Останній із небесних піратів

Розділ сімнадцятий Капітан розповідає

То був славний ранок, Руку. Не забуду його ніколи. Багато хто з нас гадав, ніби ми до нього не дотягнемо — не переживемо лютої-прелютої бурі, яка шаленіла цілу ніч. — Живчикові очі стали замріяні; він повільно хитав сюди-туди головою. — Гай-гай, аж не віриться, що відтоді спливло п’ятдесят літ…

Рук замислено поглянув на Живчика. П’ятдесят літ? Отже, капітанові небесних піратів уже, либонь, сімдесят років? Стільки всього змінилося у Світокраї за цей час!

— Оті давні часи. О, скільки бувальщин я міг би тобі про них розповісти! — знову заговорив Живчик. — Але то вже іншим разом. Коли Матір Бур пролетіла, оновивши води Світокраю, осяйне повітря того ранку забриніло новими сподіваннями на світле майбутнє.

Рук кивнув головою. Із книг та сувоїв у бібліотеці Великобуряної палати він довідався про народження нової летючої скелі та подальше заснування Нового Санктафракса, а також про те, як Вокс Верлікс посів пост першого Найвищого Академіка — нікому не відомий молодик, цілковито непридатний для такої високої посади, — і заклав підвалини того, чому згодом судилося стати Вежею ночі. Й ось тепер сухі літописні свідчення оживали у плоті й крові в переказі цього химерного, обдертого капітана небесних піратів.

— Нарешті, по закінченні тамтешньої своєї роботи, — провадив Живчик, — я сів на «Небесного гарцівника» і приготувався до мандрів, бо пора вже було летіти в Темноліс, щоб забрати вірних членів моєї залоги, які ще й досі чекали у Верхоріччі на моє повернення.

— У Верхоріччі! — луною озвався Рук.

— Авжеж, хлопче, — сказав Живчик. — Бо саме там я їх був залишив. А серед них Моджін, найкращу з камінних штурманів, що будь-коли мали до діла з літай-каменем. Гайориба, водяного блуда з надзвичайним, навіть як на блудівські мірки, слухом. І Гука… — Тут капітан усміхнувся і глянув надоколо. — Любого Гука, найхоробрішого блукай-бурмила, якого тільки може бажати собі капітан піратського корабля. Я поклявся їм, що вернуся по них, — і саме такий був мій намір тамтого далекого ранку.

Рук і Живчик сиділи собі вдвох на колоді — стовбурі поваленого край долини дерева. А перед ними бурхало Велике віче: юрби блукай-бурмил без упину сходилися і розходилися, виспівуючи одне одному, хто що знав про Темноліс, — хоча вже й світанок засірів на небокраї.

— Мав я добру залогу, справних помічників у тих моїх пошуках, — провадив Живчик. — І досі, як згадаю, то мов бачу їхні обличчя — виразно, як оце твоє. Був там Смілого-лов, плескатоголовий гоблін, надійний бойовий товариш. Був і Тарп Волопас, живолуп: я вирятував його з пияцьких кубел Нижнього міста. А ще — мій старшина-стерничий, Сім’якрил Сльота, з обличчям, спотвореним від блискавиці. — Оповідач зітхнув. — Були й інші. Міський гном Черсак, що, пам’ятаю, хвацько справувався зі снастями. Кухар Перелаз із покрученою спиною та незграбною ходою. Старий Черевис, дрібногоблін: зірок, щоправда, з неба не хапав, але ж щира душа. І, звісно, Неруш-Замок.

— Неруш-Замок? — здивувався Рук.

— Так, велет-шилотроль, — пояснив Живчик. — Можливо, й не найгостріша стріла в сагайдаку, але дужий, як стадо волорогів. — Капітан сам собі усміхнувся. — У кожному разі… На чому пак я зупинився? Ага. Затримавшись лиш на часинку, аби попрощатися з Найвищим Академіком, побажати йому щастя-долі, ми вирушили в путь із вітром у вітрилах та надією в серцях. — Він обернувся до Рука, блиснувши ясними очима. — Я й досі пам’ятаю, як гріло сонце мені в спину, коли ми полинули понад Багнищем до Темнолісу. — Він широко всміхнувся. — І як весело було в мене на душі… Верхоріччя! Я повертався до Верхоріччя!

