Полум'яний бог

Розділ 22

Арлон, за дев'ять років до того.

— Неджа, — Їнь Вейсжа поманив його пальцем. — Підійди.

Неджа в захваті підбіг до батька. У нього саме був важкий урок класики, але вчитель уклонився й вийшов, щойно Воєначальник Дракона з'явився на порозі.

— Як навчання? — запитав Вейсжа. — Стараєшся?

Неджа проковтнув нестримне бажання забелькотіти, натомість ретельно обмірковуючи відповідь. Вейсжа ніколи не ставив йому таких запитань.

Він ніколи не виказував особливої зацікавленості до будь-кого зі своїх дітей, окрім Дзіньджі. Неджі не хотілося виставити себе перед батьком хвальком чи дурнем.

— Учитель Чау каже, що в мене непогані успіхи, — обережно сказав він. — Я опанував основи давньонікарської граматики, а ще можу розповісти напам'ять сто двадцять два вірші династії Їнь. Наступного тижня ми...

— Добре. — Вейсжа не був ані зацікавлений, ані задоволений. Він розвернувся. — Йди за мною.

Трохи пригнічений, Неджа вийшов услід за батьком зі східного крила до головної зали для прийомів. Він не знав, куди вони йдуть. Арлонський палац був величезний, холодний, наповнений здебільшого порожнім повітрям і довгими коридорами з високими стелями та гобеленами, що зображали історію провінції Дракона з часів падіння династії Червоного Імператора.

Вейсжа зупинився перед детальним портретом Їнь Важі, колишньою Воєначальника Дракона перед Другою Маковою війною. Неджі ніколи не подобався цей гобелен. Діда він не знав, але суворе, худорляве обличчя Важі змушувало його почуватися маленьким і нікчемним, коли пін проходив повз нього.

— Ти колись хотів правити, Неджа? — запитав Вейсжа.

Спантеличений, Неджа насупив брови:

— Чого б то мені цього хотіти?

Йому не судилося правити. Дзіньджа, первісток, мав успадкувати титул Воєначальника Дракона, а з ним і всі обов'язки. Неджа був лише другим сином. Йому випала доля стати солдатом, найвідданішим генералом свого брата.

— Ніколи про це не думав?

У Неджі зародилося відчуття, немовби він провалив іспит, але він не знав, що ще сказати.

— Це не моє місце.

— Не твоє, — Вейсжа помовчав. А потім запитав: — Хочеш почути історію?

Історію? Неджа вагався, не впевнений, як відповісти. Вейсжа ніколи не розповідав йому історій. Але хоча Неджа й гадки не мав, як вести розмову з батьком, він не міг дозволити собі згаяти таку нагоду.

— Так, — обережно промовив він. — Хочу.

Вейсжа глянув на нього згори вниз:

— Знаєш, чому ми не дозволяємо вам ходити до тих гротів?

Неджа стрепенувся:

— Через чудовиськ?

Це буде історія про чудовиськ? Він сподівався, що так. Неджа відчув, як у ньому розгоряється захват. Його няньки знали, що найдужче він любить розповіді про міріади створінь, які, за чутками, чаяться в гротах: дракони, краби-канібали, жінки-риби, які змушують чоловіка їх покохати, а потім топлять його, щойно він підходить занадто близько.

— Чудовиськ? — гмикнув Вейсжа. Неджа ще ніколи не чув такого гмикання від батька. — Тобі подобаються історії про гроги?

Неджа кивнув:

— Дуже.

Вейсжа поклав руку йому на плече. Неджа ледь стримався, щоб не здригнутися. Він не боявся батькового доторку — Вейсжа ніколи не був жорстоким з ним. Але й ніколи не проявляв такої ніжності. Обійми, поцілунки, підбадьорливі доторки — усе це було за матір'ю Неджі, леді Сайкхажі, яка мало не душила своїх дітей обожнюванням.

Неджа завжди вважав батька схожим на статую: віддаленим, знудженим, недоторканним. Для нього Вейсжа більше скидався на бога, ніж на людину. Був бездоганним ідеалом в усьому, яким виховували й самого Неджу. Кожне слово Їнь Вейсжі було чітке й лаконічне, кожна дія — ефективна, обміркована Він ніколи не виказував до дітей прихильності, більшої за дивний, похмурий кивок на знак схвалення. Ніколи не розповідав їм казок.

То що ж відбувається?

Неджа помітив, що батькові очі трохи осклянілі і що говорить він значно повільніше, ніж зазвичай. А його подих... Щоразу, коли Вейсжа говорив, Неджі в обличчя бив різкий, кислий запах. Цей сморід Неджі був знайомий. Уперше він відчув його біля кімнат слуг, коли вештався після відбою там, де не мав би, а вдруге — в кімнаті Дзіньджі.

Він зіщулився під рукою Вейсжі. Раптом стало дуже незатишно. Він більше не хотів слухати історію. Закортіло повернутися до уроку.

— Розповім тобі історію про грот, — сказав Вейсжа. — Ти знаєш, що Арлон постав як південна сила за десятиліття війни після смерті Червоного Імператора. Але в останні роки його правління, після того як він покинув провінцію Дракона, щоб побудувати нову столицю в Сінеґарді, Арлон вважали проклятим місцем. Ці острови лежать у долині смерті, бурхливих хвиль і постійно підтоплюваних берегів. Жоден корабель не міг уціліти, пропливаючи повз Червоні скелі. Усі розбивалися об каміння.

