Артеміс Фаул. Код вічності

ГЛАВА 9: ПРИВИДИ В МАШИНІ

Пустир, маєток «Мальтауз Індастріалз», Південь Чикаго

ЙОН Спіро взяв Пекса і Чіпса на роботу не через їхнє красномовство. На співбесіді у них було лише одне завдання. Сотні претендентів дали по горіху й попросили розколоти так, як вони зможуть. Змо­гли лише двоє. Пекс кілька хвилин кричав на горіх, а потім стиснув його своїми велетенськими долоня­ми. Чіпс обрав більш традиційний метод. Він поклав горіх на столі, схопив хлопця, що проводив співбесі­ду, за хвостик і розтрощив горіх його лобом. Обох одразу ж узяли на роботу. Вони тут же зарекоменду­вали себе як найнадійніші помічники Арно Бланта. За межі Чикаго, щоправда, їх не відпускали, бо для цього потрібно було розбиратися в мапах,— ані Пекс, ані Чіпс цього не вміли.

Отже, цієї самої миті Пекс і Чіпс стояли собі під повним місяцем і спостерігали, як Мульч копає яму в сухій глині на дворі занедбаної цементної фабрики.

— Хочеш знати, чому мене називають Пексом? — спитав Пекс, розправляючи груди.

Чіпс відкрив пакет із картопляними чіпсами, які жував, щойно випадала така нагода.

— Не знаю. Може, якесь скорочення?

— Скорочення від чого?

— Не знаю,— знизав плечима Чіпс. Це була його улюблена фраза.— Від Френсіса?

Навіть Пекс зрозумів, що Чіпс меле дурниці.

— Френсіс? Як можна скоротити Френсіса до Пекса?

Чіпс знову знизав плечима.

— Гей. Був у мене дядько Роберт, так усі називали його Боббі. Теж ніякого сенсу, еге ж?

Пекс закотив очі.

— Це ж скорочення від слова «пектораль», дур­ню! Пекс — скорочення від пекторалі. Давні воїни носили таку пластину на грудях. І називають мене так тому, що груди в мене дуже мускулисті.

Мульч у ямі аж застогнав. Не зрозуміло, що гірше: слухати цих бовдурів або копати яму лопатою. Гно­му дуже хотілося відійти від плану і вгризтися в пух­кий ґрунт. Але Артеміс заборонив демонструвати будь-які нелюдські здібності на цьому етапі. Якщо він схибить, і цих двох не замесмеризують, паранойя у Спіро розквітне пишними барвами.

Чіпс вирішив не здаватися.

— Здогадайся, чому мене називають Чіпсом,— вигукнув він і сховав за спиною пакет із чіпсами.

Пекс потер лоба. Цікаво.

— Не підказуй,— сказав він.— Я сам угадаю.

Мульч висунув голову із ями.

— Це тому, що він їсть чіпси, ідіоте. Чіпс їсть чіп­си. Ви найтупіші Люди Бруду у світі. Чом би вам про­сто мене не вбити? Тоді б мені не довелося вислухо­вувати ваші дурні дискусії.

Пекс і Чіпс аж роти роззявили. За своїми розмо­вами вони мало не забули про маленького чоловічка в ямі. До того ж вони не звикли, щоб жертви казали щось, крім: «О, ні. Будь ласка, ні. О боже, ні».

Пекс нахилився до ями.

— Які такі дискусії ти маєш на увазі?

— Усі ті ваші пексові-чіпсові загадки.

Пекс покачав головою.

— Та ні. Я хотів спитати, що означає слово «дис­кусії». Ніколи його не чув.

Мульч із задоволенням пояснив:

— Це означає дурниці, нісенітниці, порожнє базі­кання, пшик. Тепер зрозуміло?

Останнє слово Чіпс зрозумів.

— Пшик? Гей, це образа! Ти нас ображаєш, кар­лику?

Мульч притиснув руки до грудей в німій молитві.

— Нарешті второпали.

Здоровані не знали, як і реагувати. До цього їх ре­гулярно ображали лише дві людини: Арно Блант і Йон Спіро. Але то була частина їхньої роботи, і на їхні слова можна було не звертати уваги.

— Чи ми мусимо його вислуховувати? — запитав Пекс у напарника.

— Не думаю. Може, зателефонувати містерові Бланту?

Мульч застогнав. Якби дурість була злочином, ці двоє були б першими ворогами нації.

— Вам просто потрібно мене вбити. Таке було завдання, еге ж? Просто вбийте мене і йдіть собі геть.

— Що скажеш, Чіпсе? Просто вб’ємо його?

Чіпс закинув у рота жменю чіпсів зі смаком бар­бекю.

— Так. Звісно. Наказ є наказ.

— Але я б не вбивав себе так просто,— продо­вжив Мульч.

— Ні?

— Ні. Після того як я вас щойно образив? Ні, я за­слуговую на щось особливе.

Із Пексових вух мало дим не повалив, так у нього перегрівся мозок.

— Правильно, малий. Зробимо з тобою щось особ­ливе. Ніхто не має права нас не ображати!

Мульч навіть не став указувати, що в реченні за­багато «не».

— Так. У мене язик без кісток, і я заслуговую на те, що ви зі мною зробите.

Пекс із Чіпсом трохи помовчали, розмірковуючи, що ж може бути гіршим за звичайну кулю.

Мульч дав їм хвилину, а потім ввічливо запропо­нував:

— На своєму місці я б себе поховав живцем.

Чіпс аж здригнувся.

— Поховати живцем? Жахливо! Ти кричатимеш і шкрябатимеш землю. Мені снитимуться жахи.

— Обіцяю лежати смирненько. До того ж, я на це заслужив. Я ж назвав вас примітивними вузьколо­бими кроманьйонцями.

— Хіба?

— Ну, тепер назвав.

Пекс був більш імпульсивним у дуеті.

— Гаразд, містере Дігенсе. Знаєш, що ми зроби­мо? Ми поховаємо тебе живцем!

Мульч схопився руками за щоки.

— Який жах!

— Сам напросився, приятелю.

— Ви маєте рацію.

Пекс схопив лопату.

— Ніхто не має права називати мене вузьколобим, опудало.

Мульч слухняно ліг у свою могилу.

— Не має. Б’юся об заклад, ніхто і не називає.

Пекс замахав лопатою, під курткою заграли скульптурні м’язи. Через кілька хвилин Мульча по­вністю закидали землею.

Чіпс трохи нервував.

— Це жахливо. Жахливо. Бідака.

Пекс ані трохи не розкаювався.

— Сам напросився. Обзивав нас... різними сло­вами.

— Але ховати живцем? Це як у фільмі жахів. Ну, в такому, де повно жахів.

— Здається, бачив колись. Коли в кінці на екрані з’являється багато слів?

— Так, саме він. Чесно кажучи, ті слова мене просто вбивають.

Пекс потоптався на землі.

— Не хвилюйся, друже. В цьому фільмі слів не­має.

Вони повернулися до свого «Шевроле». Чіпс іще трохи журився.

— Знаєш, у реальності все набагато реальніше, ніж у фільмі.

Пекс проігнорував знак «В’їзд заборонено».

— Це через запах. У кіно ніяких запахів не відчу­ваєш.

Чіпс виразно принюхався.

— Мабуть, Дігенс дуже засмутився в кінці.

— Мене це не дивує.

— Я бачив, як він плакав. Плечі в нього трусили­ся, немов він сміявся. Але він плакав. Не можна ж сміятися, коли тебе ховають живцем?

— Точно плакав.

Чіпс відкрив пачку чіпсів зі смаком бекону.

— Еге ж. Плакав.

Мульч так сміявся, що мало не вдавився пер­шою ж порцією ґрунту. От клоуни! Але їм пощасти­ло, що вони клоуни, бо інакше вони б обрали інший метод покарання.

