Всі системи: небезпека

РОЗДІЛ б

Люди сперечались, куди податися. Сперечались, а ще гарячково прораховували, що з необхідного для виживання вони змогли запхати в цикади. Ми розуміли, що команда, яку Ратті тепер називав «Злогрупа», має доступ до хаб-системи й знає всі місця, де ми вели дослідження. Отже, треба летіти ще кудись.

Ми вирушили до місця, яке запропонували Оверс і Ратті, швиденько вивчивши мапу. То було пасмо скелястих пагорбів серед густих тропічних джунглів, де мешкало безліч різноманітної фауни — досить, щоб збити з пантелику налаштовані на пошук життя сканери. Менса та Пін Лі знизили цикади й прилаштували їх між скелястих круч. Я вислав уперед кілька дронів, щоб мати огляд з різних кутів і коригувати розташування цикад. Потім виставив периметр.

Ми не почувалися в безпеці; ніхто не запропонував облаштувати укриття, хоча в цикадах і зберігалося кілька екстрених наборів. Наразі люди лишалися в літальних апаратах, спілкуючись одне з одним по комунікатору або через локальний потік наших цикад. Особливого комфорту не передбачалося (хоча б через тісноту санітарно-гігієнічних умов), але так безпечніше. У межах досяжності наших сканерів пересувалася велика і мала фауна, допитлива й потенційно так само небезпечна, як і люди, що хотіли вбити моїх клієнтів.

Я з дронами вийшов на розвідку — перевірити, чи в околицях нема ознак чогось великого, що, скажімо, могло б уночі вкрасти малу цикаду. А ще скористався нагодою трішки поміркувати.

Клієнти знали про мій модуль контролю — точніше, про його відсутність, — і хоч Менса пообіцяла, що не донесе на мене, я мусив подумати, що робити.

Вважати конструкта напівботом-напівлюдиною хибно. Це звучить так, наче половинки розділені: мовляв, частина-бот хоче слухатися наказів і виконувати роботу, а частина-людина мріє тільки захиститися й вибратися звідси якомога далі. Та реально я був цілісною збентеженою сутністю, яка й гадки не мала, що хоче робити. Що вважає за потрібне зробити. Що мусить зробити.

Гадаю, можна було б лишити їх напризволяще — хай самі дають раду власним проблемам. Коли я подумав про це, в уяві постав образ Аради або Ратті, яких схопили ворожі вартмехи, — і всередині все стислося. Ненавиджу відчувати емоції через реальність; краще б я переживав їх, дивлячись «Місячне святилище».

Та і що я мав би робити? Податися кудись на цій порожній планеті й жити собі, доки батареї не згаснуть? Якби я хотів вчинити так, то мусив би все спланувати краще й завантажити більше розважальних медіа. Хоча не думаю, що міг би назберігати достатньо, щоб було чим займатися до вимкнення батарей. Згідно з технічними характеристиками, я маю в запасі ще сотні тисяч годин.

І навіть мені це видалося повного дурницею.

Оверс виставила обладнання для дистанційного зондажу, яке мало попередити нас, якби що-небудь спробувало просканувати цю ділянку. Коли люди повернулись у цикади, я швиденько перерахував їх, аби переконатися, що всі на місці. Менса чекала на трапі, показуючи, що хоче поговорити зі мною наодинці.

Коли я заглушив свої потік і комунікатор, вона промовила:

— Знаю, що тобі комфортніше носити непрозоре забороло, але ситуація змінилася. Нам потрібно тебе бачити.

Мені цього не хотілося. Тепер навіть більше, ніж зазвичай. Вони знали про мене забагато. Але водночас потрібно було, щоб вони мені довіряли: тільки так я зможу врятувати їхні життя й надалі виконувати свою працю. Кращу її версію, а не ту ледачу подобу праці, якою я займався, перш ніж щось почало вбивати моїх клієнтів. І все одно мені цього не хотілося.

— Краще, коли люди вважають мене роботом, — сказав я.

