Янголятко в кутих черевиках. Книга друга

Прекрасне Місто з жовтого каменю.

Перейти через міст над прірвою, між двох померлих перед ним та закляклих, мов скелі, багатоголових Пацючих Царів. Через повалені ворота. Обережно, аби не ступити ногою на вирізьблених охоронців міста. Попід вежами. Щоб побачити будинки, завмерлі на естакадах потяги, незбагненні знаки на вивісках кондитерських та згаслі рекламні щити.

Розділ 1

Вони пішли з Міста, і я вирішила не шукати їх.

Я стояла край тротуару, піднісши руку, але жодне таксі не зупинялося біля мене.

Я зайшла до безлюдної крамниці — порожні закам’янілі полиці, розколини кам’яних стін, касовий апарат, що перетворився на камінь, лампи з жовтого каменю під стелею — і спитала:

— Я шукаю людей, схожих на пацюків. Ви не знаєте, де вони?

До мене ніхто не озвався.

Я сіла в залишений кимось із них автомобіль, але ключ запалювання переламався, мов кам’яна пластинка, а з приймача на панелі посипався пісок.

Місто було по-справжньому безлюдне.

Кинуте-кинуте Місто.

Я простувала його вулицями, обминаючи нори якихось тварин, що оселилися тут, велетенські скелети й сліди на жовтому камінні дороги.

А згодом я почула голоси.

Голоси лунали тихо. Їм не треба було кричати, адже вони сиділи поруч, одне біля одного.

— Та ні, — мовив один. — 3 боку синтаксичного — цілковита нісенітниця.

— «Царював три тисячі літ», — причитав другий мовець. — «Цар пішов. Але цар прийде знову».

Я обійшла будинок і побачила двох археологів, що сиділи навпочіпки біля закам’янілого трамвая. Обережно здуваючи піщинки, вони намагалися прочитати вирізьблені на ньому літери.

— Вітаю, — сказала я.

Вони озирнулися.

— Я шукаю Людино-Пацюків.

— Здрастуй, — сказав один. — Ми теж їх шукаємо.

— І теж не можемо знайти.

Табір — це п’ять поставлених колом наметів.

Супутникова тарілка передавача.

— Поламався, — сказав про нього один археолог.

Я крутила ручкою.

Почула тихе:

— Шшшшшшшшшшшш…

— Вітаю, — сказала я.

Обидва археологи озирнулися.

Один поправив окуляри й усміхнувся, упізнавши мене.

Милий, симпатичний і добрий.

Він згадає, про що мріяла: про наш дім, наше життя, про сон у нього на плечі. Про його безсоння. «Доброго ранку». Мене, котра не засинала, бо не спав він. Нас, які прожили разом…

— Крихітка…

— Ні, — кажу я. — Ви помилилися.

Я подорослішала? Я стала іншою?

Мені потрібний чоловік, чий футляр для запонок перетворився б на моє ліжко?

Ні.

Просто це йому слід прийти до мене, коли я здувала пил, щоб розібрати вирізьблені на камені письмена.

Або хоч озирнутися до того, як я сказала:

— Вітаю, я шукаю Людино-Пацюків.

— Гаразд, — він згідливо кивнув.

А через п’ять хвилин:

— Це наш табір.

— Ми поставимо тобі намет.

Ми сиділи довкола багаття, й вони розповіли мені про Людино-Пацюків:

— … Мавпячий Цар…

— … Великий Цар Пацюків…

— … вони виграли четверту битву…

— … але потім успіх од них одвернувся…

— … вони пішли під землю…

— … але руді мавпи й далі переслідували їх…

— Ось книга…

— Ось запис…

— Ось загадка про це…

Вони частували мене консервованим хлібом та гірким чаєм.

— … знищили охорону біля Воріт…

— … устигли оголосити тривогу, але багатьох…

— … потяв цілий загін ворогів…

— … устигли зачинити Ворота…

А Чоловік в окулярах дивився мені у вічі й шепотів, немов освідчувався:

— Ось, що пишуть про це самі воїни Мавпячого Царя: «Відступати нам нікуди. Нікуди! Вони викликали з Глибинних ярусів Смерть! Вони наближаються!».

— Після цього їм дали спокій.

— Непогано, — сказала я. — Але куди вони поділися потім?

Вони замовкли.

Нарешті один із них мовив:

— Гаразд. Ходімо спати.

Я ще не заснула, коли Чоловік в Окулярах виліз зі свого намету і промовив:

— А все ж таки, куди вони пішли?

Археологи, котрі думали про те саме, заворушилися.

Нарешті один із них розстебнув блискавку на дверях намету й сказав:

— Нумо дізнаємося.

— Спробуємо дізнатися.

Коли вранці я прокинулася, вони стояли, виквецяні глиною, та посміхалися до мене:

— Ходімо.

Вони привели мене на околицю міста.

— Ось.

Ми стояли перед кам’яним монолітом із безліччю знаків.

— Оцей знак читається «ми».

— А цей «змушені — відсутність вибору; нас примусили; поставили перед необхідністю».

— А оце — «але».

— А цей знак означає «ніколи».

«Нас примушують піти. Але ми ніколи на здамося. Нас ніхто не переможе. І хай не тішить вас те, що ми відступили».

А трішки нижче:

«Так, наш Великий Цар, який володарював три тисячі літ, пішов. Але він прийде знову. І ми повернемося разом із ним».

— Дякую, — мовила я і вийшла на дорогу.

— Бувай.

Розділ 2

— Цей знак читається «ненависть».

— Цей — «невідомість».

— А цей «так визначено».

Цілком достатньо, щоб, перейшовши третину всесвіту, самотужки прочитати наступний напис:

«Тут буде наша нова оселя, й лихо спіткає того, хто зазіхає на…».

Але той, хто вирізьбив це на камені, не встиг дописати, уражений сталевою стрілою.

Тут було безліч стріл.

Тут було багато забитих Людино-Пацюків, порубаних щитів та поламаних списів.

Я стояла край рівнини, вкритої тілами. Лускаті обладунки Людино-Пацюків, лискучі панцери Підземних Рицарів.

Я присіла й доторкнулася до рани. Кров іще не скипілася. Шерехате рукав’я меча було тепле.

Повернутись і знайти Підземних Рицарів? Увійти до їхніх чертогів і стати на коліна перед троном їхнього Короля?

Незважаючи на двох величезних вовків, що стережуть його трон.

— Я потребую допомоги.

— З тобою підуть п’ятдесят воїнів.

Вони воювали за свій підземний рай.

Гинучи зі зброєю в руках, вони сподівалися знайти тут спокій. Але прийшли Людино-Пацюки…

— Ми допоможемо тобі, — скаже мені їхній Король.

П’ятдесят закутих у блискучі панцери воїнів вирушили в дорогу разом зі мною та презирливо посміхнулися, коли минали стелу із написом:

«Тут буде наша нова оселя…» і сказали мені, коли нас оточили зграї Людино-Пацюків:

— Тримайся за нами.

Ненависть і люте сичання. Тисячі напружених тятивою стріл.

Ненависть, лють і жадоба нищити.

Але я могла б зіткнутися з ними й без допомоги Підземних Рицарів, коли прочитала:

«І лихо спіткає того, хто зазіхне на нашу нову оселю» та коли ступила на вулицю їхнього Нового Міста.

І коли підійшла до їхніх нових будинків, зведених із нерівних уламків сталактитів.

