Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

I Дилема з рибальськими гачками

— Не може бути жодних сумнівів у тому, — сказав містер Філіпс, — що моя теорія правильна. Це кремнієве знаряддя є зразком рибальських гачків первісної людини.

— Можливо. Але, знаєте, це, швидше за все — підробка, і то доволі нова, видряпана звичайним дверним ключем.

— Дурниці! Я поважаю, Дайсоне, ваш літературний талант, але ваших знань з етнології замало, якщо вони взагалі у вас є. Ці рибальські гачки відповідають усім критеріям — вони цілком автентичні.

— Що ж, припустимо. Та, як я щойно сказав, ви почали не з того кінця. Ви не помічаєте можливостей, що миготять у вас перед очима і підстерігають на кожному кроці. Ви рішуче відкидаєте ймовірність зустрічі з первісною людиною у цьому таємничому місті, від якого голова йде обертом, і марнуєте години свого життя, усамітнившись на Ред-Лайон-Сквер і вивчаючи уламки кремнію, що, як на мене, є все-таки підробкою.

Філіпс узяв один з маленьких шматочків і роздратовано підніс його догори.

— Погляньте на цей край, — сказав він. — Ви коли-небудь бачили таке на підробках?

Дайсон лише пробурмотів щось у відповідь і запалив люльку; обоє сиділи і курили в глибокій тиші, дивлячись крізь відчинене вікно на дітей, що гасали на сутінковій площі у світлі ліхтарів — такі ж невловимі, як кажани на краю темного лісу.

— А ви, — врешті мовив Філіпс, — давненько сюди не навідувалися. Підозрюю, над чимось працювали.

— Еге ж, — відповів Дайсон, — як завжди, дошукуючись влучного слова. Я так і постарію в цих пошуках. Та мене страх як тішить думка про те, що в Англії не назбирається і дюжини справжніх знавців стилю.

— Мабуть. Коли ми вже про це заговорили, то й етнологія далеко не найпопулярніша галузь науки. А труднощі! Первісну людину ледь можна розгледіти з відстані в тисячі років.

— До речі, — продовжив він після короткої паузи, — що ви тут казали про можливість зустрітися з первісною людиною на розі вулиці? Звісно, навколо нас є немало людей, чиї погляди надто первісні й примітивні.

— Якби ж то ви, Філіпсе, не намагалися надати моїм словам раціональності! Пригадую, йшлося про те, що ви відкидаєте можливість зустрітися з первісною людиною у цьому таємничому місті, від якого голова йде обертом, — саме це я й мав на увазі. Чи можна визначити термін виживаності? Печерна людина, озерний мешканець, а може, навіть представники дуже давніх і темних народів можуть таїтися серед нас, шастаючи, мов ті вовки в пошуках поживи, крокуючи пліч-о-пліч з ошатно вбраними, у фраках чоловіками, закипаючи брудними пристрастями боліт і чорних печер. Іноді, прогулюючись по Голборн-стріт або Фліт-стріт; я помічаю обличчя, які викликають у мене відразу, але не можу пояснити причини огиди, що викликає нервовий дрож у моєму тілі.

— Любий Дайсоне, не намагайтеся такими красивими словами ввести мене в оману, я на це не піддамся. Я знаю, що виживаність таки існує, та всьому є свої межі, а ваші припущення просто безглузді. Вам доведеться спіймати печерну людину, щоб я в неї повірив.

— Гаразд, так ми і зробимо, — сказав Дайсон, посміюючись з того, наскільки легко йому вдалося впіймати Філіпса на гачок. — Що може бути кращим за прогулянку в такий чудовий вечір? — додав він, узявши свого капелюха.

— Не городіть дурниць, Дайсоне! — сказав Філіпс. — Хоча від прогулянки з вами я не відмовлюся, бо сьогодні направду, як ви кажете, погожий вечір.

— Тоді ходімо, — сказав Дайсон, широко всміхаючись, — та не забувайте про нашу домовленість.

Двоє чоловіків вийшли на площу і звернули в одну з вузеньких вуличок, що відгалужувалася від неї, прямуючи в північно-східному напрямку. Йдучи освітленою бруківкою, вони чули, коли затихали верески дітей і звуки прекрасної «Глорії», що долинали від катеринки, протяжний гул і шум транспорту на Голборн-стріт, що ні на мить не вщухали, відлунюючи у вухах вічним обертанням коліс. Дайсон подивився праворуч, потім ліворуч, вивчаючи дорогу, і згодом вони опинилися у спокійнішому кварталі, крокуючи майже безлюдними площами і тихими вулицями, де панувала непроникна темрява. Філіпс уже зовсім збився зі шляху, й оскільки вицвіла поважність будівель помалу поступилася місцем злиденності, а обдертий тиньк будівель ображав його мистецький смак, він вичавив із себе, що в житті не бачив більш неприємного та сірого району.

— Маєте на увазі, більш таємничого? — перепитав Дайсон. — Попереджаю вас, Філіпсе, ми натрапили на гарячий слід.

І вони ще глибше пірнули в цегляний лабіринт. Лиш недавно вони проминули жваву шумну вулицю, що йшла із заходу на схід, але квартал, в якому вони тепер опинилися, здавався позбавленим будь-якої форми й характеру. Тут — цілком пристойний будинок із розкішним садом, там — хирлявий сквер, а там — обнесений високими сліпими стінами завод, глухі й темні завулки; світло поодиноких ліхтарів не могло розігнати темряви, і все було огорнуте мертвою тишею.

Незабаром, спускаючись занехаяною вуличкою з двоповерховими будинками, Дайсон угледів похмурий, ледь освітлений провулок.

— Ви тільки погляньте! — вигукнув він. — Виглядає багатообіцяюче.

На початку провулка горів вуличний ліхтар, і ще один ледь виднівся в дальньому його кінці. Очевидно, вдень під першим ліхтарем якийсь художник заснував просто на тротуарі свою художню академію, бо все довкола було вкрите свіжими різнокольоровими плямами від фарб, а на клаптику паперу під стіною лежало кілька шматочків крейди.

— Скидається на те, що сюди час від часу зазирають люди, — сказав Дайсон, вказуючи на сліди праці бідного художника. — Хоч я, зізнаюся, в цьому й сумнівався. Ходімо, розвідаємо, що та як.

По один бік від дороги був склад лісоматеріалів, де лежали стоси дощок, що нависали над огорожею, а по другий бік ще вища стіна загороджувала щось схоже на сад, бо видно було тіні від дерев, а легенький шелест листя порушував тишу. Ніч стояла безмісячна, і хмари, що зібралися після заходу сонця, почорніли; в проміжку між двома тьмяними ліхтарями дорога втрачала обриси, поринаючи в темряву, і якщо зупинитись і вслухатися, різке відлуння гучних кроків затихало, і здалеку, неначе з-за гір, долинав слабкий шум Лондона. Філіпс вже наважився було заявити, що з нього годі цих екскурсій, коли гучний крик Дайсона змусив його забути про свої наміри.

— Зупиніться, заради всіх святих, зупиніться негайно ж, а то на щось наступите! Онде! Майже у вас під ногами!

Філіпс глянув униз і побачив невиразні обриси тіла, що, огорнуте темрявою, якось дивно лежало на тротуарі, а потім у світлі сірника, якого запалив Дайсон і який одразу ж погас, на якусь мить заясніла біла манжета.

— Якийсь п'яничка, — байдуже мовив Філіпс.

— Мертва людина, — заперечив Дайсон і почав голосно кликати на допомогу. Незабаром удалині почулися кроки, їх звук наростав і відлунював, а за ними — крики. Першим прибіг полісмен.

— У чому річ? — спитав він, захекано наблизившись до місця події. — Хтось потрапив у халепу? — Він не помічав тіла, що лежало на тротуарі.

— Погляньте! — пролунав з темряви голос Дайсона. — Погляньте сюди! Ми з другом проходили тут три хвилини тому, і ось на що натрапили.

Полісмен посвітив ліхтариком на темну фігуру і скрикнув.

— Хай йому біс! Та цього чоловіка вбили, — сказав він. — Бідолашний лежить у калюжі крові, вона стікає в канаву. І з усього видно, що загинув він не так давно. О! А ось і рана! На шиї.

Дайсон нахилився над тілом. Перед ним лежав небідний джентльмен, вбраний у добротний, гарно скроєний одяг На охайних бакенбардах почала сріблитися сивина. Ще близько години тому він міг бути десь на сорок шостому році життя. З кишені його жилету звисав вишуканий золотий годинник. А на шиї, між підборіддям та вухом, зяяла глибока рівна рана, на краях якої запеклася кров, контрастуючи зі смертельною блідизною його щік.

