шиї в незнайомого чоловіка — бо тепер упізнала його абсолютно точно. Нехай він змінився за минулі чотири місяці, але це таки Гарольд, мій друг і вчитель, який був молодшим магом дороги, а тепер, напевно, вже старшим став…

— Гарольде… це точно ти?

Він міг би не відповідати. За час, що ми провели в сідлі пліч-о-пліч, я встигла вивчити всі вирази його обличчя.

— Лінко… а ти зовсім не змінилася.

— От іще, — я відсторонилася. — Я, між іншим, виросла на вісім сантиметрів, це… зачекай, Гарольде. Зачекай…

Здогад був таким страшним, що в мене оніміли щоки.

— Гарольде! Скільки років минуло в Королівстві?!

Він потупив очі:

— Шість…

— Скільки?!

Усе зрозуміло. Коли ми востаннє бачилися, Гарольду було сімнадцять, і я вважала його старшим братом. А отже, тепер йому…

Але ж річ не тільки в тім!

— Гарольде! Його величність?..

Він зрозумів з півслова і поспішив мене заспокоїти:

— Здоровий. Не бійся.

— А принцеси? Принцеси, тобто сестри-охоронниці! Вийшли заміж?

— Ні.

Я сіла на лавку. Гарольд примостився поряд. Макс Овчинін стояв кроків за десять і дивився отетеріло, але зараз мені було не до нього.

Одного разу, рятуючи Королівство від загибелі, король Оберон дав обіцянку — кожна з п’яти принцес, які були нареченими його сина, отримає по принцу за чоловіка, і станеться це раніше, ніж на скронях у кожної з них проб’ється перша сива волосинка. Заставою його королівської обіцянки стало життя Короля. Коли я вирушала додому, принцеси й не думали сивіти — вони ж бо були лише на кілька років старші за мене. І от тобі й маєш — у нас минуло майже чотири місяці, а в них, виявляється, промайнуло шість років!

— Чому ви не сказали мені, що в Королівстві час лине швидше?

— Та я сам не знав, — сказав Гарольд з досадою. — Досі ж ніколи такого не було, щоб людина з вашого світу довгенько жила в нас, а потім поверталася…

Я розглядала його з дивним відчуттям. Усе-таки він був надто дорослим. І одягнений несхоже: сорочка в клітинку навипуск, світла вітрівка, не вельми чиста, джинси, затаскані кросівки… Я ж його звикла бачити в дорожньому костюмі мага!

— А Оберон знав?

— А ти думаєш, він залишив би тебе без єдиної звісточки аж на шість років?

— Так, — я прикусила губу. — І що ж, за цей час він не знайшов жодного принца?

Гарольд опустив голову:

— Він шукав. Але ж у нього — жодної вільної хвилинки. Там дракон занадився посіви палити. Там пірати напали на узбережжя. Там купці завищують ціни… Він, звичайно, посилав гінців туди-сюди, але всі повернулися ні з чим.

— Що, зовсім-зовсім немає принців?!

— Ну, панікувати поки ранувато, — сказав Гарольд без особливої впевненості. — Знаєш… Ходім-но до лісу чи кудись інде. Тут такий сморід…

Я потягнула носом, але нічого не відчула.

— Звідки смердить?

— З вулиці. Від цих, що їздять.

— А-а, вихлопні гази… Ходімо до мене додому. Я кватирку зачиню.

— Ні, — Гарольд рішуче похитав головою. — Мені такий дім не подобається, вибач. Тут є поблизу дерева.

— Парк?

— Ну так. Ходімо. Погода гарна.

— Гаразд, — я знову закинула рюкзак на плече. — Пішли.

На виході з двору мене наздогнав Макс.

— Ліно, можна тебе на хвилиночку? — запитав напруженим голосом.

Я підійшла:

— Чого тобі?

Макс нервував:

— Хто це?

— Мій друг.

— Куди ти з ним ідеш?

— А тобі що?

— Ліно! Ти поглянь на нього! У нього ж таке лице… ніби він убивця! Це дорослий мужик, навіщо ти йому потрібна?!

Я примружила очі:

— Ти мене що, виховувати зібрався?

— З глузду з’їхала, — сказав Макс жалібно. — Звідки ти його знаєш?