Зустрічатися б із найлютішим з усіх ворогів:

— Шшшшхххххх!!! — величезні пацюки, що пересуваються на двох ногах.

Вони мчать до мене зусібіч.

Стріляти по них, ледь встигаючи міняти обійми. Убивати їх, знаючи, що патронів мені все одно забракне. І тоді…

— Ото й по всьому, — скаже Вітчим. — Обійшлося навіть без оживлених тобою мертвяків.

— Та невже? — здивується Мачуха. — Вітаю.

Розділ З

Я могла б просто не дістатися до них, потрапивши в нескінченний коридор, не мала б сили пройти повз риштаки обабіч.

Руки, що звідусіль тягнуться до мене:

— Урятуй мене!

— Допоможи мені!

— Випусти мене!

Голоси приречених на довічні муки:

— Я не зробив нічого лихого!

— Я нічим не завинив!

— Зглянься!

— Я далі так не можу!

Тьмяні лампи нескінченного коридора. Темінь за ґратами, лише простягнуті руки; а якщо підступитися ближче та поглянути на тих чудовиськ — завданих сюди на віки вічні грішників.

— Я нічим…?

…вона здригнулася, коли він зайшов до кухні. Взявши зі столу відрізаний для нього окраєць, він рушив до дверей, але не стримався й на порозі кинув їй:

— Шльондра.

Вона схлипнула.

Дарма, нехай діждеться вечора. Упродовж дня в ньому накипить стільки люті, що він висловить їй не лише це. І тоді вона не мовчатиме, як учора. Він усе одно змусить її галасувати, хай для цього йому доведеться навіть убити її…

— Я не зро…

— …стомившись, він спорудив собі хатину в лісі. Він знайшов та приручив пугача. А коли постарів настільки, що коріння папороті стало твердіше від його зубів, він повернувся в село, але побачив натомість згарище та нетлінні кістки його сестер і онуків.

Він не мав сили збудувати корабель. Усе, на що він спромігся, — назбирати кори, покласти на неї черепи та ребра й віднести до моря.

Він дочекався, поки відлетіли гуси, маючи намір зимувати в селі. Адже все одно то була б його остання зима. Вона таки стала останньою. Бо випав сніг та вбив його.

Надто пізно пошкодував він про те, що його не допустять до Обителі Богів, і він не зустрінеться з тими, кого досі пам’ятає та хто досі пам’ятає його…

— Рятуй мене!

…вони штурмували те бісове селище впродовж вісімнадцяти днів. Не вистачило б чотирьох літаків, щоб одвезти додому всіх його загиблих друзів.

А коли вороги забрали з єдиного двоповерхового будинку свій подертий прапор і пішли в останню контратаку — без жодного патрона і з єдиною на всіх гранатою, вони пустили їх, щоб розстріляти упритул із гранатометів.

А потім вони зайшли в селище, й хто хотів — ґвалтував жінок, а він та ще кілька зійшлися на майдані в центрі та зверхньо, як переможці, покурювали цигарки, слухали вищання жінок і посміхалися…

Бідолашні грішники, я не могла їм зарадити.

Варто було випустити котрогось із них, як він, кваплячись наситися кров’ю, кинувся б на мене.

— Ото й по всьому, — скаже Вітчим. — Обійшлося навіть без мерців.

Вітчим був тут. Я бачила його сліди. Я чула його голос, що виголошував Чорні Слова:

— … Ні, я не можу їх повторити.

Знаючи, якими вони будуть, коли вийдуть із-за своїх ґрат, він прагнув змусити їх служити йому. Адже це так просто.

Навіть простіше, ніж створити почвар, влаштувавши задля цього Кінець Світу.

І коли я опинюся в коридорі, замки на кільканадцяти ґратованих дверях будуть відімкнені:

— Вирррррррррр!!!

— Гирррррррррр!!!

— Хикккккккккк!!! — десятеро приручених Вітчимом чудовиськ рушать до мене.

Бідолашні грішники, вони так і не зрозуміли, за віщо потрапили сюди.

А втім, я могла б пропасти й, зустрівшись із ними.

Я не могла б зайти до печери переночувати та почути, як шарудять по камінню безліч довгих хвостів. Увімкнути ліхтар і побачити, що з усіх боків на тебе стіною насуваються схожі на людей пацюки…

Або ж стати на прю з їхнім найвидатнішим стрільцем. Очі в очі. На безлюдній вулиці, що так і прилипла до вікон.

— Паскудна поплічнице янголів, я викликаю тебе!

— Паскудний пацюче, я приймаю виклик!

Ледь-ледь ворушити пальцями і знати, що моя куля пройде крізь його тіло і залишить у ньому тридцятисантиметрову діру. Або що його куля залишить мене тут навіки.

Але я подовжу свій шлях на безліч років і тоді зможу прийти до них, як втомлена подорожня.

Я тоді сяду на камінь і зажмурю очі. А пальці Людино-Пацюка доторкнуться до мого плеча, і я почую:

— Ми чекали тебе.

А коли мій пістолет упреться в його підборіддя, він скаже:

— Ми чекали тебе, як друга.

— Як подругу.

— Як подругу, — посміхнеться він, вищиривши довгі ікла.

Повірити? Але ж ліпше, ніж померти.

— Здоров будь, Великий Пацюче.

— Здорова будь, людинко, що ніяк не стане янголом.

Розділ 4

Їх залишиться так мало, що нікому буде ненавидіти мене. Вони виграють усі війни, переживуть усіх ворогів і зустрінуть мене, як мудрі старці.

— Давно ми не бачили янголів.

— Хоч і траплялись усілякі з-поміж них.

— І лихі, і лагідні.

— Навіть такі, що вміли ходити по стелі.

Останні представники колись могутньої раси, такої древньої, що їм пощастило пережити всіх своїх богів та демонів.

— Ми давно не бачили янголів.

— Після того, як сюди приходив Диявол, ти остання з тих, котрі навідуються до нас ізвідтіля.

— Після того, як до нас приходив Диявол…

— Мій Вітчим?

— Авжеж, — скаже Чоловік-Пацюк. — Він пропонував, щоб ми вбили тебе. Обіцяв за те винагороду.

— Але ж це неможливо! — сказала я.

— Ми знаємо, — сказав Чоловік-Пацюк. — Тому відмовилася.

— Отже, я можу викреслити вас зі свого списку?

— На жаль, ні. Через Короля Демонів. Він знав, як примусити нас ненавидіти тебе.

— Але ж я ваш друг, — нагадаю я.

— Подруга, — скаже мені Чоловік-Пацюк.

— А може, ви роздумаєте?

— Пізно, — скаже він.

— Але чому?

Він кивне головою, і я піду слідом за ним. Довгим коридором до неозорих солоних ланів натомість висохлих підземних морів.

По хрусткій, наче сніг чи отрута «Г.Р.», солі.

До переможених Людино-Пацюками вирізаних із соляних монолітів войовників.

Вони заклякли в кристалах солі, ці володарі лісів, люди-ящери, люди-алігатори, чорношкірі воїни екваторіальних рас, напівчоловік-напівкінь, жінка-зебра, герої атомних воєн, підземні лицарі, грішники, що вирвались із гратованих чистилищ, мандрівники засніжених ланів.

І постамент без жодного знаку.

— Тобі прочитати?

— Ні.