Слухаючи, Неджа не смів і ворухнутися. Він ніколи не чув цієї історії. І не був певний, що вона йому сподобається.

— Зрештою, — продовжив Вейсжа, — чоловік на ім'я Ю вивчив шаманічні мистецтва, прикликав дракона, Володаря Західної річки, і благав його допомогти контролювати течію. За ніч Арлон змінився до невпізнаваності. Води заспокоїлися. Повені відступили. Арлонці збудували канали й рисові поля поміж островами. За кілька років провінція Дракона перетворилася на перлину Нікарської імперії, землю краси й достатку. — Вейсжа помовчав. — А от Ю продовжував страждати.

Вейсжа поринув у марення, говорячи не до Неджі, а до гобеленів, немовби розповідав про походження роду в безмовній залі.

— Гм, — зглитнув Неджа. — Чому...

— Природу не можна змінити, — сказав Вейсжа. — Лише стримати. Лишалася небезпека, що води Арлона вирвуться й люто затоплять нове місто. Ю мусив проживати життя в стані шаманічних галюцинацій, постійно звертаючись до Дракона, постійно чуючи його нашіптування у вухах. Після кількох десятиліть таких мук Ю відчайдушно прагнув покінчити з таким життям. Але коли бог переміг, коли Ю вже не міг померти, він хотів ув'язнити себе в Чулуу Корікх. Але знав: якщо знайде спокій, хтось інший мусить узяти на себе його ношу. Ю не міг бути таким жорстоким, таким егоїстичним. І що ж сталося?

Неджа не знав. Він складав усе докупи, наче шматочки пазла, як його вчили, готуючи до іспиту Кедзю.

Батько сказав, що це історія про грот. Історії про гроти завжди про чудовиськ.

— Ю змінився, — сказав Неджа. — Він став чудовиськом.

— Не чудовиськом, Неджа. — Вейсжа заправив пасмо волосся синові за вухо. — Рятівником. Заради Арлона він пожертвував усім. Але Арлон одразу забув про нього. Люди побачили його нову страхітливу подобу, його звивисті кільця та гостру луску й поставилися до нього не вдячно, а зі страхом Навіть власна дружина його не впізнала. Глянула на нього й закричала. Її брати кидали в нього камінням і вигнали з селища, відтіснили до гротів, де він десятиліттями молився про їхній захист. Він...

Вейсжа не договорив.

Неджа підвів очі:

— Батьку?

Вейсжа мовчки дивився на гобелени. Спантеличений, Неджа простежив за його поглядом На жодному з гобеленів не зображувалась історія, яку він щойно почув. Усі вони були династійними портретами, безкінечним рядом гарно вишитої подібності давно спочилих предків Неджі.

Що батько хоче йому сказати?

Яку жертву мусив принести дім Їнь заради Арлона?

— Вчителі сказали мені, що ти хотів побувати в гротах, — несподівано промовив Вейсжа.

Неджа напружився. То річ у цьому? У нього неприємності? Так, він просив, значно частіше, ніж мав би. Благав, скиглив, торгувався, що триматиметься на мілководді чи навіть на протилежному березі річки, якщо йому тільки дозволять підійти й хоч одним оком зазирнути в печери.

— Вибачте, батьку, — сказав він. — Я більше не проситиму. Мені просто було цікаво...

— Що?

— Я думав... ну тобто я чув про скарби і подумав...

Неджа не договорив. Його щоки пашіли. Слова прозвучали по-дурному і по-дитячому, коли він промовив їх уголос. Подумки він прися гнувся більше не перечити батьковій волі.

Але Вейсжа не сварив його. Він просто довго-довго дивився на Неджу з незбагненним виразом обличчя. Нарешті, він поплескав сина по плечі.

— Не ходи до тих гротів, Неджа, — мовив батько дуже втомлено. — Не бери на себе тягар усього народу. Він заважкий. Тобі він не до снаги.

Розділ 23

— Якщо я правильно розрахував, вибухи на горі Тяньшань знищили майже дві третини призахідницького флоту в Нікані, — сказав Кітай. — А це... чимало.

— Всього дві третини? — запитав Чолан. — Не весь?

— Неджа не відправляв на захід весь флот, — сказав Кітай. — З останнього, що я чув, Консорціум довірив йому сорок вісім повітряних суден. Шість ми знищили в Ковадлі. Біля гори я бачив ще тридцять. А як ми знаємо, ще два дирижаблі втекли.

— Ото пощастило, якщо Неджа був не на них, — пробурмотіла Венка.

Жинь потерла зболені очі, надто виснажена, щоб засміятися. Четверо — вона, Чолан, Кітай і Венка — стояли навколо столу в хатині Чолана. Усі вони були бліді й нервові від утоми, але ця нарада ніби наповнила їх нагальною, пекучою енергією. Спокійною, небувалою впевненістю, смаком надії, якої жоден із них не відчував уже багато місяців.

У цьому й полягала відмінність між рятуванням власних життів і плануванням нападу. Вони чудово розуміли, якого розмаху це могло набути Це було божевілля. Це було захопливо.

