Артеміс Фаул. Код вічності

ГЛАВА 1: КУБ

«Ан фан», Найтсбрідж, Лондон

АРТЕМІС Фаул був майже задоволений. Батька будь-якого дня можуть виписати з університетського шпиталю в Ґельсінкі. Сам хлопець із нетерпінням чекав смачного обіду в ресторані морепродуктів «Ан фан» у Лондоні, і його бізнес-партнер мав от-от з’я­витися. Усе згідно з планом.

Але його охоронця, Батлера, важко було назвати спокійним. Та він завжди був напруженим,— не можна ж обернутися з найнебезпечнішої людини у світі на цілком нормальну лише тому, що ти зараз у ресторані. Велетенський євразієць утиснувся між двома столиками, розклав навколо себе своє облад­нання і перевірив шляхи відступу.

— Ви вставили вушні тампони? — запитав він у свого роботодавця.

Артеміс приречено зітхнув.

— Так, Батлере. Хоча мені здається, що тут небез­пека нам навряд чи загрожує. Справа цілком законна, і зустрічаємося ми при денному світлі. Заради бога!

Вушними тампонами дворецький називав звукові фільтри, поцуплені з ельфійських шоломів. Батлер розжився шоломами і ще кількома зразками ельфій­ської технології, коли рік тому, виконуючи накази Артеміса, познайомився зі спецназівцями ЛЕП. Зву­кові фільтри виростили в лабораторіях ЛЕП. Вони складалися з мініатюрних пористих мембран, що ав­томатично закривали вушний прохід, коли рівень шуму перевищував безпечні показники.

— Може й так, Артемісе, але в найманих убивць є така мила звичка — вони завжди нападають саме тоді, коли на них не чекають.

— Можливо,— погодився Артеміс, вивчаючи в меню розділ «Закуски».— Але кому потрібно мене вбивати?

Батлер суворо поглянув на жінку, що сиділа собі за столиком. Старенькій було щонайменше вісім­десят.

— Може, вони і не на нас полюють. Не забувайте, Йон Спіро — впливова людина. Він довів до бан­крутства не одну компанію. Ми могли просто потра­пити під руку.

Артеміс кивнув. Як завжди, Батлер має рацію, що пояснювало, чому вони досі живі. Йон Спіро, американець, із яким вони зустрічалися, був саме таким чоловіком, що притягує до себе кулі найманих убивць. Процвітаючий мільярдер з інтересами в га­лузі інформаційних технологій, із темним минулим та підозрілими зв’язками. Ходили чутки, що його компанія, «Фішн Чіпс», опинилася нагорі завдяки вкраденому дослідженню. Звісно, це ніколи не буде доведено. І не тому, що ніхто з чиказьких юристів не намагався. Пробували, і навіть не раз.

Підійшла офіціантка, сліпуче посміхнулася.

— Привіт, хлопче. Хочеш подивитися дитяче меню?

Артемісу аж кров у голову кинулася.

— Ні, пані. Дитячого меню я дивитися не хочу. Навіть не сумніваюся, що якраз дитяче меню смакує краще за пропоновані в ньому страви. Хочу замо­вити повний обід. Чи ви не обслуговуєте неповно­літніх?

Посмішка офіціантки зменшилася на два зуби. Артеміс знав, як уразити.

Батлер закотив очі. І Артеміс знову подумав про тих, кому б хотілося їх убити. Більшості офіціантів і кравців у Європі, для початку.

— Так, сер,— пробелькотіла нещасна офіціант­ка. — Як бажаєте.

— Отже, принесіть, будь ласка, попурі з акули й риби-меч, запечене на овочах, з молодою картоп­лею.

— Що питимете?

— Джерельну воду. Ірландську, якщо можна. І без льоду, будь ласка, тому що лід у вас із водопровідної води, і це цілком нівелює дію джерельної.

Офіціантка кинулася на кухню, щаслива, що може позбутися хлопця з-поза шостого столика. Фільми про вампірів вона дивилася. Ті зловісні створіння мали такий самий гіпнотичний погляд. Може, хло­пець говорив, як дорослий, тому що йому вже п’ятсот років.

