Три стигмати Палмера Елдрича

8

— Вітаю, Меєрсон, — простягнувши руку, щиро промовив Норм Шайн. — Я офіційно запрошую вас до нашого барака. Ласкаво просимо на... е-е... Марс.

— Я — Френ Шайн,— сказала його дружина, також потиснувши руку Барні Меєрсону. — У нас дуже порядний, стабільний барак. Не думаю, що він видасться вам надто жахливим.

І додала, неначе звертаючись вже до себе:

— Він просто жахливий, що тут казати.

Френ усміхнулася, але Меєрсон їй не відповів; він мав похмурий, втомлений і пригнічений вигляд, як і більшість новоприбулих колоністів перед знайомством із життям, що, як вони знали, було важке й, по суті, беззмістовне.

— Не чекайте, що ми нахвалюватимемо вам тутешні принади, — сказала вона. — Це робота ООН. Ми — такі самі жертви, як і ви. Хіба що пожили тут довше.

— Не нагнітай, — дорікнув їй Норм.

— Але це так, — відказала Френ. — Містер Меєрсон і сам усе бачить. Нащо йому казки? Правда ж, містере Меєрсон?

— Ну, наразі трохи не завадило б,— сказав Барні, сівши на металеву лавочку при вході в барак. Тим часом піскокопач, яким його сюди привіз, вивантажував його речі; він безрадісно спостерігав.

— Вибачте,— мовила Френ.

— Тут можна курити? — Барні дістав пачку земних сигарет; Шайни рішуче на нього поглянули, і він із почуттям провини запропонував їм по одній також.

— Ви прилетіли у складні часи, — пояснив Норм Шайн. — У нас тут якраз обговорення.

Він обвів поглядом решту.

— А оскільки ви тепер мешканець нашого барака, то не бачу причин, чому б вам не долучитися. Зрештою, це стосується і вас.

— А якщо він нас... ну, знаєш... викаже? — занепокоївся Тод Морріс.

— Він може заприсягтися зберігати таємницю,— сказав Сем Ріґан, і його дружина Мері, погоджуючись, кивнула.— Містере Ґеєрсон, ми говоримо про...

— Меєрсон,— виправив Барні.

— Ми говоримо про наркотик Цукер-К, старий перевірений трансляційний препарат, від якого ми тут усі залежимо, та новий неперевірений Жуй-Ц, і ніяк не можемо вирішити, чи відмовитися від Цукер-К назавжди й...

— Може, продовжимо внизу? — сердито перебив його Норм Шайн.

Сівши на лавочку поруч із Барні Меєрсоном, Тод Морріс сказав:

— Цукер-К капут. Надто важко дістати, задорога, і особисто мені Прудка Пет набридла... надто штучно, надто поверхово та й матеріалістальність у... перепрошую... ми голосуємо за...

Пояснення давалося йому важко.

— Ну, от ця квартира, машини, засмагання на пляжі, дорогий одяг... Певний час нам це подобалося, але от з якогось нематеріалістального погляду цього недостатньо. Меєрсон, ви мене розумієте?

— Це все добре, але ж містер Меєрсон цього не пережив. Не переситився. Можливо, йому все це сподобається, — зауважив Норм Шайн.

— Як і нам колись, — погодилася Френ. — Однак ми не проголосували. Ми ще не вирішили, що віднині купуватимемо і вживатимемо. Я думаю, містеру Меєрсону треба спробував обидва. Чи, може, ви вже пробували Цукер-К?

— Так, — відповів Барні. — Але давно. Надто давно, щоб усе пам’ятати.

Лео якось пригостив його і пропонував більше, великі кількості, скільки захоче. Але він відмовився; йому не сподобалося.

— Боюсь, з нашого боку не надто гарно одразу ж після прибуття втягувати вас у цю суперечку, — сказав Норм Шайн, — але в нас закінчилася Цукер-К. Нам треба або поновити запаси, або перейти на інший товар: зараз критичний момент. Звісно ж, наша пушерка Імпі Байт переконує нас знову замовити в неї Цукер-К... До вечора нам треба прийняти рішення. І від цього залежатиме... все наше подальше життя.

— Тож радійте, що не прилетіли завтра,— мовила Френ. — Після голосування.

Вона підбадьорливо усміхнулася, намагаючись поводитися гостинно; вони мало що могли запропонувати йому, окрім взаємопідтримки, тепер він теж став їхньою ріднею.