Мульч роззявив щелепи і заглибився метрів на п’ять на північ, під прикриття занедбаного складу. Волосинки бороди посилали ультразвукові сигнали на всі боки. Зайва обережність не завадить. Можна було натрапити на якусь тварину, та й Люди Бруду мали звичку закопувати речі там, де ніколи не споді­ваєшся їх побачити. Труби, зливні ями, бочки з про­мисловими відходами,— не хотілося б таким поласу­вати. Що може бути гіршим за мить, коли в роті опиняється щось таке, чого там не повинно бути, і особливо коли воно ще й ворушиться.

Як добре знову опинитися в землі. Саме для цього гноми і народжуються. Земля приємно шаруділа по­між пальцями, і Мульч почав копати в своєму звич­ному ритмі. Набирав ґрунт в рота, перетирав зубами, вдихав через ніздрі і викидав перетравлену землю з іншого кінця.

Волосинки повідомили, що на поверхні немає жодних вібрацій, тож він вискочив назовні, скорис­тавшись газами як реактивною тягою.

Холлі підхопила його за метр над землею.

— Чудово,— гмикнула вона.

— Що мені сказати? — вибачився Мульч.— Я дитя природи. Ти весь час була тут?

— Так. На випадок, якщо тобі знадобиться допо­мога. Ти влаштував непогане шоу.

Мульч обтрусив одяг.

— Кілька розрядів із «Нейтрино» — і мені не до­велося б копати.

Холлі посміхнулася так, як це зазвичай робив Артеміс.

— План у нас зовсім інший. І ми маємо дотри­муватися його, хіба ні?

Вона накинула на плечі гнома маскувальну фоль­гу і пристебнула його до місячного паска.

— Ти ж не поспішатимеш, еге ж? — занервував Мульч.— Гноми — земні створіння. Літати нам не подобається. Нам навіть високо підстрибувати не подобається.

Холлі дала газу, і вони полетіли до міста.

— Ураховуватиму твої почуття, як і ти наші.

Мульч зблід. Смішно, але ця мініатюрна ельфійка лякала його більше, ніж шестифунтовий громила.

— Холлі, якщо я чимось тебе образив, то нена­вмисне...

Але закінчити речення він не встиг, бо вони рво­нули з такою швидкістю, що навіть слова не змогли вискочити з рота.

Вежа Спіро

Арно Блант провів Артеміса до камери. Вона була доволі затишною, з окремою ванною і розважаль­ною системою. Не вистачало лише двох речей: вікна і ручки на дверях.

Блант потріпав хлопця по потилиці.

— Не знаю, що трапилося в тому лондонському ресторані, але якщо знову щось утнеш, я виверну тебе навиворіт і з’їм твої кишки.— Він клацнув гост­рими зубами, аби хлопець зрозумів, що справа сер­йозна, і, нахилившись до Артемісового вуха, проше­потів: — Мені байдуже, що скаже бос, ти не завжди будеш потрібним, тож на твоєму місці я був би до мене якомога люб’язнішим.

Зуби відбивали кожне слово.

— Як би ти був на моєму місці,— відповів Арте­міс,— я був би на твоєму. І на твоєму місці я б схо­вався якомога далі.

— Справді? Чому б це?

Артеміс зробив паузу, щоб слова справили більше враження.

— Тому що тебе шукає Батлер. І він дуже роздра­тований.

Блант відсахнувся.

— Не може такого бути, хлопче. Я бачив, як він помер. Бачив кров.

Артеміс усміхнувся.

— Я і не сказав, що він живий. Сказав лише, що він тебе шукає.

— Ти мене заплутуєш. Містер Спіро попереджав, що ти на таке здатен.

Блант вийшов за двері, не зводячи очей із хлопця.

— Не хвилюйся, Бланте. Я не приніс його у кише­ні. У тебе є кілька годин, а то і днів, до вирішальної миті.

Арно Блант хлопнув дверима так, що стіни здриг­нулися. Посмішка у хлопця стала іще ширшою. На­віть у багнюці можна знайти щось приємне.

Артеміс зайшов у душову кабінку, відкрив гарячу воду і ступив під неї. Якщо чесно, на душі було трохи моторошно. Одна річ — складати план у безпеці власного дому, інша — втілювати той план у лігві лева. Хоча він ніколи б не зізнався, але за останні кілька днів його впевненість дещо похитнулася. В Лондоні Спіро його перехитрив, навіть без особ­ливих зусиль. Він утрапив у пастку бізнесмена, не­мов наївний турист на приманку грабіжника.

Артеміс добре розумів свої таланти. Він був ін­триганом, змовником, генератором підступних ідей. Для нього не було нічого цікавішого, ніж утілення в життя ідеального плану. Але останнім часом до відчуття перемоги домішувалася провина, особливо через те, що сталося з Батлером. Артеміс майже втратив старого друга, і від однієї думки про це його нудило.

Потрібно щось міняти. Скоро за ним спостеріга­тиме батько, сподіваючись, що син зробить правиль­ний вибір. І якщо хлопець цього не зробить, Артеміс Старший може взагалі позбавити його будь-якого вибору. Пригадалися батькові слова: «Ну що, Арті? Вирушиш у подорож разом зі мною? Коли настане мить, ти скористаєшся шансом стати героєм?»

Артеміс досі не мав відповіді на це питання.

Артеміс загорнувся в халат з ініціалами свого во­рога. Спіро нагадував про себе не лише золотими лі­терами, а ще й камерами спостереження, що реагу­вали на кожен рух і ні на мить не випускали хлопця із поля зору.

Артеміс зосередився на тому, як увійти до захи­щеної кімнати і повернути Сі-Куб. Він передбачив більшість заходів безпеки і відповідно підготувався. Хоча декілька штучок і були для нього новими і, по­трібно визнати, досить кмітливими, на його боці ельфійські технології, а також Фоулі. Щоправда, кентавру наказали не допомагати, але якщо Холлі представить вторгнення до кімнати як перевірку, Артеміс був певен, що кентавр не зможе втриматися.

Він сів на ліжко, потягнув шию, немов розминав­ся. Латекс пережив душ, як і запевняла Холлі. Втіш­но було знати, що він не один у своїй в’язниці.

Мікрофон умикався від вібрацій, тож говорити на повний голос не було потреби. Інструкції можна передати й пошепки.

— Доброго вечора, друзі,— прошепотів він, по­вернувшись спиною до камери.— Усе йде за планом, якщо, звісно, Мульч живий. Мушу попередити, що можна очікувати на візит громил Спіро. Перекона­ний, що його найманці спостерігають за вулицею, і якщо він уважатиме, що моїх людей знищено, це приспить його пильність. Містер Спіро люб’язно провів мені екскурсію по своїх володіннях, і я спо­діваюся, що ви записали все, що нам потрібно, аби виконати свою місію. Здається, наші дії підпадають під класифікацію «крадіжка зі зломом». Саме цього я від вас і хочу.

Артеміс шепотів повільно, чітко промовляючи кожен звук. Дуже важливо, щоб команда виконала всі інструкції. Якщо ні, увесь задум вибухне, немов активний вулкан. І саме цієї миті він сидів на кратері вулкана.

Настрій у Пекса і Чіпса був пречудовий. Коли вони повернулися до Вежі Спіро, Арно Блант не лише вручив їм премію в п’ять штук за Мо Дігенса, але доручив іще одне завдання. Зовнішні камери спостереження Вежі Спіро засікли чорний фургон­чик, що припаркувався неподалік від центрального входу. Автомобіль стояв там уже три години, а пере­гляд записів показав, що він іще кілька годин до того кружляв навколо, шукаючи місця для парковки. Містер Спіро попереджав, що може з’явитися підо­зрілий автомобіль, а в тому, що він підозрілий, не було жодних сумнівів.

— Спустіться,— наказав Блант зі свого крісла в офісі охорони.— І якщо всередині є хтось живий, поцікавтеся, чому це вони стоять біля мого будинку.