Артеміс посміхнувся, передчуваючи смачну їжу, і навіть не думав про те, причиною якого переляку він став.

— На шкільній дискотеці ви матимете шалений попит,— прокоментував Батлер.

— Прошу?

— Бідолашна дівчина мало не розплакалася. Вам не завадить хоч інколи поводитися люб’язно.

Артеміс здивувався. Батлер нечасто дозволяв собі коментарі в особистих справах.

— Не уявляю себе на шкільній дискотеці, Батлере.

— Туди ж не заради танців ходять. Спілкуван­ня — от що головне.

— Спілкування? — скептично посміхнувся юний Фаул.— Сумніваюся, чи є серед живих підліток із та­ким же лексичним запасом, як у мене.

Батлер хотів було пояснити різницю між вислов­люванням і спілкуванням, але тут двері ресторану відчинилися. Увійшов невисокий засмаглий чоловік у супроводі справжнього гіганта. Йон Спіро зі своїм секретарем.

Батлер нахилився до свого підопічного і проше­потів:

— Обережно, Артемісе. Мені відома репутація цього здорованя.

Спіро підійшов до столика з розкритими обійма­ми. Американець середнього віку, худий як тріска, і ледь вищий за Артеміса. У вісімдесятих він займав­ся транспортними перевезення; у дев’яностих про­давав і купував акції та цінні папери. Зараз він заці­кавився комунікаційними технологіями.

Його білий лляний костюм уже став візитівкою. На пальцях і зап’ястках висіло стільки золота, що його вистачило б, аби вкрити Тадж-Махал.

Артеміс підвівся привітати свого партнера.

— Містере Спіро, прошу.

— Привіт, малий Артемісе Фаул. Як ся маєш?

Хлопець потиснув йому руку. Коштовності за­бряжчали, як хвіст у гримучої змії.

— Усе добре. Радий, що ви прийшли.

Спіро взявся за стілець:

— Якщо Артеміс Фаул має пропозицію, то я й по битому склу до нього прийду.

Охоронці зміряли один одного поглядами. Якщо не зважати на зріст, вони були абсолютно різними. Батлер — утілення стриманості та спритності. Чорний костюм, поголена голова, сам майже непоміт­ний, якщо це можливо при семи футах зросту. Ново­прибулий був фарбованим блондином у модній футболці та зі срібними піратськими сережками в обох вухах. Такого чоловіка ані забути, ані проіг­норувати аж ніяк не можна.

— Арно Блант,— сказав Батлер,— Чув про тебе. Блант зайняв своє місце за плечем Йона Спіро. — Батлере. Із тих самих Батлерів,— процідив він із новозеландським акцентом.— Чув, що ви, хлопці, найкращі. Так люди кажуть. Сподіваюся, перевіряти не доведеться.

Спіро розсміявся. Немов цвіркуни в коробці за­тріщали.

— Арно, будь ласка. Ми ж серед друзів. Сьогод­ні ж не день загроз.

Батлера його слова не заспокоїли. Підозри старо­го вояки гули, немов рій диких бджіл. Пахне небез­пекою,

— Отже, друже мій. До справ,— сказав Спіро і пе­ревів свої темні, близько посаджені очі, — У мене всю дорогу над Атлантикою слинка текла. Що ти для мене приготував?

Артеміс нахмурився. Він сподівався, що справи зачекають, коли вони закінчать обід.

— Не хочете глянути на меню?

— Ні. Останнім часом я багато не їм. І то, пере­важно пігулки та розчини. Проблеми з травленням.

— Дуже добре,— зітхнув Артеміс і поклав на стіл алюмінієву валізку. — Перейдемо відразу до справ.

Він відкинув кришку, і перед ними опинився чер­воний куб завбільшки з програвач для міні-дисків на блакитному пінопласті.

Спіро протер окуляри кінчиком краватки.

— Що я бачу, хлопче?

Артеміс поставив на стіл сяючу коробочку.

— Майбутнє, містере Спіро. З випередженням розкладу.

