Небесний народ

Розділ дванадцятий ТРАУЛЬ

На галявину з усіма її мешканцями прийшов теплий весняний вечір. Це був один з тих надзвичайно світлих вечорів, які сповнюють серця усього живого таким миром і спокоєм, котрі й словами описати важко. Сонце поволеньки ховалося за вузьке пасмо гір на заході, від чого їх краї спалахнули розпеченим золотом, а громіздкі хмари вдалині заіскрилися білим та криваво-червоним. Від цієї величної картини віяло такою ясою та спокоєм, що ніхто, підвівши очі до неба, не міг думати про щось дріб’язкове та непотрібне, і на всій землі запанували мир та щастя.

Відблиск сонця, що заходило, сягав найдальших глибин трав’яних заростів узлісся. Жовтяві промінчики струмували крізь листя старої липи, що здавалося, ніби легкий вітерець здуває потоками з її вершини щире золото. Квіти не могли заснути від щастя, котре переповнювало душі: до них і далі прилітали жуки та метелики — майже нечутні і від цього таємничі. Тихі гості не заважали, бо не хотіли перешкоджати благоговінню під ніжним прохолодним вітерцем, який заколихував.

Ось галявиною прокотився ледве чутний шерхіт. Він ішов від липи, у гіллі якої заплутувався вечірній вітерець. Так усі довідалися, що старе дерево, перед тим як прийде нічний спокій, хоче розповісти одну зі своїх історій про людей. Тихий порух липового гілля передався травам, квітам і тваринам, отож всі радісно чекали оповіді. Хіба може бути щось краще, ніж весняного вечора заплющити очі та прислухатися до голосу того, кого любиш, кому довіряєш! Він ще не хоче засинати, але й не хоче порушувати тиші прохолодної ночі, бажає продовжити щастя прожитого дня, відганяючи на деякий час сон, подібно до того, як це робить біль або сум. Проте радість та смуток у присмерку дня, що відходить, не мають своєї повної сили. Вони ніби розуміють, що схожі на протилежності в природі: світло й темряву. Тож ці два антагоністи почергово змінюють одне одного в серцях земних створінь.

Липа хотіла вже починати, але у заростях над ставком подала свій голос вільшанка. У золотистих променях він прозвучав так мило, викликав таку радість, що на якусь мить хотілося заплющити очі, щоб зберегти неповторність відчуттів, спричинених цією пташиною піснею. В сутінках шум вітру, дзюрчання струмка та спів пернатих зливаються в одну гармонійну мелодію, в якій усі створіння радо висловлюють дяку Небесному Отцю.

Коли вільшанка доспівала пісню до кінця, вона пурхнула в золотисто-зелене шатро липи й прислухалася, як і інші створіння, до шелесту велетенської крони. Отож я переповім вам оповідь старого дерева.

— Сьогодні прийшов вам час дізнатися, — почала липа, — звідки походить ім’я Трауленського струмка, біля якого ми всі живемо. Ця історія сталася, як сказали би люди, десь триста років тому. За цей час багато людей народилося і багато померло. Виглядали вони по-різному, так само як і вели себе, говорили та думали кожен по-своєму. Однак, незважаючи на всі відмінності між людьми, за своєю суттю вони залишалися все ж однаковими. Повірте мені: їх внутрішня природа є такою ж і дотепер. Не сумнівайтеся — знаю, що кажу’, бо довго вже перебуваю на цьому білому світі. За великим рахунком, вони завжди ставили перед собою лише два питання, від котрих, власне, залежить і їх, і наша земна доля. Я маю на увазі вічні питання: що для нашого серця радість, а що для нього горе? Усе інше з часом втрачає свою цінність, усе на землі швидко минається.

