Крадій часу

Абат мовчазно видув губами бульку.

— Це знову буде в Убервальді, — майже благально вимовив Лу-Тзе. — Це там вони експериментують з електрикою. Мені там знайомий кожен дюйм! Дайте мені пару чоловіків, і ми задушимо це в зародку!

— Бабабабаба… Це потребує обговорення, Лу-Тзе, але ми вдячні вам за пропозицію бабабаба, — мовив абат. — Рінпо, я хочу, щоб усі бдумбдумбдум старші польові ченці зібралися в Кімнаті Тиші через п’ять бабаба хвилин! Чи веретена працюють бдумбдум гармонійно?

Один із монахів підняв голову від сувою, який йому перед тим подали.

— Схоже, що так, ваша світлість.

— Мої вітання майстру комутатора ЦЮЦЮ!

— Але Шобланґ помер, — пробурмотів Лу-Тзе.

Абат перестав видувати бульки.

— Це сумна новина. І він, наскільки я розумію, був вашим приятелем.

— Цього не повинно було статися, — пробурмотів підмітальник. — Не повинно було.

— Заспокойтеся, Лу-Тзе. Я незабаром поговорю з вами. Цюцю! — Головний аколіт, отримавши удар по вуху гумовою мавпочкою, поквапився геть.

Юрба ченців, які почали розходитися, потроху зменшувалася. Лу-Тзе і Лобсанґ залишилися на балконі, дивлячись на Мандалу, що вкривалася брижами. Лу-Тзе прокашлявся.

— Бачиш оті веретена з самого кінця? — запитав він. — Отой малий фіксує взори дня, а тоді все найцікавіше зберігається у великих веретенах.

— Я щойно передзгадав, що ви це мені скажете.

— Гарне слово. Гарне слово. Хлопчина має талант. — Лу-Тзе понизив голос. — За нами ніхто не стежить?

Лобсанґ роззирнувся.

— Тут є ще трохи людей.

Лу-Тзе знову заговорив нормальним голосом. — Ти щось чув про Великий Крах?

— Лише плітки, Підмітальнику.

— Еге ж, пліток є чимало. Щось типу «День, коли зупинився час». — Лу-Тзе зітхнув. — Знаєш, більшість речей, яких тебе навчають, брехня. Так і має бути. Інколи, якщо довідатися відразу всю правду, її важко збагнути. Ти добре знав Анк-Морпорк, правда? Ходив колись у оперний театр?

— Хіба для того, щоб почистити комусь кишені, Підмітальнику.

— А чи цікавився, чому так?.. Чи звертав колись увагу на той маленький театрик з другого боку вулиці? Здається, він називався «Дискум».

— О, так! Ми діставали копійчані квиточки, сідали на землю і кидали горішки на сцену.

— І ти ніколи не думав, чому так буває? Великий оперний театр, плюшеві крісла, позолота, великі оркестри, а тоді цей маленький театрик під солом’яною стріхою, голі дерев’яні стіни, жодних сидінь, і якийсь тип, що грає на дудці у ролі музичного акомпанементу?

Лобсанґ знизав плечима.

— Та ні. Просто так воно є.

Лу-Тзе мало не засміявся.

— Дуже гнучкі людські мізки. Майже гумові, — мовив він. — Дивовижно, як вони розтягуються, щоб пристосуватися. Ми добре там попрацювали…

— Лу-Тзе?

Перед ним шанобливо схилився один із дрібніших прислужників-аколітів.

— Абат бажає вас побачити, — повідомив він.

— О, гаразд, — сказав підмітальник. Він штурхнув ліктем Лобсанґа і прошепотів: — Рушаймо до Анк-Морпорка, хлопче.

— Що? Але ж ви просили, щоб вас вислали до…

Лу-Тзе підморгнув.

— Адже написано: «Не вір, не бійся, не проси», розумієш? Крім плінґа, є ще й інші способи примусити данґданґа вдавитися, хлопче.

— Справді?

— О, так, мати дуже багато плінґа. Ну, а тепер ходімо до абата, гаразд? Його якраз мають годувати. Твердою їжею, дякувати небесам. Принаймні його вже не треба годувати грудьми. Якщо чесно, дивлячись на нього й молоду годувальницю, ніхто не знав, куди відвернути обличчя від сорому, та й він сам цього не знав. Адже він усвідомлює себе дев’ятсотлітнім чоловіком…

— Він, мабуть, дуже мудрий.

— Доволі мудрий, доволі. Хоч вік і мудрість не завжди, з того що мені відомо, йдуть у парі, — додав Лу-Тзе, прямуючи до абатових покоїв. — Деякі люди, отримавши владу, стають тупішими. Але це, звісно, не стосується його світлості.

Абат сидів на високому стільчику, щойно обляпавши головного аколіта цілою ложкою кашки, а той шкірився усмішкою людини, чия робота напряму залежить від того, щоб мати щасливий вигляд, коли з чола йому стікає суміш пастернаку й аґрусу.

Лобсанґу здалося, причому вже не вперше, що абат інколи навмисне знущався над прислужником. Аколіт і справді був не надто приємною особою, яка в будь-якої тверезо мислячої людини викликала нестримне бажання вилити йому щось липке на волосся та ще й лупнути по голові гумовим яком, тож мудрий і старий абат залюбки давав волю своїй внутрішній дитині.

— Ви мене покликали, ваша світлість, — уклонився йому Лу-Тзе.

Абат перевернув миску, вихлюпнувши її вміст на мантію головного аколіта.

— Вахахаахаха ах, так, Лу-Тзе. Скільки вам уже років?

— Вісімсот, ваша світлість. Але це ще далеко не старість!

— Проте ви вже провели чимало часу на цьому світі. Я так розумію, що ви вже збиралися піти на заслужений відпочинок і взятися за садівництво.

— Так, але…

— Але, — абат розплився в ангельській усмішці, — наче старий бойовий кінь, ви вигукуєте «ха-ха!», почувши звуки сурм, чи не так?

— Я так не думаю, — мовив Лу-Тзе. — І не бачу нічого кумедного в звучанні сурм.

— Я мав на увазі, що ви знову рветеся в бій. Але ж ви вже багато років допомагали навчати наших агентів, так? Оцих ось добродіїв?

З одного боку кімнати сиділо декілька кремезних і м’язистих ченців. Вони вже були споряджені в дорогу, мали за спинами скручені спальні килимки і були вбрані у вільні чорні накидки. Вони боязко вклонилися Лу-Тзе, а їхні очі понад напівмасками були збентеженими.

— Я зробив усе, що міг, — пояснив Лу-Тзе. — Навчали їх, звичайно, інші, я тільки намагався відшкодувати завдані збитки. Я ніколи не вчив їх бути ніндзя, — він підштовхнув ліктем Лобсанґа. — Це, учню, агатійською означає «випускання газів», — повідомив він сценічним шепотом.

— Я пропоную відправити їх на завдання негайно ВАХ! — абат ударив стільця ложкою. — Це мій наказ, Лу-Тзе. Ви жива легенда, але були легендою вже надто довго. Чому б не довіритись майбутньому? Цюцю!

— Розумію, — печально мовив Лу-Тзе. — Ну, але так мало статися рано чи пізно. Дякую вам за чуйність, ваша світлосте.

— Бр-рмбр-рм… Лу-Тзе, я вас давно вже знаю! Ви ж не опинитесь ближче, ніж за сто миль від Убервальду, ні?

— У жодному разі, ваша світлість.

— І це наказ!

— Я розумію, звісно.

— Однак раніше ви вже порушували мої ба-абаба накази. Я пам’ятаю, в Омнії.

— Тактичне рішення, ухвалене людиною на місці, ваша світлість. Ви це радше могли б назвати інтерпретацією вашого наказу, — пояснив Лу-Тзе.

— Маєте на увазі те, що ви подалися туди, куди вам виразно було наказано не йти, і вчинили те, що вам було абсолютно заборонено робити?

— Так, ваша світлосте. Інколи, щоб привести гойдалку в рух, треба підштовхнути її з іншого боку. Коли я вчинив те, що не мав би робити там, де не мав би бути, я досягнув того, що мало би бути зроблено в тому місці, де це мало б відбутися.

Абат довго і пильно дивився на Лу-Тзе тим поглядом, який добре вдається немовлятам.

— Лу-Тзе, вам не нмнмнбубу можна бути в Убервальді або десь поблизу Убервальду, ясно? — звелів він.

— Ясно, ваша світлість. Звичайно, ви маєте рацію. Але, в моєму старечому віці, чи можу я помандрувати іншою стежиною, стежиною мудрості, а не насильства? Я хотів би показати цьому молодому чоловікові… Шлях.

Дехто з монахів засміявся.

— Шлях Прачки? — усміхнувся Рінпо.

— Місіс Космополита швачка, — спокійно уточнив Лу-Тзе.

— Про мудрість якої свідчать такі приказки як «Краще не буде, якщо роздряпати»? — додав Рінпо, підморгнувши решті монахів.

— А краще тоді й не буває, — зронив Лу-Тзе, спокій якого нагадував тепер озеро вмиротвореності. — Можливо, цей Шлях і нікчемний, та хай би яким він був дріб’язковим і недостойним, це мій Шлях, — він повернувся до абата. — Так воно було здавна, ваша світлосте. Пригадуєте? Майстер і учень вирушають у світ, де учень може набратися практичного досвіду на основі повчань і прикладів, а тоді учень знаходить власний Шлях і наприкінці цього Шляху…

— …він знаходить самого себе бдум, — закінчив речення абат.

— Спочатку він знаходить учителя, — сказав Лу-Тзе.

— Йому пощастило, що саме ви бдумбдум будете цим учителем.

— Ваша світлосте, — мовив Лу-Тзе. — Природа Шляхів полягає в тому, що ніхто не може з упевненістю сказати, хто буде цим учителем. Усе, що я можу, це — показати йому дорогу.

— Яка приведе до бдум міста, — сказав абат.

— Так, — погодився Лу-Тзе. — А від Анк-Морпорка до Убервальду далека путь. Ви мене не вишлете до Убервальду, бо я застарий. Тому, з усією повагою, я благаю вас догодити цій моїй старечій примсі.

— У мене немає іншого вибору, коли ви подаєте це таким чином, — сказав абат.

— Ваша світлосте… — почав був Рінпо, який відчував, що є інший вибір.

Ложка знову гримнула об тацю.

— Лу-Тзе має високу репутацію! — крикнув абат. — Я беззастережно довіряю йому, і він правильно вчинить! Просто я ще волів би блумблум повірити, що він учинить так, як я блумблум цього хочу! Я заборонив йому мандрувати до Убервальду! А ти тепер хочеш, щоб я заборонив йому не мандрувати до Убервальду? ЦЮЦЮ! Я сказав своє слово! А тепер, шановні добродії, чи не могли б ви забратися звідси? Я маю зараз дуже нагальну справу.

Лу-Тзе вклонився і вхопив Лобсанґа за руку.

— Ходімо, хлопче! — звелів він пошепки. — Шуруємо звідси, поки вони не опам’яталися!

Дорогою вони зустріли молодшого аколіта з маленьким нічним горщиком, на якому були намальовані візерунки з кроликами.

— Нелегка це справа, реінкарнація, — мовив Лу-Тзе, біжучи коридором. — Мусимо тепер якнайшвидше вислизнути звідси, поки комусь у голову не стрілять якісь кумедні ідеї. Біжи по свою торбу і спальний килимок!

— Але ж ніхто не наважиться порушити накази абата? — здивувався Лобсанґ, завертаючи за ріг разом із підмітальником.

— Ха! Через десять хвилин він засне, а якщо вони дадуть йому нову іграшку, коли він прокинеться, він може так захопитися забиванням квадратних зелених кілочків у круглі сині дірочки, що просто забуде все, що говорив раніше, — пояснив Лу-Тзе. — Політика, хлопче. Забагато різних ідіотів почнуть доводити свою впевненість у тому, що мав на увазі абат. А тепер біжи. За хвилину я чекатиму тебе в Саду П’яти Несподіванок.

Коли Лобсанґ прибув, Лу-Тзе обережно прив’язував одну зі своїх карликових бонсай-гір до бамбукового каркаса. Він зав’язав останній вузол, а тоді поклав це в наплічну сумку.

— А їй нічого не станеться? — запитав Лобсанґ.

— Це ж гора. Що їй може статися? — Лу-Тзе узяв мітлу. — Але перед дорогою ми тільки заскочимо на пару слів до одного мого старого приятеля. Можливо, щось у нього візьмемо з собою.

— Що діється, Підмітальнику? — поцікавився Лобсанґ, ідучи слідом.

— Та воно таке, хлопче. Ми з абатом і тим чолов’ягою, до якого зараз зайдемо, знаємося дуже давно. Зараз усе трошки змінилося. Абат не може отак просто сказати: «Лу-Тзе, старий ти пройдисвіте, це ж ти насамперед вбив усім у голови легенду про Убервальд, а я бачу, що ти щось задумав, тож іди собі геть і покладайся на свою чуйку».

— Але я думав, що він тут верховний правитель!

— Власне! Бо верховним правителям дуже важко чогось досягти. Забагато інших людей плутаються у них під ногами і перешкоджають. А тепер ці всі нові хлоп’ята матимуть потіху, гасаючи довкола Убервальду з вигуками «Айі!», а ми, мій хлопче, прямуватимемо до Анк-Морпорка. Абат це знає. Майже знає.

— А звідки ви знаєте, що новий годинник роблять у Анк-Морпорку? — запитав Лобсанґ, ідучи слідом за Лу-Тзе, котрий звернув на болотисту стежку, що вела попри зарості рододендрона до монастирського муру.

— Я знаю. Можеш мені повірити, що того дня, коли хтось витягне затичку з дна всесвіту, ланцюжок від затички приведе до самого Анк-Морпорка, а той дурисвіт, що це зробив, почне виправдовуватися: «Я просто хотів побачити, що станеться». Всі дороги ведуть до Анк-Морпорка.

— Я думав, що всі дороги ведуть від Анк-Морпорка.

— Але не та, якою ми підемо. Ага, ось ми вже й тут.

Лу-Тзе постукав у двері неоковирного, але величенького сарайчика, що тулився прямо до стіни. Цієї ж миті всередині щось вибухло і хтось — тут Лобсанґ виправив самого себе — половина когось стрімко вилетіла з незаскленого вікна і з такою силою гупнулася об стежку, що аж кості затріщали. І лише коли ця половина перестала котитися, Лобсанґ усвідомив, що це був дерев’яний манекен у чернечій мантії.

— Я бачу, що Ку розважається, — сказав Лу-Тзе. Він навіть не поворухнувся, коли повз його вухо пролетів манекен.

Двері відчинилися навстіж, і з них схвильовано визирнув огрядний старий чернець.

— Ви бачили це? Ви це бачили? — вигукнув він. — І це лише з однієї ложки! — він уклонився гостям. — О, вітаю, Лу-Тзе. Я на тебе чекав. Дещо приготував.

— Що саме? — поцікавився Лу-Тзе.

— Що то за хлопець? — зронив Ку, запрошуючи їх заходити.

— Ім’я цієї недосвідченої дитини — Лобсанґ, — відповів Лу-Тзе, роззираючись у сарайчику. На кам’яній підлозі було задимлене коло, оточене почорнілим піском. — Нові іграшки, Ку?

— Вибухова мандала, — радісно повідомив Ку, підходячи ближче. — Варто лише посипати цей простенький пристрій спеціальним пісочком у будь-якому місці, і перший воріженько, який на це наступить… Бабах, миттєва карма! Не рухай це!