Йон Спіро нахилився вперед, уважно придивився.

— Нагадує прес-пап’є.

Арно Блант гмикнув, не зводячи очей із Батлера.

— Тоді демонстрація,— потягнувся за металевою коробочкою Артеміс.

Натиснув кнопку, і прилад ожив. Бокові та пере­дня секції відкинулися, і на столі опинився монітор із колонками.

— Чудово,— пробурмотів Спіро.— Пролетіти три тисячі миль, щоб побачити мікро-телевізор.

Артеміс кивнув.

— Мікро-телевізор. Але й комп’ютер, що контро­люється голосом, мобільний телефон, діагностич­ний прилад. Ця маленька коробочка здатна зчитати будь-яку інформацію з будь-якої платформи, елек­тронної або органічної. Вона може показувати відео, читати лазерні диски, DVD; через неї можна виходи­ти в Інтернет, отримувати електронну пошту, зламувати комп’ютери. Вона може навіть просвітити вашу грудну клітку, щоб перевірити, як швидко б’ється ваше серце. Батареї цього комп’ютера вистачить на два роки, і він, звісно, безпровідний.

Артеміс замовк, даючи можливість усвідомити його слова.

Очі Спіро за окулярами стали просто величез­ними.

— Тобто, ця коробочка?..

— У порівнянні з нею всі інші технології безна­дійно застаріли. Ваші комп’ютерні розробки марні.

Американець кілька разів глибоко вдихнув.

— Але ж як... як?

Артеміс перевернув коробочку. На чорному за­пульсував інфрачервоний датчик.

— Ось і секрет. Універсальний датчик. Може про­читати будь-що. І якщо запрограмувати, він може підключитися до будь-якого потрібного вам супут­ника.

Спіро погрозив пальцем.

— Але ж він незаконний, чи не так?

— Аж ніяк,— посміхнувся Артеміс.— Законів проти таких штучок не існує. І не існуватиме ще ро­ків зо два після того, як прилад надійде у вироб­ництво. Пригадайте, скільки часу пішло на те, щоб закрити безкоштовні обмінні сайти в Інтернеті.

Американець затулив обличчя руками. То вже за­надто.

— Не розумію. Ми зможемо користуватися тим, що маємо зараз, протягом років, ні, навіть десятків років. Тобі ж лише тринадцять. Як тобі це вдається?

Артеміс на мить замислився. Як відповісти? Що шістнадцять місяців тому Батлер захопив ельфійську групу захвату і конфіскував їхнє обладнання? А він, Артеміс, розібрав те обладнання і сконстру­ював цю дивовижну коробочку? Ні.

— Скажімо так, я просто дуже розумний хлопець, містере Спіро.

Спіро примружив очі.

— Може, не такий уже й розумний, яким хочеш здаватися. Мені потрібна демонстрація.

— Справедливо,— кивнув Артеміс.— У вас є мо­більний?

— Звісно.— Спіро поклав на стіл свій телефон. Остання модель «Фішн Чіпс».

— Цілковитий захист, я так розумію?

Спіро гордовито кивнув.

— Криптографічний шифр на п’ятсот біт. Най­кращий у своєму класі. Без коду до «Фішн-400» на­віть не проникнути.

— Побачимо.

Артеміс направив датчика на телефон. На моніто­рі відразу з’явилося зображення контенту телефону.

— Завантажити? — спитав металевий голос із ко­лонок.

— Так.

Менш ніж за секунду справу було закінчено.

— Завантаження завершено,— сказала коробочка з ледь помітною ноткою самозадоволення.

Спіро перелякався.

— Не вірю. Ця система обійшлася у двадцять мільйонів доларів.

— І вона нічого не варта.— Артеміс показав йому монітор. — Хочете зателефонувати додому? А може, переказати гроші? Не варто зберігати номери бан­ківських рахунків на сім-карті.

Американець на кілька хвилин замислився.

— Це якийсь фокус,— нарешті сказав він.— Ма­буть, ти знав про мій телефон. Якимось чином, не питай мене, як саме, ти отримав доступ до мого телефону.