— Як швидко, на твою думку, призахідники відправлять заміну? — запитала Жинь.

— Не впевнений, — сказав Кітай. — Імовірно, вони засумніваються. Коли я був в Арабаку, то постійно чув розмови, що Консорціум переглядає інвестування. Що більше часу знадобиться Неджі, щоб об'єднати південь, то більше вони обмірковуватимуть надання військової допомоги. Консорціум — цікаве об'єднання: щоб відправити війська в чужу країну, їм потрібно зібрати неанонімні голоси з усіх країн, які мають членство. А їхні члени не надто схвалюють втрату життів — і вартість повітряних суден, що важливіше, — заради сили, якої не розуміють.

— Виходить, вони боягузи, — сказав Чолан. — Паперові тигри. Охоче приходять перемагати замість нас у наших війнах, але щойно їм стає страшно, задкують?

— Усе не закінчиться так просто, — сказала Жинь. — Вони давно мають плани на цей континент. І нам не відлякати їх самими погрозами. Доведеться зробити ці погрози реальними, — вона зглитнула і підняла підборіддя. — Якщо хочемо покласти цьому край, то мусимо захопити Арлон.

Ніхто не розсміявся.

Дивовижно, як це просте речення, що ще тиждень тому прозвучало б жорстоким жартом, тепер здавалося цілком реальним. Розбити Республіку більше не було нездійсненною мрією. Було питанням часу.

Тривалий перехід через гори пережила лише незначна частина армії. Числа, які зібрав Кітай, пригнічували. Половина солдатів, які вийшли з Ковадла, тепер були або мертвими, або зниклими. Число поранених серед цивільних сягнуло двох третин.

Але Жинь однаково командувала тими, хто вижив. І просто зараз вона мала найбільшу військову перевагу від початку війни.

Призахідники були збентежені. Неджа щойно пережив поразку епічного масштабу. Замість того щоб розбомбити її на відкритій території, він простежив за Жинь до гори Тяньшань і втратив значну частину флоту.

Ця катастрофа лягла на його плечі, Консорціум це добре знав. Тепер південці мали реальний шанс розбити Республіку. Але щоб скористатися моментом, вони мусили вирушити якомога швидше.

— Слід атакувати з двох фронтів, — Жинь стиснула два пальці. — Двобічна стратегія з півночі й з півдня, як та, яку муґенці застосували під час Третьої Макової війни.

— Але в них вона не дуже спрацювала, — зауважила Венка.

— Якби не я, то спрацювала б, — сказала Жинь. — Вони думали в правильному напрямку: змусили Імперію розпорошити підкріплення вздовж двох уразливих фронтів. Ба більше, Неджа знає, що в нього лишилося не так багато людей. Він кине на нас усе, що має, якщо зосередимося на одному фронті. Не хочу так ризикувати. Я радше виснажу його до кінця.

— Тоді ми вдаримо з південного заходу і південного сходу, — Кітай легко підхоплював думки Жинь і розвивав їх уголос у зрозумілий план. — Можемо відправити першу колону через провінції Щура, Барана й Тигра А потім основні сили вдарять по центру, саме тоді, коли він розпорошить свої війська, намагаючись утримати щойно захоплені території. Якщо ми діятимемо швидко, то зможемо здійснити задумане за пів року.

— Зачекайте, — сказав Чолан. — З якою армією ви збираєтеся цього досягти?

— Ну, — промовив Кітай, — з вашою.

— На горі Тяньшань я втратив вісімдесятьох солдатів, — мовив Чолан. — Я більше нікого не відсилатиму на певну смерть.

— Якщо ви залишитеся тут, вам кінець, — сказала Жинь. — Невже думаєте, що Неджа дасть вам спокій тепер, коли ви чітко дали зрозуміти свою позицію? Ви вже ходячі трупи. Питання лише в тому, коли і як.

— Ви можете виграти декілька місяців, доки він займатиметься нами, — додав Кітай. — Але якщо Республіка нас розіб'є, тоді точно не матимете шансу. Запитайте себе, чи варті цього декілька місяців життя в наметах у долині.

Чолан не відповів.

— Ви не зможете заперечити, — поінформувала його Венка. — Кітай продумує п'ять аргументів наперед.

Чолан спохмурнів:

— Тоді продовжуй.

— Ясно, що південно-східний фронт буде підступом — результату він не визначить, але ми однаково зможемо здобути суттєву матеріальну перевагу, якщо вдаримо швидко, — сказав Кітай. — Там бази воєнної промисловості: озброєння, кораблі тощо. Навіть якщо Неджа не сприйме нас усерйоз на півночі, це однаково виграшна ставка. — Він кивнув Венці: — Підеш із Чоланом. Візьміть пару сотень людей із Південної армії. Вибери сама.

Я не відмовляюся від призначення, — сказала Венка, — але раптом ти помилився в розрахунках і ми підемо простісінько на криваву баню?

— Цього не буде, — запевнив її Кітай. — На півночі Неджа не має відданої місцевої бази. Вони лише нещодавно схилилися перед Республікою, й цивільним буде однаково, хто переможе. Вони втратили Імператрицю, втратили Дзюня Ложаня, і правління Арлона для них не менш нестерпне, ніж для нас Для них це вже не ідеологічне питання.