Дайсон випростався, зацікавлено оглянувшись навсібіч. Мертвий чоловік лежав поперек тротуару, головою до стіни, кров із рани цівкою біта у стічну канаву, утворивши, як зауважив полісмен, вже цілу калюжку. Надійшло ще двоє полісменів, почала збиратися юрба з мешканців довколишніх кварталів, й офіцери робили все можливе, аби втримувати роззяв поодаль від місця події. То тут, то там зблискували ліхтарики полісменів, що намагалися відшукати бодай якісь речові докази, і в світлі одного з них Дайсон помітив на дорозі якийсь предмет, звернувши на нього увагу полісмена, що стояв найближче до нього.

— Погляньте-но, Філіпсе, — сказав він, коли полісмен узяв той предмет до рук. — Скидається на те, що це щось із вашої парафії!

Полісмен тримав у руках темний кремнієвий камінь з широким вістрям, що виблискував, як обсидіан, і своєю формою дуже нагадував тесло. Один його кінець, схожий на руків'я, був шорсткуватий, на протилежному, гострому, густо запеклася кров, а сам камінь був заледве п'ять дюймів завдовжки.

— Що це, Філіпсе? — запитав Дайсон, і Філіпс уважно придивився.

— Дуже давній кремнієвий ніж, — відповів той. — Йому близько десяти тисяч років. Точно такий самий було знайдено поблизу Абурі, у Вілтширі, й усі експерти погодилися з таким визначенням його віку.

Полісмен приголомшено дивився на Філіпса, що був не менш за нього вражений власними словами. Та Дайсон не зважав на них. Інспектор, який щойно підійшов, слухаючи деталі справи, підніс ліхтарик до голови мертвого чоловіка. А Дайсон тим часом з величезною цікавістю дивився на щось, що він побачив трохи вище на стіні, біля якої лежав покійник. Там червоною крейдою було виведено кілька якихось карлючок.

— Кепські справи, — врешті мовив інспектор. — Хтось знає цього чоловіка?

З натовпу вийшов чоловік.

— Я знаю, — сказав він, — це сер Томас Вівіан, відомий лікар. Близько півроку тому я лежав у клініці, а він іноді до мене навідувався. Він був дуже доброю людиною.

— Господи! — скрикнув інспектор.—А справи таки дуже кепські. Тому що сер Томас Вівіан лікує королівську родину. А в його кишені лежить годинник, що коштує сотню гіней, тому це точно не пограбування.

Дайсон з Фіпіпсом пред'явили правоохоронцям свої документи й пішли геть, ледь протискуючись крізь натовп, що невпинно розростався. Провулок, де досі не було жодної живої душі, тепер кишів зацікавленим людом, повнився плітками й чутками — що далі, то страшнішими — та вигуками офіцерів поліції. Двоє чоловіків, що врешті вихопилися з цієї товкотнечі, жваво покрокували вулицею і хвилин двадцять йшли мовчки, не зронивши жодного слова.

— Філіпсе, — мовив Дайсон, коли вони вийшли на маленьку, але жваву вуличку, дуже чисту й яскраво освітлену, — Філіпсе, я хочу попросити у вас вибачення. Мені не варто було так говорити. То був злий жарт, — продовжив він гарячково, — я обрав дуже недоречну тему, щоб посміятися. У мене таке відчуття, ніби я розбудив якогось злого духа.

— Заради Бога, замовкніть, — сказав Філіпс, з очевидним зусиллям тамуючи страх. — Тоді, у мене в кімнаті, ви сказали правду. Первісна людина, як ви кажете, все ще ходить по землі, скрадаючись тими самими вулицями, що й ми, і вбиваючи лише для того, аби вдовольнити жадобу крові.

— Я зайду до вас ненадовго, — сказав Дайсон, коли вони дійшли до Ред-Лайон-Сквер, — хочу у вас дещо запитати. В будь-якому разі, гадаю, нам нема чого приховувати один від одного.

Філіпс похмуро кивнув, і вони піднялися до його помешкання, де у тьмяному світлі ліхтарів, що проникало знадвору, все набуло нечітких обрисів.

Запаливши свічку, двоє приятелів сіли один навпроти одного, і Дайсон заговорив.

— Ви, мабуть, — почав він, — не помітили, що я був прикипів поглядом до стіни якраз над тим місцем, де лежала голова покійника. Ліхтар у руках інспектора відкидав яскраве світло на стіну, і я вгледів там щось дуже дивне, тому підійшов ближче та придивився уважніше. Я побачив, що на стіні хтось намалював червоною крейдою контури руки — людської руки. Мене здивувало дивне положення пальців. Щось на кшталт цього. — Він схопив олівець та папір, нашвидкуруч зробив якийсь начерк і передав його Філіпсу. На аркуші був приблизно зображений тильний бік руки зі щільно стиснутими пальцями, кінчик великого пальця стирчав між вказівним і середнім, ніби вказуючи на щось унизу. — Саме так це виглядало, — сказав Дайсон і помітив, як обличчя Філіпса ще більше зблідло. — Великий палець немов вказував на тіло. Рука виглядала майже як справжня, а внизу була невеличка відмітка з крейдяного кришива, наче хтось почав щось малювати і розкришив у руках крейду. Я побачив на землі її шматочок. Але що б це могло означати?

— Це страшний прадавній знак, — відповів Філіпс, — один із найжахливіших знаків, пов'язаних з теорією злого ока. Ним досі користуються в Італії, і про нього, поза сумнівом, знають віками. Це один з пережитків, що дійшов до наших днів. Він походить з того ж чорного болота, з якого постала й людина.

Дайсон узяв свого капелюха, збираючись іти.

— Жарти жартами, та я гадаю, — сказав він, — що дотримався своєї обіцянки, і ми все ж таки вийшли на гарячий слід, як я й казав. Видається, я й справді показав вам первісну людину чи, принаймні, її діяння.

II Пригода з листом

Приблизно через місяць після дивного й загадкового вбивства сера Томаса Вівіана, всесвітньо відомого та шанованого фахівця з недуг серця, містер Дайсон знову завітав до свого приятеля містера Філіпса, що, на диво, не був, як завше, глибоко занурений у виснажливі наукові дослідження, а, відпочиваючи, сидів у м'якому кріслі. Він сердечно привітав Дайсона.

— Дуже радий, що ви завітали, — почав він. — Я вже думав сам до вас навідатися. Щодо тієї справи у мене більше не залишилося й тіні сумніву.

— Ви про справу сера Томаса Вівіана?

— О, ні, аж ніяк. Я мав на увазі ту дилему з рибальськими гачками. Між нами кажучи, я був тоді надто впевнений у своїй правоті, але відтоді з'явилося кілька інших фактів. Вчора я отримав листа від відомого члена Королівського наукового товариства, в якому він гарненько розклав усе по поличках. І от я думаю, чим би мені тепер зайнятися: наскільки мені відомо, багато роботи чекає у царині так званих написів, що не піддаються розшифруванню.

— Мені подобається напрям ваших майбутніх досліджень, — сказав Дайсон. — Гадаю, він надзвичайно перспективний. А поки що скажіть-но мені, чи не вважаєте ви, що справа сера Томаса Вівіана огорнута якоюсь таємницею.

— Навряд чи. Того вечора я дав слабину, дозволивши страху охопити мене. Але для усіх тих фактів можна, безумовно, знайти прості пояснення.

— Справді? І які саме?

— Що ж, припускаю, що свого часу Вівіан втрапив у якусь пригоду, яка йому не робить честі, і тепер його вбив якийсь мстивий італієць, якому він перейшов дорогу.

— Чому саме італієць?

— Через намальовану руку, знак mano in fica[75]. Таким жестом нині послуговуються лише італійці. Тому, як бачите, те, що видавалося неясним, насправді проливає світло на цю справу.

— Так, і справді. А що ви скажете про кремнієвий ніж?

— Тут теж усе дуже просто. Чоловік знайшов того ножа в Італії або, можливо, вкрав його в якомусь музеї. Ідіть шляхом найменшого опору, мій любий друже, і ви побачите, що немає потреби витягувати примітивну людину з місця її вічного спочинку під пагорбами.

— У ваших словах, звісно, є сенс, — сказав Дайсон. — То, якщо я вас правильно зрозумів, ви вважаєте, що той ваш італієць, порішивши Вівіана, люб'язно намалював крейдою руку як підказку для Скотленд-Ярду?