— Логічно,— признав Артеміс.— Я б і сам так по­думав. Скажіть, як би ви хотіли перевірити прилад.

Спіро, постукуючи пальцями по столу, оглянув ресторан.

— Поглянь туди,— він показав на полицю з відео над барною стійкою. - Покажи щось із відео.

— Оце й усе?

— Для початку згодиться.

Арно Блант демонстративно перебрав записи, зу­пинився на одному без назви. Кинув диск на стіл із такою силою, що ножі й виделки підстрибнули.

Артеміс ледь утримався, аби не закотити очі. Він поставив червону коробочку прямо на диск.

На плазмовому екрані з’явилося меню диска.

— Завантажити? — запитала коробочка.

Артеміс кивнув.

— Завантажити, прочитати і програти.

Операція була завершена за секунду. На моніторі ожив старий англійський серіал.

— Найкраща якість,— зауважив Артеміс.— На­віть якщо дані, що поступили, не найкращої якості, Сі-Куб корегує сигнал.

— Який куб?

— Сі-Куб,— повторив хлопець.— Так я вирішив назвати цю маленьку коробочку. Трохи по-ди­тячому, визнаю. Але, як на мене, дуже підходить. Кубик, що все бачить,— тобто, скорочено буде — Сі-Куб.

Спіро схопив диск і кинув його Арно Бланту.

— Перевір.

Охоронець-блондин увімкнув програвач над барною стійкою і вставив диск у гніздо. На екрані з’яви­лися кадри «Вулиці Коронації». Саме те, що і на при­ладі. Але значно гіршої якості.

— Переконалися? — спитав Артеміс.

Американець дзенькнув браслетами.

— Майже. І ще одна остання перевірочка. У мене таке відчуття, що за мною стежать урядовці. Чи не міг би ти поглянути?

Артеміс трохи помовчав і звернувся до червоної коробочки:

— Кубе, ти можеш визначити сигнали жучків у цьому помешканні?

Прибор задзижчав.

— Найсильніший іонний сигнал надходить із за­ходу, за вісімдесят кілометрів звідси, від супутника США з кодовим номером ST1132P. Зареєстрований у ЦРУ. Час надходження сигналу — вісім хвилин. Визначено ще кілька датчиків ЛЕП, пов’язаних із...

Артеміс швидко вимкнув звук. Звісно ж, ельфій­ське обладнання знайде інше ельфійське обладнан­ня. Над цим потрібно ще попрацювати. Якщо інфор­мація потрапить не в ті руки, на ельфів чекають неприємності.

— Що сталося, хлопче? Коробка ж іще не закінчи­ла. Хто ті ЛЕП?

Артеміс знизав плечима:

— Не заплатиш, не пограєш, як ви, американці, кажете. Одного прикладу достатньо. Ви на гачку в ЦРУ.

— ЦРУ,— зітхнув Спіро.— Вони підозрюють мене в продажу воєнних таємниць. Навіть змінили орбіту одного зі своїх супутників, аби стежити за мною.

— Або за мною,— зауважив Артеміс.

— Може, і за тобою,— погодився Спіро. — Ти з кожною секундою стаєш усе більш небезпечним.

Арно Блант іронічно гмикнув.

Батлер навіть не ворухнувся. Хтось має лишатися професіоналом.

Спіро хруснув суглобами пальців — звичка, яку Артеміс не терпів.

— Отже, маємо вісім хвилин. Перейдемо до суті. Скільки ти хочеш за коробочку?

Артеміс не звернув уваги, його думки були за­йняті інформацією про датчики ЛЕП, яку він щойно почув від Куба. В одну бездумну мить він мало не видав своїх підземних друзів людині, здатній їх зни­щити.

— Перепрошую, що ви сказали?

— Я спитав, скільки ти хочеш за цю коробочку?

— По-перше, це Куб,— виправив його Артеміс.— А по-друге, він не продається.

Йон Спіро мало не задихнувся від обурення.