— Можливо, за звичних обставин так і є, — вона трохи відводила погляд, уникаючи зорового контакту, що я оцінив. — Але ситуація змінилася. Буде ліпше, якщо тебе сприйматимуть як людину, що намагається допомогти. Адже я саме такої думки про тебе.

У мені наче щось розтануло. Не знаю, як ще описати ці відчуття. За хвилину, опанувавши вираз обличчя, я підняв забороло, а шолом сховав у броню.

— Дякую, — сказала вона, а тоді я вирушив за нею в цикаду.

Люди сортували обладнання та припаси, які встигли закинути всередину перед відльотом.

— Якщо вони відновлять функціонування супутника… — почав був Ратті.

— Вони не ризикнуть, доки не… якщо не дістануть нас, — відказала Арада.

Розлючена і розчарована Пін Лі зітхнула в кому-нікатор:

— Якби ж тільки ми знали, хто ці покидьки.

— Потрібно обговорити наступний крок, — цими словами Менса урвала балачки й сіла позаду, щоб бачити весь відсік.

Інші вмостились обличчям до неї, а Ратті повернув одне з рухомих крісел. Я сів на лавку біля правої стіни. Через потік ми бачили командний відсік малої цикади, де сиділа решта групи, показуючи, що вони також слухають. Менса продовжила:

— Є ще одне питання, на яке мені хотілося б отримати відповідь.

Ґуратин вичікувально поглянув на мене. Та вона не про мене говорить, дурню.

Ратті похмуро кивнув.

— Чому? Чому ці люди так чинять? Яка їм користь?

— Це якось пов’язано з білими плямами на мапі, — сказала Оверс. Вона виклала в потік збережені зображення. — Очевидно, там є те, що вони хотіли б лишити собі й не дати знайти нам або «Дельта-Випаду».

Менса підвелася, крокуючи відсіком туди-сюди.

— Аналіз щось прояснив?

У потоці Арада швидко порадилася з Бгарадвадж і Волеску.

— Ще ні, але ми не завершили повного циклу досліджень. Поки нічого цікавого не траплялося.

— Невже вони справді гадають, що їм це так минеться? — Ратті повернувся до мене, ніби очікував відповіді. — Вочевидь, їм до снаги хакнути системи компанії та супутник, до того ж вони планують звинуватити в усьому вартмехів, але… Розслідування буде ретельним. Вони б мали про це знати.

Забагато факторів у грі, невідомих змінних, але я мушу відповідати на прямі питання навіть без модуля контролю: звичка — друга натура.

— Вони можуть вважати, що компанія та ваші бенефіціари не копатимуть глибше, вдовольнившись версією про неконтрольованих вартмехів. Але вони не можуть просто знищити дві дослідницькі команди, хіба що корпораціям і політичним верхівкам немає діла до цих команд. Чи сильно переймається «Дельта-Випад»? А ваше керівництво?

Вони всі чомусь уважно подивилися на мене. Довелося відвернутись і зосередитись на ілюмінаторі.

Надягнути шолом кортіло так сильно, що аж органічні частини тіла спітніли, проте я ще раз переглянув розмову з Менсою і стримався.

Волеску запитав:

— Ти не знаєш, хто ми? Тобі не сказали?

— Початковий набір завантажень містив інформаційний пакет… — Я не відривав погляду від густих зелених чагарників по той бік скель. Не хотілося розповідати, наскільки мало уваги я приділяв своїй роботі. — Я його не читав.

Арада м’яко запитала:

— Але чому?

Всі так пильно дивилися на мене, що я не зміг вигадати гарну брехню.

— Мені було байдуже.

Ґуратин гмикнув:

— Іти гадаєш, ніби ми в це повіримо?

Я відчув, як у мене сіпнулось обличчя й напружилася щелепа. Неможливо потамувати фізичні реакції.

— Спробую висловитися точніше. Мені було індиферентно і трохи нудно. У це ви повірите?

Він відказав:

— Чому ти не хочеш, щоб ми дивилися на тебе?

Моя щелепа настільки стислася, що в потоці з’явилося попередження про зниження ефективності праці. Я відповів:

— Нема чого на мене витріщатися. Я ж не сексбот.

