ВІльні малолюдці

Розділ 4

Дорогою додому все було спокійно. Небо залишалось блакитним, вівці не мали наміру мчати в повітрі задом наперед, все було вкрите відчуттям розжареної пустки.

Щуроміх сидів на стежці, що вела до хати, в лапах він тримав здобич. Щойно він побачив Тіфані, то вхопив здобич у зуби і почав завзято бігати подвір’ям, підібгавши хвіст, як це роблять коти, що завинили. Тіфані поцілила в нього грудкою землі.

Добре, що це не блакитно-рудавий чоловічок у нього в зубах.

— Ви тільки на нього подивіться, — сказала Тіфані. — Оце так халамидник! Як би я хотіла, щоб він не ловив пташенят! От безсоромне!

— В тебе ж нема капелюха, чи не так? — озвався ропух із кишеньки фартуха. — Ненавиджу, коли нічого не видно!

Вони зайшли у молочарню, де Тіфані зазвичай могла побути на самоті вдень.

В кущах неподалік дверей було чутно, як хтось стишено перемовляється. Говорили приблизно таке:

— І шо відьма сказала?

— Вона сказала, шо хоче аби котиско перестав лапати бідних пташенят.

— І всьо? А шоб йому! Та то ся зробе!

Тіфані щонайделікатніше посадила ропуха на стіл.

— Чим тебе годувати? — спитала вона. Тіфані знала, що правила доброго тону велять пригощати гостей.

— Я призвичаївся до слизнів, хробаків і всякого такого, — сказав ропух. — Це було непросто. Та ти не хвилюйся, якщо в тебе такого нема. Гадаю, ти не чекала ропуха в гості.

— Можу я запропонувати трохи молока?

— Це дуже чемно з твого боку.

Тіфані принесла молока і налила трохи у мисочку.

Вона спостерігала, як ропух повз до мисочки.

— Ти був прекрасним принцом? — спитала вона.

— Ага, так, мабуть, — відповів ропух, сьорбаючи молоко.

— То чому міс Тік тебе зачаклувала?

— Міс Тік? Та вона не змогла б, — відповів ропух. — Це серйозні чари — обернути когось на жабу, але залишити людську свідомість. Ні, це зробила фея-хрещена. Ніколи не задирайся із жінкою, що має паличку із зіркою на кінчику, моя панно. Вони схильні до нападів люті.

— Навіщо вона так вчинила?

Ропух збентежився:

— Я не знаю, — сказав він. — Ця вся історія оповита загадкою. Я тільки знаю, що колись був людиною. Принаймні мені так здається. Мені аж сироти від цих думок виступають. Іноді я прокидаюся посеред ночі і думаю: чи я справді був людиною? Чи ж я був просто ропухом, і вона змусила мене думати, наче колись я мав людську подобу? Оце справжні муки, еге ж? А що, як мені нема на що обертатись назад? — ропух глянув на Тіфані своїми жовтими схвильованими очками. — Зрештою, обернути ропуха на людину значно простіше, аніж стошістдесятифунтову людину у восьмиунцієву жабу? Правда ж? Куди ж подіти зайвий матеріал, ось це не дає мені спокою! Це ж, розумієш, просто відходи! Ось це мене непокоїть. Тобто, в мене є пара спогадів із людських часів, але чи це справді мої спогади? Чи це просто думки? Як впевнитись, що вони справжні? Якось я з’їв слимака з душком і прокинувся серед ночі від крику, але то був не справжній крик, а квакання. Дякую за молоко, дуже смачне.

Тіфані мовчки дивилася на ропуха.

— Знаєш, — сказала вона, — а магія — то набагато складніше, ніж я думала.

— Пурх-пурх! Ціп, ціп! Ох, бідолашна я пташечка!

Тіфані підбігла до вікна.

На стежці, наче підбитий птах, кружляв фіґель. Він змайстрував собі щось на кшталт шматяних крилець і шапочку із солом’яним дзьобом.

— Ціп-ціп! Тьох-тьох! Сподіваюся, ту нема ніяких котисок! О, бідолашна я пташка! — верещав він.

А трохи віддалік Щуроміх, гроза усіх пташенят, підкрадався все ближче і ближче. Щойно Тіфані розтулила рота, щоб закричати, як кіт стрибнув і приземлився на синьолюдка всіма чотирма лапами.

Принаймні, туди, де синьолюдок щойно був, — бо той, виписавши в повітрі сальто, приземлився Щуроміхові просто на морду і міцно вчепився йому у вуха.

— Ага! Котиску, попавсі! — горлав чоловічок. — А на тобі презентик від пташечки, ти, халамиднику!