Такі інструкції Пекс із Чіпсом добре розуміли. Ні­яких тобі питань, ні складних апаратів. Просто від­чинити двері, налякати і зачинити. Легко. В ліфті вони трохи попустували: тицяли один одного в пле­че, аж поки руки не заніміли.

— Заробимо сьогодні великі бабки, напарнику,— сказав Пекс, потираючи біцепси.

— Еге ж,— погодився Чіпс і подумав про всі дис­ки з «Барні», які він купить.— Точно іще одну пре­мію дадуть. Щонайменше п’ять штук. Разом це...

Запанувала тиша. Хлопці рахували на пальцях.

— Багато грошей,— нарешті сказав Пекс.

— Багато,— кивнув Чіпс.

Джульєтта не зводила бінокля із входу до Вежі Спіро. Оптика на ельфійському шоломі була би більш доречною, але, на жаль, голова в неї дещо виросла за минулі два роки. І це не єдине, що змінило­ся в дівчині. Із довгов’язого підлітка Джульєтта пе­ретворилася на стрункого атлета. Але для ідеального охоронця такий матеріал не дуже годився. Потрібно було розпрасувати кілька зморшок. Зморшок харак­теру.

Джульєтта Батлер обожнювала розваги і нічого не могла з цим удіяти. Сама думка про те, що дове­деться стояти із серйозним обличчям за плечем яко­їсь поважної особи змушувала її нервувати. Вона б збожеволіла від нудьги, хіба що Артеміс узяв би її до себе. З Артемісом Фаулом не занудьгуєш. Але такого не трапиться. Хлопець наполягав, що це його остан­нє завдання. Після Чикаго він поверне на пряму до­ріжку. Якщо після Чикаго взагалі щось буде.

Спостереження також було нудним. Сидіти спо­кійно Джульєтті аж ніяк не подобалося. Через свою гіперактивність вона провалила не одне завдання на заняттях в Академії мадам Ко.

— Знайди собі спокій, дівчино,— казала їй япон­ська наставниця.— Знайди спокійне місце в своєму серці й оселися там.

Як правило, коли мадам Ко починала проголошу­вати чергову мудрість кунг-фу, Джульєтта ледь утри­мувалася від позіхання. А Батлер, навпаки, ловив кожне слово. Він завжди знаходив у своєму серці спокійне місце і жив там. Власне, виходив звідти лише тоді, коли потрібно було стерти на порох того, хто загрожував Артемісу. Може, тому в нього і було тату у вигляді блакитного діаманта, а у Джульєтти ні.

Із Вежі вийшли двоє кремезних чоловіків. Вони реготали і штовхали один одного під ребра.

— Капітане Шорт, почалося,— сказала Джульєтта в рацію, перемкнувшись на частоту Холлі.

— Зрозуміло,— відповіла Холлі. Вона зайняла по­зицію над Вежею Спіро.— Кількість супротивників?

— Двоє. Великі й дурні.

— Підтримка потрібна?

— Ні. Із цими двома я впораюсь. Можеш переки­нутися з ними кількома словами, коли повернешся.

— Гаразд. Буду за мить, тільки переговорю з Фоу­лі. І, Джульєтто, будь ласка, не покаліч їх.

— Зрозуміло.

Джульєтта відключилася і перебралася в кузов ав­томобіля. Засунула апаратуру під сидіння, на випа­док, якщо ці двоє дійсно виявляться хитрішими за неї. Хоча вряд чи таке станеться, але брат сховав би все, що можна. Про всяк випадок. Дівчина зняла під­жак і перевернула бейсболку козирком назад. Тоді вийшла через задні двері і стала на дорозі.

Пекс і Чіпс перетнули вулицю і підійшли до підо­зрілого автомобіля. Вигляд у того був підозрілий, і не лише через затемнені вікна — зараз мало не ко­жен випускник коледжу тонував вікна.

— Що думаєш? — запитав Пекс напарника.

Чіпс стиснув руки в кулаки.

— Думаю, можна не стукати.

Пекс кивнув. Саме такий план вони собі й наміти­ли. Після цього Чіпс зірвав би двері, якби з-під капо­та не з’явилася молода панночка.

— Що, хлопці, шукаєте мого батька? — спитала дівчина з бездоганною інтонацією диктора МТV.— Здається, його усі шукають, але його ніколи не буває поруч. Він такий відсутній. Тобто, в метафізичному плані.

Пекс і Чіпс заблимали в унісон. Блимання — то така універсальна мова тіла, щоб сказати: «Га?» Мало того, що сама дівчина — азійсько-кавказька суміш, так вона ще якоюсь грецькою балакає. На обличчях охоронців не було й тіні розуміння. «Метафізич­ний» — це ж цілих п’ять складів, заради бога!

— Це твій автомобіль? — перейшов у наступ Чіпс.

Дівчина поправила хвостик.

— Так, якщо можна сказати, що нам узагалі щось належить у цьому світі. Один світ, одні люди, так, хлопці? Володіння — така собі ілюзія. Може, навіть наші тіла нам не належать. Може, ми просто сон якогось вищого створіння.

Пекс зламався.

— Це твій автомобіль? — закричав він і схопив дівчину за шию.

Дівчина кивнула. В легенях не вистачило повітря, аби щось сказати.

— Так воно краще. Чи є хтось усередині?

Цього разу вона похитала головою.

Пекс трохи послабив хватку.

— Скільки ще тут твоїх родичів?

Дівчина відповіла пошепки, наскільки вистачило повітря:

— Семеро. Тато, мама, двоє дідусів і дві бабусі і ще трійнята: Бо, Мо і Джо. Пішли по суші.

Пекс повеселішав. Трійнята і бабусі з дідусями не дуже схоже на загрозу.

— Гаразд. Почекаємо. Відчиняй двері, дитино.

— Суші? — оживився Чіпс. — Це ж сира риба. Ти таке їв, друже?

Поки дівчина копирсалася із замком, Пекс про­довжував тримати її за шию.

— Так. Купував колись у супермаркеті.

— Смачно?

— Так. Кинув на десять хвилин до фритюрниці. Непогано.

Дівчина відсунула двері і залізла всередину. Пекс і Чіпс, пригнувшись, полізли за нею. На мить Пекс від­пустив дівочу шийку. І то було помилкою. Солдат, який отримав належну підготовку, ніколи не дозволить по­лоненому першому залазити в транспортний засіб.

Дівчина перечепилася і впала на коліна на кили­мок салону.

— Суші,— замріяно сказав Пекс.— Добре смакує з картоплею-фрі.

І раптом нога дівчини метнулася в повітря і уда­рила його в груди. Купа м’язів, охнувши, повалилася на підлогу.

— Ой,— покачала дівчина головою.— Випадково.

Чіпс подумав, що він уві сні, бо не може копія лялькової принцеси збити з ніг дев’яносто кілогра­мів живої ваги.

— Ти... ти...— забелькотів він.— Це неможливо! Не може бути!

— Може,— крутнулася, немов балерина, Джу­льєтта.

Нефритове кільце на волоссі розкрутилося і з усієї сили вдарило Чіпса між очима, як камінь із пращі. Чоловік качнувся назад і гепнувся на шкіряну ка­напку.

За спиною дівчини Пекс знов почав дихати. Його очі перестали обертатися і спробували сфокусувати­ся на ворогові.

— Привіт,— нахилилася над ним Джульєтта.— Знаєш що?

— Що? — спитав Пекс.

— Суші не можна смажити у фритюрниці,— від­повіла дівчина і вдарила громилу обома долонями по скронях. Той миттєво втратив свідомість.

Із туалету вийшов Мульч, на ходу застібаючи кла­пан на штанях.

— Що я пропустив? — поцікавився він.

*

Холлі летіла на висоті сто п’ятдесят футів над цен­тром Чикаго — через схожу на кільце дорогу для вантажівок місцеві називали цей район «Петлею». Піднялася вона аж сюди з двох причин. По-перше, потрібно було відсканувати Вежу Спіро, аби створи­ти ЗD план будівлі. А по-друге, вона хотіла погово­рити з Фоулі наодинці.