Отож в усі часи дві людські особливості залишалися незмінними: прояв радості та горя, сміх та плач. Небагато з тих, хто мене чув і чує, доросло чи доростуть до здатності сміятися або плакати. Але повірте мені, немає нічого більшого на світі, щоб так хвилювало та зворушувало, як людський сміх і плач. Вияви радості та печалі йдуть, очевидно, у людей просто від серця, як світло плине від сонця або як джерело витікає з глибин кам’яної гори. Відколи я знаю людей, по-іншому радості чи горя вони не виявляли, а це означає, що і їхні серця залишилися незмінними. Як і сотні років тому, від болю у них з очей течуть світлі краплі і, збігаючи по щоках, падають на землю. І не більшали ці краплі з часом, і не меншали, як текли додолу, так і течуть одна за одною. Створюється враження, що небесне світло очей сходить у темну, всепоглинаючу землю. Той, хто бачив, як плаче людина, стає уважнішим, у нього проявляються хороші риси, він робить усе можливе, щоб заспокоїти страждальця.

Але не думайте, що людський сміх може мати меншу силу. Радісний невимушений сміх подібний до сонячних променів на зеленій рівнині або джерельця, котре, пульсуючи, несе прохолоду в спеку та віддзеркалює небесну блакить. У цьому сміхові звучать лісові дзвіночки та море цвіту, на якому розсипаються іскорки денного світила. Однак найбільше у людському сміхові бринить, ніжно та приховано, усвідомлення щастя, відчуття абсолютної захищеності.

Я вже говорила вам, що ці дві речі ніскілечки не змінилися з плином часу, а хіба це не є свідченням, що й людська душа не поінакшіла? Це я до того, що історії людей, котрих давно вже немає на світі, стосуються і нині живучих, бо різниця між тими й тими лише зовнішня. Чим давніша історія, тим вона гарніша, а все навсправжки красиве тісно пов’язане з правдивим. Своєю чергою, неправдиве є геть потворним, і ніхто цього змінити не може, бо на це лише Божа воля.

…Трауль була дочкою мисливця, його хатина стояла неподалік нашого узлісся. Там, де вона була, тепер ростуть густі вільхові зарості та старі сосни. Ви, хто квіти чи кущі, так далеко заглянути не годні, але бджоли, птахи та метелики, очевидно, вже вам розповіли про це місце. Від тієї хатини давно вже й сліду не залишилося. Тепер це місце повернене нашому рослинному народові. Гадаю, що люди з цієї місцини взагалі не пам’ятають та не знають про дім недалеко від нашого перелісся і його жителів. Усе, що залишилося від колишніх мешканців, це смереки. Їх посадив мисливець, коли у нього народилася донечка Трауль. Ви всі чули історію цієї юнки, проте не знаєте її так добре, як знаю я, бо тоді відомою лише їй одній лісовою стежкою дівчина приходила в години радості та суму посидіти коло струмка на мохові під моїм гіллям. Ми знали одне про одного дуже багато, отож були гарними товаришами і навзаєм любилися, як це буває у справжніх друзів. Якось, а це сталося тоді, коли померла її мати, Трауль прийшла до мене, обняла стовбур і сказала: «Ти мила мені, як милою мені була померла матуся. Ти сприймаєш мене такою, якою я є. Ти робиш добро, не питаючись моєї оцінки. Коло тебе повсякчас знаходжу тишу та спокій, хоча ніколи не просила так ставитися до мене».

Так вже склалося, що люди відчувають — ми більш терплячі, ніж вони. Ось тому й сприймають вони нас як утіху, самі ж бо легко піддаються фальшивим надіям чи страхам. Людина — найкрасивіше та найвидатніше, що є в природі. А Трауль виглядала серед людей найпрекраснішою. Ходила вона прямо, її чоло здіймалося в небесну височінь, а очі віддзеркалювали колір небес, мовби у душі юнки жила неземна велич. Людям дана влада над усім живим на землі. Їх образ — подібний образу Всевишнього, який сотворив усе живе, а душа їх безсмертна, як світ. Ніщо під сонцем не є рівним людині. В рисах її обличчя відображаються радість та смуток усього земного, так само, як відображається моє листя у воді. Жваві та таємничі їхні лиця. А ще людям довірений скарб невмирущої любові, і Син Божий помер за їхні гріхи. Мабуть, багато душ сьогодні вже забули, наскільки вони цінні, але Господь цього не забув. Однак продовжу свою оповідь далі.