Рук і сам усміхнувся, перейнявшись захватом старого капітана небесних піратів.

— Звісно, — провадив Живчик, споважнівши на виду, — я усвідомлював, що добутися туди буде нелегко. Що ця подорож довга і тяжка. Однак я ще знав, що маю довіряти власному серцю, власним чуттям. Адже Гайориб напевняка кликатиме мене. Тож я мав бути зосередженим, аби почути його і вирушити на його поклик.

Живчикові очі задивилися в якусь нетутешню далину.

— Ми летіли декілька місяців, — розповідав він, — і незабаром лишили далеко позаду села лісових тролів та гоблінівські осади. Щоранку я оглядав небокрай і очищав свою душу. Довкола нас простирався Темноліс, скільки сягало око: темний, загрозливий і нескінченний. Але ми знай летіли й летіли, усе вперед і вперед, аж поки опинилися над найглухішими, найтемнішими дебрями, де пуща була така густа, що не пропускала в себе ані промінчика світла. Тут повітря над верховіттям аж кипіло чорними вихоровими хмарами та скаженими бурями, що так били та жбурляли «Небесного гарцівника», аж він зробився врешті оголений та пошарпаний, достоту, як і наші нерви.

Живчик замовк, обхопивши голову руками.

— А далі ж що? — запитав хлопець. — Ти почув блудів поклик? Знайшов Верхоріччя?

Живчик звів угору свої блискучі очі.

— Нічого, — мовив він. — Нічого я не почув — крім знущального завивання бур, коли ті шматували наші вітрила на клапті, та глузливої мовчанки Темнолісу в перервах між бурями. — Оповідач здригнувся. — І ще гірше почув…

— Гірше? — перепитав Рук.

— Зойк Сім’якрила Сльоти, коли буря змела його зі шканців; останні хрипи сердешного старого Черевиса, якого придавило зірваною реєю, та безладну белькотню Черсака, що збожеволів і скочив зі щогли в чорноту ночі. А трохи згодом помер і старий кухар Перелаз — від порваного серця, як пояснила моя залога. І все-таки ми летіли вперед, бо я не міг здатися. Не міг. Ніхто з нас не міг. Ти мусиш мене зрозуміти.

Рук торкнувся драного рукава старого небесного пірата.

— Я розумію, — прошепотів він.

— Справді? — перепитав Живчик. — Розумієш? Шістнадцять років ми летіли, Руку. Шістнадцять довгих, самотинних, страшних літ, помалу перетворюючись на обшарпаних, виснажених… зневірених невдах. І все через мене. Ятак і не зумів віднайти дороги до Верхоріччя. — Капітан зкерував погляд у небо — очі його були повні болю. — Я підвів їх, Руку. Підвів мою залогу… моїх друзів…

— Ти зробив усе, що міг, — заперечив Рук.

— Але не зміг знайти шляху, — гірко пожартував Живчик і похитав головою. — Нарешті зосталося нас тільки четверо. Смілоголов, Тарп Волопас, Неруш-Замок і я. Водити небесного корабля без допомоги камінного штурмана і так було нелегко, а з такими рештками залоги про це годі було й думати. Аби продовжити наші пошуки Верхоріччя, малося поповнити залогу. Тож я повернув назад і взяв курс на одне місце, про яке ми чули в селах лісових тролів та в жалюгідних гоблінівських хуторах, де зупинялися під час наших мандрів, — місце, що, як казали, стало маяком надії в мороці Темнолісу, пропонуючи гостинну зустріч змореним і прихисток заблуканим.

— Вільні галявини! — вигукнув Рук. — Ви відвідали Вільні галявини!