Ратті чи то зітхнув, чи то роздратовано фиркнув, але емоції його спрямовувалися не на мене. Він мовив:

— Ґуратине, я ж казав. Він соромиться.

Оверс додала:

— Він не хоче взаємодіяти з людьми. А чому б мусив хотіти? Ви ж знаєте, як ставляться до конструктів, особливо в корпоративно-політичному середовищі.

Ґуратин повернувся до мене:

— Отже, модуля контролю в тебе немає, але ми все одно можемо покарати тебе, просто повитріщавшись.

Я поглянув на нього:

— Можливо. Доки я не згадаю, що в мої руки вбудовано гармати.

Менса відповіла з іронічною ноткою:

— Ось так, Ґуратине. Він погрожує тобі, але не вдається до насильства. Тепер задоволений?

Ґуратин повернувся на місце:

— Наразі так.

Отже, він мене випробовував. Ого, сміливий крок. І дуже-дуже дурний.

— Я хочу переконатися, що ти не перебуваєш під зовнішнім впливом, — сказав він мені.

— Годі. — Арада підвелась і сіла біля мене. Я не хотів проштовхуватися повз неї, тому опинився затиснутим у кутку. Вона сказала: — Потрібно дати йому час. Він ще ніколи не взаємодіяв з людьми як вільний агент. Це пізнавальний досвід для всіх нас.

Всі інші кивнули, ніби це мало хоч якийсь сенс.

Менса надіслала мені потоком особисте повідомлення:

«Сподіваюся, ти в порядку».

«Бо я вам потрібен».

Не знаю, звідки зринула така думка. Ну, саме так я і вважав, але Менса — моя клієнтка, а я — вартмех. Емоційних зобов’язань між нами не було. Як і не було жодної раціональної причини, щоб я пхинькав, як плаксиве людське маля.

«Звісно, потрібен. У мене немає досвіду в подібних ситуаціях. Ні в кого з нас немає».

Іноді люди не можуть стриматись і дозволяють емоціям просочуватися в потік. Менса гнівалась і боялась, але не через мене, а через людей, які все це затіяли, надумавши вбити нас знищити цілу дослідницьку групу й перекласти провину на вартмехів. Вона боролася зі злістю, хоч на її обличчі й не відображалося нічого, крім спокійної стурбованості. Я відчував крізь потік, як вона намагається опанувати себе.

«Ти єдиний з нас, хто не запанікує. Чим довше триватиме ця ситуація, тим більше всім нам… всім треба триматися разом і думати головою».

Це була щира правда. І я міг допомогти, просто виконуючи функції вартмеха. Саме мені довірено дбати про безпеку всіх.

«Я весь час панікую, просто ви цього не бачите», — сказав я їй. А тоді додав текстову позначку «жарт».

Вона не відповіла, проте опустила погляд і всміхнулася сама до себе.

Ратті сказав:

— Є ще одне питання. Де вони? Вони підступили до нашої бази з півдня, але це ні про що не свідчить.

Я відповів:

— Я лишив на нашій базі три дрони. Через вимкнення хаб-системи вони не здатні до сканування, проте візуальний та звуковий запис усе одно ведеться. Можливо, вони помітять те, що дасть відповіді на ваші питання.

Один дрон я лишив на дереві, звідки відкривався широкий кут огляду на базу, другий прикріпив під розсувним дахом над входом, а третій сховав усередині хабу під консоллю. Запрограмував тільки на запис — наступний параметр після режиму сну, — щоб коли «Злогрупа» скануватиме, дрони розчинилися в показниках стандартних енергетичних сигнатур системи життєзабезпечення бази. Я не міг під’єднати дрони до системи безпеки, як зазвичай, щоб зберігати дані й фільтрувати нудні частини: знав, що «Злогрупа» перевірить насамперед її, тому вивантажив усі дані в сховище цикади, а тоді очистив систему безпеки.

Я також не хотів розповідати ворогам про себе більше, ніж вони й так знали.