— А чом би й ні? Не забувайте, що вбивця завжди трохи божевільний. Він може продумати план злочину до найменших деталей, вивіривши їх на дев'яносто відсотків, послуговуючись гострим розумом і кмітливістю гравця в шахи чи геніального математика. Але іноді здоровий глузд покидає його, і він починає поводитися, як останній дурень. А ще ви повинні зважати на неймовірну гордість чи марнославство злочинця — він любить залишати по собі відмітки, як художник ставить підпис на своїй картині.

— Так, усе це звучить доволі винахідливо. Та чи знайомі ви з результатами розслідування?

— Ні, не маю про них ані найменшого поняття. Я просто дав свідчення, покинув судову залу й викинув цю історію з голови.

— Отож-бо. Тому, якщо ви не заперечуєте, дозвольте викласти вам деталі тієї справи. Я доволі глибоко її вивчив, і, зізнаюся, вона мене неабияк зацікавила.

— Чудово. Та попереджаю вас, жодних таємниць. Тепер ми працюватимемо з одними лише фактами.

— Так, власне кажучи, я й хотів поділитися з вами кількома фактами. Отож, факт номер один. Перемістивши тіло сера Томаса Вівіана, поліцейські знайшли під ним ножа. Така собі потворна штукенція, яку носять із собою мореплавці, з лезом, що фіксується при розкладанні, але на лезі начищеного до блиску ножа не було ані краплі крові, та й сам ніж, як виявилося, був зовсім новий — ним ніколи не користувалися. З першого погляду видається, нібито саме ваш уявний італієць мав тримати в руках таку зброю. Але задумайтеся на мить: хіба він купував би ножа лише для того, щоб убити ним? І, по-друге, якби у нього був такий ніж, чому він не скористався ним замість того дивного кремнієвого знаряддя?

І от ще що я хочу вам сказати. Ви вважаєте, що вбивця намалював крейдою руку після того, як скоїв убивство, щось в дусі «мелодраматичної мітки італійського вбивці». Оминувши питання про те, чи справжній вбивця коли-небудь вчинив би щось схоже, я хочу зауважити, що в ході медичної експертизи з'ясували: сер Томас Вівіан був мертвий не більш ніж годину. Це означає, що мітка була намальована за чверть десята, а коли ми вийшли на прогулянку о пів на десяту, надворі було вже доволі темно. Та вуличка була дуже похмура й погано освітлена, а рука була намальована хоч і нашвидкуруч, але правильно, без тих неминучих помилок, яких неможливо уникнути, малюючи в темряві або із заплющеними очима. Спочатку спробуйте зобразити щось просте, приміром квадрат, не дивлячись на папір, а вже потім намагайтеся переконати мене в тому, що ваш італієць, за крок від шибениці, зміг настільки точно й впевнено, в цілковитій темряві, намалювати на стіні руку. Це просто безглуздо. Отож, руку намалювали або засвітла, задовго до вбивства, або — прошу вашої уваги, Філіпсе, — її намалював хтось, хто в мороці й темряві почувається як риба у воді, хтось, кому невідомий страх перед шибеницею!

Окрім цього, у кишені сера Томаса Вівіана знайшли цікаву записку. Звичайні конверт та папір, на марці — поштовий штемпель західно-центрального районного відділення. Дещо пізніше я переповім вам зміст того листа, а поки що скажу про дивний почерк, яким було його написано. Адреса на конверті була виведена акуратним дрібним почерком, але сам лист міг бути написаний якимось персом, що вивчив англійські букви. Почерк був дуже прямий, без нахилу, а літери — вигадливо викривлені з безліччю закарлючок та завитків, що нагадували рукописи східної культури, хоча все було цілком розбірливо написано. Але (і тут постає запитання) під час обшуку кишень жилета покійного там знайшли невеличкий блокнот — майже весь списаний короткими записами, зробленими простим олівцем. Вони мали переважно особистий, відмінний від професійного, характер. Це були нагадування про зустрічі з друзями й театральні прем'єри, адреса пристойного готелю в Турі, назва нового роману — нічого інтимного. Проте всі ці нотатки були написані почерком, дуже схожим до того, що й записка, знайдена у кишені жилета покійного! Однак були й деякі відмінності, які дали підстави фахівцю стверджувати, що писала не та сама людина. Я зачитаю вам свідчення леді Вівіан стосовно почерку її чоловіка — я прихопив із собою вирізку з газети. Отже, ось що вона казала з цього приводу: «Я вийшла заміж за свого покійного чоловіка сім років тому. Жодного разу не бачила, щоб він отримував листи, написані таким почерком, як на конверті, або тим, яким написано самого листа, ба більше, я ніколи не бачила схожої манери писання. Ніколи не зауважувала, щоб мій покійний чоловік користувався тим записником, та впевнена, що всі записи там зроблені саме ним. Я в цьому переконана, оскільки минулого травня ми зупинялися в готелі „Дю Фезан“, що на Рю Руаяль в Турі, адреса якого занотована у блокноті. А ще я пригадую, як близько півтора місяця тому він придбав роман „Вартовий“. Сер Томас Вівіан також намагався не пропускати театральних прем'єр. Однак його звичний почерк відрізнявся від того, що фігурував у записнику».

А тепер ми повернемося до власне самої записки. Ось її точна копія, яку мені люб'язно надав інспектор Клів, що поблажливо ставиться до мого аматорського розслідування. Прочитайте її, Філіпсе. Ви самі казали, що вас цікавлять всілякі загадкові письмена — тож тепер ви можете зайнятися розшифровуванням.

Містер Філіпс, мимохіть зацікавлений тими дивними обставинами, про які розказав Дайсон, узяв до рук аркуш паперу, уважно вдивляючись у нього. Почерк справді був надзвичайно дивний і, як зауважив Дайсон, чимось скидався на класичне перське письмо, хоча й цілком розбірливий.

— Прочитайте її вголос, — попросив Дайсон, і Філіпс почав читати:

«Рука не вказувала абикуди. Значення зірок більше не є таємницею. Дивно, але вчора чорне небо зникло, або ж його поцупили, втім, це зовсім не важливо, адже в мене є глобус зоряного неба. Наша стара добра орбіта залишилася без змін. Ви ж не забули номера мого знаку, чи, можливо, волієте призначити інше склепіння? Я був на зворотному боці Місяця і можу вам дещо показати».

— Ну, що скажете? — запитав Дайсон.

— Як на мене — звичайнісінька тарабарщина, — відповів Філіпс. — Думаєте, у всьому цьому є якийсь прихований зміст?

— Звісно. Листа надіслали за три дні до вбивства, і знайшли його в кишені мертвого чоловіка. Він написаний вигадливим почерком, яким користався убитий для своїх особистих записів. Це все неспроста, і, на мою думку, у справі сера Томаса Вівіана криється щось насправді жахливе.

— То якими є ваші припущення?

— Я все ще перебуваю на початковому етапі свого дослідження. Тож зарано робити якісь висновки. Втім, гадаю, вашу гіпотезу про італійця я стер на порох. Кажу вам, Філіпсе, вся ця пригода виглядає все загрозливішою. Я не можу чинити, як ви, й огородити себе непохитними твердженнями, що того й того не було й ніколи не траплялося. Ви ж, мабуть, зауважили, що перше слово в листі — «рука»? Як на мене, це доволі-таки важливо, тим паче, що ми знаємо про руку, намальовану на стіні, а те, що ви розказали мені про історію та значення символу, його зв'язок зі старими як світ віруваннями та релігіями, що походять з давніх-давен, говорить нам — мені, в будь-якому разі — про зло. Ні, я не відмовляюся від тих слів, які я вам напівжартома сказав того вечора, коли ми вийшли на прогулянку. Навколо нас витають священні символи як добра, так і зла, і я переконаний, що ми живемо у світі, якого зовсім не знаємо, у світі, де панують порожнеча й невідомість, а поміж них — мешканці сутінків. Буває так, що людина може почати рухатися стежиною еволюції у зворотному напрямку, і я вважаю, що на нашій землі все ще побутують жахливі культи.

— Я не дуже вас розумію, — мовив Філіпс. — Втім, схоже, все це вас надзвичайно зацікавило. Що ви збираєтеся робити?

— Любий Філіпсе, — відповів Дайсон дещо веселішим тоном, — боюся, мені доведеться вирушити в невеличку подорож. На мене чекають зустрічі з лихварями, але й про власників пабів я також не забуду. Мушу прищепити собі любов до дешевого елю. А от тютюн я віддавна ціную та люблю.

