Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди

ГЛАВА 3: СХІД ОРІОНУ

Ватнайокутль, Ісландія, наш час

АРТЕМІСА кидало з одного психо­зу в інший.

— Ти не справжній! — кричав він па­даючому кораблю. — Ти просто маячна ілюзія, друже!

І зразу впадав у стан параної.

— Це ти все вигадала! — кричав він Холлі. — Хто твої спільники? Фоулі, звичайно. Батлер? Ти на­струнчила мого вірного охоронця проти мене? Зла­мала його мозок і напхала туди власних переконань?

Лежачи на даху, Холлі вловлювала через направ­лений мікрофон шолома лише кожне друге слово, але їй і цього вистачало, аби зрозуміти, що Артеміс перестав бути клінічним прихильником точної логі­ки, яким був раніше.

«Якби колишній Артеміс побачив нового, він би із сорому згорів».

Як і Батлер, Холлі навіть у цю важку годину наси­лу вдавалося контролювати своє бунтівне почуття гумору.

— Лягай! — гукнула вона. — Корабель справжній!

— Ага, ти хочеш, щоб я так думав! А корабель усього лише шестірня у твоїй хитрій змові... — Арте­міс замовк. Якщо корабель — шестірня у змові, а змова справжня, значить, і корабель має бути справжнім. — П’ять! — раптом випалив він, на мить забувши про все. — П’ять, десять, п’ятнадцять.

Він спрямував розчепірені пальці у бік корабля і став шалено ними рухати.

«Вітання десятьма пальцями. Це вже точно му­сить розвіяти видіння».

І здавалося, жест і справді подіяв. Чотири диско­подібні прискорювачі, що тяглися за головним кор­пусом, немов безпорадні маріонетки за переляканим ляльководом, раптом перевернулись і випустили у бік землі жирні бульбашки антигравітаційних ім­пульсів, що сповільнили темпи зниження зі швид­кістю на перший погляд неможливою для корабля таких неелегантних пропорцій.

— Ха! — радісно вигукнув Артеміс. — Я чудово контролюю власну реальність. Ти це бачила?

Холлі добре бачила, що нічого Артеміс не контро­лює, а просто спостерігає приземлення космічного зонда Народу. Сама вона ніколи не пілотувала при­значені для дослідження далекого космосу судна,

а проте знала, як легко загинути, стоячи під таким бегемотом, коли він випускає антигравітаційні буль­башки, і жодні розчепірені пальці не допоможуть.

«Я повинна встати».

Але покалічені ноги притискували до даху не гір­ше за свинцеву ковдру.

«Мабуть, зламано таз. А може, й кісточку».

Завдяки своєму другові демону Номеру Першому, що поступово ставав наймогутнішим чаклуном з будь-коли зарахованих до університету, Холлі во­лоділа цілющою магією надзвичайної сили, і ця ма­гія почала зціляти її рани, але недостатньо швидко. Ще кілька секунд, і одна з антигравітаційних бульба­шок розірве Артеміса на шматки або сам корабель приземлиться йому на голову. І не треба бути генієм, щоб здогадатися про наслідки, хоча це неважливо, оскільки у цей момент Артеміс на генія вочевидь не тягнув.

— Прошу допомоги,— промовила вона в мікро­фон слабким голосом. — Хтось мене чує? Хоч хто-небудь?

Ніхто не відгукнувся. Тих, хто був усередині шатт­ла, не врятувала б навіть магія, а Фоулі досі стирчав догори ногами в заметі.

«Занадто пізно, навіть якби хто-небудь був по­руч».

Довгі звивисті тріщини поповзли поверхнею льо­ду від місць попадання антигравітаційних імпульсів, як після ударів молотком. Лід тріщав, як палаючий хмиз, і провалювався, оголюючи підлідні каверни.

Розміром корабель не поступався зерновому еле­ватору і, здавалося, пручався тязі прив’язаних двигу­нів, вивергаючи хмари пари і струмені рідини. Арте­міса облило ракетним паливом, і реальність судна стало заперечувати важче. Та однієї риси своєї вдачі Артеміс не позбувся, а саме — упертості, тому він не здавав позицій, відмовляючись поступитися остан­ньому писку здорового глузду.

— Кого це цікавить! — пробурмотів він.

Холлі якимсь чином почула останні слова і поду­мала: «Мене».

Ризикована ситуація вимагала ризикованих рішень.

«Утрачати нічого»,— подумала Холлі, намацуючи кобуру на стегні.

