Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди

ГЛАВА 6: «СКИДАННЯ БАЛАСТУ»

«Безодня», Атлантида, наш час

В’ЯЗЕНЬ під номером сорок два зайшов на офіційний сайт ЛЕП і не­абияк здивувався, не знайшовши себе в списку «Десять найнебезпечніших злочинців».

«Вони забули, що я зробив,— подумав він з де­яким задоволенням. — Саме так, як і планував».

Турнбол відправив Леонор ще одне термінове по­відомлення, яких зібралося вже з десяток за сьогодні.

«Кохана, підготуйся до мандрівки. Скоро будемо разом».

Затамувавши подих, він чекав на відповідь і не­вдовзі отримав її. Одне слово.

«Поквапся».

Швидка відповідь порадувала Турнбола — хоча вони прожили у шлюбі вже багато років, усе ще ловили кожне слово одне одного. Щоправда, текст повідомлення трохи його стурбував. Останнім часом Леонор стала писати коротко, часто не більше однієї фрази. Він не вірив у небажання коханої дружини спілкуватися з ним — мабуть, вона геть ослабіла і кожне зусилля для неї болісне.

Турнбол послав друге повідомлення Арк Сулу, перебіжчикові з ЛЕП, якого він недавно найняв, щоб упевнитися, що про його дружину добре піклуються.

«Леонор слабіє без моєї магії, містере Сул. Прояви особливу турботу. Подбай якнайкраще».

Турнбола раптом напала нетерплячка.

«Усього кілька годин розділяють нас, люба. Три­майся, заради мене».

Органи влади, звичайно ж, помилились. Турнбол був дуже небезпечний. Вони забули, що саме він украв мільйони з бюджету на озброєння ельфійської поліції. Саме він мало не зруйнував половину Небес­ного міста, щоб позбутися конкурента.

«І в мене вийшло б,— у тисячний раз подумав він,— коли б не втрутився мій благочестиво-лице­мірний братик».

Він прогнав цю думку. Роздуми про Джуліуса мо­гли змінити його основні показники стану організ­му, а це приверне увагу наглядачів.

«Треба трохи дати собі спокій,— подумав він, роз­ташувавшись біля монітора. — Можливо, востаннє перед тим, як я звідси піду. Скоро по мене прийде Вішбі, а потім поліція зрозуміє свою помилку. Як за­вжди, із запізненням».

Посміхнувшись власному відображенню на екра­ні, він набрав коротке повідомлення і послав його на певний веб-сайт.

«Розвагам кожен вік підвладний»,— подумав він, натиснувши на клавішу «відправити».

«П'яний папуга», Маямі, наш час

Універсальний закон говорить: ті, хто втікають від правосуддя, коли-небудь зберуться разом саме тут. Неважливо, скільки поліцейських у них на хвості, втікачам завжди вдається знайти це мерзенне бруд­не кубло, де хитрий шинкар подає найдешевше пійло, і навіть поліція не підозрює про існування такого містечка. Зазвичай для подібного закладу ха­рактерні сталеві двері, зафарбовані вікна і пліснява в туалеті, а також страви, що складаються не більше ніж з двох інгредієнтів. Саме таким місцем був «П’я­ний папуга».

Власник, гном на ім’я Барнет Ріддлс, був дещо під­лесливий у спілкуванні, що викликало симпатію в його вельми специфічних клієнтів. Якщо підлесли­вої манери виявлялося недостатньо, щоб утихоми­рити порушника порядку, то Барнет підкріплював її ударом украденого у поліцейських електрошокового кийка.

«П’яний папуга» правив за притулок гномам, і де­віз клубу звучав так: «Якщо тебе не чекають там, зна­чить, тебе чекають тут»,— тобто кожен вигнаний, переслідуваний чи звиклий волочитися підземний мешканець, що опинився в Північній Америці, рано чи пізно забрідав сюди. З Барнета Ріддлса вийшов ідеальний господар, бо завдяки примсі природи він належав до надзвичайно нечисленної частини пред­ставників Народу, чий зріст перевищував сто два­дцять сантиметрів. Тому Барнет, прикривши вуха банданою, ставав ідеальним посередником для спіл­кування з людьми, котрі постачали йому спиртні на­пої, злегка протухлу яловичину для приготування кесадильї та будь-яку кількість зброї, яку він міг за­гнати з чорного ходу.