Лу-Тзе простягнув руку й вихопив із допитливих Лобсанґових пальчиків жебрацьку миску, яку той щойно поцупив зі столу.

— Пам’ятай Перше правило, — сказав він і пожбурив миску геть. З неї на льоту висунулися приховані леза, і миска вп’ялася ними у крокву.

— Та це миттєво стяло б людині голову! — вигукнув Лобсанґ. І тут вони почули неголосне цокання.

— …три, чотири, п’ять… — почав лічити Ку. — Всім мерщій… Лягать!

Лу-Тзе встиг штовхнути Лобсанґа на підлогу за мить до того, як вибухла миска. Її металеві уламки просвистіли в них над головами.

— Відколи ти бачив її востаннє, я додав деякі деталі, — гордо повідомив Ку, коли вони знову зіп’ялися на ноги. — Універсальна штучка. До того ж, звичайно, з неї ще можна їсти рис. О, а це ти бачив?

Він дістав молитовний бубон. Лу-Тзе і Лобсанґ одразу відступили на крок.

Ку повертів бубном, і мотузочки з грузилами затарабанили об його шкіру.

— Мотузочку можна миттєво зняти й використати як зручну гароту, — пояснив він, — і сам бубон також знімається… ось так… і там виникає вельми корисний кинджальчик.

— До того ж, звичайно, ним ще можна скористатися і для молитви? — уточнив Лобсанґ.

— Добре підмічено, — похвалив його Ку. — Метикуватий хлопець. Молитва завжди корисна як останній засіб. Фактично, ми опрацьовуємо вельми перспективну мантру, що містить у собі звукові тони, які специфічно впливають на людську нервову сист…

— Я не думаю, що нам щось із цього всього буде потрібне, Ку, — не дослухав його Лу-Тзе.

Ку зітхнув.

— Принаймні ти міг би дозволити нам перетворити свою мітлу в таємну зброю, Лу-Тзе. Я показував тобі креслення…

— Це й так таємна зброя, — мовив Лу-Тзе. — Це ж мітла.

— А що скажеш про нових яків, яких ми розводимо? Варто смикнути за віжки, і їхні роги миттєво…

— Нам потрібні веретена, Ку.

Чернець раптово набув винуватого вигляду.

— Веретена? Які ще веретена?

Лу-Тзе перетнув кімнату й долонею натиснув у одному місці стіну, що відразу відсунулася вбік.

— Ось ці веретена, Ку. І не марнуй часу, бо в нас його й так обмаль.

Лобсанґ побачив щось подібне на двійко маленьких Зволікаторів, кожен із яких був усередині закріпленого на дошці металевого каркаса. До кожної з дошок були причеплені ремені.

— Ти ще не розповів про них абату, ні? — запитав Лу-Тзе, відчіпляючи одне з веретен. — Бо він тоді відразу б це все зупинив, сам розумієш.

— Я не думав, що бодай хтось про них знає! — здивувався Ку. — Звідки ти…

Лу-Тзе вишкірився.

— На підмітальника ніхто не звертає увагу, — пояснив він.

— Але ж це ще дуже експериментальний варіант! — почав панікувати Ку. — Я збирався розповісти абату, звичайно, просто чекав, коли вже матиму, що показати! Було б жахливо, якби вони потрапили в лихі руки!

— То ми простежимо, щоб цього в жодному разі не трапилося, — сказав Лу-Тзе, оглядаючи ремені. — І як їх приводити в дію?

— Гирі і храповики виявилися занадто ненадійними, — пояснив Ку. — На жаль, довелося вдатися до… годинникового механізму.

Лу-Тзе заціпенів і люто зиркнув на ченця.

— Годинникового механізму?

— Як рушійну силу, лише рушійну силу! — почав виправдовуватися Ку. — Справді не було іншого вибору!

— Тепер уже запізно, мушу якось дати собі раду, — сказав Лу-Тзе, а тоді відчепив другу дошку й подав її Лобсанґові. — Тримай, хлопче. Якщо загорнути в мішковину, буде схоже на наплічник.

— А що це таке?

Ку зітхнув.

— Це портативні Зволікатори. Не поламай їх тільки, прошу тебе.

— А для чого вони будуть нам потрібні?

— Маю надію, що тобі не доведеться це з’ясовувати, — сказав Лу-Тзе. — Дякую, Ку.

— А ти певний, що не волів би мати якусь бомбочку вповільненої дії? — з надією запитав Ку. — Кидаєш таку на підлогу, і час уповільнюється до…

— Ні, дякую.

— Інші монахи були повністю споряджені, — зауважив Ку.

— Нам не треба нічого зайвого, — рішуче заявив Лу-Тзе. — Вийдемо чорним ходом, Ку, гаразд?

Чорний хід виводив до вузенької стежечки і невеличкої хвіртки у мурі. Розчленовані дерев’яні манекени і обвуглене місцями каміння вказували на те, що Ку зі своїми помічниками нерідко користався цим шляхом. А за хвірткою починалася інша стежка, що вела вздовж одного з численних крижаних струмочків.

— Ку має добрі наміри, — пояснив, стрімко крокуючи, Лу-Тзе. — Але якщо забагато його слухати, почнеш бряжчати, коли ходиш, і вибухати, коли сідаєш.

Лобсанґ мусив бігти, щоб не відставати.

— Та ж до Анк-Морпорка треба буде йти кілька тижнів, Підмітальнику!

— Ми зріжемо на шляху зайві кути, — сказав Лу-Тзе, а тоді зупинився і глянув на Лобсанґа. — Гадаєш, що зумієш це зробити?

— Я це робив сотні разів… — почав був Лобсанґ.

— В Ой-Донґу, так, — урвав його Лу-Тзе. — Але в долині є чимало різних перешкод і запобіжників. Ти цього не знав? В Ой-Донґу легко розтинати час, мій хлопче. А там зовсім інша справа. Тобі перешкоджатиме повітря. Помилишся — і повітря затвердне як скеля. Треба розтинати час довкола себе, щоб рухатися мов риба у воді. Знаєш, як це робити?

— Ми вивчали трохи теорію, але…

— Сото розповідав, що в місті ти сам зупинив для себе час. Це називається Стійка койота. Її дуже важко виконати, і я не думаю, що цього навчають у Гільдії злодіїв.

— Мені, мабуть, пощастило, Підмітальнику.

— Гаразд. Так і продовжуй. Матимеш багато часу повправлятися, поки ми залишимо позаду сніги. Але добре все відпрацюй, перш ніж ступиш на траву, бо інакше буде лихо твоїм ногам.

Це називають розтином часу…

Існує спосіб гри на деяких музичних інструментах, що має назву «циркулярне дихання» і дає змогу людям грати на діджеріду або волинці без того, щоб вибухнути або бути засмоктаним у дудку. «Розтин часу» — це дуже подібна техніка, просто все відбувається значно тихіше, а замість повітря тут фігурує час. Кваліфікований монах може розтягнути секунду на цілу годину, а то й на довше…

Але це ще не все. Він рухатиметься у затвердлому світі. Мусить навчитися бачити відблиск світла, чути відлуння звуку й дозволити часу просочуватися в цей його особистий всесвіт. Це не так уже й важко зробити, якщо відчувати впевненість; розітнутий світ видається тоді майже нормальним, за винятком кольорів…

Складалося враження, ніби йдеш під час заходу сонця, хоч сонце застигло високо в небі і майже не рухалося. Світ попереду відтінював пурпуром, а світ позаду, коли Лобсанґ озирнувся, мав відтінок засохлої крові. І був цей світ самотній. Але найгіршим, усвідомив Лобсанґ, було те, що панувала тиша. Тобто лунав лише ледь чутний шум, подібний на глухе шкварчання на периферії слуху. Лобсанґові кроки звучали химерно і приглушено, а звук цей долинав до його вух зовсім не синхронно з його ходою.

Вони дійшли до кінця долини і з вічної весни потрапили у справжнє царство снігу. Холод почав пронизувати тіло поволі, наче ніж садиста.

Лу-Тзе прямував далі, явно не переймаючись студінню.

Звичайно, це була одна з легенд, пов’язаних з його ім’ям. Розповідали, ніби Лу-Тзе може пройти багато миль у такий лютий мороз, коли навіть хмари замерзають і падають з неба. Казали, ніби холод узагалі на нього не впливає.

Але однак…

Легенди змальовували Лу-Тзе кремезним і міцним… не сухоребрим лисим курдупелем, який волів уникати бійок.

— Підмітальнику!

Лу-Тзе зупинився й озирнувся. Його постать була дещо розмитою, і Лобсанґ розмотав себе з пелени часу. У світ повернулися кольори, а холод хоч і перестав пронизувати тіло, наче свердло, був і далі собачим.

— Так, хлопче?

— Ви мене будете вчити, так?

— Якщо залишилося щось таке, чого ти ще не знаєш, вундеркінде, — іронічно відповів Лу-Тзе. — Ти добре розтинаєш час, я бачу.

— Я не розумію, як ви витримуєте такий холод!

— Ага, то ти не знаєш таємниці?

— Цю силу вам знову дає Шлях місіс Космополитої?

Лу-Тзе задер краєчок мантії і трохи потанцював на снігу, виставивши напоказ худющі ноги, вбрані в товстезні пожовклі кальсони.

— Дуже добрі, дуже добрі, — похвалився він. — Вона й далі присилає мені ці комбіновані підштанки подвійної в’язки, всередині шовкові, а тоді ще три шари вовни, вставки для утеплення і парочка зручних клапанів. За дуже поміркованою ціною, по шість доларів за пару, бо я старий клієнт. Адже написано: «Тепло кутайся, бо впіймаєш смерть».

— Це просто омана?

Лу-Тзе здивувався.

— Що? — перепитав він.

— Ну, я маю на увазі, що все це омана, так? Усі вважають вас видатним героєм, а… ви не вступаєте у двобої, і ще всі думають, що ви володієте всілякими дивовижними знаннями, а… а ви просто… вводите людей в оману. Правда? Навіть абата? Я думав, що ви мене навчите… якихось важливих речей…

— Я маю її адресу, якщо тебе це цікавить. Назвеш їй моє ім’я… О. Але я бачу, що ти не це мав на увазі, ні?

— Не хочу бути невдячним, я просто думав…

— Ти думав, що я маю скористатися таємними знаннями, набутими впродовж цілого життя, лише для того, щоб тримати ноги в теплі? Так?

— Ну…

— Знецінити священне вчення заради власних колін?

— Якщо ви це так інтерпретуєте…

І тут щось спонукало Лобсанґа подивитися вниз.

Там, де він стояв, було сантиметрів п’ятнадцять снігу. А там, де стояв Лу-Тзе, снігу не було. Його сандалії тонули в двох калюжках. Лід танув довкола пальців його ніг. Рожевих, теплих пальців.

— З пальцями, до речі, зовсім інша справа, — сказав підмітальник. — Місіс Космополита справжня чаклунка, коли йдеться про підштанки, а от зв’язати нормальні шкарпетки вона не годна. — Лобсанґ підвів очі й побачив, як підморгнув йому Лу-Тзе. — Завжди пам’ятай Перше правило, вірно?

Лу-Тзе поплескав по руці розгубленого хлопця.

— Але в тебе все добре виходить, — підбадьорив він його. — Давай-но трохи перепочинемо й поп’ємо чайочку, — він показав рукою на скелі, де можна було принаймні захиститися трохи від вітру; біля них височіли великі білі кучугури снігу.

— Лу-Тзе?

— Так, хлопче?

— Я маю питання. Ви зможете на нього відповісти прямо?

— Я спробую, звичайно.

— Що тут, до біса, діється?

Лу-Тзе відгорнув з каміння сніг.

— О, — вимовив він. — Одне з найважчих питань.

Цок

Ігор мусив це визнати. Коли йшлося про створення химерних речей, здоровий глузд був кращий за божевілля.

Ігор звик до господарів, які, попри дивовижне вміння робити стійку на руках на самому краєчку ментальної прірви, не були здатні вбрати штани без детальних інструкцій.

Як усі Ігорі, він навчився давати з ними раду. Фактично, це було не так важко (хоч інколи для цього доводилося працювати цілу ніч до самого ранку), і коли вже вдавалося привчати їх до певного режиму, можна було братися до своїх справ, і вони вас не турбували, аж поки треба було встановити блискавковідвід.

Але з Джеремі було інакше. Це був чоловік, за яким можна було налаштовувати годинник. Ігор ще ніколи не зустрічав людини, життя якої було б настільки організоване, впорядковане, настільки своєчасне. Він усвідомив, що уявляє свого господаря таким собі тік-так-меном.

Один із колишніх Ігоревих господарів зробив такого заводного тік-так-мена, з усіма відповідними важелями, шестірнями, кривошипами й годинниковим механізмом. Замість мізків там була довга перфорована стрічка. Замість серця — велика пружина. Якщо в кухні все стояло на своїх місцях, ця річ могла підмести підлогу й заварити несогіршу чашку чаю. Але якщо все не було на своєму місці, або якщо ця тік-ток-цокаюча штучка натрапляла на несподівану перешкоду, вона могла здерти зі стін штукатурку і кинути в окріп замість заварки кота.

А тоді в його господаря виникла ідея оживити цю річ, щоб вона сама перфорувала свої стрічки й накручувала власну пружину. Ігор, який звик чітко виконувати інструкції, слухняно спорудив класичний варіант блискавковідводу якраз напередодні великої грози. Він не міг бачити, що сталося опісля, адже не був там, коли блискавка влучила в годинниковий механізм. Ні, Ігор у цей час був уже на півдорозі до села, рятуючись утечею з усіма своїми пожитками в саквояжі. Та однак над його головою просвистіло й увіп’ялося у стовбур дерева розпечене добіла зубчасте колесо. Вірність господарю була дуже важливою, але займала друге місце після вірності спільноті Ігорів. Якби світ складався насамперед із зниклих безвісти слуг, їх усіх мали б достобіса називати Ігорями.

А цьому Ігорю здавалося, що ожилий тік-ток-мен, якби такого можна було б зробити, мав би бути подібним на Джеремі. І що ближче було до завершення роботи над годинником, то швидше починав тік-токати Джеремі.

Ігорю цей годинник не надто подобався. Він волів мати справу з людьми. Віддавав перевагу істотам, які здатні кривавити. І ось, коли годинник почав набирати форм, хоча його мерехтливі кришталеві частинки були ще нібито не зовсім тут, не на своєму місці, Джеремі ставав дедалі зосередженіший на своїй роботі, а Ігор — дедалі напруженіший. Тут явно відбувалося щось цілком нове, і хоч Ігорі завжди прагнули навчатися новому, існували певні обмеження. Ігорі не вірили в «заборонене знання» і в «речі, які не варто знати людині», але ж людям явно не варто було знати, що відчувається, коли кожну найменшу частинку вашого тіла засмоктує якась маленька діра, а це міг бути один із варіантів найближчого майбутнього.

А ще ж була леді Л女жон. Від одного лише її вигляду в Ігоря мурашки по спині повзли, а він зазвичай не дозволяв повзати по собі навіть найменшій мурашці. Вона не була зомбі і не була вампіркою, бо не пахла, як вони. Вона взагалі ніяк не пахла. А Ігор, судячи з досвіду, знав, що все має свій запах.

І ще була одна річ.

— Її ноги не торкаютьшя шемлі, шер, — повідомив він.

— Звичайно, торкаються, — заперечив Джеремі, протираючи рукавом частинку механізму. — Вона тут буде знову через хвилину і сімнадцять секунд. І я впевнений, що її ноги торкатимуться землі.

— О, чашом вони торкаютьшя, шер. Але шверніть увагу, коли вона йде вгору або вниш шходами, шер. Вона це не робить правильно, шер. Можна побачити тінь під її обцашами, шер.