— Але це північ, — сказала Венка. — Частина їхньої ідеології ненависна до вас Вони не схиляться перед селюками.

— Тоді добре, що ми можемо відіслати туди Сжин Венку, — сказав Кітай. — Ти ж сінеґардська принцеса з порцеляновим личком.

Венка захихотіла;

— Ну гаразд.

— Але що ви робитимете з південно-східним фронтом? — запитав Чолан. — Ми лишимо вам уламок, а не армію.

— Нічого, — сказала Жинь. — Ми маємо шаманів.

— Яких шаманів? — запитав Чолан. — Ти єдина лишилася.

— Не обов'язково.

Вона немовби підпалила снаряд посеред столу. У кімнаті запала мовчанка. Кітай напружився. Венка і Чолан здивовано дивились на неї, роззявивши роти.

Жинь не дозволила цим поглядам себе збентежити. Вона не сперечатиметься: це лише виказало б невпевненість. Вона міркувала над тим, як подати цю пропозицію, ще відколи спустилася з гори. А потім усе стало очевидним; щоб божевілля здавалося нормальним, просто треба говорити про нього так, немовби це здоровий глузд Просто розширити їхнє уявлення про нормальність.

— Су Дадзі говорила правильні речі, — спокійно продовжила вона. — Єдиний наш шанс проти призахідників — протиставити їхньому Творцю наших богів. Тріада це могла. Дотепер вони могли б захопити всю Імперію, якби я дозволила і Жига вийшов. Але вони були деспотами З часом завдали б більше шкоди, ніж добра.

А тепер найважливіший стрибок логіки.

— Проте якщо ми не маємо їх, то нам потрібні власні шамани Є сотні солдатів, які готові ними стати Просто треба їх навчити. Ми плануємо кампанію на шість місяців. Я зможу привести рекрутів у бойову форму за два тижні.

Вона глянула на присутніх, чекаючи, що хтось заперечить.

Усе залежало від того, що станеться далі. Після фундаментальної зміни сил Жинь випробовувала межі своєї влади. Це було зовсім не схоже на той час, коли вона вперше ввійшла до командування, лише за декілька місяців після того, як зверталася до людей Ма Лєня з пересохлим ротом і тремтінням колін. Тоді вона була налякана й хапалася за соломинку, зневажаючи себе за відсутність стратегії та вдавану хоробрість.

А тепер вона точно знала, що робити. Просто змусити всіх зійти на одну сторінку. У неї було уявлення про майбутнє — в чомусь страхітливе, в чомусь величне. Та чи могла вона втілити його в життя.

— Але коли... — Венка розтулила рота, стулила його, потім розтулила знову. — Жинь, я просто... Ти колись сказала мені, що...

— Я усвідомлюю ризики, — сказала Жинь. — Тоді я не вважала, що воно того варте. Але ти бачила, що сталося на горі. Тепер зрозуміло: шанси є. У призахідників досі щонайменше чотирнадцять дирижаблів, а це дає їм перевагу, якій нам нічого протиставити. Навіть враховуючи... Ну, мене.

Знову запала мовчанка.

А потім Чолан похитав головою і зітхнув:

— Послухай. Якщо хтось із моїх людей зголоситься, я їх не зупинятиму.

— Дякую, — сказала Жинь.

Непогано. Це навіть більше схвалення, ніж вона розраховувала отримувати. Поки Чолан не намагатиметься зупиняти її, байдуже, наскільки йому буде незручно.

Вона глянула праворуч:

— Кітаю?

Треба було почути, що він скаже, перш ніж продовжити. Вона не чекала дозволу — його дозвіл їй ніколи не був потрібен, — але хотіла почути його згоду. Вона хотіла, щоб ще хтось, хтось, чий розум працює значно швидше, ніж її мозок, оцінив сили в грі й життя на кону та сказав: «Так, розрахунки слушні Ця жертва необхідна. Не ми збожеволіли. А світ».

Кітай довго стояв нерухомо, втупившись у стіл, нервово барабанячи пальцями по дерев'яній стільниці. А потім глянув на неї. Ні, крізь неї. Його розум був уже деінде. Він думав далі цієї розмови.

— Лише декілька...

А більше нам і не потрібно, — запевнила вона його. — Щонайбільше троє — якраз достатньо, щоб ми могли розподілити атаку в декількох площинах.

— По одному на кожен основний напрямок, — пробурмотів він. Бо вплив буде експонентний, якщо...

— Гаразд, — сказала вона. — Я вже зробила чимало. Однієї мене недостатньо. Але навіть один шаман знесе оборонні споруди так, як годі й уявити.

— От же бляха, — сказала Венка. — І довго ти вже маєш це на думці?

Жинь не здригнулася.

— Ще з Тікані.

Вона досі не переконала їх до кінця. Бачила сумніви в їхніх очах — можливо, вони й не заперечували відкрито, але їм це точно не подобалося.

Вона відчула спалах розчарування. Ну як змусити їх побачити? Вони давно перетнули ту межу, коли війна сталі й тіл точилася на смертному полі. Тепер війна перейшла в божественну площину — її боги супроти призахідницького Творця. Те, що вона бачила на горі Тяньшань, було видінням майбутнього, тим, чим усе неминуче скінчиться. І вони не могли відмахнутися від нього. Вони мусили воювати у війні, що здатна зрушити гори.

