Бурелов

Розділ дев’ятнадцятий Скридові крупиночки-кровиночки

Торуючи мечем шлях крізь зграю птахів-санітарів, Живчик заквапився до тіла Камінного Штурмана. Скельця в очних отворах на каптурі запітніли зсередини. Може, Камінний штурман ще дихає? Невже він вижив після скаженого удару, що завдав йому Скрид?

— Аби тільки якось стягти з нього цю шкуру! — промурмотів Живчик, марно торгаючи мудровані застібки каптура та рукавиць. Він укляк і припав вухом до важкої кереї: ану ж серце ще б’ється? Широка усмішка розповзлася по його обличчю: воно таки билося, ледь чутно, але рівно.

— Можеш тепер не журитися, — озвався Живчик, схопившись на ноги. — Я тебе хутенько дотягну до розбитого корабля, а там холодок. — Він узяв Камінного Штурмана попід пахви, міцно зчепивши руки на його грудях. — Ти ще будеш… у-у-у-а-а!.. — застогнав він, відриваючи від землі плечі зомлілого, — … сто років жити!

За кожним новим виснажливим кроком Живчикове тіло волало про відпочинок — але він ані на мить не давав собі попуску. Якщо Камінний Штурман помре, Живчик утратить усю свою команду, а такого допустити він не міг.

— Ще трішечки, — пихкав він. — Уже рукою кинути.

Камінний Штурман не зронив ані звука і ні разу не ворухнувся, але Живчик знав: його серце ще б’ється, бо білі ворони дали їм спокій. Якби воно зупинилося, драпіжники негайно напали б.

Він і незчувся, як знову поринув у затінок корабельних останків. Живчик скинув очима вгору на безжальне біле небо і подумки помолився.

— Професоре, — гукнув він, розглядаючись довкола, — Професоре!

— Я тут, — озвався з корабельного нутра кволий голос. Живчик повернувся. Лівобіч від нього зяяв великий вилам у корпусі. — Я тут, — повторив професор майже пошепки.

Тільки-но Живчик утяг Камінного Штурмана крізь вилам, у носа йому шибнув задушливий сморід розкладу. Він поклав Камінного Штурмана і побачив, що Професор сидить біля протилежного борту, прихилившись до зламаного бімса.

Гілка на спині як поставила його карк правцем, так і досі не давала йому зігнутися. Він був живий — хоч і в мороці було видно, що справи його кепські.

— Він його забив, — застогнав Професор. — Він його замордував.

— Ні, — заспокоїв Професора Живчик. — Він поранений, можливо, тяжко, але живий.

Професор кволо зітхнув.

— Камінний Штурман не повинен загинути, — прохрипів він і повів рукою довкола. — Цей корабель… Я знайшов дощечку з назвою — це «Вітроплав». Його капітаном був Скридіус Толлінікс. Скридіус Толлінікс! — заголосив він. — Славний, відважний лицар! — Нараз його очі спалахнули гнівом. — Тобто був, поки цей плюгавий провідник його не вколошкав! — додав він і зайшовся нестримним кашлем.

Живчик пильно глянув на Професора. Ну, звісно ж! Коли Професор скрикнув, Скрид почув своє власне ім’я! Ось чому він задлявся… І Живчик його порішив. Йому, проте, не стало духу пояснити Професорові, що Скридіус Толлінікс і їхній провідник одна й та сама особа.

Він присів обік нього.

— Спробуйте трохи подрімати, — порадив він.

— Ні, ні, — схвильовано запротестував Професор. — Невдовзі я матиму вдосталь часу для сну. Нам треба дещо витлумачити, з’ясувати, треба дещо обговорити… — На мить його очі стали безтямні, а як ожили знову, виглядали збентеженими і лячними. — Живчику, хлопче мій! — провадив він товстим і глухим голосом. — Ти маєш мене вислухати, і вислухати уважно. Я маю розповісти тобі про бурефракс.

— Але… — почав Живчик.