Ну й місце, — подумав Барні Меєрсон. На все подальше життя... Це здавалося неможливим, однак вони казали правду. Закон ООН про вибіркову службу не передбачав звільнення від служби. І з цим фактом важко змиритися; тепер ці люди — його колектив, і все ж... могло бути набагато гірше. Обидві жінки були фізично привабливими, і він бачив — або принаймні йому здавалося,— що вони ним, так би мовити, зацікавились; Барні тонко відчував наявність численних труднощів у взаємостосунках, що вибудувалися в тисняві цього барака. Проте...

— Містере Меєрсон, — тихо сказала Мері Ріґан, сівши біля нього з іншого боку, — вибратися звідси можна тільки завдяки одному з трансляційних наркотиків. Без них, як ви бачите... — вона поклала руку йому на плече; фізичний контакт, уже — жити тут було б неможливо. Ми просто повбивали б одне одного з розпачу.

— Так, — відказав він. — Розумію.

Однак Барні дізнався про це не тепер, коли прибув на Марс; як і будь-який мешканець Терри, він з самого дитинства чув про життя в колоніях і боротьбу зі спокусою закінчити все одним махом.

Не дивно, що всі, як колись і він сам, так оскаженіло намагалися ухилитися від призову. Це була боротьба за виживання.

— Сьогодні,— мовила Мері Ріґан,— ми оберемо один наркотик і відмовимося від іншого. Імпі пролітатиме тут близько сьомої вечора за часом Півмісяця Файнберґа. На той час ми вже маємо знати, що їй відповісти.

— Думаю, ми можемо проголосувати вже зараз,— сказав Норм Шайн.— Схоже, містер Меєрсон, попри те, що тільки-но прибув, цілком до цього готовий. Так?

— Так,— запевнив Барні. Піскокопач закінчив вивантаження; його речі лежали скромною купкою, і їх уже почало замітати піском — якщо не забрати просто зараз, вони досить скоро зникнуть під шаром пилюки. Чорт, — подумав він, — можливо, це й на краще. Зв’язки з минулим...

Решта колоністів взялися йому допомагати, передаючи валізи з рук в руки до стрічки конвеєра, який спускав їх під землю. Навіть якщо його й не цікавило збереження власного майна, це цікавило їх; вони мали більше досвіду.

— Навчіться жити одним днем, — співчутливо сказав йому Сем Ріґан.— Довшими проміжками часу тут не мислять. Від вечері до відбою; цілком конкретні часові інтервали, завдання й задоволення. Втечі.

Викинувши сигарету, Барні взяв найважчу з валіз.

— Дякую.

Це була цінна порада.

— Перепрошую, — ввічливо сказав Сем і підняв викинутий недопалок, щоб докурити.

Розмістившись у достатньо просторому відсіку, де вистачило місця всім, мешканці барака, разом із новоприбулим Барні Меєрсоном, приготувалися урочисто проголосувати. Шоста вечора за часом Півмісяця Файнберґа. Спільна — за тутешнім звичаєм — вечеря скінчилася; посудомийна машина мила посуд. Тепер, як здалося Барні, ні в кого не було жодних справ; над усіма навис тягар вільного часу.

Підраховуючи зібрані голоси, Норм Шайн проголосив:

— Чотири за Жуй-Ц. Три за Цукер-К. Отже, рішення прийнято. Гаразд. Хто хоче сповістити Імпі Байт погані новини?

Він обвів поглядом кожного.

— Вона розізлиться. Треба бути до цього готовими.

— Я поговорю з нею, — сказав Барні.

Три пари колоністів ошелешено витріщилися на нього.

— Але ж ви навіть не знайомі,— запротестувала Френ Шайн.

— Я скажу їй, що це моя провина, — відказав Барні. — Що це я перехилив баланс на користь Жуй-Ц.

Він знав, що вони дозволять йому це зробити; завдання було не з приємних.

За пів години Барні Меєрсон вже стояв серед мовчазної темряви біля входу в барак; він курив і дослухався до незнайомих звуків марсіанської ночі.

Раптом по небу пронісся якийсь круглий об’єкт, на мить затуливши собою зорі. Невдовзі почувся гул гальмівних двигунів. Уже скоро; схрестивши руки на грудях, він чекав, почуваючись більш-менш розслаблено й повторюючи про себе заготовлені слова.

Незабаром з темряви вийшла низенька жінка у важкому захисному комбінезоні.

