Хребет Дракона

79

Ставши новою Хороброю короля Колланана, Елліель присвятила себе захисту не лише його самого, але і його королівства. Вона була не просто паладином — вона була зобов’язана своєму господареві, його народу, тому взялася вивчати політику Нортерри, її союзників, її історію. Тепер усе це було частиною її самої.

Ця робота цілковито відрізнялася від гнітючої служби, яку вона відбувала в лорда Кейда — чоловіка, який, упевнений у своїй владі, підмішав їй наркотики і зґвалтував... чоловіка, служба в якого вартувала Елліель її існування як Хороброї. Він був далеко, на іншому кінці Співдружності, вважаючи, що перебуває в безпеці. Поки що.

І Уто також.

Тепер Елліель зобов’язалася служити королеві Колланану Молоту, а його королівству загрожують крижані Люті. На неї покладено велику відповідальність, тому особиста помста могла зачекати. Колланан уже надіслав лист-попередження в замок Конвери із утаукським посланцем, у якому розповів братові про те, що зробив Уто. Рано чи пізно Елліель і сама візьметься вирішувати цю справу, одначе Тон навчив її бути терплячою...

А поки що вона продовжувала боротися, щоби поєднати нову людину, якою стала, з людиною, якою була в минулому. Її думки були наповнені подробицями, немов святилище пам’яті з незліченними томами, які чекають, аби їх прочитали, але в неї не було часу проглянути власне життя.

Знову ставши на офіційну службу, Елліель хотіла виглядати як справжня Хоробра. Король дав їй шкіряне вбрання, чоботи та кольчугу, а також іншу зброю, окрім реймера, який вона вже мала. Коли вона вбралася, як належить Хоробрій, Колланан, поглянувши на неї, кивнув зі вдячністю та повагою.

— Ласіс пишався би тобою.

Під час наступної термінової зустрічі для планування подальших дій, яку він проводив зі своїми вісьмома лордами-васалами, Елліель стояла позаду крісла Колланана, виглядаючи впевнено і загрозливо. Сьогодні інші дворяни вперше побачили нову Хоробру короля, а тому вона зробила все можливе, щоб справити враження.

Він познайомив її з кожним лордом, а вона, у свою чергу, відкладала в пам’яті отримані відомості, запам’ятовуючи імена та лиця: Алькок, Тео, Вітор, Бален, Серус, Оґно, Ібер та Орен. Пильно спостерігаючи за лордами, Хоробра вивчала їхні характери, оцінюючи, хто з дворян відданий та готовий до співпраці, хто тримається відсторонено, а хто може обуритися через накази свого короля. Потрібно стільки всього запам’ятати, стільки оцінити.

Колланан обвів поглядом стіл, за яким сиділи вісім лордів.

— Я прийняв рішення. Ми вдаримо по крижаних Лютих, вжалимо їх і цим попередимо, щоб залишили нас у спокої.

— Я розумію ваш гнів, Володарю, — обережно почав лорд Алькок. Елліель вирішила, що він часто виступав у ролі голосу розуму. — Я теж відчуваю жар помсти. Те, що сталося в Лейк Бакал, могло трапитися в будь-якому нашому місті, і я оплакую вашу дочку, ваших онуків, усіх тих людей. Але йти проти такого жахливого ворога... Ми просто люди, які володіють традиційною зброєю... людською зброєю.

Колл гупнув кулаком по столу.

Я відмовляюся визнавати, що ми просто люди. Ми вижили! Ми відбудували світ після того, як стародавня раса зруйнувала його, і ми не дозволимо вважати себе нижчими. Ми повинні боротися. Ми повинні бодай щось зробити!

Лорд Тео вказав на Елліель і трьох інших Хоробрих, які супроводжували своїх лордів-васалів.

— У них є реймери, проте навіть ця магія, схоже, не важить багато порівняно з магією Лютих. Ви втратили Ласіса у боротьбі з ними, хіба ж ні?

Брови Колланана зійшлися на переніссі, і він подивився на свої руки.

— Це ще потрібно довести, проте, на жаль, я думаю, що так воно і є.

Рука Елліель потягнулася до браслета-манжети на боку. Рани на зап’ясті загоїлися, але вона відчувала поколювання в шкірі, вогонь у крові. Вона прагнула знову використати свою зброю проти належного ворога. Це була виняткова зброя, зброя Хороброї. Тепер вона знала, що ніколи не зловживала цією зброєю, ніколи не вбивала дітей. Те, що сказав Уто, — цілковита брехня...