Цей ранній ранок у «П’яному папузі» нічим не відрізнявся від інших. Гноми сиділи, схилившись над пивними кухлями, двоє спрайтів грали в хруст­бол на своїх комунікаторах, а з півдесятка ельфів-найманців коло більярдного столу розповідали про свої бойові пригоди.

Барнет Ріддлс був зайнятий серйозною розмовою з гномом, що сидів за барною стійкою.

— Ну ж бо, Томстоуне,— підлесливо умовляв він,— купи дві-три пушки. Чи бодай гранату, на ли­хий кінець. А то стовбичиш тут цілий день і хлебчеш сиру воду. Хіба немає нікого, у кого ти хотів би ви­стрілити кілька разів?

Гном посміхнувся, показавши фірмові, схожі на могильні плити зуби.

— Про це не може бути й мови, Ріддлсе.

Це зовсім не бентежило Барнета — гнома часто виручав природжений оптимізм. Кому ще могло спасти на думку відкрити паб для чутливих до світла гномів у сонячному Маямі?

«Це останнє місце, де поліцейські шукатимуть злочинців-утікачів,— часто пояснював він. — Поки вони морозять свої поліцейські зади в Росії, ми тим часом потягуємо пиво в розкішному приміщенні з усіма вигодами».

«Розкішному» — це було гучно сказано, приміщен­ня важко було назвати навіть чистим. Але «П’яний папуга» був місцем зустрічей солдатів удачі, вони зби­ралися тут побазікати про війну, чи вдень, чи вночі, і ладні були миритися з надхмарними цінами Барнета і його постійними спробами щось утелющити.

— А як щодо електронного імплантату? — не зда­вався шинкар. — У наш час у всіх є імплантати. Інак­ше як ти зможеш стежити за ЛЕП?

Томстоун насунув фетрового капелюха на очі.

— Хочеш — вір, хочеш — не вір, Ріддлсе, але я не значуся в розшуку. Зараз ти дивишся на стовід­сотково законослухняного громадянина. Чорт заби­рай, у мене навіть є наземна віза.

— Дурниця,— засумнівався Барнет.

Томстоун штовхнув до нього по стійці пластико­ву картку.

— Читай і плач.

Барнет, примружившись, вивчив написи гномською мовою та офіційну голограму.

— На вигляд справжня,— признався він.

— Бо вона і є справжня, мій друже, звиклий роз­водити пиво.

Барнет похитав головою.

— Нічого не розумію. Чому ти тут, якщо можеш бути де завгодно?

Томстоун кинув жменю горішків у схожий на пе­черу рот, і Барнет міг присягнутися, що кожен хрус­кіт відбивається луною.

— Я тут,— промовив нарешті Томстоун,— через клієнта.

Барнет остаточно загубив кінці.

— Що? Через якого-небудь злодія, найманця, ви­магача і фальшивомонетника?

Томстоун посміхнувся ще ширше.

— Ага. Це мої люди.

Барнет перевірив глечик із жаб’ячою емульсією, яку заквашував для піксі.

— А ти бунтар, Томстоуне. Знаєш про це?

Перш ніж відвідувач устиг відповісти, пластма­совий папуга над барною стійкою пронизливо за­кричав.

— Нове повідомлення! — пролунало з його аніматронного дзьоба. — Нове повідомлення на дошці оголошень!

— Перепрошую,— підкреслено ввічливо сказав Барнет Ріддлс. — Мушу залишити вас, щоб перевіри­ти недавно поставлений і надзвичайно зручний імп­лантат.

— Дуже зручний, поки ти не пройдеш повз мікро­хвильову піч і не втратиш десять років пам’яті,— за­уважив Томстоун. — А втім, ти проводиш тут стільки часу, що, можливо, не помітиш зникнення десятка-другого років.