— Захід не вважає цю війну протистоянням матеріального, — сказала вона. — Йдеться про розбіжність у трактуванні божественності. Їм уявляється, що оскільки вони коряться Божественному Архітектору, то можуть розчавити нас, як мурах. Ми щойно довели їм, що вони помилялись. І зробимо це знову.

Вона нахилилася вперед, притискаючи долоню до столу.

— Зараз у нас є шанс повернути цю країну, і цілком можливо, що він буде єдиним. Республіка відступила, але вони оговтаються. Слід завдати удару до того, як це станеться. І цей удар не може бути упівсили. Мусимо бути нищівними. Треба налякати союзників Неджі так, щоб вони втекли на свою півкулю, підібгавши хвости, й ніколи не сміли навіть думати повертатися сюди.

Ніхто не заперечив. Вона знала, що заперечувати вони не стануть. Іншого варіанта не існує.

— А який у тебе план на випадок, коли вони втратять контроль? — тихо запитав Кітай.

Він сказав коли. Не якщо. Це була не гіпотеза. Тепер вони підійшли до реальних дій, а це означало, що вона вже перемогла.

— Не втратять, — сказала вона. Наступні її слова різали мов по живому, відкриваючи знайомі болісні шрами. У цих словах був весь тягар провини, яку вона так довго намагалася придушити. Тепер ці слова стали частиною спадку, вона це знала. Вона не мала іншого вибору, окрім як зіткнутися з ними. — Бо ми Цике. А перше правило Цике — ми самі себе відбраковуємо.

Коли Жинь вийшла з хатини Чолана, світ здався їй інакшим.

Вона бачила той самий непродуманий армійський табір, як і коли заходила. Проминала ті ж таки недоладні ватри, що палахкотіли під різким степовим вітром, ті самі групки схудлих солдатів і цивільних, які мали надто мало їжі, питва і одягу, ті самі худі, виснажені й голодні очі.

Але Жинь не бачила тут слабкості.

Вона бачила відновлення армії. Кування нації. Боже, це захоплювало її. А чи розуміють вони, ким стануть?

— Поглянь, — сказав Кітай. — Вони вже переповідають про тебе легенди.

Жинь простежила за його поглядом Жменька молодих солдатів спорудили сцену посеред табору, зсунувши два столи. Між двома палями натягли біле простирадло, а за ним запалили невелику лампу, що відкидала на полотно викривлені тіні.

Жинь зупинилася, щоб подивитися.

Вигляд полотна оживив у ній спогади, такі солодкі, що було навіть боляче: чотири літні дні серед гарячого, липкого натовпу Сінеґарда; полегшення від прохолоди мармурової підлоги в родинному маєтку Кітая, п'ятиразовий бенкет із розкішної їжі, якої вона ніколи не куштувала до того й не торкалася відтоді. Ця лялькова вистава не була поставлена так професійно, як та, яку вона дивилася гад час Літнього фестивалю в Сінеґарді, де ляльки рухалися плавно, а прутики й нитки були такі невидимі, що Жинь майже повірила, що по той бік танцювали маленькі істотки. Тут лялькарі були помітні за сценою, з неакуратними, нашвидкуруч зшитими іграшками на руках, що віддалено нагадували людей.

Доки вистава не почалася, Жинь не розуміла, що безформна блакитна постать попереду — то Неджа.

— Я Юний маршал! — лялькар намагався говорити носовим, хрипким голосом невдоволеної дитини. — Батько сказав, що ми мали перемогти в цій війні!

— Ти привів наш флот до катастрофи! — інший актор говорив гортанною, ламаною нікарською, тому в ньому вгадувався призахідницький солдат. — Ідіоте! Навіщо ти відкрив вогонь по Тріаді?

— Я не знав, що вони можуть ударити у відповідь!

Наступні сцени були не менш кепські — рядок за рядком грубого, дурного гумору. Але після гори Тяньшань південці хотіли саме грубого гумору. Вони тішилися приниженню Неджі. Завдяки цьому вони вірили, що зможуть перемогти в неминучій битві.

— Ходімо, — Кітай рушив далі. — Тут одне й те саме.

— А що ще вони кажуть? — запитала Жинь.

— Яка різниця?

— Мені байдуже, що вони кажуть про Неджу. А про мене?

— О.

Він зрозумів, про що насправді вона питає. «Що вони знають?»

— Ніхто не знає, що ти виступила проти Тріади, — сказав він після паузи. — Вони знають, що ти пішла на гору Тяньшань у пошуках допомоги і що шамани в храмі пожертвували собою, щоб урятувати нас від флоту дирижаблів. Це все, що їм відомо.

— Виходить, вони вважають, що Тріада загинула героями.

— А ти припустила б не те саме? — Кітай здійняв брову. — Збираєшся їх просвітити?

Вона це обміркувала й усвідомила, що опинилась у становищі, коли треба визначити історичний наратив усього народу.

Чи дозволить вона вижити спадку Тріади?

Вона могла знищити їх. Вона повинна була б знищити їх за те, що вони з нею зробили.

Але героїчний наратив був напівправдою. Один з Тріади справді помер із честю. Принаймні один з них заслужив на те, щоб його пам'ятали гарною людиною. І це створює прекрасний міф: шамани попередньої величної нікарської доби віддали життя заради початку нової.