— Я з ним билася пліч-о-пліч, — сказала я сухо. — Він мені не раз життя рятував. А я — йому. Його звуть Гарольдом, і він таке бачив, від чого ти б моментально наклав у штани. І якщо ти хоч комусь скажеш, що я з ним пішла — можеш заздалегідь справляти поминки, він тобі голову зітне… Втямив?

Я пішла, а Макс залишився стояти. Я подумала мигцем: може, дарма я так? Може, це занадто?

Але Гарольд крокував поруч, вороже косував на авто, що мчали вулицею, і думки мої переметнулися на інше.

— Ну, розповідай швидше, як там усі? Як наші?

Я називала жителів Королівства «нашими» абсолютно природно й по праву. Бо ще зовсім недавно я як маг дороги захищала їх, допомагала вибиратися з халеп, лікувала, ділилася своєю силою й навіть одного разу зварила у великому казані кашу. Щоправда, каша трішечки підгоріла.

— Чудово. Ти зараз Королівство не впізнаєш. Народу понаїхало — тисячі! Місто, крамниці, майстерні, навіть цирк свій на околиці є. Циркачі не хочуть від’їжджати — у вас, кажуть, весело, люди щедрі й уміють дивуватися…

Я згадала, що казав мені колись Оберон. Там, де люди вміють дивуватися, є місце для чарів. Там розквітає тонкий світ — чарівна оболонка нечарівних предметів.

— Принцесам побудували храм Обіцянки. Туди люди юрмами валять — подивитися. Принцеси танцюють, співають, вивчають науки. І кожен ранок починають біля дзеркала — розглядають, чи не пробилася в когось перша сива волосина?

— Та скільки ж їм років? — запитала я непевно. — Двадцять з маленьким хвостиком?

— Ну й що? Одна волосина може просто випадково вирости. Принцеса мишку, приміром, побачить, злякається — волосок і посивіє…

Гарольд говорив, звівши докупи брови й дивлячись прямо перед собою. Ми сиділи на лавочці в маленькому запилюженому парку. В брудному озерці юрмилися качки — вимагали хліба. У мене десь валялися в рюкзаку залишки бутерброда, але речі, які повідав мені Гарольд, були надто серйозними.

— Слухай, — поцікавилася я з сумнівом. — А… на комусь іншому їх можна одружити?

— Наречених хоч греблю гати, — Гарольд дивився на качок. — І наші, й чужоземні.

Моряки, купці, лицарі. Приходять у храм, начебто просто в гості, й починають хвости розпускати. Один капітан залишив своє судно, команду, переселився до нас. Так закохався в Ортензію — не піду, каже, без неї. Ти думаєш, вона на нього хоч разочок глянула? У них мова коротка: принц? Ні. Ах, ні? До побачення!

— Оце дурненькі! — сказала я спересердя. — Нащо їм принци? Чим принци кращі за інших? Узяти хоча б нашого… Як вони там, до речі, принц Олександр із принцесою Ельвірою?

Гарольд знизав плечима:

— Живуть, як і передбачали. Вона на ньому мало верхи не їздить. Діти в них — уже троє…

— Так?

— Звичайно. Взагалі, багато хто одружився за цей час, багато дітей народилося.

— А… — я запнулася, покосувала на Гарольда. — Слухай… А ти не одружився?

Він потупив очі. Його щоки трішки зарум’янилися:

— Угу. Син у мене. Півтора рочку.

— А-а-а, — сказала я тихо.

Ну уявіть: ось ви не бачите людину чотири місяці. Ви звикли, що він вам ніби старший брат. І… не зовсім брат. Друг, загалом. І раптом ви довідуєтеся, що він, виявляється, одружений, що в нього дитина підростає, а ви все ще вчитеся й вчитеся у своїй школі…

По-перше, у них шість років минуло.

А по-друге, хіба нас із Гарольдом щось зв’язувало, крім бойової дружби?

— Вітаю, — вичавила я, намагаючись, щоб голос звучав весело. — А на кому ти одружився?

— З новеньких, — Гарольд дивився кудись уперед. — Ти її не знаєш.