— Обцашами?

— Каблучками на черевиках, шер, — зітхнув Ігор. Шепелявість інколи створювала проблеми, а Ігор, чесно кажучи, міг легко її позбутися, але без неї він би не був Ігорем. Це ніби взяти й перестати раптом накульгувати.

— Іди і будь готовий відчинити двері, — звелів Джеремі. — Ширяння в повітрі не робить особистість лихою.

Ігор знизав плечима. На його думку, це могло означати взагалі відсутність особистості, і його, до речі, вельми стурбувало те, що Джеремі цього ранку вбирався ретельніше, ніж зазвичай.

Ігор вирішив за цих обставин не порушувати питання свого найму, хоч попередньо його вже обмірковував. Його ж найняли перед тим, як її світлість залучила Джеремі до цієї роботи? Усе свідчить про те, що вона знала, до кого звертатися. Але наймала вона Ігоря особисто, в Бад Шушайні. І він того ж самого дня сів на поштовий диліжанс. І виявилося, що леді Л女жон відвідала Джеремі також того самісінького дня. Подолати швидше шлях від Убервальду до Анк-Морпорка можна було тільки завдяки магії, хіба що хтось міг винайти спосіб мандрувати семафорною системою. А леді Л女жон зовсім не була подібна на відьму.

Усі годинники крамнички здійняли несамовитий дзенькіт, сигналізуючи про настання сьомої години, коли Ігор відчинив передні двері. Так завжди Робилося[10] в передчутті стуку. Це було ще одним пунктом кодексу Ігорів.

Він розчахнув двері навстіж.

— Дві пінти, сер, гарне і свіженьке, — сказав містер Соак, подаючи йому пляшки. — А ще в такий деньочок аж проситься мати свіженьких вершечків, правда?

Ігор люто зиркнув на нього, але взяв пляшки.

— Я волів би, щоб вони пошеленіли, — пихато відрізав він. — Гарного вам дня, міштере Шоаче.

І він грюкнув дверима, зачиняючи їх.

— Це не була вона? — запитав Джеремі, коли Ігор повернувся до майстерні.

— Це був молочар, шер.

— Вона вже запізнюється на двадцять п’ять секунд! — стурбовано зронив Джеремі. — Думаєш, з нею могло щось трапитися?

— — Шправжні міледі мають таку моду, шапішюватишя, шер, — сказав Ігор, відставляючи молоко. Його пальці аж затерпли, таким холодним воно було.

— Я певний, що її світлість — справжня міледі.

— Я б не пошпішав іш вишновками, шер, — мовив Ігор, котрий, як уже згадувалося, мав щодо цього, фактично, дуже серйозні сумніви. Він повернувся до крамнички і взявся рукою за дверну клямку якраз тоді, коли почувся стук.

Леді Л女жон стрімко проминула Ігоря. Двійко тролів, не звертаючи на нього увагу, зайняли позиції всередині крамнички. Ігор зневажливо обзивав їх ходячим камінням, яке наймають за два долари в день плюс чайові.

Її світлість була вражена.

Великий годинник був майже готовий. Це не була присадкувата і незграбна річ, про яку Ігорю розповідав його дідусь. На превеликий Ігорів подив — адже в будинку не було навіть натяку на якісь декоративні прикраси й оздоби — Джеремі подбав про вражаючий зовнішній вигляд.

— Твій дідусь допоміг зробити першого годинника, — казав йому Джеремі. — Тому давай-но змайструємо дідівський годинник, га? — і ось він стояв перед ними: стрункий високий годинник з кришталю й дутого скла, що віддзеркалював світло, від чого ставало трохи бентежно.

Ігор витратив купу грошей на вулиці Вправних ремісників. Маючи достатньо фінансів, в Анк-Морпорку можна було купити що завгодно, включно з людьми. Він уважно стежив за тим, щоб жоден гранувальник кришталю або склодув не доводив свою роботу до кінця, бо це могло б підказати їм, яким буде завершений годинник, хоч він даремно цим переймався. За гроші можна було купити відсутність будь-якої цікавості. Крім того, хто б повірив у те, що час можна вимірювати кристалами? Усі кінці з кінцями сходилися лише в майстерні.

Ігор метушливо протирав речі, пильно прислухаючись до того, як Джеремі хизувався своїм витвором.

— …жодної потреби в металевих деталях, — хвалився той. — Ми придумали спосіб пропускати крізь скло приборкану блискавку і знайшли майстра, який виготовляє скло, що трохи гнеться…

«Ми», — зауважив Ігор. Завжди так воно бувало. «Ми» придумали спосіб означало, що господар запитував про це, а Ігор вирішував, що треба для цього зробити. Хай там як, але приборкування блискавок було родинною пристрастю. За допомогою піску, хімікатів і деяких секретів можна було примусити блискавку навіть сидіти, наче песик, на задніх лапах.

Леді Л女жон простягнула вбрану в рукавичку долоню і торкнулася бокової стінки годинника.

— Це роздільний механізм… — почав пояснювати Джеремі, беручи з верстака кристалічну матрицю.

Але її світлість не відводила очей від годинника.

— Ви його зробили з циферблатом і стрілками, — сказала вона. — Чому?

— О, та він чудово функціонуватиме, вимірюючи традиційний час, — відповів Джеремі. — Звичайно, зі скляними шестірнями. Теоретично його ніколи не треба буде корегувати. Він визначатиме час за всесвітнім цоком.

— Ага. То ви його виявили?

— Інтервал часу, необхідний для того, щоб сталася найменша річ, яка може статися. Я знаю, що він існує.

Вона мала доволі вражений вигляд.

— Але годинник ще незакінчений.

— Ще треба здійснити низку тестів методом проб і помилок, — сказав Джеремі. — Але ми це зробимо. Ігор каже, що в понеділок очікуємо велику грозу. Каже, що це повинно забезпечити нас енергією. А тоді, — обличчя Джеремі освітилося посмішкою, — я не бачу причини, чому б усім годинникам світу не показати точнісінько той самий час!

Леді Л女жон зиркнула на Ігоря, котрий ще більше заметушився.

— Слуга задовольняє?

— Трохи часом нарікає. Але в нього добре серце. Ще й має запасне. Він майстер на всі руки.

— Так, у Ігорів золоті руки, — стримано відзначила леді. — Вони явно опанували мистецтво спадковості талантів, — вона клацнула пальцями, і один із тролів підступив ближче, тримаючи пару торбинок.

— Золото й інвар, — повідомила вона. — Як і обіцяно.

— Але коли ми змайструємо годинник, інвар буде вже нічого не вартий, — сказав Джеремі.

— Перепрошуємо? Вам потрібно більше золота?

— Ні-ні! Ви й так були дуже щедрі.

Авжеж, подумав Ігор, енергійно стираючи порох із верстака.

— Ну, то до наступного разу, — попрощалася леді Л女жон. Тролі вже наготувалися прямувати до виходу.

— Ви прийдете, коли буде запуск? — поцікавився Джеремі, тоді як Ігор квапливо рушив до передпокою відчиняти вхідні двері, адже хай там якої думки він був про її світлість, існувала така річ як традиція.

— Можливо. Хоч ми вам цілком довіряємо, Джеремі.

— Е-е…

Ігор заціпенів. Досі він ще не чув таких ноток у голосі Джеремі. Це були погані нотки в голосі господаря.

Джеремі схвильовано набрав повні груди повітря, немовби розмірковуючи над якоюсь малесенькою і складною деталькою годинникового механізму, яка могла б, якщо не повестися з нею вкрай обережно, призвести до катастрофи, розсипавши по підлозі шестерні й коліщатка.

— Е-е… я хотів би знати, е-е, ваша світлість, е-е… можливо, е-е, ви хотіли б повечеряти зі мною, е-е, сьогодні, е-е…

Джеремі зобразив усмішку. Ігор бачив кращу посмішку у трупа.

Вираз обличчя леді Л女жон замигтів. Він справді це зробив. Ігорю здалося, ніби один вираз змінювався другим, немовби це була серія окремих кадрів, у проміжках між якими риси її обличчя взагалі не рухалися. Звичну для неї відсутність будь-яких емоцій змінила раптова замисленість, яка поступилася місцем подиву. А тоді, вже на превеликий подив самого Ігоря, її обличчя зашарілося.

— Але, містере Джеремі, я… я навіть не знаю, що сказати, — затинаючись, пробелькотіла її світлість, а її крижаний спокій розтопився, утворивши теплу калюжку. — Я справді… просто не знаю… можливо, якось іншим разом? Я справді маю важливі справи, було дуже приємно зустрітися, але я мушу йти. До побачення.

Ігор заціпеніло стояв навитяжку, виструнчившись настільки, наскільки це міг собі дозволити пересічний Ігор, і майже зачинив двері за її світлістю, яка квапливо збігала сходами будинку.

Вона зависла, лише на мить, на якихось пів дюйма над вулицею. Це тривало тільки мить, а тоді вона опустилася на землю. Цього не міг би помітити ніхто, крім Ігоря, що лиховісно визирав у шпарку між дверима і одвірком.

Він метнувся назад у майстерню. Джеремі і далі стояв, мов у трансі, залитий не менш рожевим рум’янцем, ніж її світлість перед тим.

— Я шараш вишкочу по ту нову шкляну деталь для мультиплікатора, шер, — швидко затарабанив Ігор. — Вона вже має бути готова. Добре?

Джеремі крутнувся на обцасах і стрімко покрокував до верстака.

— Зроби це, Ігорю. Дякую тобі, — пробубнів він дещо приглушеним голосом.

Коли Ігор вислизнув із дверей і спритно сховався в затінку, леді Л女жон з її почетом було ще видно поодалік на вулиці.

На перехресті її світлість мляво махнула рукою, і тролі потупотіли далі самі. Ігор не спускав із неї очей. Попри всю свою фірмову кульгавість, Ігорі могли при потребі рухатися дуже швидко. А це їм нерідко доводилося робити, рятуючись від розлюченої юрби.[11]

На відкритому повітрі він зауважив ще більше недоречностей. Вона не зовсім правильно рухалася. Так, ніби постійно контролювала своє тіло, радше, ніж цілковито довіритись йому. Так, як це роблять люди. Навіть зомбі з часом цьому навчаються. Ця недоречність була ледь помітна, але в Ігоря був орлиний зір. Вона рухалася так, ніби не звикла до власної шкіри.

Її світлість прямувала вузенькою вуличкою, а Ігор мав надію, що там з’явиться хтось із Гільдії злодіїв. Йому дуже хотілося б побачити, що станеться, коли хтось із них поплескає її по голові, адже саме так вони любили починати розмови. Вчора хтось спробував учинити подібне з Ігорем, і якщо той чоловік був здивований, почувши металевий брязкіт, можна уявити, наскільки він був приголомшений, коли його руку схопили й переламали з анатомічною ретельністю.

Аж ось вона звернула у провулочок поміж двома будівлями.

Ігор завагався. Поява у всіх на виду серед білого дня на початку провулочка займала перше місце у місцевому списку ситуацій, що загрожують неминучою смертю. Але ж він, з іншого боку, не робив нічого поганого, правильно? А вона, схоже на те, не була озброєною.

З провулочка не долинало жодного звуку кроків. Він зачекав якусь мить, а тоді зазирнув за ріг.

Леді Л女жон ніде не було видно. Проте й жодного виходу з провулка не було — це був глухий кут, захаращений купою сміття.

Але в повітрі ще виднівся сірий силует, який щезав у нього на очах. Це був балахон із капюшоном, сірий, мов імла. Він злився із довколишньою сірістю і зник.

Вона завернула в провулок, а тоді перетворилася… у щось інше.

Ігор відчув, як сіпаються його руки.

Окремі Ігорі спеціалізувалися в певних вузьких галузях, але всі вони були фаховими хірургами і мали вроджене бажання уникати втрат намарне. Високо в горах, де працювали здебільшого лісоруби й рудокопи, вважалося великим щастям, якщо неподалік мешкав якийсь Ігор. Завжди існував ризик, що відскочить від дерева сокира або подуріє циркулярка, і тоді постраждалий був радий, що поблизу опинився Ігор, готовий подати руку допомоги — або й навіть пожертвувати нею, якщо вам пощастить.

Таким ось чином безкоштовно і щедро роздаровуючи свій хист громаді, Ігорі ще дбайливіше вдосконалювали свої навички, коли це стосувалося їх самих. Дивовижно гострий зір, здорові й міцні легені, досконалі органи травлення… Було жахливо навіть подумки припускати, що такі чудові речі можуть піти на поживу хробакам. Тому Ігорі робили все, щоб цього не сталося. Зберігали все в родинному колі.

Ігор насправді мав золоті руки свого діда. І ось тепер вони стискалися в кулаки, самі по собі.

Цок

Малесенький чайничок розігрівався на вогнищі з трісок і засохлого лайна яка.

— Це було… дуже давно, — сказав Лу-Тзе. — Коли точно, немає значення саме тому, що це сталося. Немає взагалі сенсу запитувати «коли». Усе залежить від місця перебування. У деяких місцинах це було сотні років тому. А в деяких інших… можливо, цього взагалі ще не сталося. Була така собі людина в Убервальді. Винайшла годинник. Дивовижний годинник. Він вимірював всесвітній цок. Знаєш, що це таке?

— Ні.

— Я теж не знаю. Про такі речі треба розпитувати абата. Зараз подумаю… гаразд… уяви собі найменший можливий інтервал часу. Дійсно найменший. Такий мацюпусінький, що секунда порівняно з ним здаватиметься мільярдом років. Уторопав? Так ось, космічний квантовий цок… так його називає абат… оцей космічний квантовий цок ще набагато менший. Це час, який триває від тепер до потім. Час, необхідний для того, щоб атом встиг поміркувати над коливанням. Це…

— Це час, необхідний для того, щоб сталася найменша річ, яка може статися? — запитав Лобсанґ.

— Точно. Молодець, — похвалив Лу-Тзе. Він набрав повні груди повітря. — А ще це час, необхідний для того, аби зруйнувати весь усесвіт у минулому і відновити його в майбутньому. Чого ти на мене так дивишся — це те, що сказав абат.

— І це відбувалося, поки ми тут розмовляли? — запитав Лобсанґ.

— Мільйон разів. Можливо, навіть удлеплексьон разів.

— А як це багато?

— Це одне з абатових слів. Воно означає ще більше чисел, ніж можна уявити в йонку.

— А що таке йонк?

— Довжелезний інтервал часу.

— І ми не відчуваємо цього? Всесвіт руйнується, а ми цього не відчуваємо?

— Кажуть, що ні. Коли мені це розтлумачили вперше, я місця собі не знаходив, однак це відбувається занадто швидко, щоб ми щось зауважили.

Лобсанґ якийсь час розглядав сніг. А тоді мовив:

— Гаразд. Що далі?

— В Убервальді хтось змайстрував годинник зі скла. Підживлювався він блискавкою, наскільки я пригадую. Якимось чином цей годинник сягнув того рівня, коли він міг цокати разом із всесвітом.

— А навіщо це було тому майстрові?

— Послухай-но, він жив у великому старому замку на кручі в Убервальді. Такі люди не потребують жодних мотивувань, окрім «бо я це можу». Їм сниться кошмарний сон, і вони намагаються його відтворити.

— Але ж такий годинник неможливо зробити, бо він перебуває всередині всесвіту, а отже… весь час відновлюється разом зі всесвітом, правильно?

Лу-Тзе це вразило, і він це визнав.

— Я вражений, — зізнався він.

— Це ніби відкривати ящик цвяходером, який усередині цього ящика.