Вона помітила кам’яного орла на даху одного з цегляних будинків початку двадцятого століття і присіла на голову птаха. Щоправда, через кілька хвилин доведеться пересісти, бо вібрації захисту почнуть руйнувати камінь.

У навушнику почувся голос Джульєтти.

—- Капітане Шорт, почалося.

— Зрозуміло,— відповіла Холлі.— Кількість су­противників?

— Двоє. Великі та дурні.

— Підтримка потрібна?

— Ні. Із цими двома я впораюсь. Можеш переки­нутися з ними словом, коли повернешся.

— Гаразд. Буду за мить, тільки переговорю з Фоу­лі. І, Джульєтто, будь ласка, не покаліч їх.

— Зрозуміло.

Холлі посміхнулася. Джульєтта та іще штучка. Батлерова порода. Але дівчина непередбачувана. Навіть на завданні не може помовчати більш ніж десять секунд. Немає в неї братової дисципліни. Такий собі щасливий підліток. Дитина. Ця професія не для неї. Артеміс не мав залучати її до такої божевільної місії. Але було в цьому ірландському хлопцеві щось таке, що змушувало забути власні наміри. За останні шістнадцять місяців Холлі сама заради нього билася з тролем, вилікувала цілу родину, пірнула в Північ­ний Льодовитий океан, а тепер готувалася порушити наказ командира Рута.

Вона увімкнула канал зв’язку з ЛЕП.

— Фоулі. Ти слухаєш?

Кілька секунд панувала тиша, згодом у мікроко­лонках шолома пролунав голос кентавра.

— Холлі. Зачекай. Багато перешкод. Маю нала­штувати довжину хвилі. Поговори зі мною. Скажи щось.

-— Перевірка. Один, два. Один, два. Троль тримає трохи танків у тунелі.

— Так. Є. Кристально чисто. Як справи в Землі Бруду?

Холлі подивилася на місто під нею.

— Ніякого бруду. Лише скло, сталь і комп’ютери. Тобі б сподобалося.

— Е, ні. Не мені. Люди Бруду — то Люди Бруду, байдуже, що вони носять: костюми чи пов’язки на стегнах. Єдине в них, що варто уваги,— телебачення. У нас зараз самі повтори. Мені майже шкода, що суд над гоблінськими генералами скінчився. Визнали

винними за всіма звинуваченнями, що були пред’яв­лені завдяки тобі. Наступного місяця їх переведуть до в’язниці.

Холлі відчула полегшення.

— Винні. Дякувати небесам. Нарешті життя знову стане нормальним.

Фоулі хмикнув.

— Нормальним? Не ту ти роботу обрала, аби мати нормальне життя. Можеш попрощатися з ним, якщо не повернеш Артемісів гаджет.

Кентавр має рацію. Життя в неї не було нормаль­ним, відколи її перевели із загону Поліції Моралі до Рекону. Та чи хотіла вона нормального життя? Чи не тому її перевели?

— І навіщо я тобі потрібен? — запитав Фоулі.— Сумуєш за домом?

— Ні,— відповіла Холлі. І то була правда. За до­мом вона не сумувала. Ельфійський капітан майже не згадувала про Небесне місто після того, як Арте­міс утягнув її до своєї останньої інтриги.— Мені по­трібна твоя порада.

— Порада? Справді? Може, це просто спосіб по­просити допомоги? Здається, капітан Рут у такому випадку сказав би: «Маєш те, що маєш». Правила є правилами, Холлі.

Холлі зітхнула.

— Так, Фоулі. Правила є правилами. Джуліус кра­ще знає.

— Саме так. Джуліусу відомо краще,— сказав Фо­улі, але особливого переконання в голосі у нього не почулося.

— Та ти й не зможеш, мабуть, допомогти. Безпека у Спіро на найвищому рівні.

Фоулі аж захропів. А хропіння кентаврів варте того, аби його почули!

— Так, звісно. І що там у нього? Кілька бляшанок і собака? Ой, як моторошно.

— Якби ж. Будинок нашпигований таким, що я ніколи і не бачила. Хитрі штучки.

У кутку візора Холлі спалахнув маленький рідко­кристалічний екран. Фоулі увімкнув відеозв’язок з По­ліцейською Плазою. Формально він не мав цього ро­бити під час неофіційної операції. Кентавр зацікавився.

— До речі, я знаю, що ти робиш,— погрозив їй пальцем Фоулі.

— Навіть не розумію, про що ти,— невинно ска­зала Холлі.

— «Та ти й не зможеш, мабуть, допомогти. Безпе­ка у Спіро на найвищому рівні»,— повторив кентавр її слова.— Ти намагаєшся розпалити вогонь мого его. Я ж не дурний, Холлі.

— Гаразд. Може, і намагаюся. Хочеш правду?

— Ти диви! Отак просто скажеш мені правду? Ці­кава тактика для офіцеру ЛЕП.

— Вежа Спіро — справжня фортеця. Без тебе ми туди не потрапимо, в цьому навіть Артеміс зізнався.

Нам не потрібне обладнання чи ельфійська підтрим­ка. Лише порада. Може, трохи роботи з камерою. Тримай канали відкритими, ось і все, що я прошу.

Фоулі почухав підборіддя.

— Ніяк не потрапити всередину, еге ж? Навіть Артеміс зізнався?

— «Без Фоулі нам не обійтись»,— ось його слова. Кентавр ледь стримався, аби не посміхнутися. — Маєш відео?

Холлі витягла з-за паска мініатюрний комп’ютер.

— Артеміс зняв помешкання. Зараз тобі перешлю.

— Мені потрібен план будівлі.

Холлі покрутила візор праворуч і ліворуч, щоб Фоулі побачив, де вона.

— Саме тому я тут. Щоб відсканувати. Буде у тебе в системі за десять хвилин.

Холлі почула дзвінки. Сигнал комп’ютера. Елек­тронний лист уже в Поліцейській Плазі. Фоулі від­крив файл.

— Кнопки коду. Так. Камери. Не проблема. Заче­кай, я тобі зараз покажу, що я розробив для таких камер. Зараз прокручу подорож коридором. Там-та-дам-там-там. Ага, захищена кімната. На вісімдесят п’ятому. Килимовий сканер, антибіотичний кили­мок. Сенсори руху. Термочутливі лазери. Термальні камери. Розпізнавання голосу, сітківки і відбитків пальців.— Він трохи помовчав.— Вражаюче для Лю­дини Бруду.

— Це ти мені кажеш,— погодилася Холлі.— Тро­хи більше за дві бляшанки і собаку.

— Фаул має рацію. Без мене ви пропали.

— Тож ти допоможеш?

Фоулі не міг не скористатися моментом.

— Нічого не обіцяю, але...

— Так?

— Триматиму канал зв’язку відкритим для тебе. Але коли щось випливе...

— Зрозуміло.

— Жодних гарантій.

— Жодних гарантій. Винна тобі ящик моркви.

— Два ящики. І ще один із буряковим соком.

— Домовилися.

Обличчя у кентавра аж розжарилося від перед­чуття пригоди.

— Сумуватимеш за ним, Холлі? — спитав він.

Питання захопило Холлі знавецька.

— За ким сумуватиму? — перепитала вона, хоча вже знала відповідь.

— За Фаулом, звісно. Якщо все піде за планом, ми зітремо його пам’ять. Не буде більше божевільних планів і неймовірних пригод. Життя стане спокійним.

Холлі навіть очі опустила, щоб уникнути погляду Фоулі, хоча через камеру на шоломі кентавр аж ніяк не міг її побачити.

— Ні,— сказала вона.— Не сумуватиму.

Але в очах у неї була зовсім інша відповідь.

Холлі кілька разів облетіла Вежу Спіро на різній висоті, доки сканер не назбирав достатньо інформа­ції, щоб створити ЗD-модель. Вона переслала копію файла Фоулі в Поліцейську Плазу і повернулася до автомобіля.