— Зрештою він і привів мене сюди, — зазначив Професор. — Саме через нього твій батько наполіг, щоб я подорожував із вами всіма. Бо я знаю все, що належить знати про святі кристали: їхню вартність, їхні властивості, їхню силу. — Він помовчав. — Оскільки бурефракс у темряві стає занадто важкий для перевезення, а на сонячному світлі — занадто леткий, нам слід… тобі слід подбати про те, щоб він усю дорогу був освітлений рівним тьмяним світлом, аж поки спочине у серці летючої скелі Санктафракса. І коли це станеться…

— Але який у цьому всьому сенс? — загарячкував Живчик. — Жодного бурефраксу в нас нема. Ми не спромоглися розжитись у Присмерковому лісі бодай на кристал. Чи ви забули, Професоре? Ми вхопили шилом патоки.

— Спокійно Живчику! — зажадав Професор.

Він звів руку і показав на далекий кінець корпусу.

— Там, — прохрипів він.

Живчик обернувся. Його очі встигли призвичаїтися до темряви і, напруживши зір, він догледів у сутіні велику скриню, наполовину вгрузлу в багно.

— Що… що це? — запитав він.

— Піди поглянь, — відказав Професор.

Коли Живчик простував липучою долівкою до скрині, дух гнилого м’яса посилився.

— Ве-е-е-е! — Живчик мало не задихнувся і затулив собі рота, уздрівши тисячі крихітних трофеїв, почеплених на дерев’яних бортах. — Бво-в-о-о-оа! — знову векнув він, виявивши величезну стіжкувату купу відтятих пальців, яких у ній налічувалося міріади.

— О Небо, що це? — пролопотів він і озирнувся на Професора — може, той дасть якісь пояснення?

Але Професор нетерпляче махнув рукою: іди, мовляв, далі.

Живчик зупинився біля скрині, виготовленої із залізного дерева зі шкляними віконцями, і глянув униз. Скриня була зачинена, але не замкнена. Він завагався. Ану ж вона напакована більшими частинами тіла? Ану ж Скрид запасся сховком для очних яблук чи язиків?

— Відчиняй! — почув він наполегливий Професорів голос.

Живчик нагнувся і, глибоко вдихнувши повітря, відкинув віко. Знутра сяйнуло сріблястим світлом. Живчик зазирнув досередини і затремтів зі святобливого ляку: там полум’яніла і ряхтіла тьма-тьмуща кристалів.

— Бурефракс! — роззявив рота хлопець.

— І його більш ніж досить для всіх наших потреб, — зауважив Професор Світлознавства.

— Але як? — пробелькотів Живчик. — Я не… — І враз ляснув себе по лобі. — Пальці! — скрикнув він.

— Достеменно так, — погодився Професор. — Коли нещасні гобліни, тролі, печерники чи будь-хто інший вирушають із Темнолісу до Нижнього міста, їхній шлях пролягає через Присмерковий ліс. Там під нігті та пазурі лап набиваються часточки бурефраксу — розумієш? І ось, коли вони виходять на Багнище, їх перестріває Скрид — цей найбрудніший із мерзотників — чистить їхні гаманці, перерізає їм горлянки і кидає собі в торбу їхні відтяті пальці. — Професор утомлено зітхнув. — Але для чого? — простогнав він. — Ось заковика! Яку користь такий виродок міг мати з такої чудесної речовини?

Слова рудого лицаря озвалися громом у Живчиковій голові. «Пошуки триватимуть вічно!» І він здригнувся з жаху, збагнувши, як могли розвиватися події.

Навіть попри те, що корабель Скридіуса Толлінікса зазнав аварії, тамтому не випадало припиняти своїх пошуків. Зрештою, він напевняка, як і Гарлініус Гернікс та Петроніус Метракс перед ним чи Квінтиніус Вергінікс після нього, урочисто зобов’язався присвятити своє життя пошукам бурефраксу і присягнув не повертатися до Санктафракса, поки не доведе до скутку цих святих пошуків.