Ну й дурнуватий, напевно, у мене вигляд…

— Гаразд, — сказала я, намагаючись зам’яти незручність. — Як же тобі вдалося перейти зі світу в світ? Я раніше думала, що тільки Оберон…

— Насилу, — зізнався Гарольд. — Його величність каже — тільки у свій світ повертатися легко… Він мене постійно всьому вчить. То — «Гарольде, зустрічай послів». То — «Гарольде, з’їздь на острови втихомирити людожерів». То — «Гарольде, відпрацьовуй переходи»… Я ночами не сплю, свого малюка місяцями не бачу. Знаєш, — Гарольд стишив голос до шепоту, хоча підслуховувати нас було нікому, — мені здається, він готує мене собі в спадкоємці.

— Як?!

— Та ось так.

— А принц Олександр?

Гарольд зітхнув:

— Його всерйоз ніхто не сприймає. Навіть коли б не було того випадку зі зрадою… Ну який з нього король? Підловив мене нещодавно в лісі… Я, каже, жодних прав на корону не маю й не домагатимуся її. Ми, мовляв, з тобою друзями були, друзями й залишимося… і пам’ятай про це, майбутній королю Гарольде… Тьху! — мій друг так садонув кулаком по лаві, що качки злякано розлетілися. — Ти розумієш, він уже зараз бачить Оберона мертвим. Боїться зі мною сваритися, планує собі спокійне майбутнє… Ну яка ж він скотина!

— А король? — запитала я посмутнілим голосом.

— З ним не можна ні про що таке говорити. Розумієш? Він теж узяв собі на думку, що доживає останні роки, мало не останні дні. Коли в котроїсь із принцес проб’ється перша сива волосина…

— Годі!

— От і він теж. «Годі, Гарольде, нам треба думати про податки». «Перестань, Гарольде, нам треба думати про драконів». «Не варто, нам треба думати про людожерів»…

— А людожери звідки взялися?

— А звідки вони зазвичай беруться? Живуть собі на островах, судна, що пропливають мимо, палять… У нас уже три їхні племінні вожді в темниці сидять, а їм хоч би що… «Не варто, Гарольде, я хочу залишити тобі й людям якнайменше проблем…»

Гарольд раптом закрив лице руками. Виглядало це дивно, бо я його знала — він завжди був мужній. А тепер ще й дорослий — зовсім дорослий, недосяжно…

— Ну ти чого? — запитала я злякано.

— Нічого, — він дивився крізь пальці на осмілілих качок. — Мені Оберон як батько. Знаю, що й тобі теж.

Я згадала, як Оберон з’явився на батьківських зборах. Як із шапки, яку він тримав у руках, спадали крапельки — колишні сніжинки…

— Що ж нам робити, Гарольде?

— Я відпочину, — сказав він глухо. — Хоч трохи посиджу спокійно. Поки я тут, там час завмер. Усе завмерло. І принцеси не милуються на себе в дзеркало, і королю не загрожує небезпека… А я так утомився.

Доріжкою повз нас пройшла молода мама з дитиною. Жінка штовхала коляску. Маля тягло пластмасову гусеницю на коліщатах.

— Гарольде, — сказала я твердо. — Якщо у вашому світі так багато принцес — чому проблеми із принцами? Га?

— Пояснюю, — у голосі Гарольда мені раптом вчулися інтонації Оберона. — Принцесою вважається кожна дівчина, яка з’явилася босоніж у Королівстві на світанку і пред’явила грамоту, що її батько — правитель далеких земель. Таких «правителів» можуть бути десятки — бо карликові королівства, ні до чого не придатні, народжуються, як бризи, і так само зникають… А дівчатка хочуть принца. Й Королівство за законом зобов’язане їх прийняти.

— Не дуже мудрий закон.

Гарольд скинув брови:

— Це закон нашого світу. Може, тобі не подобається, що дощ мокрий, а сніг холодний?

— Дуже подобається, — сказала я примирливо. — Прекрасний закон… Гарольде, а де є принци? Де їх можна шукати?

— Король знає. Але не каже. Мені, в усякому разі.

— Чому?

-Тому що: «Ми повинні думати про наш народ! Ми повинні думати про майбутнє! Я не можу ризикувати тобою, своїм єдиним магом!»

— Відтак, це небезпечно, — сказала я посмутнілим голосом.

— Ліно, — Гарольд вперся долонями в коліна. — Я прийшов за тобою, бо… Ну поговори ти з ним, га? Може, тобі вдасться його вламати?

— Мені? Оберона? — запитала я із сумнівом. І відразу спохопилася: — Я хочу до Королівства, Гарольде! Я так скучила! Я хочу все побачити… Адже ти зможеш мене перевести, так?