— Я ж казала тобі не калічити їх,— зітхнула вона, нахилившись над громилами.

Джульєтта знизала плечима.

— Гей. Хіба то біда, ельфійко? Ну занесло мене трохи в розпал битви. Підлікуй їх трохи своїми бла­китними іскрами, і все буде гаразд.

Холлі провела пальцем по ідеально круглому син­цю на лобі Чіпса.

— Бачила б ти мене! — похвалилася Джульєтта.— Бумс-бумс-бумс — і всі лежать. Жодного шансу їм не лишила.

Холлі випустила із пальця єдину іскорку; та стер­ла синець, як ганчірка стирає пляму від кави.

— Можна ж було скористатися «Нейтрино» і ви­вести їх із гри.

— «Нейтрино»? В чому ж тоді прикол?

Капітан Шорт зняла шолом і подивилася на дівчинку-підлітка.

— Тут і не має бути приколів, це ж не гра. Мені здавалося, ти це розумієш, особливо після того, що сталося з Батлером.

Посмішка на обличчі Джульєтти зникла.

— Я знаю, що це не гра. Може, це в мене стиль такий.

Холлі не відвела погляду.

— Тож, може, ти обрала не той стиль.

— А може, ти занадто на своєму стилі зациклила­ся? — огризнулася Джульєтта.— Якщо вірити Батле­рові, ти колись і сама була іще тією штучкою.

Із туалету вийшов Мульч. Він наніс іще один шар сонцезахисного крему. Незважаючи на те що зараз він був на півночі, ризикувати гном не хотів. Якщо щось піде не так — і скоріше за все, таки піде,— ще до ранку доведеться тікати.

— Чому сваримося, пані? Якщо через мене, може­те вгамуватися. Я вирішив, що ніколи не зустрічати­мусь ні з ким, крім гномих.

Напруга спала, немов повітряна кулька, з якої випустили повітря.

— Помрій, волохатий карлику,— заявила Холлі.

— Ото був би жах,— додала Джульєтта.— А от я вирішила не зустрічатися з тим, хто живе в купі багнюки.

Мульч навіть і оком не змигнув.

— Звісно, ви обидві почуваєтеся ображеними. Та­кий уже вплив я маю на жінок.

— Не сумніваюся,— посміхнулася Холлі.

Капітан ЛЕП розклала розсувний столик і по­клала на нього свій шолом. Підключила камеру шо­лома до проектора і відкрила ЗD-план Вежі Спіро. Зображення крутилося в повітрі, спалахуючи неоно­во-зеленими лініями.

— Гаразд. Ось план. Команда номер один пропа­лює собі шлях через стіну вісімдесят п’ятого повер­ху. Команда номер два проникає через двері на май­данчику для гелікоптера. Ось тут.

Холлі постукала на відповідному місті на екрані мініатюрного комп’ютера. На плані в повітрі з’яви­лася помаранчева цяточка.

— Фоулі погодився допомогти, тож він буде з нами на зв’язку. Джульєтто, візьмеш цей комп’ютер. Будь-якої миті можна порадитись. Не звертай уваги на гномські літери, ми перешлемо тобі потрібний файл. Але надягни навушники, щоб не ввімкнулися колонки. Не потрібно, щоб попискування комп’ю­тера пролунало в неслушну мить. Маленька виїмка під монітором — мікрофон. Чутливий навіть до ше­поту, тож кричати не доведеться.

Джульєтта надягла на зап’ясток комп’ютер розмі­ром з кредитну картку.

— Які команди і яка мета в кожної?

Холлі зробила крок у середину ЗD-зображення. Тіло її обплели промені світла.

— Команда номер один займається системою охо­рони і кисневими каністрами в захищеній кімнаті. Команда номер два займається Кубом. Дуже просто. Працюємо в парах. Ти з Мульчем. Я з Артемісом.

— Е, ні,— похитала головою Джульєтта.— 3 Арте­місом маю бути я. Він мій начальник. Мій брат при­клеївся би до нього, як клей, тож і я так робитиму.

Холлі вийшла з голограми.

— Так не годиться. Ти не можеш літати, не мо­жеш лазити по стінах. У кожній команді має бути один ельф. Якщо тобі не подобається, обговориш з Артемісом, коли його побачиш.

Джульєтта спохмурніла. В цьому був сенс. Звісно, був. У планах Артеміса завжди був сенс. Тепер стало ясно, чому хлопець не поділився деталями в Ірландії. Він знав, що дівчині це не сподобається. Вони і так уже нарізно останні шість годин. Але найважча час­тина операції попереду, і Батлера за плечем в Артемі­са не буде.

Холлі повернулася до голограми.

— Команда номер один, ти і Мульч, збираєтеся на Вежу і пропалюєте стіну, щоб потрапити на вісімде­сят п’ятий поверх. Там ви вставите в систему відеоспостереження ось це.

Холлі передала дівчині щось схоже на дротинку.

— Завантажене оптичне волокно,— пояснила вона.— Дозволяє отримати дистанційний доступ до будь-якої відеосистеми. Тоді Фоулі зможе посилати сигнали з будь-якої камери до наших шоломів. Та­кож він зможе посилати людям такі сигнали, які нам потрібні. Іще ви заміните два кисневих циліндри на­шою особливою сумішшю.

Джульєтта поклала оптичне волокно до кишені.

— Я проникну через дах,— продовжила Холлі.— Звідти я проберуся до кімнати Артеміса. Щойно команда номер один відрапортує, що все чисто, ми ідемо до Сі-Куба.

— Коли ти розказуєш, усе здається таким про­стим,— сказала Джульєтта.

Мульч розреготався.

— У неї завжди все таким здається,— сказав він.— Але ніколи не буває.

Команда номер один, Вежа Спіро

Джульєтта Батлер вивчала кілька бойових мистецтв. Вона навчилася не звертати уваги на біль і довго триматися без сну. Вона могла витримати тортури, як фізичні, так і психологічні. Але вона виявилася зовсім не підготовленою до того, як забиратиметься до будівлі.

Вежа не мала глухих боків, на кожному фасаді життя вирувало двадцять чотири години на добу, тож довелося їм починати підйом із тротуару. Джу­льєтта підігнала фургон якомога ближче до стіни.

Вони обгорнулися Холліною камуфляжною фоль­гою і вилізли через люк. Мульч пристебнув Джульєт­ту до місячного паска у себе на талії.

Дівчина постукала по гномовому шолому:

— Ти смердиш.

І почула відповідь Мульча через циліндричний передавач у вусі:

— Для тебе, може, так воно і є. А от для якоїсь гномихи я — уособлення здорового чоловіка. Це ти смердиш, Дівчина Бруду. Для мене твій запах гірший за двомісячні скунсові шкарпетки.

У люку показалася голова Холлі.

— Замовкніть! — прошипіла вона.— Обидва! У нас обмаль часу, якщо ви забули. Джульєтто, твій шановний начальник застряг у кімнаті нагорі та чекає на мене. Вже п’ять хвилин на п’яту. Менш ніж за годину зміняться охоронці, а мені ще по­трібно замесмеризувати цих велетнів. Маємо лише п’ятдесят п’ять хвилин. Тож не будемо гаяти їх на сварки.

— Чому ти не можеш просто злетіти і підняти нас на потрібний поверх?

— Військова тактика. Якщо ми розділимося, одна команда може впоратися. Якщо працюватимемо ра­зом, тоді коли схибить хтось один, поразки зазнають усі. Розділяймося і завойовуємо.

Від цих слів Джульєтті стало іще гірше. Ельфійка має рацію, вона і сама мала це знати. Усе починаєть­ся знову — дівчина втрачає концентрацію в найваж­ливішу мить.

— Гаразд. Рушаймо. Я затримаю подих.

Мульч притулив обидві долоні до рота і висмок­тав усю вологу з пор.

— Тримайся,— сказав він, потираючи руки.— Лі­земо вгору!