І він добряче лупнув кота по носі. Щуроміх вертнувся і приземлився на спину, очі йому закотилися. Він тихенько попискував від страху, коли синьолюдок приземлився йому на карк і щосили верескнув:

— ЦІП!

Кіт зірвався на рівні лапи і, як це вміють тільки коти, прошмигнув рудавим видивом крізь відчинені двері і повз Тіфані у сховок під мийкою.

Фіґель дивився йому вслід і шкірився, аж тут побачив Тіфані.

— Прошу, не йди, — випалила вона, але синьолюдок щез, аж за ним закурилося.

Мама Тіфані поспішала додому. Тіфані вхопила ропуха і сховала назад до кишені акурат, коли та увійшла до хати:

— Де Погіршай? Він тут? — одразу спитала мама. — Він вдома? Відповідай!

— Хіба він не пішов з вами дивитись, як стрижуть овець? — спитала Тіфані, враз розхвилювавшись. Вона відчула, як тривога куриться з мами, як дим.

— Ми ніде не можемо його знайти! — в очах у мами читався дикий страх. — Я лиш на хвильку відвернулася! Ти впевнена, що ніде його не бачила?

— Сам він сюди б не повернувся…

— Піди-но глянь вдома! Ну ж бо!

Місіс Болячка побігла геть. Тіфані поспіхом спустила ропуха на підлогу і загнала під мийку. Вона почула, як ропух квакає, а Щуроміх, ошалілий від страху і шоку, виліз з-під мийки і щодуху чкурнув — на все ще неслухняних лапах — надвір.

Тіфані підвелася. Першою думкою, на її сором, була така: «Він хотів подивитися, як стрижуть овець. Як він міг загубитися? Він же ж був з мамою, Ганною та Збиткою!».

І що, Збитка та Ганна дивитимуться за малим, коли навколо стільки хлопців?

Вона спробувала відігнати цю думку подалі і вдати, що вона їй взагалі не спадала на гадку, але вона, як не вчасно, напрочуд добре вирізняла обман. В тому то й клопіт з мозком: він іноді думає більше, ніж треба.

Та брат не любить відходити далеко від людей! До загонів, де стрижуть овець, йти десь з милю! А він ходить поволі. Що два кроки він падає ниць і вимагає солодощів!

Якби він справді пропав, то жити було б набагато спокійніше…

Ну ось, знову: гидка, ганебна думка, яку вона намагалася вимести з голови, зайнявши чимось думки. Вона взяла пару цукерок зі слоїка — для наживки, спакувала в пакет і побігла в обхід по кімнатах, трясучи згортком, щоб добре було чути шурхіт.

Тіфані почула звуки кроків у дворі: чоловіки верталися із шопи, де стригли овець, та вона продовжила зазирати під ліжка і в креденси — навіть ті високі, до яких малому нізащо не добратися, а тоді знову дивилася під ліжками — бо це був такий пошук. Пошук, коли ти йдеш шукати на горищі, хоч воно й завжди замкнене.

Небавом почулися голоси — два чи три — знадвору, це гукали Погіршая. Тіфані почула, як тато сказав:

— Подивись-но коло річки!

…і це свідчило про те, що тато теж хвилювався, бо Погіршай ніколи б добровільно, без підкупу, не пішов так далеко. Він не з тих дітей, хто відходить далеко від банки із солодощами.

Це твоя вина.

Ця думка крижинкою застрягла їй у голові.

Це твоя вина, бо ти його не любила. З’явився він — і ти вже не найменша в сім’ї, тобі довелося ходити за ним хвостиком, і ти хотіла — аякже, хотіла? — щоб його не було.

— Це неправда! — прошепотіла сама до себе Тіфані. — Я його трохи любила…

Не дуже, ніде правди діти. Не завжди. Він не вмів нормально бавитися і ніколи не слухався. Ти думала, що було б добре, якби він кудись запропастився.

Хай там як, додала вона подумки, як можна любити когось постійно, якщо в нього вічно тече з носа. Та й… цікаво…

— Я хочу знайти брата, — мовила вона вголос.

Слова, здається, подіяли. Та в хаті було повно людей: хтось невпинно відчиняв і зачиняв двері, кликав одне одного і плентався під ногами, а… синьолюдки ж сором’язливі, хоч з лиця й як дуля без маку.

«Хотіти мало, — казала міс Тік. — Треба робити».

Тіфані спустилася з горища. Навіть жінки, що пакували вовну у стригальні, прийшли на пошуки. Вони юрмилися навколо мами, яка сиділа за столом і плакала. Ніхто не зауважив Тіфані. Таке бувало не раз.