Невдовзі після того, як померла матінка Трауль, їхав лісом молодий панич із замку. Виглядав він просто чудово у своєму шовковому одязі, крислатому капелюсі з білим пір’ям та шпагою на перев’язі. Любо глянути, як він гарцював на білому коні весняним лісом в супроводі радісного співу птаства під весняною блакиттю неба. Трауль саме заснула, скупавшись у прозорій, як кришталь, воді, на березі потічка, у затінку мого крислатого гілля. Дзеленчання прикрашених сріблом вудил та форкання коня розбудили її. Вона схопилася, проте молодий граф був не менше здивований, коли у променях вранішнього сонця побачив перед собою злякане обличчя дівчини, облямоване пишним розсипаним золотим волоссям. Її очі сяяли небесною блакиттю. У них ніби поєдналися весняна радість і смуток лісової самотності. Враження від побаченого було таким великим, що юнак, упустивши повід, простягнув дівчині обидві руки, ніби даруючи красуні частину свого захоплення. Хлопець та дівчина завмерли на мить, і було чути лише тихе дзюркотання води у потічкові, а квіти під вітерцем колихали своїми голівоньками-бутонами, ніби передбачаючи, що людська доля народжується із захвату в очах і твориться в глибинах сердець.

Ось так ця історія почалася. Я на своєму віку не бачила нічого більш милішого, більш красивішого, ніж стосунки Трауль та молодого панича. А він був зі знатної, багатої та впливової родини, якій тоді, мабуть, довкола належали усі землі. Кожного дня приїздив він верхи, коли зранку, а коли вже й у вечірніх сутінках.

І завше — щиро посміхаючись і з букетом троянд. Навіть ласкаве сонечко так не світить і травневий вітерець так не повіває, з якою ніжністю ставився молодий граф до Трауль. Повірте ви всі, хто мене слухає, — це найбільше чудо із чудес, коли сповнена щастям любові людська істота не знає, чи приховати їй свій стан, чи поділитися з іншими. У цю мить очі людей відкриті раєві. Хто пережив такі хвилини у своєму житті, той знає, про що я кажу. Душа, котра пізнала це щастя, не забуде його ніколи, і ніщо й ніхто не порушить її віри більше, як би не намагався. Юний панич брав Трауль за руку. Вони раділи, відпочиваючи на березі струмка, та милувався віддзеркаленням сонячних променів у його чистих водах. А ще закохані любувалися бігом кучерявих хмаринок. Дівчина плела вінки з анемон і прикрашала ними кучері юнака, а інколи вдягала їх сама. Вираз її обличчя загадково мінявся, коли з любов’ю дивилася на легіня, що спав. Спостерігаючи за нею, я зрозуміла, що від надлишку щастя люди інакшіють, набуваючи ледь уловного виразу туги чи якоїсь ностальгії.

Сум та веселощі змінювали настрій закоханих, коли двоє зустрічалися в лісі. Вони поводили себе, немов діти, сміючись та заглядаючи у воду потічка, звідки на них визирали усміхнені постаті, що мали заквітчані голови. Але нерідко їх відчуття безмежного щастя змінювалося нараз тугою і сумом. Здавалося, видимої причини для цього не було. В такі сумні моменти Трауль клала голову на плече друга, сплітала пальці на колінах і втуплювала зір у далину. Бувало таке, коли обоє завмирали поглядом на лискучій від сонця зелені, лісових чагарях і, майже не бачачи їх, думали про щось своє.

Споглядання далини лежить, очевидно, в основі людської натури. Дивовижним чином саме вона знаходить своє віддзеркалення у людських очах. Як на мене, людські очі — одне з чудес Творця, бо в маленькому-маленькому кружальці може відобразитися повнота безконечності світу.

Ми всі, ті, що рослини, ви, квіти у моїй тіні, трави та кущі — всі знаємо основний закон нашого існування. Терпіння — це наш найважливіший обов’язок. Ми вдячні за ріст і цвіт, розвиток та насіння. Ми прив’язані до місця, де народилися і не можемо його змінити. Благодать дається нашою терпеливістю, тож час від часу маємо сонячне проміння та живодайний дощик. Ми покладаємо надію на вологий ґрунт та невидимий вітер. Хоча, зрештою, і в людей терпіння — це також одна з чеснот. Проте на білому світі є річ, що набагато сильніша від терпіння. Це — самовіддане очікування раю. Нам це відчуття незнайоме, переживаємо щось подібне лише уві сні. Жертовне прагнення едему нас не зворушує і не возвеличує. Однак з людиною справа зовсім інша. Таке очікування для неї звична річ. Найбільше це проявляється, коли людина пізнає почуття любові. Усі величні вчинки на землі за своєю суттю походять від нетерплячого очікування раю.