Жинь покінчила з Тріадою. Вона могла дозволити їм одну смерть, якщо рішення за нею. Їй подобалося, що вона має владу вибору.

— Ні, — вирішила вона. — Нехай живуть у легенді.

Вона могла бути великодушною до привидів Тріади. Хай стануть легендами, якими завжди й були. Попри мрії Жиґи, Дзяна й Дадзі про велич, їхня історія мала скінчитись у Небесному Храмі. Вона дозволить їм зайняти цю маленьку прелюдію в історії. А в неї — значно приємніше завдання: формувати майбутнє. А коли вона закінчить, ніхто вже й не пам'ятатиме імен Тріади.

Перед сном Жинь мала ще одну зустріч.

Вона вийшла сама, щоб зустрітися з Чаґханем у його таборі. Кетреїди збирали речі. Їхні багаття вже не горіли, а сліди засипали землею. Юрти й ковдри згорнули і навантажили на коней.

— Не затримаєшся? — запитала вона.

— Я зробив те, заради чого приходив.

Чаґхань не питав, що сталося на горі. Було очевидно, що він уже це знав. Він привітав її, осяйно всміхаючись і хитаючи головою:

— Гарна робота, спірлійко. Це був розумний хід.

— Дякую, — сказала вона, мимоволі відчувши задоволення.

Чаґхань ще ніколи її не хвалив. Упродовж майже всіх їхніх стосунків, від того дня, коли вони вперше зустрілися в Кхурдалайні, він ставився до неї як до норовливої дитини, не здатної на раціональні рішення.

А тепер, уперше за весь час, він поводився так, наче справді поважав її.

— Думаєш, вони мертві? — запитала вона. — Ну, я про те, чи є бодай шанс...

— Абсолютно, — сказав він. — Вони були могутніми, але їхні якірні узи тримали їх у полоні тіл, а це означає, що вони завжди були смертними. Вони відійшли. Я це відчув. Гарна відплата.

Вона полегшено кивнула:

— Її я тобі заборгувала За Цевері.

Його вуста вигнулися:

— Не вдавай, що зробила це, щоб відплатити кровний борг.

— Це й був кровний борг, — сказала вона. — Але не твій. І тепер ти вже, певно, знаєш, що я мушу зробити далі.

Він повільно видихнув:

— Здогадуюся.

— І не спробуєш мене зупинити?

— Ти плутаєш мене з моєю тіткою, Жинь.

— Сожцань Сіжа вбила б мене на місці.

— О, вона вбила б тебе давно. — Чаґхань ніжно провів рукою по шиї свого коня.

Жинь упізнала тварину: це був той самий вороний бойовий кінь, якого Чаґхань осідлав у лісах біля озера Боян, коли вона бачила його востаннє. Говорячи, він припасовував сідло, підтягуючи кожен вузол відпрацьованими рухами.

— Сожцань Сіжа була категорично проти відродження лікарського шаманізму. Вважала, що це накличе кінець світу.

— А ти ні?

— Світ уже котиться до свого кінця. Розумієш, Сотня кланів знає, що час рухається по колу. Не буває нових історій, просто старі переповідаються знову і знову, коли всесвіт проходить цикли цивілізації й кришиться в безнадії. Ми знову на межі доби хаосу, нам цього не спинити. Я просто волію ставити в цих перегонах на певних коней.

— Але збираєшся спостерігати з безпечної відстані, — сказала Жинь.

Вона говорила не всерйоз. Їй ставало розуму не просити Чаґханя лишитися й допомогти. Вона не така егоїстична Нікарці вже достатньо експлуатували його народ.

Та якщо відверто, Жинь хотіла, щоб Чаґхань пішов на південь з нею. Раніше вона його не терпіла, бо він нагадував їй про Цике. Про Суні, Бадзі, Жамсу і Цару. Про Алтаня. З-поміж усіх Химерних Дітей лишилися тільки вони, і обоє мають діяти незалежно, щоб об'єднати свої роздроблені нації. Якимось чином Чаґхань усе ж досягнув мети Жинь відчайдушно хотіла б, аби він позичив їй трохи своєї сили.

Але вона вже стільки в нього відібрала. І не могла вимагати більше.

— З тобою я навчився триматися подалі від непередбачуваних наслідків. — Чаґхань затягнув останній вузол і погладив коня за вухами. — Щасти тобі, спірлійко. Ти божевільна, але не настільки, як був Тренсинь.

— Вважатиму це компліментом.

— На мою думку, лише так ти можеш перемогти.

— Дякую, — здивовано промовила Жинь. — За все.

Він прийняв подяку, ледь помітно всміхнувшись.

— І поки ти не пішла, ще одне. Я не просто хотів попрощатися. Нам треба поговорити про Неджу.

Вона напружилася:

— Так?

Кінь, немовби відчувши збентеження господаря, схвильовано заіржав і вдарив копитом об землю. Чаґхань квапливо передав віжки найближчому вершникові.

— Сядь, — сказав він.

Вона послухалася. Серце бухкало дуже важко.

— Що ти хочеш знати?

Він сидів навпроти, схрестивши ноги.