Гном зігнув могутні коліна, підскочив на півтора метри і приліпився до стіни Вежі Спіро. Джульєтта м’ячиком застрибала внизу і відчула себе так, ніби її занурили під воду. Коли тебе чіпляють до місячного паска, ти не лише стаєш легшим, а ще й утрачаєш координацію, тебе починає нудити. Місячні паски створили для переноски неживих предметів, а не живих ельфів і тим більше живих людей.

Мульч не пив кілька годин, і пори в нього були вже завбільшки зі шпилькову головку. Вони голос­но прицмокували, приклеюючись до зовнішньої поверхні Вежі. Гном уникав затемнених вікон, чіп­ляючись за металеві балки, бо хоча на них і була камуфляжна фольга, руки і ноги з неї стирчали, тож хтось міг їх помітити. Фольга не робила їх аб­солютно невидимими. Тисячі мікросенсорів, упле­тених у матеріал, аналізували і відображали навко­лишнє середовище, але почнеться дощ — і всьому кінець.

Мульч швидко пересувався. Пальці з подвійними суглобами на руках і пальці на ногах чіплялися за найменший виступ. А там, де не було виступів, до гладенької поверхні присмоктувалися пори. Волосся на бороді під шоломом стояло віялом, перевіряючи фасад будинку.

Джульєтта поцікавилася:

— Твоя борода? Якась вона дивна. Що вона ро­бить? Шукає шпарини?

— Вібрації,— прогарчав Мульч.— Сенсори, стру­ми, охорону.— Він явно не хотів витрачати енергію на повні речення.— Датчики руху можуть засікти наш. І тоді нам кінець. Фольга не допоможе.

Джульєтта не ображалася, що напарник береже дихання. Попереду ще довгий шлях. Просто вгору.

Коли вони піднялися вище сусіднього будинку, здійнявся сильний вітер. Дівчина навіть ногам не могла дати раду і бовталася на шиї у гнома, як шар­фик. Нечасто вона почувалася такою безпорадною. В такій ситуації не допоможе жодне бойове мистец­тво. Її життя було цілком у руках гнома.

Поверхи миготіли склом і сталлю. Вітер хапав двох верхолазів своїми жадібними пальцями і гро­зив їх зірвати.

— Від цього вітру багато вологи,— видохнув гном.— Я довго не протримаюся.

Джульєтта простягнула руку, намацала стіну. Та бу­ла вкрита дрібнісінькими краплинами роси. По фоль­зі час від часу проскакували блакитні іскри — коротке замикання в мікросенсорах. Деякі частини фольги уже відмовляли. Створювалося враження, що в ніч­ному повітрі висіло кілька мотків дроту. Навіть сама будівля гойдалася, іще трохи — і вона струсить із себе втомленого гнома і його напарницю.

Нарешті пальці гнома вчепилися в карниз вісім­десят п’ятого поверху. Мульч вдерся на вузький да­шок, спрямував свій візор усередину будівлі.

— Ця кімната не годиться,— сказав він.— Візор помітив два детектори руху і лазерний сенсор. По­трібно пройти далі.

Він вправно пробіг по дашку, немов гірський ко­зел. Урешті-решт, цим він заробляв собі на життя. Гноми не падають. Хіба хтось їх зіштовхне. Джульєт­та обережно пішла за ним. Навіть в Академії мадам Ко до такого не готували.

Нарешті Мульч знайшов вікно, яке його задо­вольнило.

— Так,— сказав він, і голос у нього був напруже­ний.— Маємо сенсор із дохлою батарейкою.

Його борода потягнулася до вікна.

— Не відчуваю ніяких вібрацій, отже там не пра­цює нічого електричного, і ніхто не розмовляє. Зда­ється, все добре.

Мульч капнув на шибку кілька краплинок гномського поліролю для скелі. Рідина одразу ж розчини­ла скло, лишивши на килимі калюжу щільної рідини. Якщо пощастить, дірку іще довго не помітять.

— Ой,— затиснула носа Джульєтта.— Смердить так само, як і ти.

Мульч навіть не звернув уваги на таку образу і за­ліз усередину.

Перевірив місяцеметр на візорі.

— Чотири двадцять. Людський час. Запізнюємо­ся. Ходімо.

Джульєтта зістрибнула в кімнату.

— Типова Людина Бруду,— пробурчав Мульч.— Спіро витрачає мільйони на систему безпеки, і все собаці під хвіст через одну-єдину непрацюючу бата­рейку.

Джульєтта витягла «Нейтрино-2000». Вона відсу­нула захисний ковпачок і натиснула кнопку живлен­ня. Вогник змінився із зеленого на червоний.

— Ми ще не дісталися цілі,— сказала вона і по­вернулася до дверей.

— Стривай! — засичав Мульч, хапаючи її за руку.— Камера!

Джульєтта завмерла. Про камеру вона зовсім забу­ла. І хвилини не минуло, як вони опинилися всереди­ні, а вона вже зробила кілька помилок. Зосередься, дівчино, зосередься!

Мульч навів візор на камеру спостереження. Іон­ний фільтр висвітлив промені камери сяючим золо­том. Повз камеру не пройти.

— Сліпої плями немає,— сказав гном,— А кабель камери прихований за коробкою.

— Можемо притиснутися якомога ближче одне до одного і обгорнутися фольгою,— запропонувала Джульєтта.

На комп’ютерному екрані на зап’ястку з’явилося зображення Фоулі.

— Можете. Але, на жаль, із приборами каму­фляжна фольга не спрацює.

— Чому?

— Камери ліпші за людське око. Ти бачила кар­тинку на телевізорі? Камера розрізняє пікселі. Якщо ви пройдете перед камерою у фользі, то матимете точнісінько такий вигляд, як дві людини за захис­ним екраном.

Джульєтта витріщилася на монітор.

— Щось іще, Фоулі? Може, підлога перетвориться на калюжу кислоти?

— Сумніваюся. Спіро розумний, але він не я.

— Хіба ти не можеш підключити відео, хлопчик-поні? — не витримала Джульєтта,— Просто увімкни на хвильку фальшивий сигнал.

Фоулі вишкірив конячі зуби.

— Ох, недооцінюють мене! Ні, я не можу органі­зувати трансляцію, якщо я не на місці. Під час блока­ди маєтку Фаулів мені довелося виїхати. Саме для цього і потрібне оте оптичне волокно.

— Ну, тоді я шарахну по ній бластером.

— Не можна. «Нейтрино», звісно, виведе камеру з ладу, але можливе утворення ланцюгової реакції. З таким же успіхом можна танцювати джиґу перед Арно Блантом.

Джульєтта в розпачі штовхнула плінтус. Вона не подолала навіть першої перешкоди. Брат знав би, що робити, але він на іншому боці Атлантичного оке­ану. Від камери їх відділяло лише шість метрів кори­дора, але так само то міг бути цілий кілометр битого скла.

Вона помітила, що Мульч розстебнув задній кла­пан на штанях.

— От дідько! Тепер цей малий на горщок зібрав­ся. Знайшов час!

— Не звертатиму на твій сарказм уваги,— сказав Мульч, лягаючи на підлогу,— бо знаю, що робить Спіро з тими, хто йому не подобається.

Джульєтта опустилася навколішки поруч із ним. Але не дуже близько.

— Сподіваюся, наступна твоя фраза — «Я маю план».

Гном прицілився задом.

— Власне...

— Ти ж не серйозно.

— Дуже серйозно. У мене тут непогана зброя.

Джульєтта не втримала посмішки. Гном припав їй до серця. Метафорично. Він адаптувався до ситу­ації саме так, як це зробила б і вона.

— Усе, що нам потрібно,— розвернути камеру на двадцять градусів, і маємо вільний шлях до кабелю.

— І ти збираєшся це зробити своєю... повітря­ною зброєю?

— Саме так.

— А шум?

Мульч підморгнув.

— Ані звуку. Невже ти забула — я ж професіонал. Тобі тільки треба за моїм наказом натиснути на мій мізинець.