Вона вихопила пістолет трохи менш плавно, ніж зазвичай. Перевіряти синхронізацію зброї з шоло­мом все одно було ніколи. Ельфійка просто натисну­ла великим пальцем командний датчик і чітко вимо­вила у мікрофон біля краю рота:

— Пістолет. — (Пауза для сигналу у відповідь.) — Не смертельний. Широкий кут, контузія.

— Пробач, Артемісе,— прошепотіла вона і випус­тила у друга потужний трисекундний імпульс.

Коли Холлі натискувала на курок, Артеміс, сто­ячи по кісточку в сніго-водяній каші, виголошував пишномовну промову.

Промінь уразив його, немов удар гігантського елек­тричного вугра. Тіло відкинуло далеко вбік за мить до костодробильної посадки зонда, що із страшним гуркотом буквально знищив місце, де щойно стояв Артеміс.

Хлопець мішком упав у кратер і зник із поля зору Холлі.

«Кепська справа»,— подумала вона, але перед очима у неї затанцювали цікавими бурштиновими світлячками іскри її власної магії.

«Відключаюся,— збагнула вона. — Магія занурює мене в сон, щоб завершити зцілення».

Краєм ока капітан Шорт побачила, як у череві зонда відчинився люк і гідравлічна система повільно опустила трап. Щось спускалося на землю.

«Сподіваюся, я прокинуся,— подумала Холлі. — Ненавиджу цей лід і не хочу замерзнути на смерть».

Потім вона заплющила очі і не відчула, як її без­вільне тіло скотилося дахом і впало в замет.

Щонайбільше через хвилину повіки Холлі здриг­нулися, і вона розплющила очі. Пробудження здава­лося рваним і нереальним, ніби зняті в зоні бойових дій документальні кадри. Холлі не пам’ятала, як під­водилася, але раптом опинилася на ногах, і її тягнув кудись Фоулі, геть розпатланий, напевно тому, що його гарненький чубок обгорів і стирчав воронячим гніздом. Але найперше він був пригнічений.

— Ну ж бо, капітане! — гукнув Фоулі, і Холлі зда­лося, ніби рухи його губів не зовсім відповідають звукам. — Треба йти.

Холлі відкашлялася бурштиновими іскрами, на очі навернулися сльози.

«Бурштинова магія? Старію».

Фоулі схопив її за плечі і потряс.

— Зберися на силі, капітане. Робота не чекає.

Кентавр використовував шокову психологію.

Холлі чудово це розуміла — пам’ятала пройдений у Поліцейськії! Плазі штатний курс навчання.

«У разі виникнення бойового стресу апелювати до професіоналізму солдатів. Неодноразово нагаду­вати їм про повинність. Наполягати на виконанні ними своїх обов’язків. Це не матиме довготривалої зцілюючої дії на будь-які психологічні травми, але, можливо, дозволить повернутися на базу».

Вела курс майор Вінйайа.

Холлі змусила себе зосередитися. Ноги нижче ко­лін здавалися слабкими, поперек поколювало від болю, що завжди з’являється після зцілення,— цей ефект називали магічним опіком.

— Артеміс живий?

— Не знаю,— різко відповів Фоулі. — Я створив ці штуки. Придумав їх. Розумієш?

— Які штуки?

Фоулі затягнув її на гладкий, мов каток, схил льо­довика.

— Які полюють на нас у цей момент. Аморфоботи. Вони вилізли із зонда.

Вони почали спускатися схилом, нахилившись уперед, щоб зберігати рівновагу.

У Холлі звузилося поле зору, хоча забороло було панорамним. По краях мерехтіли бурштинові іскор­ки магії.

«Зцілення ще не завершено. Мені не можна вору­шитися. Лише богам відомо, якої шкоди я завдам собі».

Фоулі немов прочитав її думки, хоча, найпевніше, просто відчув, як це звичайно буває у Народу.

— Я мусив витягнути тебе звідти. Один із моїх аморфоботів прямував до тебе і всмоктував усе, що траплялося на його шляху. Зонд провалився одним богам відомо куди. Спробуй спертися на мене.

Холлі кивнула і знову закашлялася, пористе забо­роло миттєво увібрало краплі слини.

Вони шкандибали льодом до кратера, де валявся Артеміс. Він був дуже блідий, з куточка рота текла до лінії волосся тонка цівка крові. Фоулі опустився на передні коліна і спробував привести Артеміса до тями суворою доганою.