— Я почав розвідувати про Їнь, відколи почув, що трапилося біля Червоних скель. Було важко викристалізувати правду з легенди, бо ж дім Їнь огортають чутки, а ще вони добре вміють стерегти свої таємниці. Але я, мабуть, краще збагнув, що відбулося з Неджею. Чому він такий, як є, — Чаґхань нахилив голову. — Що тобі відомо про те, звідки Неджа дістав свої вміння?

— Якось він розповів мені історію, — сказала вона. — Це... дивно. Я вважала, що шаманізм працює не так.

— І як же? — наполягав Чаґхань.

Чому їй раптом у голові ніби все попливло? Жинь уп'ялася нігтями в долоню, намагаючись сповільнити дихання. Говорити про Неджу не мало б бути так важко. Вона місяцями обговорювала з Кітаєм, як його вбити.

Але запитання Чаґханя відродило в ній спогади про Арлон, рідкісні миті вразливості й різкі слова, про які вона жалкувала. Вони змушували її відчувати. А відчувати вона не хотіла.

Жинь змусила голос вирівнятися.

— Коли нам потрібні боги, ми їх кличемо. А Неджа ніколи не шукав дракона Він розповів мені, що зустрівся з одним, кали був ще малий, і говорив про це як про... реальне.

— Усі боги реальні.

Реальне в цій площині, — пояснила вона. — Матеріальному світі Він сказав, що дитиною зайшов до підводного грота і зустрів там дракона, який убив його брата й заявив права на самого Неджу, хоч би що це означало. Він говорив так, немов бог ходив по цій землі.

— Ясно, — Чаґхань почухав підборіддя.— Так. Саме так я й думав.

Але... це... вони таке можуть?

— Це не є таким уже й неймовірним. У цьому світі існують «кишені», де межа нашого світу і світу духів тонша, — Чаґхань стиснув долоні, щоб продемонструвати. — Гора Тяньшань — одна з них. Спірлійський храм — ще одна, Грот Дев'яти Вигинів — третя. Та печера — джерело всієї сили Неджі. Їні давно пов'язані з Драконом. Води Арлона давні, а ті скелі могутні, бо мають у собі історію мертвих. Магія плавно тече тими водами. Ти колись замислювалася, чому Арлон такий багатий, такий розкішний, навіть коли довколишні провінції — пустка? Божественна сила захищає той район століттями.

— Але як...

— Ти була на Мертвому острові. Ти бачила, що там нічого не росте. Замислювалася чому?

— Я думала.. Ну тобто хіба це не наслідки хімічної зброї муґенців? Хіба вони просто не отруїли ту землю?

Чаґхань похитав головою:

— Не тільки. Крізь острів пульсує аура Фенікса, як вода пульсує через Арлон.

— То виходить, Дракон...

— Дракон. Якщо можна так його назвати, — Чаґхань бридливо скривився. — Радше бідолашне закляте створіння, що колись було Лобстером, морською зіркою чи дельфіном Певно, запливло в павутину справжньої магії Дракона і незалежно від власної волі стало фізичним утіленням океану, що бажає...

— Знищувати?

— Ні Знищення — це імпульс Фенікса Океан бажає топити, володіти. Скарби великих цивілізацій неминуче падають у його темні глибини, а Дракон прагне заволодіти ними всіма Йому подобається колекціонувати прекрасні речі.

Він того, як Чаґхань це промовив, Жинь пішов мороз поза спиною.

— І він забрав Неджу до своєї колекції.

— Це гарний евфемізм Але слово надто м'яке. Дракон не просто хоче забрати Неджу, немов якусь коштовну вазу чи картину. Він хоче володіти ним, його тілом і душею.

Жинь до горла підкотилася грудка від спогаду про те, як тремтів Неджа, коли говорив про Дракона.

«Що я з ним зробила?»

Уперше за весь час вона відчула укол провини за те, що штовхнула Неджу до межі, назвала боягузом, коли він відмовився пробудити силу, що могла їх врятувати.

Тоді вона думала, що Неджа просто поводився як вередливий егоїст. Не розуміла, як він міг відчувати огиду до своїх дарів, якщо вони такі корисні. Ненавиділа його за те, що він назвав їх обох мерзенними.

Жинь навіть на думку не спадало, що, на відміну від неї, він не сприймав свого болю за належне. Він не міг отримати від нього задоволення, як вона, бо для нього це не була необхідна ціна. Для нього це була лише мука.

— Його вабить до того створіння, — зауважив Чаґхань. — І до того місця. Він фізично заякорений. Це джерело його сили.

Жинь глибоко вдихнула. «Зосередься на важливому».

— Це однаково не каже, як мені його вбити.

— Але каже, куди завдати удару, — сказав Чаґхань. — Якщо хочеш покінчити з Неджею, йди до джерела.

Вона зрозуміла.

— Я мушу взяти Арлон.

— Зруйнувати Арлон, — погодився він. — Інакше вода й далі зцілюватиме його. І захищатиме. А ти вже мала б знати, що коли лишаєш ворогів живими, війна не закінчується.

Розділ 24

Коли наступного ранку Жинь вийшла з хатини Чолана, то побачила такий велелюдний натовп, що йому й кінця не було.

За день до того Кітай пустив поголос про пошук добровольців, чітко визначивши, що кандидатами зможуть стати лише солдати від п'ятнадцяти до двадцяти п'яти років. Жинь хотілося мати рекрутів приблизно свого віку. Їхня лють мала бути всеосяжна й непомірна. Їй потрібні були солдати, готові кинути власні душі в прірву безодні без стриманої боязливості, яку відчували б чоловіки, вдвічі чи втричі старші за неї.

