Нефритове місто

РОЗДІЛ 8
ЗДИБАНКА НА ДЕНЬ ЧОВНІВ

А сталося це тому, що він пішов подзюрити сам-один.

Початок сезону тайфунів на Кеконі завжди відзначали Днем човнів, а коли сезон за три місяці завершувався — влаштовували Свято осені. День човнів — свято, що утворилося навколо спроб підкупити сварливого бога тайфунів Йофо достатніми руйнуваннями, які дозволили б цього року запобігти приходу Спустошувачів Землі — найлютіших штормів, здатних викорчовувати дерева, рівняти села із землею та призводити до зсувів ґрунту. Діти й дорослі робили паперові човники (а ще — будиночки із сірників та модельки автівок) та дуже урочисто їх знищували. Поширеними способами було підпалити то все чи залити водою зі шланга, але також модельки скидували з висоти або засипали купою каміння чи відрами болота. На вечір Дня човнів гавань Дзаньлуня перетворювалась на сцену, де розігрували морську битву: там палали вогні, гуркотіли гармати, моряки зістрибували за борт, а завершувалось усе церемоніальним потопленням одного або двох старих кораблів.

Малим Аньдень уже стільки разів спостерігав виставу в гавані, що не бачив сенсу дивитися її ще раз. Але прийняв запрошення Тоня піти з кількома однокласниками на набережну, щоб долучитися до загальної гульні. Аби запровадити серед учнів дух аскези та підкорення дисципліні, в академії годували простою й нудною їжею, забороняли вживати алкоголь, а ще — давали лише кілька відгулів. Тож на особливі свята семи- та восьмикласники, яким дозволялося залишати кампус без супроводу, мали схильність пускатися берега, об’їдатися, напиватися до нудоти, а потім — згідно з освяченою часом традицією — суворі майстри застукували їх на гарячому й карали наступного дня. Аньдень, Тонь і троє інших — Лотт, Хейке та Дудо — зайшли в Доках до чотирьох барів, скуштували з пів десятка різних видів вуличної їжі, що нею торгували з візочків, і по обіді сперечалися: чи залишитися й подивитися, як топитимуть кораблі, а чи спробувати пробитися назад проти потоку глядачів, що якраз спускалися до гавані.

Сечовий міхур Аньденя ледь не лускав, але туалетів поблизу не було. Погода, як завше, стояла волога та спекотна, а за останні пів години він вихилив дуже багато газованки, проклинаючи свою рідку еспенську кров за те, що йому не треба було пити багато ходзі — кеконського міцного напою з фініків, — щоб від того закрутилась голова.

— Давайте повертатися. Мені треба подзюрити, — сказав він і тільки потім зрозумів, що ніхто його не чує.

Дудо блював в урну. Тонь стояв поруч з ним на знак моральної підтримки. Хейке та Лотт гаряче сперечалися про рілейбол.

Аньдень зачекав і зо хвилину за ними спостерігав. Хейке був вищим на зріст, мав гарніші руки, та й, певно, з них двох був симпатичнішим, але Лотт Джін мав у собі щось таке, що завжди вабило Аньденеву увагу. Суворий, але чуттєвий вигин схожих на лук вуст, ледь хвилясте волосся, що спадало на неусміхнені очі, обрамлені довгими віями. Майже по-звіриному ліниві рухи добре складеного тіла створювали враження, немов він до всього на світі ставиться з певною зневагою.

Суперечці про рілейбол не видно було кінця-краю, та й ніхто явно не збирався найближчим часом кудись іти, тож Аньдень вирішив, що краще подбати про власні потреби. І щоб не рухатися проти юрми, яка штовхалася заради кращого краєвиду на гавань, він спустився дерев’яним хідником нижче, доки не опинився в поромному порту, звідки ходили кораблики на зовнішні острови — Еумань та Ґудзичок. Можна було б подумати, що в порту мусить бути вбиральня, але її там не було. Аньдень перейшов вулицю й підтюпцем пробіг ще три квартали, аж помітив забігайлівку, де подавали смажені у фритюрі грінки. Він з невиразними вибаченнями проштовхався крізь чергу до прилавка, забіг до вбиральні, зачинив двері, полегшено зітхнув і возніс коротку молитву до Теваня — бога торгівлі, щоб той благословив власників гріночної «Пекуча пекарня».