— Як не продається? Ти змусив мене перелетіти через Атлантичний океан, щоб показати те, що не продається? Якого біса?

Батлер обхопив пальцями рукоятку пістолета на поясі. Арно Блант завів руку за спину. Напруга зрос­тала.

Артеміс зчепив пальці.

— Містере Спіро, Йон. Я ж не дурень. Я розумію вартість свого Куба. В усьому світі не вистачить гро­шей, щоб за нього заплатити. Скільки б ви мені не заплатили, через тиждень він коштуватиме в тисячу разів більше.

— Чого ж ти хочеш, Фауле? — крізь зуби запитав Спіро.— Яка в тебе пропозиція?

— Пропоную рік. За гарну ціну я триматиму мій Куб в таємниці ще один рік.

Йон Спіро покрутив ідентифікаційний браслет. Подарунок самому собі на день народження.

— Цілий рік не оприлюднюватимеш свій ви­нахід?

— Саме так. Тож ви матимете час, щоб продати свої акції до того, як усе обвалиться, та інвестувати виручені гроші в «Фаул Індастріс».

— «Фаул Індастріс» не існує.

Артеміс посміхнувся.

— Скоро з’явиться.

Батлер опустив руку на плече свого роботодавця. Таких, як Йон Спіро, дражнити не можна.

Але Спіро навіть не помітив глузування. Був зайнятий підрахунками. Крутив браслет, немов то були чотки.

— Твоя ціна? — нарешті запитав він.

— Золото. Одна метрична тонна,— відповів спад­коємець Фаулів.

— Багато.

Артеміс знизав плечима.

— Люблю золото. Воно не втрачає цінності. І до того ж, це зовсім мало в порівнянні з тим, що ви збе­режете.

Спіро подумав. Арно Блант за його плечем не зво­див очей з Батлера. Охоронець Фаула моргав, ніби нічого не сталося: у разі сутички сухі очі — дуже серйозна перешкода. Гра у хто кого передивиться — то для аматорів.

— Скажімо, мені не подобаються твої умови,— заговорив Йон Спіро.— Скажімо, я вирішу прихо­пити твій гаджет із собою просто зараз.

Груди Арно Бланта розправилися іще на санти­метр.

— Навіть якби ви забрали Куб,— посміхнувся Ар­теміс,— ви б не змогли ним скористатися. Такі тех­нології вашим інженерам навіть не снилися.

Спіро теж спробував посміхнутися.

— О, думаю, вони б здогадалися, що до чого. Навіть якщо на це пішло б років зо два, тобі було б байдуже. Там, де б ти опинився, про цю штуку ти б навіть не думав.

— Де б я не опинився, секрети Сі-Куба будуть зі мною. Він запрограмований на мій голос. Дуже ви­нахідливий код.

Батлер трохи зігнув коліна, приготувавшись стри­бати.

— Б’юся об заклад, що цей код ми зламаємо. У мене у «Фішн Чіпс» дуже непогана команда.

— Вибачте, якщо ваша непогана команда мене аж ніяк не вражає,— сказав Артеміс.— Ви вже кілька років плентаєтесь позаду «Фонетикса».

Спіро скочив на ноги. Йому не подобалася навіть назва. «Фонетикс» — єдина комунікаційна компанія, акції якої були дорожчими за акції «Фішн Чіпс».

— Гаразд, хлопче, ти розважився. Тепер моя чер­га. Я маю йти, доки мене не застукав той супутнико­вий сигнал. Але я залишаю з тобою містера Бланта.— Він поплескав охоронця по плечу.— Ти знаєш, що треба робити.

Блант кивнув. Він знав. Чекав на цю мить.

Уперше відтоді, як почалася зустріч, Артеміс за­був про обід і зосередився на ситуації. Такого його план не передбачав.

— Містере Спіро. Ви ж не серйозно. Ми ж у людно­му місці, навколо нас цивільні. Ваша людина не може боротися з Батлером. Якщо ви не припините ці без­глузді погрози, я буду змушений відкликати свою про­позицію і негайно запустити Сі-Куб у виробництво.

Спіро поклав долоні на стіл.

