Акваріум

Side B

Почулося скрипіння, важкий видих, і вже потім — знову низький голос Шенколюка. Я зрадів йому, якщо чесно.

«…чорт, довбана техніка! Ніяк не звикну до неї. Гадаю, ти зрозумів, виродку, що з одного боку касета скінчилася. У мене залишилося ще сорок п’ять хвилин, і за цей короткий час я намагатимусь тобі розповісти, що ж відбувалося в наступні роки.

Отже, Василь, безтурботний водій-п’яничка із Прикарпаття, тепер був просто номером два і опинився в слоїкові поруч із дружиною. Що цікаво, вона аж ніяк не зреагувала на нового мешканця банки і поводилася так само, як і раніше.

Тепер я розповім тобі, що я задумав, якщо ти такий тугодум і досі не допетрав. Якщо уже зрозумів — все одно слухай.

Того дня, коли дощ припинився, коли всюди пахло вологою, мені в голову прийшла думка, що непогано було би зробити великий вольєр, переселити жінку в нього і таким чином поступово створити там цілу спільноту, постійно добуваючи нових мешканців. Я зупинився на акваріумі великих розмірів, без води, звісно, бо це було найкраще, що я міг уявити. Всередині мало бути достатньо місця, і, крім того, крізь скло я міг зовсім вільно спостерігати за тим, що відбувалося всередині. Погодься, непогана ідея. З акваріумом все мало бути легко і зручно.

Саме тому, коли я робив креслення, то вирахував собі ідеальні для кімнати, де все це мало відбуватися, розміри. Після того мені залишалося лише замовити шматки скла. Ну, це все ти вже знаєш, — як я замовляв і привозив додому.

Залишивши моїх двох маленьких жучків в банці, в кімнаті на першому поверсі, я ліг спати, бо був все ж добряче п’яний від коньяку і до того ж утомлений вилазкою до міста, — вона забрала в мене багато сил і нервів, я зовсім відвик від людської компанії і живого спілкування. Тепер вони мене просто виснажували.

Проспавшись, я погодував номерів один і два у слоїку, переконався, що чоловік прокинувся і почувається начебто нормально, наскільки нормально можна було почуватися в його становищі, і майже на весь день зник на другому поверсі. Я взявся за спорудження свого акваріума.

Передусім я переконався, чи ми з Василем довезли скло цілим і чи можна з нього зараз щось ліпити. Все було в порядку. Потім, аби довго не морочитись і не парити собі голову цим акваріумом, я вирішив зробити дерев’яний каркас за розмірами скла. Воду я в нього набирати і не думав, стикувати між собою скло і обробляти шви потреби не було ніякої. Підлога в будинку була встелена довгими, непоганої якості дошками, тому я озброївся молотком, ломиком, і кілька годин виколупував дошки в кімнатах, де бував найрідше. Коли мав їх достатню кількість, все гарно підрівняв за розмірами і протягом наступних годин зібрав у єдину конструкцію.

Ближче до вечора в кімнаті стояв дерев’яний пара­лелепіпед, який нагадував каркас великої шухляди. Я бачив, що до подібного розміру коробок вантажать провізію для подорожей по морю. Власне, аби мій акваріум був готовий, залишалося тільки присобачити скляні площини до боків коробки, щоб воно все міцно трималося купи. Трохи довелося поморочитися, але, коли вже стемніло, все було зроблено.

Споруда вийшла кострубата, не зовсім гарна, але своє призначення вона мала би виконувати, тому претензій до неї я не мав жодних.

Це була величезна скляна коробка довжиною три з половиною, шириною два і висотою півтора метра. Уявляєш собі?!

Коли я вперше пустив всередину двох моїх жучків, вони здалися мені зовсім нікчемними, бо в банці виглядали більш пристойно і не так жалюгідно. Їхні ламані маршрути скляним дном, дивакуваті тваринні рухи та звуки, які вони видавали, крокуючи склом, не викликали в мене нічого, окрім сміху. Я кинув їм сирої картоплі, поставив неглибоку тарілочку з водою і, радіючи з того, що все поки йде так, як я хочу, напився просто до нестями.

Прокинувся я вже наступного дня від того, що нахабний і чистий промінь сонця вислизнув з-за фіранки і різонув мені по очах. В голові гуділо, слина пересохла, і згадався горезвісний Стьопа Ліходєєв з булгаківського роману. Але тому пощастило більше — до нього в гості разом із похміллям завітав диявол власною персоною, а моє похмілля було чистим і болючим, без жодних домішок та незвичних подій. Сонце продовжувало світити на мене, перед заплющеними очима плавали яскраві різнокольорові плями і сильно нудило. Я потягнувся за водою, але не намацав ніде поряд із ліжком якоїсь склянки. Довелося змусити себе підвестися і, тюпаючи голими ногами, йти на кухню. Проходячи повз кімнату, де завжди стояла банка з полоненою, я зайшов перевірити, як вона, і раптом згадав, що зі вчорашнього дня мої досліди набули зовсім іншого вигляду й характеру. Ще я встиг згадати, що вікно в кімнаті з акваріумом зовсім голе, кілька разів голосно матюкнувся і з усією швидкістю, на яку був здатен через похмілля і вік, понісся на другий поверх.

Двоє моїх жучків вже виросли до розмірів середніх собак і сиділи всередині акваріума майже нерухомо, просто дивлячись одне на одного. Картаючи себе за те, що не подумав про сонячне світло, я накинув на акваріум простирадло, щоб прямі промені не досягали чоловіка й жінки, а сам пішов на горище.

Горище моє було би справжнім раєм для тих, хто любить несподіванки. Попередні господарі, напевно, мінялися відносно часто і, судячи з нагромадження і розмаїття предметів, явно вмирали не своєю смертю, а наступний власник просто підіймав на горище те, що залишив після себе попередній. Генріх Шліман, який відкопав з небуття легендарну Трою, із щіточкою в руках обережно очищаючи пил із предметів тисячолітньої давнини, не бачив того, що бачив я в цьому невеликому просторі! Неймовірне нагромадження епох, культур і всього, що їх супроводжувало. Там можна було побачити цілком неочікувані речі. Колекції давніх фотографій Львова і Відня початку двадцятого століття із німецькими написами на звороті, стандартні набори фужерів із радянських магазинів, кілька комплектів військової форми різних країн — СРСР, Румунія, Польща, Німеччина. В цей військовий одяг було загорнуто цілі стоси книжок. Найцікавішими, що я там знайшов, були Солженіцин, Донцов та американські видання Йосипа Бродського в неймовірно гарній та певно дорогій обкладинці. Купа платівок, декілька шаф із жіночими сукнями і білизною, трохи зброї, мапи й компаси, якісь напівзрозумілі балканські кулінарні книги, від читання яких мені паморочилося в голові. Декілька фотоапаратів, старезна, але робоча друкарська машинка з видряпаними ініціалами на боковій панелі. Мені здавалося, коли я час від часу порпався серед усього цього мотлоху, що горище колись було ареною боїв, як, власне, і весь будинок, що воно постійно переходило з рук в руки, як вокзал чи пошта під час громадянських війн, і що насправді є просто звалищем чужої мертвої пам’яті. Можливо, це було й так, але порпатися там, нагорі, я дуже полюбив.

Так ось, одного разу, близько року тому, розгрібаючи весь цей непотріб, я знайшов на горищі величезний портрет Сталіна, виконаний на полотні і натягнутий на дерев’яну раму. Напевно, колись тут жив якийсь комуняка-сталініст, бо кому ще на думку може спасти тримати вдома такого розміру ікону? Портрет був більше двох метрів заввишки, і коли я вперше подивився на нього, то почувався мурашкою. Не знаю, яким чином художник цього досяг, але Джугашвілі просто знищував мене своїм хрестоматійним грузинським поглядом. Тоді я розвернув його малюнком до стіни і поставив у темному куточку. Зараз я згадав про цей портрет і подумав, що затулити ним вікно було б набагато зручніше, ніж їхати кудись до міста, аби вибрати і купити фіранки.

Сталін швидко знайшовся там, де я його і залишив. З величезними труднощами я перетягнув портрет на другий поверх, ледве не поламавши двері до кімнати, затягнув його всередину і, зрештою, поставив біля вікна. Розмірів він був саме таких, що повністю закрив собою джерело світла, в кімнаті стало зовсім темно. Я пройшов до виходу, по дорозі зісмикнувши з акваріума простирадло, повернув ручку вимикача і подивився на кімнату. Те, що я бачив зараз, пробрало мене до мурашок під шкірою.

В яскраво-жовтому електричному світлі, яке залило кімнату, хижо виблискував склом велетенський акваріум, майже порожній, якщо не рахувати маленьких погризених картоплин, тарілки з водичкою і двох фігурок розміром не більше сірникової коробочки на дні. І над ними, неначе ікона, неначе верховне божество, немов всевидющий, уважний, який нічого не пробачає, Великий Брат, — Іосіф Сталін. Видовище було величне і навіть не позбавлене символічності, тобі не здається, виродку?..»

Я слухав його дедалі уважніше і дедалі більше дивувався його манері розповідати, метафоричності його мислення і драматичній напрузі всього, що із ним відбу­вається.

Шенколюк розповідав начебто і не словами, а зображеннями. Досить було заплющити очі, і те, про що він говорив, оживало і повільно лізло в тебе, як плівка у кінопроектор. Це справжній талант — передавати словами явища так, щоб їх відразу було видно. Ось і зараз мені чітко уявилась ця його кімната, акваріум і Сталін прямо над ним. І приголомшена людська фігура біля дверей. Так, видовище справді цікаве. Але воно не надто здивує тих, хто бодай раз ставав очевидцем щорічних мітингів 22 квітня та 7 листопада.

Це червоні дати календаря, коли вцілілі за часів незалежності комуняки збираються на свої мітинги, — щоразу менш чисельні, бо електорат елементарно вимирає, — і тихенько святкують свої мало кому вже зрозумілі свята. Я проходив повз такі зібрання. Збоку виглядає так само, як каже Шенколюк: велетенський прямокутник площі, на ньому нікчемно маленька групка людей і прямо над ними височіє монументальний диктатор, витесаний з каменю або вилитий з якогось металу, ікона всіх без винятку комуністів — В. І. Ленін.

Мене сильно вражало те, що оповідання Шенколюка я часто міг підтвердити чи продовжити власними думками. Оце було насправді дивно.

«…тоді в мене з’явилася думка, що, якщо вже я так знущаюся над ними, то незле було би зробити їм ідола, хай він завжди стоїть над ними і спостерігає за їхнім існуванням. Ідея ця чомусь здалася мені симпатичною, я записав її в блокноті і відклав на потім.

Ось тут і почалося справжнє цікаве життя. Скажу тобі чесно, мені ніколи не було сумно з моїми жучками, вони завжди вміли мене розвеселити і розрадити, — несвідомо, звичайно. Я просиджував біля них цілими днями, спостерігав, думав, записував свої думки і цікаві деталі спостережень, інколи брав їх до рук, роздивлявся крізь збільшувальне скло, намагався фотографувати їх старими апаратами з горища, але ця затія, на превеликий жаль, провалилася, бо всі без винятку фотоапарати, знайдені мною, були зіпсованими. А за ці світлини будь-який журнал світу виклав би величезні гроші, повір. Але тоді яі не думав про гроші, та й взагалі думки мої не виходили далі кімнати, де нам було добре. Мені, двом моїм жучкам і Сталіну, який посміхався до нас крізь свої кавказькі вуса, — всім чотирьом було напрочуд добре.