— Ану, кінчай валятися, Хлопче Бруду! — сказав він, штовхнувши Артеміса в передпліччя. — Годі байдичити.

У відповідь на критику в Артеміса ледве помітно сіпнулася рука. Чудово — принаймні, Фаул був живий.

Спіткнувшись об крайку кратера, Холлі на не­слухняних ногах спустилася на дно.

— Байдичити? — захекавшись, перепитала вона. — Хіба є таке слово?

Фоулі ще раз штовхнув Артеміса.

— Авжеж, є. До речі, хіба ти не повинна вбивати цих роботів олівцем?

У Холлі спалахнули очі.

— А це можливо?

Фоулі пирхнув.

— Звичайно. Якщо замість грифеля вставити в олі­вець супер-пупер-демонічний чарівний промінь.

Холлі ще не відійшла від потрясіння, але навіть посттравматичний туман у голові не міг завадити їй бачити, які в них кепські справи. Згори доносилися дивне металеве клацання і тваринні крики — тихі й поодинокі спочатку, вони ставали все швидшими і голоснішими, доки не злилися в суцільний несамо­витий вереск. Ці звуки дратували Холлі, немов лоба терли наждаком.

— Що це таке?

— Аморфоботи обмінюються даними,— проше­потів Фоулі. — Передають один одному терабайти інформації. Оновлюють один одного. Що знає один, те знають усі.

Холлі за допомогою датчиків на забороні перевіри­ла життєві функції Артеміса. Якщо вірити світляним показанням, у нього були незначні шуми в серці і незвичайна активність мозку в тім’яній частці. Крім цього, потужності вмонтованого в шолом комп’ютера вистачило лише на висновок, що Артеміс у принципі не мертвий. Якщо їй удалося пережити останні при­годи, то, може, і Артеміс уцілів.

— Фоулі, а що вони шукають?

— Що вони шукають? — Кентавр розтягнув губи в істеричній посмішці, занадто оголивши ясна.

Раптом Холлі відчула, як усі органи чуття різко прийшли в норму, а значить, зцілення успішно за­вершилося. У ділянці тазу пульсував біль, він зникне тільки через кілька місяців, але капітан Шорт знову в строю, і, можливо, їй удасться повернути всіх у під­земну цивілізацію.

— Фоулі, зберися з думками. Треба зрозуміти, на що здатні ці штуки.

Кентавр надувся: як можна відвертати його увагу саме в таку мить, коли він мусить обдумати життєво важливі проблеми!

— Холлі, чесне слово! Хіба зараз у нас є час на по­яснення?

— Перестань негайно! Мені потрібна інформація. Викладай!

Фоулі шумно видихнув.

— Це біосфера. Аморфоботи. Тупі машини на основі плазми. Збирають зразки рослинного життя й аналізують їх у власній плазмі. Дуже просто. Абсо­лютно нешкідливі.

— Нешкідливі,— уїдливо передражнила Холлі. — Здається мені, хтось перепрограмував твоїх аморфоботів, кентавре.

Кров відринула від обличчя Фоулі, у нього за­тремтіли пальці.

— Ні. Неможливо. Цей зонд має бути на шляху до Марсу для пошуків мікроорганізмів.

— Здається, факт захоплення зонда сумніву вже не підлягає.

— Є ще варіант,— припустив Фоулі,— все це мені просто сниться.

Але Холлі не відставала.

— Фоулі, як їх зупинити?

Неможливо було не помітити вираз страху, що виник і згас на обличчі кентавра, ніби відблиск сон­ця на дзеркальній поверхні озера.

— Зупинити? Аморфоботи призначені для вижи­вання в умовах тривалої дії відкритого космосу. Скинь такий на поверхню зірки, і він проживе до­сить довго, щоб передати інформацію на корабель-носій. Звичайно, у мене є код знищення, але, підо­зрюю, його вже заблоковано.

— Має бути спосіб. А їх не можна застрелити?

— І Ділком виключено. Вони люблять енергію. Вона живить їхні клітини. Якщо вистрілити в них, вони стануть лише більшими і сильнішими.

Холлі помацала Артемісові лоб, перевіряючи тем­пературу.

«Хоч би ти опритомнів,— подумала вона. — Нам би якраз став у пригоді один з твоїх геніальних планів».

— Фоулі,— звернулася вона до кентавра. — Чим займаються аморфоботи зараз? Що вони шукають?

— Життя,— просто відповів той. — Зараз прова­дять пошук за сіткою з поступовим розширенням району, починаючи з місця падіння. Будь-яку вияв­лену форму життя буде поміщено в капсулу, проана­лізовано і відпущено.