Щоб вийти з невеличкої їдаленьки, йому знову довелося штовхатися крізь групку підлітків, що з’юрмилися біля дверей. Хлопець десь такого ж віку, як він сам, грубо штурхнув його у відповідь і сказав:

— Ти що, не збираєшся нічого купувати?

— Даруй?

Хлопець кивком вказав на «Пекучу пекарню», але очей з Аньденя не зводив.

— Зайшов посцяти й нічого не купив? Що, грінки не подобаються? Вони тут найкращі в місті. Тобі, кеке, треба більше поваги показувать.

— Та він направду не дуже кеке, — ліниво сказав інший підліток, ковтаючи шматок гарячезної хлібної палички і роздивляючись Аньденя, виставивши вперед підборіддя. — Він — покруч, що забрів не в той район.

Аньдень глипнув на вікно «Пекучої пекарні» й одразу ж зрозумів свою помилку. Він так поспішав, що вийшов з Доків до району Літнього парку. Над стійкою касира висів паперовий ліхтарик, але світло-зелений, а не білий. Він опинився на території Гірського клану, маючи на собі сорочку у фірмових кольорах Академії Каула Ду.

Грошей у нього майже не лишилося, та й останнє, чого потребував його напханий шлунок, — це смажений хліб.

— Так, правильно, — сказав Аньдень, — я зайду й куплю трохи грінок.

Він підступив на кілька кроків до черги.

Перший підліток штовхнув Аньденя у плече й загородив йому шлях.

— Нікуди ти в цій страшній сорочині не підеш, — на обличчі, побитому шрамами від прищів, зринула посмішка. — Знімай давай. Ми приймемо її як данину школі В’є Лонь і повісимо над пісуарами.

— Не віддам я вам сорочки, — сказав Аньдень, але його вже охопило незатишне відчуття.

Хай йому вісімнадцять, але він досі був учнем, що ще не носив нефриту, і за звичаєм свого кола до дорослих чоловіків не належав. Зеленокості керувалися кодексом честі айшо, що забороняв убивати тих членів родини твоїх ворогів, які ще не носять нефриту. Та, на жаль, кодекс ніяк не обмежував безнефритників із суперницьких кланів і шкіл. Вони могли робити з ним усе, що заманеться. Аньденя з малих літ привчили ніколи самому не виходити за межі території Безгірного клану. Він подумки вилаяв п’яних однокласників, п’яту порцію ходзі та власну легковажність.

Противників було троє: прищавий ватажок, його кощавий друзяка та третій хлопець, який ще ні слова не промовив, — він був молодшим за інших (може, п’ятнадцять чи шістнадцять років), але вже найвищим та найважчим. Вони оточили Аньденя, так невимушено займаючи свої місця, що той навіть не сумнівався: вони вже билися на одному боці. Ватажок у центрі трохи відхилився, а кощавий та здоровань розійшлися в різні боки.

— Вклонися так, щоб землі лобом торкнутися, і давай нам свою сорочку, покруче, — сказав головний. — А тоді кажи, що Академія Каула Ду — це школа для рідкокрових лайноїдів та виродків.

Решта хлопців захихотіли. Якщо вони повернуться із залитою кров’ю сорочкою академії й хорошою байкою про те, як побили багатія, то незлецьки поліпшать позиції між своїми товаришами із В’є Лонь. Аньдень не сахнувся, але це зробили інші. Уся черга по-зміїному ковзнула праворуч, огинаючи «Пекучу пекарню» та залишаючи хлопцям добрячий шмат узбіччя. Жінка, що приймала замовлення перед прилавком, стала на пальчики й закричала:

— Геть! Геть! Не перед скляними ж дверима! — і помахала рукою, відганяючи хлопців подалі.

Аньдень скористався цією затримкою, щоб атакувати першим. Він удав, що замахується праворуч, а потім ступив крок ліворуч та тричі зацідив кощавому по обличчю: лівим кулаком, лівим ліктем, а потім ще у щелепу основою правої долоні — і різко повалив його на землю.

Так уже краще. Утекти він не міг — це зганьбило би академію та Хіло; але й перемогти — також, в усякому разі без нефриту проти трьох суперників, двоє з яких важчі за нього. Та й нічого гіршого за побиття з ним не має статися — бо ж люди дивляться, бо ж День човнів, та й особливо якщо він битиметься так, щоб здобути якусь повагу.