Квітень і травень промайнули швидко і цікаво, але протягом цих двох теплих весняних місяців мене не покидала думка, що рано чи пізно, але колекцію доведеться збільшувати.

Залишки поваги до людей боролися в мені із глибокою і палкою ненавистю. Я став часто проводити дні біля вікна, видивляючись біля свого будинку випадкових перехожих. Їх не було. Кілька років перед цим така відсутність зайвих очей та вух могла лиш тішити мене, а тепер вона мене трохи гнітила. Це означало, що мені знову і знову доведеться вибиратися в місто, щоб поповнювати чисельність мешканців свого акваріума. Тепер проблем було менше, бо я мав Василеву машину і водити сяк-так умів.

Звісно, спершу я подумав був, що небезпечно їздити на автівці без жодних документів, а тим паче, якщо автівку, як і її власника, подадуть у розшук. Та коли я зробив кілька рейдів до спальних районів по газети і продукти (гроші я, звісно, взяв у гаманці мого випадкового знайомого — вони були йому більше не потрібні), то зрозумів, що ніхто за мною не женеться і навіть документи не питає. Коли я прочитав у газетах про те, що відбувалося у країні, то зрозумів, що всім просто насрати на якогось там зник­лого гуцула і його задрипану машину. Відтоді я не боявся їздити в місто, і машина, яка колись належала номеру два, непогано мені допомогла згодом. Я навіть не став знімати номери чи перефарбовувати її, а так і їздив — нахабно вітаючись на перехрестях із працівниками державтоінспекції. Видно, комусь нагорі було вигідно мені допомогти — жоден даїшник жодного разу не зупинив мою таратайку.

Отже, ледве не цілу весну я боровся зі спокусою полювання на людей, але врешті-решт бажання і цікавість перемогли, і в один із перших теплих днів червня я виїхав із воріт свого будинку в напрямку міста.

Уже впали сутінки, погода була просто чарівна, в кишені мого піджака лежала ганчірочка, вимочена у хлороформі, та шприц із редуктином. Я, бачте, Діва за гороскопом, моєму знакові приписують просто маніакальну педантичність та зосередженість на завданні. Мене це взагалі не стосується — я дуже розхитаний у всіх планах, але, коли мені могла загрожувати небезпека, природа брала своє, і щось змушувало мене готуватися ретельно, а не покладатися на випадок. План у мене був простий і дієвий: я поїду в якийсь генделик, нагляну собі жертву, може, поговорю з нею, а може, й ні, а потім простежу за нею до самого будинку, одурманю хлороформом, впорсну їй редуктин, почекаю потрібний час, посаджу в кишеню та й поїду собі додому.

Цей план мені насамперед подобався тим, що він був простий. Не треба було на щось заморочуватися, така схема вимагала лише обережності. І, крім того, мене дуже тішило те, що жертву буде обрано довільно, а не так, як у випадках з дружиною та Василем.

Автівка тихо їхала вулицями вечірнього спального району. Ближнім світлом я промацував собі дорогу, щоб раптом не влетіти тут до ями та не застрягти, і намагався дивитися вусібіч, сподіваючись побачити потрібний мені заклад. Більшість вікон у будинках обабіч дороги були геть темними, хоча в деяких мерехтіло слабке світло від свічок, і стелями квартир рухалися довгі й темні тіні. Схоже було на те, що будинки населені не людьми, а просто духами, що виплітають свої неймовірні шаманські танці в порожніх, залишених власниками після якогось жахливого катаклізму помешканнях. Взагалі, тоді в мене знову розігралась уява, серце почало битися сильніше, і мені довелося зупинитися, щоб заспокоїтись.

Натиснувши на гальма та вимкнувши світло в авто­мобілі, я відразу помітив за декілька будинків яскраве світло і, знову завівши мотор, під’їхав ближче. Приміщення, де горіло світло, було напівпідвальним, та, судячи з галасу, який долинав крізь відчинені кватирки, в ньому назбиралося чимало людей. У скроні мої знову загупала кров, я причинив дверцята машини і присів біля слухових віконець. Звідси мені було добре видно, що там діялося.

Приміщення було не дуже велике, але забите людьми майже по саму зав’язку. На імпровізованій сцені стояли три стільці, на них сиділо троє абсолютно різнотипних чоловіків. Вони по черзі вставали і щось говорили в зал. Публіка була галасливою, дуже молодою, всі хлопці та дівчата напідпитку і всі, без жодних сумнівів, захоплені цими трьома, бо по закінченні кожної промови вибухали диким реготом, схвальними вигуками, просто свистом, і це все поєднувалося в такий неймовірний і потужний звук, що я дивувався, як скло в шибках досі ціле.

Звісно, я не міг проґавити такого шансу і швидко пішов покрученими невисокими сходинками туди, де час від часу вибухав сміхом натовп. Виявилось, що цей неймовірний і потужний звук, про який я щойно згадував, все ж спричинив невеликий розгром — вхідні двері було виламано, а стіни виглядали так, ніби тут відбувалися бої між двома загонами солдатів. Спершу я думав, що це якийсь політичний гурток, — надто вже молодою і завзятою була публіка, надто емоційно виглядали жести промовців, коли я бачив їх із вулиці. Але зайшовши, я одразу зрозумів, що помилявся — це просто поетичний вечір.

І в мене враз засвербіли руки влаштувати погром. Замолоду я доволі часто бував у товаристві творчих людей, власне, там я і з дружиною познайомився. Спочатку ставився до них прихильно, та згодом зрозумів, що кожен із них — порожнє місце і тільки забирає в мене час. Тоді я висмикнув з цього оточення свою дружину і намагався з подібними людьми не перетинатися. Але мої спроби вихопити її з того болота були не до кінця вдалими — вона воліла проводити час за моєї відсутності саме в їхній компанії, і тому я ще довго продовжував бачитися із цими гнилими геніями. В основному це було так: ближче до ночі я ледь не з ноги відчиняв двері в ті квартири, набиті людьми, довго блукав в густій завісі сигаретного диму, гукав дружину, перекрикуючи музикантів, програвачі та магнітофони, а потім, врешті знайшовши її, забирав свою кохану з їхніх довбаних посиденьок. Вона майже завжди була п’яна, часто перемазана помадою, із зім’ятим або й взагалі розірваним одягом. Щоразу, коли я брав її на руки і ніс на вулицю, в мене було враження, що її тут пускали по колу. Я ненавидів їх, ненавидів! Знаєш, виродку, я ненавиджу людей, але більш за все я ненавиджу саме поетів! О, знав би ти, що це за порода! Це наволоч, яка здатна зіпсувати тобі настрій виключно для того, щоб відстежити реакцію і потім вичавити із себе аж цілий рядок для нового псевдогеніального вірша! Жебраки на звалищах історії, які порпаються в чужих долях, відчищають їх до блиску і несуть до крамниць, де ці долі потім гірко всміхаються з книжкових полиць! Поети — це ті, хто завжди знає, як все на світі має робитися і виглядати, і більш за все в житті любить про це розповідати в римованій формі або в разі, якщо поет лінивий чи особливо безталанний, — безкінечними, як дощі в листопаді, верлібрами. Ти зустрічався із поетами хоч раз, придивлявся до їхніх порожніх очей, до їхніх жадібних вуст і рук? Вони дрижать у передчутті слави, від надій на бабло та світове визнання, в них завжди «ось-ось має вийти збірка в одному солідному видавництві», вони неодмінно знають, де відбуваються халявні фуршети і презентації, на яких збираються тільки самі поети та їхні збочені спонсори і де говорять лише про літературу, а надто — про своє в ній місце. Зустрівши поета, будь із ним обережний, ніколи йому не відкривайся, заради власної писанини він витягне з тебе всю душу, і тобі навряд чи сподобається спосіб, в який це станеться.

Хоча, звісно, існує нікчемно мала частка справді талановитих писак, справжніх геніїв, які синтезують у літери не власне марнославство, а справжнє життя, — в усіх можливих його проявах. Але їх так мало, що поетів від усвідомлення їхньої присутності я ненавидіти не перестаю…»

Ой, ну це він, як на мене, перегинає палицю. Я особисто знаю багатьох наших поетів, — неймовірно милі люди. Нехай щось здається сирим, вторинним, недопрацьованим, примітивним, позбавленим змісту, але іншої молодої літератури ми не маємо. Тим паче, що Шенколюк каже про давніші часи, впевнений, зараз ситуація суттєво змінилася.

А стосовно видавництв, усіляких грантів та фуршетів, то їсти хліб, намащений маслом з ікричкою, та сподіватися визнання може хотіти кожен. Це зовсім не заборонено, чи не так, пане Шенколюк?

«…ось вона — сила мистецтва — винесені прихильниками живої поезії двері, потрощені стіни, густа завіса сигаретного диму та пляшки з-під міцних алкогольних напоїв, що з холодним скляним звуком мандрують кам’яною підлогою. Я зрозумів, що зайшов дуже вдало, і маю повне моральне право покарати абсолютно кожного з присутніх за симпатію до подібного роду збіговисьок.

Я почав видивлятись у натовпі когось, хто був не слухачем, а схожим на поета. Сьогодні мені захотілося знищити щось прекрасне. Хоча б потенційно прекрасне. Нишпорячи очима понад натовпом, я помітив одного молодого хлопця, років двадцяти п’яти, який дуже голосно розмовляв, поводився зухвало і, наскільки я зумів роздивитися, перебував на цьому вечорі у товаристві кількох, значно молодших за нього дівчаток. Сумнівів не могло і бути — він пише. Такі речі завжди видно по очах і рухах, в них присутні чуттєвість і глибина. Чуттєвість і глибина, які можуть ввести в оману будь-кого і створити ілюзію повного порозуміння та близькості у співбесідника.

Дівчата просто-таки висли на ньому: одна щось шепотіла прямо у вухо, в мочці якого бовтався кульчик, а інша, обіймаючи ззаду, тулилася йому до спини і, судячи з усього, просто насолоджувалася запахом його светра.

Я спостерігав за ним до того моменту, поки вечір не оголосили закінченим. Потім, коли люди почали розходитися, став біля машини, яку я припаркував неподалік від входу, і став чекати. Публіка збуджено виплескувалася з підвальчика і відразу ж зникала в темряві вуличок. Минуло хвилин десять, поки він з’явився. Але був він не сам, а в компанії тих трьох поетів, які читали зі сцени, і з двома повислими на ньому дівчатками. Тієї миті я дуже пошкодував, що взяв із собою лише одну дозу редуктину, а то би одним махом міг знищити аж шістьох представників цієї довбаної багєми.

Вони закурили і ще певний час стояли біля входу. Потім троє поетів попрощалися з ним, потиснувши руки, і зникли в темряві. Хлопець щось розповідав дівчатам, я чув, що він говорив про якогось Чубая, а потім відправив їх до наливайки неподалік, пообіцявши прийти за півгодини, ну, за годину — найбільше.