Холлі виглянула з кратера.

— Критерії сканування?

— За умовчанням — теплове випромінювання. Але можуть використовуватися будь-які параме­три.

«Теплове випромінювання,— подумала Холлі. — Теплова сигнатура — ось чому вони так довго длуба­лися біля палаючого шаттла».

Аморфоботи, вишикувавшись по кутах квадратів невидимої сітки, повільно відходили від оповитого димом каркаса шаттла. Вигляд у них і справді був не­винний — котяться собі наповнені гелем кулі з двома сяючими червоними датчиками ближче до центру. На зразок липких кульок-«лизунів», якими люблять гратися діти. Завбільшки приблизно з м’яч для гри у хрустбол.

«Навряд чи вони такі вже небезпечні. Маленькі сонні бульбашки».

Її ставлення миттєво змінилося, коли колір одно­го з аморфоботів перетворився з напівпрозорого зе­леного на збурено яскраво-синій, і незабаром такого забарвлення набули всі аморфоботи. Моторошнувате цвірінькання змінилося безперервним пронизли­вим вереском.

«Щось знайшли»,— зрозуміла Холлі.

Загін з приблизно двадцяти аморфоботів зібрався в одному місці, деякі злилися, утворивши бульбаш­ки ще більшого розміру, і ті покотилися по льоду з прихованою до цього часу швидкістю і грацією. Бот, який передав повідомлення останнім, дозволив заряду скупчитися на оболонці, а потім випустив його у бік снігового пагорба. З клубів пари вискочив нещасний полярний лис із тліючим, як ґніт, хвостом і розпачливо кинувся геть, рятуючи своє життя.

«Майже смішно. Майже».

Аморфоботи затряслися, немов від сміху, і випус­тили кілька блискучих розрядів блакитної енергії у бік приреченого звіра, пропалюючи чорні вибоїни в землі, відрізуючи охопленому жахом ссавцеві шлях до «Великого поморника», де він міг би сховатися. Незважаючи на природну прудкість і спритність по­лярного лиса, аморфоботи вгадували кожен його рух з неймовірною точністю, звірок міг лише безпорадно бігати колами, вирячивши очі і висолопивши язика.

У цієї гри у кота й мишки міг бути лише один фі­нал. Найбільший аморфобот нетерпляче басовито прогудів майже невидимими гелевими динаміками команду і різко розвернувся, щоб продовжити по­шуки. Решта попрямували за ним, і лише перший бот і далі полював на полярного лиса. Йому швидко набридло це заняття, і він збив звіра у стрибку, ви­пустивши схожий на спис розряд енергії звідкись із центру корпусу.

«Убивця,— подумала Холлі і радше розсердилася, ніж злякалася. — Фоулі не міг таке придумати».

Перед нею раптом постав Фоулі.

— Капітане, у тебе таке обличчя...

— Яке?

— Джуліус Рут часто його описував: «Зараз я зроблю яку-небудь жахливу дурницю».

Сперечатися було ніколи.

— Мені потрібно дістатися до Артемісової ко­робки.

— Ти не можеш піти. Що сказано в статуті Легі­тимної Ельфійської Поліції про подібні ситуації?

Холлі заскрипіла зубами. Двоє присутніх геніїв виявилися абсолютно даремними, доведеться все робити самій.

— Статут, укладений, до речі, з твоєю допомогою, рекомендує мені відійти на безпечну відстань і стати табором, але, з усією повагою, ці вказівки не більше ніж купа тролячого лайна.

— Нічого собі. Добра повага! Тобі взагалі значення слова «повага» знайоме? Я не вчений книжник, але цілком певен у тому, що порівняння мого статуту з пару­ючою купою тролячого лайна не є виявленням поваги.

— Я не казала «паруючої»,— мовила Холлі, але потім вирішила, що часу обмаль і вибачитися можна якось потім. — Послухай, Фоулі. У мене немає зв’язку з Поліцейською Плазою. Нас переслідують крово­жерливі роботи, а єдині істоти, здатні нам допомог­ти, або міцно сплять і бачать сни, або, як у твоєму випадку, не сплять, але проте бачать сни. Тому про­сто прикрий мене, коли я побіжу до Артемісової ко­робки. Упораєшся?

Холлі передала кентаврові свій запасний пістолет. Фоулі взяв його обережно, немов зброя була радіо­активною, що до деякої міри відповідало істині.

— Гаразд. Я знаю, як користуватися цією штукою. Теоретично.