Аньдень підхопив упалого противника за плечі, смикнув, крутнув і штовхнув назустріч ватажкові, що якраз кинувся до нього. Ззаду стрімко наблизився здоровань, схопив Аньденя в міцні ведмежі обійми, притискаючи його руки до боків, а тим часом прищавий перестрибнув через свого товариша, що валявся на землі, й почав лупити Аньденя по боках і животу. Аньдень рохнув від болю, різко опустився всією вагою донизу, копнув назад, поціливши здорованеві в гомілку, та щосили наступив підбором на носак його парусинової туфлі. Хлопець вилаявся і прибрав ногу подалі, а Аньдень підтягнув коліна й добряче зацідив ватажкові у груди.

Супротивник заточився, перечепився через свого друзяку, що лежав на землі, й полетів спиною до дверей «Пекучої пекарні», але люди, в яких він врізався, спіймали його і штовхнули назад. Здоровань похитнувся і, щоб відновити рівновагу, був змушений відпустити Аньденя. Аньдень приземлився на нього, вдарив наосліп і почув, як лікоть дзвінко у щось поцілив. Хутко відкотився убік, та не встиг підвестися на ноги, як м’ясисті руки хлопця охопили його довкруж талії й потягнули на землю, мов той якір, а тим часом ватажок, що вже встиг спам’ятатися, упав на нього зверху, гамселячи щосили.

Аньдень устиг відчути тільки два влучні удари — у щоку та по вуху, — аж тут атака спинилася, а вага нападників кудись зникла.

— Що це ви тут робите? — вимогливо спитав чоловічий голос.

Аньдень глянув угору й побачив темношкірого Зеленокостого із Гірського клану, що попідводив усіх трьох учнів В’є Лонь на ноги. Вони, скривившись, підкорилися, бо опиратися його Силі не могли, і от він уже вхопив їх жмутком, немов цуценят, які нечемно поводились.

— Срань ви ж мала, — сказав він. — Це ж День човнів. Подивіться-но, у парку купа людей. Тут туристи ходять, а учні школи В’є Лонь качаються по землі та скубуться, як ті пси. Що за херня?

— Ми мали його провчити, Ґаме-дзень, — заквилив ватажок. — Це ж шавка з Каула Ду, ще й напівкровка. І він на нас першим кинувся.

Інший голос, неквапливий, але звучний, немов належав невчасно пробудженому ведмедеві, промовив:

— Отак майбутні Пальці звертаються до Кулаків?

Аньдень підвів погляд і побачив чоловіка, якого ніколи не зустрічав, але одразу впізнав за тим, що про нього кажуть.

Хлопці тут же підхопились каятися:

— Ні, Ґоньте-дзень, — мурмотіли вони, опустивши очі додолу.

Ватажок похмуро промовив:

— Перепрошуємо, якщо ми переступили межу.

Солідна постава та флер авторитету й небезпеки, притаманні Ґоньту Ашеньту, Рогові Гірського клану, змусили юрму розсіятися. Він повернув квадратне підборіддя, щоб глянути на Аньденя, а тоді знову подивився на хлопців із В’є Лонь.

— Геть звідси.

Трійця квапливо торкнулася складеними руками чола, позадкувала і втекла, на ходу озираючись. Аньдень підвівся й спробував поправити погнуту оправу окулярів, щоб та рівніше сіла на ніс. Тепер, коли він опинився перед Рогом Гірського клану, йому майже кортіло, щоб ті троє повернулися. Аньдень склав руки й підвів їх в обережному й дуже шанобливому жесті вітання:

— Ґоньте-дзень.

— Ти — Аньдень Емері, — промовив Ґоньт, й іноземний манер, на який він його назвав, змусив Аньденя аж здригнутися всередині. — Син Аунь Уремаяди. Приймак родини Каул.

Аньдень повагався.

— Так, Ґоньте-дзень.

Ґоньт Аш мав дуже яскраву зовнішність. Голомозий, товсторукий, товстошиїй, носив широкі, інкрустовані нефритом наручні. Він справляв враження дужого горлоріза, Рога, що рявкатиме накази та прокляття, того, що спочатку калічить людей, а вже потім ставить запитання. А насправді — говорив тихо та приязно, й люди подейкували, що за брутальною зовнішністю ховаються гострий розум, терплячість та хитрість.

— Кажуть, що ти — один з найкращих учнів академії, — прогуркотів він, не зводячи з Аньденя погляду. А тоді озирнувся на Ґама: — Шкода, що ти припинив бійку. Я хотів би подивитись, чим усе завершиться.