Я достатньо вивчила їхні письмена, щоб розібрати вирізьблене на ньому:

— Він знав, що не зможе нам заперечити. Він знав, що ми не повіримо йому. Й тоді він нацькував на нас істоти, які з ним прийшли.

— Безликих почвар…

— Так, — мовив Чоловік Пацюк. — Істоти без облич та імен.

— Нам більше нема куди йти. Це останнє місце, де ми можемо залишитися. Далі йти — отже, зникнути по дорозі. Ніхто не дістанеться мети.

Три безликі почвари напали на їхнє Останнє Місто.

І воїни Людино-Пацюки билися з ними до останку. І ніхто не кинувся їм на допомогу, адже їхні Боги та демони були мертві.

Розбиті шоломи, плоть, що спливає з-під кольчуг, щити, які стали вощаними, не здатні поцілити влучно.

І коли зосталось усього троє воїнів, один упав навколішки, роздер металеву луску на грудях і сказав:

— Я вбираю тебе в себе, — магічні слова кожного, хто вирішив увібрати в себе зло.

— Я вбираю тебе в себе, — сказав другий воїн.

— Я вбираю тебе в себе, — мовив третій, стаючи навколішки поруч із ними.

— І почварам не залишалося нічого іншого, як увійти в них.

— Ми знали, що прийде янгол, отже, варто було б сподіватись.

— Знищи тварюк — і ми не чіпатимемо тебе.

— Позбав нас від почвар, — сказав Людино-Пацюк. — Від цих, а ще й від тих, котрі мають прийти з поверхні Землі.

Я могла б сказати їм «ні», але він знав магічні слова:

— Ти янгол, і ми просимо тебе про це.

Розділ 5

— Подивишся на них?

— Ні.

— Обереш собі зброю?

Із купи трофеїв двадцяти переможених рас?

— Кликатимеш на допомогу?

Кіт, який обмахує мене рушником? Вовк із цеберком льоду? Пес, котрий показує мені, де ліпше вдарити:

— У тебе вийде, дитинко, дай лишень йому хоч раз відкритися.

Я заперечно похитала головою.

— Заховайте мене десь, — попросила я.

— Розумію, — сказав Чоловік-Пацюк.

Манюсінька кімнатка. Дрібка світла крізь щілину дверей. Гола холодна долівка.

Стоячи навколішки:

— Мені лячно.

Стуливши благально долоні:

— Я боюся, що не зможу.

Примруживши очі, щоб побачити його:

— Не видай мене.

Єдина можливість не вдавати з себе веселу, коли хочеться плакати. Перед Тим, Хто Знає про тебе все. Не дозволяючи, щоб страх та біль стисли тебе в грудку та кинули долі. Підтягнути коліна до грудей і вимовляти пошепки:

— Нічого цього немає, — і цим зробити довколишній світ сірим та пустопорожнім.

Цілковита порожнеча безпеки.

— Нічого цього немає…

— Пробач мені… Допоможи мені… Підтримай мене…

Самим порухом губ.

Тим, що десь там, глибоко в середині. Знаю — Він однак почує.

Тому, котрий Несе в Собі Світло Любові.

— Допоможи мені… Підтримай мене… Не кидай мене…

Допоки підлога не стане верхівкою гори та піднесе тебе під самісіньке небо. Аж до Нього. До того, котрий Дарує тобі Світло…

А потому на кін, до кола чадних вогнищ, оточених трибунами, до тих, що підштовхують уперед наконечниками списів, до слова «треба», до переконаності, що «по-іншому ніяк не можна».

Розплющити очі, облизати язиком губи. Невдовзі вони будуть покусані. Невдовзі вони стануть солоними від крові та сліз.

А поки що…

Тримаючи руки в кишенях, дихати в настовбурчений комір. Просто чекати, коли витягнуть клітки з трьома пійманими тварюками-воїнами. Це почвари зробили з них зло.

Але до цього ще…

— Дай мені сили…

— Я чую тебе…

Розділ 6

— Ну, давай.

— Даю, — сказала я.

— Випускайте.

Одержимий злом воїн розламав клітку, рикнув на мене:

— Ххххрррррррааааа!!!

Він здійняв догори важкий шпичастий шар на довгому ланцюгу.

— ІПшшшуууууг!

— Шшшшуууууг!

— ІПшшшуууууг!

Обертаючи його над головою, він повільно наближався до Крихітки.

Скільки таких Крихіток уміститься в одному воїнові Пацючого Царя? Мабудь, тридцять вісім.

— Шшшшуууууг!

Він трішки попустив ланцюг, і шар гепнувся об плиту, на якій ще мить тому стояла Крихітка.

— Жжжаххх!!!

Чемні дівчатка так не можуть померти. Від такого удару. Вони не мусять викликати відразу навіть після своєї смерті.

Я ухилилася, і він знову не поцілив у мене.

Перекид.

Завмерти, підібгавши ноги та знову зробити сторчака. Тільки тепер через друге плече.

— Шшшшш-гах!

— Хххрррясь!!

Цього разу удар був такої сили, що йому довелося обмотати ланцюгом зап’ясток, аби висмикнути свій шар із плити.

Але я вчепилася за довгий шпичак на шарі й полетіла до воїна вкупі з ним. Щоб, зістрибнувши, притиснути долоню до його неосяжних грудей, поміж роздертих пластинок луски, до тварюки, яка засичала.

І вибити її з нього Словами Любові.

І далі прошмигнути перед завмерлим воїном та покінчити з нею остаточно.

— На віки вічні…

— Перша…

— Пусте, — сказав Вітчим. — Одна Крихітка — одна безлика почвара.

І на мене нацькували одразу двох одержимих злом воїнів.

Розділ 7

Якби ж то можна було розділити двох воїнів на кількість Крихіток, що вміщається в них…

У руках одного — сокира, прут із гачкуватими кігтями — у другого.

— Еге…

Навіть покурити не дадуть.

Вони кинулися на мене й зіткнулися лобами в тому місці, де мене вже не було.

Жахливе зіткнення.

— Б-Б-Б-АААХХХХХ!!!

Страшний удар, від якого здригнулося підземне склепіння.

Щити розлетілися на друзки.

На мить вони перетворилися на чотирирукого, двоголового велетня.

Цього було досить, аби я приземлилася позад них і сказала:

— Зараз вам трохи поболить, — я доторкнулася до їхніх спин і вигнала із них зло. Я вбила його ще до того, як воно впало на кін.

— Пусте, — сказав Вітчим.

— Гаразд, — сказала я. — Давай.

Він не встиг закінчити свою думку про те, що:

— Одна Крихітка та всього дві безликі почвари.

Вони виступили проти мене всі троє. Щити закинуто за спини, в руках — неймовірно довгі двосічні мечі.

— Ооооо!

— Жжжах!

— Жжжах!

— Жжжах!

— Жжжах!

Вони розмахували мечами, немов божевільні, а мені довелося показати їм усе, на що я була здатна. Я викручувалася так, що аж дзеленчали всі мої амулетики та ланцюжки.

— Жжжах!

— Жжжах!

— Жжжах!

Я навіть сама не знала, як приземлюся кожного наступного разу. Відштовхуючись руками, зроблю нове сальто, або впавши на спину, перекинуся й сплюну кам’яний пил, здійнятий ударом меча біля мого обличчя, — і знову перекинуся через голову.

— Жжжах!

— Жжжах!

— Жжжах!

— Жжжах!

Еге ж, три — це таки забагато.