III У пошуках зниклого неба

Протягом багатьох днів після розмови з Філіпсом містер Дайсон, рішуче взявшись до справи, притримувався тієї лінії розслідування, яку він собі накреслив. Неабияким стимулом для нього стали палка цікавість та вроджена любов до таємничого, але в смерті сера Томаса Вівіана (Дайсон усе ще сумнівався в коректності використання слова «вбивство») було щось особливо таємниче і загадкове. Знак червоної руки на стіні, кремнієве знаряддя, яким було скоєно вбивство, майже ідентичні почерк, яким була написана записка, та вигадливе письмо, яке доктор ревно беріг, як виявилося, для буденних записів, — усі ці окремі пістряві нитки спліталися в його голові в дивну й похмуру картину з безліччю страшних, таємничих силуетів, що височіли над усім, але, попри це, залишалися лиш обрисами, немов ті велетенські фігури на стародавніх гобеленах. Йому здавалося, що в нього є ключ до загадкової записки, і, рішуче кинувшись на пошуки зниклого «чорного неба», він завзято прочісував темні вулиці й провулки у центрі Лондона, потоваришувавши з лихварями і ставши завсідником брудних пабів.

Тривалий час йому не таланило, і він тремтів від думки, що «чорне небо» може ховатися у скромному усамітненні Пекхему чи, можливо, таїтися в далекому Вілпесдені. Але тут йому на допомогу прийшов один неймовірний випадок, на який він покладав великі надії. Надворі був похмурий дощовий вечір з різкими поривами вітру, що віщував наближення зими, і Дайсон, опинившись на вузенькій вуличці неподалік від Ґрейз-Інн-Роуд, зайшов у гидкий паб, де замовив пінту пива і на мить забув про свої клопоти, думаючи про свист вітру між черепичними дахами та сичання дощу в мороці ночі. У забігайлівці зібралася звична компанія: неохайно вбрані жінки та чоловіки у вичовганому темному одязі з лиснючими плямами; одні щось тихо обговорювали, інші без кінця і краю сперечалися, а кілька п'яничок, що боязко стояли поодаль, з насолодою цмулили зі своїх склянок спиртне, і навколо витав смердючий та їдкий запах дешевого пійла. Дайсон чудувався з тих веселощів, що панували серед відвідувачів пабу, коли це раптом почув чийсь голос із сильним акцентом. Двостулкові двері розчахнулися, і до приміщення увійшла, похитуючись, жінка середнього віку. Наблизившись до бару, вона схопилася за край стійки, наче опинилася на палубі корабля під час сильного шторму. Дайсон уважно подивився на неї як на яскраву представницю її класу. Вона була вбрана в доволі пристойну чорну сукню і мала при собі чорну сумочку з дещо потертої шкіри, а факт її сп'яніння не викликав жодних сумнівів так само, як і його високий ступінь. Похитуючись, жінка стояла біля бару, вхопившись за його стійку, і було очевидно, що тільки так вона могла втримувати рівновагу. А коли вона хриплим голосом зажадала від бармена, щоб він налив їй, той, несхвально на неї зиркнувши, заперечливо похитав головою. Жінка кинула на нього лютий погляд і вмить перетворилася на фурію з налитими кров'ю очима, виливаючи на нього потоки прокльонів і лайок, що коренилися в давньоанглійському лихослів'ї.

— Забирайтеся звідси, — сказав чоловік, — заткніть пельку і вимітайтеся, інакше я викличу поліцію.

— Поліцію! Ах, ти... — репетувала жінка, — я... що ж, зараз я дам привід викликати поліцію! — І, миттю сягнувши рукою в сумочку, вона витягла звідти якийсь предмет і несамовито пожбурила його бармену в голову.

Чоловік пригнувся, і в нього над головою щось пролетіло, розбивши на друзки пляшку, тимчасом як жінка, заливаючись гучним реготом, кинулась до дверей, і вже за мить з вулиці долинув швидкий стукіт підборів по мокрій бруківці.

Бармен із жалем оглянувся довкола.

— Марно її наздоганяти, — сказав він, — і, боюся, те, що вона кинула, не відшкодує вартості розбитої пляшки віскі. — Він розгріб скалки, витягнув звідти щось темне, схоже на тесаний камінь, і, піднісши його до обличчя, почав уважно розглядати.

— Цікава штука, — сказав він. — Можливо, хтось із джентльменів бажає її придбати?

Та відвідувачі й вусом не повели на увесь той рейвах, втупившись у свої кухлі. На якусь мить вони відірвали від них погляди, з підозрою кинувши оком на розбиту пляшку, а тоді знову повернулися до таємних перемовин та гучних сварок, а боязкі самітники присмокталися до своїх келихів, насолоджуючись смердючим запахом алкоголю.

Дайсон мигцем глянув на річ у руках бармена.

— Ви не заперечуватимете, якщо я гляну? — запитав він. — Яка вигадлива старовинна річ, чи не так?

Це був чорний прямокутний камінь завдовжки близько чотирьох дюймів і двох з половиною завширшки. Взявши його до рук, Дайсон радше відчув, ніж зрозумів, що він торкнувся чогось священного. На поверхні каменя виднілося щось схоже на різьблення і знак, від якого у Дайсона закалатало серце.

— Я не проти його придбати, — він тихо мовив. — Двох шилінгів буде достатньо?

— П'ятдесят центів, — сказав чоловік, і на тому домовилися.

Дайсон осушив свій кухоль пива, що виявилося доволі смачним, запалив люльку і, посидівши трохи, неквапом пішов із пабу. Діставшись свого помешкання, він замкнув двері й поклав камінь у себе на столі, а тоді вмостився в кріслі, сповнений рішучості, як військо у шанцях, що взяло в облогу місто. Перед ним, у тьмяному світлі свічки, лежав камінь, придивившись до якого, Дайсон спочатку побачив знак руки із затиснутим великим пальцем між вказівним та середнім. Він був чітко вирізьблений на тьмяній чорній поверхні каменя, і великий палець вказував на щось унизу.

— Це просто візерунок, — сказав Дайсон до себе, — можливо, символічний орнамент, але точно не напис чи символ колись мовлених слів. Рука вказувала на вервечку фантастичних візерунків, завитків та закарлючок з найдосконаліших і найтонших ліній, розташованих на певній відстані одне від одного на поверхні каменя. Значки були надзвичайно заплутані й, схоже, викарбувані без якоїсь систематичності, як відбиток великого пальця на віконній шибці.

— Можливо, вони мають природне походження, — подумав Дайсон. — Адже траплялося, що знаходили камені з найдивовижнішими візерунками, схожими на тварин та квіти, до створення яких жодним чином не була причетна людина. — І він знову схилився над каменем зі збільшувальним склом, тепер остаточно переконавшись, що то не природні стихії накреслили ці заплутані лабіринти ліній. Завитки були різної величини: деякі з них були діаметром в одну дванадцяту дюйма, а найбільші розміром з шестипенсову монету, і під лінзою чітко проглядалися правильні й довершені лінії, що в найменших завитках були вирізьблені на відстані одної сотої дюйма. Все це мало вражаючий, просто фантастичний вигляд, і, дивлячись на містичні знаки, на які вказувала рука, Дайсон відчув подих прадавніх часів, коли якась істота взяла до рук той камінь, щоб вирізьбити на ньому загадкові знаки, задовго до того, як із землі прорізалися пагорби, а скельні породи несамовито кипіли в надрах землі.

— Отже, «чорне небо» віднайдено, — сказав він, — але значення цих зірок, боюся, може бути на віки втрачено.

Вулиці Лондона огорнула тиша, й холодний вітерець залетів у кімнату Дайсона, що схилився над каменем, який тьмяно виблискував у світлі свічки. Врешті, поклавши стародавню річ у шухляду письмового стола, він ще дужче перейнявся справою сера Томаса Вівіана. Він уявив ошатно вбраного багатого джентльмена, що, за дивним збігом обставин, лежав мертвий під знаком руки, і його охопило тверде переконання, що між смертю цього світського доктора з Вест-Енду й дивними знаками на камені був нікому не відомий та вкрай неймовірний зв'язок.

Він днями просиджував за своїм письмовим столом, вдивляючись у камінь, не в змозі відірватися від нього погляду, цілком підпавши під його чари, але й досі безпорадний, втративши будь-яку надію розгадати таємницю викарбуваних символів. Врешті, у відчаї, він покликав містера Філіпса, щоб отримати консультацію фахівця, двома словами переповівши йому історію про те, як він знайшов камінь.

— Оце так! — вигукнув Філіпс. — Дуже цікаво. У вас в руках справжня знахідка. Більше того, скидається на те, що вона давніша навіть за хетську печатку. Зізнаюся, що такого письма, якщо це не прості подряпини, я ще не бачив. Ці завитки справді дуже вигадливі й незвичайні.

