Садівник з Очакова

25

Вечерю Ольга, Олена Андріївна і Олена готували довго, в шість рук і в три голоси. Ігор, який було зазирнув у кухню, вмить позадкував звідти, залишивши непогамованим своє бажання перекусити канапкою.

— Ти у вітальні стіл розсунь, — сказала йому мати, відриваючись від сковорідки на плиті. — І Степану скажи, що за півгодини сідаємо до столу.

Ігор, виконавши доручення, вийшов за ворота. Постояв, подивився вздовж вулиці, думаючи, що залежався-засидівся вдома через свою рану. А сьогодні от прогулявся і ще захотілося. Тільки, звісно, не в костюмі з краваткою-зашморгом.

Ігор доторкнувся до комірчика сорочки, розпустив вузол краватки, дивуючись сам собі, що досі не переодягнувся в щось більш зручне. Однак, так і залишився до вечері в костюмі. Та й усі сіли до столу в тому ж вбранні, що в агенцію ходили. Всі, крім Олени. Вона сиділа в новенькому блакитному светрику. На щоках — рум’янець, у руках — якийсь конверт. Спочатку вона його на стіл поклала, а потім на коліна опустила.

— Сину, відкоркуй шампанське! — попросила Олена Андріївна.

Ігор взяв пляшку, відкрив. Підвівшись, налив усім, окрім Степана.

— Ну що, — Олена Андріївна встала зі стільця. — Вітаємо з покупкою вас, Степане батьковичу, щоб дім був повною чашею, щоб нас не забували! Щоб здоров’я не підводило, і щоб всі мрії збувалися!

Ігор надпив шампанського і, голодний, взявся до їжі. Поклав собі в тарілку дві свинячі відбивні, пюре, салат «Мімоза», дві шпротини.

— Ти ж не забувай! — зупинила мати його намір розпочати святкову трапезу, показавши рукою на пляшку шампанського.

Ігор обновив шампанське в келихах. Подивився на Степана, обличчя якого світилося зараз дивовижним спокоєм.

— Дозвольте? — пролунав голос Олени.

Вона підвелася, тримаючи келих у лівій руці.

— Тату, — промовила вона. — Я… я, можливо, була про тебе… не найкращої думки. Вибач… Та я маю для тебе подарунок, він у мене вже кілька років лежить…

Вона взяла конверт, простягнула Степану.

— Це довідка про реабілітацію дідуся, твого батька…

Губи Степана затремтіли. Він узяв конверт, витягнув з нього документ з печаткою, пробіг поглядом.

— Слава Богу… Тепер вже точно з чистої сторінки, — неголосно промовив він.

Підняв вдячний погляд на дочку.

— Дякую, Олено! А вас прошу, — обвів поглядом усіх присутніх, — випийте! За його пам’ять! Моє життя сьогодні також склалося… Добре склалося. А його — ні. Та він би радів, якби дізнався про мої плани!

Відбивні танули в роті. Ігор їв і думав: які ж це плани у Степана з’явилися?

— Завтра всі разом туди підемо, — наприкінці вечері сказав Степан. — Покажу наші будинки. Треба й міру знати, ви ж через мене сараєм не користуєтеся! — він подивився на Олену Андріївну.

— Ви таке кажете! — відмахнулася господиня. — Я ж вам за цей місяць ще сто гривень не заплатила!

— Сто гривень, — повторив Степан і посміхнувся власним думкам. — Отже, сьогодні востаннє у вас ночуватиму… Добре мені у вас було!

Гостина закінчилася якось легко, ніби ніхто і не збирався довго засиджуватися. Три жінки прибрали зі столу брудний посуд, і сусідка Оля заходилась його мити.

Степан вийшов на поріг будинку, Ігор — за ним.

— Вітаю, — звернувся до садівника. — І той… пробачте, якщо щось не так… якщо жартував недоречно.

Степан кивнув. Він так і тримав в опущеній руці довідку про реабілітацію батька.

— Можна подивитися? — попросив Ігор.

Степан мовчки простягнув документ.

«Може, розповісти йому про Йосипа і Чагіна? — подумав Ігор, прочитавши довідку. І тієї ж миті зрозумів, що не треба. — Не повірить, знову подумає, що я його „розвести“ хочу…»

— Ви про батька багато знаєте? — запитав Ігор.

— Тепер більше. Принаймні зрозуміло, за що був засуджений.

— За що?

— За наклеп на радянський лад…

— То він що, антирадянщиною займався? — здивувався Ігор. Почуте аж ніяк не поєднувалося з тим Йосипом, якого Ігор бачив в Очакові.