Барнет не слухав. Його погляд затуманився, поки він перевіряв свій незаконний імплантат, який йому вживив у кору головного мозку один лікар, позбавле­ний ліцензії. Гном кілька разів промовив «гмм», один раз — «справді?», а потім повернувся в реальність.

— Як клітини головного мозку? — ввічливо поці­кавився Томстоун. — Сподіваюся, повідомлення було варте того?

— Не хвилюйся про це, містере Стовідсотково За­конослухняний Громадянин,— різко відповів Бар­нет. — Воно стосується лише нас, злочинців.

Він постукав по барній стійці електрошоковим кийком, і по латунному поручню хвилями пробігли іскри.

— Крюїку! — гукнув він у залу. — У тебе ж є шаттл? Правильно?

Один із гномів у кінці зали підвів сиву голову. З його бороди згустками падала пивна піна.

— Ага. Гіроскопічний. Досить старий, але працює нормально.

Барнет ляснув у долоні, вже підраховуючи комі­сійні.

— Чудово. З’явилося замовлення. Дві людини, вбити.

Крюїк повільно похитав головою.

— Жодних убивств. Ми злочинці, але не люди.

— Замовник згоден тільки на цілковиту ліквіда­цію. Утямив?

— Цілковиту ліквідацію? — втрутився у розмову Томстоун. — А це безпечно?

Барнет хихикнув.

— Так, якщо ти триматимеш пальці подалі від дротів. Дві людини, брат і сестра, прізвище — Батлер.

Томстоун здригнувся.

— Батлер? Брат і сестра?

Барнет заплющив одне око, звіряючись за імплан­татом.

— Так. Я уточню всі деталі через твоє судно, Крюїку. Робота термінова. Оплата — за вищим розря­дом, як сказали ці людці.

Гном на ім’я Крюїк перевірив заряд у своєму ста­ромодному «Нейтрино».

— Ці людці ні про що не зможуть розповісти, коли я закінчу працювати з ними. — Він постукав

по столу, викликаючи своїх бійців. — Ходімо, хло­п’ята. Треба декому промити мізки.

Томстоун швидко встав.

— Хлопці, а у вас знайдеться містечко для ще одного?

— Я так і знав,— пирхнув Барнет Ріддлс. — На­вряд чи можна залишитися стовідсотково законо­слухняним. Як тільки побачив тебе, одразу зрозумів: у цього хлопця багате минуле.

Крюїк застібав пасок, обвішаний списами, набо­ями і приладами страхітливого вигляду із запалами і конденсаторами.

— А чому я маю брати тебе з собою, незнайомцю?

— Ти повинен узяти мене, бо, коли ці Батлери уб’ють твого пілота, я зможу зайняти його місце.

Нетипово худий гном одірвався від любовного роману, який читав.

— Уб’ють? — перепитав він, і губи його затремті­ли. — Крюїку, скажи, а таке можливе?

— Мені доводилося зустрічатися з цими Батлерами,— сказав Томстоун. — Вони завжди починають з пілота.

Крюїк оцінююче поглянув на Томстоуна, звер­нувши увагу на його потужні щелепи і м’язисті ноги.

— Гаразд, незнайомцю. Займеш місце другого пілота. Отримаєш меншу частку, і жодних запере­чень.

Томстоун посміхнувся.

— Навіщо заперечувати зараз, коли можна запе­речити потім?

Крюїк задумався над питанням так, що у нього за­боліла голова.

— Добре. Як скажеш. Усім прийняти витверезні пігулки, і по машинах. У нас є люди для ліквідації.

Томстоун пішов через бар услід за новим коман­диром.

— Наскільки добре твоє обладнання для стиран­ня пам’яті?

Крюїк знизав плечима.

— А яка різниця? — просто відповів він.

— Мені подобається твій підхід до справи,— по­годився Томстоун.