Люди знову подивилися на мене, вражені, що вбивцебот розробив план. Якщо чесно, я їх не звинувачую. У наших освітніх модулях таких штук не було, але тепер нарешті всі прочитані й переглянуті мною трилери та гостросюжетні історії стали в пригоді. Менса захоплено підняла брови й сказала:

— Але ти не зможеш перехопити їхній сигнал звідси.

— Ні, доведеться повернутися й забрати дані, — відказав я.

Пін Лі нахилилася ближче, щоб потрапити в камеру малої цикади.

— Мені потрібно причепити сканер на дрон. Він громіздкий і повільний, але так ми отримаємо щось іще, крім аудіо й відео.

Менса кивнула:

— Гаразд, але пам’ятай: наші ресурси обмежені. — Вона озвалася мені в потік, аби я знав, що вона звертається саме до мене, але зорового контакту не встановлювала. — Як гадаєш, чи довго та група лишиться на нашій базі?

В іншій цикаді застогнав Волеску:

— Всі наші зразки! Дані лишились, але якщо вони знищать нашу роботу…

Інші погодилися з ним, заходившись висловлювати розчарування й занепокоєння. Я притлумив їх і відповів Менсі:

— Не думаю, що вони затримаються надовго. Там немає нічого, що їм потрібно.

На мить на обличчі Менси оприявнилася глибина її занепокоєння.

— Тому що їм потрібні ми, — тихо промовила вона.

І повністю мала рацію.

Менса розписала графік чергувань, передбачивши період, коли я зможу перейти в режим очікування, провести діагностику й підзарядитися. Також я планував використати цей час, щоб подивитися кілька серій «Місячного святилища» і прокачати вміння взаємодіяти з людьми в тісному просторі, не божеволіючи.

Коли люди вляглися — поснули або поринули у свої потоки, — я обійшов периметр і перевірив дрони. Вночі довкілля галасливіше, ніж удень, проте нічого більшого за комах і рептилій не наближалося до наших цикад. Коли я пролазив у люк більшої цикади, чергував Ратті. Він сидів у кабіні пілота й позирав на сканери. Я проминув командний відсік і сів біля нього. Він кивнув і запитав:

— Усе гаразд?

— Так.

Мені дуже не хотілося, проте я мусив дещо з’ясувати. Коли я звільняв постійне сховище для своїх розважальних завантажень, то одним із перших видалив інформаційний пакет. (Так, знаю, але я звик покладатися на зовнішнє сховище системи безпеки.) Пам’ятаючи, що казала Менса, я зняв шолом. Оскільки я сидів поруч лише з Ратті, зробити це було простіше. До того ж ми обидва дивилися на консоль.

— Чому всі вважали моє запитання дивним, коли я поцікавився, чи важливі ви для ваших політичних верхівок?

Ратті всміхнувся до консолі:

— Тому що докторка Менса і є нашою політичною верхівкою, — він повернув руку долонею догори. — Ми з альянсу «Збереження», а це некорпоративна система. Докторка Менса — чинна адміністративна директорка в керівному комітеті. Це виборна посада на обмежений термін. Але один із принципів нашої структури полягає в тому, що адміністратори також виконують свою звичайну роботу, будь-яку. Звичайна робота докторки Менси передбачала цю експедицію, саме тому і вона, і ми тут.

Я почувався тупувато і перетравлював інформацію, коли Ратті з легким натяком у голосі додав:

— Знаєш, на підконтрольній «Збереженню» території боти вважаються повноправними громадянами. Конструкти також належать до цієї категорії.

Та байдуже. Боти навіть як «повноправні громадяни» мусять мати призначеного опікуна — звичайну або ауґментовану людину, часто свого роботодавця; я дивився про це в потоці новин. І в розважальному потоці, де ботів зображують щасливими слугами або таємно закоханими в опікунів. Якби вони показували історії про ботів, які відпочивають протягом усього денного циклу, дивляться розважальний потік і не мусять відбиватися від охочих поговорити з ними про почуття, мені було б набагато цікавіше.

— Але ж компанія знає, хто вона.