— Абат переконаний, однак, що частина цього годинника перебувала ззовні.

— Але ж неможливо, аби щось було ззовні всес…

— Скажи це людині, яка билася над розгадкою цієї проблеми впродовж дев’яти життєвих циклів, — зронив Лу-Тзе. — Хочеш дослухати все до кінця?

— Так, Підмітальнику.

— Отже… ми тоді нічого не встигали, але серед нас був молодий підмітальник…

— Тобто, ви, — уточив Лобсанґ. — Тут ідеться про вас, чи не так?

— Так-так, — роздратовано буркнув Лу-Тзе. — Мене послали в Убервальд. Історія в ті дні була доволі прямолінійною, і ми знали, що в районі Бад Шушайна має статися щось серйозне. Я згаяв на пошуки декілька тижнів. Знаєш, скільки там є відлюдних замків уздовж ярів та ущелин? Їх стільки, що можна розгубитися!

— Тому ви й не знайшли вчасно потрібний замок? — запитав Лобсанґ. — Я пам’ятаю, що ви сказали абату.

— Я саме був у долині, коли у вежу влучила блискавка, — сказав Лу-Тзе. — Знаєш, як написано: «Великі події завжди відкидають тінь». Але я ніяк не міг визначити, де це відбувалося, аж поки було вже запізно. Промчати пів милі вгору пагорбом швидше за блискавку… Ніхто не міг би цього зробити. Я майже встиг, але… був, фактично, вже на порозі, коли все пішло під три чорти!

— Тоді не варто себе звинувачувати.

— Так, але знаєш, як воно є… постійно думаєш «Якби ж то я раніше встав або пішов іншим шляхом…» — зітхнув Лу-Тзе.

— І тоді вдарив годинник, — мовив Лобсанґ.

— Ні, він застряг. Я ж казав тобі, що частина його була ззовні, за межами всесвіту. Вона не плила за течією. Намагалася рахувати цоки, а не рухатися разом із ними.

— Але ж усесвіт велетенський! Його не можна зупинити якимось там годинниковим механізмом!

Лу-Тзе викинув у вогнище недопалок цигарки.

— Абат каже, що розміри не мають значення, — пояснив він. — Знаєш, йому знадобилося дев’ять життєвих циклів для пізнання того, що він знає, тож ми не винні в тому, що не здатні це збагнути, правильно? Історія дала тріщини. Це була єдина річ, яка могла не витримати. Дуже химерна ситуація. Ці тріщини були скрізь. Усі ці… як же вони, вилетіло з голови… типу кріплення, що з’єднують клаптики минулого із клаптиками теперішнього, порозліталися й лежали хтозна-де. Деякі були назавжди втрачені, — Лу-Тзе задивився на згасаюче полум’я. — Ми позшивали все, як могли, — додав він. — Залатали всю історію, знизу доверху. Зашпаклювали діри клаптиками часу, взятого деінде. Вийшло щось на кшталт клаптикової ковдри.

— І люди цього не помітили?

— Чого ж вони мали помічати? Коли ми все це зробили, воно так ніби й завжди було. Ти був би здивований, з яких скрутних ситуацій нам вдалося викрутитися. Наприклад…

— Я певний, що хтось таки звернув на це увагу.

Лу-Тзе зиркнув на нього своїм типовим поглядом скоса.

— Дивно, що ти це сказав. Я й сам про це нерідко думав. Люди кажуть такі речі, як «Куди летить час?» або «Це було ніби вчора». Однак ми мусили це зробити. І все чудово загоїлося.

— Але ж люди могли розгорнути книжки з історії й побачити…

— Слова, хлопче. І більш нічого. Хай там як, але люди постійно щось вичворяли з часом відколи взагалі були люди. Марнували його, тягнули, заощаджували, надолужували. А ще його вбивали. Людські мізки були запрограмовані на різні витівки з часом. Та й ми це робимо, просто в нас краща підготовка і вища кваліфікація. І ми не одне століття працювали над тим, щоб усе повернулося на своє місце. Навіть коли все спокійно, потрібно стежити за Зволікаторами. Рухати час, тут трішки розтягнути, а там стиснути… це непроста робота. І я не збираюся чекати, поки його розтрощать удруге. Цього разу мало що залишиться для полагодження.

Він задивився на ще гарячий попіл вогнища.

— Кумедно це все, — зронив він. — Колину наприкінці його життя також приходили в голову дуже незвичні думки стосовно часу. Пам’ятаєш, я тобі розповідав, що час, на його думку, був живий. В усякому разі, казав Колин, час поводився як жива істота. Дуже дивні думки, що тут казати. Він казав, що зустрівся з Часом, і що це була жінка. Принаймні для нього. Усі стверджують, що це була просто дуже хитромудра метафора, а мені, можливо, просто закрутилося в голові абощо, але того дня я поглянув на скляний годинник якраз тоді, коли він вибухнув, і…

Він підвівся й підхопив мітлу.

— Треба рухатися, хлопче. Ще дві-три секунди, і ми вже будемо в Бонґ Пхуті.

— А що ви збиралися сказати? — запитав Лобсанґ, квапливо зриваючись на ноги.

— Ой, та просто старече базікання, — відмахнувся Лу-Тзе. — У голові все часом плутається, коли тобі вже понад сімсот років. Ходімо далі.

— Підмітальнику?

— Так, хлопче?

— Чому ми несемо на спинах веретена?

— На все свій час, хлопче. Маю надію.

— Ми несемо час, правильно? Якщо час зупиниться, ми зможемо й далі рухатися? Наче… нирці?

— Ставлю найвищу оцінку.

— І?..

— Ще якесь питання?

— Час — це «вона»? Жоден учитель про це не згадував, і я не пригадую такого у скрижалях.

— Не забивай собі цим голову. Колин написав… ну, так звану Таємну скрижаль. Її зберігають у замкненій кімнаті. Тільки абатам і ченцям-старійшинам дозволено її бачити.

Лобсанґ цим не задовольнився.

— Але ж як тоді ви…? — почав було він.

— Ну, але ж ти не можеш очікувати, що такі поважні люди будуть самі там підмітати, правда? — сказав Лу-Тзе. — А там страшна пилюка.

— І що ж там було написано?

— Я багато не прочитав. Не відчував, що так потрібно робити, — відповів Лу-Тзе.

— Ви не відчували? І що ж там було написано?

— Це була любовна поезія. І дуже гарна…

Постать Лу-Тзе втратила чіткі обриси, коли він почав розтинати час. Невдовзі він розтанув і зник. На засніженому полі з’явилася низка слідів.

Лобсанґ обгорнувся часом і рушив услід. І раптом прямо нізвідки виник спогад: Колин був правий.

Цок

Багато буває приміщень, подібних на цей склад. Вони є в кожному старому місті, хоч би якою дорогою була там земля під забудову. Інколи в цих просторах можна просто загубитися.

Будують майстерню, а біля неї другу. Мануфактури, комори, сараї й тимчасові прибудови насуваються одне на одне, скупчуються й поєднуються. Простір між зовнішніми стінами перекривається дашками з толю. Асиметричні ділянки землі використовуються для зведення похапцем стін і вирізання в них дверних отворів. Старі одвірки ховаються за штабелями пиломатеріалів або за стелажами для нових інструментів. Старші люди, які знають, що там було, відходять і помирають, мов мухи, що позначили своєю присутністю густе павутиння на бруднющих вікнах. А молодь, загублена в цьому галасливому світі токарних верстатів, лакофарбових крамничок і захаращених верстаків, просто не має часу щось досліджувати.

Отож існували собі такі місця, як цей склад із заскленим дахом, де кожен із чотирьох співвласників мануфактури вважає, що склад належить одному з трьох його колег, якщо взагалі про нього згадує. Фактично, кожен із них був повноцінним власником однієї стіни, проте ніхто вже не пригадував, хто саме збудував і засклив тут дах. За стінами з усіх чотирьох боків люди і ґноми гнули залізо, пиляли дошки, плели мотузки і закручували гвинти. А от усередині панувала тиша, яку порушували хіба що пацюки.

Аж ось уперше за багато років ворухнулося повітря. Долівкою покотилися кульки з пилюки. Крихітні порошинки заіскрилися й затанцювали у променях світла, що ледве пробивалося крізь брудний дах. У довколишньому просторі зрушила з місця невидима й витончена матерія. Вона накопичувалася потроху — атом звідси, молекула звідти — з робітничого бутерброда, бруду в ринвах і голубиного пір’я, а тоді текла, ніким не помічена, до центру цього простору.

Закрутилася у спіраль. І врешті-решт, змінивши декілька дивних, давніх і жахливих форм, перетворилася в леді Л女жон.

Леді Л女жон похитнулася, але зуміла втримати рівновагу.

З’явилися й інші аудитори, створюючи дивне враження, ніби вони насправді й не могли ніколи тут не бути. Мертвотна сірість світла почала просто набувати форм; вони виринали, мов кораблі з туману. Ви дивилися на цей туман, аж раптом частина мряки ставала корпусом, що був тут увесь цей час, і вам не залишалося нічого іншого, як поспіхом шукати рятувальну шлюпку…

Леді Л女жон сказала:

— Я більше не можу цього робити. Це надто болісно.

Один мовив, Ага, а можете пояснити нам, який він, біль? Ми часто цим цікавилися.

— Ні. Ні, я не думаю, що зможу. Це… пов’язане з тілом. Нічого приємного. Я відтепер залишуся в тілі.

Один мовив, Це може бути небезпечним.

Леді Л女жон знизала плечима.

— Це вже не вперше з нами. Йдеться лише про зовнішній вигляд, — пояснила вона. — Ви не повірите, наскільки легше спілкуватися з людьми в цій оболонці.

Один мовив, Ви знизали плечима. А ще ви говорите ротом. Отвором для їжі й повітря.

— Так. Дивовижно, правда? — тіло леді Л女жон знайшло старий ящик, підсунуло його до себе й сіло на нього. Вона майже взагалі не думала, як мають рухатися м’язи.

Один мовив, Але ви не їсте, ні?

— Поки що ні.

Один мовив, Поки що? Але ж тоді виникає ця жахлива проблема… отворів.

Один мовив, А як ви навчилися знизувати плечима?

— Тіло робить це саме, — відповіла її світлість. — Ми й подумати такого не могли, правда? Схоже, більшість речей тіло робить автоматично. Не треба докладати жодних зусиль для того, щоб стояти вертикально. Причому щоразу це все робити легше.

Тіло трохи змінило позу і схрестило ноги. Дивовижно, подумала вона. Йому так було зручніше. Мені й думати про це не довелося. Нам таке й не спадало на думку.

Один мовив, Виникнуть питання.

Аудитори ненавиділи питання. Ненавиділи їх майже так само, як рішення, а рішення ненавиділи майже так само, як ідею індивідуальної особистості. Але найбільше вони ненавиділи речі, які рухаються хаотично.

— Повірте мені, все буде добре, — заспокоїла їх леді Л女жон. — Ми, зрештою, не порушимо жодних правил. Час просто зупиниться, й нічого більше. Усе після цього буде в ажурі. Живе, але нерухоме. Охайненьке.

Один мовив, І ми нарешті впорядкуємо картотеку.

— Власне, — підтвердила леді Л女жон. — І цей чоловік сам цього хоче. Дивна річ. Він навряд чи думає про наслідки.

Один мовив, Чудово.

Виникла одна з тих пауз, коли ніхто не був готовий говорити. А тоді:

Один мовив, Скажіть нам… Як воно?

— Що саме?

Один мовив, Бути навіженим. Бути людиною.

— Химерно. Неорганізовано. Декілька рівнів мислення одночасно. Є деякі… речі, для яких нам бракує слів. Наприклад, ідея харчування починає здаватися притягальною. Так мені підказує тіло.

Один мовив, Притягальною? Як у гравітації?

— Та-ак. Відчуваєш тяжіння до їжі.

Один мовив, Великої маси їжі?

— Навіть у маленькій кількості.

Один мовив, Але їдження — це просто функція. Що такого… притягального у здійсненні функції? Адже цілком достатньо знання, що це необхідно для виживання?

— Я не знаю, що відповісти, — відповіла леді Л女жон.

Один аудитор мовив, Ви наполегливо вживаєте особовий займенник.

А один додав, І ви не померли! Бути особистістю означає жити, а жити означає померти!

— Так. Я знаю. Але людям властиво вживати особовий займенник. Він ділить на дві частини всесвіт. Є пітьма за очима, там, де тихенький голосок і все інше. Це… жахливе відчуття. Так, ніби… тебе весь час допитують.

Один мовив, Що то за тихенький голосок?

— Інколи мислення нагадує розмову з іншою особою, але ця особа також є тобою.

Вона бачила, що це стурбувало інших аудиторів. — Я не хочу бути в цій оболонці довше, ніж потрібно, — додала вона. І усвідомила, що це була брехня.

Один мовив, Ми вас не звинувачуємо.

Леді Л女жон кивнула.

Аудитори могли проникати в людську свідомість. Могли бачити, як там лускають і шкварчать думки. Але читати їх вони не могли. Могли бачити енергії, що перетікають з однієї звивини мозку до іншої, могли бачить, як мозок сяє, наче вепронічна прикраса. Але не могли бачити, що там відбувається.

Тому вони збудували щось подібне.

І це було логічно. Вони й раніше використовували людських агентів, бо давно вже з’ясували, що є дуже-дуже багато людей, які готові на все заради відповідної кількості золота. Це було незрозуміло, адже аудитори знали, що золото не має бодай якоїсь серйозної цінності для людського тіла — тілу були потрібні залізо, мідь і цинк, але зовсім незначна, мінімальна кількість золота. Ось чому, міркували вони, це було лише додатковим свідченням того, що люди, які його домагалися, були неповноцінними, а отже, будь-які спроби скористатися ними були приречені на невдачу. От тільки чому вони були неповноцінними?

Збудувати людську істоту було легко; аудитори досконало знали, як переміщати матерію. Проблема була в тому, що отримана в результаті річ нічого не робила, а просто лежала і згодом розкладалася. Це дуже дратувало, адже людські істоти, без жодної спецпідготовки або освіти з легкістю продукували діючі моделі.

Пізніше з’ясувалося, що можна виготовити функціональне людське тіло, якщо помістити в нього аудитора.

Існували, звісно, величезні ризики. Одним із них була смерть. Аудитори уникали смерті, бо ніколи не намагалися здобути життя. Вони прагнули бути ідентичними і нерозрізненними, як атоми водню, але без їхньої joie de vivre, себто радості від життя. Деякі безталанні аудитори ризикували зустрітися зі смертю, «кермуючи» тілом. Але після тривалих консультацій було вирішено, що в тому випадку, коли керманич діє обережно і постійно підтримує зв’язок із рештою аудиторів, ризик є мінімальний і цілком виправданий, враховуючи поставлену мету.

Вони змайстрували жінку. Це був логічний вибір. Адже попри те, що чоловіки були явно наділені більшою владністю, ніж жінки, вони нерідко досягали цього, ставлячи під загрозу власну безпеку, а жодного аудитора не приваблювала така перспектива. Тим паче, що вродливі жінки частенько здобували видатні результати, лише усміхаючись владним чоловікам.

Саме поняття «вроди» чи «краси» аудитори важко сприймали. Воно не мало жодного сенсу на молекулярному рівні. Але завдяки дослідженню з’ясувалося, що жінка на картині Леонарда-з-Квірма «Дама, яка тримає тхора» вважалася втіленням краси, тому на її основі вони й виготовили образ леді Л女жон. Звичайно, дещо вони змінили. Обличчя на картині було асиметричне і сповнене дрібних недоліків, які вони старанно виправили.