— Послухай мене, хлопче,— прошепотів він. — Ти мені подобаєшся. За кілька років ти міг стати таким, як я. Та чи ти колись приставляв пістолета до чиєїсь скроні й натискав на курок?

Артеміс не відповів.

— Ні? — продовжив Спіро.— Звісно, ні. Для цьо­го потрібна сміливість. А в тебе її немає.

Артемісу забракло слів. Це з ним трапилося уже вдруге, відколи йому виповнилося п’ять років. Бат­лер зробив крок уперед. Неприкриті погрози — то вже його парафія.

— Містере Спіро. Не блефуйте. Може, Блант і ве­ликий хлопець, але не такий гнучкий, як я. І до того ж, між мною і вами зараз нікого немає. І повірте мені на слово, вам не сподобається.

Спіро вишкірив у посмішці жовті від нікотину зуби.

— Я б не сказав, що між нами нікого нема.

У Батлера з’явилося недобре передчуття. Немов на нього направили з десяток лазерів. Вони в пастці. Спіро якось удалося обійти Артеміса.

— Гей, Фауле? — поцікавився американець.— Ці­каво, чому твій обід так затримується?

І саме цієї миті Артеміс зрозумів, у яку халепу вони вскочили.

Усе сталося за долі секунди. Спіро клацнув паль­цями, і всі до одного відвідувачі ресторану витягли зброю. Вісімдесятирічна бабуся з револьвером у кіст­лявій руці вже не здавалася такою невинного. Із кух­ні вийшли двоє офіціантів з автоматами. Батлерові навіть не лишилося часу, щоби вдихнути.

Спіро постукав по солонці:

— Шах і мат, хлопче. Я виграв.

Артеміс пробував зосередитись. Має бути якийсь вихід. Але на думку нічого не спадало. Його обдури­ли. Може, це останні хвилини його життя. Перемог­ти Артеміса Фаула ще не вдавалося жодній людині. Але рано чи пізно це мало статися.

— Я йду,— сказав Спіро і поклав до кишені Сі- Куб.— Доки супутник мене не помітив. І оті інші ЛЕП, чи як там їх назвали. Ніколи про них не чув. Але я їх знайду, і вони пошкодують, що знають моє ім’я. Дуже приємно мати з тобою справу.

По дорозі до дверей Спіро підморгнув своєму охоронцеві.

— Маєш шість хвилин, Арно. Мрії здійснюються, еге ж? Будеш хлопцем, що переміг великого Батле­ра.— Він повернувся до Артеміса, не в змозі встояти перед спокусою: — До речі, чи не назвали тебе на честь богині Артеміди? Якесь у тебе дівчаче ім’я.— І він зник, розчинився у юрбі туристів.

Старенька зачинила за ним двері. Клацання замка луною пронеслося рестораном.

Артеміс вирішив узяти ініціативу у свої руки.

— Що ж, леді і джентльмени,— заявив він, нама­гаючись не дивитися на чорні зіниці стволів.— Ду­маю, ми можемо домовитися.

— Тихо, Артемісе!

Мозок Артеміса навіть не відразу зрозумів, що Батлер наказує йому замовкнути. Дуже нахабно з боку охоронця.

— Прошу...

Батлер затиснув йому рота рукою.

— Тихо, Артемісе. Ці люди — професіонали, з ними не можна торгуватися.

Блант покрутив головою, хруснув кістками.

— Ти все прекрасно розумієш, Батлере. Ми тут, щоб вас убити. Щойно містер Спіро отримав дзвінок, ми послали сюди своїх людей. Правду кажучи, не можу повірити, що ти купився на це, чуваче. Ну що ж... Старієш, мабуть.

Батлер і сам не міг повірити. Були часи, коли він починав перевіряти місце зустрічі за тиждень до призначеного часу. Може, він дійсно старіє? Отже, чудовий шанс більше не старіти.

— Гаразд, Бланте,— сказав Батлер і протягнув розкриті долоні.— Ти і я. Один на один.