Нарешті він залишився сам. Усе було навіть простіше, ніж я собі уявляв. Він дивився на стрункі дівочі ніжки, що зникали в темряві довгої вулиці, слухав, як швидко вони цокають підборами по асфальту, аж тут за його спиною беззвучно виник я. Швидко затулив йому рота й носа ганчіркою з хлороформом і притис хлопця до себе. Він був хлявий якийсь, майже не вчинив опору, лише кілька разів нервово смикнувся й важко осів на землю. Не гаючи часу, я ввів йому редуктин — добре, що коло входу був ліхтар, і все було видно, — а після цього потяг уже непритомне тіло ближче до машини. На вулиці панувала повна тиша, схоже, нас із ним ніхто не помітив. Через звичний уже час я дивився, як темні контури тіла на асфальті швидко зменшуються в розмірах, і невдовзі я витрусив маленького поета на асфальт, закинув собі до кишені куртки й застібнув на ґудзик, аби він ніде не подівся. Після цього перевірив вміст кишень його джинсів, знайшов там трохи грошей і якісь віддруковані на машинці вірші. На щастя, я загубив той папірець, але можу сказати, що вірш там був фіговенький.

Я поклав поетика до кишені, сів у машину і поїхав до себе. Мені не терпілося посадити його до акваріума, перед тим навівши маркером на його спині номер три.

Сьогоднішній вечір був прекрасний: ті дві пташки залишилися без тілесних розваг і з неоплаченим алкоголем в барі, колекція моя поповнилась, а літературні лави зазнали ледь відчутної втрати в особі сумнівно обдарованого, але неймовірно впевненого у своїй обраності мудака. Це все приємно гріло мені душу.

Отже, з початком літа в акваріумі було вже три екземпляри. Дослідження були поновлені з відчутним ентузіазмом, насамперед через номера третього. Мене дуже дивувало, що Василь і отой молодий поет, такі неймовірно різні в нормальному своєму стані, під дією редуктину стали дуже схожими, і іноді я відрізняв їх лише за номерами на спинах. Напевно, цей редуктин мав якісь властивості, що давали змогу приводити людей до спільного знаменника, якщо можна так висловитися, звісно. Тобто препарат і справді блокував особисте — все, що міг заблокувати, залишаючи тільки загальні риси. Ось, наприклад, належність до статі редуктин здолати не міг. Та мені це й не було потрібно, бо дуже цікавило, чи здатні мої піддослідні мати потомство і чи не блокує редуктин разом з усім іншим ще й інстинкт розмноження?

Сумніви мої розвіялися наступного ж ранку після того, як я підселив до акваріума третього мешканця.

Вранці, ледве прокинувшись, я побіг до кімнати з моїми жучками і побачив, що колишній Василь повзає на карачках довкола шматка хліба, відкушуючи помалу, а ось номер три швидко адаптувався до нових обставин і з усім звірячим запалом трахає мою колишню дружину. Я нахилився до акваріума, деякий час поспостерігав крізь скло цю тваринну сцену і занотував собі у блокнот нагадування, щоби надалі я привозив додому тих, хто до зменшення був у репродуктивному віці, бо Василь, судячи з усього, — підстаркуватий, бо за кілька місяців в акваріумі навіть не підійшов до єдиної досяжної жінки…»

Коли Шенколюк починав викладати факти, як науковець, — зникала ненависть і злість в інтонаціях і натомість виникала збудлива педантичність і сухість, вміння швидко і влучно робити висновки. Мені це подобалося. Раптом страшенно захотілося побачити, як він виглядав. Крім того, він же був науковцем, а це значить, що писав наукові роботи чи щось подібне. Про нього мають бути бодай якісь мінімальні відомості в мережі.

Я підвівся і, не вимикаючи касети, забив його прізвище в інтернет-пошуковику. Вже за хвилину я переконався, що він усе-таки зумів вичистити себе під корінь із будь-якої пам’яті. В безмежному і всезнаючому Інтернеті не було сказано жодного слова про Шенколюка. Це ж треба так ненавидіти людство, щоб зовсім витерти себе з його записів…

«…відтоді життя в акваріумі пішло веселіше — номер два постійно щось їв і багато спав, а номери три і один часто вдовольняли свою хіть, в перервах між цим розходячись в різні куточки прозорої клітки.

З червня 1995 року я взяв собі за правило виїздити на полювання двічі на пору року, першого разу намагаючись упіймати чоловіка, а другого — жінку, бо мені хотілося підтримувати таким чином рівновагу між статями, замкненими в акваріумі, а також не витрачати дуже активно запаси редуктину, які в мене, на жаль, були обмеженими.

Весь час поміж вилазками я присвячував тому, що спостерігав за їхнім фізичним станом — а вони, як мені здавалось, не хворіли зовсім, спостерігав, наскільки вдало і легко нові екземпляри уживаються зі старими, бо нормальна адаптація свідчила про те, що все йде як треба, що я роблю все правильно.

Так все і котилося, виродку. До кінця того року в акваріумі жило семеро дорослих піддослідних, чотири чоловіка, і три жінки, і шестеро дітей, народжених самками після безкінечних спарювань. Плід вони виношували майже півтора місяця, і, коли закінчувався термін, то просто випльовували на скляне дно акваріума його нового мешканця — маленьку людинку розміром з голівку сірника. Це було справжнє диво. Перша дитинка від номера один народилася майже на мій день народження. Це мене дуже зворушило, особливо якщо брати до уваги, що номер один могла колись народити дитину і для мене.

Малюкам я відвів окремий куточок, де вони росли окремо від дорослих. Тільки час від часу дозволяв їм перебувати разом, та й то недовго, аби вони надто не впливали одне на одного.

Коли вони трохи підросли, я теж проставив їм номери, але на знак того, що вони народжені вже маленькими людьми, додавав до номера крапку, аби розуміти, що вони з першого покоління в неволі.

У цілому ж догляд за акваріумом не був чимось дуже складним. Треба було лиш вчасно їх годувати, давати пити, стежити за температурою і не залишати двері в кімнату відчиненими, щоб протяги не завалили на скляний паралелепіпед з моїми жучками портрет Сталіна, що досі стояв над ними.

Ну і звісно, в моєму праві було описувати процеси, які відбувалися з акваріумом та його мешканцями, чи ні. Але я перетворив це право на свій обов’язок і щодня занотовував у записник навіть найменшу думку з приводу побаченого. Це привчило мене до порядку, і в моїх записах з грудня вже відчувалася система.

Так ось, наприкінці того року я вже зауважував перші ознаки того, що на моїх очах народжується суспільство. Так, воно було примітивним, оскільки вся його сутність зводилася до того, що жучки тепер рухалися, тримаючись неподалік одне від одного, наче зграйки тропічних риб. За головного, того, хто визначає напрямок і швидкість руху, був, в основному, номер шостий — рудий чоловік, якого я зловив наприкінці жовтня після засідання керівників якогось заводу на іншому кінці міста. Схоже було, що редуктин не знищив до кінця його організаторських здібностей, і тому в акваріумі він був лідером.

Ось що значить харизма, чи не так?

А мені особисто від шостого номера залишився шикарний чорний костюм та золотий годинник. Я довго не міг збагнути, звідки в бідній країні, де стільки людей елементарно голодує, хтось може мати подібні речі, але потім подумав, що мені, власне, все рівно, і не парив більше голову цим питанням.

На той час у мене вже з’явилися певні звички в полюванні. Схеми щоразу ставали дедалі точнішими, і я тішився їх простотою і легкістю, не намагаючись додавати до своїх планів ніяких закручених деталей, бо єдиний хибний крок міг означати повний провал усього експерименту.

Кількість упольованих мною людей тільки зростала, з нею мала би зростати і впевненість у моїй невловимості, але так сталося, що тоді я чогось про це не думав. Мені в голову не клалося, що когось може цікавити доля бодай одного з моїх піддослідних і хтось справді переймається таємницями їх зникнення.

Я знайомився з ними переважно в барах, пригощав їх аж до пізньої ночі, а сам, якщо й пив, то зовсім мало. Час минав непомітно за розмовами і сміхом — п’яним з одного боку стола і злегка напруженим з другого. Потім у певний момент мій співбесідник чи співбесідниця казали, що їм уже час іти, і я пропонував підвезти, оскільки я не пив і мені це зовсім не складно — чом би не зробити приємність приємній людині. Чоловіків та хлопців я пропонував підвезти додому, жінкам та соковитим дівчаткам пропонував поїхати до мене. В той час я викликав довіру, мені не відмовляв ніхто.

А далі все було легко — досить було чоловікові бодай трохи придрімати чи задуматись, в його бік різко виверталась моя права рука, і за мить він уже дихав парами хлороформу. Потім я зупинявся, вводив редуктин і спокійно їхав додому, по приїзді додаючи нового жучка в акваріум.

Жінок я довозив до самого будинку і заводив усередину. Ці пташки належали до різних вікових та вагових категорій, але об’єднувало їх одне — тваринна хіть, яку викликала в них моя начитаність та вміння говорити, ще презентабельна на той час зовнішність та алкоголь, від якого вони робилися теплими і слухняними. Все відбувалося красиво і швидко: коли ми заходили до ледь освітленого будинку, нутрощі якого зачаровували одним лише своїм виглядом, і подих їм перехоплювало, я підходив ззаду впритул, відчував, як ними пробігає струм, і обіймав. Кожна з цих жінок, заплутавшись в моїх обіймах і відчувши напруженими сідницями потужну ерекцію, миттєво починала шукати мої вуста своїми. Але я не давав їм повернути голову, цілував шию, і в мить, коли з них виривався короткий збуджений видих, прикладав ганчірку з хлороформом. Далі все було, як завжди. За десять хвилин у моєму акваріумі з’являлася нова мешканка з акуратно виведеним номером на спині.

Речі моїх жертв я не викидав, а, навпаки, акуратно розвішував по вішаках у шафі на горищі. Не знаю, навіщо. Але час від часу я заглядав до цієї шафи і милувався одягом, іноді беручи його до рук і зариваючись носом уці дивні людські запахи…»

Дідусь Фрейд мав би дуже великий за обсягом матеріал для аналізу, якби до нього раптово потрапив Шенколюк. Я впевнений, що ці двоє провели би разом багато часу, розмовляючи про травми дитинства, потаємні страхи з бажаннями і страхи потаємних бажань. Мені ж Шенколюк здавався геніальним збоченцем, в його голосі з’являлася чималенька частка еротизму, коли він розповідав про впольованих ним чоловіків і жінок. Напевно, для нього, зовсім ще не старого і сповненого снаги чоловіка, ця забавка з акваріумом стала певного роду компенсацією за відсутність інтимного життя, і він не міг навіть уявити, як далеко зможе зайти у своїх дослідах, тобто наскільки глибокою була рана від того, що свого часу він не реалізувався як чоловік і батько.

«…отже, все стабілізувалося та пішло рівними коліями. Майже весь рік я провів біля акваріума, лише час від часу виїжджаючи до міста та приносячи додому нові екземпляри. Декілька разів я просто їздив погуляти й подивитися на столицю, але це мені не дало особливого задоволення, і врешті-решт мої вилазки стали або полюванням, або звичайною поїздкою по газети.

Спочатку ці газети задоволення так само не давали, але я їх читав. З якогось часу я став помічати, що мене тішили новини про поневіряння й жебрацтво людей, якими були насичені видання. Схоже, над країною нависла чорна проклята хмара, люди ніяк не можуть повірити, що вона розвіється, і дуже потерпають від того. Отож ненависть моя до людей тільки зростала, я цілими днями перечитував біля акваріума біографії злих геніїв людства, мене збуджувала і надихала кількість жертв, принесених ними задля побудови ідеальних механізмів покори, ненависті, недовіри, одноманітності, збуджували ці вивірені схеми. В них відчувався неабиякий творчий диявольський розмах і водночас лаконічна математична точність. Кожну риску, кожну деталь було розраховано і передбачено.