— Я ж не знав, що він Каул, — відповів Ґам.

— Не за походженням, але виховали вони його як рідного, — сказав Ґоньт, і в тоні його промайнула різка нотка.

Він придивлявся до Аньденя, немов трунар, що ретельно прикидає мірки для труни.

— Власне, Каул Хіло ставиться до тебе як до молодшого брата, правильно?

В Аньденя знову закалатало серце. Він знав, що Ґоньт і Ґам здатні відчути його страх, тож спробував дихати тихо й повільно та відновити спокій. Він не зробив нічого поганого, не вчинив жодних злочинів… Якщо ці люди його скривдять — це буде немислимо віроломним порушенням айшо, і не важить, наскільки сильно вони прагнули завдати шкоди його кузенам.

— Дзень, мені дуже прикро, що я зчинив бійку, — промовив він, задкуючи. — Я загубив своїх друзів у гавані й надто далеко зайшов. Я буду…

Та не встиг він ступити ще один крок назад, як на його плече опустилася важка рука Рога.

— Аньденю, давай поговоримо. Це ж талан звів наші шляхи сьогодні, — Ґоньт звернувся до свого Кулака: — Піджени машину.

Ґам одразу ж зник із виду. Аньдень завмер на місці, думки його шалено крутились у голові. Він міг би спробувати втекти, але це ж дурня — гадати, що він зможе рухатись швидше за такого Зеленокостого, як Ґоньт Аш.

— Не треба боятися, — промовив Ґоньт із ледь помітною ноткою веселого здивування. — Я ж знаю, що ти ще не чоловік.

Обличчя Аньденя запалало, жар затьмарив тривогу, що була його обійняла. Він повільно повернув голову і втупив погляд у руку, яку Ґоньт поклав йому на плече. Кожен шматочок нефриту на наручні було припасовано так, щоб камінці складалися у трохи абстрактне, але впізнаване зображення річки. Річка була священним символом: вона несла воду, що давала життя, та нефрит, що давав владу. Вона текла спокійно і стримано, але коли її насичували мусони — ставала шаленою та смертельно небезпечною. Аньдень відчував, як численні коштовності Ґоньта притягують його кров, немов сила тяжіння. Він підвів погляд і зазирнув чоловікові в обличчя.

— Я не боюсь. Але мої кузени можуть поставитися до ваших намірів з недовірою.

Ґоньт засміявся — то був напрочуд тихий смішок, а тим часом біля брівки спинився сяйливий «ЗТ-валор».

— Сідай, — сказав Ґоньт, відчиняючи задні дверцята.

В Аньденя вмить зіслабли коліна, та рука Ґоньта непохитно скерувала його до автівки.

— За братів Каулів не переймайся. Ми точно поставимо їх до відома, що ти зараз у нашому товаристві.

Аньдень, якого охопили дуже погані передчуття, сів на заднє сидіння кутастого чорного седана. Ґоньт сів поруч та зачинив двері. І вони рушили.

Водій «ЗТ-валора» — схожий на тхора чоловік з кучмою білого волосся та розсипом лупи на сорочці з темного шовку — вивів автівку численними провулками з Літнього парку. Машина звернула на Патріотичну й хутко рушила на захід. Незважаючи на скрутну ситуацію, Аньдень із превеликою цікавістю визирав у вікно. Його виховали з думками, що деякі райони Дзаньлуня — ворожа територія, й те, що вони не сильно відрізняються від інших, хлопця трохи розчарувало: такі самі велелюдні вулиці та крамнички, будівельні крани, блискучі нові будівлі й брудні старі халупи, у затінку сплять собаки, повз людей, що намагаються втримати пакунки на велосипедах, пролітають іномарки. Звичайні люди, не Зеленокості, вільно пересувалися всім Дзаньлунем, то чому ж він очікував, що інший район нагадуватиме чужу країну?

Аньдень тихцем сповз на край сидіння, намагаючись, щоб між ним та голими плечима Ґоньта Аша (широчезними та густо вкритими опуклими білими шрамами) якомога збільшилась відстань. Історію про те, як цей чоловік заробив ті шрами, знали всі, й Ґоньт явно вважав, що в його інтересах носити сорочки без рукавів і часто-густо нагадувати про ті події. У хаосі самого початку повоєнної доби в Дзаньлуні виринуло кілька банд, які спричиняли клопіт на вулицях та кидали виклик тим виснаженим війною Зеленокостим, що вижили. Деякі з банд розжились нефритом — тоді за його видобутком не так суворо стежили, як тепер, — і перетворилися на справжню силу, хоча й свербець пошестю косив їхні лави. Юний на ту мить Ґоньт Аш заївся з однією з тих банд, й одної ночі на нього влаштували засідку та притягнули перед очі ватажка.