Вона прослизнула у молочарню, тихенько зачинила за собою двері і зазирнула під мийку.

Двері відчинилися навстіж, і досередини забіг тато. Він спинився. Тіфані мала винуватий вигляд.

— Та його там нема, дитино! — сказав тато.

— Е-е-е, так… — вичавила із себе Тіфані.

— А ти дивилася на другому поверсі?

— Так, і навіть на горищі.

— Гаразд… — тато мав водночас і спантеличений, і нетерплячий вигляд. — То піди і роби щось!

— Добре, тату.

Коли двері зачинились, Тіфані знову зазирнула під мийку.

— Ропуше, ти там?

— Тут навіть нема чим поживитися, — відповів ропух, виповзаючи з-під мийки. — В тебе тут дуже чистенько. Ані павучка!

— Справа термінова! — випалила Тіфані. — Мій молодший братик пропав. В білий день! В долині, де видимість на милі навкруги!

— О, гімняк, — сказав ропух.

— Перепрошую? — перепитала Тіфані.

— Та це я лаюся по-нашому, ропушачою мовою, — пояснив ропух.

— Перепрошую, та… чи це має стосунок до магії? — спитала Тіфані. — Має чи ні?

— Сподіваюся, що ні, — відповів ропух, — та, гадаю, що має.

— Це ті малі чоловічки викрали Погіршая?

— Хто? Фіґлі? Вони дітей не крадуть! — якось дивно відповів ропух.

— То ти знаєш, хто викрав мого брата? — допитувалася Тіфані.

— Ні, та вони можуть… — відказав ропух. — Слухай, міс Тік казала, щоб ти не…

— Мого брата викрали, — обірвала його Тіфані різко. — І ти мені кажеш, щоб я нічого не робила?

— Ні, але…

— От і добре! То де фіґлі?

— Причаїлися. Тут людно ж, але…

— Як їх покликати? Вони мені потрібні!

— Але ж міс Тік казала…

— Як мені їх прикликати?

— То ти хочеш їх прикликати, так? — спитав ропух скорботним тоном.

— Так!

— Просто це не те, чого зазвичай хочуть люди, — сказав ропух. — Це не домовики. Якщо в хату вселяться фіґлі, то людям краще з хати виселятися, — ропух зітхнув. — Скажи, а твій батько питущий чоловік?

— Пиво п’є подекуди, — відповіла Тіфані. — До чого тут це?

— Лише пиво?

— Ще є «Спеціальна овеча настоянка», про яку мені не можна знати, — додала Тіфані. — Бабуня Болячка готувала її у старій вівчарні.

— Міцне воно?

— Ложки розчиняє, — відповіла Тіфані. — Для особливих нагод. Тато каже, що то не для жінок, від того напою на грудях росте волосся.

— То як хочеш прикликати Нак Мак Фіґлів, то йди-но принеси трохи того пійла, — порадив ропух. — Прийдуть, от побачиш.

Не минуло й п’яти хвилин, як Тіфані вже все приготувала. Від чемної, але пильної дитини нічого не сховаєш: вона знала, де зберігалися пляшки і принесла одну. Пляшка була заткнута шматтям, але воно було вже таке старе, що Тіфані виколупала його кінчиком ножа. Від випарів їй аж очі засльозилися.

Вона хотіла було налити золотаво-брунатної рідини у мисочку…

— Ні! Та вони нас до смерти затопчуть! — спинив її ропух. — Просто постав відкорковану пляшку.

Випари здіймалися над пляшкою і клубились у повітрі, наче марево над горами у жаркий день.

Тіфані нюхала випари — аж голова закрутилася у прохолодній тьмяній кімнаті.

Вона сіла на стілець, на якому доять корову, і сказала:

— Гаразд, виходьте!

З’явилися сотні чоловічків. Вони визирали з-за відер. Спускалися зі стелі на мотузках, почеплених до балок. Несміливо боком висовувалися з-поза полиць для сиру. Виповзали з-під мийки. З’являлися зі схованок, які б, на думку людей, нізащо б не стали прихистком для людців із волоссям кольору помаранчі.

Усі вони були заввишки шість дюймів і майже всі блакитні, хоча й годі було здогадатися, чи їхня шкіра насправді блакитна, чи це все завдяки тату, які вкривали все, що не було вкрите рудим волоссям. Вбрані вони були у короткі кілти, дехто ще мав на собі щось на кшталт крихітних камізельок.

Дехто наче шолом носив кролячі або щурячі черепи на головах. І всі як один мали за плечима меч — завбільшки із самого синьолюдка.