Проте на все свій час. Настане той день і година, коли я вам розповім більше про це відчуття. Але повернімся до Трауль. Коли дівчина відчувала смуток, прояви згадуваного дожидання бриніли у неї сльозами на очах. Вона плакала, і струмочки текли по її гарному личку. Добре те, що юнак розумів цей стан і не намагався заспокоїти та не допитувався про причину.

— Послухай, Трауль, — лагідно звертався він до неї, продовжуючи розглядати мерехтливу лісову далину. — Наші радість та смуток душевні, тобто вони йдуть з нашого серця. Коли воно розкривається від почуттів, звідти струменять веселість або тута, незалежно від того, хочемо ми цього чи ні. Але, як на мене, у стократ краще, коли життя проходить мимо, не залишаючи в глибинах нашого серця сліду. Трауль, мила, з тих пір, як покохав тебе, я по-іншому ставлюся і до свого існування на білому світі. Я забув усе, що пережив до нашого знайомства, і прийдешнє, яке б воно не було, разом з тобою сприймається завсіди добре.

— Я буду з тобою завжди, — відповіла Трауль. — Навіть смерть не розлучить нас.

Та одного вечора сталося непоправне. Ця подія наповнила весь ліс жахом та сумом, її відгомін розійшовся і нашою галявиною, і там, де ви квітнете на самому березі струмка. Молодий граф приїхав тоді швидше ніж звичайно. Він пустив коня попасом, і той зійшов вниз до самого потічка за кущі. Наближалася гроза, небо помалу затягувалося важкими хмарами, і вони, освітлені вечірнім сонцем, помалу заповнювали усю просторінь вгорі. Птахи ще виспівували і щебетали, проте злива ось-ось мала настати.

Трауль ще не прийшла, і юнак впав у траву та, зачерпнувши долонею води, напився. А потім, простягнувшись навзнак, щасливо втупився широко відкритими очима у небесну далечінь. Його довге, кучеряве, золотисте волосся розсипалось у зеленій траві. Хлопець поринув у блаженну мрію очікування коханої. Забувши все зло, що існує на світі, він при слуховувався, намагаючись почути кроки дівчини.

Але раптом залунали інші звуки, і це були звуки небезпеки. Почулася важка хода та тріск зламаних гілок. Видавалося, що мирну тишу порушило саме зло, яке швидко наближалося важким чалапанням. Хлопець злякано скочив на рівні ноги і схопив шпагу, що лежала поруч у траві. А тим часом гілки чагарнику, здригнувшись, розійшлися, і на луг виступила бура груда велетенського ведмедя. Зіп’явшись на задні лапи, він посунув з голосним риком на хлопця, що перелякався на смерть.

У широко роззявленій пащі звіра виблискували ікла, і кожен рик з неї пирхав клубком гарячої пари, подібно, як бухкає димом пожадливий вогонь. Чудовисько широко розвело передні лабети з величезними кігтями, ніби запрошуючи до смертельних обіймів. Ведмідь був старим та злим, ще й якась подія призвела до того, що тварина осатаніла. Тож тепер захотіла зігнати свою лють на невинному хлопцеві.

Хіба могли юнакові допомогти його тоненька шпага та мужнє, готове до бою серце? Все-таки він устав на рівні ноги, схопив шпагу і, виставивши її поперед себе, чекав, зблідлий, на атаку тварини. Хлопець виждав момент і, коли ведмідь підійшов до нього на крок, зробив випад усім тілом, намірившись увігнати клинок просто в роззявлену криваво-червону пащеку тварини. Проте бурмило відреагував на диво блискавично: кігтиста лапа миттєво парирувала удар, перш ніж кінчик леза мав прохромити йому горлянку. Ведмідь недбало відкинув стальне жало, ніби це була соломинка.