Канкун, Мексика, наш час

Йшлося, звичайно, про тих самих Батлерів, які вте­кли від натовпу загіпнотизованих фанатів реслінгу і вирішили — через півгодини після того, як Крюїк найняв у команду другого пілота,— трохи звести дух і відпочити кілька хвилин на залитому сонцем березі лагуни Канкуна. Полювання на них Турнбол Рут улаштував радше задля розваги, а зовсім не з побо­ювань, що вони якимсь чином зможуть завадити його планам. Утім, такі грізні противники, якими за­рекомендували себе Батлери, цілком здатні завдати прикрощів. А плани Турнбола відзначалися неаби­якою складністю і без участі неспокійних людей. Кра­ще взагалі стерти їх з лиця землі. Крім того, одного разу їм уже вдалося вислизнути, і Турнбола це драту­вало, а він терпіти не міг, коли його щось дратує.

Джульєтта присіла навпочіпки біля самої води, наслухаючи сміх і дзенькіт келихів із шампанським, що долинали з яхти, яка пропливала повз них.

— Братику, у мене є ідея,— сказала вона. — Чом би нам не попросити в Артеміса мільйон доларів і не піти у відставку. Гаразд, я можу піти у відставку, а ти будеш моїм охоронцем.

Батлер сів поряд з нею.

— Відверто кажучи, навряд чи в Артеміса є міль­йон доларів. Він усе вклав у свій останній план, він його називає ПРОЕКТ.

— І що ж він збирається вкрасти цього разу?

— Нічого. Артеміс зав’язав. Зараз він намагається врятувати світ.

Рука Джульєтти завмерла, не встигнувши кинути камінець у воду.

— Артеміс Фаул зав’язав? Наш Артеміс Фаул? Хіба це не суперечить закону сім’ї Фаулів?

Батлер не те щоб усміхнувся, але його обличчя стало менш похмурим.

— Зараз не час для жартів, сестричко. — Він по­мовчав. — Але якщо хочеш знати, у статуті Фаулів дійсно є стаття, де сказано: член сім’ї, що став на шлях

доброчесності, позбавляється слововказа Доктора Зло і присосок.

Джульєтта пирснула.

— Присосок!

Звичайний похмурий вираз обличчя Батлера мит­тєво відновився.

— Серйозно, сестричко. Ми ускочили в погану іс­торію. Нас переслідують агенти Народу, і при цьому ми на іншому кінці землі від мого хазяїна.

— До речі, а як ти тут опинився? Хто послав тебе навздогін за недосяжним?

Батлер уже подумав про це.

— Артеміс. Можливо, його змусили так учинити, хоча це малоймовірно. Найпевніше, його обдурили.

— Обдурили? Артеміса Фаула?! Він змінився.

Батлер насупився, поплескав долонею по місцю, де зазвичай висіла кобура.

— Артеміс і справді змінився. Ти навряд чи впіз­нала б його. Він став іншим.

— Іншим? Яким?

Батлер насупився ще дужче, глибока зморшка за­лягла між бровами.

— Усе рахує. Кроки, слова, предмети — геть усе. Здається, віддає перевагу числу «п’ять». А ще ряди. Всі предмети навколо себе він розташовує рядами. Зазвичай по п’ять чи по десять предметів у ряду.

— Я чула про щось подібне. Здається, це назива­ється ОКР — обсесивно-компульсивний розлад.

— А ще він став параноїком. Нікому не довіряє. — Батлер похнюпив голову. — Навіть мені.

Джульєтта жбурнула камінець далеко від берега.

— Схоже, Артеміс потребує допомоги.

Батлер кивнув.

— А ти як? Тобі чимало довелося пережити за останній час.

Джульєтта згребла жменю камінців.

— Що? Ти маєш на увазі те, як за мною ганявся натовп загіпнотизованих фанатів? І те, як я раптом згадала про існування Чарівного народу? Та це дріб­ниці!

Батлер Незадоволено забуркотів. Він уже й забув, як сестра любить поглузувати з нього і як він звик це терпіти.

— Так, це дрібниці, — Він легенько штовхнув її ліктем.