— Шайн? Морріс? Це ти, Ріґан, чи що?

Вона примружилась і посвітила інфрачервоним ліхтарем.

— Я тебе не знаю, — насторожено завмерши на місці, сказала вона. — У мене лазерний пістолет.

На нього дивилося дуло.

— Говори.

— Відійдемо, щоб нас не чули.

З неабиякою обережністю Імпейшенс Байт рушила за ним, тримаючи Барні на прицілі. Взявши його ідентифікаційну картку, вона присвітила собі ліхтарем.

— Ти працював на Булеро, — поглянула вона, оцінюючи його. — То що?

— А от що, — мовив Барні. — Ми переходимо на Жуй-Ц. Весь «Вітрянковий рудник».

— Чому?

— Просто прийми це і більше тут не з’являйся. З усіма питаннями — до Лео. Або до Коннера Фрімена з Венери.

— Я спитаю, — сказала Імпейшенс. — Жуй-Ц — лайно. Від нього з’являється залежність, він токсичний і що ще гірше — викликає летальні сни-втечі, але ти опиняєшся не на Террі, а... — вона махнула пістолетом — у гротескних барокових фантазіях, інфантильних і вкрай зболених. Поясни чому.

Він промовчав; лише знизав плечима. Втім, його зацікавила її ідеологічна відданість; сміх та й годі. Хоча насправді, — замислився Барні, — цей її фанатизм докорінно відрізнявся від продемонстрованого місіонеркою на борту корабля Терра-Марс. Очевидно, предмет переконань не мав жодного значення; раніше він ніколи цього не усвідомлював.

— Завтра, у цей же час, на цьому ж місці, — вирішила Імпейшенс Байт. — Якщо ти сказав правду, нехай. А якщо ні...

— А якщо ні, то що? — неспішно й зважено запитав він. — Змусиш нас купувати свій товар? Він, до речі, нелегальний. Ми можемо попросити захисту в ООН.

— Новачок, — її презирству не було меж. — ООН чудово відомо про трафік Цукер-К у цьому регіоні. І я регулярно плачу їм, щоб вони не втручались. Але коли сюди зайде Жуй-Ц... — вона знову повела пістолетом. — Якщо вони під захистом ООН і за ними майбутнє...

— Ти перекинешся до них, — закінчив Барні.

Вона нічого не відповіла; просто розвернулася і забралася геть. Її низенька постать майже одразу розчинилася в темряві марсіанської ночі; він постояв на місці, а тоді рушив назад до барака, орієнтуючись на невиразне темне громаддя, вочевидь, якийсь занедбаний сільськогосподарський трактор, що стояв неподалік.

— І що? — здивовано запитав Норм Шайн, зустрівши Барні біля входу. — Я саме вийшов подивитися, скільки дірок вона пробила у вашому черепі.

— Вона сприйняла це філософськи.

— Імпі Байт? — розреготався Норм. — Для неї це бізнес, за яким стоять мільйони шкірок... «Філософськи»? Хрін там! Що сталося насправді?

— Вона ще повернеться, щойно отримає вказівки зверху, — відповів Барні і почав спускатися в барак.

— Оце вже схоже на правду. Вона дрібнота. От Лео Булеро на Террі...

— Знаю. — він не бачив причини приховувати своє минуле; так чи так, ця інформація була в загальному доступі; рано чи пізно його сусіди на неї натраплять. — Я працював у Лео консультантом з пре-моди по Нью-Йорку.

— І проголосували за Жуй-Ц? — не повірив Норм. — Ви посварилися з Булеро, так?

— Колись розкажу.

Барні спустився на дно рампи і зайшов до спільного відсіку, де на нього чекала решта.

— Принаймні вона не підсмажила вас своїм лазерним пістолетиком, яким постійно вимахує,— з полегшенням сказала Френ Шайн.— Певно, перша відвела погляд.

— З нею покінчено? — запитав Тод Морріс.

— Дізнаюся завтра ввечері, — відказав Барні.

— Ми думаємо, що ви дуже смілива людина, — сказала Мері Ріґан. — Схоже, ви зробите для цього барака багато хорошого, містере Меєрсон. Тобто, Барні. Скажу як на духу — ти нам тут неабияк підняв дух.

— Ой-ой, — засміялася Гелен Морріс. — Намагаючись справити враження на нашого нового сусіда, ми вже забули про такт.

— Я й не намагалася справити враження,— почервоніла Мері Ріґан.