Взагалі, виродку, почитай якось у вільний час життєписи справді великих людей, не тільки тих, які несли світло й радість, а й тих, чия хода супроводжувалася болем і страхом, — з цих книжок можна багато чого почерпнути.

Так, я ненавидів людей дедалі більше — за їх скавучання і обмеженість, і мені було легко, як ніколи. Ніщо не робить людину такою невагомою, як здатність і можливість вільно демонструвати свою ненависть або любов. В мені буйно квітла мізантропія, і наслідком її стало те, що тепер я вводив голку у вени моїх жертв, майже не відчуваючи збудження — тільки агресію, яка з’явилася натомість. Мені було солодко від того, що зараз чиєсь життя завершиться, досить мені лиш захотіти. Солодко було й від того, що надалі чиєсь існування залежало би тільки від мене і могло відбуватися винятково під моїм контролем.

Такий настрій мене супроводжував аж два роки, я плекав у собі злість і уважно спостерігав за процесами, що відбувалися в акваріумі. Наприкінці весни 1998 року в ньому було більше сотні маленьких людисьок, ледь не дві третини з яких ніколи не знали світу поза цими скляними стінами. Приблизно в цей час я вперше зауважив у них ознаки якогось колективного розуму.

Я не знаю, чи вони якось спілкувалися поміж собою, — схоже, що спілкувалися, хоча я і не впевнений, — але з часом всередині їхньої вже доволі численної спільноти сформувалися групи, кожна з яких мала свого лідера, — у всякому разі, збоку так виглядало. Представники різних груп спілкувалися дуже рідко, і в основному це відбувалось у формі боїв за місце біля годівниці, — якщо це взагалі можна назвати спілкуванням. Я ніколи не втручався, просто фіксував на папері перевагу однієї групи над іншою, і згодом, підбивши підсумки, побачив, що група, яку очолював номер шостий, отой колишній адміністратор заводу, виглядає найсильнішою. Вони майже ніколи не програвали, очевидно, якраз за рахунок того, що їхній вожак зумів зберегти певні примітивні організаторські здібності.

Ще маю зауважити, що лідерами (їх на той період було четверо) були винятково ті, хто потрапив до акваріума із зовнішнього світу. А народжені під час експерименту були в масі своїй аморфними, вони навіть до груп іноді не приєднувались, їм було все одно, що їсти і що пити, аби тільки ніхто не чіпав їх і не заважав годинами вивчати поглядом світ за склом.

О, так! Схоже, це взагалі було єдине, що цікавило молодняк, народжений уже в акваріумі — світ за склом, вся його яскравість і безмежність, а також разюча відмінність від того, що вони бачили у своїй скляній в’язниці…»

А, ну звісно ж, я таке теж бачу і чую щодня. Золота мрія молодих українців про еміграцію, яка хвилює нас уже протягом поколінь. Ми так само стоїмо, притиснувшись спотвореними обличчями до скляних воріт терміналів, де починаються дороги на захід, і замріяно пускаємо слину, мріючи про забугорне життя. Ті, хто вириваються, іноді влаштовуються гарно, іноді не дуже, але всіх їх у певний момент, наче багнетом, пробиває сум за своїм засраним, але рідним акваріумом і безмежний розпач від того, що вони своїми руками колись відрізали собі всі шляхи до повернення.

Одна моя знайома ще у віці двадцяти років виїхала до Польщі і вже девять років живе в одному із польських міст. Там вона познайомилась із французом, вийшла за нього заміж, народила. Її дітей звати Крістоф та Жанін, і сама вона, пишучи мені листи, дуже часто використовує польську або французьку мови там, де їй стало складно висловитись українською. Але останній лист її мене здивував у тому плані, що ні польської, ні французької там немає. Я отримав його на самому початку серпня. Ось, що вона писала:

«3 серпня 2011.

Привіт, Лесику!!!

Вибач, що довго не давалася чути. Схоже, в мені утворилась страшна діра, куди витікають усі начебто підібрані мною слова, і я залишаюся беззахисною і німою.

Учора було дев’ять років від того дня, коли я виїхала до Вроцлава. Вчора я багато про це думала і зрозуміла, що я забуваю Україну, вона вивітрюється з мене, і нічого я зробити з цим не можу. Я можу без проблем зірватися і поїхати на вихідні до Венеції, Парижа, Відня чи ще кудись, мені це дозволяє час, фінанси і чоловік. Але я не можу зірватись та поїхати до рідного свого Тернополя, хоча він значно ближчий за той Париж. Не можу насамперед тому, що мені там немає що робити, я змінилася, я зламалася, я більше не уявляю себе в цьому місті навіть на вихідних. Все, що відбувалося більше дев’яти років тому, тепер видається мені хитрою і правдивою, але містифікацією. Я дивлюся на своє місто і свою рідну країну з відстані, — і з ними все відбувається так само, як з картинами в галереї, — що далі знаходишся, то менше симпатичних деталей тобі помітні, то важче розпізнати сенс у побаченому.

Звісно, річ не лише в місті, але і в людях. Я боюся приїхати і усвідомити, що вони мені чужі. Ось ти мені не чужий, до тебе я могла би приїхати, ти мене розумієш, ми довго могли би говорити. Але навіть ти, Лесику, з усією глибиною, якою ти іноді мене огортаєш, за останні дев’ять років, які ми не бачилися, для мене став всього лиш літерами на екрані. Розумієш? Я точно не приїду. Не ставало пересвідчитися, що й ти мені зовсім чужий.

На початку літа ми гуляли з Еженом та дітьми по Вроцлаву. В одному з численних вуличних генделиків неподалік Ринку я почула українську мову і раптом несподівано сама для себе заревіла, опустившись на коліна. Перехожі кинулись від мене навсібіч, наче від прокаженої, Крістоф та Жанін перелякано дивилися на мене своїми великими очима, а Ежен якось відсторонено підвів мене з колін і повів до лави неподалік. Там він втішав мене, як міг, а діти випитували мене, що сталося. На що мій чоловік якось дивно відповів, що мама, мовляв, побачила в натовпі когось із країни, де вона раніше жила, а всім відомо, що мама з тієї країни, де в людей конячі голови. Ось мама тому і перелякалася, думала, що її хочуть забрати назад. Ми з дітьми подивилися на нього з однаковим нерозумінням. Мене вразило, з якою холодністю та жорстокістю він це говорив мені і моїм дітям, половина крові яких була, між іншим, українською! Мене дивувало, як доросла і освічена людина може на ходу зморозити щось подібне і при цьому далі почуватися розумним та серйозним.

Тоді малі мене нічого не стали розпитувати, але згодом ця тема постійно виринала в наших розмовах, їх цікавило все, що стосувалося цієї дивної країни, де, як сказав їм батько, живуть люди з такими дивними головами. Я спочатку переводила розмову на іншу тему, потім обережно почала їм розказувати про цю країну на далекому для них сході, а потім і сама втягнулася в цю казку. І знаєш, минуло майже два місяці, а я уже не впевнена, чи мешканці українських міст мають людські голови, чи конячі? Ці сумніви тільки підсилює те, що я читаю останнім часом у новинах у мережі…

Напевно, я ніколи більше не зумію перетнути кордон у східному напрямку.

Все, Лесику, маю бігти, сподіваюсь, у тебе все доб­ре. Пиши, я завжди тобі рада!

Досі твій друг, Стефка».

Я декілька разів перечитував цього листа, він викликав у мене посмішку, а потім я добряче задумався над ним, і стало зовсім не смішно.

«…все йшло розмірено і спокійно, поки навесні 1998 року не сталася подія, яка мене вперше за тривалий час вивела із себе.

Сталося це наприкінці травня. Я щойно підселив до моїх жучків нову самку, трохи помилувався акваріумом і, дуже виснажений вечірнім полюванням, пішов спати. Вранці, зайшовши до кімнати, я побачив, що майже всі наявні в акваріумі піддослідні, спираючись на одну із стінок, намагаються побудувати щось на зразок циркової піраміди. Ці невдячні тварюки будували своїми тілами сходи, аби хтось із них міг вибратися з акваріума на волю!

Мене це просто розлютило. Я не міг збагнути, чого їм не сидиться спокійно всередині акваріума, де вони захищені, де вони мають їсти й пити, чому вони намагаються утекти?

Утім, мої підозри могли і не справдитися, тому я затамував у собі злість, всівся навпроти них і став чекати. Вони мене чи не помічали, чи не хотіли помічати. У всякому разі, на мою присутність ніяк не реагували. Просто будували піраміду, і верхівка її була все ближче до краю скла, за яким мала би починатися воля.

Трохи більше, ніж за годину, верхівка піраміди досягла максимальної висоти, і тоді знизу почав пробиратися вгору тілами своїх товаришів по неволі номер шість. Так, це був саме він. Його тільце, увінчане рудою головою, вперто підіймалося до самого верху, аж ось він видерся нагору, глянув униз і почав перелазити через край. Він намагався тримати рівновагу, але йому зовсім не було за що зачепитись, і номер шість, перехилившись через верх, гепнувся прямо на підлогу біля акваріума.

Я тут же підняв його і посадив назад, в самому центрі скляного дна. За нами стежили очі тих жучків, які будували піраміду, — не знаю, усвідомлювали вони те, що зараз відбудеться, чи не усвідомлювали, але всі погляди були прикуті до мене і до номера шість. Він також дивився на мене. В його маленьких очицях я вже не бачив байдужості і пустоти, — він явно мене ненавидів. Ну що ж, я міг відплатити йому тим самим. Я змусив його підвестися на рівні ноги, а потім повільно притис великим пальцем, наче пресом. Під подушечкою відразу стало волого і тепло, палець рухався вниз, і номер шість, зрідка похрустуючи, через десять секунд перестав існувати.

Це був перший випадок, коли я дозволив собі силовий вплив на процес формування спільноти в акваріумі. Не можу сказати, що це мене бентежило чи розчаровувало. Ще на самому початку експерименту я був упевнений, що рано чи пізно, але доведеться застосовувати силу проти моїх жучків, тому десь у глибині душі був готовий до такого повороту подій.

Решта піддослідних спостерігала цю екзекуцію без будь-яких зовнішніх ознак збентеження. Коли від рудого залишилася тільки мокра червона пляма на склі, піраміда стала повільно розпадатися і жучки почали збиратися колом навкруги неї. Вони просто стояли і дивилися туди, де зовсім недавно був їхній вожак. Незабаром один із народжених уже в акваріумі чоловіків підійшов до плями і спокійно став їсти те, що залишилося від шостого. Для мене це було щось нове, я занотував. Згодом пляму усім гуртом вичистили і, напевно, забули про неї. Сумніваюся, що в акваріумі був бодай хтось, хто не спробував м’яса і крові свого знищеного лідера…»

Я вже не на жарт переймався перебігом досліду і взагалі життям мешканців акваріума Шенколюка.

Цікаво, подумав я, як він трактуватиме цей план із масовим поїданням номера шостого, для якого вони своїми тілами будували піраміду? Я бачив лише два пояснення цьому: короткотривала пам’ять або ж, можливо, в акваріумі від самого початку формувалася спільнота, яка була виключно позитивною, і в їхній історії не мало бути сумних сторінок.