Однак найбільше в око Тіфані впало те, що вони її боялися. Вони стояли, втупившись собі в ноги, а це видовище не для слабодухих, бо стопи в них були велетенські, бруднющі і так-сяк замотані у шкіри тварин, що мали служити їм за подобу взуття. І всі вони уникали її погляду.

— Це ви наносили води? — спитала Тіфані.

Вони переминалися з ноги на ногу і покашлювали, а тоді хором відповіли:

— Ая.

— І це ви наносили дрів?

Знову пролунав хор:

— Ая.

Тіфані витріщилася на них:

— І це ви вівцю вкрали?

Враз всі синьолюдки потупилися.

— Навіщо ви вкрали нашу вівцю?

Почувся гул і штурхання, а тоді один крихітний чоловічок зняв з голови кролячий череп-шолом і нервово закрутив його в руках:

— Ми булисьмо гулодні, пані, — пробурмотів він. — Але коли ми зувиділи, шо воно ваше, то поставили її на місце.

Вони мали настільки стражденний вигляд, що Тіфані їх аж пошкодувала.

— Ви б її не крали, якби не були такі голодні, так? — спитала вона.

На неї витріщилося пару сотень збентежених очиць:

— Та як, пані, та де. Та вкрали б! — відповів людець із шоломом в руках.

— Вкрали б? — голос Тіфані прозвучав так здивовано, що в пошуку підтримки людець із шоломом озирнувся на товаришів. Вони всі ствердно закивали.

— Так, пані. Ми мусимо. Ми — славні викрадачі. Так, браття? Чим ми славимося?

— Крадіжками! — вигукнули синьолюдки.

— А ще чим, браття?

— Бійками!

— А ще чим?

— Пиятикою!

— А ще?

Людці замислились на мить, а тоді всі зійшлись на:

— Пиятиці і бійках!

— І ще щось було, — пробубнів шоломокрут. — Забувсі. О, згадав. Скажіт-но відьмі, браття!

— Крадіжками, і пиятикою, і бійками! — загукали людці радісно.

— Скажіт-но відьмі, хто ми є! — вигукнув шоломокрут.

Людці вийняли із піхов сотні маленьких шабелин і звитяжно здійняли їх над головами.

— Нак Мак Фіґлі! Вільні малолюдці! Ні крулям! Ні крулевам! Ні лордам! Ні панам! Нас не ошукати!

Тіфані витріщилася на них. А вони — вичікували, що ж вона зробить, і, що довше вона мовчала, то більше вони хвилювались. Вони опустили шабелини і спантеличено стояли.

— Та ми не підемо поперек могутньої відьми, ну, може, хіба заради якого пійла, — сказав нарешті шоломокрут, продовжуючи відчайдушно крутити шолом у руках і спопеляючи поглядом пляшку «Спеціальної овечої настоянки». — Будь така ласкава, допоможи нам напитися!

— Допомогти вам? — спитала Тіфані. — Це ви маєте мені допомогти! Хтось викрав мого брата серед білого дня!

— А най то качка копне! — викрикнув шоломокрут. — Вона вже ту! Вже добралася до малого! Ми спізнилисі. Крулева ту!

— Які кролі? — сказала Тіфані.

— Вони мають на увазі — королева, — пояснив ропух. — Королева…

— Стули пельку! — верескнув шоломокрут, але його крик потонув у рейвасі та гармидері, що їх зчинили Нак Мак Фіґлі. Вони дерли одне одному чуприни, тупотіли і скандували «ганьба» й «абодайго», а ропух лаявся із шоломокрутом — вони намагалися перекричати одне одного і репетували все голосніше і голосніше.

Тіфані підвелася:

— Замовкніть зараз же!

Запала тиша: тільки подекуди було чутно сопіння і вряди-годи «абодайго» із задніх рядів.

— Но ми, пані, на прю підем, — сказав шоломокрут, мало не в дві погибелі зігнувшись від страху.

— О, ні! — випалила Тіфані, розлютившись. — Це молочарня! А не свинарник!

— Кхм… вони хотіли сказати, що не бояться глянути в обличчя небезпеці.

— Кули Крулева вже ту, то наша келда слабне, і то скоро, — сказав шоломокрут. — А подбати про нас і нема кому.

«Подбати про нас, — подумала Тіфані. — Невже сотні міцних малолюдців, які б завиграшки взяли кубок на змаганнях із складних переломів носа, потрібно, щоб про них дбали?»

Тіфані вдихнула на повні груди.

— Моя мама плаче, — мовила вона, — і…

«…І я не знаю, як її втішити, — додала вона про себе. — Я кепсько втішаю — ніколи не знаю, що сказати». А вголос вона продовжила:

— Вона хоче, щоб він знайшовся. Дуже.