Попри всі свої тренування у найвіддаленіших ку­точках світу, Джульєтта не була готова до участі в та­кій операції.

— Хіба я мушу допомагати? Здається, ти і сам упораєшся.

Мульч примружився на ціль і ще трохи посунув свою п’яту точку.

— Тут потрібна точність, отже, має бути той, хто натисне на курок, а я сконцентруюся на цілі. Для гномів рефлексологія — найточніша наука. Кожна частина стопи пов’язана з якоюсь частиною тіла. І так уже трапилося, що мій лівий мізинець пов’яза­ний з моїм...

— Гаразд,— квапливо погодилася Джульєтта.— Я зрозуміла.

— Ну тоді до діла.

Дівчина стягнула Мульчів чобіт. На шкарпетках були дірки, і п’ять волохатих пальців на гномовій нозі ворушилися так, що людям і не снилося.

— Іншого способу немає?

— Хіба що ти придумала щось краще.

Джульєтта обережно взялася за палець, і чорні волосинки розсунулися, аби забезпечити їй доступ до суглоба.

— Зараз?

— Стривай.— Гном лизнув указівний палець і підніс його вгору.— Немає вітру.

— Таки ще немає,— пробурмотіла Джульєтта.

Мульч покрутив рукою.

— Гаразд. Тисни.

Дівчина затамувала подих і натиснула. Щоб від­дати належне ситуації, потрібно описати її в упо­вільненому перебігу.

Джульєтта обхопила пальцями суглоб. Від натис­кання Мульчева нога кілька разів здригнулася. Гном чимдуж намагався триматися на цілі, незважаючи на спазми. Живіт у нього напружився, і та напруга з глухим гуркотом вирвалася через клапан на шта­нях. Єдине, із чим могла б Джульєтта порівняти це дійство,— постріл з мортири. Ракета із стиснутого повітря пролетіла через кімнату, і від неї прокотили­ся хвилі, мов від каменю, що кинули в воду.

— Дуже кручено,— застогнав Мульч.— Трохи пе­рестарався.

Повітряна куля спіраллю метнулася до стелі, від неї, мов лушпиння від цибулі, відділилося кілька шарів.

— Ну,— поквапив її гном.— Давай, давай!

Незвичайна ракета вдарилася об стіну на метр вище від цілі. На щастя, хвиля зрикошетила і потрапила в камеру, і та закрутилася, немов тарілочка в циркача. Друзі, не дихаючи, чекали, поки вона зупиниться. Че­рез десяток обертів камера нарешті завмерла.

— Ну? — спитала Джульєтта.

Мульч сів і перевірив іонові хвилі через візор шо­лома.

— Пощастило,— видихнув він.— Нам дуже по­щастило. Прохід вільний.— Він підвівся і застебнув клапан.— Давненько я вже не пускав торпед.

Джульєтта дістала з кишені шматочок оптичного волокна і помахала ним перед комп’ютером на руці, щоб Фоулі побачив.

— Тож, мені просто обкрутити цю дротинку на­вколо якогось кабелю? Так?

— Ні, Дівчино Бруду,— зітхнув Фоулі, поверта­ючись до знайомої ролі невизнаного генія.— Це склад­ний зразок нанотехнологїї, укомплектований мікрофіламентами, що виступають приймачами, передавачами і клемами. Звісно, живлення він отримує від системи Людей Бруду.

— Звісно,— кивнув Мульч, намагаючись не позі­хати.

— Ти маєш переконатися, що він міцно прикріп­лений до одного з відеокабелів. На щастя, мультісенсори не мають безпосередньо контактувати з усіма кабелями, вистачить і одного.

— А які з них відеокабелі?

— Ну... всі.

Джульєтта гмикнула:

— Тож мені просто обкрутити цю дротинку на­вколо якогось кабелю?

— Мабуть, так,— зізнався кентавр.— Але обкрути міцніше. Усі філаменти мають проникнути всере­дину.

Джульєтта потяглася, вибрала навмання один ка­бель і обкрутила оптичне волокно навколо нього.

— Так?

На мить запала пауза — то Фоулі чекав прийому. Під землею на плазмовому моніторі кентавра почали з’являтися зображення з камер.

— Ідеально. Маємо вуха й очі.

— Ну,— нетерпляче вигукнула Джульєтта,— по­чинай прокручувати запис.

Фоулі не втримався, аби не прочитати іще одну лекцію.

— Це набагато більше, ніж просто запис, юна пані. Мені потрібно повністю стерти зображення на каме­рах спостереження. Іншими словами, те, що вони по­бачать на своїх моніторах, буде майже тим самим, що і повинно бути, там не буде лише вас. Тепер не стійте стовпом, інакше вас можна буде побачити. Нехай у вас щось рухається, хай то буде і мізинець.

Джульєтта перевірила час на моніторі комп’ютера.

— Чотири тридцять. Маємо поквапитись.

— Гаразд. Центр охорони через один коридор. Підемо найкоротшим маршрутом.

Дівчина вивела в повітря план поверху.

— Цим коридором, два повороти праворуч, і ми на місці.

Мульч відсунув її та попрямував до стіни.

— Я ж сказав, найкоротшим маршрутом, Дівчино Бруду. Увімкни своє латеральне мислення.

З офісу відкривався напрочуд гарний краєвид: між сосновими полицями тяглися вгору шпилі хмарочо­сів. Мульч відсунув секцію полиць і постукав по стіні.

— Гіпсокартон,— заявив він.— Жодних проблем.

Джульєтта поправила полиці.

— Ніякого безладу, гноме. Артеміс наказав не ли­шати слідів.

— Не хвилюйся. Я їм дуже акуратно.

Мульч розкрив щелепи і роззявив рота так, що туди легко б помістився баскетбольний м’яч. Неймо­вірно, але рота він міг розкрити аж на сто сімдесят градусів. Що він і зробив. І відкусив шматок стіни. Хвилина — і кремезні зуби змолотили стіну на пил.

— Трохи суха,— поскаржився він.— Важко ков­тати.

Три укуси — і вони змогли пройти. Мульч пере­брався до наступного офісу, не впустивши ані єдиної крихти. Джульєтта пішла за ним, обережно зсунув­ши полиці на місце, щоб прикрити дірку.

Наступний офіс був не таким розкішним, така собі темна комора віце-президента. Ані фантастич­ного виду з вікна і прості металеві полиці. Джульєтті знов довелося їх пересувати, аби замаскувати щойно утворений прохід. Мульч опустився навколішки, во­лосся його бороди потяглося до підлоги.

— Якісь вібрації назовні. Мабуть, компресор. Ні­чого надзвичайного. Я би сказав, що нам нічого не загрожує.

— Можете спитати мене,— сказав Фоулі.— Я маю зображення з усіх камер у будівлі. А їх більш, ніж дві тисячі, якщо вам цікаво.

— Дякую, що просвітив. То що, ми в безпеці?

— Так. Неймовірно, але так воно і є. Нікого по­близу немає, окрім охоронця за столом у вестибюлі.

Джульєтта дістала з рюкзака дві сірі каністри.

— Так. Настала моя черга. Лишайтеся тут. Це не більше хвилини.

Дівчина відчинила двері і прокралася по коридо­ру, нечутно ступаючи гумовими підошвами. На ки­лимі світилися лінії, немов на злітній смузі. Біля пожежного виходу блимав ліхтарик. Більше світла не було.

Згідно з планом на моніторі наручного комп’ютера до офісу охорони лишалося двадцять метрів. Тоді лишалося сподіватися, що шафи з киснем не замкне­ні. Навіщо їх замикати? Навряд чи їх можна назвати об’єктами підвищеного ризику. Принаймні, її по­передять, якщо хтось сюди наближатиметься.

Джульєтта прокралася коридором, немов панте­ра, килим приглушав її кроки. Коли вона дійшла до останнього повороту, лягла на підлогу і висунула носа за ріг.