— Просто полестила, — стишила голос Френ Шайн.

— Ти теж, — розлютилася Мері. — Ти перша почала підлизуватися до нього, коли він зійшов з рампи... Ну чи принаймні хотіла. І ти б це зробила, якби тут не було нас і, зокрема, твого чоловіка.

— Шкода, що сьогодні ми не можемо транслюватися, — змінив тему Норм Шайн, — востаннє скористатися старим добрим набором Прудкої Пет. Можливо, Барні сподобалося б. Принаймні, він міг би побачити, проти чого проголосував.

Норм багатозначно обвів поглядом кожного.

— Ну ж бо... бодай в одного з вас точно є Цукер-К, яку ви тримаєте на чорний день у щілині стіни чи під відстійником. Ну ж бо, будьте щедрими з новим сусідом, покажіть, що ви не...

— Добре, — урвала його почервоніла від обурення Гелен Морріс. — У мене є трохи, вистачить на сорок п’ять хвилин. Однак це все, що я маю. А що, як Жуй-Ц в нашому районі досі нема?

— Неси свою Цукер-К, — сказав Норм, і кинув їй услід: — Не хвилюйся. Жуй-Ц вже тут. Сьогодні, забираючи останній скинутий ООН мішок із сіллю, я наштовхнувся на одного з їхніх пушерів. Він дав мені візитівку.

Норм показав картку.

— Нам треба лише о пів на восьму вечора запустити звичайну сигнальну ракету з нітратом стронцію, і вони спустяться до нас із супутника...

— Із супутника?! — хором скрикнули всі.

— У такому разі в них має бути дозвіл ООН, — схвильовано сказала Френ. — А набори в них є? А диск-жокеї, щоб рекламувати нові мініатюри?

— Поки не знаю, — відповів Норм. — Зараз ще багато плутанини. Зачекай, доки пилюка вляжеться.

— Тут, на Марсі, — глухо мовив Сем Ріґан, — вона ніколи не вляжеться.

Вони сіли колом. У центрі стояв набір Прудкої Пет, повний, вдосконалений, принадний; всі відчували, як їх до нього тягне, а Норм Шайн ще й наголосив, що це важлива подія, оскільки вони більше ніколи цього не робитимуть... Якщо, звісно, їм не вдасться скористатися цим набором з Жуй-Ц. І як воно спрацює, — думав він. Цікаво...

Утім, щось підказувало йому, що результат буде зовсім інший.

І... він може їм не сподобатися.

— Під час трансляції, — сказав Сем Ріґан їхньому новому сусідові, — ми збираємося слухати й дивитися новий аніматор великих книг Пет... Ну, оцю штуку, що її нещодавно випустили на Террі... Барні, ти точно знаєш про неї більше, ніж ми. Може, поясниш, що й до чого?

Барні не заперечував:

— Спочатку кладеш у резервуар одну з великих книг, наприклад, «Мобі Дік». Потім встановлюєш перемикач на потрібний варіант: «довгий» чи «скорочений». Тоді обираєш версію: «смішну», «таку, як у книжці», або «сумну». Після цього виставляєш індикатор стилю, обравши класика живопису, у чиєму стилі буде анімовано твір: Далі, Бекон, Пікассо... Аніматор середнього класу може створювати мультиплікацію у стилях дванадцяти відомих системі художників. Під час купівлі ти сам обираєш яких. Але потім можна додати більше.

— Неймовірно, — у захваті сказав Норм Шайн. — Так це ж розвага на цілий вечір. Скажімо, «сумна» версія «Ярмарку суєти» у стилі Джека Райта. Ого!

— Барні, ти ж щойно з Терри. Певно, вона ще відлунює у твоїй душі, — замріяно зітхнула Френ.

— Біс із ним, під час трансляції ми маємо все, що є там,— відказав Норм і нетерпляче простягнув руку по крихітний запас Цукер-К. — Почнімо.

Узявши свій шмат, він рішуче його розжував.

— Велика книга, яку я збираюся перетворити на «смішний» повнометражний мультфільм у стилі де Кіріко це... — Норм задумався, — м-м... «Наодинці з собою» Марка Аврелія.

— Дуже дотепно, — уїдливо сказала Гелен Морріс. — А я збиралася запропонувати «Сповідь» Августина у стилі Ліхтенштейна... Звісно ж, «смішну».

— Я серйозно! Лиш уявіть: сюрреалістична перспектива, закинуті зруйновані будівлі з доричними колонами, що лежать долі, порожні голови...