А тоді додала через силу:

— Він її улюбленець.

Тіфані зиркнула на шоломокрута, який почав було задкувати:

— По-перше, — сказала вона. — Я ж не можу називати тебе шоломокрутом, то ж скажи, будь ласка, як тебе звуть?

Нак Мак Фіґлі йойкнули, і Тіфані почула, як один прошепотів:

— Ая, та то відьма, я казов! Таке тіко відьма би спитала!

Шоломокрут озирнувся, сливе в пошуках підтримки:

— Ми відмовляємосі казати, як ми сі називаємо, — буркнув він.

Та хтось із задніх рядів гукнув:

— Тихо будь! Відьмі не відмовляют!

Малолюдець схвильовано глянув на Тіфані.

— Я — голова нашого клану, пані, — сказав він. — І я називаюсі… — він запнувся, — Пограбуйко, прошу пані. Але я тя прошу, не оберни то проти мене!

Ропух був тут як тут, щоб пояснити:

— Вони вірять, що імена чарівні, — промурмотів він. — Вони ніколи не кажуть своїх імен людям, аби їх не написали.

— Ая, у сирйозних дукументах, — підтвердив фіґель.

— В кушторисах чи ще десь, — додав другий.

— Чи на оголошеннях «Хто видів такого-то», — додав інший.

— Ая, на тих во, на рахунках і на розписках, — докинув його товариш.

— На постанові арешту майна ше!

Фіґлі занепокоїлися від самої тільки думки про письмо.

— Вони вірять, що написане слово ще потужніше за просто вимовлене, — прошепотів ропух. — Вони вважають, що письмо магічне. Слова їх непокоять. Глянь-но на їхні мечі. Якби тут був правник, то вони б уже сповістили нас блакитним сяйвом!

— Гаразд, — сказала Тіфані. — Помалу стає зрозуміліше. Обіцяю не записувати імена. А тепер розкажіть мені про Королеву, яка викрала Погіршая. Чия вона королева?

— Не можу вголос сказати, пані, — відповів Пограбуйко. — Вона своє ім’я почує і прийде, хоч би і край світа була!

— Це правда, до речі, — підтвердив ропух. — А тобі навряд чи та зустріч потрібна.

— Вона зла?

— Гірше злої. Просто називай її Королева та й усе.

— Ая, Крулева, — підтакнув Пограбуйко. Він роздивлявся Тіфані занепокоєними сяючими очицями. — Ти не знала про Крулеву? Ти, нащадка Бабуні Болячки, яка вросла в ті пагорби кістками? Ти не знаєш, шо ту ся робе? Вона шо, тобі не повіла? Ти не відьма, чи як? Не може такого бути! Ти ж гепнула Зеленозубу Дженні по гулуві і дивилася в очі безокому Вершникові без голови, так чи нє?

Тіфані несміливо усміхнулася у відповідь, а тоді прошепотіла до ропуха:

— Хто така Туся? Що вона робить? І Бабуня не мала ніякої нещадки!

— Наскільки я зрозумів, — пояснив ропух, — вони здивовані, що ти не знаєш, що робиться в цьому краї, не знаєш нічого… е-е-е про магію, а онука Бабуні Болячки мала б знати і спинити чудовиськ.

— А Туся що робить?

— Забудь про тусю, — відповів ропух. — Вони думали, що Бабуня передала тобі магічні сили. Піднеси мене собі до вуха.

Тіфані так і зробила, а ропух прошепотів:

— Краще їх не розчаровувати!

Тіфані став клубок у горлі:

— Але Бабуня мені ніколи не розповідала про чари… — почала було вона. Але замовкла. Бабуня Болячка ніколи не казала про чари. Але показувала ті чари щодня.

…Якось найкращого Баронового гончака застукали на гарячому, як він загризав овечку. Зрештою, це мисливський собака: вівця забрела віддалік у долину, побігла, — бо вівці ж бігають, а собака за нею погнався…

Барон знав, що йому світить покарання за те, що його пес завдав вівцям шкоди. У Крейдокраї є старий, як світ, закон, якого ніхто не пам’ятає, але який велить убити собаку, що кидається на овець.

Та собака його вартував п’ять сотень доларів золотом, тож Барон, розповідається в історії, послав слуг до Бабусиної хижі на колесах. Вона собі сиділа на східцях, покурювала люльку і пильнувала отару.

Вершник прискакав на коні і не завдав собі клопоту спішитися. Так Бабусину прихильність нізащо було не здобути. Підкуті залізом копита нищили торф, а Бабуні це не подобалось.

Вершник мовив: «Барон наказує вам урятувати його собаку, пані Болячко. Взамін він винагородить вас сотнею срібляків».