— Чудово.

І Холлі поповзла на животі крижаним полем, не залишивши собі часу передумати.

Холлі відчувала, як клякне і німіє тіло. Перед нею простягалося крижане поле, чию поверхню перева­жаючі вітри прикрасили химерними западинами і закрутками. Зараз дуло в спину, і рухатися було до­сить легко, зважаючи на перенесені зовсім недавно численні перелами.

«Знову магія врятувала».

Але зараз у неї не лишилося в запасі жодної іскри.

На снігу, витоплюючи собі могилу, димів убитий полярний лис.

Холлі змусила себе відвести погляд від тужливих закочених очей на обпаленій голові звіра і погляну­ла на Артемісову коробку, що не сподобилась уваги ботів і лежала позаду їх лінії пошуку.

«Треба пересікти цю лінію непомітно. За умов­чанням вони настроєні на тепло. Ось і підкину їм трохи тепла для роздуму».

Холлі увімкнула кондиціонування повітря в кос­тюмі — живлення, судячи з показань на заборолі, залишалося на п’ять хвилин,— потім перевела «ней­трино» на стрільбу освітлювальними ракетами. Ненароком, кілька разів моргнувши, увімкнула му­зичний плеєр. На щастя, гучність виявилася невели­кою, і епічний твір Ґрейзена Мактортура у стилі гевіметал «Присмерк троля» вдалося заткнути раніше, ніж аморфоботи виявили вібрацію.

«Ще ніколи й нікого музика Ґрейзена Мактортура не вбивала. Напевно, він був би зворушений».

Холлі перевернулася на спину, поглянула на гра­нітне, із смоляними прожилками небо, на здуті жи­воти хмар, які лизали язички полум’я.

«Тепло».

Холлі вгамувала тремтіння в руках і випростала з рукавички вказівний палець. Піднісши зброю вгору, вона широкою дугою випустила в небо се­рію ракет.

«Освітлювальні ракети. От якби хтось побачив їх і прийшов на допомогу...»

Розслаблене цвірінькання аморфоботів пере­росло у вереск, і ельфійка зрозуміла, що час давати драла.

Холлі схопилася і побігла, перш ніж здоровий глузд узяв контроль над тілом. Вона розраховувала одним кидком дістатися до Артемісової коробки, ру­хаючись практично по прямій, зі зброєю напоготові.

«Нехай Фоулі базікає що хоче. Якщо один з цих червонооких монстрів наблизиться до мене, я пере­вірю, як діє на його тельбухи плазмова граната».

Усі боти без винятку спрямували сенсори на па­даючі ракети, а ті шипіли і плювалися, ніби хмари розпанахували ацетиленові пальники. З пластичних тіл аморфоботів вискочили гелеві перископи, і вони завмерли безформними сурикатами, спостерігаючи за падінням ракет. Може, вони й засікли нестійке джерело енергії, що переміщалося крижаним по­лем, але розміщення пріоритетів у їхній програмі було.

«Не такі вже вони й розумній.

Холлі бігла так швидко, як тільки могла, але слаб­кі після недавніх переламів ноги не давали змоги надто розігнатися.

Місцевість, хоч і рівнинна, залишалася небезпеч­ною. Легкий вересневий сніжок припорошив нерів­ності, і Холлі ледь не впала, наткнувшись на стару

тракторну колію. Гомілковостопний суглоб затрі­щав, але витримав. Пощастило.

Ельфійка осідлала

Подушку, мов коня.

«Це іграшка!» — сказало

Дурненьке хлопченя.

Ця пісенька вчила дітей сидіти тихо, якщо вони побачили людину.

«Думай як маленьке деревце, і його людина й по­бачить».

«Я — деревце,— подумала Холлі без особливої певності. — Маленьке деревце...»

Поки що все йшло добре — боти приклеїлися до освітлювальних ракет і не виявляли ані найменшої цікавості до її теплової сигнатури. Вона обігнула уламки шаттла, намагаючись не звертати уваги на стогін шасі та на передню панель льотного костюма, що сплавилася з вітровим склом. За шаттлом лежав прилад для Артемісового великого експерименту. Величезна холодильна гармата.

«Чудово. Більше льоду».

Холлі опустилася на коліна біля основи того, що Артеміс називав «Крижаним кубом», швидко відшу­кала пульт керування, на щастя, обладнаний омнідатчиком, і легко синхронізувала апарат зі своїм шо­ломом. Тепер холодильна гармата вистрілить лише за її командою і лише по цілі, яку вона обере. Капітан Шорт увімкнула таймер і через кілька секунд уже мчала туди, звідки, прибігла.