— Ліпше починайте жувати, — беручи свій шматок, порадила Френ, — щоб усі синхронізувались.

Барні взяв свій. Прощавай, минуле,— жуючи, подумав він, — я беру участь в останньому для цього барака сеансі, але що вони отримають після цього? Якщо вірити Лео, щось незмірно гірше та й узагалі не гідне порівняння. Звісно, Лео — особа зацікавлена. Але він еволюціонований. І мудрий.

Мініатюризовані предмети, які я колись затвердив, — спало на думку Барні. За мить я порину у світ, створений з них, зведений до їхнього виміру. І, на відміну від решти мешканців барака, я зможу порівняти свій досвід використання цього набору з тим, що недавно полишив.

А незабаром, — тверезо усвідомив він, — мені доведеться проробити те саме з Жуй-Ц.

— Це доволі дивне відчуття, коли ти опиняєшся в одному тілі з трьома іншими людьми, — сказав Норм Шайн. — Ми всі маємо дійти згоди в тому, що ми хочемо, аби тіло діяло, або принаймні має утворитися переважна більшість, інакше ми просто застрягнемо на місці.

— Трапляється й таке, — зауважив Тод Морріс. — Правду кажучи, у половині випадків так і відбувається.

Усі зжували по шматочку Цукер-К; черга дійшла до Барні Меєрсона, і той неохоче взяв свій. От чорт, — подумав він, підійшов до умивальника й виплюнув у нього недожовану Цукер-К.

Решта тих, хто сиділи довкола набору Прудкої Пет, уже впали в кому, тож ніхто не звернув на нього уваги. Він ураз опинився в цілковитій самоті. На якийсь час барак належав тільки йому.

Дослухаючись до тиші, Барні блукав туди-сюди.

Я просто не можу, зрозумів він. Не можу з’їсти цю кляту штуку, як вони. Принаймні поки що.

Пролунав дзвінок.

Хтось стояв перед входом і просив дозволу увійти; впустити чи не впустити мав вирішити він. Барні піднявся нагору, сподіваючись, що чинить правильно і що це не один з періодичних рейдів ООН; він не зміг би завадити їм знайти решту колоністів, наркоманів, залежних від Цукер-К, які безвільно лежали довкола набору, просто на місці злочину.

На поверхні біля входу, з ліхтарем у руці стояла молода жінка в громіздкому теплоізольованому костюмі, до якого вона явно не звикла; було видно, що їй у ньому надзвичайно незручно.

— Вітаю, містере Меєрсон, — сказала вона. — Пам’ятаєте мене? Я відшукала вас, бо мені стало страшенно самотньо. Можна зайти?

Це була Енн Готорн; він здивовано поглянув на неї.

— Чи ви зайняті? Я можу завітати іншим разом.

Вона розвернулася, щоб піти.

— Бачу, Марс вас неабияк шокував, — сказав Барні.

— Це гріх, — відказала Енн, — але я вже його ненавиджу. Справді... Я знаю, що маю ставитися до всього смиренно і таке інше, але...

Вона освітила ліхтарем пейзаж за бараком і тремтячим, розпачливим голосом проказала:

— Все, чого мені зараз хочеться, це знайти якийсь спосіб повернутися на Землю. Я не хочу нікого навертати, не хочу нічого змінювати, я просто хочу звідси забратися.

І похмуро додала:

— Але я знаю, що це неможливо. От і подумала побачитися з вами. Розумієте?

Взявши за руку, він провів її вниз по рампі до виділеного йому відсіку.

— А де ваші сусіди? — насторожено роззиралася навсібіч вона.

— Відлучились.

— На поверхні?

Енн відчинила двері спільного відсіку й побачила тіла, що лежали довкола набору.

— А, от ви про що. Але ви — ні.

Насуплена й очевидно спантеличена, вона одразу ж зачинила двері.

— Ви мене дивуєте. Я так погано сьогодні почувалася, що радо погодилася б на Цукер-К. Але погляньте на себе: порівняно зі мною ви чудово тримаєтесь. Я така... непристосована.

— Можливо, просто мета мого перебування тут важливіша, — сказав Барні.

— З метою в мене все гаразд.

Знявши свій громіздкий костюм, вона сіла, а він тим часом почав готувати каву.

— В моєму бараці, — за пів милі на північ звідси, — всі так само відлучились. Знали б ви, наскільки близькою була до цього я... Скажіть, ви б мене шукали?