Про це можна говорити й говорити, а мене — маленького українця, про якого я вже був згадував, — це все стосується, як нікого. Я не пам’ятаю імен, зневажливо ставлюся до свого минулого, однаково, як і до майбутнього, — мене цікавить тільки сьогодення, хоч би яким жалюгідним воно було. Я не здатен дивитися далі, ніж за межі «вчора» і «завтра», мене виховали закоханим у «тепер». І саме через це я не пам’ятаю сумних сторінок книги свого народу. Трохи чув про веселі, яких було не те щоб небагато, але не надто рясно вони траплялися, а що стосується поганих, то я не хочу перейматися ними. Так само і з тими, кому я вірю, за ким я йду — досить їм припуститися помилки, досить зламатися під пресом відповідальності — і я в дуже короткий час забуваю їхні імена, забуваю все, чого вони колись зуміли мене навчити.

«…після пригоди з номером шість я вже не наважувався надовго залишати акваріум без нагляду. Сон став поганим, мені снилися втікачі, яких я згубив з необережності і які нараз виросли на сонці прямо перед дверима мого будинку. І, хоча помітити їх, за великим рахунком, було нікому, бо район досі стояв занедбаним, я все одно трохи нервував. Та перша спроба втечі відчутно вплинула на моїх жучків, і тепер мені здавалося, що вони на те лиш і очікують, щоб я відійшов, аби почати будувати сходи для втечі.

Якщо за перші три роки я не помітив жодної такої спроби, то в період із середини 1998 до середини 2001 ро­ку серйозних спроб утекти з акваріума, які я не встигав попереджувати на самому початку їх розвитку, було аж п’ять, і кожного разу піраміду було не добудовано зовсім трохи.

Майже щоразу після цього піддослідних, які мали опинитися нагорі і вислизнути з полону, я показово знищував у центрі акваріума. Я вбивав їх, як мух, розмазуючи скляною поверхнею, а потім байдужі піддослідні так само байдуже доїдали своїх вожаків.

Я кажу «майже щоразу» тому, що одного разу нагорі пірамідки опинилася жінка. Це саме по собі було дивним, бо досі жінки в акваріумі використовувалися винятково в ролі тіла, необхідного для розмноження. А ця була енергійна, лізла нагору дуже швидко і впевнено, і я ледве не проґавив її. Взявши жінку двома пальцями, я повернув її до себе спиною, і в мені щось обірвалося — на спині ясно чорніла наведена одиниця. Я не вірив своїм очам — моя колишня дружина набула в акваріумі лідерських здібностей, і заради її втечі зараз притулилися до холодного скла в дуже незручних позах кілька десятків мешканців моєї скляної в’язниці.

Пам’ятаючи, якою нікчемою вона була, і розуміючи, що зараз вона чогось-таки досягла, я не зміг принизити її вдруге, я не наважився її знищити, хоча, коли говорити серйозно, то мав би це зробити. Досі будь-хто з піддослідних, хто провокував спроби намахати мене, Олеся Шенколюка, батька їхнього та хазяїна, карався з максимальною жорстокістю, і я не знав, чи не спричинить її повернення цілою і неушкодженою ще вищу і міцнішу піраміду? Та, зрештою, такий розвиток подій також треба було дослідити, і дружина повернулася в акваріум, в самий його центр, вичищений до блиску, на те саме місце, де кожен із її попередників знайшов свою смерть.

Але перед тим, як відпустити її, я з довгою і вимученою ніжністю тримав її голе і незвично струнке тіло на долоні, і нижня губа моя ледь помітно тремтіла від уже готового зірватися плачу. Це була хвилина слабкості, дозволена навіть найсильнішим на цій землі, — а що вже казати про мене?..

Забігаючи наперед, я скажу тобі, виродку, що моя правда була, коли я думав, що вона знову робитиме спроби залишити акваріум. Жодна з них не була вдалою, але щоразу піраміда під нею будувалася дедалі швидше.

З 2001 роком пов’язане дещо нове в акваріумі. Втомившись від постійної потреби стежити за тим, щоб мої піддослідні нікуди не втекли, поки мене немає, я вигадав наступне: за газетами відслідковував місце і час проведення футбольних матчів, дивився, які з них можуть бути найбільш відвідувані, і, купивши квитка, заходив на сектор поблизу фанатського. Зі свого місця я виглядав найбільш галасливих та агресивних уболівальників. Якщо на обличчі в нього була написана лише мінімальна присутність інтелекту — це було просто ідеально. Коротше, далі все проходило за звичним сценарієм: знайомство — випили — давай я тебе підвезу, мені по дорозі — хлороформ. От тільки вводив я їм розбавлений редуктин, не концентрований, і виявив, що препарат зменшує людину не до таких розмірів, як ті, хто в акваріумі, а до раза в три більших. І при цьому, як я зрозумів із їх перебування в спільноті, розбавлений редуктин не позбавляв їх агресивності.

Це було те, що треба! Протягом кількох місяців я побував на шістьох футбольних матчах, і після кожного з них в окремо відділеному шматком скла куточку з’являвся ще один мешканець.

Як я вже казав, я просто задовбався постійно сидіти біля акваріума, а тому вирішив вдатися до превентивних заходів. Цих велетнів я годував винятково м’ясом. Як ти можеш здогадатися, м’ясом курки та моїх маленьких піддослідних. Я ні в чому їм не відмовляв, майже все, що я мав для себе, було і для них. Тому вони залишками свого інтелекту були абсолютно віддані мені. Потім я робив так: коли минув певний час від останньої спроби моїх піддослідних утекти, в березні 2001, я припинив годувати своїх агресивних звірят м’ясом на кілька днів, кидаючи їм тільки хліб, а потім забрав загорожу, яка від’єднувала їх від решти території акваріума. І вони, голодні і злі, підбігали до моїх маленьких жучків і починали роздирати їх, пожираючи просто заживо! Ті були надто слабкими і переляканими, щоб чинити опір. Та й взагалі живій істоті властиво чинити опір лише тоді, коли є що втрачати, цього з тебе не витравить жоден редуктин. А що їм було втрачати тут? Скляні стіни та неодмінно хижу посмішку Джугашвілі у височині над ними?

Вони були покірні і слабкі, немов ягнята, і велетні не заспокоювались, поки не наїдалися. За один такий рейд я втрачав в середньому десятьох піддослідних, але ці втрати відносно швидко компенсувались, а за свій спокій я був готовий платити високу ціну, нехай і найліпшими експонатами своєї людської колекції.

Мене ніколи не цікавило, хто вони, що вони робили і чим жили до моменту, коли моя рука закривала їм доступ повітря, а голка пірнала під шкіру. Я перебирав речі, вже непотрібні їм, і іноді знаходив щось, що могло вказати на рід занять мого нового жучка.

Мені траплялися поети й лікарі, студенти та повії, наукові працівники та спраглі плотських утіх домогосподарки, було декілька дрібного рівня політиків та кілька журналістів.

До речі, зникнення кількох із них повісили на тодішнього президента, я забув, як його звали. І, що найцікавіше, — той так і не зміг переконати загал, що він абсолютно непричетний до цих загадкових зникнень…»

Я тут же пригадав ці історії, про які казав Шенколюк, і мені здалося, що він просто страждав від того, що результати його експерименту абсолютно нікому не помітні, тому і вирішив примазатися до резонансних справ. Дивно, як він не зізнався в тому, що в 2001 році російський літак з громадянами Ізраїлю на борту, що летів над Чорним морем, було збито з його ініціативи.

Несподівана жорсткість, чи навіть жорстокість у методах, якими Шенколюк стримував формування колективної свідомості в акваріумі, мене не здивували. Мало того, що зва­жився на таке, та ще й описує це із дитячим, непідробним захватом. А оці його хлопці, які наводять свої порядки, мені дуже нагадали декого. Та, власне, не когось, а всім знайомі групи людей, які завжди сидять на ланцюгу у влади.

«…завдяки моїм загонам смерті в акваріумі стало спокійно і тихо. Мешканці його були заляканими і покірними, я більше не чекав від них ніякої підлості, бо страх, постійний страх, — паралізує. Спільнота, більшість представників якої чогось боїться, ніколи і нічого не досягне.

А мені тільки цього і треба було. Будь-яка дія породжує протидію — у відповідь на їх намагання втекти я змушений був відповідати жорстокістю, і тепер був готовий на все, щоб зберегти порядок в акваріумі. Я хотів спостерігати за ними, тішитись і постійно мати під рукою, а не дивитись, як вони розвиваються.

Перший час я випускав своїх велетнів дуже рідко, тоді коли мені здавалося, що ситуація загострюється і можна чекати несподіванок. Результат цих рейдів перевищив усі мої навіть найсміливіші сподівання. Люди боялися цих агресивних безжальних тварюк, страх убивав у них навіть найменші потуги до самоорганізації, але згодом я помітив перші ознаки того, що бідолашні приречені жертви вже не дають їсти себе так спокійно, як раніше, і намагаються принаймні відбиватись. Я уважно це записував, розуміючи, що вони, свідомо чи несвідомо, вчаться на своїй слабкості.

Але до пори ситуація не виходила з-під контролю, їм не вдавалося створити нічого суттєвого, вони елементарно не могли впоратися з утричі вищими за них, голодними і злими мудаками.

З весни 2004 року в мене почалися перші проблеми зі здоров’ям. Неймовірно боліли серце і голова, я був весь час роздратованим, злим, часто мене виводили з себе елементарні дурниці, які раніше навіть настрій мені не могли зіпсувати. Мені не було на кому виміщати свій гнів, окрім як на мешканцях акваріума. Давно вже минули ті часи, коли за кожного з піддослідних я був готовий власними зубами розірвати чиюсь горлянку. Тепер їх було дуже багато (станом на весну 2004 року понад дві з половиною сотні), і, крім того, вони останні шість років постійно намагалися позбутися мого впливу, а такої неповаги пробачати я не міг.

Вони дратували мене своїм зовнішнім виглядом, манерою їсти та трахатися на очах у всіх. Мене дратувала їхня слабкість та нездатність чинити нормальний опір отим відгодованим мною вірним псам. Врешті, ставлення до цих жучків тепер було таким, як до лабораторних мишок, яких, як я вже казав, донедавна я вбивав по десяткові на день.

Вони дратували мене, і тому я не годував своїх агресивних тварюк, забираючи огорожу приблизно раз на тиждень. В акваріумі відбувалися страшні речі, — звірствам велетнів не було меж. Щотижня в певний день увесь акваріум за півгодини був заляпаним кров’ю і всіяний залишками маленьких тіл, але в кілька наступних годин вичищався до блиску його ж мешканцями.

У листопаді того ж року, — здається, саме пішов сніг, — я був у кухні, грів собі сніданок, і вперше за тривалий час думав, чи потрібно мені це все?

З одного боку, це було дуже цікаво, допомагало вбити стільки вільного часу, а з іншого — їхні постійні намагання залишити акваріум не могли не насторожувати. Я розумів, що рано чи пізно це станеться, якщо не застосовувати силу. Запаси редуктину танули просто на очах, і, навіть якби я зменшив його використання вдвічі, то зараз препарату вистачило б максимум на три роки. Що буде потім, я не знав. Жучки швидко плодилися, їхня кількість росла, і невдовзі оці мої приручені карателі в кількості шістьох чоловік просто не зможуть продертися крізь натовпи піддослідних.