Результат міг би виявитися кращим за найсміливіші мрії аудиторів, якби вони вміли мріяти. Тепер, коли вони вже отримали свого троянського коня, свою надійну людину, усе ставало можливим. Вони швидко вчилися або принаймні збирали інформацію, а це для них було ідентичне поняттю «вчитися».

І леді Л女жон також училася. Вона була людиною ось уже два тижні, два дивовижні, приголомшливі тижні. Хто міг би подумати, що мозок функціонує таким чином? Або що кольори наділені сенсом, який виходить дуже далеко за межі звичного спектрального аналізу? Як вона могла б навіть почати описувати блакитність блакиті? Або скільки думок продукував самостійно мозок? Це просто жахало. Половину часу її думки немовби не були її власними.

Її доволі подивувало те, що їй не хотілося розповідати це все решті аудиторів. Багато чого їй не хотілося їм розповідати. Та й вона не повинна було цього робити!

Вона була наділена владою. Звісно, над Джеремі, тут і питань не виникало, і вона мусила визнати, що це її трохи бентежило. Це змушувало її тіло робити самовільно такі речі, як червоніти. Але вона була наділена владою також і над іншими аудиторами. Примушувала їх нервуватися.

Звичайно, вона хотіла, щоб цей проєкт здійснився. Це було їхньою метою. Акуратний і передбачуваний всесвіт, де все залишалось би на своєму місці. Якби аудитори вміли мріяти, це було б черговою їхньою мрією. Хоча… хоча…

Той молодик усміхнувся до неї бентежно і хвилююче, а всесвіт раптом виявився значно хаотичнішим, аніж це могли запідозрити навіть аудитори.

Чимало цього хаосу вирувало в голові леді Л女жон.

Цок

Лу-Тзе і Лобсанґ проминули Бонґ Пхут і Лонґ Неп, наче сутінкові примари. Люди і тварини нагадували там синюваті статуї, яких не можна було, застерігав Лу-Тзе, за жодних обставин торкатися.

Лу-Тзе поповнював дорожню торбу запасами провізії з різних будинків, не забуваючи залишати там натомість маленькі мідні жетончики.

— Це означає, що ми перед ними в боргу, — пояснив він, поповнюючи також і Лобсанґів наплічник. — Наступний чернець, який тут буде, зможе поділитися з ними хвилинкою або двома.

— Одна-дві хвилинки не надто й багато.

— Для жінки, що помирає, нагода попрощатися з дітьми вартує цілого життя, — заперечив Лу-Тзе. — Хіба ж не написано: «Рахується кожна секунда»? Ходімо далі.

— Я втомився, Підмітальнику.

— Я ж тобі сказав, що рахується кожна секунда.

— Але ж усі потребують сну!

— Так, але ще не зараз, — наполіг Лу-Тзе. — Відпочинемо в печерах біля Сонґсету. Не можна згортати час під час сну, розумієш?

— А не могли б ми скористатися веретенами?

— Теоретично, так.

— Теоретично? Вони ж можуть розмотати нам трошки часу. Ми б поспали лише пару секунд…

— Вони призначені тільки для надзвичайних ситуацій, — безапеляційно заявив Лу-Тзе.

— А як ви визначаєте таку ситуацію, Підмітальнику?

— Вона настає, коли я вирішую, що час скористатися годинниковим веретеном, що його спроєктував Ку, вундеркінде. Рятувальним поясом, що вбереже тобі життя. Ось коли я довірюся некаліброваному і неосвяченому веретену, який приводять в дію пружини. Коли я буду змушений це зробити. Я знаю, що Ку каже…

Лобсанґ закліпав і потрусив головою. Лу-Тзе схопив його за руку.

— Ти знову щось відчув?

— Ой… так, нібито мені вирвали зуба прямо в голові, — вимовив Лобсанґ, розтираючи чоло. Він показав пальцем. — Ось тут це з’явилося.

— Тобто, з’явився біль? — перепитав Лу-Тзе. Він прикипів поглядом до хлопця. — Як минулого разу? Але ми так і не зрозуміли, як визначити, яким шляхом…

Він замовк і понишпорив у своєму наплічнику. Тоді скористався ним, щоб зітерти сніг із плаского валуна.

— Побачимо, що…

Скляний будинок.

Цього разу Лобсанґ міг зосередити увагу на обертонах, що лунали в повітрі. Мокрий палець по обідку винного келиха?

Що ж, можна почати і з цього. Але це мав би бути палець якогось божества на келихові небесної сфери. І ці чудові, вишукані й мінливі звуки не просто наповнювали собою повітря, але й були цим повітрям.

Якийсь розмитий обрис рухався за стінами, наближаючись сюди. Ось він уже був за найближчою стіною, а тоді дістався відчинених дверей… і щез.

Щось було в Лобсанґа за спиною.

Він озирнувся. Нічого там не побачив, але відчув якийсь рух, а тоді його щоки лише на мить торкнулося щось тепле…

— …скаже нам пісок, — мовив Лу-Тзе, висипаючи на валуна вміст маленької торбинки.

Різнобарвні піщинки застрибали й розлетілися навсібіч. Вони не були наділені чутливістю справжньої Мандали, але серед цього хаосу вирізнялося синє цвітіння.

Він гостро зиркнув на Лобсанґа.

— Було доведено, що ніхто не здатний учинити те, на що спромігся ти, — повідомив він. — Ми ніколи не знайшли бодай якийсь спосіб визначити, де саме відбувається збурення часу.

— Е-е, вибачте. — Лобсанґ торкнувся рукою щоки. Вона була волога. — Е-е, а що я вчинив?

— Потрібна велетенська… — Лу-Тзе замовк на півслові. — Анк-Морпорк ось там, — знову заговорив він. — Чи ти це знав?

— Ні! І це ж ви казали, що відчуваєте, ніби щось діятиметься в Анк-Морпорці!

— Так, але в мене величезний життєвий досвід і чимало цинізму! — Лу-Тзе висипав пісок назад у торбинку. — А в тебе просто дар. Ходімо.

Розітнувши тоненько ще чотири секунди, вони вже опинилися нижче снігової лінії, на похилих осипах, де з-під їхніх ніг вислизали камінці, а тоді в зарослях вільхи, не набагато вищих за них самих. І саме там вони наштовхнулися на мисливців, які оточили когось широким колом.

Ці чоловіки майже не звернули на них увагу. Монахи в цих місцинах були не в дивину. Їхній ватажок або принаймні той, хто щось вигукував, а саме такі зазвичай і бувають ватажками, зиркнув на них і помахом руки запропонував їм іти своєю дорогою.

Але Лу-Тзе зупинився й доброзичливо поглянув на істоту в центрі кола. Вона теж подивилася на нього.

— Гарна здобич, — мовив він. — І що тепер збираєтесь робити, хлопці?

— Тебе це на фіг обходить? — огризнувся ватажок.

— Ні-ні, просто питаю, — відповів Лу-Тзе. — Ви, хлопці, піднялися сюди з долини?

— Ага. Ти не повіриш, які бабки можна зірвати, впіймавши отакенького.

— Так, — погодився Лу-Тзе. — В це важко повірити.

Лобсанґ подивився на мисливців. Їх було більше десятка, всі були озброєні до зубів і пильно стежили за Лу-Тзе.

— Дев’ятсот баксів за класну шкуру, а тоді ще тисячку за лапи, — похвалився ватажок.

— Аж стільки? — перепитав Лу-Тзе. — Купа грошей за пару стіп.

— Бо це великі стопи, — пояснив ватажок. — Знаєш, що кажуть про чуваків з великими ступнями, га?

— Що їм потрібні черевики більшого розміру?

— Ага, якраз, — вишкірився ватажок. — Фігня, звісно, але на Противажному континенті є багаті старпери з молоденькими жінками, які готові башляти шалені бабки за розтерту в порошок стопу єті.

— А я чомусь думав, що їх захищено від полювання, — сказав Лу-Тзе, притуляючи мітлу до дерева.

— Та вони ж як тролі. Хто тут їх буде захищати? — буркнув ватажок. За його спиною місцеві провідники, які знали Перше правило, розвернулися і кинулись навтікача.

— Я, — заявив Лу-Тзе.

— Он як? — вишкірився цього разу зловісно ватажок. — Та в тебе ж навіть зброї немає. — Він озирнувся на провідників, які чимдуж утікали. — Мабуть, ти один з тих прибацаних ченців, що сидять там десь у гірських долинах, так?

— Саме так, — підтвердив Лу-Тзе. — Низенький, усміхнений, дивакуватий чернець. Абсолютно беззбройний.

— А нас тут п’ятнадцятеро, — гаркнув ватажок. — І добре озброєних, як бачиш.

— Це дуже важливо, що ви всі озброєні по самі вуха, — прорік Лу-Тзе, закочуючи рукави. — Так буде справедливіше.

Він потер долоні. Ніхто, здається, не мав наміру відступати.

— Е-е, хлоп’ята, а чи хтось із вас чув про якісь правила? — поцікавився він за якусь мить.

— Правила? — перепитав один з мисливців. — Які ще правила?

— Ой, ну, знаєте, — відповів Лу-Тзе. — Правила типу… Друге правило, скажімо, або Двадцять сьоме. Будь-які правила такого ось типу.

Ватажок мисливців насупився.

— Що за фігню ти плетеш, містере?

— Е-е, та який там ще «містер», я радше низенький, доволі досвідчений, підстаркуватий, цілком беззбройний, дивакуватий чернець, — озвався Лу-Тзе. — Мені просто цікаво, чи вся ця ситуація не примушує вас трішечки… знаєте, нервуватися?

— Тобто, нас, добре озброєних і переважаючих кількісно має нервувати твоє базікання? — здивувався один з мисливців.

— Атож. Так, — підтвердив Лу-Тзе. — Можливо, нам тут трапилися явища певної культури. Знаєте, от як ви на… це? — він став на одній нозі, легенько похитуючись, і підняв угору руки. — Айі! Гай-і-і-і! Го? Йє-гай? Ні? Хто-небудь?

Мисливці були дещо спантеличеними.

— Це що, книга? — запитав той із них, що був наділений крихтою інтелекту. — Скільки там слів?

— Я оце намагаюся з’ясувати, — сказав Лу-Тзе, — чи розумієте ви, що станеться, коли цілий гурт кремезних озброєних чоловіків спробує напасти на низенького, старенького, беззбройного ченця?

— З того, що я знаю, — озвався з гурту той інтелектуал, — цьому нещасному ченцеві не позаздриш.

Лу-Тзе знизав плечима.

— Ну, гаразд, — мовив він, — тоді доведеться спробувати важкий варіант.

Якийсь невиразний згусток повітря вдарив інтелектуала ззаду по потилиці. Ватажок хотів ступити крок, але занадто пізно збагнув, що хтось зв’язав шнурки його черевиків. Мисливці схопилися за ножі, але тих не виявилося в піхвах, а мечі якимось незбагненним чином опинилися десь аж у дальньому кінці галявині, притулені до дерева. Хтось їх збивав із ніг, а невидимі лікті боляче вдаряли м’які й незахищені частини їхніх тіл. Прямо з повітря на них сипалися удари. Ті, хто впав на землю, швидко зрозуміли, що краще там і залишатися. Піднімати голову було боляче.

Мисливці лежали тепер смиренно на землі, тихо стогнучи. І тут вони почули якісь глухі, ритмічні звуки.

Це плескав у долоні єті. Оплески були неквапливі через занадто довгі руки істоти. Та коли долоні нарешті зустрічалися після довгого шляху, їм було приємно бачити одна одну. Відлуння розліталося далеко в горах.

Лу-Тзе нахилився і взяв ватажка за підборіддя.

— Якщо тобі сподобався сьогоднішній деньочок, перекажи це своїм друзям, будь ласка, — порадив він. — Перекажи їм, що треба пам’ятати Перше правило.

Він відпустив підборіддя, поволі підійшов до єті і вклонився.

— Я маю вас звільнити, сер, чи ви волієте зробити це самі? — запитав він.

Єті підвівся, глянув на жорстку залізну пастку, в якій опинилася його нога, й на мить зосередився.

Наприкінці цієї миті єті вже стояв трохи збоку від пастки, що й далі була майже повністю присипана листям і налаштована на ловитву здобичі.

— Гарно зроблено, — похвалив Лу-Тзе. — Ретельно. І дуже спокійно. Курс на долину?

Єті мусив зігнутися вдвоє, щоб наблизити до Лу-Тзе свою видовжену мармизу.

— Та-ак, — вимовив він.

— А з цими людьми що хочете зробити?

Єті подивився на переляканих мисливців.

— Ско-оро вже те-емно, — сказав він. — Провідників нема-а.

— Вони мають факели, — повідомив Лу-Тзе.

— Ха. Ха, — сказав єті, причому власне сказав, а не засміявся. — Це до-обре. Фа-акели вночі ви-идно.

— Еге ж! Так. Чи не могли б ви нас підкинути? Це дуже важливо.

— Тебе і то-ого спритного мало-ого, якого я там ба-ачу?

Латка сірого повітря на краєчку галявини перетворилась на захеканого Лобсанґа. Він кинув на землю зламану гілку, яку тримав у руках.

— Хлопця звати Лобсанґ. Я його навчаю, — сказав Лу-Тзе.

— Му-усиш поква-апитися, поки в тебе не закінчилися ре-ечі, яких він ще не зна-ає, — порадив єті. — Ха. Ха.

— Підмітальнику, на що ви… — почав було Лобсанґ, швидко наближаючись.

Лу-Тзе приклав пальця до вуст.

— Не перед нашими полеглими друзями, — застеріг він. — Я сподіваюся, що в результаті сьогоднішньої роботи в цих краях набагато краще шануватимуть Перше правило.

— Але ж мені довелося робити все…

— Нам треба рухатися, — звелів йому замовкнути помахом руки Лу-Тзе. — Гадаю, що ми зможемо гарненько подрімати, поки наш приятель нестиме нас.

Лобсанґ подивився на єті, а тоді знову на Лу-Тзе. І знову на єті. Той був височезний. Трохи нагадував тролів, які траплялися Лобсанґу в місті, але був стрункіший за них. Зростом був удвічі, як не більше, вищий за Лобсанґа, і мав худорляві ноги й руки. Тіло нагадувало клубок вовни, а ступні були і справді величезні.

— Якщо він міг так легко звільнитися від пастки… — почав Лобсанґ.

— Ти учень, правильно? — не дав йому договорити Лу-Тзе. — А я твій учитель? Я певний, що десь це записав…

— Але ж ви казали, що не збираєтесь постійно повторювати всі ці всезнайства…

— Пам’ятай Перше правило! О, і не забудь прихопити одненького меча. Він нам невдовзі придасться. Гаразд, ваша честь…

Єті обережно, але впевнено підняв їх із землі, зробив для них своєрідні гніздечка, зігнувши руки в ліктях, і рушив повз засніжені дерева.

— Затишно, га? — озвався за хвилю Лу-Тзе. — Їхня вовна прядеться якимось чином із каміння, але вона доволі зручна.

З другої руки не пролунало жодної відповіді.

— Я провів певний час із єті, — повідомив Лу-Тзе. — Чудові люди. Навчили мене дечого. Корисні речі. Бо хіба ж не написано: «Вік живи — вік учись»?

Панувала тиша, похмура й нарочита тиша.

— Якби я був хлопцем твого віку і мене ніс на собі справжній єті, я вважав би, що мені пощастило. У нашій долині взагалі мало хто його бачив. Май на увазі, що вони тепер не підходять так близько до поселень. Відколи розійшлися ті чутки про їхні стопи.