— Не хвилюйся про мене, братику. Я сучасна дів­чина. Сильна і розумна, хіба не знав?

— Усе зрозумів. Ти даєш собі раду, так?

— Не тільки, братику. Я почуваюся чудово. Коли Батлери разом, пліч-о-пліч, ніхто їм не стане на за­ваді.

— Нові спогади не збивають тебе з пантелику?

Джульєтта засміялася, і у Батлера одразу потеплі­ло на серці.

— Збивають із пантелику? Надворі вже не сімдеся­ті. Ні, спогади не збивають мене з пантелику. Власне кажучи, вони... — вона трохи подумала, добираючи слова,— чудово почуваються в моїй голові. Знайшли своє місце. Як я могла забути Холлі? Чи Мульча?

Батлер дістав з кишені двоє сонцезахисних окуля­рів. Оправа була дещо товщою, ніж у сучасних мод­них окулярів, а на дужках були встановлені крихітні сонячні батареї.

— Якщо Народ сяде нам на хвоста, можуть стати у пригоді.

Джульєтта взяла окуляри двома пальцями, і до­тик до них викликав нову хвилю спогадів.

«Артеміс зробив їх з розібраних поліцейських шоломів, щоб ми могли бачити крізь захисні екрани. У ЛЕП усі хитрі, але Артеміс ще хитріший».

— Я пам’ятаю ці окуляри. Навіщо ти взяв їх із собою?

— Перше правило бойскаута: будь готовий до всього. Підземні мешканці всюди. Не хочу ненаро­ком підстрілити одного з них чи, навпаки, промах­нутися.

Джульєтті залишалося лише сподіватися, що брат жартує.

— Ти не стрілятимеш у підземних мешканців,— сказала вона, надягаючи окуляри.

І тієї ж миті щось з’явилося в її полі зору, немов вискочило з тостера. Це щось вочевидь не було лю­диною. Воно висіло на пасках і прицілювалося яко­юсь цибулеподібною зброєю їй у голову. Одяг істоти нагадував комбінезон, зроблений з в’язкої смоли, він щільно облягав як її тіло, що теліпалося в повітрі, так і кожну волосину клоччастої бороди.

— Ельф! — пронизливо скрикнула Джульєтта. — Стріляй у цю тварюку!

Багато хто подумав би, що вона жартує. Врешті-решт, яка ймовірність появи підземного мешканця тієї самої миті, коли вона надягне окуляри з фільтра­ми? Не кажучи вже про те, що Джульєтта славилася своїм недоречним гумором і часто сипала дотепами у хвилини смертельної небезпеки.

Наприклад, коли інструктор Крістіан Варлі Пен­роуз із академії мадам Ко зірвався з північного схилу Евересту і полетів униз назустріч неминучій загибе­лі, відвернути яку могла лише ця худенька дівчина, Джульєтта закріпилася на скелі і гукнула падаючому сенсею: «Агов, Пенроузе! Накинете кілька балів, якщо я вас урятую?»

Отже, були вагомі причини припустити, що Джу­льєтта, закричавши «стріляй!», вирішила пожартува­ти зі старшого брата, але Батлер думав інакше. Його вчили розпізнавати нотки стресу в голосі, та навіть якби Артеміс не змусив його прослухати в машині лекцію на цю тему, він чудово знав, чим відрізняєть­ся «справді налякана» Джульєтта від Джульєтти, «що здумала пожартувати». Тому коли сестра крикнула «стріляй!», Батлер зробив вибір на користь агресив­них швидше, ніж колібрі змахнула б крильцями.

«Немає зброї, немає стрільби,— подумав він. — Але можливі варіанти».

Відповідно до вибраного варіанту він міцно схо­пив сестру за плече і жбурнув її вбік так, що вона проїхалась рінистим берегом, і її плече вкрилося по­дряпинами від камінців.

«Подряпала плече. Тижнів три болітиме».