— Саме так, — підтвердив Живчик. — Нове Нижнє місто було тоді ще просто купкою світлякових хиж, а села лісових тролів ще тільки-но засновувалися. Але гостинну зустріч ми там і справді знайшли, при Озеро-Приплавівській Академії, де нас зустрів молодий бібліотекар на ім’я Парсимон.

— Парсимон! — схвильовано урвав розмовника Рук. — Він і досі там. Тільки нині він там Великий Господар. Він навчав мене.

— Тоді ти мав мудрого навчителя, юний Руку, — зауважив Живчик. — Я добре пам’ятаю той вечір. Ми якось дотеліпалися до Вільних галявин і причалили до Приплавівської вежі. Подивитися на нас збігалися, мов на яке диво. — Капітан усміхнувся своїм спогадам. — Либонь, молоді бібліотекарі укупі з Парсимоном, який нас привітав, зроду чогось такого, як ми, не бачили. Наша одежа подерлася на шкамаття, а корпус старого бідолашного «Небесного гарцівника» був потовчений та пошрамований, драні вітрила висіли ганчірками. Але ті всі бібліотекарі з’юрмилися довкола нас і витріщалися, пороззявлявши роти, аж поки наперед виступив Парсимон і відрекомендувався.

Він сказав, що, судячи з нашого вигляду, ми потребуємо доброго обіду й відпочинку, а отже, маємо пообідати з ними в їхній їдальні, й щоб він не чув жодних «ні»! Й саме за тим обідом: тушкованою тілдерятиною та сидром з дубових я б лук, як я пригадую, — ми й почули оту жахливу новину і зрозуміли нарешті, чого вони так чудувалися, побачивши нас.

— Що за новину? — запитав Рук.

— Ну, звісно ж, новину про кам’яну хворобу, — пояснив Живчик. — Парсимон розповів мені все про неї. І кораблі Спілки вільних Крамарів, і кораблі небесних піратів падали з неба, мов каменюки, сказав він. І вже понад рік ніхто зі Старого Санктафракса не долітав до Вільних галявин.

Та хвороба поширювалася чи не від заповітреної скелі Нового Санктафракса. Пошесть виявилася вкрай заразною, перекидаючись із корабля на корабель, мов лісова пожежа. Скришиться літай-камінь на одному кораблі — залога йде найматися на другий, переносячи таким робом заразу й на його літай-камінь. «Перший Вік повітроплавання скінчився,» — підбив підсумки Парсимон, і тільки тоді я збагнув усю страшну правду.

Хоча ми прибули на Вільні галявини, бо нам як повітря було потрібне поповнення залоги, тепер уже не випадало брати ще когось на борт, бо всяк міг виявитися заразним. Ми протрималися доти лишень завдяки тому, що так довго поневірялися по найглухіших застумах Темнолісу. Я вискочив із-за столу, хутко видерся на «Небесного гарцівника» і негайно розпустив паруси.

Скоро ми опинилися на безпечній відстані од Вільних галявин, я скликав залогу на пораду і пояснив усім наше становище. Тарп ляснув мене по спині, Смілоголов потис мені руку, а Неруш-Замок мало не потрощив ребер своїми блукай-бурмилячими обіймами. Отже, всі вони зголосилися і далі допомагати мені в моїх пошуках, хай навіть для нас, залоги з чотирьох душ, то була б праця на межі наших сил. Славні, хоробрі хлопці вони… були, — зітхнув він. — Були, бо давно вже лежать у сирій землі…

Тут Живчик надовго змовк, задивившись десь удалину. Нарешті Рук зважився запитати:

— Якась халепа?

Капітанове обличчя посмутніло.

— Фактично — дурничка. Але зі смертельними наслідками. Розумієш, нам потрібен був запас провіанту. Проте ми не важилися заходити до сіл чи осад, аби не заразити свого літай-каменя, і добували, що могли, в самому Темно-лісі: тілдерятину, вепрятину, плоди та корінці, придатні, щоб їх сушити чи заквашувати. А якось за кілька пообідніх годин наш моцак Неруш-Замок примудрився наносити аж двадцять барил води.

Живчик жалібно похитав головою.