Бабуня усміхнулася кудись за небокрай, пахкнула люлькою і відповіла:

— Того, хто підніме меча проти пана свого, — вішають. Голодного, що краде в пана вівцю, — вішають. Собаку, що загриз вівцю, — убивають. Такі закони гір, а гори ці проросли мені в кістках. Хто такий Барон, щоб заради нього переступати закон?

І вона знову відвернулась до своїх овець.

— Барон — пан на цій землі, — відповів служка. — Це його право.

Бабуня Болячка винагородила його поглядом, від якого люди сивіють ураз. Так принаймні розповідається в переказі. Та всі розповіді про Бабуню Болячку мають у собі дещицю від казки.

— Якщо це його право, як ти оце сказав, то хай переступає закон, і подивимося, що буде.

По декількох годинах Барон прислав свого доглядача, який мав значно вищий статус, і вони з Бабунею були давно знайомі. Він сказав:

— Пані Болячко, Барон вимагає, щоб ви скористались своїм впливом і врятували його собаку. Він вас за це залюбки винагородить п’ятдесятьма золотими, що має згладити ситуацію. Я певен, ви розумієте, що так виграють усі.

Бабуня курила люльку, пильнуючи овець, і мовила:

— Ти заступаєшся за свого пана, пан — за собаку. А хто заступиться за гори? Де той Барон, заради якого ми маємо переступити закон?

Кажуть, що коли Барон це почув, то аж притих. Та хоч він і був пихатий, — часто без жодних на те підстав, і зверхній, та дурним він не був.

Ввечері він прийшов до Бабусиної хатинки і сів неподалік. Небавом Бабуня Болячка спитала:

— Чим я можу вам допомогти, мій пане?

— Бабуню Болячко, благаю, врятуйте мого пса, — відповів Барон.

— Срібло приніс? Злото? — спитала Бабуня Болячка.

— Ні срібла, ні злота, — відповів Барон.

— Добре. Бо закон, який можна поперти сріблом чи злотом, — то минущий закон. Отож, мій пане, чого ви хочете?

— Благаю, Бабуню Болячко, рятуйте мого пса!

— То ти намагаєшся поперти закон словом?

— Так, Бабуню Болячко.

Бабуня Болячка, розповідається далі в оповідці, помилувалася заходом сонця, а тоді сказала:

— Ну то приходь завтра на світанку до старої кам’яної повітки і подивимось, чи може старий пес по-новому гавкати. Там побачимо. І на тому бувайте здорові.

Мало не все село прийшло на світанку до старої повітки. Бабуня прийшла зі своєю будою і привела вівцю із новонародженим ягням. Вона завела їх у повітку і замкнула там.

Якісь чоловіки прийшли з псом. Пес був розлючений і верткий — він цілу ніч просидів на ланцюгу, а тепер намагався куснути чоловіків, що тримали його на двох шкіряних повідцях.

Пес був волохатий. І мав іклища.

Барон приїхав у супроводі доглядача. Бабуня Болячка кивнула їм і відчинила дверцята повітки.

— Пустите пса у повітку, до овець, пані Болячко? — спитав доглядач. — Ви хочете, щоб він їх загриз?

Ніхто особливо не сміявся. Бо особливо ніхто й не любив доглядача.

— Побачимо, — відповіла Бабуня.

Чоловіки притягли собаку до порога, увіпхали у повітку і затраснули за ним двері. Люди чимдуж припали до маленьких віконечок.

Ягня мекало, пес гарчав, а тоді почулося бекання матері-вівці. Та це не було звичайне овече бекання. В ньому був надрив.

Щось буцнуло об двері, і вони мало не злетіли із завіс. Всередині почулося собаче скавчання.

Бабуня Болячка взяла Тіфані на руки і піднесла до віконця.

Переляканий пес намагався підвестися, але ягня знову подало сигнал, і сімдесят фунтів знавіснілої вівці щодуху, наче бійцівський баран, вгатило його головою.

Бабуня поставила Тіфані на землю і запалила люльку. Вона собі всмак попахкувала люлькою, а позаду неї тряслася хижка і скиглив та скавчав пес.

Небавом вона кивнула чоловікам. Ті відчинили двері.

Собака спромігся прошкандибати на трьох лапах заледве три фути, як ягничка мекнула і буцнула його так, що пес беркицьнув і лапами вкрився.

Пес лежав нерухомо. Він уже, здається, зрозумів, що буде, як він спробує підвестися.

Бабуня Болячка кивнула чоловікам, ті схопили вівцю і заволокли її назад до повітки.

Барон дивився на все це, роззявивши рота.