Нараз мене охопило недобре передчуття, я залишив усе і побіг на другий поверх. Коли я, захекавшись, увірвався до кімнати, то побачив наступне: мої маленькі жучки зуміли-таки добудувати піраміду, але не через зовнішні стіни, а через внутрішню огорожу, яка відділяла їх від моїх загонів смерті. Піраміда стояла міцно, і тілами швидко бігли нагору маленькі фігурки, — одна за одною, потім зістрибували на скляне дно, і починали допомагати тим, хто опинився у відгородженому куточку раніше, атакувати моїх вірних псів.

Ті явно не були готові до такого розвитку подій, їх застигли зненацька, все, що відбувалося, просто не вкладалося в їхні голови, і вони лиш очманіло відштовхували від себе найактивніших. Ясна річ, що довго так тривати не могло, і за хвилину облога набула більш серйозного характеру, чисельна перевага жучків зростала, і ось уже перший із велетнів упав на скляне дно мертвим. Я перші хвилини спостерігав за цим у заціпенінні, я був у захваті від того, що ці жалюгідні малюки зібралися, влаштували справжню військову операцію, а головне — жорстоко помстилися своїм кривдникам.

Але за хвилину вони знешкодили ще двох велетнів. Перший упав так, що штовхнув внутрішню огорожу і вона, повільно нахиляючись, впала і задавила всіх, хто був у піраміді. Дно під шматком скла вкрила велика червона пляма, яка повільно розросталася. А другий убитий, падаючи, задів спиною широку бокову стінку, — прямо над його головою з’явилася тріщина, вона поповзла вгору і вліво, і за кілька секунд половина бокової стінки акваріума теж обвалилась.

Мої жучки продовжували вбивати, а якась частина чітко відчула, не знаю вже, інтуїтивно чи свідомо, що зараз є можливість злиняти, і дружно кинулися в проломину. Здається, я навіть почув їхні захоплені крики, я вперше за весь час чув їхні голоси.

Але на виході на них чекала неприємна несподіванка. Я нікого і нікуди випускати не збирався, я зрозумів, що хочу продовжувати експеримент, бо насолода безмежною владою стала найбільшим щастям, що було в моєму житті. Я це усвідомлював як ніколи гостро, і мене, наче та голка, штрикала думка, що я можу зробити із ними все, що завгодно. Отже, щойно втікачі перебиралися зі скляного дна на дощату підлогу, як я затоптував їх своїми важкими черевиками. Не знаю, скільки їх задавив — мабуть, близько півсотні. В мене під ногами огидно хрускало, але я не зупинявся, — це була помста за неповагу і непокору, за безсонні ночі біля них і, звісно ж, за моїх диких велетнів, які на той час уже всі без винятку лежали мертвими.

За кілька хвилин екзекуції мої жучки зрозуміли, що чекає на кожного з них при спробі залишити акваріум, всі разом вони забилися в незаплямований кров’ю, з цілим склом, куточок скляної коробки, і затихли. А я стояв, важко дихав, гидливо дивлячись на результати погрому. А вони були вражаючими: вся кімната біля акваріума була заляпана кров’ю, дно акваріума також було наполовину червоним, і, крім того, в одній із бокових стінок тепер була величезна пробоїна, яку терміново потрібно було чимось затулити. Що стосується втрат серед піддослідних, то на око їх було вдвічі менше, — половина розпливлася яскравими плямами. Заколот було подавлено, влада залишалась за мною, але заплатив я за це велику ціну, бо мої велетні полягли, всі до одного.

Я не хотів часто виходити до людей, але тепер обставини підганяли мене в спину. Жучки дали зрозуміти, що чим більша їхня кількість, тим активніше і жорстокіше вони можуть діяти. Сьогодні вони знищили моїх велетнів, завтра можуть добратися й до мене. Чесно скажу, певний час після тієї події я дуже погано спав. Я потерпав від страху перед мешканцями мого акваріума. Ледь не щоразу, коли на мене сідала сонна осіння муха, я схоплювався в ліжка, вкритий холодним потом, бо мені здавалося, що це перший із жучків дістався мене, а десь на підлозі мають бути ще і ще, — цілі колони тих, хто мріє поквитатися зі мною.

Пробиту під час того побоїща стінку я заклав широким фанерним листом, спостерігати за жучками стало важче, але я поклявся собі, що це ненадовго і що невдовзі я поміняю фанеру на скло. Власне, за кілька днів я так і зробив, і акваріум набув свого старого вигляду.

Виїжджаючи до міста на полювання, я не міг не по­мітити метаморфоз, які відбулися зі столицею. Вся людська маса була розділена на дві групи, одна з яких мала при собі помаранчеву символіку, друга — біло-синю. Я на той час уже трохи розбирався в перипетіях футбольного життя, тож подумав, що сьогодні «Динамо» грає з «Шахтарем». Налаштований на вдале полювання, я пірнув у натовп і протягом кількох годин терся серед цих людей, намагаючись зрозуміти бодай щось.

По-перше, я з’ясував для себе, що ніякі це не футбольні вболівальники, бо в чемпіонаті уже зимова перерва. Це мене засмутило, я потребував агресивних і пустоголових охоронців порядку у своєму акваріумі. Залякувати і нищити своїх жучків власноруч мені не хотілося. З одного боку, все ж було трохи шкода своїх піддослідних, а з другого, пригадуючи свою ейфорію під час придушення заколоту, я боявся, що можу просто не зупинитися і переб’ю їх усіх, якщо раптом доведеться трохи зменшити популяцію.

Але, по-друге, я відразу ж з’ясував, що це люди, які приїхали на безстрокові акції протестів та підтримки, що це все — результат останніх президентських ви­борів.

З моєї скромної точки зору, фанатичні прихильники певних політиків та політичних течій відійшли не дуже далеко від футбольних фанатів. Важкі люди, насправді.

Їх у місті було ціле море — і помаранчевих, і синьо-білих. Я не мав жодних політичних симпатій, більше того, я взагалі був не в курсі, що це тут відбувається, і тому із задоволенням вводив розбавлений редуктин як тим, так і тим. Жертву я обирав знову-таки, орієнтуючись на її агресивність і галасливість. Протягом тижня я щодня їздив на полювання, добив усі запаси редуктину, але залишився дуже задоволеним — третина акваріума була заповнена двадцятьма неперевершеними у своїй тупості представниками обох ворогуючих політичних таборів. Щоправда, вони постійно розпочинали бійки одне з одним, але від цього були тільки злішими. А більше я нічого і не вимагав від них.

Розумієш, виродку, на початку 2005 року все довелося починати наново, і тепер я мав бути в десятки разів обережнішим і жорстокішим із потенційними утікачами, бо редуктин, який давав мені таку безмежну владу, скінчився, і я мав витягти якомога довше винятково на страху. Я розумів, що матиму над ними владу тим довше, чим сильніше залякаю їх тепер.

Сильно постраждала в чисельному плані спільнота маленьких моїх полонених явно втратила і щодо якості. Було дуже багато молоді, а з тих, хто був народжений поза акваріумом, залишилося всього лиш троє. Це перше покоління, ці колонізатори акваріума і феєричні невдахи, які бачили колись над собою високе небо, ті, хто вважали себе володарями життя, а потім опинялися у прозорій скляній шухляді під безперестанним моїм наглядом, дивилися на всі події абсолютно байдуже, особливо після останньої жорстокої розправи. Помітно було, що саме вони залякані так, що ніколи більше не посміють навіть думати про волю.

Було б непогано, якби їхня слабкість та страх передалися молодшим, бо, дивлячись на них, я починав нервувати…»

Цікаво, чи існує хтось, в кого з часом не зірве дах від влади, від насолоди своєю силою і безкарністю? У Шенколюка, схоже, зірвало. Історія, знову-таки, стара, як світ, і написана іменами десятків диктаторів і мільйонів їхніх жертв.

Чувак зробив понад сотню ін’єкцій редуктину включно із розбавленими і жодного разу не засипався, його не впіймали на гарячому, і ніхто ніколи не зумів розшукати жодної з його жертв. Геніальна простота і обережність злочину, що справді варті уваги. Вочевидь, він страждав від того, що все, що він робить, залишається ніким не поміченим. Неоспіваним і непокараним.

Звісно, перше йому було б більше до вподоби, але я не маю сумніву, що, якби йому довелося постати перед судом за всі свої злочини, то людство здригнулося б від слів, сказаних Шенколюком. Наскільки я пам’ятаю, я ніколи не чув про подібні кримінальні справи, отже, він залишився непоміченим, а це не могло не торкати його самолюбство. Таке справді боляче б’є по амбітних людях, а Шенколюк був не лише амбітним, але й зверхнім. Трагедія людини, що тримає у своїх руках абсолютну владу. Вище за сходинку, де перебуває абсолютна влада, немає нічого, — там холодна порожнеча, і тому звідти можливий шлях тільки вниз.

«…тепер, коли я не мав редуктину, себто процеси формування спільноти в акваріумі стали невідворот­німи, то керувати мені залишалося тільки репресивними методами. Молоді покоління маленьких людей, від народження призвичаєні до життя в акваріумі, вже не страшилися холодних прозорих стін, як їхні батьки, і не боялися мене — того, хто весь час спостерігав за ними. Вони ставилися до мене здебільшого байдуже, хоча я не помилюся, коли скажу, що кілька разів я помічав на одних лицях страх, а на інших — ненависть.

Репресивний апарат вимагав величезних витрат енергії, річ була в тім, що тепер я не тільки три-чотири рази на тиждень прибирав огорожу, яка відділяла моїх посланців смерті від звичайних мешканців акваріума, але мені тепер ще й доводилося особисто вистежувати протягом тижня особливо підозрілих жучків, виловлювати їх руками і закидати як харч велетням.

Спочатку це допомагало, — популяція жучків збільшувалась, але дуже повільно. Все було під моїм контролем, не відбувалося нічого загрозливого.

Наступного ж літа я зробив те, що давно вже намислив. У цьому ритуалі не було нічого розумного, був лише якийсь релігійний пафос та нікчемна на вигляд картинка, але я отримував від того задоволення, і, повір, мені абсолютно срати, як і хто до цього поставився б, коли б те побачив.

Річ у тім, що колись я намислив поставити своїм жучкам ідола, ще на початку експерименту, тепер же мені здавалося, що існує нагальна потреба в тому, аби матеріалізувати мою значущість для їхніх жалюгідних життів. Я зрубав дерево, що росло через дорогу, місяць мудохався із його стовбуром, але врешті-решт спромігся видовбати й вистругати з нього подобу людської фігури на повний зріст. Я тішився, як дитина, встановлюючи статую в акваріумі, таким чином, аби він стояв усередині та відкидав тінь на піддослідних. Я сміявся, як малюк, вдягаючи на це дерев’яне одоробло свій старий одяг і спостерігаючи, як жучки насторожено торкаються шерхких ніг фігури. Вона символізувала, звісно, мене, володаря їхнього, та верховне їхнє божество, єдиного в цілому світі, хто здатний карати їх і милувати, єдиного, наділеного щастям смикати ниточки їхніх життів і розкладати пасьянси їхніх доль!

Будь-яка людина, байдуже, маленька вона чи велика, потребує ідола, ікони. Я дав їм це щастя!»

А пан Шенколюк непогано звихнувся від усього, що випало на його долю! Втім, все логічно і передбачувано: візитна картка для кожного із диктаторів — це, в першу чергу, якість його матеріалізації в житті кожного з його підлеглих, в кожній їхній годині, в кожній їхній секунді. Спорудивши для них свою подобу, він прирік жучків на незникну і набридливу його — Шенколюка — присутність.