— Дуже благородно,— гмикнув Блант.— Твій азійський кодекс честі, га? У мене кодексів немає. Якщо ти думаєш, що я погоджуся хоч на мізерний шанс лишити тебе живим, ти збожеволів. Усе дуже просто. Я тебе підстрелюю. Ти помираєш. Жодних дуелей. Жодних змагань один на один.

Блант ліниво потягнувся до кобури. Навіщо по­спішати? Варто Батлерові поворушитись, і в нього полетять десятки куль.

Мозок у Артеміса немов підвис. Звичайний потік ідей пересох. «Я помру,— думав він.— Повірити не можу».

Батлер щось сказав. Артеміс вирішив, що варто прислухатися.

— Чапля осінь жде завзято, буде сани фарбува­ти,— сказав охоронець, чітко вимовляючи кожне слово.

Блант прикручував глушник на дуло керамічного пістолета.

— Що ти таке верзеш? Що за нісенітниці? Тільки не кажи, що великий Батлер з’їхав з глузду! Ото я розкажу хлопцям!

Але старенька замислилася.

— Чапля осінь жде... Щось мені це нагадує.

Артемісові ці слова теж дещо нагадали. Майже повний вербальний код для детонатора звукової гра­нати, прикріпленої до нижньої поверхні стола. Бат­лерів невеличкий прилад безпеки. Іще одне слово — і граната вибухне, по ресторану прокотиться потужна звукова хвиля, що розіб’є всі вікна і розірве всі барабанні перетинки. Ані диму, ані вогню, але в радіусі десяти метрів усі, хто не подбав про вушні тампони, через п’ять секунд корчитимуться від болю. Одне-єдине слово.

Стара почухала потилицю дулом револьвера.

— Чапля осінь жде? Пригадую, що ми вчили цьо­го віршика у монастирській школі. Такий собі трюк, щоб запам’ятати кольори веселки.

Веселка. Останнє слово. Артеміс пригадав — в останню мить,— що має відкрити рота. Якщо зуби зчеплені, від звукової хвилі вони посиплються, як скло.

Граната миттєво вибухнула, і потужна хвиля роз­кидала одинадцятьох осіб в усі кінці кімнати. Ті, кому пощастило, вилетіли через двері або вікна. Кому не пощастило, зустрілися зі стінами. Захрусті­ло. І то були не стіни.

Артеміса утримали обійми Батлера. Охоронець не­мов вріс у підлогу і міцно тримав хлопця. У порівнян­ні з громилами Спіро були в них ще й інші переваги: зуби лишилися цілими, кістки не поламалися, а вушні тампони вберегли барабанні перетинки від дірок.

Батлер озирнувся. Усі лежали на підлозі, схопив­шись за вуха. Іще кілька днів навіть очі не зможуть розплющити. Слуга дістав із кобури під пахвою сво­го «зігзауера».

— Лишайтеся тут, — наказав він. — Я перевірю кухню.

Артеміс опустився на стілець, кілька разів глибо­ко вдихнув. Навкруги панував хаос. Пил і стогін. Батлер знову його врятував. Іще нічого Не пропало. Може, вони навіть устигнуть перехопити Спіро, доки той не виїхав із країни. В аеропорту Хітроу у Батлера була своя людина — Сід Каммонс, колиш­ній військовий, який разом із дворецьким працював охоронцем у Монте-Карло.

У дверному прорізі з’явилася велетенська по­стать, загородивши собою сонячне світло. Батлер повернувся з розвідки. Артеміс важко дихав, його переповнювали емоції.

— Батлере,— почав він,— ми маємо поговорити про твою зарплату...

Але то був не Батлер. Арно Блант. У кожній руці він щось тримав. У лівій — два маленьких жовтих конуси.

— Вушні тампони,— сплюнув він крізь розкри­шені зуби.— Завжди з ними, якщо збираюся на бій­ку. Чудова річ, еге ж?

У правій руці він стискав пістолет із глушником.

— Ти перший,— сказав він хлопцеві.— Мавпа після тебе.

Арно Блант підняв пістолета, прицілився і вистрі­лив.