Вона помітила, як довго горять освітлювальні ра­кети, подумала, що варто подякувати Фоулі за нові моделі, але тут вони з неминучістю почали гаснути.

Коли не стало гарних вогників на небі, аморфоботи продовжили методичне обстеження місцевості у пошуках ознак життя. Одного відрядили перевіри­ти блукаючу теплову пляму, що перетнула сітку по­шуку. Бот котився поверхнею, скануючи землю, ви­пускав гелеві щупальця для збору сміття, а раз навіть по-жаб’ячому висунув язика, щоб схопити чайку, що низько летіла. У кіно музичний супровід до його переміщень звучав би як «тум-ти-тум-ти-тум». Звичай­на робота, жодних хвилювань. Потім його вектор руху перетнув маршрут Холлі, і вони ледь не зіткну­лися. Очі-сканери спалахнули, всередині сферично­го тіла бота майнули блискавки.

«Мені потрібно всього кілька секунд»,— подумала Холлі і проштрикнула пузо ворога тонким променем.

Промінь прошив безформне тіло, але розсіявся, не діставшись до електронного нервового центру в самому осерді. Бот відскочив назад, немов м’яч від удару ноги, і зразу заверещав, передаючи друзям нові дані.

Холлі не стала сповільнювати ходу, щоб поспо­стерігати за їхньою реакцією, та й навіщо? Гострий ельфійський слух повідав їй усю необхідну інформацію. Вони йдуть до неї. Всі. їхні напіврідкі тіла стря­сали лід, коли вони, жахливо цвірінькаючи, покоти­лися до неї, ніби барабани-бонґо.

Бот, що вигулькнув перед нею, відкотився убік, діставши у верхньому секторі тимчасову дірку від попадання променя «Нейтрино». Очевидно, Фоулі надзвичайно серйозно поставився до завдання при­крити її, навіть розуміючи, що зброя в його руках не здатна вбити цих тварюк.

«Дякую, пане консультант».

Боти наступали з усіх боків, накочувалися на неї, блюючи і цвірінькаючи.

«Як мультяшні звірятка».

Утім, ця думка не завадила Холлі підстрілити яко­мога більше цих милих істот. Вона ледве чула голос Фоулі, що закликав її стріляти лише в разі крайньої потреби або дослівно: «Холлі, заради всього святого, припини годувати цих енергетичних тварюк. Ти що, зовсім здуріла?»

Боти тремтіли і зливалися один з одним, стаючи все. більшими та агресивнішими.

— Дарвіт! — невдоволено буркнула Холлі, насилу зводячи дух.

Шолом веселим тоном повідомив, що частота ударів її серця перевищує двісті сорок ударів за хви­лину, що є нормою для спрайта, але ніяк не для ель­фа. У звичайних обставинах швидкісна пробіжка на невелику дистанцію не становила б труднощів ані для Холлі, ані для будь-якого іншого підземного мешканця, що склав лепреконівський іспит з фізпідготовки, але цей відчайдушний ривок стався одразу після серйозного зцілення. Насправді їй треба було б лежати в лікарні і посмоктувати через соломинку молодильний розчин.

— Дві хвилини до зупинки серця,— безтурботним тоном повідомив шолом. — Якщо вирішите припи­нити будь-яку фізичну діяльність, ви молодець.

Холлі дозволила собі витратити наносекунду на презирство до голосу в шоломі. Капрал Фронда — чарівне обличчя Легітимної Ельфійської Поліції, ко­пиця світлого волосся і галерея обтислих костюмів. Нещодавно вона простежила свій родовід до ельфій­ського короля Фронда і тепер наполягала на тому, щоб до неї зверталися «принцесо».

Фоулі вискочив з кратера і схопив Холлі за лікоть.

— Холлі, хутчій! Нам лишилося жити тільки кілька секунд до того, як ці тварюки, що ти привела їх просто до нашого укриття, знищать нас, немов гризунів.

Холлі побігла так, що аж кістки затріщали.

— У мене є план.

Вони скотилися схилом льодовика у яму, в якій лежав Артеміс Фаул, як і раніше у відключці. За ними, немов кульки по мисці, посипалися аморфоботи.

Фоулі пірнув у яму. Не надто витончено — кен­таври пірнають погано, тому рідко беруть участь у змаганнях з водних видів спорту.