Можна було побачити підлогу офісу охорони. Саме так, як і казав Пекс під месмером, каністри з киснем охоронців спеціальної кімнати лежали на полицях навпроти пульту охорони.

Черговий був лише один, і він був зайнятий — ди­вився баскетбол на переносному телевізорі. Джу­льєтта трохи проповзла на животі й опинилася біля самісіньких каністр. Черговий сидів до неї спиною, зосередившись на грі.

— Що за чорт? — раптом вигукнув охоронець, мало не з холодильник завбільшки. Він помітив щось на моніторі.

— Рухайся! — просичав Фоулі в навушник дів­чини.

— Що?

— Рухайся! Тебе помітно на моніторах.

Джульєтта поворушила пальцем на нозі. Вона вже і забула, що потрібно рухатися. А от Батлер не забув би.

Угорі охоронець удався до старого методу швид­кого ремонту — стукнув по пластиковому корпусу монітора. Розмита фігура зникла.

— Перешкоди,— пробурмотів він.— Дурне супут­никове телебачення.

Джульєтта відчула, як по переніссю скотилася краплина поту. Молодша з роду Батлерів повільно простягла руку і поставила на полиці дві каністри з киснем. Хоча «каністри з киснем» — назва непра­вильна, бо ніякого кисню в тих каністрах не було.

Вона глянула на годинник. Може, уже запізно.

Команда номер два, над Вежею Спіро

Холлі злетіла на шість метрів над Вежею і чекала на зелений вогник. Не подобалася їй ця операція. За­надто багато змінних величин. Якби ця місія не була такою важливою для майбутнього ельфійської циві­лізації, вона б відмовилася брати в ній участь.

Час минав, і настрій у Холлі аж ніяк не поліпшу­вався. Команда номер один виявилася напрочуд не­професійною, усі поводилися як підлітки, що вирі­шили розважитись. Хоча, якщо чесно, Джульєтта ледь вийшла з підліткового віку. А от Мульч про своє дитинство і в енциклопедії вже не прочитав би.

Капітан Шорт стежила за ними через візор свого шолома і морщилася щоразу, як вони щось робили. Нарешті, незважаючи на всі негаразди, Джульєтта поставила каністри.

— Рушай,— сказав Мульч голосом справжнього вояка.— Повторюю, ситуація вимагає дій. Червона ракета.

Холлі відключила зв’язок з ним саме тоді, коли гном почав хихотіти. Якщо станеться щось серйозне, Фоулі її попередить.

Під нею, немов велетенська ракета, цілилася в небо Вежа Спіро. Біля її підніжжя збирався туман, посилюючи ілюзію. Холлі розвернула крила, обе­режно опустилася на майданчику для гелікоптера. Вона відкрила на візорі відеофайл, де Артеміс заходив у Вежу, і уповільнила на тому місці, де Спіро вводив код на дверях.

— Дякую, Спіро,— посміхнулася вона і натиснула на кнопки.

Пневматичні двері відчинилися. На сходах засві­тилися вогники. Через кожні шість метрів стояла ка­мера. Жодної сліпої плями. Для Холлі то не мало особливого значення, адже людські камери навряд чи помітять ельфа під захистом, хіба що вони зніма­ли з підвищеною частотою кадрів. Але навіть тоді, щоб побачити ельфа, кадри потрібно було роздивля­тися окремо, як картинки. Досі це вдалося лише од­ній людині. Ірландському хлопцю, якому на той час виповнилося лише дванадцять років.

Холлі злетіла вниз сходами й активувала аргоновий лазерний фільтр на візорі. Усю будівлю пронизували промені лазерів, і помітити їх було неможливо, доки не спрацювала б сигналізація. Навіть ельф під захис­том мав достатню вагу, аби завадити променю дістати­ся до свого сенсора, навіть нехай і на долю секунди. Поки що перед нею все було немов у фіолетовому ту­мані, але променів не було. Проте вона була перекона­на, що в захищеній кімнаті ситуація зовсім інша.

Холлі пролетіла до ліфту з металевими дверима.

— Артеміс на вісімдесят четвертому,— сказав Фо­улі.— Кімната на вісімдесят п’ятому. Пентхауз Спіро на сімдесят шостому, саме там, де ми зараз.

— Як стіни?

— Якщо вірити спектрометру, внутрішні перего­родки переважно з гіпсокартону і дерева. Окрім кіль­кох кімнат. їхні стіни зміцнені посиленою сталлю.

— Дай здогадаюсь: це кімната Артеміса, захищена кімната і пентхауз Спіро.

— В яблучко, капітане. Але не впадай у відчай. Я намітив найкоротший курс. Зараз перешлю на твій шолом.

Холлі почекала, і за мить у кутку візора спалахну­ла іконка пошти.

— Відкрити листа,— наказала вона в мікрофон, чітко промовляючи кожне слово. Перед нею розгор­нулася матриця із зелених ліній. Її маршрут позна­чався товстою червоною лінією.

— Іди за лазером, Холлі. Тут і дурню зрозуміло. Без образ.

— Навіть і не думала ображатися. Але якщо це не спрацює, так розсерджуся, що ти не повіриш.

Червоний лазер привів прямо до черева ліфта. Холлі залетіла в металеву коробку і спустилася на ві­сімдесят п’ятий поверх. Лазер-провідник вивів її з ліфта і повів по коридору.

Вона спробувала відчинити двері офісу ліворуч. Замкнено. Не дивно.

— Доведеться мені вимкнути захист, щоб відчи­нити замок. Ти певен, що моє зображення не з’я­виться на екранах?

— Звісно,— озвався Фоулі.

Холлі так і уявила дитячу посмішку на його губах. Вона вимкнула захист і витягла з-за пояса омнітул. Сенсор омнітула просканує чіп замка і вибере по­трібний інструмент. Навіть поверне механізм. Звіс­но, омнітул підходить лише до замків із ключами, які, незважаючи на їх ненадійність, досі використо­вують Люди Бруду.

Менш ніж за п’ять секунд двері перед нею відчи­нилися.

— П’ять секунд,— сказала Холлі.— Потрібно за­мінити батарейку.

Червона лінія на візорі побігла до центру кімнати, а потім пірнула прямо вниз через підлогу.

— Здогадуюсь. Артеміс там?

— Так. Спить. Якщо вірити зображенню іридо­камера

— Ти ж казав, що стіни його кімнати зміцнені сталлю?

— Правда. Крім тих місць, де до стіни або стелі кріпляться сенсори руху. Тож усе, що тобі потріб­но,— пропалити шлях униз.

Холлі витягла «Нейтрино-2000».

— Це і все?

Вона вибрала місце поряд із підлоговим конди­ціонером і відкинула килим. Підлога під ним була металевою.

— Жодного сліду, не забула? — нагадав Фоулі.— Це важливо.

— Пізніше про це подумаю,— відповіла Холлі, пе­ревіряючи настройки,— Зараз мені потрібно його звідти витягти. У нас мало часу.

Холлі виставила потрібну товщину променя, щоб прорізати підлогу. Над розтопленим металом здій­нявся їдкий дим, але його негайно здуло в чиказьку ніч спеціальним вентилятором на пістолеті.

— Артеміс тут не один кмітливий,— видохнула Холлі. По обличчю в неї котився піт, незважаючи на те, що шолом був обладнаний кондиціонером.

— Вентилятор не дав спрацювати пожежній сиг­налізації! Дуже добре.

— Він прокинувся? — поцікавилася Холлі, ли­шивши непрорізаним останній сантиметр по пери­метру квадрата пів на пів метра.

— Із широко розплющеними очима і вирядже­ним хвостом, як кажуть у нас, кентаврів. Якщо різа­ти стелю лазером, то ще й не так можна налякати.

— Добре,— кивнула капітан Шорт і перерізала останню секцію. Металевий квадрат повиснув на то­ненькій сталевій смужці.

— Чи не забагато шуму? — спитав Фоулі.

Холлі спостерігала, як упав шматок стелі.

— Не думаю,— знизала вона плечима.