— Він же ж минулого року загриз кабана! — вичавив із себе він. — Що ви з ним зробили?

— Він поправиться, — відповіла Бабуня Болячка, вправно уникаючи відповіді. — Найбільше його болить уражений гонор. Та тепер він на овець і не гляне, закладаюся, — вона облизала великий палець на правій руці і підняла його догори.

Коли минуло зачудування, Барон теж облизав пальця і притис його до бабусиного. Цей знак був добре відомий усім. У Крейдокраї присяга на пальцях — то незламна клятва.

— Моє слово, закон поперто, — мовила Бабуня Болячка. — Пам’ятайте це ті, хто вершать долі. Пам’ятатимете цей день? Ви мусите.

Барон кивнув їй.

— Пам’ятатимете, — вела далі Бабуня Болячка. І вони з Бароном роз’єднали пальці.

Наступного дня Барон передав Бабуні золото, та це тільки формально була винагорода — насправді ж це був «Веселий Моряк» у золотій обгортці: пуделко дешевого і паскудного люлькового тютюну. А Бабуня курила тільки такий. Вона гнівалась, коли мандрівні крамарі довго не навідувалися і не було як поповнити запаси тютюну. Бабуню було не підкупити жодними скарбами світу, а от унція «Веселого Моряка» — ніколи не залишала її байдужою.

Все налагодилося після цієї оказії: доглядач не так сильно супився, коли орендна плата надходила із запізненням; барон став трохи ввічливішим із людьми. Батько Тіфані якось одного вечора, після двох пив, сказав, що Барону продемонстрували, що буває, коли вівцям уривається терпець, що все може враз змінитися, а мама цитьнула на нього, бо ж ніколи невідомо, хто де розвісив вуха.

А ще, одного разу, Тіфані почула, як тато пошепки казав мамі:

— Це стара вівчарська фіґля, от і все. Стара вівця битиметься, наче лев, на смерть за своє маля, всі це знають.

Ось у чому річ. Ніякої магії. Але на той момент — це було справжнє диво. І не перестало бути магією, коли став зрозумілий механізм…

Нак Мак Фіґлі уважно слухали Тіфані, час від часу позиркуючи пожадливо на пляшку «Спеціальної овечої настоянки».

«А я навіть відьомської школи не спромоглася знайти, — подумала Тіфані. — Я не знаю ані однісінького заклинання. В мене навіть гостроверхого капелюха нема. Все, що я вмію, — робити сир і не гасати в паніці, коли щось йде не за планом. Ага, і ропуха ще маю!»

«Та й я не розумію, що кажуть малолюдці. Та вони знають, хто вкрав мого братика».

«Щось мені підказує, що Барон уявлення не має, що йому з усім цим робити. І я теж, та моя уява здатна на більше».

— Я чимало пам’ятаю про Бабуню Болячку, — сказала Тіфані. — Що мені слід, по-вашому, зробити?

— Келда нас прислала, — відповів Пограбуйко. — Вона чула, що Крулева наближаєсі. Вона знала, шо то буде лихо. Вона нам сказала, шо біда буде і шо тре найти нову відьму, внучку Бабуні Болячки, і та точно знатиме, чим зарадити.

У Тіфані втупилися в очікуванні сотні малолюдців. Дехто з них мав вплетені пір’їни у волоссі, а на шиях — намиста із кротячих зубів. Не варто зізнаватись натовпу людців із посиненими обличчями і шабелинами завбільшки зі самого малолюдця, що ти ніяка не відьма. Нікого не можна так розчаровувати.

— А ви допоможете мені знайти брата? — спитала Тіфані.

Фіґлі у відповідь анічичирк. Тіфані не здавалась:

— Ви допоможете мені викрасти брата у Королеви?

Сотні маленьких — і паскудних — писків ураз засяяли на радощах.

— Оце пу-нашому! Ти знаєш нашу балачку! — озвався Пограбуйко.

— Та не зовсім, — відповіла Тіфані. — Стривайте, я швидко! Йду спакую речі, і вирушаймо, — сказала Тіфані, намагаючись прибрати впевненого вигляду, наче вона знає, що робить. Вона заткнула корком «Спеціальну овечу настоянку». Нак Маг Фіґлі зітхнули, зажурившись.

Тіфані метнулась до кухні, знайшла там лантух, спакувала туди трохи марлі і мазей із аптечки, пляшку «Спеціальної овечої настоянки», — адже тато казав, що то дуже помічне, а тоді, подумавши трохи, поклала ще й книжку «Овечі недуги» і сковорідку. І те, і те згодиться.

Коли ж вона повернулася до молочарні, то там і сліду від малолюдців не лишилося.