Викинувши вперед руки і використовуючи інер­цію, Батлер з максимальною швидкістю рвонув упе­ред і вгору, намагаючись ухопити того, хто злякав Джульєтту. Залишалося сподіватися лише, що тва­рюка перебуває достатньо близько — інакше підзем­ний мешканець, посміхаючись під заборолом шоло­ма, міг спокійно прицілитися в нього.

Везіння не залишило Батлера. Він схопив щось коротке і товсте. Щось, що відчайдушно чинило опір і брикалося, ніби свиня в мішку, а також пускало специфічний запах, який здався б знайомим людині, що мала нещастя падати обличчям у середньовічне помийне відро.

«Упізнаю цей запах,— подумав Батлер, міцно три­маючи істоту в руках,— Гном».

Те, на чому висів гном, з виском провисло, і Бат­лер з його дриґотливим бранцем опинилися до пояса у воді лагуни. Батлерові це не завдало ані найменшої шкоди, він практично намотався на невидимого гно­ма, і прохолодна вода подіяла на нього відсвіжливо, тоді як для підземного мешканця в захисному костюмі водні процедури мали катастрофічні наслідки — грубі гострі камені на дні маленької затоки продерли захисний костюм, і той порвався, випустивши тиск.

Гном Крюїк раптом став видимий.

— Ага! — вигукнув Батлер, піднімаючи гнома з хвиль. — Голова гнома. Чудово.

Від удару Крюїк утратив дар говорити всіма мова­ми, як і свої магічні здібності, але він досить довго прожив серед людей і нахапався розмовних висловів з безлічі мов. Отож він витлумачив Батлерів вигук неправильно.

«Голова гнома? Ця бридка людина хоче зжерти мою голову!»

Батлер тому так зрадів, що голови у гномів непро­порційно великі, а в цього виявилася й зовсім гігант­ська — вона майже дорівнювала голові Батлера й увінчувалася шоломом.

«Надягнувши цей шолом, я побачу те, що бачив цей замірок».

Отож, Батлера цікавив тільки шолом, а не його переляканий господар.

— Не шарпайся, слизняк,— прохрипів охоро­нець, звичним рухом відщіпаючи двері і зриваючи шолом з голови гнома. — Ти що, намагався застріли­ти мою сестру?

Упізнавши слово «застрілити», Крюїк поглянув на свої руки і з жахом побачив, що в них нічого не­має. Він упустив зброю.

Крюїк був професійним злочинцем, йому доводи­лося потрапляти в смертельні лабети, і він ніколи не втрачав самовладання. Одного разу він зумів заляка­ти банду п’яних гоблінів, маючи під рукою лише бляшанку лосьйону від опіків і три шийки від пля­шок, але цей кровожерний гігант зі спотвореним люттю обличчям і прагненням зжерти чиї-небудь мізки трохи не позбавив його розуму.

— Ні-і-і! — пронизливо зарепетував він. — Не їж мої мізки!

Батлер, не звертаючи уваги на істерику гнома і за­тхлий сморід від нього, однією рукою згріб шолом, як баскетболіст — м’яча.

Тепер череп Крюїка залишився без захисту, і гном міг присягнутися, що відчуває, як його мозок тря­сеться, немов холодець.

Коли гном опиняється в подібній безвихідній си­туації, зазвичай відбувається одне з двох. Перше: гном роззявляє пащу і намагається прогризти вихід на волю. Крюїк не міг так учинити, оскільки йому за­важав каптур костюма. Друге: переляканий гном «скидає баласт» — хитрість, до якої вдаються пілоти, викидаючи за борт зайвий вантаж у будь-яких об’є­мах, щоб підтримати політ повітряного судна. Гно­ми здатні скинути до однієї третини ваги власного тіла протягом усього п’яти секунд. Звичайно, це крайній засіб, і робити це гном може не частіше одного разу на десять років. Відбувається стрімке викидання пухких шарів рідкуватого жиру, проков­тнутого ґрунту і газів через отвір, який гномські матусі чемно називають нижнім тунелем.