Колланан розправив плечі й зітхнув.

— Я не пропоную йти війною на крижаних Лютих. Ми просто повинні вжалити їх, як оси, змусити їх зрозуміти, що будуть наслідки, якщо вони не залишать нас у спокої. Ми не хочемо мати нічого спільного з їхньою древньою ворожнечею з іншими Лютими.

— Я б залюбки знищив їх усіх, — промовив лорд Оґно, кремезний чолов’яга з пласким квадратним обличчям та міцними, мов скелі, руками. — Але якщо ви це зробите, вони вдарять у відповідь. Чи готові ви до цього? Чи достатньо буде наших армій?

Королева Тафіра сиділа поруч із королем, зосередивши всю увагу на військовій раді. Вона дістала два довгих кинджали і, тримаючи по одному в кожній руці, встромила їх лезами у стіл.

— Мій чоловік переконав мене. Якщо ми не зможемо знайти спосіб змусити Лютих поважати нас, то можна вже вирушати на північ і самим здаватися. Ми будемо їхніми рабами. То ви цього хочете? Якщо так, то ми призначимо іншого дворянина, достойного керувати вашим повітом.

Елліель спостерігала за виразами їхніх облич, прислуховуючись до бурмотання лордів. Добровільно не визвався ніхто.

— Навіть якщо це призведе до відплати, ми повинні відстоювати наш людський рід, — низьким голосом промовив Колланан.

До зали тихо увійшов Тон. Його темне волосся спадало нижче плечей, сріблясті рейтузи сяяли, а нагрудні обладунки були начищені до блиску. Побачивши його, всі вісім лордів стривожено загомоніли, і лише Елліель зраділа його появі.

— Можливо, я зможу дещо запропонувати?

— А можливо, ти шпигун, — відрізав лорд Тео. — Звідки нам знати?

— Є багато речей, яких ми не знаємо, — відповів на це Тон. — Але замість того, щоб їх боятися, я намагаюся їх зрозуміти, як варто було б вчинити і всім вам.

Лорд Серус пробурмотів щось і потягнувся за ножем, який висів у нього на боку. Лорд Бален, якого супроводжував Хоробрий, молодий чоловік на ім’я Урок, схопився за стіл перед собою. Всі вони чули про чужинця Лютого, проте більшість побачила його вперше.

— Поки що я прийняв цього чоловіка в наші ряди, — сказав король Колланан. — Я визнаю, що в цьому є ризик, але є також і потенційна користь, якщо він справді зможе використовувати магію Лютих. Я готовий вислухати всі ідеї.

— Я поділюсь ними. — Тон зустрівся поглядом із Елліель, потім спокійно повернувся до інших, присутніх за столом. — Але мені може знадобитися ваша допомога, щоб розібратися в них.

Опинившись у замку Феллстафф, Шадрі занурилася в записи у приватній бібліотеці Колланана, а також всотувала всю можливу інформацію в міському святилищі пам’яті. Один із хранителів навіть написав невдоволену записку королю, скаржачись, що юна дівчина ставить занадто багато питань. Колланан відписав у різкій формі: «Не буває занадто багато питань. Відповідайте на всі».

Покл проводив із Шадрі багато часу, хоча був занадто сором’язливим, щоб самому багато говорити, тому Шадрі заповзялася навчати його, втішена, що знайшла уважного слухача, хоч і не знала, наскільки зацікавив простакуватого юнака предмет її розмірковувань. Він тихо слухав, а вона залюбки видавала усілякі факти, що безладно клубочилися в її голові.

Шадрі ходила за Поклом по замку, коли він виконував свої обов’язки, і намагалася просвітити його на різноманітні теми. Покл рідко говорив щось у відповідь і, звичайно ж, не вступав у жодні суперечки, однак він досить часто ствердно угукав, тож Шадрі знала, що він уважно її слухає.

Якось вона відволікла його, розповідаючи про різні види мігруючих птахів і про те, в якої форми зграї вони збиваються, і він обпік долоню, взявшись за ще гарячу решітку в каміні. Шадрі негайно перервала свій монолог, коли він скрикнув від болю, втупившись у долоню, на якій з’явилася яскрава червона смуга. Там уже утворювалися пухирі.