Не припускаючи думки про повернення до Санктафракса з порожніми руками, Скридіус Толлінікс неухильно домагався своєї мети, не гребуючи ніякими засобами. Шляхетний Лицар-Академік, якого Живчик побачив мигцем у момент смерті, запевне керувався божевільною жадобою дотримати обіцянки, даної на Інаугураційній церемонії: і хоч би скільки він збирав кристалів, йому все було замало.

— І я не хочу навіть думати, скільки ще загинуло б мандрівців, щоб задовольнити мерзенну пристрасть цієї злої личини, — промовив Професор.

Живчик прикипів очима до блискучих кристалів. Кожен з них, він тепера знав, був оплачений кров’ю. Тремтячи, як у пропасниці, він нахилився, схопив віко і рвучко його прибив.

— Це нечесно! — буяв він. — Я мріяв про повернення — успішне і звитяжне — з вантажем бурефраксу, достатнім, щоб забезпечити стійкість плавучого міста Санктафракс на тисячі років!

— Але ти ще можеш його привезти, — прохрипів Професор.

Живчик розлючено повернувся до нього.

— Ні, не такий, як оцей! — закричав він. За його спиною щось сонно промимрив Камінний Штурман. — Я мріяв знайти новий бурефракс, чистий бурефракс, — провадив він. — Бурефракс просто з Великої бурі. У Присмерковому лісі. А не цей… не цей лиховісний скарб, вишкрябаний із-під нігтів у мерців.

— Ах, Живчику, — простогнав Професор. — Живчику, хлопче мій… — Він знову закашлявся товстим і надсадним, аж деренчливим горловим кашлем. — Мета і засоби, — прохрипів він. — Мета і… — Болісний кашель поновився з іще жахливішою силою.

— Професоре! — кинувся до нього Живчик.

Обличчя в тамтого зробилося блідо-землисте, очі позападали, вилиці повипиналися. Кожен подих давався з натугою. Живчик узяв його за руку.

— Професоре, чи з вами все гаразд?

Професор глянув на «залізну» Живчикову руку — і кволо провів пучкою по металевих кісточках пальців. Пучка взялася рудим пилом.

— Ну звичайно ж, — прошепотів він самими губами. — Фракспил. — Професор змовк.

— Так, — сказав Живчик, — Скридова кров, тільки-но його торкнулась, умить обернулася на чисту воду. — Він нахилився до Професора, мало не притискаючись вухом до його тремких губів. Теплий подих овіяв його обличчя духом тліну.

— Секрет… — прошепотів Професор. — Я знаю, як виготовляти фракспил… виготовляти безпечно. — Він підніс руки до горла, задихаючись. — Присмерковий ліс повсякчас нам це підказував.

— Докажете, — промовив Живчик, ковтаючи сльози, — у слушний для вас час, Професоре.

На губах у Професора заграла усмішка.

— Слушний час! — муркнув він. — Слушнішого, ніж тепер, уже не буде. — Його очі закотилися під лоба. — Бурефракс розпадається у лісових сутінках. У сутінках, Живчику! Не темрява, не світло — а сутінки. Віками він поволеньки кришиться, поволеньки дрібниться під тиском сутінків. Дрібниться, Живчику, упродовж віків, на пил — фракспил! Той самий, що вкриває обладунки отих сіромашних заблуканих лицарів… що вкриває рукавицю на твоїй руці.

Живчик зиркнув на залізну рукавицю, вкриту тонким шаром рудого пилу.

— Але в чому секрет? — прошепотів він. — Я не розумію.

Професор зітхнув і зібрав останні сили.

— Хіба ти не бачиш, Живчику? Те, чого Присмерковий ліс досягає протягом віків у природний спосіб, ми можемо досягти одним руйнівним ударом. Але цей удар може, мусить упасти лишень у догідний момент.

— Сутінки! — роззявив рота Живчик.

Професор протяжисто, жалісно зітхнув.

— Сповісти Професора Темрявознавства, — прошепотів він. — Можеш… на нього… звіритися…

Він умовк. Теплий подих згас. Живчик випростався і поглянув на старе мудре обличчя.