— Ні, — промовив Степан. — Ти, певно, його «Книгу про їжу» лише погортав, а не вчитувався. Його засудили за наклеп на радянську їжу. Він виступав проти робітничих їдалень. Казав, що там «ворожу їжу» готують, а «ворожа їжа» поневолює народ, робить його покірним, пасивним. У таборах він табірну їжу лаяв, за що постійно в карцері сидів. Думали, що він зеків до повстання підбурює. А зеки з ним щодо табірної їжі погоджувалися. Потім до божевільні його засадили, звідти він лише після смерті Сталіна вийшов. Ті зеки, що з ним сиділи, потім і допомагали йому…

Степан замовк, важко зітхнувши.

— Можна, я ще раз його книгу візьму? — глянув Ігор на садівника.

— Ходи, — сказав Степан і рушив до сараю.

Увімкнув світло, дав Ігореві оправлений у палітурку рукопис. На лежанці Степана Ігор ще одну книгу побачив. Обкладинкою догори. «Ресторанний маркетинг».

— На добраніч, — сказав, виходячи надвір.

Рипнула хвіртка. Озирнувшись з порогу, Ігор побачив спину сусідки Ольги. В кухонному віконечку ще світилося.

Мати вже збиралася гасити світло, коли туди з рукописом в руці увійшов Ігор.

— Я тут посиджу, почитаю, — сказав.

Сів за стіл, розгорнув саморобну книгу, знову погортав, перебігаючи очима рецепти. Зупинився на сторінці, списаній акуратним учнівським почерком.

«Ворожа їжа, — читав він, — поневолює народ. Для прикладу: рибалка принаджує рибу перед ловлею, призвичаює її до місця, де на неї згодом чекає смерть. Так і вороги народу спочатку принаджують людину, привчають її до їжі, від якої вона стане залежною, як риба перед риболовлею. А потім змушують цю людину виконувати три зміни за одну! Але спочатку вороги вільної людини придумали відмовитися від грошей як плати за працю і привчити людину до роботи за їжу. Їжа як оплата називалася трудоднями — це і стало початком експерименту з прикорму народу…»

— Та він справді дисидент! — прошепотів здивований Ігор і нижче схилився над рукописом.

Півночі його не відпускали ретельно записані думки і міркування покійного Йосипа. Лише коли близько четвертої ранку заболіла голова, Ігор закрив книжку і пішов спати. Та сон не відразу здолав його стомлене тіло.

— Псих чи не псих? — Ігор лежав у темряві на розкладачці, слухаючи рівне дихання матері. Лежав, думаючи про прочитане. Думки перескочили на Степана. І знову в голові виникло: «Псих чи не псих?», тільки тепер це питання стосувалося садівника, а не його батька. Згадалася книжка, що лежала на лежанці Степана — «Ресторанний маркетинг».

«Цікаво, чи він знає значення слова „маркетинг“?» — замислився Ігор, посміхаючись. Та за кілька секунд посмішка зникла з його обличчя. «Книга про їжу», яку написав батько Степана, якось вже надто гармонійно сполучалася з «Ресторанним маркетингом».

— Ось воно що! — прошепотів, вражений своїм відкриттям, Ігор. — Ні, він не псих… І плани, про які він натякав за столом, тепер стають зрозумілішими!

***

Наступного ранку Степан з’явився в будинку знову в костюмі. Краватку, щоправда, цього разу він зав’язав сам, без допомоги Олени Андріївни. Стояв у вітальні, підганяючи своєю присутністю інших, щоб швидше збиралися на оглядини його двох будинків.

Біля воріт будинку сусідки Ольги вони витратили ще хвилин десять. Нарешті в повному вчорашньому складі делегація знову рушила у напрямку автостанції. Дорогою Олена Андріївна і Ольга зайшли в продуктовий магазин і купили по буханці хліба.

— Не можна вперше до нового дому без хліба заходити, — повчально зауважила мати на здивований погляд Ігора.

Звернули на вулицю Теліги, пройшли ще метрів триста, і Степан зупинився перед старим дерев’яним парканом, за яким стояли поряд два будинки: новий цегляний двоповерховий і старий дерев’яний, хоч також не маленький, нещодавно перекритий шифером.

— Ось, прийшли, — обернувшись, Степан обвів усіх поглядом, сповненим гордості.

В його руці задзвеніли ключі. На подвір’я він зайшов першим і відразу звернув на стежку, що вела до нового будинку.

Всередині пахло фарбою. В просторих кімнатах меблів не було, за винятком кількох різнорідних стільців. Тут і там стояли будівельні риштування, банки з фарбою, паперові мішки з гіпсом.

— Щастя цьому дому! — промовила урочисто, неначе в церкві, сусідка Ольга і поклала буханець хліба в целофані на підвіконня.

Піднялися на другий поверх.

— Он там ще одна ванна з туалетом, — Степан жестом гіда вказав на зачинені вузькі двері. — А тут — три спальні.