Пам’ятаючи те, чого доктор Северн навчив її в містечку Сад Тулі, Шадрі перейшла до рішучих дій, схопивши Покла за зап’ястя.

— Ходімо зі мною на кухню. Я знаю, що треба робити. Я можу це вилікувати.

Почервонівши від болю, він пошкандибав за нею, і разом вони спустилися сходами на кухню, де без пояснень вона настирливо попросила меду, сала та певних спецій, які Тафіра тримала в коморі. Кухарки витріщилися на дівчину, але не заважали їй.

— Я вчилася у військового лікаря, — пояснила вона. — Я трохи знаю, як лікувати людей.

Покл занурив руку в холодну воду, щоб полегшити пульсуючий біль, а Шадрі тим часом замішала мазь, якою намастила йому долоню, поки один із кухарів прокип’ятив смужку тканини, щоб її можна було використати як пов’язку. На обличчі Покла читалося велике полегшення, оскільки мазь полегшила відчуття печіння. Він дивився на неї широко розплющеними, вдячними очима.

— Ти, мабуть, магічна цілителька. — І, схоже, її увага знеболювала чи не краще, ніж сама мазь.

Шадрі вправно обмотала його руку пов’язкою.

— Нічого магічного в цьому немає. Просто знання. Я витратила багато годин, проводячи розтин тіла повішеного злодія, тож мала змогу навчитися. — Вона й не помітила, як захоплення Покла змінилося огидою.

Тепер, знову ставши Хороброю, Елліель взялася за своє густе довге волосся кольору кориці. Вона не підрізала його, відколи прокинулася без свого спадку, без пам’яті, проте зі сповненим брехні листом у кишені. Тепер же вона взяла гострий ніж і коротко обрізала волосся. Це був символічний жест, певна зміна, але вона відчувала, що потребувала цього. І тепер, дивлячись на своє відображення в дзеркалі, Елліель бачила іншу жінку змінену жінку. І саме такою вона й була.

Її м’язи та рефлекси завжди пам’ятали, хто вона. Тепер Елліель знову почала тренуватися з ножами та мечами, а також зайнялася рукопашним боєм. Тон теж був вправним бійцем, і вони влаштовували тренувальні поєдинки у замковому дворі. Вони нападали, контратакували і кидали одне одного на землю різкими, могутніми рухами, аж поки обоє не задихалися від втоми. Випробувавши свої вміння, вони з Тоном довели, що обоє є майстрами бою.

Елліель поступово згадувала випадки зі свого минулого, коли їй доводилося битися. Подробиці поверталися уривками.

Одного разу на темній міській алеї — назви міста вона не пам’ятала — вона билася з трьома розбійниками, що хотіли вбити купця, якому вона служила. Елліель тоді було лише шістнадцять років, проте вона вже пройшла всю необхідну підготовку й тренування, займаючись із самого дитинства в поселенні Хоробрих. Один із головорізів тримав смолоскип, інші двоє були з ножами. Швидка, мов блискавка, юна дівчина гукнула купцеві, щоб той тікав, і він накивав п’ятами, у паніці рохкаючи, як порося. Елліель кинулася на трьох нападників. Першим же ударом вона перерізала одному з них горлянку, а другому спочатку врізала ногою і кулаком, а потім заколола ножем. Однак третій притис палаючий смолоскип до її руки, розмазуючи смолу по рукаві. Вогонь охопив її куртку, але вона спершу вбила третього грабіжника, а вже після того загасила полум’я на собі.

Саме тому в неї на руці був воскуватий шрам від опіку. Тепер вона це згадала.

Елліель повернулася до їхніх кімнат, де на неї чекав Тон. Ці кімнати належали Ласісу, і Елліель відчувала тут присутність зниклого Хороброго. Хоча перший Хоробрий Колланана жив у Феллстаффі багато років, його кімната була вельми аскетичною. На кам’яних стінах висів лише прапор Нортерри, жодної іншої прикраси. У кімнаті були умивальник, шафа, ліжко, яке було завеликим для однієї людини, проте Елліель і Тон почувалися в ньому затишно, пригортаючись одне до одного.

Коли вона увійшла до кімнати, Лютий із подивом посміхнувся їй. Підійшовши ближче, він провів пальцями по її коротко стриженому волоссю.