Ратті зітхнув:

— О так, знає. Ти не повіриш, скільки нам довелося заплатити, щоб гарантувати дослідницьку страховку. Ті корпоративні засранці — справжні грабіжники.

А це означає: якщо нам таки вдасться запустити маяк, компанія не чухатиметься і аж бігом відрядить до нас транспорт. І її не зупинить жоден хабар від «Зло-групи». Можливо, навіть надішлють сюди швидкий вартовий корабель, щоб перевірити, в чому проблема, ще до прибуття рятувального транспорту. Ціна страховки за політичну лідерку височенна, проте якщо з нею щось трапиться, компанії доведеться відшкодувати астрономічну суму. Величезні виплати, приниження перед іншими страховими компаніями і в новинних потоках… Я відкинувся на сидінні й закрив шолом, щоб подумати.

Ми не знаємо, хто це — «Злогрупа», з ким маємо справу. Проте вони, напевне, в такому ж становищі. Інформація про статус Менси є тільки в безпековому інформаційному пакеті, що зберігається в системі, до якої вороги не мають доступу. Якщо з нами щось трапиться, доведеться провести ретельне розслідування, адже компанія відчайдушно намагатиметься перекинути на когось провину, а бенефіціари так само відчайдушно спробують звинуватити компанію. Ніхто не купиться на трюк з неконтрольованим вартмехом.

Я ще не знав, як би ми могли використати цю інформацію. Принаймні не зараз. Мене не втішала думка (і я певен, не втішила б вона і людей), що дурна компанія помститься за них, якщо/коли їх усіх переб’ють.

Тож наступного дня опівдні я приготувався повернутися малою цикадою в периметр нашої бази, зібрати дані з дронів. Я хотів полетіти сам, але оскільки мене ніколи не слухають, Менса, Пін Лі й Ратті вирішили летіти також.

Зранку я був пригнічений. Уночі намагався подивитися нові серіали, але навіть вони не розважили мене; реальність виявилася надто нав’язливою.

Важко було не думати, що все може піти не так. І тоді всі загинуть, а я або розлечуся на шматки, або отримаю новий модуль контролю.

Коли я проводив передполітний огляд, підійшов Ґуратин і сказав:

— Я лечу з тобою.

Цього ще бракувало. Я завершив діагностику батарей і відповів:

— Я гадав, що ви задоволені.

Йому знадобилася десь хвилина.

— А, так, те, що я сказав учора ввечері.

— Я пам’ятаю кожне сказане мені слово.

Звісно, це була брехня. Кому таке потрібно? Більшість розмов я видаляю з постійної пам’яті.

Він промовчав. Через потік Менса зауважила, що я не мушу брати його з собою, якщо не хочу або вважаю, що це загрожує безпеці команди. Я знав, що Ґуратин знову мене випробовує, але раптом щось піде не так і він загине, я засмучуся не настільки, як коли б це був інший член групи.

Краще, якби Менса, Ратті й Пін Лі лишилися тут; я не хотів ними ризикувати. А під час довгої подорожі в Ратті може виникнути спокуса поговорити про мої почуття.

Я сказав Менсі, що все гаразд, і ми підготувалися до вильоту.

Я вирішив зробити значний гак на захід, щоб «Злогрупа» не виявила сховок людей, навіть якщо вистежить наш курс. Коли ми вийшли на прямий шлях до бази, починало сутеніти. А дісталися потрібної зони вже в темряві.

Минулої ночі люди погано спали через тісноту і значний ризик загибелі. Менса, Ратті й Пін Лі надто стомилися, щоб багато розмовляти, й задрімали. Ґуратин сидів у кріслі другого пілота і за весь час не промовив до мене ані слова.

Ми летіли в темному режимі — без світла, без передач. Я підключився до локального внутрішнього потоку малої цикади, щоб ретельно роздивитися скани. Ґуратин відстежував потік через імплант — я відчував його присутність, — але користувався мережею тільки для того, щоб визначити, де ми є.

Раптом він сказав:

— Є питання.