Їх вели почвари. Ними керували почвари. Крізь їхні очі дивилися почвари та розтинали повітря їхніми довгими мечами.

— Жжжах!

— Жжжах!

— Жжжах!

Мимо! Мимо! Мимо!

Три закляклих переді мною мечі.

От аби побігти по них, мов по сходах, а потім — підстрибнути.

А тепер полічіть, скільки разів я обкрутилася навколо себе!

Нарешті я дісталась першого.

Тварюка вихопилася з нього й засичала, але я вбила її.

— Ще дві, — мовив Вітчим.

— Ще одна, — сказала я, бо в цю мить знищила другу почвару.

— Одна?

— Авжеж, — підтвердила я і вбила й цю.

— Мммммммм — як стогін ненависті.

Мені теж було б прикро, коли б хтось знищив те, що належить мені.

Розділ 8

— Ти обіцяла повбивати всіх тварюк, — нагадав мені Чоловік-Пацюк. — Усіх, котрих він зуміє до нас заслати.

— Я пам’ятаю, — сказала я.

— Тоді рушай.

— Іду.

— Але щоб вернулася…

Цікаво, як ся має їхній цар, отой, що правив аж три тисячі літ?

Розділ 9

Хтось на мене чекав біля дверей відчиненого люка. Хтось навіть запалив оранжеві вогники на завбачливо спорудженій обабіч нього огорожі.

— Чудово.

Я видерлася нагору, але підважити люк та вмостити його на місце…

Місто спало. Тиша. Лише ніч та осінній туман.

Залиті лагідним світлом вулиці. Підсвічені обличчя камінних оберігачів сну в нішах на стінах будинків.

Чаша водограю з уповільненим, ніби теж заснулим, струменем води. Я сіла на її краєчок, підібгала ноги й дістала сигаретку.

Клац

Вдихнула.

Як давно я не курила!

— Охххх…

Відкриваю рюкзачок, дістаю з нього список.

«— мисливці раз;

— мисливці вісім;

— дикі пси;

— людино-пацюки;

— оживлені мерці;

— добрий лікар».

Я вписала новий рядок:

— Безликі Вітчимові почвари, — і затяглася сигаретою ще раз.

— Чудово.

Я заховала список і дістала книжку.

Оту саму, що її читаєш упродовж усього свого життя.

В ній немає літер. Лише назва та малюнки. У мене: «Крихітка в чарівному саду», «Крихітка та люди в бузкових каптурах», «Крихітка біжить», «Крихітка падає», «Крихітка забила колінце», «Крихітка регоче», «Крихітка закопилила манюнього носика», — яскраві й гарні, але лише ті, що вже минулися. «Крихітка позаду Вершника Нічних Трас», «Крихітка на підлозі будиночка в Снігових Горах усміхається до вогню», «Крихітка, що заснула на м’якому дивані десь у надрах Замку Ігор».

А ті, що в майбутньому — чисті аркуші, на яких ледь-ледь проступає фарба. Що це? «Слинявий рот, а в руці ніж і відображення мого обличчя»? Ні. Я погортала сторінки. Я не хочу знати, що буде аж ген-ген. Мені треба знати, як діяти далі.

«Крихітка та Великий Жебрак», «Прожектори підземних військових баз», «Голова Сцілли, яка чекає здобичі», «Крихітка та одержимий воїн», Вітчим, який увігнав кігті в стільницю. Кружальце білої фарби витікає з його рота. «Ммммм…», «Нічне Місто». «Крихітка скраєчку кам’яної чаші на тлі застиглого струменя води з розгорнутою книжкою в руках».

Аж ось безликі почвари.

Картинка тьмяна. Але це моя спина. А зі мною четверо тих, кого я не зможу подолати.

Одначе не вдається розгледіти їхніх облич.

Я добуваю телефон і набираю номер Залізного чоловіка.

— Слухаю, — каже він.

— Ви і Пес допоможете мені?

Він помовчав, потім сказав:

— Навряд.

— І не сподівайся, — сказав Вовк.

— Вибач, — сказав Пес.

— Сама, — сказав Кіт.

Усе так. Адже це були не мої янголи. Адже одна з істот, зображених поряд зі мною, — жінка. Дуже молода і, мабуть, дуже вродлива.

— Можна? — спитала я.

— Можна…

Я перегорнула сторінку, побачила себе завмерлою і опинилася віч-на-віч із названим батьком.

— Усе зрозуміло.

Я знала, де їх шукати.

Розділ 10

Першого я побачила на недобудованій трасі.

Я впізнала на купі щебеню бульдозер.

— Вітаю, — кинув він мені.

А компанія молодиків та дівчат, котрі їх любили, стояла біля двох машин, і ті урчали моторами та мали ось-ось вибухнути. Один стояв посередині й говорив, показуючи запаленою сигаретою:

— Три кілометри. Зупиняєтесь метрів за десять до асфальтоукладальника. Хто приїздить перший — той переміг. Зрозуміло?

— Так.

— Так.

— Так, — сказав молодик і затис кермо поцяцькованими татуюванням руками.

— Так, — сказала тварюка, що сиділа в сусідній машині. Татуювання обвивало її жилаву шию.

— Рушаймо.

— Давай, — загукали хлопці.

А хтось із них кинув услід за машиною, в якій сиділа тварюка, пляшку.

А через п’ятсот метрів машина з молодиком, пробивши огорожу, вилетіла з підвісного моста величезним бензиновим смолоскипом.

Він був першим із тих, кого я одібрала у Вітчимових почвар.

Убитий тварюкою, тепер він мусить допомогти мені побороти…

На малюнку було чотири обличчя. Я пішла шукати ще трьох.

Другою була дівчина.

Вона плакала, а тварюка, що вдавала з себе її коханого, глузувала з неї.

— Я вагітна, — сказала дівчина.

— Від кого? — спитала тварюка.

— Не будь таким…

— Яким?

— У нас буде дитина.

— То й що?

— Як ти можеш так казати?!

— Тобі потрібні гроші?

— Які гроші?

— Сама знаєш.

Дівчина повернулася й пішла геть. Але тварюка наздогнала її, повернула обличчям до себе й спитала:

— Скільки ти хочеш, га?

Удома вона зайшла до кухні, увімкнула всі конфорки газової плити.

— Хай буде так. — мовила вона. — Отак буде найліпше…

Вона стала другою…

Третій.

У коридорі на сто квартир смерділо дешевими харчами, котами, цигарками та ще казна-чим.

Тьмяна лампа залишилася позаду, і що далі він ступав, то робилося темніше. Одні двері прочинилися, тож він мало не стрельнув. Глянувши на пістолет, що смикнувся в його руці, на те, як він трохи присів на широко розставлених ногах, старенька виставила тонкий сухий палець із круглими вузликами суглобів і показала на двері позад нього:

— Це там. Вам туди.

Він кивнув головою та повернув до дверей, на які йому показали.

«306»

Йому треба було саме сюди.

Він натис на клямку — двері подалися.

Він подивився туди, звідки прийшов, і побачив ще двох — зі своїх. Якщо на них зачекати, можеш згаяти час, тим-то він ударом плеча розчахнув двері й залетів до крихітної, цілком темної квартири. Він присів, зачекав мить, тоді підніс руку до вимикача і…

— БАХ!

Тварюка, що сиділа в кімнаті, щосили натисла на курок, і його пожбурило з дверей уже мертвого.

— Ходімо, — я подала йому руку.

— Ти янгол?

— Так, — сказала я.