Я не буду описувати вам продовження цього двобою тварини і людини, по завершенні якого дика лють звіра перемогла. А годину по тому на лісову стежку ступила Трауль та й звично пішла нею, нічого не підозрюючи і співаючи на ходу. Пташки, як завжди, щебетали під червонявими променями вечірнього сонця, що мирно висвітлювало стовбури, нібито й не було горя на землі та смертельного двобою. Грізні хмари на той час десь розвіялися, і злива обминула перелісся боком.

Трауль знайшла коханого мертвим біля самої води: його золотисте, кучеряве, довге волосся знову розсипалося по зеленій траві. Він лежав навзнак, розкинувши руки, а широко розкриті мертві очі втупились у небо. Юнак ніби знову влігся, намагаючись почути в траві легкі кроки коханої. Ведмідь задушив його в своїх могутніх обіймах, а потім, зірвавши всю свою лють на жертві, заспокоївся та й впустив тіло додолу, бо не відчував більше ніякого опору. Тварина тихо, ніби соромлячись, рикнула і сховалась у темній гущавині. Бурмило вже тоді, видно, передчував свою долю: гончаків, шалене переслідування і загибель — так йому помститься замок за смерть молодого графа.

На грудях юнака, з лівого боку, поблизу того місця, де ще недавно билося серце, удар лапою залишив рану, кров з якої зросила траву і квіти у ній. Багряніючи, вечірнє сонце опустилося за ниви, ліс потемнів. Для Трауль почалася нестерпно-важка ніч. Увесь цей час я стояла на сторожі коло неї, бачачи як місяць сходив і як він заходив. Зорі продовжували свій рух по небі, й увесь цей час під моїм гіллям панувала тиша.

Ні жалісливого стогону, ні зітхань: Трауль страждала мовчки. А я дивувалася та відчувала повагу до такої внутрішньої сили дівчини. Котроїсь хвилі мені здалося, що побачила якесь світіння, хоча з цілковитою впевненістю не можу цього стверджувати. Я нічним вітром плакала за Трауль, бо її коханий вже відмучився і спочив сном збавленого, а їй треба було жити без нього далі. Рослини і тварини підхопили мій жаль і тужили за втраченим щастям кохання. А земля тієї тривожної ночі здригнулася від страху, випивши людської крові.

Трауль сиділа в головах над убитим, і її душа завмерла від туги. Голова коханого спочивала в дівчини на долонях.

Над ранком вітерець доніс у сутінках тривожний голос мисливської сурми. Десь, з іншого закутка лісу, їй вторила інша. Ці нестямні звуки сповненим остраху зойком розбудили природу. Люди шукали в пущі молодого графа. Вночі його кінь прискакав додому без вершника, тож у замку запідозрили нещастя. Вже незабаром ліс наповнився звуками мисливських рогів упереміш з валуванням собак. Тоді я зрозуміла, що вже скоро вони прийдуть сюди, бо гончак не вгамується, поки не пройде слідом, який узяв, до кінця. А тим більше — слід свого господаря собака візьме завжди!

Я зашуміла кроною у вранішньому вітрі і скинула на Трауль листяну росу. Я відчула несправедливість через те, що збуджені свіжим слідом собаки та люди за ними вискочать зараз до струмка і потривожать мовчазну тугу дівчини. Юнка відразу зрозуміла мою пересторогу. Вона повільно піднялася і вслухалася у вогку вранішню пітьму. Який же охопив мене страх, коли глянула їй в лице! Воно було не менш блідим, ніж у покійного, а в її великих, без жодної сльозинки очах горів вогонь вічної скорботи. Однак, незважаючи на це, бідолаха продовжувала зберігати самовладання. Вона закрила мертвому очі і на прощання поцілувала в уста. Після цього сердешна ще раз прислухалася, як близько підійшли люди та собаки, а потім ступнула в лісову гущавину, уникаючи зустрічі з ними. Трауль, чиїм іменем назвали наш потічок, була дивною дівчиною. Вона геть відрізнялася від інших юнок, котрих я встигла надивитися за свій довгий вік. Тож часто-густо пригадую її собі…

Уже незабаром на галявину з лісових хащів вибігли люди зі зброєю та гончаки. Вони знайшли свого мертвого господаря коло струмка. Першим жалісливо заскиглив один собака, а за ним з жахом зойкнули люди та заскавчало решта псів. І ось уже ранкову тишу лісу заповнили валування собак та гнівні крики.