— Так, але мені кортить дізнатися, що вони означають. Не забувайте, цей камінь — те саме «чорне небо» з листа, якого знайшли в кишені сера Томаса Вівіана. Він безпосередньо стосується його смерті.

— Та ну, що за нісенітниці! Безумовно, це надзвичайно давня плитка, викрадена з якоїсь колекції. Так, з рукою вийшов дивний збіг обставин, але зрештою, це — всього лише збіг.

— Надмірний скепсис — це не більш ніж легковір'я, і ви, любий Філіпсе — живий тому приклад. Однак чи змогли б ви розшифрувати цей напис?

— Немає нічого, що б я не взявся розшифровувати, — відповів Філіпс. — Не думаю, що його неможливо розгадати. Ці значки, звісно ж, цікаві, та, гадаю, вони не настільки вже незбагненні та загадкові.

— Тоді заберіть камінь і зробіть все, що у ваших силах. Бо ті написи мене вже переслідують. Таке відчуття, ніби я надто довго дивився в очі самого Сфінкса.

Філіпс пішов, поклавши плитку у внутрішню кишеню. Він майже не сумнівався у власному успіхові, адже він вивів тридцять сім правил для розшифровування написів. Проте, коли він завітав до Дайсона через тиждень, на його обличчі не було й сліду радості від перемоги. Він застав свого друга у стані крайнього роздратування, що міряв кроками кімнату, ніби шаленець у нападі гніву. Дайсон нервово обернувся, коли почув, як відчинилися двері.

— Ну, — мовив Дайсон, — у вас щось вийшло? Що означають ці написи?

— Любий друже, мені прикро це визнавати, та в мене нічогісінько не вийшло. Я безуспішно перепробував усі відомі мені способи розшифровування написів. Я був такий настирливий, що надіслав камінь своєму приятелеві, який працює у Британському музеї, але навіть він, неабиякий фахівець у цій царині, не знав, що на це сказати. Це, мабуть, пам'ятка якогось зниклого з лиця землі народу або взагалі іншого світу, відмінного від нашого. Я не забобонний, Дайсоне, і ви знаєте, що я не маю жодних ілюзій, але, правду кажучи, я хочу якомога швидше позбутися цього чорного каменя. Зізнаюсь, у мене через нього видався важкий тиждень. Він — троглодитський і викликає в мене відразу.

Філіпс витягнув з кишені плитку і поклав її на столі перед Дайсоном.

— Між іншим, — продовжив він, — хай там як, а в дечому я таки мав рацію. Цей камінь насправді є частиною колекції. Там, на звороті, зберігся шматочок потемнілого паперу, що був, мабуть, ярликом.

— Так, я це помітив, — відповів Дайсон, страшенно розчарований. — Поза сумнівом, папірець колись був ярликом. Та мені байдуже, звідки взявся камінь, я лише хочу дізнатися, що означає напис на ньому, тому і не звернув на той клаптик жодної уваги. Гадаю, попри те, що ця штуковина є нерозв'язаною загадкою, вона, однак, надзвичайно важлива.

Незабаром Філіпс пішов, і Дайсон, досі пригнічений, взяв до рук плитку й неуважливо її перевернув. Шматок ярлика настільки потемнів, що виглядав як звичайнісінька пляма, і Дайсон, мимохіть придивившись до нього, побачив сліди олівця й одразу ж нетерпляче схилився над каменем, піднісши до очей збільшувальне скло. На жаль, зберігся лише шматочок паперу, і Дайсон заледве зміг розібрати лише окремі слова та склади. Спочатку він прочитав щось схоже на «Ін-Роуд», трохи нижче «...ха із кам'яним серцем», а решту було відірвано. Але розгадка не забарилася, і Дайсон усміхнувся, неймовірно задоволений собою.

— Ну звісно, — сказав він уголос, — це не лише найгарніший, але й один із найпопулярніших кварталів Лондона. Мені залишиться тільки прилаштуватися на вежі, спостерігаючи за тим, що коїться у прилеглих провулках.

Він переможно виглянув з вікна на вулицю, на протилежному боці якої виднілися ворота Британського музею. У прихистку стіни-огорожі цього чудового закладу якийсь «бідний художник», чи то пак крейдовий митець, малював просто на тротуарі свої бездоганні творіння, сподіваючись на схвалення та мідяки веселих і не дуже перехожих.

— Чудово! — мовив Дайсон. — Цей художник мені й допоможе.

IV Тротуарний митець

Містер Філіпс, попри всі зречення — попри вимурувану ним самим стіну здорового глузду, межами та висотою якої він звик пишатися — в глибині душі надзвичайно цікавився справою сера Томаса Вівіана. Хоча перед своїм другом він і одягав маску байдужості, його розум не міг опиратися висновкам Дайсона, які той перед ним виклав, а саме, що уся ця пригода мала дві сторони — жахливу й таємничу. Зброя зниклого народу, що розітнула артерію, червона рука як символ страшного вірування, що вказувала на вбитого чоловіка, і кам'яна плитка, яку Дайсон заприсягся знайти і таки знайшов, з відбитком руки прокляття і написом внизу, порівняно з яким навіть найдавніші руни блякли та скидалися на сучасну абетку Та не лише це гризло його та збивало з пантелику. Як пояснити той факт, що під тілом лежав розкладений ніж без єдиної краплі крові на лезі? Припущення, що червону руку на стіні намалював хтось, чиє життя минало у вічному мороці, тривожило і навівало якийсь неосяжний страх. Однак це лише розбурхувало його цікавість, і вже через десять днів після повернення каменя він знову навідався до «чоловіка-містерії», як він поза очі називав свого друга.

Завітавши до похмурого й просторого помешкання на Ґрейт-Рассел-стріт, він відчув, як змінилася тамтешня атмосфера. Колишнє Дайсонове роздратування розвіялося, складки на чолі розгладилися — він сидів за письмовим столом біля вікна, дивлячись на вулицю з виразом похмурого задоволення, не звертаючи жодної уваги на купи книжок та газет, що лежали перед ним.

— Любий Філіпсе, який же я радий вас бачити! Пробачте, що не підводжуся, щоб як годиться привітати вас. Підсувайте крісло до стола і спробуйте цей чудовий тютюн.

— Дякую, — відповів Філіпс, — судячи із запаху, підозрюю, він доволі міцний. Але що це все означає? На що ви дивитесь?

— Це моя спостережна вежа. Запевняю вас, час летить дуже швидко за спогляданням цієї красивої вулички та класичної витонченості музейного портика.

— Ваші химерії просто вражають, — сказав Філіпс, — то вам вдалося розшифрувати напис? Бо мене він теж зацікавив.

— Останнім часом я облишив цю справу, — відповів Дайсон. — Гадаю, всі ці закарлючки можуть зачекати.

— Справді? А як щодо вбивства Вівіана?

— А, то вам і справді цікаво? Що ж, ми в жодному разі не можемо заперечувати, що цей випадок справді дуже дивний. Та чи не здається вам, що «вбивство» — трохи загрубе слово? Неначе зі стенду «їх розшукує поліція». Може, я трохи старомодний, та я не можу перестати вірити у силу розкішного слова. «Жертвопринесення», до прикладу, звучить набагато вишуканіше, ніж «вбивство».

— Нічого не розумію, — сказав Філіпс. — Навіть близько не можу вловити ходу ваших думок у цьому лабіринті.

— Думаю, незабаром усе стане набагато зрозумілішим для нас обох, та сумніваюся, що вам сподобається та історія, яку ви почуєте.

Дайсон знову запалив люльку і відхилився назад у кріслі, однак не розслабився, а продовжував уважно споглядати вулицю. Після тривалої мовчанки він раптом голосно й полегшено видихнув, аж Філіпс здригнувся від цього несподіваного звуку, підвівся з крісла і почав ходити по кімнаті.

— Треба перепочити, на сьогодні годі, — сказав він, — зрештою, це трохи втомлює.

Філіпс запитально подивився у вікно. Надворі сутеніло, і у світлі ліхтарів неясно вимальовувалися обриси музею, але на вулиці було доволі гамірно, там усе ще вирували людські юрби. Крейдовий митець на протилежному боці згрібав своє причандалля, стираючи з тротуару довершені творіння, а поверхами нижче люди з брязкотом почали зачиняти віконниці. Філіпсу було невтямки, чому Дайсон раптом полишив свій спостережний пост, і його почали немало дратувати ці заплутані загадки.