Ґоньт вимагав двобою до чистого клинка, та йому відмовили. Він здійняв догори порожні кулаки й наполіг на «неминучій смерті»: Зеленокості мали право загинути в бою, а не йти на страту. Ґоньта знезброїли, а бандити мали ножі, мачете й сокири. Ватажок з усмішкою дивився на браваду молодика, та коли розпочалася бійка — усмішка хутко зникла. Ґоньт мав незрівнянний хист до Гарту. Він перетерпів зливу ріжучих ударів, відібрав зброю у противника, а тоді вбив усіх вісьмох бійців з ватажкового кола. Подейкували, що ватажок упав навколішки, притиснув складені руки до голови на знак пошани й поклявся у відданості Ґоньтові Ашу та Гірському клану. Наскільки відомо, Ґоньт був єдиною людиною, що пережила неминучу смерть.

— Вимкни це, — сказав Ріг.

Ґам, що сидів на передньому сидінні, нахилився й вимкнув оперну мелодію, яка грала по радіо. Зненацька тиша заполонила простір автівки й додала незручності до літньої спеки, здолати яку не допомагали навіть відчинені передні вікна. Дужа, як у бугая, постать Ґоньта ворухнулася, і він глянув на Аньденя зі спокійною цікавістю. А тоді нарешті промовив:

— Я зустрічав твого діда й матір твою. Років двадцять тому. Ауні були видатними воїнами, настільки обдарованими, що, гадаю, боги не схвалювали такої сили в людях й наслали на них недолю. Я тоді був ще хлопчиськом — молодший за тебе, але вже Палець, бо в ті дні таких розкошів, як довге навчання, ми не мали.

Аньдень змигнув і нічого не відповів: такий поворот розмови захопив його зненацька. Важко було не піддатися чарам упевненого й виразного Рогового баритона, що звучав приязно й розслаблено, немов голос дуже вправного диктора на радіо. Він дивно контрастував з тим лячним ефектом, який спричиняла постава Ґоньта.

А Ґоньт вів далі:

— Порядку в країні тоді не було. Усе росло й відбудовувалось — такий собі скажений, але бридкий безлад. Зеленокості стежили, щоб був мир, робили все, щоб злочинці та іноземці не взяли гору, й посеред усього цього Айт Ю та Каул Сень розсварилися і знищили Товариство одної гори. Наскільки пригадую, Ауні належали до найгучніших голосів серед тих, які хотіли, щоб родини Айт і Каул узгодили всі суперечності й Зеленокості об’єдналися під владою одного клану. Зрештою твій дідусь обрав сторону Каулів, але родина Аунь розділилася. Твій дядько пішов до академії та став найближчим другом Каула Ланя, а от мати пішла вчитися до Храмової школи В’є Лонь. Якби вона лишилася в живих і сказала своє слово, то цього року ти присягнув би у вірності Гірському клану.

Аньдень вперто дивився перед собою, міцно стиснувши зуби. Що за гру затіяв Ґоньт?

— Моя мати свого слова не скаже, — сухо промовив він. — Коли вона померла, Каул Сень забрав мене до себе. Я в боргу перед ним за моє навчання, за той нефрит, що надіну після його завершення.

Ґоньт знизав плечима, від цього руху в нього напнулися м’язи.

— Світоч Кеконю нині вже старий. Тобі варто зважити, чи примушує тебе борг перед ним застрягнути в підлеглих Каула Хіло, — досі впевнений голос Ґоньта нічого не виказував, але тепер трохи зірвався, що не лишило сумнівів: Рога Безгірного клану Ріг «горян» зневажає.

Автівка звернула на дорогу, що вилася пагорбами вгору. Обабіч них буяла зелень, яку час від часу розтинали дорожні знаки, вкриті побляклою фарбою, та приватні з’їзди за поіржавілими металевими воротами. Аньдень постарався, щоб його тон не виказував дедалі більшої тривоги:

— Куди ви мене везете?

Ґоньт відкинувся назад, заповнюючи ледь не все сидіння.

— На вершину Гори.