Скидання баласту — майже рефлекторна реакція, і вона відбувається, коли частота серцевих скорочень перевищує двісті ударів за хвилину, що й сталося із Крюїком, коли Батлер поцікавився, чи не намагався він застрілити його сестру. Тієї миті Крюїк фактично втратив контроль над функціями свого організму і встиг лише крикнути: «Не їж мої мізки!» — перш ніж його тіло вирішило скинути баласт і використати рушійну силу, що виникла при цьому, щоб ушитися.

Батлер, звичайно, не мав уявлення про такі біо­логічні особливості бранця. Він просто відчув рап­том, як злітає спиною вперед високо в повітря, стис­куючи в обіймах реактивного гнома.

«Невже знову?!» — подумав він. Напевно, Батлер був єдиною людиною, кому в подібній ситуації таке могло спасти на думку.

Він поглянув униз. Сестра швидко зменшувалася в розмірах, але ще можна було розгледіти цяточку роззявленого від подиву рота. А Джульєтті привиді­лося, ніби, побившись з одягненим у блискучий ком­бінезон гномом, її брат раптом навчився літати.

«Переживати через те, що Джульєтта переживає за мене, буду потім,— вирішив Батлер, намагаючись не думати про виблискуючий у бульбашках стру­мінь, що штовхав їх у небо все ближче до літального апарата, до якого вони були прив'язані. — Гей! Уни­зу! Стережіться!»

Коли Батлер надягнув шолом Крюїка, у нього ви­никли проблеми важливіші, ніж Джульєттине хви­лювання. Вони з величезною швидкістю мчали до гірокоптера, ніяк не контролюючи свій політ. Крю­їка вистачало лише кричати щось про свій мозок, тому врятувати обох міг тільки Батлер. Проблема полягала не у висоті. Вони злетіли не так високо, щоб постраждати від падіння, особливо враховуючи м’який водяний матрац унизу. Справа в тому, що гвинт літального апарата міг нашаткувати їх тонки­ми скибочками, а потім, безперечно, гірокоптер ви­бухне і підсмажить їх. Двигун працював безшумно, але двоє тіл, пройшовши крізь гвинт, неминуче ви­ведуть глушники з ладу.

«Мій останній учинок на землі — виявлення Наро­ду, а я нічого не можу вдіяти, щоб запобігти цьому».

Вони зі свистом мчали вгору — вітер шарпав їх­ній одяг і холодив шкіру. Вирячені очі гнома закоти­лися, крізь розкритий клапан вивалилися складки шкіри.

«А колись він був повненьким, це точно».

До лопатей залишалося всього кілька метрів, коли вони, злетівши над судном, зависли на наносекунду в повітрі — у Крюїка, нарешті, вичерпалися запаси палива в нижньому тунелі.

— Давно пора! — проричав Батлер.

І вони полетіли вниз, прямісінько на лопаті гвинта.

«Треба ж,— подумав Батлер,— я загину, рятуючи сестру від гнома-вбивці. Могло бути й гірше».

Останньої миті гвинт обернувся на дев’яносто градусів, гірокоптер нахилився і зловив Батлера і Крюїка в люк з підвітряного боку.

Батлер ледве устиг подякувати зіркам за чудесний порятунок, як зрозумів, що попав із жару та в по­лум’я.

Судячи з усього, між гномами, що входили до банди, виникла серйозна сварка. На підлозі паса­жирського відсіку валялися бездушні тіла, а три ще живі бійці билися й далі — двоє проти одного. У цьо­го одного з носа юшила кров і закопчений слід на плечі свідчив, що в нього поцілили з «Нейтрино», але він і не думав здаватися.

— Ти саме вчасно,— стиха зауважив він охорон­цеві. — Ці хлопці дуже незадоволені, що я трохи пом’яв їхню літалку.

— Томстоуне, зраднику! — заволав один з гномів.

— Томстоун?! — Батлер важко дихав і говорив одночасно.

— Ага,— відгукнувся давній друг Батлера Мульч Діггумс. — Узяв нове ім’я на виході. До речі, тобі по­щастило, що я вийшов.