— І саме ця вода й стала для нас фатальною, бо нещасний дурило Неруш-Замок — хай упокоїть його Небо! — знехтував найважливіший темноліський закон: ні за що в світі не пий застояної води. Усі двадцять барил Неруш-Замок наповнив зараженою водою… Але провина тут була моя, а не його! — вигукнув Живчик, блискаючи очима. — Я був капітан — мав перевірити, мав знати.

Незабаром усіх нас від тої гнилої води звалила лихоманка. Я протримався на ногах довше за решту, але невдовзі й сам опинився у її страшних лабетах. Я блював, аж здавалося, мені всі нутрощі повивертає. А тоді зомлів. Скільки днів і ночей провалявсь я на чардаку, поки «Небесний гарцівник» дрейфував собі над Темнолісом, — не знаю і ніколи вже не знатиму. Я качався і метався на всі боки, одну хвилину палав як у вогні, другу — весь трусився з лютого холоду, — отак шалено тіпала мене пропасниця!

Рук співчутливо кивав головою: він спізнав на своїй шкурі, якою жахливою буває переміжна пропасниця.

— Уже світало, коли я нарешті оклигав. Сиджу долі, а голова крутиться, мов на похмілля, в животі бурчить. У повітрі в’ються холодні, вологі пасма туману. Мряка липне до одежі, до волосся, до шкіри, вкриває всю поверхню «Небесного гарцівника» тонким шаром слизоти. Насилу зіп’явшись на ноги, я роззирнувся довкола.

Дерев під нами вже не було, натомість слалася кам’яна пустка. То був неозорий брудно-сірий простір, поколотий глибокими тріщинами на широкі пласкі плити. Я відразу впізнав, куди мене занесло, і серце моє сповнилося жахом. Крайземля! Моторошна пустеля туманів та кошмарів.

Саме у Крайземлі, багато-багато років тому, я зіткнувся віч-на-віч із таким жахіттям, що й розповідати тобі не хочеться. Знаєш, Руку, чому на мене Крайземля навіває особливий жах? Бо там я здибався з темнолесником! Здибався — і зостався живий, аби про це розповісти.

— З темнолесником! — ахнув Рук. — Але як? Коли?..

— Колись я ще розповім тобі тамту бувальщину, — пообіцяв Живчик. — А тим часом досить буде сказати, що я лишився живий і заприсягся вже до гробу не повертатися на те прокляте місце. Одначе долі забаглося, щоб мій убогий, обшарпаний «Небесний гарцівник» заніс мене саме до Крайземлі. Тож я роззирнувся по чардаку. — Живчикові очі знову посмутніли. — Здавалося, всі покинули корабель. Моя залога! Де вона? Відколи прочнувся, я нікого з них не бачив і не чув. Погукав — нічичирк! Покинувши штурвал, я шатнувся на бак. І… там вони лежали. Усі троє…

— Ой, Руку! — простогнав Живчик. — Вони були мертві. Смілоголов. Тарп Волопас. І навіть бідолаха Неруш-Замок, такий дужий, могутній шилотроль, не зборов пропасниці від гнилої води… їх… — затнувся Живчик, — їхні тіла валялися на холодному, вогкому баку, закляклі у смертельних корчах: простягнені руки, обличчя, спотворені смертельним жахом. Кожен з них сконав у пекельних муках. — Капітан проковтнув гіркий клубок. — Я, як міг, здійснив похоронний обряд. Ось і все, що я зумів зробити для своєї пречудової, вірної залоги, яка так славно служила мені та «Небесному гарцівникові».

Живчик замовк, і Рук побачив, як цей високий, бувалий у бувальцях капітан небесних піратів утер сльозу, що набігла йому на очі. Хлопцеві до горла також підступив гіркий клубок.

— Отак-то, Руку, я зазнав остаточної поразки. Що я міг удіяти?.. — Живчик глибоко вдихнув повітря. — Шляху назад до Темнолісу вже не було. Сам-один я б нізащо не дав ради «Небесному гарцівникові». Тож я прив’язав його до великого скельного виступу, темного, аж чорного проти ранішнього сонця і достоту схожого на гемона, що присів дорогою перепочити, — та й пішов собі геть.