Потім усе стихло, птахи защебетати й зацвірінькали знову. Люди наламали з моєї крони гілля і зробили з нього ноші, куди на листя і поклали тіло юнака. Після чого похмуро і траурно, зігнувшись під вагою і плачучи, поспішили до замку. Пізніше з далини знову почулася сурма, і її сумний голос прокотився далеко в поля та через долину. Той звук лунав так траурно, що я мимоволі пригадала собі осінні бурі й здригнулася. Тепер у замку вже достеменно знали, що молодий граф загинув.

Я думала про Трауль і здогадувалася, що вона повернеться на це місце, де помер її коханий. Вона й справді день у день приходила сюди, коли наставали сутінки, прихилялася до мого стовбура і плакала. Дівчина виливала усе своє горе, і хоча моїх відповідей не розуміла, зате відчувала бажання загоїти душевну рану. Бо ми, як частинка природи, наділені такою здатністю. Це відбувалося, коли розпустився мій цвіт і бджолиний народ вже гудів на теплому сонці у моїй кроні.

Ночами Трауль лежала на маленькому лужку під моїм гіллям. Що тільки я не робила, щоб вгамувати її страждання, усе дарма! Дівчина й надалі приходила до мене тужити. Вона схудла, а великі очі на змарнілому личку почали світитися дивним світлом, і я переживала за юнку. А потім одного разу я почула її тихий спів. Стояла глибока ніч, на чистому небі мерехтіли великі зорі, потічок неквапцем збігав, гублячись у білястих сутінках, а Трауль виводила:

Я, мої любі квіти, стільки розповідаю про Трауль, бо хочу допомогти якнайглибше пізнати людей. Ви ж бо зовсім їх не знаєте. Я часто питаю сама в себе: «А може, це особливість людського серця — вміти страждати? І чи здатна людська молитва до Бога бути схожою на пісню Трауль?» Я не відаю. Проте знаю одну річ, про яку хочу вам сказати, а ви вже самі вирішуйте, вірити чи ні.

Той, хто довго прожив на білому світі, краще знає смерть, ніж ті, кого вона забрала дочасно. Отож, я відчувала її наближення, коли дивилася на Трауль. Мені важко описати це враження, але смерть незримо проявлялася в якомусь світінні коло її губ, щік та чола. Обличчя дівчини променіло очікуванням райської насолоди. Я вже говорила вам про цю людську особливість раніше.

Однієї ночі, а трапилося це, коли уже відцвіли останні літні квіти, з неба зійшов ангел і постав перед Трауль. Дівчина не злякалася, вона усміхнулася йому з тим виразом, котрий я назавжди запам’ятала. Ангел промовив:

— Я прийшов, щоби забрати твою тугу, ти не маєш більше страждати. Ти перенесла муки, і злоба не запанувала в твоєму серці. Ти сприйняла страждання як дар.

Трауль глянула на ангела, заперечливо хитнувши голівонькою з мокрим від роси волоссям, знесилено здригнулася і промовила:

Мені здалося, що я помітила здивування на обличчі ангела, радісне здивування. Немов побачив чудо, чудо любові до Бога, і це — незважаючи на всі пережиті страждання, немов ніколи й не було пітьми вселенського зла, ніби Трауль не знала бідності. Тоді ангел перетворив страждання дівчини на два великих крила, які сягали вище її голови і спускалися до самої землі. Від сяйва, що йшло від цих крил, стало в лісі світло, немов удень, кожен листочок моєї крони став знову видимим. Дівчина й ангел здійнялися разом, полетіли та зникли у світлі зірок.

Ви вже поснули, мої любі квітоньки? Ось я вам і розповіла історію Трауль, запам’ятайте її. Тож нехай сердечність дівчини принесе й до вас мир та спокій.