— Ми йдемо до раю?

— Ми йдемо нищити почвар.

Четвертого…

А четвертого я так і не встигла знайти, бо зіткнулася віч-на-віч із Вітчимом.

— Вітаю, маленька.

— Мене звуть Крихіткою, татусю.

— Я пам’ятаю, — одказав він. — А як звуть твоїх нових друзів?

— Яких друзів?

Але він лише усміхався, й це вивело мене з рівноваги.

— Не треба! — зарепетувала я.

Знайдений мною чоловік випередив тварюку, розвернув свою машину в кінці траси й радісно загорлав:

— Йо! Йо! Йо!

— Не роби цього!

Знайдена мною жінка увімкнула газ і, плачучи, сіла біля плити, коли пролунав телефонний дзвоник.

— Пробач мені, — сказала тварюка, яку вона кохала.

Вона всміхнулася і схлипнула.

— Можна мені прийти? — спитала тварюка.

— Звісно, — сказала вона.

— Ну, будь ласка! — сказала я.

Третій з відшуканих мною розчахнув двері ударом плеча й залетів до крихітної, зовсім темної квартири. Він присів, зачекав мить, а тоді підніс руку та увімкнув світло. У квартирі не було ані душі.

— Шукатимемо далі? — спитав Вітчим.

— Напевно, ні, — відказала я.

— Здрастуй, квартирко.

— Здрастуй, Крихітко, — сказала вона й додала тихіше: — А в нас гість.

— Гість?

— Ти зрадієш, — вона ввімкнула світло, і я побачила Вовка. Він усміхався до мене.

— Вовк…

— Важка ніч? — спитав він.

— Дуже, — відповідала я.

Розділ 11

— Вовче!

Я була рада.

Крихітко…

Вовк крутонувся на підборах. Вовк розкинув руки. Вовк блимнув зеленим вогнем своїх смарагдових зіниць.

— Ну що, Крихітко? — низький спокійний голос.

Голос, від якого проймає дрож. Дрож нетерпіння.

— Що?

Дрож від передчуття кохання.

— Вовче…

— Що?

І ось він уже поруч. Наді мною схиляється його обличчя. Очі в очі. В його подихові — запах свіжої крові.

— Вовче…

Усмішка за мить до поцілунку…

Скільки я мріяла…

Як давно я хотіла…

Відчуваю запах…

Випадковий доторк…

Скільки разів я мріяла побачити його очі. А в його очах — нічну дорогу. Відбиток повновидого місяця. Як давно мені хотілося помітити своє відображення серед застиглих у його зіницях могильних хрестів. Відчути його запах. Пригорнутися до його грудей і знати, що це Вовк.

— Вовче…

Звести погляд і побачити в його очах себе.

— Вовче…

Я підвела голову й побачила, що на мене дивляться очі тварюки…

— Тварюка?!!!

Б-АААА-Х!!!

Мене вхопили за горло пальці безликої почвари, що обернулася на Вовка. Мій пістолет уперся в її плоть.

— Ненавиджу тебе, — гарчання пекельного перевертня.

— Ненавиджу тебе, — моє позбавлене повітря хрипіння.

Кігті, ладні вп’ятися в мене.

Мій пістолет, що стрельнув:

— Б-АААА-Х!

— Розважаєтеся, — запитав Пес.

— Ненавиджу, — сказала я.

— Розумію, — посміхнувся він.

Прихилився до одвірка та склав руки на грудях.

Це Пес.

Я дивилася на мертву почвару. Мене трясло: опоганити мою… найліпшу… лише Вітчим… лише його тварюки… я ненавиджу його та…

— Заспокойся, — сказав Пес, підійшов і поклав мені на плече руку.

— Вони не варті того, — сказав найдобріший у світі Пес.

— Жодної твоєї сльозини, — повільно вивільняючи кігті з руки Пса, що луснула, мов сухий кокон.

— Ччччч-вааах!!!

Ударом мені пропороло п’ятьма кривавими смугами одяг та шкіру й відкинуло під стіну.

— Жодного твого зазіхання, — почвара, що вдавала з себе Пса, стояла наді мною. — Адже так, Крихітко?

Мені страшенно боліло, але я сказала тварюці:

— Авжеж, — і натисла на курок.

— Квартирко, — покликала я.

— Я тут, — сказала вона.

— Прибереш тут?

— Звісно, — сказала вона. — А ти куди?

— До Залізного Чоловіка, — сказала я і відвернулася від дзеркала.

П’ять довгих смужок пластиру. Дві довелося поміняти, бо вони враз просочилися моєю червоною кров’ю.

На мить напружитись і смикнути:

— Щщщах!

Перечекати — і ще раз:

— Щщщщах!

— Ох, — прикусивши губоньку. Ще до того, як квартирка пожаліла мене, я сказала їй: — Пусте. Загоїться.

— До весілля? — спитала вона й кинулася на мене безликою почварою.

— Ж-ААА-ХХХХХХХ…

— Таксі!

— У вас кров, — сказав мені таксист.

— Пусте. Скоро минеться.

— До карної поліції.

— Авжеж, — сказав він.

— До Залізного Чоловіка, — сказала я черговому на прохідній.

А коли заходила до кабінету:

— З.Ч., ти…

— Авжеж, — сказала мені почвара, що сиділа за столом.

Мені, котра все ще тримала в руці пістолет.

— Вітчиме.

Він не озвався.

— Вітчиме!

— Бах! — постріл у його тварюку.

Він мовчав.

— Вітчиме!!!

— Бах! Бах! Бах! — аж допоки закінчилися патрони.

— О…

Тварюка померла, і Споруда Карної Поліції перетворилася на руїни. На «будинок до знесення».

Зірваний дах і три криві стіни в клаптях шпалер, що сіріють безмісячної ночі.

Крихітка і мертва почвара.

— Клац, — ударив бойок у порожнечу.

— Клац, клац, клац.

Я зійшла вниз.

Я поглянула на підсвітлене запальничкою Котове обличчя.

— Ти теж тварюка? — спитала я.

— Можливо, — він подав мені сигарету.

— То тебе вбити?

— Як хочеш, — сказав він.

Я глибоко вдихнула.

— Легше?

— Трохи, — сказала я.

— Крихітко.

Я розплющила очі.

— Ранок, — сказала Квартирка. — Треба вставати.

— Ранок, — я посміхнулася. — Ранок, — сказала я. — Ранок!

Моє ліжечко! Моя Квартирка! Мій бік, він майже не болить! Моє Місто, зі своїм вуличним гар мидером!

— Каву, сигаретку, душ? — спитала Квартирка.

— І мою книжку.

Я розгорнула її, проте обличчя, як і вперше, були темні.

— Хто ви? — спитала я та доторкнулася до них пальцями. — Де мені вас шукати?

— У місті заворушень, — сказала Квартирка.

— Чудово, — сказала я.

Розділ 12

Місто бунтувало. Місто грімкотіло рок-н-ролом вуличних заворушень. Ревуть сирени, горлають ворохобники, через поліцейські шеренги летить пляшка. Удар. Дзенькіт. Палаючий бензин.

Підсилене мегафонами:

— КОЖЕН, ХТО ПЕРЕБУВАТИМЕ НА ВУЛИЦЯХ…

— Уууууууууу!!! — ревуть важкі штурмові машини з написами «Поліція».

— Бу-бу-бу! — гуркочуть станкові кулемети.