— Знаєте, Філіпсе, — мовив Дайсон, спокійно походжаючи по кімнаті, — я розповім вам, як я працюю. Я користуюся теорією неймовірності. Не чули про таку? Зараз поясню. Уявімо, що я стою на сходах собору Святого Павла і виглядаю сліпого чоловіка, що кульгає на ліву ногу. Навряд чи я побачу ту людину, чекаючи на неї годину. Якщо я чекатиму дві години, шанси збільшаться, але не суттєво, та й цілий день вичікувань теж навряд чи приведе до успіху. Але якщо я стоятиму на тому самому місці день за днем, тиждень за тижнем, неймовірність такої зустрічі буде постійно знижуватися, з кожним днем стаючи все меншою. Адже дві непаралельні лінії, поступово зближуючись, врешті перетнуться, і тоді неймовірність збігу цілком зникне. Саме так я натрапив на чорний камінь. Я спирався на теорію неймовірності. Це — єдиний науковий принцип, який, наскільки мені відомо, дозволяє людині знайти незнайомця з-поміж п'яти мільйонів людей.

— І таким методом ви збираєтеся знайти тлумача напису на чорній плитці?

— Звісно.

— І вбивцю сера Томаса Вівіана?

— Так, я маю сподівання саме в такий спосіб відшукати людину, причетну до смерті сера Томаса Вівіана.

Решту вечора, коли Філіпс пішов, Дайсон присвятив прогулянці вулицями міста, а опісля, коли вже зовсім стемніло, він повернувся до літературних потуг чи то пак «погоні за словом», як він полюбляв казати. Наступного ранку він знову зайняв свій пост біля вікна. Йому приносили їжу просто сюди, і він їв, не відводячи очей від вулиці. Цілісінький день він видивлявся, вряди-годи з необхідності відриваючись від цього захопливого заняття, і лише з настанням сутінків, коли всі віконниці було зачинено, а «бідний художник» безжалісно стирав свої творіння, коли загорялися вуличні ліхтарі, розганяючи морок, він залишав свої позиції. День за днем продовжувалося це невпинне споглядання вулиці, аж хазяйка помешкання занепокоїлася, обурюючись такою безрезультатною впертістю свого квартиранта.

Та нарешті одного вечора, коли гра світла й тіні лише починалася, а чисте безхмарне небо потроху тьмяніло, настав довгоочікуваний момент. Зі східного кінця Ґрейт-Рассел-стріт тротуаром повільно сунув бородатий згорблений чоловік середніх літ із сивиною на скронях. Проходячи повз, він поглянув на музей, а тоді мимохідь кинув погляд на творіння «бідного художника» і на самого митця, що сидів поряд із капелюхом у руці. На якусь мить бородань зупинився, злегка похитуючись туди-сюди, ніби над чимось розмірковував, і Дайсон помітив, як міцно чоловік стиснув кулаки, як дрож пробігла його спиною, а частину обличчя, яку було видно Дайсону, пересмикнуло, і воно скривилося, здавалося, від невимовного болю, наче перед нападом епілепсії. Дайсон схопив м'якого капелюха і, рвучко відчинивши двері, кинувся сходами вниз.

Коли він вибіг на вулицю, чоловік, який ще мить тому був такий схвильований, крутнувся навколо своєї осі і, незважаючи на симптоми невідворотного нападу епілепсії, стрімголов помчав у напрямку Блумсбері-сквер, цілком протилежному його попередньому напрямку. Дайсон підійшов до тротуарного художника і дав йому кілька монет, стиха сказавши: «Вам більше не потрібно знову це малювати».

Він повернувся й неспішно покрокував вулицею у протилежний від втікача бік. Тож відстань між Дайсоном та згорбленим чоловіком невпинно зростала.

V Історія скарбниці

— Існує безліч причин, чому я запропонував зустрітись у вашому помешканні, а не в мене вдома. Думаю, йому комфортніше почуватися на нейтральній території.

— Зізнаюся вам, Дайсоне, — сказав Філіпс, — попри те, що мене просто розриває від нетерпіння, та водночас я відчуваю якусь тривогу. Вам відома моя позиція: мене цікавлять лише факти, матеріалізм, якщо вам завгодно, у своєму чистому вигляді. Але у справі Вівіана є щось, через що мені трохи неспокійно на душі. Як вам вдалося вмовити цього чоловіка сюди прийти?

— Він дещо перебільшує мої можливості. Пригадуєте, що я вам казав про теорію неймовірності? Коли вона таки спрацьовує, результати приголомшують тих, хто не втаємничений у неї. Годинник вибив восьму, чи не так? А ось і дзвінок у двері.

Вони почули на сходах кроки, за мить відчинилися двері, і до кімнати увійшов сутулий чоловік середніх літ, з бородою і густою сивиною на скронях. Філіпс уважно подивився на нього, зауваживши в рисах його обличчя ледь тамований страх.

— Проходьте, містере Селбі, — запросив Дайсон. — Знайомтеся, це — містер Філіпс, мій близький друг, і сьогодні він приймає нас у себе вдома. Може, чогось бажаєте? Ні? В такому разі послухаємо вашу, я переконаний, неймовірну історію.

Чоловік заговорив глухим, тремтливим голосом, а застиглий погляд очей, що жодного разу не змигнули, здавалося, був спрямований на щось жахливе, що стояло перед ним день і ніч і стоятиме до його скону.

— Гадаю, ви пробачите мені, якщо я омину довгу передмову, — почав він. — Те, про що я маю вам розказати, краще викласти швидко і без зайвих ліричних відступів. Отже, я народився у віддаленій частині західної Англії, де самі лиш обриси лісів та гір і звивисті струмки в долинах вже вселяють думку про щось таємниче кожному, хто обдарований багатою уявою. Я з дитинства пам'ятаю незмінні величезні округлі пагорби довкруж, нетрі густих непрохідних лісів і таємничі видолинки, що навіювали всілякі фантазії, яким не було меж. Підростаючи, я почав читати батьківські книжки і, мов та бджола, яка летить на цвіт, інстинктивно прагнув до всього, що живило мою уяву. Читаючи давню окультну літературу і слухаючи неймовірні легенди, в які старші люди дотепер таємно вірять, я виріс, свято переконаний в існуванні скарбниці народу, що згинув зі світу віки тому, скарбу, що й досі покоїться під пагорбами. Всі мої думки були спрямовані на те, аби віднайти золото, яке, в моїй уяві, лежало у землі, порослій зеленою травою, на глибині всього кількох футів. Зокрема, мене вабила одна місцина, що була немов зачарована, а саме — могильний курган, куполоподібний монумент якогось забутого народу, що увінчував вершину гірського хребта. Часто літніми вечорами я засиджувався там на самому вершечку великої вапнякової брили, з якої ген далеко було видно жовтувато-буре море і девонширське узбережжя. Якось одного дня я ліниво колупав наконечником своєї палиці мох та лишайник, що розрослися по каменю, коли помітив під зеленим наростом щось схоже на візерунок, якусь криву лінію і значки, які аж ніяк не могла залишити матір-природа. Спочатку мені здалося, що я натрапив на якусь рідкісну скам'янілість, тож взяв ножа і почав зішкрібати рештки моху, поки не розчистив квадратний фут поверхні. Тоді я побачив два знаки, які мене дуже вразили: перший — стиснута в кулак рука з великим пальцем, що, просунутий між вказівним і середнім, показував униз, а під рукою був якийсь завиток, неймовірно майстерно викарбуваний на твердій поверхні каменя. Я був переконаний в тому, що це — ключ до якоїсь великої таємниці, але одразу ж впав у зневіру, пригадавши, як свого часу кілька шанувальників старожитностей вирили під курганом довжелезний тунель і неабияк здивувалися, не знайшовши там нічого, крім наконечника стріли. Вочевидь, знаки на камені не мали стосунку саме до цього місця. Тому я вирішив, що потрібно шукати деінде. Зовсім випадково мені пощастило. Минаючи якусь халупу, я побачив дітей, що гралися на узбіччі. Один із них тримав у руці якусь річ, а решта намагалися відібрати її — така собі гра як велика частина містерії дитячого життя. Щось у тій штуковині, яку тримав маленький хлопчик, привабило мене, і я попросив його показати, що то було. Те, чим бавилися дітлахи, виявилося видовженою плиткою з чорного каменю, де було зображено руку, великий палець якої вказував донизу — таку саму, що я бачив на камені, а нижче — кілька завитків та закарлючок, вирізьблених, на мою думку, з надзвичайною майстерністю та ретельністю. За кілька шилінгів я купив у дітей їхню забавку. Жінка, яка поралася біля хатчини, сказала мені, що в них дома роками валялася та штука. Якось її чоловік надибав цей камінь у струмку, що протікав неподалік: тоді видалося дуже спекотне літо, і він побачив його серед інших каменів на дні майже висохлого струмка. Того дня я пішов за його течією, діставшись до самого джерела, що холодним чистим струменем било в узголів'ї самотньої гірської полонини. Це було двадцять років тому, та лише минулого серпня мені вдалося розшифрувати таємні знаки, вирізьблені на камені. Не хочу втомлювати вас непотрібними деталями свого особистого життя, скажу лише, що я, як і багато інших чоловіків, був змушений покинути свою домівку і перебратися до Лондона. Гроші я витрачав ощадливо, тому зрадів, коли надибав дешеву кімнатчину на задрипаній вуличці, що відгалужувалася від Ґрейз-Інн-Роуд. Покійний сер Томас Вівіан, на той час набагато бідніший та злиденніший за мене, винаймав мансарду в тому самому будинку, і невдовзі ми стали близькими друзями. Ось тоді я й утаємничив його у справу всього свого життя. Спочатку мені було вкрай важко переконати його в тому, що я не марную дні та ночі на дослідження чогось геть безглуздого та химерного. Та коли врешті я навернув його у свою віру, він захопився пошуками скарбу ще більше, ніж я, і запалився мрією про багатство як винагороду за винахідливість і терпіння. Мені подобався мій новий друг, а його нужденне становище викликало у мене щире співчуття. Він дуже хотів стати медиком, та в нього було недостатньо коштів, щоб оплатити навчання, і він нерідко скочувався до самого краю злиднів і голоду. Я урочисто пообіцяв йому, що коли ми знайдемо скарб, то, незважаючи ні на що, я розділю з ним те велике багатство, а така обіцянка, дана людині, що всі роки прожила в бідності, мріючи про життя, сповнене багатства й насолоди, була неабияким стимулом. Він узявся до справи з величезним завзяттям, застосувавши свій гострий розум і наполегливість для розгадки символів, вирізьблених на камені. Мене, як і багато кого в той час, цікавила каліграфія, і я вигадав чи то пак перейняв своєрідну манеру письма, якою час від часу послуговувався і яка настільки захоплювала Вівіана, що він старанно її відтворював. Ми домовилися, що в разі якщо нас розлучить доля, але виникне потреба написати про справу, якою ми обоє переймаємося, то скористаємося почерком, який я вигадав, і з цією ж метою ми винайшли свій власний тайнопис. Тим часом ми зі шкіри пнулися, аби дістатися до серця загадки. Однак з плином часу я помітив, що Вівіану набридла вся ця пригода, і якось одного вечора він схвильовано зізнався мені, що його гризе страх — чи не марнуємо ми наші життя на безглузді та безрезультатні пошуки. А за якихось кілька місяців йому пощастило успадкувати значну суму від якогось далекого родича в літах, про існування якого він геть забув. Щойно в нього з'явилися гроші, він почав віддалятися від мене. Ще раніше він здав вступні іспити і вирішив негайно приступити до навчання у лікарні Святого Томаса, а мені сказав, що мусить підшукати собі пристойніше житло. Прощаючись, я нагадав йому про свою обіцянку й урочисто її повторив. Та Вівіан лише розсміявся, і, коли він дякував мені, я зауважив у його погляді й голосі щось середнє між жалем та зневагою. Не бачу потреби заглиблюватися в деталі моїх численних незгод та жалюгідного й відтоді самотнього існування. Однак я ніколи не втрачав надії на успіх і щодня працював, схилившись над кам'яною плиткою, і лише з настанням сутінків я виходив на прогулянку по Оксфорд-стріт, що вабила мене своїм гамором, невпинним рухом і світлом ліхтарів.