Професор Світлознавства був мертвий. Надворі вже галасувало крикливе біле вороння. Живчик чув, як воно шкрябається над головою, дряпаючи дерево, бачив, як найнахабніші птахи пропихають крізь діромахи в корабельному корпусі свої голови і водять довкола жадібними очима-намистинками.

— Згиньте, окаянні! — гримнув Живчик.

Птахи відступили, але тільки на мент і не надто далеко. Живчик знав: із похованням не можна зволікати ні хвилини. Коли він витягував Професорове тіло надвір, біле вороння хмарами кружляло довкола нього, оскаженіло лементуючи.

— Ви його не матимете! — прокричав їм у відповідь Живчик. — Дзуськи!

Сонце вже сідало, коли він рушив навздогін за своєю щораз довшою тінню до круглої драговинної вікнини. Там, на її краю, він і поклав Професора. Лопочучи крильми, біле вороння, охоплене ярим збудженням, перепурхувало з місця на місце. Живчик відчайдушно силкувався добрати слів, годящих для такої сумної хвилини.

— Професоре Світлознавства, — прошепотів він. — Шановний санктафракський Академіку. Мудра і шляхетна людино. Це місце не зовсім підходяще для вашого останнього спочину… — Він затнувся і глибоко втяг у себе повітря. — Спочивайте в сумирі.

І, промовивши так, хлопець штовхнув тіло вперед. Спершу поринули у грузьку твань ступні, далі ноги і тулуб. Білі ворони, не тямлячись зі сказу, шугали вниз, ішли в піке, але так і не зуміли дістати трупа. Болото підкрадалося до Професорової груднини. Ось уже зникли руки. Пучки. Живчик облився слізьми.

— Прощавайте! — прошепотів він, коли з очей зникла голова.

Якусь мить єдиним зримим слідом по Професорові лишалося горішнє галуззя гілки, яку Живчик припасував йому до карку. Далі пішло вниз і воно, і більш не видно було нічого. Булькнула, зринувши на поверхню, повітряна банька. А тоді — тиша. Спокій. Сумир.

Живчик укляк на одне коліно, сягнув уперед рукою в залізній рукавиці й на знак пошани занурив її в теплу грузьку рідоту. Та тільки-но це сталося, як зайшла дивовижна зміна. Живчик не вірив своїм очам. Густа біла твань, мов за помахом чарівної палички, обернулася на кришталево чисту воду, не менш чисту, як гомінкий струмок, що в’юниться Темнолісом! Ген у глибині видніло Професорове тіло: кружляючи, воно невпинно спускалося вниз у свою водяну домовину.

Живчик знову сів навпочіпки і задивився на важку залізну рукавицю. Рудий пил — мікроскопічні його часточки струміли, наче рідина, — і досі ховзав по гладенькому сріблу.

— Фракспил, — прошепотів він святобливо, зриваючись на ноги і роззираючись довкола.

Ген-ген далеко він зміг розрізнити в повітрі мерехтливі санктафракські вогні. Нижче, під ковдрою брунатного диму, припало до землі, ціпеніючи в цій незграбній, злиденній позі, Нижнє місто. Як «небожителі», так і «земляни» залежали від умісту скрині з залізного дерева та шкла. Бурефракс відновить рівновагу плавучої скелі, а фракспил очистить гнилу Крайріку.

Мета і засоби — так висловився Професор. Живчик не був певний, чи життя, врятовані у Санктафраксі та Нижньому місті за допомогою кристалів зможуть виправдати криваву різницю, яку Скрид улаштував для стількох мандрівців. Але одне не викликало сумнівів: якщо йому не пощастить повернутися зі скринею, повною бурефраксу, усі вони пропадуть ні за цапову душу.

«Я повинен спробувати, — сказав він про себе. — Заради живих. І заради мертвих».

Ту ж мить із корабельного нутра до його вух долинули неспокійні стогони. Камінний Штурман! Нарешті він прийшов до тями.