Вона розуміла, що слід про все розповісти батькам. Та так діла не буде. Скажуть, що вона «казки розказує». Хай там як, а може, їй вдасться знайти Погіршая до того, як помітять її відсутність. Та, про всяк випадок…

В молочарні вона тримала «молочний щоденник». За сиром треба пильнувати, тож вона завжди ретельно записувала, скільки масла зроблено сьогодні і скільки на це пішло молока.

Тіфані знайшла непописану сторінку, взяла олівець і, висолопивши язика, почала писати.

Нак Мак Фіґлі вигулькували один за одним. Вони не виходили із своїх схованок, але й не з’являлися нізвідки внаслідок чарів. Вони виринали в повітрі так, як виринають обриси облич у тумані чи в диму; так, наче ви просто добре придивилися і дуже хотіли їх побачити.

Мак Нак Фіґлі зачаровано спостерігали, як ворушиться олівець. Тіфані чула, як вони перешіптуються:

— Та ти подиви на той патик для писання, ну, диви, як він сі смикає! То тіко відьма так уміє!

— Ая, та має умінє писати, то точно!

— Але ти ж не позаписуєш наші імена, пра, пані?

— Ая, а то тіло можут запхнути до в’язниці, як буде писане свідчиннє.

Тіфані відклала олівець і прочитала записку:

Тіфані глянула на Пограбуйка, що взявся було дряпатись догори по ніжці стола і напружено спостерігати за рухом олівця — а раптом понаписує чогось небезпечного!

— Ви ж могли мене просто спитати, — сказала Тіфані.

— Ми не знали, шо то ми тебе шукали, пані. Ту на фермі так багато фест моцних жінок. То ми і не знали, хто з них ти, поки ти не злапала Дурноверхого Вулі.

«Оце вже навряд», — подумала Тіфані.

— Так, одначе потреби красти яйця і вівцю не було, — кинула вона суворо.

— Пані, але вони не були цв’єхом прибиті, — відповів Пограбуйко так, наче це було виправдання.

— Ну а як можна прибити яйця! — випалила Тіфані.

— От чого не знаю, того не знаю. То ти б мала таке всяке мудре знати, пані, — відказав Пограбуйко. — Я бачу, що ти вже сі впорала з писанням, то можна йти? Ти маєш мітлу?

— Віник, — пробурмотів ропух.

— Ем-м, ні, — відповіла Тіфані. — Важливо ніколи, — додала вона зверхньо, — не використовувати її без потреби.

— Мудро кажете, — сказав Пограбуйко, з’їхавши вниз по ніжці столу. — Дурноверхий Вулі, ходи-но сюди!

Один із фіґлів, той, що напрочуд скидався на вранішнього викрадача яєць, підійшов до Пограбуйка, і вони обидва схилились перед Тіфані.

— Пані, будьте такі ласкаві стати на нас, — мовив Пограбуйко.

Перш ніж Тіфані роззявила рота, щоб заперечити, ропух процідив крізь стулені уста (а в ропухів неабиякі вуста):

— Один фіґель здатний підняти дорослого чоловіка. Ти їх не розчавиш, навіть якби хотіла.

— Я і не хочу!

Тіфані дуже обережно підняла взуту у важкий чобіт ногу. Дурноверхий Вулі одразу забіг під стопу, і вона відчула, як її нога підіймається у повітря. З таким самим успіхом вона могла б наступити на цеглину!

— А тепер другою ногов, — скомандував Пограбуйко.

— Я впаду!

— То вкусиси за язик! Ми то фест вміємо!

І от Тіфані вже стоїть на двох малолюдках.

Вона відчувала, як людці ворушаться, намагаючись втримати рівновагу. Одначе, вона почувалася доволі впевнено. Відчуття було таке, наче вона взулася у взуття із дуже товстою підошвою.

— Ну, вйо, — вигукнув Пограбуйко з-під її ніг. — І не переживай: той твій котиску пташок не пожере. Пару хлопців ту сі лише, за хатов пильнувати!

Щуроміх крався нишком по гілляці. Він не був з тих котів, що легко позбувалися своїх звичок. Що він вмів — то це патрати пташині гнізда. Він чув пташиний писк, навіть якщо був по той бік садка, а розгледіти гніздо з трьома жовторотиками на самому чубку дерева міг зі самого долу. І от тепер він наближався, крадучись. Ось-ось буде там…

Троє Нак Мак Фіґлів вбрали свої солом’яні дзьобики і весело усміхнулися до кота:

— Здоров був, пане Котиску, — сказав один із них. — Ти шо, виджу, ніц не зрозумів? ЦІП!