— КОЖЕН, ХТО ВІЗЬМЕ УЧАСТЬ…

— КОЖЕН, ХТО…

Закляклий під стіною труп.

— Рятуйте! — біжить жінка.

Її сумочку шматують нічні воїни, чуби їхні сяють райдужними гребенями.

— Дзень-дзелень! — у вікно полетів камінь.

Я вийшла на вулицю:

— Чудово!

Мені тут сподобалося.

— Будь обережна.

— Авжеж-авжеж!

Кваплюсь опинитися серед усього цього.

Ревуть сирени, зі скреготом летять шкереберть автомобілі, ритмічний стукіт по щитах. Хіба має значення, через що сталося отаке? Уряд нас ошукав! Наші програли у футбол! «Громадяни, всі — на барикади!» Або просто: «Остогидло!!!» Чому? Байдуже. «Не позбавляйте нас права схилятися перед тим, перед ким нам хочеться. І жертвувати собою!»

Хай навіть задля того, щоб сказати:

— А пам'ятаєш, як ми тоді?

Горить асфальт, чорний дим, чорні стяги. Хто всидить удома? Кому не закортить подивитись, як світять у нічному небі летючі кулі?

Вийти всією родиною. А повернувшись додому, зашторити вікна й сказати:

— Вони молодці!

— Саме такі хлопці рятували й врятують нас!

Вони рятують світ? Я теж хочу бути з ними!

За поворотом наражаються на штурмову машину.

— ПІД СТІНУ!!! — крізь мегафон на вежі.

— Звісно.

Я стала під стіну. Доки їхній комп’ютер, затямивши моє обличчя, вишукував його по нескінченних поліцейських архівах.

— Є, — сказав офіцер, котрий сидів у штурмовій машині. — Звуть «Крихітка». Утекла з дому. Батько шукає.

— Щось іще?

— Більше нічого.

— Тоді нехай іде геть.

— МОЖЕТЕ ОПУСТИТИ РУКИ! ВИ ВІЛЬНІ! — А трохи тихіше: — Ліпше повертайся додому!

Я спромоглася лише кивнути у відповідь.

Та хіба я могла пройти повз тих, що гукали до мене:

— Гей, а ходи-но випий з нами!

Вони сиділи за спорудженою з магазинних меблів барикадою.

Їх було восьмеро, озброєні ланцюгами й саморобними луками. Я взяла в них пляшку та сказала:

— Хай вам щастить, — і зробила кілька ковтків їхньої веселої втіхи.

— Лягай! — гукнув мені чоловік із сережкою у вусі, і ми впали.

— БА-БАХХХ!!! — вибухнула та посипалася камінням стіна.

— Мимо! — загорлали вони й підвелися.

— Весело? — спитав мене Чоловік із Сережкою.

— Дуже, — сказала я. — Бувай.

Я перелізла через їхню барикаду.

— Тікаймо! — мене схопили за руку.

Я озирнулася і побачила, як гуркоче гусеницями «Штурмовик-2».

— Сюди! — юнак у пропаленій армійській куртці затяг мене у під’їзд.

— Нам довелося відступити, — сказав він одхекуючись.

На рукаві сержантські нашивки, а пістолет стріляє повітрям.

Вулицю заснувало димом, штурмовик завмер і зачадив розбитою баштою.

— Класно! — вигукнув юнак.

Я сказала:

— Трохи згодом. — Це до трьох снайперів, які засіли на даху, маючи одну гвинтівку на всіх трьох.

Поки я знайшла справжніх воїнів. Четверту роту та маленького Йохана, що впав поруч зі мною та спитав мене:

— Ти жива? — коли курява від вибуху вляглася.

Маленький Йохан прибув сюди на деренчливому ваговику, тримаючись за брезентовий дах, а за вечір до всього цього він іще вивчав розмовник:

— Руки вгору!

— Вперед!

— Стій!

— Чинити опір безглуздо, — уперше за всі дні заворушень.

— Четверта рота, — командував офіцер, — за мною рушай!

Маленький Йохан підхопився й побіг, а я побігла слідом за ним.

Ми простували крізь дим і вже за колоною з Плакучою Дівою потрапили під кулеметний вогонь та одразу втратили шестеро чоловік.

— Рацію в укриття! — гукнув офіцер. — Ти і ти — як супровід! Марш!

Радист пригнувся, розбив каскою вітрину аптеки, затягнув рацію в приміщення.

Маленький Йохан та ще один солдат вбігли за ним.

На стінах — полиці з фаянсовими слоїками, на прилавку — відкрита каса, всюди розкидані етикетки без написів, відчинені двері до середніх кімнат.

Радист поставив батареї на прилавок і стягнув зі спини рацію, а Йохан попрямував до відчинених дверей за прилавком, при цьому він почепив гвинтівку на шию та витяг із-за ременя гранату.

Скинув ковпачок, вивільнив шнурок запалу.

— Не бійся, там нікого нема, — сказала я.

— А що за дверима?

— Аптекарева квартира, — сказала я. — Їдальня, он миска для юшки на сервірованому столі. Висунуті шухляди серванту. Дитяча кімната. Спальня батьків. Фотознімки на стіні. Здертий з ліжка матрац. Розбиті шибки.

Кулеметники повстанців знову почали стріляти. Для початку вони прошили перехресною чергою миттєво вчавленого в бруківку солдата, тоді відразу дістали ще трьох, які ховалися за афішною тумбою.

— Я перевірю, — сказав він.

— Не треба.

Варто йому вийти нагору, до якоїсь кімнати у квартирі над аптекою, як кулеметна черга з вулиці — просто крізь вікно.

Кулі дзижчатимуть об стіну, зриватимуть тиньк та кришитимуть ліпнину на рамах від картин…

— Стривай.

У цю мить до аптеки зайшли солдати та їхній лейтенант.

— Рацію, — наказав Лейтенант, узяв навушники й прокричав: — Квадрати двадцять шість, двадцять сім, тридцять дев’ять! Повторіть! Правильно! Ні! Жодної змоги! Гаразд! Чекаємо!

— Він віддав навушники солдатові, сів, обіпершись спиною об прилавок, дістав із кишені шкіряний портсигар й закурив. Незважаючи на те, що рота зазнала втрат, він був веселий, пустив кільця диму та підморгнув до солдата, що дивився на нього:

— Сподобалося?

— Дуже, — відказав той.

— Отож-бо. А тепер усі до підвалу.

Сорок вісім найважчих бомб…

А потім Лейтенант спитав:

— Хто найближче до дверей?

— Я, Йохан.

— Вийди подивися, що там.

Ми ще не піднялися сходами, коли побачили небо. Будинку не було. Не було також п’яти близьких вулиць. Лише уламки стін та де-не-де стирчаки понівечених ліхтарних стовбів.

— Усміхнися, — сказала я. — Ви перемогли.

Він усміхнувся, тоді я сказала:

— Бувай.

— Стривай, — мовив до мене маленький Йохан. — Скажи мені бодай щось.

— Ти житимеш дуже довго, — сказала я. — Ніколи не загинеш від кулі трьох снайперів, ніколи не помреш на переправі через міст до Острова Розваг, ти не знатимеш чотирьох поранень і не повернешся додому інвалідом. Твій Лейтенант не напише твоїй мамі: «Шановна пані Свансон, Ваш син загинув як герой».

— Дякую, — сказав він.

Каска повна вина.

— Випий за мене.

Я розгорнула книгу. Обличчя все ще невиразні.