Ці прогулянки увійшли в звичку. Щовечора, незалежно від погоди, я перетинав Ґрейз-Інн-Роуд і йшов у західному напрямку, іноді звертаючи північніше, минаючи Юстон-Роуд і Тоттенгем-Корт-Роуд, а іноді проходив повз Голборн або Ґрейт-Рассел-стріт. Щовечора я з годинку прогулювався північним тротуаром Оксфорд-стріт, і з глибин моєї пам'яті часто зринали історії де Квінсі та назва, яку він дав цій вулиці — «мачуха із кам'яним серцем». А тоді я повертався до свого брудного лігва і далі годинами намагався розплутати загадку, що лежала в мене перед очима.

Одного вечора, кілька тижнів тому, я нарешті її розгадав. Якоїсь мить мені сяйнуло, я прочитав напис і зрозумів, що все-таки не марнував свого життя. «Місце сховку скарбниці тих, хто живе під землею» — це перше, що я прочитав, а тоді вивчив точні вказівки цього місця, що було поблизу мого рідного села, де віками зберігалися гори золота. Спочатку потрібно було йти певною стежкою, минаючи певні перешкоди; де-не-де стежка звужувалася мало не до розмірів лисячої нори, а потім знову ширшала, і врешті я мав дійти до самої скарбниці. Я вирішив не гаяти часу і якомога швидше пересвідчитися у своєму відкритті — не те щоб я мав якісь сумніви в цей визначний момент, та я не міг допустити, щоб мій давній друг Вівіан, тепер багатий і успішний чоловік, був розчарований. Я сів на потяг, що прямував на захід, і одного вечора з картою в руці я пройшов тією стежкою, що пролягала серед пагорбів, до самого кінця, аж поки побачив перед собою блиск золота. Та далі я не пішов, бо вирішив, що в цей момент Вівіан повинен бути поруч зі мною. Тож я лише підібрав якось дивного кремнієвого ножа, що лежав на стежці, як доказ того, що я хотів йому розповісти. Я повернувся до Лондона і неабияк стривожився, виявивши, що з мого помешкання зникла кам'яна плитка. Моя хазяйка, справжня п'яниця, все заперечувала, та я майже не сумнівався в тому, що саме вона вкрала ту річ, щоб обміняти її на склянку віскі. Проте я напам'ять знав, що там було написано, і заздалегідь скопіював усі символи з каменя, тому втрата була не надто важливою. Втім, дещо мене таки непокоїло: знайшовши камінь, на його звороті я наклеїв шматочок паперу, де зазначив дату і місце знахідки, а згодом дописав ще кілька слів — нічого важливого, лише назву своєї вулиці та деякі зауваги. Мені були дуже дорогі ці спогади про дні, що здавалися такими безнадійними. У будь-якому разі я одразу написав серу Томасу Вівіану тим самим почерком, про який я вже згадував, скориставшись нашим вигаданим тайнописом. Я повідомив йому про свою знахідку, зазначивши, що камінь зник, але я мав копію напису, ще раз нагадав йому про свою обіцянку і попросив його відповісти або завітати до мене. Він написав, що чекатиме на мене в одному глухому провулку в Клеркенвеллі, добре нам знайомому ще зі старих часів, і одного вечора, о сьомій, я пішов до місця призначеної зустрічі. На розі тієї відлюдної вулиці, прогулюючись туди-сюди, я помітив на асфальті стерті малюнки якогось вуличного художника і підняв шматочок крейди, забутий ним, не надто замислюючись про те, що роблю. Я походжав тротуаром і малював у своїй уяві чоловіка, який постане переді мною після стількох років розлуки. Поки я безцільно блукав, не відриваючи погляду від землі, мене заполонили спогади про минулі часи. А із задуми мене вирвав чийсь злий голос — хтось грубо зауважив, що я ходжу не по тому боці тротуару. Звівши очі, я побачив перед собою заможного й пихатого джентльмена, який з неприхованою зневагою і незадоволенням міряв поглядом мою не надто показну постать. Я одразу ж впізнав у ньому свого давнього приятеля, а після того, як я пояснив йому, хто перед ним стоїть, він з виразом каяття попросив вибачення і почав дякувати мені за мою доброту, але дещо із сумнівом, наче вагався розтопити між нами кригу, і, наскільки я бачив, з каплею підозри, чи все в мене гаразд з головою. Я почав було згадувати про роки нашого колишнього товаришування, але швидко зрозумів, що серу Томасу Вівіану спогади про ті давні часи неприємні: ввічливо відповідаючи на мої запитання, весь час повертався до «робочих моментів», як він це називав. Я змінив тему розмови і в усіх деталях розповів йому те, про вже що повідомив вам, і побачив, що його поведінка цілком змінилася. Коли я витягнув з кишені кремнієвого ножа на доказ моєї подорожі «на зворотний бік Місяця», як ми називали на нашому жаргоні місце, де був захований скарб, він почав аж задихатися від напруги, на його обличчі з'явився вираз тривоги, потім тремкого страху, тверда рішучість і намагання зберігати спокій поперемінно змінювали одне одного, зовсім мене спантеличивши. Я позповів йому все в найдрібніших подробицях, і оскільки надворі ще не споночіло, я, згадавши, що у моїй кишені лежить шматочок червоної крейди, намалював ним на стіні руку.