— У чому б твій план не полягав, він не працює,— гукнув він.

Холлі пірнула в заглиблення слідом за ним і спро­бувала закрити Артеміса своїм тілом.

— Притиснись обличчям до льоду,— наказала во­на,— і затримай дихання.

Фоулі проігнорував її наказ — його увагу привер­нув Крижаний куб Артеміса, який почав обертатися на основі.

— Здається, Артемісова гармата збирається вистрі­лити,— повідомив він, не в змозі перебороти цікавість ученого, попри вже зовсім близьку жахливу смерть.

Холлі схопила кентавра за гриву і грубо пригнула до землі.

— Мордою вниз, не дихати. Зрозумів?

— Ммм,— глухо промимрив Фоулі. — Зрозумів.

Очевидно, десь ішло накопичення тепла, оскільки боти на мить завмерли і почали обмінюватися зди­вованими звуками. Але ці звуки незабаром поглинув басовитий гуркіт, за яким наближався свист.

— О-о-ох,— хором промовили аморфоботи, ви­сунувши гелеві перископи.

Фоулі заплющив одне око і насторочив одне вухо.

— Мортира,— повідомив він, але, коли свист став голосніший, вирішив, що краще затамувати подих і закрити якомога більше отворів на тілі.

«Буде справді боляче»,— подумав він і чомусь за­хихикав, як чотирилітнє піксеня.

Уся яма виявилася заваленою щільним шаром на­нопластин, вони забили геть усі щілини і в результа­ті цілком ізолювали мешканців кратера, знищивши всі теплові сигнатури.

Аморфоботи відкотилися подалі від таємничої речовини, пошукали переслідувані об'єкти, а не знайшовши їх, знизали своїми безформними плечи­ма і покотили за кораблем-носієм, що пробивав і проплавляв собі шлях крізь поверхню до підземних вулканів.

Двоє підземних мешканців і людина лежали під товстим шаром багнюки, видуваючи бульбашки сво­їм диханням.

— Спрацювало,— видихнула нарешті Холлі.

— Стули пельку! — гаркнув Фоулі.

Холлі вивільнила голову від багнюки.

— Що ти сказав?!

— Нічого особистого,— відгукнувся Фоулі. — Мені раптом захотілося сказати щось грубе. Ти розу­мієш, як важко буде вичесати це лайно з моєї гриви? Кабалліна мене поголить, без сумніву.

— Посолить?

— Поголить. Ти що, оглухла?

— Ні, просто вуха забилися цією гидотою.

Холлі струсила з себе й Артеміса нанопластини, перевіривши життєві функції хлопця сенсором ру­кавички.

«Усе ще живий».

Вона закинула йому голову, щоб забезпечити при­плив повітря.

«Артемісе, повертайся. Ти нам потрібен».

Аморфоботи зникли, і про їх перебування на Ватнайокутлі свідчили лише сліди на снігу. Цвірінькан­ня, хвала богам, припинилося, хоча в розумних дозах, може, й відвернуло б увагу від тріску догораючого бо­йового шаттла.

Рукавичка Холлі відклеїлася від Артеміса з таким звуком, немов з мокрої рани зідрали величезний пластир.

«Яке нещастя,— подумала ельфійка, звісивши го­лову під вагою обліпленого нанопластинами шоло­ма. — Цілковита катастрофа».

Капітан Шорт озирнулася, намагаючись хоч якось оцінити становище. Командувач Вінйайа загинула, солдати загинули. Марсіанський зонд, що належав Ле­гітимній Ельфійській Поліції, захоплений невідомими і, судячи з усього, прямує до земної кори. Цей зонд блокував їм зв’язок з Небесним містом, а тут незаба­ром неминуче з’являться люди, яких не могли не заці­кавити всі ці вибухи й освітлювальні ракети. А у неї навіть на власну невидимість магії не вистачить.

— Ну ж бо, Артемісе,— сказала вона з нотками відчаю в голосі. — У таку халепу ми ще не потрапля­ли. Повертайся, ти любиш такі нерозв’язні пробле­ми. Пробач, що довелося вистрілити в тебе.

Холлі стягнула рукавичку і поглянула на пальці, сподіваючись побачити хоч іскорку магії.

«Нічого. Магії немає. Напевно, воно й на краще. Мозок — надзвичайно чутливий механізм, і якраз заняття чарівною наукою, найпевніше, і стали пер­шопричиною виникнення в Артеміса синдрому Ат­лантиди. Якби Артеміс хотів видужати, він міг би вдатися до старомодних способів, пігулок і електро­шоку».