Лу-Тзе мав відчуття, що він веде діалог із самим собою.

— То чи не хочеш бодай щось мені сказати? — запитав він.

— Якщо чесно, то так, хочу, — озвався Лобсанґ. — Ви оце скинули на мене всю роботу! А самі не збиралися навіть палець об палець ударити, нічогісінько!

— Я робив усе, щоб привернути їхню увагу до себе, — спокійно відповів Лу-Тзе.

— Навіщо?

— Щоб вони не звернули увагу на тебе. Я був, звичайно, впевнений у тобі. Добрий учитель завжди дає учневі нагоду продемонструвати своє вміння.

— А якби мене там не було, то що б ви робили — молилися б?

— Так, либонь, — погодився Лу-Тзе.

— Що?

— Хоч я припускаю, що винайшов би якийсь спосіб використати їхню тупість проти них самих, — сказав Лу-Тзе. — Завжди щось знайдеться. То в чому тут проблема?

— Ну, я просто… я думав… я просто думав, що ви мене чогось навчите, ось і все.

— А я тебе постійно вчу різним речам, — мовив Лу-Тзе. — Хоч ти, можливо, їх не зовсім ще засвоюєш.

— О, я бачу, — буркнув Лобсанґ. — Можете пишатися собою. То, може, спробуєте, однак, навчити мене чогось про цього єті і про те, чому ви змусили мене взяти меча?

— Меч буде тобі потрібний, щоб навчитися дечому про цих єті, — пояснив Лу-Тзе.

— Як це?

— За пару хвилин знайдемо гарне місце для зупинки, і ти зможеш відрубати йому голову. Ви на це погоджуєтеся, сер?

— Та-ак. Звича-айно, — відповів єті.

У Другій Скрижалі Колина Вічноздивованого міститься історія про те, як одного дня учень Одоробло, маючи бунтівний настрій, підійшов до Колина і виголосив таке:

— Вчителю, яка різниця між гуманістичною, чернечою системою вірувань, у якій мудрість здобувається шляхом явно беззмістовної послідовності питань і відповідей, і нескінченною містичною тарабарщиною, що вигадується експромтом, навмання?

Колин якийсь час розмірковував над цим питанням і зрештою прорік:

— Риба!

І Одоробло пішов собі геть, задоволений відповіддю.

Цок

Кодекс Ігорів був дуже строгий.

Ніколи Не Заперечуй: Ігорева робота не полягала в тому, щоб казати такі речі, як «Ні, шер, це артерія». Господар мав завжди рацію.

Ніколи Не Нарікай: Ігор ніколи не скаже «Але ж це ша тишячу миль швідши!».

Ніколи Не Роби Особистих Зауважень: жодному Ігореві навіть у голову не прийде сказати щось таке, як «На вашому мішці я б не потерпів цього нашміхання».

І ніколи в житті Не Став Запитань. Звичайно, Ігор знав, що це означало не ставити ВАЖЛИВИХ запитань. «Чи не хотів би шер випити чашечку чаю?» було нормально, а от «Для чого вам ціла шотня нешайманих дівчат?» або «Де я вам шнайду шеред ночі людшький мошок?» було ненормально.

Пересічний Ігор вважав своїм обов’язком служити вірно, надійно, скромно і з посмішкою на вустах або принаймні з кривим усміхом чи навіть просто з викривленим шрамом у відповідному місці.[12]

А отже, Ігор почав відчувати стурбованість. Справи були погані, а коли якийсь Ігор так думає, справи дійсно погані. Найбільша складність полягала, однак, у тому, щоб довести це до відома Джеремі, не порушуючи кодексу. Ігор завжди почував себе ні в сих ні в тих з кимось настільки відверто й показово небожевільним. Та він, однак, зробив таку спробу.

— Її швітлішть шнову прийде шюди цього ранку, — повідомив він, поки вони спостерігали за розчином, з якого проростав черговий кристал. І я знаю, що ви це знаєте, подумав він, бо ви помили волосся милом і вбрали чисту сорочку.

— Так, — підтвердив Джеремі. — Було б добре звітувати про кращі результати. Проте я впевнений, що ми вже майже скінчили роботу.

— Так, це дуже дивно, правда? — сказав Ігор, використовуючи нагоду.

— Кажеш, дивно?

— Можете нашивати мене Міштером Дурником, шер, але мені шдаєтьшя, що ми завжди наближаємошя до ушпішного фіналу, коли має прийти її швітлішть, але коли вона йде геть, у наш виникають нові шкладнощі.

— На що ти натякаєш, Ігоре?

— Я, шер? Я не належу до натякальників, шер. Але минулого рашу трішла чаштинка подільника.

— Знаєш, я думаю, це сталося через розмірну нестабільність!

— Так, шер.

— Чому ти так дивно на мене дивишся, Ігоре?

Ігор знизав плечима. Тобто, одне його плече на мить вирівнялося з другим.

— Це в мене таке обличчя, шер.

— Навряд чи вона так добре нам платила для того, щоб саботувати весь проєкт, скажи? Навіщо це їй?

Ігор завагався. Перед його очима височів неприступною стіною кодекс.

— Я далі не певний, шер, чи вона дійшно та, ким шдаєтьшя, шер.

— Перепрошую? Я щось не второпав.

— Я не певний, чи їй можна довіряти, шер, — терпляче розтлумачив Ігор.

— Ой, краще піди й відкалібруй резонатор складності, гаразд?

Ігор щось пробурмотів і підкорився.

Коли Ігор удруге переслідував їхню благодійницю, вона зайшла до готелю. Наступного дня вона рушила до великого будинку на Королівському шляху, де її зустрів жирний чолов’яга, який розіграв цілу виставу із врученням їй ключів. Ігор пішов услід за цим жирнюгою аж до його офісу на вуличці неподалік, де довідався — бо всі раптом ставали балакучими, побачивши його всіяне швами обличчя — що вона щойно взяла в оренду дім, розрахувавшись величезним зливком золота.

Після цього Ігор вдався до древньої анк-морпоркської традиції і підплатив комусь, щоб той слідкував за її світлістю. Золота в майстерні, дякувати небесам, було достатньо, а господаря воно взагалі не цікавило.

Леді Л女жон ходила в оперний театр. Леді Л女жон відвідувала картинні галереї. Леді Л女жон ні в чому собі не відмовляла. Єдине, що леді Л女жон, наскільки міг визначити Ігор, ніколи не ходила в ресторани і не замовляла харчів додому.

Леді Л女жон щось замислила. Ігор міг легко це визначити. Про леді Л女жон не було жодної згадки в «Книзі шляхти Твурпа», «Готському альманасі» чи в будь-якому іншому довіднику, що їх, очевидно, передивився Ігор, а це означало, що їй було що приховувати. Йому, звичайно, доводилося служити господарям, які мали багато чого приховувати, інколи опівночі в глибоких ямах. Але ця ситуація з моральної точки зору була відмінна з двох причин. По-перше, її світлість не була його господинею, господарем був Джеремі, і саме йому він зберігав вірність. А по-друге, Ігор сам вирішив, що з його моральної точки зору ситуація відрізнялася.

І ось він підійшов до скляного годинника.

Той був майже готовим. Джеремі запроєктував механізм, що мав міститися за циферблатом, а Ігор його виготовив, повністю зі скла. Цей механізм не мав нічого спільного з тим іншим механізмом, що поблискував за маятником, і займав несподівано маленький об’єм кімнати, після того, як був зібраний; деякі його деталі немовби перебували в іншому вимірі відносно решти. Але в годиннику був циферблат, а циферблату потрібні стрілки, отож-бо скляний маятник коливався, а скляні стрілки рухалися, показуючи нормальний, поточний час. «Цокання» чимось нагадувало дзвіночки, немовби хтось клацав нігтем по винному келиху.

Ігор подивився на свої успадковані руки. Вони починали його непокоїти. Тепер, коли скляний годинник став схожий на годинник, вони починали тремтіти щоразу, коли Ігор до нього підходив.

Цок

Ніхто не помічав у бібліотеці Гільдії істориків Сюзен, яка обклалася цілою горою книжок, гортаючи їх. Вряди-годи вона записувала якісь нотатки.

Вона не знала, чи отримала свій інший дар у спадщину від Смерті, але завжди казала дітям, що в них є ліниве око і діловите. Світ можна бачити двома шляхами. Ліниве око бачить тільки те, що на поверхні. А діловите око проникає у підспудну реальність.

Вона перегорнула сторінку.

Історія, побачена діловитим оком, була дуже дивна. На ній проступали шрами. Наприклад, просто приголомшувала історія країни Ефеб. Її знамениті філософи були або довгожителями, або успадкували свої імена, або всю цю історію доповнили, підшивши до неї додаткові латки різних подій. Історія Омнії була взагалі суцільним хаосом. Схоже, що два століття зібгали в одне, і тільки завдяки специфічному мисленню омнійців, релігія яких змішувала докупи минуле, майбутнє й сучасне, це все могло пройти незауваженим.

Або взяти долину Кум? Усі знають, що там відбулася знаменита битва між ґномами і тролями, а ще й найманцями, які підтримували обидві сторони, але скільки взагалі точилося тих битв? Історики твердили, що долина опинилася в дуже зручному для різних протистоянь місці спірної території, але з не меншою легкістю можна було повірити — принаймні, якщо вашим дідусем був Смерть — що латку, яка мала відповідні розміри, неодноразово підшивали до історії, і тому різні покоління знову і знову переживали цю ідіотську катастрофу, вкотре вигукуючи «Не забудьмо долину Кум!».[13]

Скрізь були аномалії.

І ніхто їх не помічав.

Треба віддати належне людським істотам. Вони володіли найдивнішими у всесвіті здатностями. Навіть її дідусь мусив це визнати. Жодні інші створіння у світі не винайшли таку річ як нудьга. Можливо, саме нудьга, а не інтелект, підштовхнула їх угору еволюційною драбиною. Тролі і ґноми також володіли цією химерною здатністю дивитися на всесвіт і думати: «Ох, те саме, що й учора, як нудно. Цікаво, що станеться, якщо я гримну когось по голові цією каменюкою?».

З цією здатністю була тісно пов’язана інша — робити все нормальним. Світ кардинально мінявся, а вже за пару днів люди вважали це нормальним. Вони мали дивовижне вміння заплющувати очі на все, що їх не влаштовувало, й забувати про це. Вони вигадували всілякі байки для пояснення непояснимого, для того, щоб усе видавалося нормальним.

Найкраще це вдавалося робити історикам. Якщо раптово здавалося, ніби майже нічого не відбулося в ХІV столітті, вони витлумачували це двадцятьма різними теоріями. Жодна з них не припускала можливість того, що більшу частину часу було просто вирізано і вставлено в ХІХ століття, бо після Краху не залишилося достатньо часу для того, щоб могло статися все необхідне, адже навіть для того, щоб винайти хомут, потрібен принаймні тиждень.

Історичні Ченці добре впоралися зі своїм завданням, але чи не найбільше їм прислужилася людська здатність мислити приповідками. В цьому людям не було рівних. Вони казали такі речі, як «Це вже четвер? Куди подівся тиждень?» або «Час тепер летить як ніколи», або «Здається, це було тільки вчора…».

Хоч деякі речі не зникли остаточно.

Ченці старанно витерли той час, коли вдарив Скляний годинник. Він був з хірургічною точністю видалений з історії. Майже…

Сюзен знову взяла в руки «Казки сестер Ґрім». Коли вона була малою, батьки не купували їй таких книжок. Вони намагалися виховати її нормальною; знали, що звичайній людині не варто підтримувати занадто близькі контакти зі Смертю. Навчали її тому, що факти важливіші за фантазії. А тоді вона виросла і виявила, що Блідий вершник, Зубна фея або бабай — це зовсім не фантазії, а справжні реальні факти. А найбільшою фантазією було якраз те, що в цьому світі грінкам із маслом байдуже, яким боком падати на землю, логіка має сенс, а деякі речі, що сталися, можуть і не статися.

Скляний годинник був завеликий, щоб його можна було легко сховати. Він просочився крізь темні, потайні лабіринти людського розуму, ставши фольклорною казкою. Люди намагалися підсолодити її, прикрасити чарівними мечами, але її правдива суть зачаїлася, мов граблі на зарослій травою галявині, готові вигулькнути з неї, коли на них наступить чиясь необережна нога.

І ось на ці граблі знову хтось вирішив стати, і головним, ключовим моментом було те, що чоло, по якому вони мали лупнути, належало…

…комусь такому, як я.

Вона якийсь час сиділа, втупившись у порожнечу. Історики довкола неї лазили бібліотечними драбинками, незграбно клали книжки на свої аналої і вправлялися в реконструюванні образу минулого, щоб він відповідав сучасному баченню. Хоча один із них, насправді, намагався просто знайти свої окуляри.

Час мала сина, подумала вона, який блукає десь по світу.

Був собі чоловік, який настільки самовіддано присвятив себе дослідженню часу, що цей час для нього став реальним. Він вивчив усі можливості часу, і на нього звернула увагу Час, розповідав Смерть. Між ними зародилося щось подібне на кохання.

І Час народила сина.

Як? Сюзен, завдяки характеру свого мислення могла зіпсувати будь-яку розповідь подібними питаннями. Час і смертний чоловік. Яким чином вони могли?.. Точніше, як вони змогли?

А тоді вона подумала: моїм дідусем є Смерть. Він удочерив мою матір. Мій батько був якийсь час його учнем. Це все, що сталося. Вони обоє були людьми, і я з’явилася на світ нормальним шляхом. Я в жодному разі не повинна була мати здатність проходити крізь стіни, жити поза часом і бути трішки безсмертною, але так воно є, а отже, це не та сфера, яку можна бодай частково пояснити логікою і, якщо подивитися правді в очі, основами біології.

Хай там як, але час постійно творить майбутнє. Майбутнє містить у собі речі, яких не існувало в минулому. Маленька дитинка не повинна створювати труднощів для чогось… когось, хто щомиті перебудовує заново всесвіт.

Сюзен зітхнула. І ще треба не забувати, що Час, мабуть, не була часом у тому сенсі, що й Смерть не був точною копією смерті, а Війна не був тим самим, що війна. Вона зустрічалася з Війною, дебелим і жирним чолов’ягою з вульгарним сенсом гумору і звичкою постійно відволікатися, котрий, звичайно, не брав особистої участі в кожній дрібній військовій сутичці. Їй не подобався Чума, який дивився на неї кривим оком, а Голод був просто химерний і змарнілий — шкіра й кості. Жоден із них не виконував свою… скажімо так, функцію. Вони просто уособлювали її.

Враховуючи те, що вона зустрічалася з Зубною Феєю, Качкою Душевного Пундика і Старим Бідуном, Сюзен сама дивувалася, як це їй вдалося вирости здебільшого людиною, до того ж майже нормальною.

Поки вона переглядала свої нотатки, її волосся розкрутилося з тугого вузла і стало статичним, немовби вона торкнулася чогось дуже наелектризованого. Воно розвіялося довкола її голови, неначе хмара, в якій виднілася лише одна чорна смужка майже нормального волосся.

Дідусь міг бути остаточним руйначем світів і кінцевою істиною всього всесвіту, але це не означає, що він не цікавився звичайними людьми. Можливо, й Час вони теж зацікавили.

Сюзен всміхнулася.

Кажуть, що час нікого не чекає.

Можливо, однак, що цього разу вона дочекалася когось, одного-єдиного.

Сюзен усвідомила, що хтось дивився на неї, озирнулася й побачила Смерть Щурів, який визирав з-за шкельців окулярів, що належали тому розгубленому чоловікові, котрий шукав їх у іншому кінці кімнати. А на давно вже занехаяному бюсті колишнього історика чистив собі пір’я крук.