— Оце так несподіванка. Для мене ти все одно вродлива, але це інша ти. Мені так подобалося, коли твоє волосся падало навколо мене, як вогненна повінь.

— Тобі доведеться змиритися зі мною такою.

— Я зроблю все можливе, — засміявся він і поцілував її.

Вона протягнула руки, щоб обхопити пальцями його потилицю, погладжуючи довгі темні пасма, схожі на розплутані шовкові нитки.

— Але ти, будь ласка, не обстригай своє чудове волосся.

— Ми повинні насолоджуватися одне одним такими, як ми є. — Він почав роздягати її.

Радість і енергія наповнили її, коли вона відповідала на його дотики, та все ж їй доводилося відганяти гидотний біль, коли їй пригадувалося, що з нею зробив лорд Кейд. Ні, Тон був її першим і єдиним коханцем.

Він вкривав її шкіру поцілунками, а вона міцно обнімала його. Елліель застогнала і притягнула його ще ближче і глибше, намагаючись не згадувати про Кейда взагалі. Це був єдиний спогад, який вона хотіла стерти з пам’яті. Тон торкнувся округлого червоного рубця на її животі, глибокої рани, що загоїлася, проте залишила по собі шрам назавжди.

Елліель важко зітхнула, коли в її розумі промайнули спогади — Альмеда, що вискочила з тіні на неї, виючи в ревнивій люті, колючи і ріжучи своїм довгим ножем... готова вбити, аби утримати чоловіка, на якого їй усе одно було начхати, чоловіка, який накачав наркотиками та зґвалтував Елліель, бо вважав її своєю власністю.

Хоробра здригнулася, а Тон пригортав її і кохав. Вона ж міцно притискала його до себе. Вони лежали в приємній тиші, і він просто дивився на неї своїми глибокими сапфіровими очима. Поволі Елліель зосередилась не на своєму знеславленому минулому, а на тому, що вона Хоробра на службі в короля Колланана. Ось ким вона тепер насправді була, і вона заприсяглася захищати його від страшних Лютих. Тепер вона мусила захищати королівство.

— Бийся за нас, Тоне, — прошепотіла вона йому на вухо. — Король Колланан та народ Нортерри потребують тебе. Я потребую тебе.

— Я вже і так твій, — відповів чоловік.

— Інші тобі не довіряють. Вони бояться Лютих, і коли бачать тебе, то бачать лише ворога. Але для цього нападу, який король Колланан налаштований здійснити, ти маєш магію, сильнішу за все, що вони можуть використати.

— Так, ти бачила, як я використовую свою магію в шахтах і допомагаю Скрабблтону. — Він посміхнувся, показуючи рівні зуби в тьмяному світлі кімнати. — Я битимуся, щоб зробити те, що належить. Хоча я не можу пригадати свого життя, я знаю, що все це збереглося в мені, і ти допомогла мені в це повірити. — Він знову пригорнув її. — Так, мені є що запропонувати для нашого нападу. Я можу використати те, що маю всередині себе.

І коли він торкнувся довгого страшного шраму на її животі, вона більше не відчувала опіку забутого болю.

Наступного ранку до міських воріт Феллстаффа прийшов чоловік, одягнений у подерте хутро та лахміття. Більше схожий на ходячий скелет, він був такий виснажений, вкритий струпами та брудом, що його ніхто й не впізнав. Спершу дозорці подумали, що то жебрак, але врешті-решт хтось розгледів, що це Хоробрий.

Ласіс.

Король Колланан сам помчав до нижнього міста, бо Ласіс був такий слабкий, що ніхто не хотів його рухати. Лікарів уже викликали. Люди дали йому води, змили частину висохлої крові і бруду з обличчя.

Нарешті прибув Колл, збентежений і радісний водночас.

— Ласісе! Що з тобою сталося? Ти можеш говорити? — Він став навколішки біля чоловіка, що лежав горілиць на вимощеній бруківкою вулиці. — Ми думали, що більше ніколи тебе не побачимо.

Натовп відступив, коли король нахилився ближче, прислухаючись до хрипкого шепоту, що вирвався з потрісканих губ Хороброго. Ласіс розплющив очі, пильно дивлячись на Колланана.

— Крижані Люті... Бірч, ваш онук... живий.