Гіроскопічні стабілізатори вирівняли судно, і Бат­лер, скориставшись миттю відносного спокою, віді­рвав од себе Крюїка і викинув його через двері відсіку.

— А, Крюїк... — сказав Мульч. — Рідко зустрінеш істоту з таким незвичним ім’ям.

Батлер уже не слухав його. Якщо й буває час слу­хати Мульчові теревені, — то він ще не настав. Він обернувся до решти ворожих гномів.

— Ви, двоє. — Він скорчив найлютішу пику, що колись змусила троля засумніватися, а чи не відку­сив він більше, ніж здатен прожувати.

Парочка скулилася від страху під поглядом Батле­ра і почала похапцем прикидати, яким може вияви­тися наказ велетня.

Батлер показав великим пальцем на двері відсіку.

— Стрибайте,— просто сказав він.

Гноми перезирнулися, і їхні погляди були красномовнішими за будь-які слова.

«Або вистрибнути під пекучі промені сонця,— думали вони,— або залишитися тут і битися з цією жахливою людиною-горою».

Вони взялися за руки і стрибнули.

Усього кілька секунд знадобилося Мульчу на те, щоб узяти керування гірокоптером на себе й піді­брати Джульєтту.

— Привіт, Нефритова Принцесо! — гукнув він з крісла пілота. — Як твоя кар’єра рестлера? До речі, тепер у мене теж є друге ім’я. Мене називають Томстоуном. Як тобі?

— Мені подобається,— сказала Джульєтта і поці­лувала Мульча в щоку,— Дякую, що врятував нас.

Мульч усміхнувся.

— По телевізору не показували нічого цікавого. За винятком платних каналів, а я з принципу від­мовляюся платити за програми. Є, правда, передачка одного паскудного шеф-кухаря. Мені він подобаєть­ся, а надто його шедевр з індичачих гребінців і пари стручків квасолі.

Новознайдені спогади підказали Джульєтті, що в голові у Мульча їжа завжди посідає перше місце.

— Отже, ти випадково опинився в барі, коли цим хлопцям передали замовлення? — недовірливо спи­тав Батлер, скидаючи сухі пайки гномам, що вибра­лися на берег.

Мульч потягнув на себе штурвал, щоб швидше сховатися в хмарах.

— Так. Це доля, друзі мої. Заради вашого поря­тунку я пішов проти своїх. Сподіваюся, ви належно оціните мій учинок. Точніше, сподіваюся, його на­лежно оцінить ваш багатий хазяїн.

Батлер зачинив люк, і шум вітру затих.

— А по-моєму, основну роботу виконав я.

— Лише зірвав мій план,— огризнувся гном, — Вони б оглушили вас обох, підняли на борт, і ось тоді настала б моя черга.

— Геніальний план.

— У порівнянні з падінням на гвинт гірокоптера?

— Ох, твоя взяла.

На мить повисла тиша, яку важко відчути на бор­ту людського літального апарата. Така іноді виникає, коли невелика група людей замислюються про те, як довго вони зможуть виходити зі смертельно небез­печних ситуацій без утрат, зберігаючи свої життя.

— Знову в дорогу? — порушив мовчанку Мульч. — Назустріч пригодам, рятувати світ найостаннішої миті, еге ж?

— Ну, за сьогоднішній вечір ми зазнали нападу зомбованих фанатів реслінгу і невидимих гномів,— похмуро промовив Батлер. — Виходить, ти маєш ра­цію.

— Куди летимо? — спитав Мульч. — Сподіваюся, не туди, де дуже сонячно. Чи дуже холодно. Ненави­джу сніг.

Батлер відчув, що усміхається, не те щоб ласкаво, але й без звіриної зловтіхи.

— До Ісландії.

Мульч на мить випустив штурвал з рук, і гірокоптер різко клюнув носом.

— Батлере, якщо ти здумав пожартувати, то жарт не вдався.

Усмішка зникла з обличчя Батлера.

— Ні,— промовив він,— це не жарт.