«…я тепер мало спав і всенький свій час приділяв акваріуму. У мене не було потреби їздити до міста, і я назавжди сховав автомобіль на внутрішньому дворику під старим вицвілим рядном. Лише раз на тиждень я виходив до магазину біля дороги за продуктами — грошей у своїх піддослідних я знайшов стільки, що цього мало вистачити на якийсь час. Непрочитаних книжок більше не залишилося, музика теж не тішила, — я знав, як це називається, і визнавати цього не збирався, тож внутрішньою силою своєю чинив опір щосили і програвав сантиметр за сантиметром своєї території. Це були перші ознаки старості.

Так і жив — весь поглинутий старінням і акваріумом. Він висмоктував з мене сили, я просто відчував це. А мешканці скляної клітки сили навпаки набиралися. Вони виглядали жваво та енергійно, а я почав всихати.

Кімната тепер виглядала світлішою, але ще більш містичною — в акваріумі стояла здоровенна і таємнича, схожа на ляльку вуду, моя подоба, а жучки копирсалися під її ногами, як ревні релігійні фанатики. Мені від цього видовища перехоплювало подих, і в голові пульсувало від усвідомлення своєї величі бодай серед цих кумедних дрібних звіряток.

Це був розквіт моєї безмежної влади, золотий її вік, і я насолоджувався ним на повну потужність. Я отримував неймовірне задоволення від знущань над моїми жучками, особливу насолоду я діставав від того, що вони не можуть гідно відповісти мені. Повір мені, виродку, міністерство освіти у всіх його іпостасях нахабно бреше, коли від самого дитинства розповідає тобі, що слабших ображати не можна! А ти спробуй хоча б раз і зрозумієш, який це несамовитий кайф, і ніяке у світі «не можна» тебе більше не зупинить!

Але пік цей швидко минув, і мене разом із моїми полоненими стала поглинати депресія. Кількість їх ставала дедалі більшою, вони діяли дедалі більш злагоджено і нахабно. Агресивні велетні, вриваючись у натовпи моїх жучків раз на три дні, спочатку спричиняли чисельні втрати, вбиваючи за рейд до восьми осіб, але спільнота, сформована в акваріумі, мала уже доволі високу організацію, і вони швидко відновлювали свої лави, а кожне наступне покоління виховувалося у ще більшій ненависті до своїх кривдників.

З часом жучки навчилися чинити ефективний опір моїм карателям, які були на рідкість твердолобими та прямолінійними, — давалося взнаки те, що я набирав сюди людей, рівнем розвитку близьких до клінічних дебілів. Вони не вчилися на своїх помилках, атакували завжди однаково, і маленькі мешканці акваріума за півтора року вже навчилися відбивати їхні зазіхання з мінімальними втратами, а згодом їм почало щастити вбивати когось із кривдників під час нападу.

Я був у відчаї — мій репресивний апарат, виплеканий роками, поступово винищувався тваринами, яких я ненавидів за їх недолугість і слабкість і ніколи не вірив, що вони здатні до опору. Зрештою, настав той час, коли в екзекуціях і масових вбивствах довелося брати участь особисто мені. Випускаючи своїх велетнів у акваріум, я хапав жучків голими руками, по декілька жмень за раз, кидав їх на підлогу та з ненавистю топтав. Згодом вся підлога довкола акваріума була вкрита засохлою кров’ю та потоптаними хрящами.

Це вже була справжня війна, це було принципово. Або я зберігаю над ними повну владу, або вони вириваються, і тоді мені спокійно не жити — ось так стояло питання. Сутність протистояння полягала в тому, що я не міг винищити їх під корінь, бо тоді б моя влада анулювалася. А без неї я був уже ніким. Я і мої жучки потребували одне одного для самоствердження, це був вузол, який неможливо було розрубати.

Так ми й жили з ними, і наше колишнє мирне і плідне співіснування, що більше було подібним до дослідження, поступово перетворилося на справжню ворожнечу. Вони не могли не відчувати, як я ставлюся до них, й інстинктивно відповідали мені взаємністю.

Напруга наростала, я намагався тримати їх кількість у безпечних для мене межах, але, напевно, десь прорахувався. Річ у тім, що з 2005 всі наступні п’ять років я нутром своїм відчував, що всередині мене розвивається хвороба. Дихати і ходити стало набагато важче, серце дуже боліло, іноді я страшенно страждав від головних болів, мої внутрішності палали вогнем. Я розумів, що скоро мені буде гаплик, і вже заздалегідь змирився із цим, поклявшись собі померти гідно. Ці п’ять років я прожив у справжніх муках, декілька разів мені здавалося, що я вже помираю, але зрештою попускало, я збирався на силі і йшов до свого акваріума.

Так от, зважаючи на мій стан, в певний момент я випустив ситуацію з-під контролю. Не порахував правильно чи ще щось там, але сталося те, що сталося.

В самому кінці 2010 року, перед Новим Роком, мої піддослідні зібралися із силами, атакували огорожу, де жили четверо останніх велетнів, буквально роздерли їх на шматки, і, організовано натиснувши на скло, завалили одну з бічних вузьких стінок акваріума. На щастя, саме скло не пошкодили, але вихід з в’язниці було відчинено.

Я спостерігав за цим із завмираючим серцем, останні захисники моєї влади лежали роздерті й затоптані, і тепер я ні на кого не міг сподіватися, окрім як на себе. Схоже, в жучків був якийсь план, тому що вони вибігали з акваріума організовано, а потім кидалися навсібіч кімнатою. В мені зіграло бажання зберегти свою владу, зберегти все те, чим я жив останні шістнадцять років, не відчути себе нулем. І я, мов звір, кинувся вбивати тікачів. Де тільки сили взялися! Я стрибав по кімнаті, радісно вслухаючись в хруст під моїми черевиками, повзав на колінах, добиваючи людей руками, як тарганів, близько десятка я впіймав у кулак і кинув, мов камінь, в стіну, а потім дивився, як вони сповзають вицвілими шпалерами! Декількох я зловив уже в коридорах, а одного наздогнав аж на першому поверсі, коли він біг на своїх тонких маленьких ніжках до вхідних дверей. Знищення приносило мені давно забуту насолоду і ледь не еротичне збудження.

Коли було покарано кожного, хто намагався втекти, я піднявся нагору і помітив в акваріумі невеличку групку тих жучків, які так і не ризикнули вийти під мою злість, тих, хто так і не ризикнув залишити акваріум. Їх було близько півсотні, вони міцно тиснулися одне до одного і займали цілий кут. Скло дрижало — це вони трусилися від жаху.

Я поставив на місце завалену скляну стінку клітки, закурив і довго-довго дивився на тих, хто залишився. Серце дуже боліло, подібні сплески адреналіну не могли минути безслідно в моєму віці і в моєму фізичному стані. Я стояв і довго думав, що має бути далі.

Я довго не протягну, це я відчував. Їх треба було знищувати, це також було зрозуміло, але хотілося зробити це так, як я найбільше люблю, — із приниженням, довго і виснажливо вимучуючи їхні смерті, насолоджуючись їхніми стражданнями.

Першої миті на думку спало просто заморити їх голодом. Це було найлегше і найжорстокіше. Поступово зменшувати їхні пайки і спостерігати, як вони вимирають.

Я так і зробив. Залякані створіння зиму провели в шокові від того, як я розібрався з їхніми рідними, які намагались вислизнути з-під мого впливу. Навесні до них почало доходити, що їдла вони тепер отримують менше, я зрозумів це з того, що вони годинами простоювали біля стінок акваріума, по периметру, виглядаючи мене, того, хто мав би їх годувати. Але я лиш глузливо посміхався, дивлячись у їхні обличчя. І дражнив, роблячи вигляд, що кришу їм хліб. Мені було смішно дивитися, як вони роззявляють свої роти, очікуючи на манну небесну.

На початку літа з голоду вони почали з’їжджати з глузду. Усе населення поділилося на дві групи. Одні з відчаю почали вбивати та їсти своїх сусідів, тих, хто був слабшим і не міг захистити себе. Таких випадків канібалізму раніше не було, зрозуміло, що це був вияв цілковитого відчаю, коли фізичні потреби дозволяють переступати через здоровий глузд, якщо він там, звісно, у них був.

Друга група, трохи більш численна, з голоду почала гризти ноги дерев’яного ідола. Такого я теж не бачив ще, але цьому я пояснення так і не зміг знайти. Напевно, це ті, хто поїхав глуздом без шансів на повернення.

І ось так ми й живемо досі, виродку.

Уже вересень, ідолу залишилося стояти ще кілька днів, ноги його вже добряче погризені. Востаннє я годував їх тиждень тому, мешканців акваріума залишилось мало, вони стали агресивними й жорстокими.

Сам я почуваюся дуже погано, останні чотири доби не можу заснути від постійного пронизливого болю. Зараз я допиваю останню пляшку вірменського коньяку, натискаю на stop на магнітофоні, відвезу касету на барахолку і ковтаю велику дозу снодійного. Ти ж не забув, що в мене на горищі — справжні скарби, серед них можна знайти все?

Жити так я уже не можу, я використав всі шанси, які мені підкинули вищі сили, і почуваюсь зовсім виснаженим і сухим. Влада вимотала мене, і єдине, чого я хочу, — здохнути. Ну і ще, щоб ти, раз уже тобі потрапила до рук ця касета, прийшов і подивився на мій акваріум.

Адреса будинку: вулиця Карла Маркса, 38.

Прощавай, виродку. Впевнений, ти не забудеш ці півтори години».

Останні речення я дослуховував, одягаючись на ходу. Адреса цього таємничого будинку з його незвичними мешканцями врізалася мені в мозок, тим паче, що я добре знав, де це — в середині дев’яностих батьки мали намір купити там будинок, але не зробили цього саме через те, що район був якийсь закинутий. Отож я міг ще тоді познайомитись із Шенколюком, щоправда, не знаю, чи сподобалось би мені подібне знайомство.

Касета лягла в підкасетник, з якого я дістав її півтори години тому, я накинув куртку і, замкнувши квартиру, вибіг на вулицю. За годину, що я провів вдома, ситуація в місті лиш погіршилася. До зупинки, звідки мені можна було поїхати в район потрібної мені вулиці, треба було йти повз майдан біля собору. Я випірнув на площу з вузької бічної вулички і миттєво потрапив у справжній вир подій: кілька тисяч людей щось співали під жовто-блактиними прапорами, а їх відтискали якраз в бік тієї вулички, з якої я вискочив, близько півтисячі бійців спецназу.

Судячи з галасу, який стояв над площею, перші ряди протестувальників уже зійшлися з силовиками врукопашну, десь високо над нами гриміли металевими голосами мегафони, чутно було лайку і прості крики й стогони побитих. Повз мене пробігло кілька молодих хлопців із закривавленими обличчями, натовп подався назад, і над площею залунав ритм, який ніколи нічого хорошого не віщував: це бійці спецназу, б’ючи своїми палицями по щитах, почали тіснити натовп до будинків. Тактика була ясна і логічна: затиснути і розчавити. Виловлювати у вузьких вулицях і дворах, подалі від всюдисущих журналістських фото та відеокамер. Схоже, у влади різко здали нерви, якщо вона зважилася на такий крок, — ні для кого не секрет, що рейтинги в них не на висоті, і широкої підтримки такі репресії не отримають.