— Та це палац, а не будинок! — зачудовано промовила Олена Андріївна. — Тут і заблукати можна!

— Не заблукаємо, — усміхнувся Степан.

Другий, дерев’яний, будинок видався Ігореві значно затишнішим. Напевно, тому, що був вже обжитим і теплим. На вікнах висіли фіранки, старі меблі, залишені колишніми господарями, дивовижно пасували цьому будинку по духу. І буфет дубовий у залі стояв солідно і красиво. Ігор вже бачив такий. Він заплющив очі, щоб пригадати: де саме? І пригадав! У будинку Фіми Чагіна, в Очакові! Саме з такого буфету діставав Фіма склянки перед тим, як отруїти його, Ігора. Але там, у Чагіна, цей буфет видався Ігореві похмурим і зловісним, а тут від нього віяло теплом, романтичною ностальгією, сімейним затишком і добробутом.

— І тут нехай буде щастя! — пролунав збоку голос Олени Андріївни.

Вона підійшла до буфету і поклала другу буханку в нішу між нижньою тумбою і верхньою шафкою, маленькі дверцята якої були прикрашені вставками з товстого гранчастого скла.

Степан також підійшов до буфету. Відчинив ліві дверцята, витягнув пляшечку коньяку і кілька чарок зі старого литого скла.

— Сам я пити не буду, але таку покупку слід «обмити», — сказав.

Відкрив коньяк, налив у чарки і ступив крок назад.

Хоч у кімнаті стояв круглий стіл, покритий бордовою плюшевою скатертиною, але коньяк всі присутні, крім непитущого Степана, пили біля буфету. По другій він не наливав. Закрив пляшку і сховав назад у буфет.

В кишені Ігора задзвонив мобільник. Монітор підказав, що телефонує тезка-фотограф. Ігор вийшов надвір.

— Так, доброго дня! — сказав. — Вам плівки завезли?

— Все готово, можете під’їжджати, — голос фотографа був на диво привітним. — Фотознімки чудові! Мені просто бракує слів!

— Я трохи занедужав, — відповів Ігор. — Може, за кілька днів…

— Я би хотів з вами ще раз поговорити, — Ігор почув, як фотограф засмучено зітхнув. — У вас така серія вийшла! Просто приголомшлива! Так і проситься на окрему виставку! Певен, що про це усі наші фотожурнали написали б! Якби ви лишень погодилися… Я би вам безкоштовно знімки для виставки видрукував у великих форматах… І афішу би зробив! І каталог! Ну то як?

Ігор роззирнувся на всі боки, ковзнув поглядом по обох будинках, по деревах старого саду. Погляд з крони дерев злетів у блакитне небо з рідкими легкими хмаринками.

— Добре, — погодився він і тут таки відчув, як змінилося обличчя фотомайстра, як його освітила радісна посмішка.

— Спасибі! Я вас триматиму в курсі, і вже сьогодні надрукую великий формат!!! До побачення!

Ігор сховав телефон до кишені куртки, усміхнувся. Обернувся до порогу старого дому, де щойно рипнули двері. З будинку першою вийшла Олена. Вийшла і також роззирнулася. Ігореві здалося, що її погляд, як і його зовсім недавно, злетів у небо.

Степан з донькою залишилися в старому будинку, а Олена Андріївна, Ольга і Ігор повернулися на свою вулицю, домовившись через кілька днів влаштувати новосілля в новому будинку Степана і Олени.

Коли до будинку Ігора залишалося кроків двадцять, в кишені знову задзвонив мобільник.

— Це знову я, — пролунав збуджений голос фотографа. — Забув запитати… Це ж і для каталогу потрібно, і для афіші. Як вас зазначити?

Ігор, зупинившись, замислився. Мати, зайшовши на подвір’я, озирнулася, подивилася на нього запитально. Він заспокійливо махнув рукою: заходь у будинок, не чекай!

— Ви мене чуєте? — запитав, не дочекавшись відповіді, фотограф.

— Так-так, вибачте. Я думаю, — повільно промовив Ігор.

— Може, ви не хочете, щоб ваше справжнє ім’я під знімками стояло? Хочете взяти псевдонім?

— Так, — відразу відреагував Ігор. — Псевдонім краще.

— Передзвонити пізніше? Щоб ви подумали?

— Ні, не треба пізніше, — рішуче промовив Ігор. — Запишіть: Іванко Самохін.

— Іван Самохін? — перепитав фотограф.

— Ні, саме Іванко. Іванко Самохін.

— Добре, записав, — м’який голос фотографа пролунав трохи тихше. — А ваш портрет для каталогу й афіші я з якогось знімка викадрую. Там є один, де ви зазнімковані анфас і дуже оригінально!

— Добро, — погодився Ігор.