«Перший сеанс електрошокової терапії я йому вже забезпечила»,— подумала Холлі, проковтнувши винуватий смішок.

Артеміс заворушився на льоду і спробував роз­плющити очі під шаром мокрих нанопластин.

— У-у-у-ух,— простогнав він. — Ди-а-ати.

— Стривай! — вигукнула Холлі, жменями приби­раючи нанопластини з його носа і губ. — Я тобі допо­можу.

Власний винахід Артеміса танув, стікаючи стру­мочками по обличчю. І щось змінилося в його очах. Колір залишився тим самим, але погляд став іншим.

«Тобі здається».

— Артемісе? — покликала вона, чекаючи почути звичну різку відповідь: «Звичайно Артеміс. А кого ти чекала побачити?» — але замість цього...

— Привіт,— сказав він просто.

Це цілком улаштувало б Холлі, якби не наступна фраза:

— А ви хто така?

«О-о-о-о. Дарвіт».

Холлі зірвала з себе шолом.

— Це я — Холлі.

Обличчя Артеміса проясніло.

— Так, звичайно. Артеміс постійно про вас думає. На свій сором, я не одразу вас упізнав. Уперше в житті бачу так близько.

— У... Артеміс думає про мене. А ти ні?

— Постійно думаю, і, дозвольте зауважити, у пло­ті ви ще чарівніші.

Холлі відчула, як на неї насуваються погані перед­чуття, немов грозові хмари на літнє сонце.

— Значить, раніше ми не зустрічалися?

— По суті, ні,— відповів хлопець. — Я, звичайно, знав про ваше існування. Бачив здалеку, коли був за­нурений в особистість Артеміса. До речі, дякую, що звільнили мене. Протягом деякого часу, після того як в Артеміса виникла одержимість числами, я втру­чався у свідомість «хазяїна», але постріл з вашої зброї став необхідним поштовхом. Адже це ви стрі­ляли?

— Так, я,— неуважно відгукнулася Холлі. — На здоров’я. — Попри розгубленість вона раптом здога­далася. — Скільки пальців я показую?

Хлопець швидко полічив пальці.

— Чотири.

— І це тебе не хвилює?

— Анітрохи. Для мене число — просто число. «Чотири» є передвісником смерті в такій же мірі, як будь-яке ціле число. А ось дробові числа можуть ви­явитися химерними.

Хлопець усміхнувся власному жарту. Така спо­внена щирої добродушності усмішка викликала б у Артеміса нудоту.

Утягнута в чужий психоз, Холлі не могла не спи­тати:

— Якщо ти не Артеміс Фаул, то хто?

Хлопець простягнув їй мокру від розталого снігу руку.

— Мене звуть Оріон. Я такий радий нарешті по­знайомитися з вами. Завжди до ваших послуг.

Холлі потисла простягнену руку, подумавши, що його гарні манери — це, звичайно, добре, але зараз їм у більшій пригоді став би хтось хитрий і нещад­ний, а цей хлопець не справляв враження хитрого і тим паче нещадного.

— Мені дуже приємно, гм... Оріоне. Справді. Ми опинилися в безвихідному становищі, і я буду вдяч­лива за будь-яку допомогу, яку ти зможеш запропо­нувати.

— Чудово,— промовив хлопець. — Я критично оцінював ситуацію, так би мовити, із «заднього си­діння», і пропоную відійти на безпечну відстань і стати табором.

Холлі застогнала.

Закортіло ж Артемісові десь піти у власній голові саме в цей час.

Фоулі вибрьохався з болота нанопластин і паль­цями розсунув завісу твані, що закривала огляд.

— Бачу, Артеміс опритомнів. Чудово. Нам не за­вадив би один з його «вочевидь безглуздих, але на­справді геніальних» планів.

— Табір,— сказав хлопець, що оселився в Артемі­совій голові. — Пропоную стати табором, можливо, зібрати хмиз для вогнища і листя, щоб улаштувати м’яке ложе для прекрасної дами.

«Хмиз? Артеміс Фаул вимовив слово “хмиз”? А хто така “прекрасна дама”?»

Вітер раптом подужчав, його порив здійняв по­верхневий шар снігу і погнав його льодом. Холлі від­чула, як сніжинки опустилися на шию і голочки хо­лоду пробігли вниз по хребту.

«І так усе кепсько,— подумала вона,— а обіцяє стати ще гірше. Батлере, де ти? Чому тебе немає по­руч?»