Я здригнувся. Дотеперішня тиша заколисала мене хибним відчуттям безпеки. Я не дивився на Ґуратина, хоча й бачив у потоці, що він дивиться на мене. Шолома я не надягнув: не хотів ховатись. А за мить збагнув, що клієнт чекає на мій дозвіл. Якось це дивно, по-новому. Виникла спокуса проігнорувати його, але було цікаво, що за тест він підготував цього разу. Він не хотів, щоб інші це чули? Тому я відповів:

— Питайте.

— Чи тебе покарали за смерть шахтарів?

Я не сильно здивувався. Мабуть, вони всі хотіли про це спитати, але тільки Ґуратину вистачило грубості. Або сміливості. Одна річ — дражнити вбивцебота з модулем контролю, зовсім інша — лізти до непідконтрольного вбивцебота.

— Ні, не так, як ви гадаєте. Не так, як покарали б людину. Мене вимкнули на певний час, а тоді інколи вмикали, — відповів я.

Він завагався:

— Ти нічого не усвідомлював?

Ага, тоді б я легко відбувся, правда?

— Зазвичай органічні частини сплять, але не завжди. Ти відчуваєш: щось відбувається. Вони намагалися очистити мені пам’ять. Вбивцеботи надто дорогі, щоб нас знищувати.

Він знову дивився в ілюмінатор. Ми летіли низько над деревами, я зосереджено стежив за сенсорами рельєфу. Відчув у потоці спалахи свідомості Менси. Мабуть, вона прокинулася, коли заговорив Ґуратин. Зрештою він сказав:

— Ти не звинувачуєш людей у тому, що вони змушували тебе робити? У тому, що з тобою сталося?

Ось тому я й радію, що я не людина. Тільки людям може спасти на думку таке. Я відповів:

— Ні. Це дуже людська риса. Конструкти не такі дурні.

А що я мав робити? Повбивати всіх людей, бо працівники компанії, що займалися конструктами, виявилися негідниками? Зізнаюся, вигадані люди з розважального потоку мені подобаються значно більше, ніж справжні, але одних без інших не буває.

Інші члени команди заворушилися, прокинулися й посідали, тому він більше нічого в мене не питав.

Коли ми дісталися свого периметра, стояла безхмарна ніч. Кільце стрічкою сяяло в небі. Я скинув швидкість, тож ми повільно летіли між поодинокими деревами, що прикрашали пагорби на краю рівнини, де стояла наша база. Я чекав, що дрони зв’яжуться зі мною. Це б означало, що вони досі працюють і «Зло-група» їх не знайшла.

Відчувши перші обережні дотики до свого потоку, я зупинив цикаду й опустив її нижче лінії дерев. Приземлився на схилі пагорба, виставив ноги цикади, щоб вирівняти її положення. Люди чекали схвильовано й нетерпляче, але мовчали. Звідси ми не бачили нічого, крім наступного пагорба й скупчення дерев.

Усі три дрони функціонували. Я відповів на пінґи, намагаючись якомога швидше закінчити передачу. Мить напруги — й почалося завантаження. Згідно з часовими мітками, дрони записали абсолютно все з моменту їхнього запуску дотепер, адже не мали точніших інструкцій. Цікава для нас частина — ближче до початку, а взагалі — купа даних. Я не хотів надто довго затримуватися тут, розбираючи інформацію, тому надіслав половину в потік Ґуратина. Той знову промовчав, тільки відкинувся в кріслі, заплющив очі й почав ознайомлення з матеріалом.

Спершу я перевірив дрон, встановлений ззовні, на дереві. Проглянув його запис на великій швидкості й виявив мить, коли він зафіксував якісне зображення літального апарата «Злогрупи».

То була велика цикада новішої, ніж наша, моделі, в якій ніщо не викликало підозр. Вона кілька разів облетіла базу — мабуть, просканувала, — а тоді приземлилася на наш порожній посадковий майданчик.