Клацання запальнички. Лясь-лясь-лясь — у кишенях пусто… Сигарет у мене ніт…

Розділ 13

Я зайшла до маленької крамнички й сказала:

— Сигарети.

— Що? — спитав мене Грабіжник і поклав гвинтівку на прилавок.

Я побачила прострілені яблука. На підлозі лежав власник крамнички.

— Я не заважатиму? — спитала я і поклала свою книгу на прилавок поряд із Грабіжниковою гвинтівкою.

— Що ти, — сказав він, а двоє його приятелів посміхнулися. — Якраз навпаки. Ось покінчимо з ним, і ти нас порозважаєш.

— Само собою, — сказала я, стріляючи в Грабіжника.

І далі, ставши на коліно, — в його друзяк.

— Дякую, — сказав мені Переляканий Дідусь, коли я допомогла йому підвестися.

— Дайте мені сигарет, — попросила я.

Я відкрила пачку, закурила й поглянула на малюнок: «Крихітка, почвари та чотири особи. Їхні обличчя ніяк не вдавалося розгледіти».

Озвався телефон, і Переляканий Дідусь сказав:

— Вас.

Телефонувала Квартирка.

— Крихітко, — сказала вона. — У місті заворушення. Ліпше тобі повернутися додому. Я непокоюся.

Моя бідолашна, злякана телевізійними новинами, Квартирка.

Я вбила всіх трьох снайперів, одразу після того, як вони забили незрячого, котрий не зумів розшукати свій спалений будинок.

Я пішла в атаку з потішними хлопчиками, одягненими у викрадені з військових складів куртки. В гурті людей, на чиїх поношених піджаках були нашиті шестикутні зірки, я розганяла демонстрацію нації, примушуючи голомозих ридати, ковтати свою кров та повзати на колінах.

Я принесла цукерки та іграшки двом малюкам, які плакали в темряві.

Я навіть рушила в одній шерезі поліціянтів, вистукуючи дубцем свій рахунок:

— Бум!

— Бум!

— Бум!

Укупі зі знетямленими після цілого тижня заворушень поліцейськими.

Але коли вони увірвалися в юрбу Дітей Квітів, коли заходилися топтатись по плакатах із рожевими та блакитними серцями, коли вони перестали бачити, кого б’ють, я викинула і щит, і дубець.

Я пішла від них, пожбуривши свій шолом на багажник палаючої машини.

— Сті-ій! — волав до мене їхній командир. — Ти дизертирка! Я накажу заарештувати тебе!

Але я не озирнулася, лише показала йому свій найдовший палець.

Кивнула:

— Авжеж-авжеж.

Ось тобі.

— Що?!

Вечір завершився тим, що я стрибнула на приступець тролейбуса, — його захопила компанія недолітків-убивць.

— Це крадіжка! Усі — на підлогу! Ми їдемо пити молоко!

— Молоко з ножами!

— Дике молочко!

Під звуки Дев’ятої великої Людвіга Вана, — нехай гримить так, щоб її міг почути хтось аж на місяці.

Я сіла на підвіконня й дивилася, як палає Місто. На затишне світло у вікнах тих, хто не знав, що в ньому коїться. На крокуючі загони. На юрмисько в чорному вбранні біля театру з афішею: «Прем’єра». На сотні телевізорів у розбитих вітринах.

П’ятий канал:

— У місті заворушення!

Канал «Л!Л!Л!»:

— Бунт розростається!

Канал «Т,Т,Т!»:

— Наші кореспонденти повідомляють:

Канал на додаткових кнопках:

— Пряме ввімкнення!

Я роздивлялася на кольорові спіралі води музичних водограїв, вуличного декламатора віршів, який розповідав про давно минуле кохання, дріб’язок, що падав у його капелюх. Я дивилася на вивіски, на манекенів за опущеними жалюзі зачинених після тривалого дня магазинів, на столики вуличної кав’ярні.

— Вовк!

Я побачила його, він сидів за одним зі столиків.

Вовк, а навпроти нього сидів Патлатий Диявол.

— Та годі, — сказав Диявол.

— Я серйозно, — мовив Вовк.

— Але ж тоді, тієї ночі — хіба не я був дужчий?

— У тебе нове тіло, — сказав Вовк.

— Нове тіло й жодного старого шрама, — посміхнувся Диявол.

— Отже, ніяких доказів того, що ти колись був переможений?

— Кимось і колись. — весело шкірився Диявол. — Чи переможений, чи просто спіткнувся та впав.

— Дівчино, — він підніс два пальці.

Офіціантка кивнула і взяла замовлення.

— Упав чи був кинутий, — посміхався до нього Вовк.

— Чотириста разів гадюкою, — реготав Диявол. — Хіба все затямиш?

— Я радий бачити тебе, — сказав Вовк.

— Я радий бачити тебе, — повторив Диявол.

Я взяла в офіціантки тацю й поставила перед ними замовлені страви.

— Крихітка. — сказав Вовк.

— Вітаю.

— Знайомся, — той, що сидів навпроти Вовка, підвівся.

— Крихітка, — сказала я.

— Я знаю.

— А вас як звати?

— А моє ім’я вам іще знати не час.

Мене це зачепило. Я віддала офіціантці тацю й пішла геть із тераси.

— Крихітко, — покликав Вовк.

— Крихітко, — покликав і Демон. Він з мене глузував.

— Не хочу.

— Та годі тобі.

Вовк стояв, поклавши руки на камінні перила. Диявол зійшов кам’яними сходами й перетнув мені шлях:

— Ну годі.

— Ні.

— Ходімо, — сказав він.

— Навіщо?

Він відкрив багажник своєї машини й показав мені мертву Вітчимову почвару.

— І що з того? — мовила я.

— Хочеш, я покажу тобі свою книгу? — спитав мене Диявол.

— Хочу.

Дияволова книга була важка й така ж товста, як і Вовкова. В ній було на сто тисяч сторінок більше, ніж у моїй.

— Лиш одну картинку, — попередив Диявол.

— Гаразд, — погодилася я.

Я побачила Крихітку. Вона ковзала заледенілим нічним дахом, тим часом як по його гребеню двоє чоловіків гналися за демоном, котрий од них утікав.

— Але їх усього двоє.

— Та це ж тільки одна картинка.

Я могла повністю роздивитись їхні обличчя, ті обличчя були мені добре знайомі — мисливці на демонів: чорнявий Алекс та білявий майор Конт.

— Ходімо, Крихітко, — сказав Диявол.

Ми перетнули вулицю, зупинилися в глухому закутку між двома будинками.

Я побачила всіх чотирьох мисливців.

Вони трудилися три дні поспіль. Три шалені дні та три такі ж шалені ночі.

Навіть майор хитався від утоми.

І коли вони нарешті добили останнього з викликаних Божевільним Магом демонів, то зійшлися в кінці закутка під засвіченим ліхтарем, і Алекс, упершись руками в коліна та перевівши подих, мовив:

— Усе.

— Я помру, — сказала Інга. — Будьте готові.

— Ми всі помремо, — озвався Алекс. — Але не сьогодні.

— Дякую.

— А тепер — по домівкам. Відпочивати. Митися, — він ледь не сказав «кохатися з манекенниками», й Інга відповіла йому ударом думки: «з копійчаними шльондрами»… — Митися і спати. Все решта — на завтра.

— Хай буде так, — виголосив отець Є.