— Звісно, шукав би.

Він знайшов негарні пластикові чашки з блюдцями, поставив їх на розкладний стіл і приставив два розкладних стільці.

— Можливо, на Марсі Бога нема. Можливо, коли ми полишили Терру...

— Маячня, — обурилася Енн.

— Я так і знав, що це вас розлютить.

— Звісно, є. Він усюди. Навіть тут.

Вона кинула оком на його частково розпаковані пожитки, валізи і заклеєні коробки.

— А ви небагато з собою привезли. Більшість моїх речей ще летить сюди самокерованим кораблем.

Підійшовши ближче, Енн узялася розглядати купку книжок у м’яких палітурках.

— «De Imitatione Christi», — здивувалась вона. — Ви читаєте Тому Кемпійського? Це велика й прекрасна книга.

— Купив якось, — відказав він, — але так і не прочитав.

— Навіть не починали? Авжеж ні.

Енн розгорнула книжку навмання і почала читати про себе, рухаючи губами.

— «Так і ти будь вдячний за найменший дар, і будеш гідний отримати ще більший. Нехай навіть і найменша річ буде в тебе за найбільший дар, а маловажна дрібниця за нечуваний дарунок»[14]. Це ж і про життя на Марсі також, чи не так? Це маловажне життя в полоні цих... бараків. Влучна назва для цих споруд, еге ж? Чому, заради Бога...

Вона поглянула нього.

— Чому не можна прожити тут якийсь визначений термін, а тоді повернутися додому?

— Колонія за визначенням мусить бути постійною, — сказав Барні. — Згадайте острів Роанок.

— Так, — кивнула Енн. — Я про це думала. Як би мені хотілося, щоб Марс був величезним островом Роанок, і ми всі повернулися додому.

— Щоб смажитися там на повільному вогні.

— Ми можемо еволюціонувати, як багатії. Це можна було б зробити загальнодоступним.— Вона різко відклала книжку. — Але я цього також не хочу: цієї хітинової шкаралупи й усього решти. Містере Меєрсон, чи є якийсь вихід? Знаєте, неохристиян учать вірити в те, що вони — мандрівники на чужій землі. Подорожні. Тепер так і є. Земля припиняє бути нашим природним середовищем, а це точно ніколи ним не стане. Наш світ зник!

Енн поглянула на нього; її ніздрі тремтіли.

— У нас не лишилося батьківщини!

— Ну, — ніяково протягнув він, — завжди є Цукер-К і Жуй-Ц.

— А ви щось маєте?

— Ні.

Вона кивнула.

— Отже, повертаємося до Томи Кемпійського.

Однак Енн більше не торкнулася книжки; натомість вона опустила голову й просто стояла в безрадісній задумі.

— Я знаю, що трапиться далі, містере Меєрсон. Барні. Я нікого не наверну в неоамериканське християнство. Це вони спокусять мене Цукер-К, Жуй-Ц або чим тут ще зараз грішать, будь-чим, що дає змогу втекти. Сексом. Знаєте, вони тут, на Марсі, страшенно розпусні: всі сплять з усіма. Я піду навіть на це. Правду кажучи, я готова до цього навіть зараз... Я просто не можу цього витримати... Ви бачили, що там, на поверхні, поки не стемніло?

— Так.

Його не так сильно засмутили напівзакинуті сади, занедбане устаткування й гори зогнилих продуктів. Він ще з освітніх плівок знав, що фронтири завжди були такими, навіть на Землі; донедавна такий самий вигляд мала Аляска, а зараз, за винятком курортних містечок, — Антарктика.

— Ось ці ваші сусіди з набором. А якби ми забрали в них Прудку Пет і розбили її на друзки? Що сталося б з ними? — запитала Енн Готорн.

— Вони продовжили б марити, — відповів Барні. Тепер уже все налаштоване; після того, як фокусування відбулося, реквізит більше не потрібен. — Але чому вам хочеться це зробити?

У цьому виразно проглядала схильність до садизму, і це його здивувало; під час знайомства він цього за дівчиною не помітив.

— Іконоборство, — пояснила Енн. — Я хочу знищити їхніх ідолів, а саме ними є Прудка Пет і Волт. Я хочу зробити це, бо я... — вона помовчала. — Я їм заздрю. Це не релігійний запал. Просто дуже погана й жорстока риса. І я це знаю. Але якщо я не можу бути з ними...