— Отже, «Небесний гарцівник» і досі там! — вигукнув Рук.

— Авжеж, хлопче, — підтвердив Живчик. — Якщо не встиг зогнити чи не став жертвою кам’яної хвороби, то він ще й досі там на припоні. Того ранку, коли я з ним попрощався, сіялася дрібненька мжичка. Попри все, що випало на його долю, корабель мав має статичний вигляд, плаваючи в повітрі над голою пустелею, — така собі болісна пам’ять про все втрачене. — Капітан помовчав. — Останній небесний корабель. — Живчик знову змовк, а тоді, ледь чутно зітхнувши, вів далі. — За три дні я перетнув підступну Крайземлю і ще два тижні блукав, поки здибав гурт мандрівних нетряків, що дали мені їжу, питво та притулок. І відтоді я все блукаю по Темнолісу.

Хоча лишився тільки я один, уже старий і втомлений, мене ніколи по-справжньому не полишала надія. Щоранку, розплющивши очі, я дивлюся на небокрай у напрямку Верхоріччя і щовечора, облягаючись, думаю про залишених там друзів.

Я бачу їхні обличчя, Руку. Гук. Моджін. Гайориб. Вони не сердяться на мене, хоча було б краще — іноді мені цього хочеться, — якби таки сердилися. Бо коли вони зорять на мене, поглядом надії й довіри, це в тисячу разів гірше. Підвів я їх, Руку. — Якусь мить Живчик не міг говорити. — А вони ж у мене вірили! Бідолашні мої, загублені друзі. — Капітан ухопив голову в руки. — Я весь час згадую всіх тих, кого знав. Живих і мертвих — усі вони юрмляться перед моїми очима. Обличчя, яких я більш ніколи не побачу. Мій батько. Тунтум. Давніші Професори Світлознавста і Темрявознавства. Вевека. Шпуляр. Дозорець… — Він похитав головою. — І Найвищий Академік Санктафракса, лелечки, як він дивився того далекого ранку, коли почалися мої пошуки. як махав нам рукою на прощання.

Рук кивнув. Капітанова оповідь добігла кінця.

— Якесь хвильне передчуття в його усмішці. Гордість у поставі. Надія в очах. Колись він був моїм учнем, а тепер став новим Найвищим Академіком Санктафракса! Як я пишався ним. — Живчик похитав головою. — Бідолашний, любий Кулькап.

— Кулькап? — ошелешено перепитав Рук. — Таж я знаю це ім’я!

— Атож, Кулькап Пентефраксіс, — гірко потвердив Живчик. — Давно вбитий, і вбивця його — тиран Вокс Верлікс! Про це я довідався на Озерному приплаві.

А враженому Рукові пригадалося Ксантове зізнання: «Я такий самий в’язень Вежі ночі, як і мій друг Кулькап, що до нього я маю тепер повернутися.» Попри те, що його тоді трясла лихоманка, він міг би поручитися за достотність почутих слів. «Саме Кулькап перший нарозказував мені всякої всячини про Темноліс та про свої пригоди з його другом Живчиком, небесним піратом.»

Рук зірвався на рівні ноги. Живчиків друг і Ксантів в’язень — одна й та сама особа!

— Він був ще такий молодий, — провадив Живчик, — а я лишив його самого перебудовувати Санктафракс на свій страх і ризик, лишив і подався на оті свої безнадійні пошуки. Ох, коли б я тільки був долетів до Верхоріччя! Тоді, можливо, встиг би повернутися і допомогти йому — і він, либонь, жив би ще й досі!

— А він і живе! — закричав Рук, неспроможний більше мовчати. Двоє блукай-бурмил, урвавши своє переливчасте переспівування, цікаво озирнулися на двох розмовників. А хлопець схопив капітана за обидві руки. — Він живий!

Живчикове обличчя втратило всяку барву, нижня щелепа одвисла.

— Живий? — видихнув він.