— І що? — спитала вона.

— ПІ!

— О, він йде, справді?

Двері до бібліотеки прочинилися, і всередину зайшов білий кінь. У наїзників існує жахлива звичка називати білих коней «сірими», але навіть будь-який представник цього братства кривоногих мав би визнати, що принаймні цей кінь був білий — не мертвотно білий, як сніг, а живої, молочної білості. Його вуздечка й віжки було чорні, як і сідло, але все це певною мірою призначалося лише для показухи. Якщо кінь Смерті мав намір запропонувати вам роль вершника, вам було вже байдуже, є там сідло чи немає. І не існувало жодних обмежень щодо кількості людей, які могли б на ньому вміститися. Адже епідемії чуми траплялися інколи зненацька.

Історики не звернули на нього уваги. Коні ж не приходять до бібліотек.

Сюзен сіла на нього верхи. Безліч разів вона воліла б народитися звичайною людиною, цілком нормальною, але правда полягала в тому, що назавтра вона могла б відмовитися від усього…

…крім Хропунця.

Наступної миті в повітрі над бібліотекою спалахнули, наче плазма, чотири відбитки копит, щоб потім розчинитися і зникнути.

Цок

Єдиними звуками були хрусь-хрусь ніг єті по снігу і свист віковічного гірського вітру.

А тоді Лобсанґ запитав:

— Кажучи «відрубати йому голову», ви насправді мали на увазі…?

— Відокремити голову від тіла, — підтвердив Лу-Тзе.

— І, — мовив Лобсанґ тоном людини, що обережно досліджує кожен куточок населеної привидами печери, — він не заперечує?

— Ну-у, це трохи незру-учно, — пояснив єті. — Таки-ий собі фокус-по-окус. Але не стра-ашно, якщо це потрі-ібно. Підміта-альник за-авжди був на-ашим добрим при-иятелем. Ми-и перед ни‑им у боргу-у.

— Я намагався познайомити їх зі Шляхом, — гордо додав Лу-Тзе.

— Та-ак. Дуже кори-исно. «В дитинстві час повзе, а в старості лежить», — озвався єті.

Цікавість змагалася в голові Лобсанґа з роздратуванням і перемогла.

— Що я тут не зрозумів? — зронив він. — Ви не помираєте?

— Я не помира-аю? З відру-убаною голово-ою? Смі-іх та й го-оді! Хо. Хо, — мовив єті. — Звича-айно, я помира-аю. Але це-е не така-а вже важли-ива поді-ія.

— Ми роками намагалися зрозуміти, що діється з єті, — сказав Лу-Тзе. — Їхні петлі капостили Мандалі, аж поки абат розібрався, в чому справа. Вони тричі вимирали.

— Тричі, кажете? — засумнівався Лобсанґ. — Чи не забагато для вимирання? Тобто, більшість видів істот можуть вимерти лише одного разу, чи ж не так?

Єті вже заходив у сосновий ліс, з високими старезними деревами.

— Це буде гарна місцина, — сказав Лу-Тзе. — Опустіть нас на землю, сер.

— І ми відрубаємо вам голову, — ледь чутно пробурмотів Лобсанґ. — Що я таке говорю? Я не збираюся нікому рубати голову!

— Ти ж сам чув, що це його не турбує, — мовив Лу-Тзе, поки їх обережно ставили на землю.

— Не в тому річ! — палко заперечив Лобсанґ.

— Це ж його голова, — зазначив Лу-Тзе.

— Але я не погоджуюся!

— Ну, й добре, в такому разі, — сказав Лу-Тзе, — хіба ж не написано «Якщо хочете зробити щось належно, робіть це самі»?

— Та-ак, вла-асне, — підтримав його єті.

Лу-Тзе забрав у Лобсанґа меч. Тримав його обережно, як той, хто не звик уживати зброю. Єті слухняно опустився на коліна.

— Зробили собі оновлення?

— Та-ак.

— Я не можу повірити, що ви справді це робите! — вигукнув Лобсанґ.

— Цікаво, — зронив Лу-Тзе. — Місіс Космополита каже: «Побачити означає повірити», а Великий Колин, як не дивно, теж сказав подібне: «Я бачив і повірив»!

Він змахнув мечем і відрубав єті голову.

Цок

Здалося, ніби хтось розрізав навпіл качан капусти, а тоді голова закотилася в кошик під вигуки «Гарна робота!» й оплески юрби.

Містечко Квірм було ошатним, тихим і законослухняним, а міська рада підтримувала в ньому цей порядок завдяки кримінальному кодексу, що поєднував політику максимального стримування з мінімальними можливостями рецидиву.

— ҐРИППЕР «М’ЯСНИК» СМАРТЦ?

Покійний Ґриппер потер собі шию.

— Я вимагаю повторного суду! — заявив він.

— МАБУТЬ, ЦЕ НЕ ВІДПОВІДНИЙ ЧАС, — сказав Смерть.

— Це не могло бути вбивством, тому що… — душа Ґриппера Смартца понишпорила у своїх потойбічних кишенях, знайшла там примарний аркуш паперу, розгорнула його і мовила голосом тих, кому дуже важко дається озвучити написане слово: — …тому що ба-ланс мого мозку було пор… пор-рушено.

— СПРАВДІ, — сказав Смерть. Він дотримувався думки, що завжди краще дати можливість щойно померлим виговоритися.

— Так, бо я дуже-предуже хотів його вбити, правда? А ви ж не скажете мені, що це нормальний стан, правда? Крім того, він був ґномом, тому це не можна вважати людиновбивством.

— Я ТАК РОЗУМІЮ, ЩО ЦЕ ВЖЕ БУВ СЬОМИЙ УБИТИЙ ВАМИ ҐНОМ, — сказав Смерть.

— Я дуже схильний до пор-рушень балансу, — озвався Ґриппер. — Насправді, це я тут жертва. Я просто потребував хоч трохи розуміння, щоб хтось бодай на п’ять хвилин прислухався до моїх міркувань.

— І ЯКІ Ж ЦЕ МІРКУВАННЯ?

— На мою думку, всім цим ґномикам треба дати достобіса доброго прочухана. А ви Смерть, правильно?

— АБСОЛЮТНО.

— Я ваш великий прихильник! Завжди хотів зустрітися з вами, знаєте? Навіть витатуював вас на руці, ось дивіться. Сам це зробив.

Недоумкуватий Ґриппер озирнувся, почувши цокіт копит. Молода жінка в чорному, цілком непомічена юрбою, що оточила стійки з харчами, сувенірні ятки і гільйотину, вела до них великого білого жеребця.

— У вас тут навіть є валет-паркінґ! — вигукнув Ґриппер. — Оце, я розумію, шик! — і з цими словами він розтанув у повітрі.

— ЯКА ДИВНА ОСОБА, — зронив Смерть. — АГА, СЮЗЕН. ДЯКУЮ, ЩО ЗАВІТАЛА. МЕТА НАШОГО ПОШУКУ ВСЕ БЛИЖЧЕ.

— Нашого пошуку?

— ТВОГО ПОШУКУ, ФАКТИЧНО.

— То він тепер тільки мій?

— Я МАЮ ЩЕ ДЕЯКІ СПРАВИ.

— Важливіші за кінець світу?

— ЦЕ Й Є КІНЕЦЬ СВІТУ. ЗГІДНО З ПРАВИЛАМИ, ВЕРШНИКИ МАЮТЬ ВИРУШИТИ В ПУТЬ.

— Оця стара легенда? Але ж ти не мусиш цього робити!

— ЦЕ ОДНЕ З МОЇХ ПРИЗНАЧЕНЬ. Я МУШУ ДОТРИМУВАТИСЯ ПРАВИЛ.

— Чому? Вони ж порушують правила!

— ВИКРИВЛЮЮТЬ ЇХ. ЗНАЙШЛИ ЛАЗІВКУ. МОЄЇ УЯВИ ДЛЯ ЦЬОГО БРАКУЄ.

Це все нагадувало Джейсона і Битву за Канцелярську Шафу, подумала Сюзен. Дуже швидко з’ясовуєш, що семирічна дитина просто не розуміє такої заборони, як «Ніхто не повинен відчиняти дверці Канцелярської Шафи». Мусиш поміркувати й перефразувати це конкретніше, на кшталт «Ніхто, Джейсоне, за будь-яких обставин, навіть, якщо здалося, ніби хтось кличе на допомогу, ніхто… ти уважно слухаєш, Джейсоне?… не повинен відчиняти дверцята Канцелярської Шафи чи ненароком падати на ручку дверцят так, щоб вони прочинилися, чи погрожувати вкрасти плюшевого ведмедика Річенди, якщо вона не відчинить дверці Канцелярської Шафи, чи стояти неподалік, коли раптом невідомо звідки подує загадковий вітер з такою силою, що дверцята відчиняться самі, чесно, таке справді траплялося, чи будь-яким іншим чином відчинить, змусить відчинитися, попросить когось іншого їх відчинити, почне стрибати на розхитаній мостині, щоб відчинити їх чи будь-яким іншим способом намагатиметься проникнути до Канцелярської Шафи, Джейсоне!».

— Лазівку, — повторила Сюзен.

— ТАК.

— Ну, а чому б тобі також її не знайти?

— Я ПОХМУРИЙ ЖНЕЦЬ. НЕ ДУМАЮ, ЩО ЛЮДИ ВОЛІЛИ Б, ЩОБ Я СТАВ… КРЕАТИВНИЙ. ВОНИ ВОЛІЛИ Б, ЩОБ Я ВИКОНУВАВ ЗГІДНО З НЕПИСАНОЮ ТРАДИЦІЄЮ ПРИЗНАЧЕНЕ МЕНІ В ЦЕЙ ЧАС ЗАВДАННЯ.

— Тобто, просто… вирушити в путь?

— ТАК.

— І куди саме?

— ГАДАЮ, ЩО СКРІЗЬ. А ТОБІ, ТИМ ЧАСОМ, БУДЕ ПОТРІБНЕ ОСЬ ЦЕ.

Смерть подав їй життєлічильник.

Це був один із тих особливих лічильників, трішечки більших, ніж нормальні. Вона неохоче взяла його. Він нагадував пісковий годинник, але всі ці малесенькі лискучі піщинки, що сипалися крізь вузеньку шийку, були секундами.

— Ти знаєш, що я не люблю виконувати… справи, пов’язані з твоєю косою, — сказала вона. — Це не… ой, та це таке тяжке!

— ВІН ІСТОРИЧНИЙ ЧЕРНЕЦЬ, ЛУ-ТЗЕ. ЙОМУ ВІСІМСОТ РОКІВ, І Я ДОВІДАВСЯ, ЩО В НЬОГО Є УЧЕНЬ. АЛЕ Я НЕ МОЖУ ЙОГО ВІДЧУТИ, НЕ МОЖУ ПОБАЧИТИ. ВІН САМЕ ТОЙ. ХРОПУНЕЦЬ ДОСТАВИТЬ ТЕБЕ ДО ЧЕНЦЯ, А ТИ ЗНАЙДЕШ ХЛОПЦЯ.

— І тоді що?

— ПРИПУСКАЮ, ЩО ЙОМУ БУДЕ НЕОБХІДНА ДОПОМОГА. КОЛИ ЙОГО ЗНАЙДЕШ, ВІДПУСТИ ХРОПУНЦЯ. ВІН БУДЕ ПОТРІБЕН МЕНІ.

Сюзен поворушила губами, коли її думка зіштовхнулася зі спогадом.

— Вирушити в путь? — вимовила вона. — Ти справді говориш про Апокаліпсис? І ти це серйозно? Ніхто вже не вірить у такі речі!

— Я ВІРЮ.

Сюзен аж роззявила рота.

— Ти справді збираєшся це зробити? Знаючи все, що ти знаєш?

Смерть легенько поплескав Хропунця по морді.

— ТАК, — підтвердив він.

Сюзен скоса зиркнула на дідуся.

— Чекай-но, це якийсь жарт абощо?.. Ти щось запланував і не хочеш нічого мені сказати, так? Ти ж не збираєшся просто дочекатися кінця світу, щоб відсвяткувати його?

— МИ ВИРУШИМО В ПУТЬ.

— Ні!

— ТИ НЕ МОЖЕШ НАКАЗАТИ РІЧКАМ НЕ ТЕКТИ. НЕ МОЖЕШ НАКАЗАТИ СОНЦЮ НЕ СВІТИТИ. І ТИ НЕ МОЖЕШ НАКАЗУВАТИ МЕНІ, ЩО Я МАЮ ЧИ НЕ МАЮ РОБИТИ.

— Але ж це таке… — вираз обличчя Сюзен змінився, і Смерть здригнувся. — Я думала, тобі не все одно!

— ЦЕ ТЕЖ ВІЗЬМИ.

Сюзен неохоче взяла від дідуся трохи менший життєлічильник.

— МОЖЛИВО, ВОНА ПОГОВОРИТЬ ІЗ ТОБОЮ.

— І хто ж це така?

— ПОВИТУХА, — сказав Смерть. — А ТЕПЕР… ЗНАЙДИ СИНА.

Він розчинився в повітрі.

Сюзен подивилася на життєлічильники у своїх руках. «Він знову це тобі зробив! — заволала вона сама собі. — Ти не мусиш цього виконувати, можеш покласти це все на землю, повернутися до свого класу, можеш бути знову нормальною, але ти знаєш, що цього не зробиш, і він це знає…»

— ПІ-ПІ?

Смерть Щурів сидів поміж вухами Хропунця, тримаючись за білу гриву і всім своїм виглядом показуючи, що йому не терпиться їхати звідси. Сюзен підняла було руку, щоб скинути його геть, але тоді зупинилася. Натомість вона всунула пацюку в лапи важкі життєлічильники.

— Хоч якась буде з тебе користь, — буркнула вона, беручись за віжки. — І чому я це все роблю?

— ПІ-ПІ.

— Я не маю доброго серця!

Цок

На диво, не було багато крові. Голова скотилася у сніг, а тіло поволі впало долу.

— Ви щойно вбили… — почав був Лобсанґ.

— Секундочку, — зупинив його Лу-Тзе. — Будь-якої миті…

Обезголовлене тіло зникло. Стоячи навколішках, єті повернув голову до Лу-Тзе, кліпнув очима і сказав:

— Тро-охи пекло-о.

— Вибачте.

Лу-Тзе подивився на Лобсанґа.

— Втримай у голові цей спогад! — звелів він. — Він спробує зникнути, але в тебе вже достатньо досвіду. Ти мусиш пам’ятати, що побачив те, чого не сталося, розумієш? Пам’ятай, що час не такий уже незворотний, як думають люди, якщо тримати все під контролем! Такий ось маленький урок! Побачити означає повірити!

— Як він це зробив?

— Добре питання. Вони можуть зберегти своє життя до певного моменту, а тоді повернутися до цієї точки, якщо їх убито, — пояснив Лу-Тзе. — Як це робиться… ну, абат майже десять років бився над розв’язанням цієї загадки. Ніхто більше не годен цього збагнути. Це все пов’язане з квантами, — він затягнувся своєю незмінною гидкою цигаркою. — Мабуть, було над чим поламати голову, якщо ніхто більше цього так і не второпав.[14]

— А я-як ся ма‑ає тепер аба-ат? — поцікавився єті, знову зводячись на ноги і підбираючи своїх мандрівників.

— Прорізаються зубки.

— Ох. З реі-інкарна-ацією за-авжди є пробле-еми, — сказав єті, знову починаючи долати величезну відстань своїми гігантськими кроками.

— Зуби його найбільше мучать. Постійно рухаються туди чи сюди.