Певно, вороги зрозуміли, що ми втекли, — жодного літального апарата на майданчику й ніякої відповіді по комунікатору, — тому не намагалися вдати, ніби прилетіли позичити інструменти чи обмінятися даними. З вантажних відсіків висадилися п’ять вартмехів із великою вогнепальною зброєю, що призначена захищати команди дослідників на планетах з небезпечною фауною, на кшталт цієї. Зображення на нагрудних пластинах броні підказували, що двоє з них — уцілілі мехи «Дельта-Випаду». Мабуть, їх таки відправили в бокси після нашої втечі з нещасної бази. А інші троє представляли «Злогрупу» з квадратним сірим логотипом. Я зосередився на зображенні й відіслав його всім.

— «Сірий Криз», — уголос прочитала Пін Лі.

— Хтось про них чув? — запитав Ратті.

Не чув ніхто.

Всім п’ятьом вартмехам встановили модулі бойового управління. Боти рушили до бази, а п’ятеро невідомих людей у польових скафандрах з кольоровим маркуванням вилізли з цикади й пішли за ними. Вони також мали зброю — ручну, надану компанією. Ту, що мала б використовуватися тільки в разі нападу місцевої фауни.

Я сфокусувався на людях, наскільки дозволяла якість зображення. Вони довго сканували простір і шукали пастки; це дало мені привід потішитися, що я не витрачав часу на цих пасток облаштування. Проте щось у цих людях підказувало: я дивлюся не на професіоналів. Вони не солдати, як і я сам. їхні вартмехи — не бойові, а звичайні охоронні, надані в оренду компанією. Стало легше. Принаймні не я один хтозна-що роблю.

Зрештою я побачив, як вони зайшли в базу, лишивши двох вартмехів надворі охороняти цикаду. Я позначив цей уривок, відправив його Менсі та іншим, а сам продовжив перегляд.

Раптом Ґуратин різко виструнчився й вилаявся невідомою мені мовою. Я зробив собі зарубку перевірити мовний центр на великій цикаді. А тоді миттю про це забув, коли Ґуратин сказав:

— У нас проблема.

Я поставив свою частину завантаження з дронів на паузу й поглянув на уривок, який він позначив. Це запис зі схованого в хабі дрона.

Візуально ми бачили тільки розмите зображення вигнутої опори, проте чітко почули людський голос:

— Ви знали, що ми прийдемо, а отже, гадаю, спостерігаєте за нами зараз, — промовив жіночий голос без вираженого акценту, послуговуючись стандартною лексикою. — Ми знищили ваш маяк. Прилітайте за цими координатами, — далі жінка продиктувала довготу й широту, які мала цикада записала для мене, і часовий проміжок. — Можна домовитися. Насильство не обов’язкове. Ми були б раді відкупитися від вас — чи дати те, що вам потрібно.

І більше нічого, тільки кроки, що стихали, доки не зачинилися двері.

Ґуратин, Пін Лі й Ратті заговорили одночасно. Менса урвала їх:

— Тихо!

І всі змовкли.

— Вартмеху, твоя думка?

На щастя, я її мав. Доки ми не отримали завантаження з дронів, моє головне враження підсумовувалося словами «от лайно». Але тепер я сказав:

— їм немає чого втрачати. Якщо ми прийдемо на зустріч, вони можуть повбивати нас і перестати хвилюватися. Якщо не прийдемо, вони шукатимуть нас до завершення проекту.

Тепер Ґуратин переглядав відео посадки. Він сказав:

— Ще один знак, що це не справа рук компанії. Ці типи точно не хочуть ганятися за нами до кінця проекту.

— Казав же вам, що то не компанія, — гмикнув я.

Менса перебила Ґуратина, перш ніж він устиг відповісти:

— Вони гадають, ніби ми знаємо, чому вони тут і навіщо все це затіяли.

— Помиляються, — розчаровано буркнув Ратті.

Насупившись, Менса почала викладати свої міркування іншим:

— Але чому вони так вважають? Мабуть, знають: ми побували в одному з не позначених на малі регіонів. А це означає, що в зібраних там даних може ховатися відповідь.

Пін Лі кивнула:

— Отже, можливо, решта команди вже розібралася.

— Так ми отримуємо козир, — замислено промовила Менса. — Але як же його використати?

І тут мені сяйнула велика ідея.