— Можете. І будете. І я так само. Але не зараз.

Він подав їй чашку кави; Енн машинально її взяла; тепер, без важкого костюма, було помітно, яка вона струнка. Барні зауважив, що вона майже такого ж зросту, що й він; на підборах була б такого ж, якщо не вищого. У неї був дивний ніс. Кінчик — майже кулька, але він видавався не смішним, а радше... простацьким. Він наче пов’язував її з землею; наводив на думку про англосаксонських і норманських селян, які обробляли свої невеличкі поля.

Не дивно, що вона зненавиділа Марс; безсумнівно, її пращури любили справжню землю Терри, її запах, текстуру і понад усе — її пам’ять, трансформовані рештки численних живих істот, які ходили по ній, але врешті впали замертво, згинули і перетворилися, але не на пил, а на родючий гумус. Що ж, вона може завести собі на Марсі город; можливо, їй вдасться зростити його там, де зазнали поразки інші колоністи. Дивно, що вона почувалася такою пригніченою. Чи, може, для новоприбулих це нормально? Сам він чомусь нічого такого не відчував. Хтозна, можливо, десь у глибині душі його не полишала надія на те, що він ще знайде можливість повернутися на Терру. Але в такому разі ненормальним був він, а не Енн.

— Барні, я маю трохи Цукер-К, — несподівано сказала Енн.

Порившись у кишенях виданих ООН парусинових робочих штанів, вона дістала маленький пакетик.

— Я ще раніше купила її у своєму бараці. Наш називається «Лляна коса». Сусід продав мені задешево, бо вважає, що після появи Жуй-Ц вона зовсім знеціниться. Я хотіла спробувати... навіть у рот поклала. Але врешті-решт не змогла. Хіба найжалюгідніша реальність не краща за найцікавішу ілюзію? Чи це не ілюзія, Барні? Я зовсім нічого не тямлю у філософії. Поясніть мені. Бо ж усе, що в мене є, — це віра, але вона не допомагає мені зрозуміти їх. Ці трансляційні наркотики.

Раптом вона розкрила пакетик і відчайдушно зашаруділа в ньому пальцями.

— Я більше не можу.

— Зачекай,— сказав він і, поставивши чашку, підійшов до неї. Але було пізно; вона вже ковтнула Цукер-К.

— А мені? — злегка усміхнувся Барні. — Ти ж не зрозуміла самої суті. Так під час трансляції ти будеш сама.

Взявши за руку, він вивів її зі свого відсіку, поспіхом витягнув у коридор і завів до спільної зали, де лежала решта; всадовивши її серед них, Барні співчутливо проказав:

— Принаймні так ви отримаєте спільний досвід, а це, наскільки я розумію, допомагає.

— Дякую, — мляво відказала Енн. Вона заплющила очі, і її тіло поступово зм’якло.

Тепер вона — Прудка Пет, — подумав Барні. У світі без турбот.

Нахилившись, він поцілував її в губи.

— Я ще при тямі, — пробурмотіла вона.

— Але ти все одно не згадаєш, — сказав Барні.

— О ні, згадаю, — ледве вимовила Енн Готорн. І після цього відключилась; він відчув, що вона пішла. Барні опинився сам поміж сімох порожніх фізичних оболонок і негайно повернувся у свій відсік, де парували дві чашки кави.

А я міг би покохати цю дівчину, — сказав він сам собі. Не як Роні Фуґате і, звісно, не як Емілі, але по-іншому, по-новому. Сильніше? Чи це лише відчай? Той самий, що й в Енн, яка щойно на моїх очах ковтнула Цукер-К, бо більше не зосталося нічого, сама лиш темрява. Або це, або порожнеча. І не на день, не на тиждень — назавжди. Тож я просто мушу покохати її.

Барні сидів наодинці серед своїх частково розпакованих речей, пив каву й думав, аж доки врешті-решт зі спільної зали не почулися стогони і шум. Його сусіди поверталися до тями. Він поставив чашку і пішов до них.

— Чому передумав, Меєрсон? — запитав Норм Шайн, потираючи чоло й мружачись.— Боже, як же болить голова.

Після цього він помітив Енн Готорн; досі непритомна, вона лежала, сперта плечами на стіну з опущеною вперед головою.

— А це хто?

— Вона приєдналася до нас наприкінці, — невпевнено підводячись, сказала Френ. — Подруга Меєрсона. Вони познайомилися під час польоту. Доволі мила, але схиблена на релігії. Самі побачите.