Але про це все я думав уже потім, перебуваючи в автозакові по дорозі у відділення. А в ту секунду я лиш стискав спітнілою долонею касету, повторював, як мантру, адресу Шенколюка, та жахався з того, що бачив: спецназ клином врізається в натовп, роздаючи удари направо й наліво, не розбираючи ні статі, ні віку. На моїх очах один із бійців вдарив кийком по голові маленького хлопця років дванадцяти, а за кілька метрах праворуч передній край спецназу завалив дівчину мого віку, і зараз чоловік шість лупцювали її, не даючи підвестися і, б’ючи, в основному, по ногах.

У мені все закипіло, хотілося кудись бігти, комусь допомогти, але навколо орудували силовики, очі розбігались, і залишалося тільки розгублено занурюватися в це чорно-жовто-блакитне пекло.

Раптом в очах потемніло, потилицю прорізав різкий біль, і за кілька секунд я почув над собою гавкаючий голос, відчув на зап’ястях холодну крицю наручників, а губами мене провезли смердючим асфальтом. Потім підняли, понесли на руках і буквально закинули у відкриті двері автозаку. Всередині було вже декілька людей, в основному молоді хлопці, але особливо колоритно виглядав рослий сивочолий дід, років вісімдесяти, який обтирав рукавом куртки кров із брови.

Тоді я думав про те, що бачив, коли мене несли на руках: касета з розповіддю Шенколюка випала в мене з кишені, і її миттєво розтоптали. Шкода було цієї касети неймовірно, але, з іншого боку, я був тепер єдиним, хто володів усією цією інформацією. І, крім того, дуже радів, що нічого не потрапило до рук цим виродкам, які тільки що розганяли демонстрацію.

Мені було трохи не по собі від того, що в нашій країні, в центрі Європи, можна серед білого дня вийти на вулицю у своїх справах, через п’ять хвилин отримати по голові і зараз сидіти на колінах на підлозі автозаку, і злизувати з вуст, розчесаних об асфальт, солону й гарячу кров. Але, як бачу, керманичі наші готові йти й на таке, аби лиш утримати владу у своїх руках. Цікаво, як вони збираються це все приховувати? А якщо не збираються, то це взагалі клініка, і говорити тут нема про що.

В автозаку нас ставало дедалі більше, — уже десь під два десятки, людей ловили просто на вулиці, деякі кричали, що вони ні про які мітинги навіть не чули, і плакали, просячи відпустити їх додому.

Тепер, коли я прослухав ту неймовірну касету, вся ситуація ввижалася мені крізь призму розповідей Шенколюка. В кожному слові, рухові, жестові людей в автозакові я бачив, що ми всього лиш маленькі залякані жучки, задавлені новоявленою диктатурою. Ми всього лише жучки, час від часу здатні до опору і спроможні на жорстокість, якої стане хіба що на те, щоб покалічити кількох своїх кривдників. Ох, яким же пророчим був експеримент того геніального ублюдка!

Автозак забили під зав’язку, — місць на всіх не вистачало. Ми посадили дівчат і жінок, а чоловіки непевно вмостилися на вільному просторі. Їхали якимись провулками хвилин сорок, не менше, вікна нам позачиняли. Якоїсь миті здалося, що везуть розстрілювати, так байдуже гавкав на нас з-за скла офіцер з мордою бультер’єра.

Але ми приїхали на подвір’я відділення міліції нашого району, до якого від місця, де нас пов’язали, пішки хвилин десять. Ну і чого вони хотіли добитися — налякати? Смішно.

Нас грубо вивантажили з автівки, вишикували біля стіни і по одному запускали всередину на складання протоколу. Коли мене заштовхнули в приміщення, я побачив людину в цивільному, яка, не назвавши себе, відразу посипала запитання. Я відповів, що не говоритиму нічого, поки він не покаже документи. Він якось недобре посміхнувся, показав свою корочку й почав заповнювати протокол. Я відповідав коротко. Винятково за змістом запитань, але цього йому було достатньо. Схоже, будь-яку мою провину він зміг би довести лише тим, що я був присутній на площі під час демонстрації. Якби я був до неї байдужий, мене б там не було. Коротко кажучи, логічний пацан, аж заздрісно стало.

Після цього під конвоєм відвели до сусідньої кімнати, пекельно холодної і більшої за розмірами. Там одразу ж відбувався суд. Суддя не цікавилася моїми відповідями на запитання і зауваженнями стосовно судового процесу і через п’ять хвилин присудила мені десять діб адміністративного арешту за участь у несанкціонованому заході.

Плюючись кров’ю від злості на стіни коридору ізолятора, я йшов під супроводом молодого солдата до камери. Там уже сиділо шестеро хлопців, всі з автозаку. Привітали вони мене як старого знайомого, хоча вперше ми побачилися лише годину тому. В камері було холодно, до кінця дня привели ще ледь не тридцять чоловік. Ті, кого забрали не на площі, а пізніше, вдома, казали, що чули в новинах на незалежних станціях, що заарештовано ледь не тисячу осіб у різних кінцях міста.

Я був вражений. Вражений такою кількістю затриманих, бо, якщо стільки затримано, то скільки ж тоді не затримано після цих акцій? За елементарними підрахунками — разів у сто-двісті більше. І ще мене вразив такий розмах операцій спецслужб. Знову-таки, спав на думку Шенколюк з його загонами велетнів, які розривали маленьких людей на шматки. Щось подібне я бачив сьогодні на площі. Враження було, що все шите білими нитками, все спровоковане і надумане.

Найцікавішим же було те, що я навіть не знав, що це за демонстрація була, на якій мене затримали!

Поводження наглядачів у камері було жахливим. Я особисто двічі отримав удари в живіт від них за українську. В їжу, яку нам приносили з тюремної їдальні, вони плювали на наших очах. Побачення з рідними не дозволяли, передачі отримувати теж не рекомендували, обіцяли когось натравити.

Декількох із нас час від часу викликали на допит. Вони поверталися і казали, що сто відсотків будуть порушені кримінальні справи, і що зараз переглядають десятки годин відзнятого на площі та в її околицях матеріалу.

Я оголосив голодування, протестуючи проти умов поводження із затриманими, а також через те, що жодної провини за собою не визнавав. Разом зі мною голодування оголосили ще четверо хлопців. Адміністрація погрожувала нам чотири дні. Потім два дні взагалі нікого з наглядачів не було видно — ми були залишені самі на себе, в повітрі висіла напруга.

Надвечір сьомого дня нашого ув’язнення в ізоляторі стало галасно. Коридорами, судячи зі звуків, неслися люди, і незабаром напроти камери зупинилося кілька чоловік, які повідомили нам, що вже другий день у столиці тривають заворушення, що президент і кілька міністрів, разом із великою кількістю працівників спецназу, взяті в облогу в резиденції під Києвом, але надовго їх не вистачить. З’явилися нові лідери, які наказали звільнити всіх затриманих на демонстраціях за останні два тижні.

Камери відчинили, і всі побігли на вулицю. Скажу чесно, мені було байдуже до нової влади. Я хотів побачити Шенколюка.

За межами ізолятора святкували майже перемогу над диктатурою, з кожного вікна майорів державний прапор, але люди поводилися якось скуто, можливо, вони до кінця не вірили в це, можливо, вони просто боялися життя, яке тепер мало початися, — не знаю. Вулиці були заповнені мовчазними і невпевненими в собі і своєму майбутньому, але усміхненими людьми. Так, схоже було на те, що вони просто не знали, що робити далі, безпорадно ходили вулицями і усміхалися, одурівши від щастя.

На Карла Маркса, 38 я дістався години за дві. Це був величезний, занедбаний і похмурий будинок. Схоже, в цьому районі досі всі особняки залишаються незаселеними, така собі мертва пухлина на тілі міста.

Я входив досередини, відчуваючи, як дрижать руки. Шенколюк був дуже хитрим і вмів прорахувати плани до найменших деталей. Я досі не був впевнений, що це не пастка, і касета була записана не для того, щоб затягти мене до цього будинку.

Та, щойно увійшовши на перший поверх, я зрозумів, що Шенколюк казав чисту правду. Він сповідувався мені. В будинку був дуже сильний і однозначний запах. І помер тут, вочевидь, не тільки божевільний вчений-садист. Затуливши носа, я обережно походив першим поверхом, заглядаючи в кожну кімнату на своєму шляху. У кімнатах було повно мотлоху, і в них нікого не було. Проминув бібліотеку, кухню, кімнату з більярдним столом, і піднявся рипучими сходами нагору. Пам’ятаючи розповідь Шенколюка, я вже уявляв, куди мені треба йти. Я цілеспрямовано крокував до кімнати в кінці коридору. Вів мене запах, який з кожним кроком ставав дедалі сильнішим, відчував його навіть затуленим носом, мені здалося — навіть порами.

Нарешті я дістався потрібної кімнати і різко відчинив двері, не в змозі себе мучити.

Шенколюк сидів у кріслі, в профіль до мене. Очі його були розплющені, він не дихав. Він був мертвий, але виглядав як живий, хіба що дуже висохлий. Хоча, хто його знає, — може, він такий і був за життя. Коли я слухав його голос, я намагався уявити, який він зовні. Скажу чесно — не зміг. Я уявляв його приблизно таким, яким був геніальний злочинець Ганнібал Лектер з відомого фільму, але Шенколюк був іншим. Він був великого зросту, руки, що лежали на колінах, напевно, колись були неймовірно сильними. Очі незрозумілого кольору, над губами жорсткі пригладжені вуса, а на голові величезна лисина. Виглядав він, в цілому, колоритно, але не це притягло мій погляд в перші хвилини мого перебування в кімнаті.

Прямо під його ногами безсило плазувало шість чи сім на вигляд дорослих людей, повзали вони підлогою із засохлими на ній плямами крові і трупами колишніх своїх товаришів по нещастю. Трохи далі, ближче до вікна, була купа скалок скла, на яких лежав дерев’яний ідол, одягнений в чоловічий одяг. Ідол мав перегризені гомілки і тріснуту при падінні на підлогу голову.

Картина була огидна, — ледь живі люди на підлозі досі виконували мрію Шенколюка: вони повзали у нього в ногах, вони плазували перед ним, навіть мертвим, і байдуже, що він їх зараз не бачив, я впевнений, що душа його, якщо вона колись була в Шенколюка, зараз задоволено потирає спітнілі руки.

Я побачив коло нього аркуш паперу. На ньому було написано:

«Ось ми і побачилися, виродку. Я вже здох і мушу тебе запевнити, що мені зараз добре. Я забув згадати в касеті одну деталь. Ці раби, яких я виховав, ніколи вже не зможуть стати людьми. Гадаю, в цьому ти вже переконався. Тому останнє моє прохання — добий їх, якщо там є хтось живий».

Шлунок раптом підстрибнув аж до горла, і я швидко залишив кімнату Шенколюка, збіг сходами на перший поверх, а звідти — надвір. Стоячи біля дверей, я побачив з іншого боку вулиці людей. Вони стояли, усміхались і якось відсторонено дивилися в бік зупинки, звідки, напевно, і прийшли сюди нещодавно.

У руці щось шелеснуло — це був аркушик паперу, єдине, що я залишу собі на пам’ять від володаря акваріума, Шенколюка.

Очі натрапили на літери: «Ці раби, яких я виховав, ніколи вже не зможуть стати людьми».

Щось є в цих словах правдиве, і відчувається воно просто зараз.

Схоже, мене разом з іншими всього лише пересадили з одного акваріума в інший — більш просторий.