— А як швидко ми рухаємось? — запитав Лобсанґ.

Кроки єті нагадували радше безперервну серію перестрибувань з однієї ступні на іншу; його довжелезні ноги були такі пружні, що кожен доторк землі немовби заколисував. Був дуже заспокійливий.

— Гадаю, що десь зо тридцять миль на годину, за нормальним часом, — сказав Лу-Тзе. — Відпочинь собі. Зранку ми будемо над Мідною Горою. Звідти дорога йде тільки додолу.

— Воскреснути з мертвих… — пробурмотів Лобсанґ.

— Радше не опинятися там насамперед, — уточнив Лу-Тзе. — Я їх трохи досліджував, але… якщо це не вроджене, мусиш навчитися, як це робити, та чи готовий ти битися об заклад, що в тебе все добре вийде з першого разу? Каверзне питання. Треба бути відчайдухом. Маю надію, що мені ніколи не доведеться ним ставати.

Цок

Сюзен впізнала згори королівство Ланкр, невеличку чашу лісів і полів, що прилаштувалася, наче гніздо, на самому хребті Вівцескельних гір. Також вона знайшла потрібну хижу, що зовсім не нагадувала описані в «Казках сестер Ґрім» та інших книжках відьомські хатинки на курячих лапах із звивистими, наче штопор, коминами і купою сміття, а була на вигляд новесенька, з лискучою солом’яною покрівлею і доглянутою галявиною перед ґанком.

Крихітний ставочок оздоблювали фігурки ґномиків, мухоморів, рожевих зайчиків, оленя з великими очима, і цих прикрас було значно більше, ніж дозволив би собі будь-який путящий садівник. Сюзен зауважила яскраво розмальованого ґномика, який ловив ри… Ні, хіба в руках у нього була вудка? Та ж жодна пристойна старша пані ніколи б не виставила щось отаке в своєму саду, правда ж? Правда?

Сюзен вистачило кмітливості обійти хатинку ззаду, адже відьми мають алергію на передні двері. Двері відчинила низенька, товстенька, рожевощока жіночка, в маленьких, наче смородинки, очках якої читалося: «Так, це мій ґномик, і будьте вдячні, що він цюняє тільки у ставок».

— Пані Оґґ? Повитуха?

Після деякої паузи пані Оґґ підтвердила:

— Саме так.

— Ви мене не знаєте, але… — почала було Сюзен, але враз усвідомила, що пані Оґґ дивиться повз неї на Хропунця, що стояв біля воріт. Ця жінка, врешті-решт, була відьмою.

— Можливо, я знаю тебе, — зронила пані Оґґ. — Звісно, якщо ти просто вкрала цього коня, то навіть не уявляєш, в яку серйозну халепу вскочила.

— Я його позичила. Його власник… мій дідусь.

Знову запала пауза, і було трохи бентежно відчувати, як ці привітні маленька очка пронизують тебе, наче свердлом.

— Прошу заходити, — запросила пані Оґґ.

Всередині хатинка була не менш чистою й оновленою, що і знадвору. Усе блищало, і таких лискучих речей було чимало. Це місце нагадувало святилище, сповнене огидних, але завзято розмальованих порцелянових прикрас, що займали всі вільні поверхні. Решту простору було вділено обрамленим фотографіям. Двоє стурбованих жінок чистили це все від пороху й натирали до ще більшого блиску.

— У мене гості, — суворо повідомила пані Оґґ, і жінки з таким поспіхом подалися геть, що це, мабуть, найвідповідніше було назвати словом «утекли».

— Мої невістки, — пояснила пані Оґґ, сідаючи в пухкеньке крісло, що з роками набрало найзручнішої для її тіла форми. — Вони люблять допомагати бідолашній старій жінці, яка в цьому світі залишилася цілком самотньою.

Сюзен оглянула фотографії. Якщо це все були члени її родини, місіс Оґґ очолювала цілу сімейну армію. Пані Оґґ, впіймана на безсоромній і відвертій брехні, провадила далі:

— Сідай, дівчино, і кажи, що маєш на гадці. Чай уже заварюється.

— Я хочу щось дізнатися.

— Більшість людей цього хочуть, — сказала пані Оґґ. — І не перестають хотіти.

— Я хочу дізнатися про… одні пологи, — рішуче мовила Сюзен.

— О, так? Але я приймала сотні пологів. Можливо, й тисячі.

— Я припускаю, що ці були важкими.

— Таких буває багато, — сказала пані Оґґ.

— Ви б ці запам’ятали. Не знаю, як усе почалося, але припускаю, що до вас у двері постукав чужинець.

— Он як? — обличчя пані Оґґ стало непроникною стіною. Її чорні очі дивилися на Сюзен так, ніби вона була загарбницькою армією.

— Ви не допомагаєте мені, пані Оґґ.

— Правильно. І не збираюся, — заявила пані Оґґ. — Я думаю, що знаю, хто ти є, панночко, але мені на це начхати, розумієш? Можеш піти і привести того іншого, якщо хочеш. Тільки не думай, що я його не бачила. Я бувала не раз і біля смертних лож. Але смертні ложа переважно відкриті для публіки, а ложі породіль — ні. Особливо, якщо сама пані породілля цього не бажає. Отож приводь його, і я йому плюну у вічі.

— Це дуже важливо, пані Оґґ.

— Ось тут ти маєш рацію, — зронила пані Оґґ.

— Не можу сказати, як давно це було. Можливо, навіть минулого тижня. Час, ось із чим це пов’язано.

І це подіяло.

Пані Оґґ не була гравцем у покер і не могла приховувати своїх емоцій, принаймні не від таких суперниць, як Сюзен. Її очі ледь помітно зблиснули.

Намагаючись підвестися, пані Оґґ відштовхнула крісло, але Сюзен першою встигла метнутися до камінної полички і схопити те, що було там приховане, хоч і лежало у всіх на виду серед інших прикрас.

— Віддай негайно! — крикнула пані Оґґ, а Сюзен підняла вгору руку, щоб та не змогла дістати. Вона відчувала, якою потужною є ця штукенція. Здавалося, ніби вона пульсує в її руці.

— Ви хоч знаєте, що це таке, пані Оґґ? — запитала вона, розкриваючи долоню з маленькими скляними колбочками.

— Так, це яєчний таймер, який не працює! — пані Оґґ так рвучко впала на своє занадто пухке крісло, що її коротенькі ніжки аж піднялися на мить угору з підлоги.

— Мені так здається, пані Оґґ, що тут є день. День збереженого часу.

Пані Оґґ зиркнула на Сюзен, а тоді на маленький пісковий годинник у її руці.

— Я припускала, що він якийсь дивний, — зізналася вона. — Пісок не сиплеться, коли його нахилити, бачите?

— Це тому, що вам ще цього не потрібно, пані Оґґ.

Тітуня Оґґ, здається, заспокоїлася. Сюзен знову нагадала сама собі, що має справу з відьмою. Вони швидко освоюються.

— Я його тримала, бо це дарунок, — пояснила старенька. — І він такий гарненький. А що то за букви там довкола?

Сюзен прочитала слова, викарбувані на металевій основі життєлічильника: Tempus Redux.

— «Повернений час», — витлумачила вона.

— Ага, так воно й є, — зронила пані Оґґ. — Той чоловік сказав, що мені буде відшкодовано мій час.

— Той чоловік?.. — неголосно перепитала Сюзен.

Тітуня Оґґ, звела на неї очі, які спалахнули.

— Не намагайся використати мене лише тому, що я на мить розхвилювалася, — огризнулася вона. — Тітуню Оґґ не обкрутити навколо пальця!

Сюзен подивилася на жінку, і цього разу не лінивим оком. І дійсно, обкрутити пані Оґґ навколо пальця було неможливо. Але до пані Оґґ можна було знайти інший підхід. І це був шлях до її серця.

— Дитині потрібно знати своїх батьків, пані Оґґ, — мовила вона. — І особливо зараз. Він мусить знати, хто він такий насправді. Для нього це буде важкий удар, і я хочу допомогти йому.

— Чому?

— Тому що свого часу ніхто не допоміг мені, — сказала Сюзен.

— Так, але в повитух існують свої правила, — пояснила тітуня Оґґ. — Не можна розказувати про те, що було почуте або побачене. Особливо, якщо цього не хоче пані породілля.

Відьма незграбно посовгалася на кріслі, а її лице почервоніло. Вона хоче розповісти мені, знала Сюзен. Відчайдушно хоче. Але я мушу зіграти тонку гру, щоб вона узгодила це все сама з собою.

— Я не прошу називати імена, пані Оґґ, бо припускаю, що ви їх і самі не знаєте, — вела далі вона.

— Це правда.

— Але дитина…

— Послухай, панночко, я не повинна розповідати жодній живій душі про…

— Якщо це вам допоможе, то я не зовсім певна, що є саме такою душею, — сказала Сюзен. Якийсь час вона дивилася на пані Оґґ. — Але я розумію. Правила є правила, чи не так? Дякую вам за ваш час.

Сюзен підвелася й поставила збережений день назад на камінну поличку. А тоді вийшла з хатинки, зачинивши за собою двері. Хропунець чекав її біля воріт. Вона сіла на нього верхи і аж тоді почула, як прочинилися двері.

— Це те, що він сказав, — зронила пані Оґґ. — Коли давав мені яєчний таймер. Сказав: «Дякую вам за ваш час, пані Оґґ». Ну ж бо, вертайся сюди, дівчино.

Цок

Смерть знайшов Чуму в одному з госпісів у Ллямедах. Чумі подобалися госпіталі. Там для нього завжди була якась праця.

Саме зараз він намагався зняти напис «Добре мийте руки», що висів над потрісканим тазом. Чума звів погляд.

— О, це ти, — буркнув він. — Мило? Я їм дам мило!

— Я ВИСЛАВ КЛИЧ, — повідомив Смерть.

— О. Так. Дійсно. Так, — пробурмотів явно присоромлений Чума.

— ТИ Й ДАЛІ МАЄШ СВОГО КОНЯ?

— Звичайно, але…

— У ТЕБЕ БУВ ГАРНИЙ КІНЬ.

— Чуєш, Смерте… це… бачиш, річ не в тому, що я не розумію, що ти маєш на увазі, але… Перепрошую… — Чума відступив убік, пропускаючи медсестру в білому халаті, котра пройшла поміж них, навіть не усвідомлюючи присутності двох Вершників. Але він скористався нагодою дмухнути їй у обличчя.

— Лише легенький грип, — пояснив він, побачивши вираз обличчя Смерті.

— ОТЖЕ, МИ МОЖЕМО РОЗРАХОВУВАТИ НА ТЕБЕ, ТАК?

— Щоб вирушити в путь?..

— ТАК.

— Заради Найбільшого?..

— ЦЕ ВІД НАС ОЧІКУЄТЬСЯ.

— А скільки долучилося інших?

— ТИ ПЕРШИЙ.

— Е-е…

Смерть зітхнув. Звичайно, що чимало хвороб існувало ще до того, як з’явилися люди. Але Чуму, безперечно, створили саме вони. Вони були наділені просто геніальною здатністю збиратися в натовпи, залазити в самі хащі джунглів, збирати цілі купи сміття біля криниць. А отже, Чума й сам був напівлюдиною з усіма відповідними наслідками. Він був наляканий.

— ЗРОЗУМІЛО, — сказав Смерть.

— Ти так про це говориш…

— ТИ БОЇШСЯ?

— Я… ще подумаю.

— ТАК. Я В ЦЬОМУ ВПЕВНЕНИЙ.

Цок

Пані Оґґ хлюпнула чималу дозу бренді до свого кухля. Вона невпевнено помахала пляшкою перед Сюзен, запитливо глянувши на неї.

— Ні, дякую.

— Ну, і правильно. Правильно, — Тітуня Оґґ відставила пляшку і добряче хильнула бренді, немовби це було пиво.

— У двері постукав чоловік, — сказала вона. — Він приходив тричі, за мого життя. Останнього разу це було, ну, днів десять тому. Щоразу той самий чоловік. Йому була потрібна повитуха…

— Днів десять тому? — перепитала Сюзен. — Але ж хлопцеві принаймні шістна… — Вона зупинилася на півслові.

— Ага, второпала, — сказала пані Оґґ. — Я відразу побачила, що ти тямуща. Час не мав для нього значення. Він шукав найкращу повитуху. І було так, ніби він довідався про мене, але переплутав дату, от начебто ти або я постукала б не в ті двері. Ти розумієш, що я маю на увазі?

— Більше, ніж ви гадаєте, — відповіла Сюзен.

— Третього разу… — ще один ковток бренді… — він був у дещо збудженому стані, — вела далі пані Оґґ. — Ось чому я зрозуміла, що він звичайна людина, попри все те, що сталося згодом. Тому що він панікував, правду кажучи. Майбутні батьки часто панікують. Він благав, щоб я прийшла негайно, і що немає часу. У нього було море часу, він просто не здатен був нормально думати, бо так стається з усіма чоловіками породіль, коли настає пора. Вони панікують, бо це вже не їхній світ.

— І що сталося далі? — запитала Сюзен.

— Він посадив мене у свій, ну, щось на кшталт стародавнього фаетона, і відвіз мене до… — пані Оґґ завагалася. — Я бачила в житті багато дивних речей, до твого відома, — сказала вона так, ніби готувала ґрунт для якогось одкровення.

— Я вірю вам.

— Це був палац зі скла, — пані Оґґ глянула на Сюзен поглядом, що ніби спонукав її засумніватися в цьому. Сюзен вирішила прискорити справи.

— Пані Оґґ, один із моїх найдавніших спогадів пов’язаний з тим, що я допомагаю годувати Блідого Коня. Знаєте? Того, що надворі? Коня Смерті? Його звати Хропунець. Тому, будь ласка, не зупиняйтеся. Практично не існує межі речам, які я вважаю нормальними.

— Там була жінка… тобто, врешті-решт, була жінка, — провадила відьма. — Можеш собі уявити, як хтось вибухає на мільйони друзок? Так, припускаю, що можеш. Ну, а тепер уяви це все навспак. Ось є імла, а тоді все злітається докупи, і шусть — перед тобою жінка. А тоді шусть — і вона знову імла. І весь цей час цей звук… — пані Оґґ провела пальцем по обідку скляного кухля з бренді, і пролунали мелодійні обертони.

— Та жінка… втілювалася, а тоді знову зникала? Чому?

— Тому що була налякана, звісно! Це ж було вперше, розумієш? — пані Оґґ усміхнулася. — Особисто в мене ніколи не було з цим проблем, але я приймала багато пологів, а коли для дівчини це відбувається вперше, вона буває до смерті налякана, і коли тиск переходить у натиск, якщо ти розумієш, про що йдеться, бо так здавна кажуть повитухи, вона верещатиме і проклинатиме батька, і буде готова віддати все на світі, щоб опинитися деінде. Ну, а ця дама могла опинятися деінде. І взагалі, це все могло б погано закінчитися, якби не той чоловік.

— Чоловік, який привіз вас туди?

— Він був немовби чужоземцем, знаєш? Подібний на осердянців. Лисий як лиска. Пам’ятаю, я ще подумала: «Ти маєш вигляд як молодик, пане, але так, ніби вже дуже-дуже довго був цим молодиком, якщо не помиляюся». Зазвичай я проганяю чоловіків геть, але цей сидів, розмовляв із нею на своїй чужоземній говірці, співав їй пісні, декламував вірші, заспокоював її, і ось вона повернулася прямо з повітря, а я вже була напоготові, і все сталося на раз, два, три. А тоді вона зникла. Хоча, гадаю, й далі була там. У повітрі.