Вони були такі натомлені, що Інга навіть поїхала додому на таксі, аби не сідати за кермо своєї машини.

Святий отець Є набрав код: «п’ять, чотири, чотири, сім» — та відчинив двері під’їзду.

Світло не горіло. Лише оранжева кнопка виклику ліфта, а ще білий полиск віддаленого дверного вічка.

Ліфт загув, і кабіна поїхала вниз.

Додому.

Він оперся спиною об стіну. Цілих три шалених дні…

Йому навіть не хотілося їсти. Тільки б лягти в ліжко та ввімкнути телевізор, максимально прибравши звук, — нехай би рухливі тіні на екрані навіювали сни. Будь-які. Аби ніч тривала якомога довше.

— Ну, де ти там? — спитав отець Є та ще раз натис на кнопку.

Наче відповідь, до нього вискочив товстий, покритий струпом демон, грюкнувши плечима об двері ліфта з такою силою, що вони здригнулися.

— Схоже, починається четверта доба?

Отець Є відкинув демона ударом.

— Чи ні? — майор зітнув йому голову.

Огледівся. Більше нікого не було.

Прибув ліфт, і отець Є піднявся на свій поверх.

Ніде ані душі. Просто випадковий безсилий і тупий демон, який не зміг повернутись у пекло, чомусь обрав саме його…

— Ходімо, — сказав Вовк і підвів мене до своєї машини.

— І куди ми? — спитала я.

— До них, — відповів Вовк.

— Дякую.

Через Місто, яке лащилося в темряві останнього безсніжного вечора. Через Місто, яке ніколи не знало війни, терору та вуличних заворушень.

Прожектори при вході висвічують хмарини нічного неба. Безліч лискучих машин та вогні біля входу в галерею «Виставка сучасного мистецтва».

Найвагоміший на всю цю вулицю, яскравий-яскравий напис:

— Прошу, — сказав Вовк і відчинив переді мною двері.

Я поглянула на нього й сказала:

— Дякую.

Він цього навіть не помітив…

Я зітхнула й переступила через латунний поріг.

Розділ 14

Виставка сучасного мистецтва…

— Це мистецтво? — спитав Алекс в молоденької дівчини, яка, хоч і стенула плечима, але не зупинилася поруч із ним.

Зали поділені на відгалуження нескладних лабіринтів. Пронизані алюмінієвими конструкціями стелі. Сила-силенна спрямованих у різні боки ламп.

Поодинокі відвідувачі, журнал відгуків, що його зацікавлено погортала дівчина, яка прийшла зі святим Отцем Є. Кава у манюсіньких філіжанках на один ковток, картини й статуї, нерідко простіші, аніж конструкції під стелею.

Що привернуло увагу одного мисливця, котрий випадково побачив сюжет про цю виставку в нічному випуску новин і сказав:

— Треба поїхати…

— Поїдемо, — сказав Алекс. Він запропонував почати цей вечір саме з відвідування виставки.

Але там мисливці незабаром загубили один одного.

Інга, а вона приїхала удвох зі своїм новим другом, зникла перша.

Дівчина, яка прийшла зі святим Отцем, пропала тоді, коли відійшла за буклетом із репродукціями картин та фотозйомками художників. Отець Є залишився чекати її. Алекс, ковзаючи поглядом і ні на чому його не зупиняючи, давно пішов уперед.

— Подобається? — спитав мене Вовк.

Пляма, патьоки, лінії. Забиті в полотно цвяхи, натягнуті поміж ними ниточки. Із десятеро залитих фарбою мішечків. Обличчя, очі, стріли.

— Ні, — відказала я.

Я оглянула кілька секцій, аж тут зіткнулася зі Святим Отцем та дівчиною, котра просто прийшла з ним.

— Розумієте, — казала вона. — Тут багато важить настрій…

Але я вже такого наслухалася.

— Дивись, яка незвичайність.

— Та дурниці.

— Ти вдома почепила б таке?

— Поглянь, якщо прибрати оте й оте — виходить, жінка!

— Правда… Зі спини?

— Так.

— Чудово, — це ті, що роздивляються виставку.

Тому я не зупиняюся біля них і йду до Інги та до манекенника, який приїхав із нею.

— Нудьга, — каже він.

— Ну то й що? — Їй теж усе це не подобалося, але вона не квапилася йти геть. Бодай задля того, щоб подражнити його.

— Ходімо.

— Ні, — наполягала вона, виклично-гарна. — Залишімося.

— Але мені нудно.

Майор Конт пив каву. Їжачком пострижений чуб. Шрам через усю потилицю Я стала коло нього, посміхнулася.

Він подав мені одноразову філіжанку, спитав:

— Подобається?

— Дуже, — відповіла я.

Молоденька журналісточка з диктофоном:

— А ще на виставці представлено роботи в стилі супрематизму…

Я озирнулася, намагаючись зрозуміти, що вона має на увазі.

А Вовк пішов до Алекса. Той стояв у центрі зали…

Алекс і Вовк біля двох скульптур, піднятих на невеликі п’єдестали. Скульптури майже не різнились одна від одної. Але перша була просто бронза, дріт та фарба, — наполовину зсунута маска, глибоко запалі очі з синього скла, чи то крила, чи то роги, ні рота, ні носа, закинута набік голова, шийні хребці, немов шпичаки, що продирають драпірування тоги, і кінчик хвоста з-під нижньої бганки. А друга скульптура — чорне втілення пекла.

Вона стояла, повернувшись до мене спиною, та вичікувала, що робитимуть Алекс та Вовк, і чорнота снувалася довкола неї.

Бузковий саван, одполірований щит, стиснута в кулак тонка воскова рука. Дві маски: сльози і сміх, а під ними — ледь помітні кабалістичні знаки, безглуздо скупчені, проте кожний прирікав на прокляття. Синя пластикова троянда з могильного вікна, хрест у колі, а ще справжній людський череп із двома крутими рогами дивився на нас дірами порожніх вічниць.

Коли надихає не янгол — коли надихає тварюка.

Вона стояла посеред зали й випромінювала зло.

— Майстер Шшшшш, — прочитав Алекс на табличці внизу. — Сансара Сан. «Я думаю про тебе».

— Гарні в нього думки, — промовив Вовк.

— Дуже, — кивнув Алекс.

І, незважаючи на чорні мацаки прокльонів, що потяглися до нього, він випростав руку та штовхнув смерть, яка на нього дивилася. Та гойднулася. Зирнула в стелю, тоді знову на Алекса і впала, при цьому розлетілася клаптями савану, штучними квітками та пофарбованим у тілесне воском.

Алекс нахилився і підхопив ріг, що відколовся, посміхнувся до Вовка, той схвально йому кивнув та сховав ріг до кишені пальта. Цього було доволі: забери один елемент, і смерть стане просто розкиданим по підлозі сміттям.

Скульптуру оцінили в шістнадцять тисяч, але після того, як Інга попросила квитанцію, ту ціну зменшили вп’ятеро.

— Ну, то як вони тобі? — спитав Вовк.

— Дуже, — сказала я.

— Тоді тримай, — і він подав мені аркушик із їхньою адресою.

Складений навпіл аркуш.

Аркуш із рівним Вовчиковим почерком.

Узятись за криптографію?

Атракціон: «Крихітка, що ворожить по руці!» Як сказала та маленька журналісточка? «Супрематизм»?

Розділ 15

А наступного дня було сонце та неозоре синє небо над паруючими дахами.