Вона критично оглянула Енн.

— А на вигляд гарненька. Мені справді цікаво було на неї глянути. Я уявляла її більш... е-е... аскетичною.

— Хай лишається з тобою, Меєрсон,— сказав, підійшовши до Барні, Сем Ріґан. — Ми радо проголосуємо за її прийняття. У нас багато місця та й тобі потрібна, так би мовити, дружина.

Він також оглянув Енн.

— Еге ж. Вродлива. Гарне довге чорне волосся. Мені подобається.

— Подобається, невже? — уїдливо вставила Мері Ріґан.

— Так, і що? — зиркнув на дружину Сем.

— Вона вже зайнята, — сказав Барні.

Всі поглянули на нього з цікавістю.

— Дивно, — мовила Гелен Морріс, — бо коли ми щойно були разом, вона нічого про це не казала, і наскільки я зрозуміла, ви з нею тільки...

— Ти ж не збираєшся жити з неохристиянкою? — перебивши її, звернулася до Барні Френ Шайн. — Ми вже мали досвід. Минулого року ми вигнали одну таку пару. Від них на Марсі самі проблеми. Май на увазі, у нас було з нею злиття... Вона — фанатичка з якоїсь «Високої церкви» чи чогось на кшталт цього, де дотримуються всіх цих таїнств, ритуалів та всякої іншої застарілої маячні. Вона справді в це вірить.

— Я знаю, — процідив Барні.

— Це правда, Меєрсон. Чесне слово, — дружньо сказав Тод. — Ми змушені жити тісною спільнотою, і жодному ідеологічному фанатизму з Терри тут не місце. Таке вже було в інших бараках. Ми знаємо, що кажемо. Треба дотримуватися правила «живи і дозволяй жити іншим» без жодних абсолютистських кредо і догм. Барак для цього замалий.

Він закурив сигарету й опустив погляд на Енн Готорн.

— Дивно, що така вродлива дівчина на таке повелась. Що ж, від цього ніхто не застрахований.

Схоже, це збило його з пантелику.

— Як думаєш, їй сподобалася трансляція? — запитав Барні в Гелен.

— Певного мірою так. Звісно, вона трохи засмутилась... але першого разу так часто буває. Їй не вдавалося скооперуватися з нами, щоб керувати тілом. Однак вона дуже прагла навчитися. Тепер, звісно, воно повністю її, тож їй набагато простіше. Це корисний досвід.

Нахилившись, Барні узяв до рук маленьку ляльку, Прудку Пет; на ній були жовті шорти, червоно-смугаста футболка і сандалі. Зараз це Енн Еоторн, — подумав він. Цього ніхто до кінця не розумів. Утім, він міг знищити цю ляльку, розтрощити її, а Енн, у своєму фантазійному житті, лишиться неушкодженою.

— Я хотів би на ній одружитися, — раптом сказав він.

— На кому? — перепитав Тод. — На Прудкій Пет чи на новенькій?

— Він про Пет, — фиркнув Норм Шайн.

— Е ні,— серйозно сказала Еелен.— І я думаю, що це добре. Тепер у нас буде чотири пари замість трьох пар і одного чоловіка, тобто одного зайвого.

— А тут можна чимось напитися? — поцікавився Барні.

— Звісно,— відповів Норм.— У нас є алкоголь... Паршивий ерзац-джин, зате восьмидесятиградусний. Те, що треба.

— Дай мені трохи,— попросив Барні, дістаючи гаманець.

— Він безкоштовний. ООНівські кораблі забезпечення скидають його цистернами.

Норм підійшов до шафи, дістав ключ і відчинив її.

— Скажи, Меєрсон, чому тобі закортіло напитися? — запитав Сем Ріґан. — Через нас? Через барак? Через Марс загалом?

— Ні.

Ні перше, ні друге, ні третє; річ в Енн і розпаді її особистості. У тому, що вона ковтнула всю Цукер-К за раз, у тому, що не змогла повірити, впоратись, у тому, що здалась. Це був знак, який стосувався його теж; у тому, що відбулося, Барні побачив себе.

Можливо, якщо йому вдасться допомогти їй, то він зможе допомогти й собі. А якщо ні...

Інтуїція підказувала йому, що в іншому разі їм обом настане кінець. І для нього, і для Енн Марс означатиме смерть. І та, вочевидь, не забариться.