— Бачиш, рука, — сказав я, пояснивши справжнє значення малюнка, — зверни увагу, куди вказує великий палець, затиснутий між вказівним та середнім пальцями... — Я збирався продовжити розповідати і виводити крейдою схему на стіні, коли він, на моє здивування, різко перехопив мою руку.

— Ні, ні, — сказав він, — мені це непотрібно. Тим паче, тут не так уже й безлюдно. Пройдімося краще, і ти мені все докладно поясниш.

Я охоче зголосився на його пропозицію, і він повів мене геть, обираючи найглухіші вулички, поки я ретельно пояснював йому шлях, яким можна дістатися до захованого скарбу. Раз чи двічі, звівши очі на Вівіана, я бачив, що він якось дивно озирається, кидає навсібіч швидкі погляди і мигцем позирає на будинки. Навколо нього згустилася якась неприємна й тривожна аура, що мені геть не подобалося.

— Чом би нам не пройтися далі на північ? — врешті запропонував він. — Ми підемо тихими вуличками, де зможемо все спокійно обговорити. Решта мого вечора у твоєму розпорядженні.

Я відмовився, мотивуючи своє небажання тим, що мені необхідно вчасно потрапити на Оксфорд-стріт, і продовжив розповідь, наприкінці якої він знав усі повороти на шляху до скарбу та найменші деталі так само добре, як і я. Ми повернулися туди, звідки рушили, і знову стояли в темному провулку на тому самому місці, де я малював на стіні червону руку, оскільки я впізнав розмиті обриси дерев, що своїм гіллям нависали над нами.

— Ми прийшли до нашої відправної точки, — мовив я. — Мені навіть здається, що я можу торкнутися того місця, де я намалював руку. І я переконаний, ти також, як і я, зможеш торкнутися тієї містичної руки на галявині. Пам'ятай — між струмком і скелею.

Я нахилився, вдивляючись у те, що, як я гадав, було моїм малюнком, коли почув різкий вдих і, випроставшись, побачив Вівіана із занесеною догори рукою, в якій був затиснутий ніж, а в очах його погрозливо виблискувала смерть. Лише з метою самооборони я схопився за руків'я кремнієвого ножа у себе в кишені й наосліп ударив його, борячись за власне життя, а наступної миті він уже лежав мертвий на бруківці.

— Гадаю, це — все, — після нетривалої мовчанки продовжив містер Селбі. — Єдине, що я хотів ще сказати вам, містере Дайсон, це те, що я зовсім не розумію, як вам вдалося мене знайти.

— Я йшов слідом за багатьма вказівками, — відповів Дайсон, — але не можу погодитися з вами стосовно моєї надзвичайної кмітливості, яку ви мені приписуєте, оскільки я припустився кількох надзвичайно грубих помилок. Проте, зізнаюся, у мене не було особливих проблем із вашим небесним тайнописом. Я відразу ж зрозумів, що звичайні слова та фрази ви замінили на астрономічні терміни. Ви загубили, чи то у вас украли, щось чорне. Небесний глобус — це копія неба, тож я зрозумів, що у вас є копія того, що ви загубили. Тоді я дійшов висновку, що ви загубили якусь чорну річ з літерами чи символами, написаними чи то вирізьбленими на ній, а оскільки ця річ містила якусь цінну інформацію, вона, вочевидь, мала бути написана чи зображена графічно. «Наша стара орбіта залишилася без змін» — тут, безумовно, йдеться про старий план чи домовленість. «Номер мого знака» має означати «номер мого будинку» — алюзія на знаки зодіаку. І, звісно, «зворотний бік Місяця» означає не що інше, як місце, куди не ступала людська нога. А «інше склепіння» — це інше місце зустрічі: «склепіння» як частина терміна «небесне склепіння». Наступним моїм кроком було знайти «чорне небо», яке вкрали, і я таки його знайшов, хоч це й коштувало мені значних зусиль.

— То камінь у вас?

— Так. А на звороті, на клаптику паперу, про який ви говорили, я прочитав «Ін-Роуд», що мене добряче заплутало, поки мені на думку не спала вулиця Ґрейз-Інн-Роуд; тільки ви пропустили друге «н». Фраза «...ха із кам'яним серцем» одразу ж відіслала мене де Квінсі, якого ви цитували. За моїми неймовірними, але таки правильними припущеннями, ви жили десь поблизу Ґрейз-Інн-Роуд, якщо не на самій цій вулиці, і мали звичку гуляти по Оксфорд-стріт, оскільки, як ви пам'ятаєте, курець опію прогулювався саме по ній.

Згідно з теорією неймовірності, принципи якої я пояснив своєму другові, я дійшов висновку, що одного разу ви таки підете по Ґілдфорд-стріт, Рассел-Сквер чи Ґрейт-Рассел-стріт, і я знав, що терпляче виглядаючи, я колись-таки вас побачу. Однак звідки мені було знати, що це будете саме ви? Напроти свого помешкання я помітив «крейдового митця», якого я попрохав щодня малювати на стіні позаду нього велику руку, стиснуту в жесті, який всім нам добре відомий. Я гадав, що той незнайомець, вгледівши знак, який для нього є найстрашнішим з-поміж усіх символів, не зможе байдуже пройти повз і не зрадити себе бодай якоюсь емоцією. Решту ви знаєте. А коли я знайшов вас годину по тому, то було, зізнаюся, довершеним трюком. Те, що ви роками винаймали те саме помешкання, тим паче в районі з величезним потоком мешканців, наштовхнуло мене на думку, що у вас є сталі звички, і я був переконаний, що, подолавши свій страх, ви знову повернетеся, щоб продовжити свою прогулянку по Оксфорд-стріт. І ви повернулися через Нью-Оксфорд-стріт, де я вже чекав на вас на розі.

— Ваші висновки вражають, — сказав містер Селбі. — Тільки додам, що тієї ночі, коли загинув сер Томас Вівіан, я також повертався по Оксфорд-стріт. Гадаю, мені немає чого додати.

— Я так не думаю, — заперечив Дайсон. — Що сталося зі скарбом?

— Нам краще про це не говорити, — сказав містер Селбі, збліднувши мов полотно.

— Та годі вам так перейматися, сер, ми ж не якісь там шантажисти. Крім того, ви чудово знаєте, що тепер ваша доля в наших руках.

— Раз так, то я, містере Дайсоне, визнаю, що повернувся до того місця, та цього разу пішов трішки далі.

Чоловік раптом затнувся, його вуста затремтіли, і він, схлипуючи, важко зітхнув.

— Заспокойтеся, — сказав Дайсон. — Думаю, ви взяли достатньо.

— Достатньо, — продовжив Селбі, ледь стримуючи ридання, — настільки достатньо, що тепер під моїми ногами вічно горітиме пекло. Я взяв з тієї страшної скарбниці поміж пагорбів лише одну річ. Вона лежала неподалік від того місця, де я знайшов кремнієвого ножа.

— Чому ж ви не взяли більше?

Бідолашний чоловік здрібнів просто на очах. Його обличчя пожухло, мов осінній листок, а з чола покотився піт. Видовище було відразливе й водночас жахливе, а коли він знову заговорив, його голос звучав, як сичання змії.

— Тому що хоронителі все ще там, і я їх бачив, а ще ось чому, — і він витягнув з кишені вигадливий золотий виріб і підніс його догори. — Бачите, — сказав він, — це — «жертвопринесення козла».

Філіпс і Дайсон налякано скрикнули від мерзенної непристойності тої речі.

— Заберіть це геть! Заховайте його, заради Бога, заховайте подалі!

— Я взяв із собою тільки це, більш нічого, — сказав він. — Ви вже, мабуть, здогадалися, що я ненадовго затримався в місцині, чиї мешканці не перевершили у своєму розвиткові диких звірів, а те, що я вам показав, не передає і тисячної частки того, що там коїться.

— Ось, візьміть це, — мовив Дайсон, — про всяк випадок я захопив його із собою, — і він простягнув відразливому чоловікові, що весь тремтів, чорний камінь.

— А тепер, — мовив Дайсон, — вам, мабуть, час іти.

Двоє приятелів якийсь час мовчки сиділи й дивилися один на одного — в очах у них зачаїлася тривога, уста тремтіли.

— Змушений визнати, що я йому вірю, — зізнався Філіпс.

— Любий Філіпсе, — сказав Дайсон, прочинивши навстіж вікна, — донедавна я й подумати не міг, що ті грубі помилки, яких я припустився, були настільки безглуздими.