Але стало ясно, що на вікові обмеження ніхто не зважав. У натовпі були й цивільні за шістдесят, і діти, молодші семи років.

Жинь вийшла перед юрбою і дозволила собі уявити, лише на мить, що сталося б, якби вона зробила шаманами їх усіх. Реальною така можливість не була, лише жахливою, зверхньою фантазією. Вона уявила пустелі, що змінювалися б, наче водоверті. Океани, які здіймалися б, мов гори. Вона бачила, як увесь світ перевернувся з ніг на голову, збиваючись у піну в первісному хаосі, і якась темна частина її тішилася знанням, що якби вона того побажала, то так і було б.

«Ти мною так пишався б, Алтаню. Саме цього ти завжди хотів".

— Вимога була від п'ятнадцяти до двадцяти п'яти, — сказала вона до натовпу. — Коли я повернуся, то не хочу бачити тут нікого, хто їй не відповідає.

Вона зайшла назад до хатини.

— І що тепер? — звеселено запитав Кітай. — Письмовий іспит?

— Змусимо їх чекати, — сказала вона. — Перевіримо, хто насправді цього хоче.

Вона лишила їх на кілька годин. З плином дня дедалі більше людей відсіювалися, переглянувши своє рішення під сліпучим сонцем і безжальним вітром. Більшість із них — ті, хто, за підозрою Жинь, зголосилися лише з тимчасової, нетривкої та показної хоробрості, — пішли в першу годину-дві. Вона цьому тільки зраділа. А ще відчула полегшення, коли наймолодші добровольці підвелися й пішли з власного бажання або ж їх потягли геть матері.

Але навіть так лишався натовп осіб із п'ятдесяти. Ще забагато.

Майже надвечір, коли сонце почало хилитися до горизонту, Жинь вийшла й звернулася до них:

— Устроміть кинджал під ніготь безіменного пальця від кінчика й аж до ложа, — наказала вона. Це була гарна перевірка терплячості до болю. Від Алтаня вона дізналася, що такі рани легко гояться й рідко інфікуються, але болять. — Якщо хочете цього, покажіть мені свою кров.

Натовпом прокотилася хвиля перешіптувань. Якусь мить ніхто не рухався, немовби всі намагалися вирішити, жартує вона чи ні.

— Я не жартую, — сказала Жинь. — Якщо потрібно, у мене є ножі.

Восьмеро добровольців увіткнули ножі собі під нігті, як вона й попросила. Темно-червоні краплі впали на землю. Двоє закричали, шестеро інших притлумили зойки, міцно стиснувши щелепи.

Жинь розпустила всіх інших і провела шістьох мовчунів до хатини.

Серед них вона впізнала лише двох. Тут був Дулінь — хлопець, якого вона знайшла живцем похованого в Тікані. Вона зраділа, що він пережив похід. А ще, на її подив, прийшла Піпадзі.

— Де твоя сестра? — запитала Жинь.

— З нею все гаразд, — відповіла дівчина без подробиць.

Жинь якийсь час мовчки дивилася на неї, а потім стенула плечима й звернулася до інших:

— Хтось із вас починав похід разом з родиною?

Двоє кандидатів кивнули — це були два хлопці, у яких лише перший пушок почав пробиватися над верхньою губою.

— Ви їх любите?

Вони знову кивнули.

— Якщо я зроблю це з вами, ви більше ніколи їх не побачите, сказала Жинь. Це була не зовсім правда, але вона мусила перевірити їхню рішучість. — Це надто небезпечно. Ваша сила буде мінлива, і мені бракує досвіду, щоб допомогти приборкати її цивільним. А отже, вам дозволять проводити час лише з іншими солдатами з цього загону. Ретельно обміркуйте.

Після довгої, ніякової тиші обидва хлопці підвелися й вийшли. Лишилося четверо.

— Усвідомте, яку жертву ви робите, — сказала Жинь.

Вона знала, що торочить одне й те саме. Але була зобов'язана повторити застереження якомога більше разів. Їй були не потрібні четверо шаманів. Вона потребувала загону, який не розгубить рішучості серед навчання й не відлякає інших.

— Я прошу вас ризикнути здоровим глуздом. Якщо ви підете у порожнечу, на тім боці знайдете чудовиськ. І вам може забракнути сили видряпати собі зворотний шлях. Мої майстри померли до того, як встигли навчити мене всього, що знали. Тож я лише наполовину вправна провідниця.

Ніхто не зронив і слова Вони надто налякані, щоб говорити, чи їм просто байдуже?

— Ви можете втратити контроль над тілом і розумом, — сказала вона — І якщо таке станеться, мені доведеться вас убити.

Знову жодної реакції.

Дулінь підняв руку.

Жинь кивнула.

— Так?

— Ми зможемо робити те, що й ти? — запитав він.

— Не зовсім, — відповіла вона — І все не так просто. Я до цього звикла Для вас це буде боляче.

— Наскільки?

— Гірше за все, що вам колись доводилося переживати, — вона мусила бути відвертою, бо не могла вплутати їх у те, чого вони не розуміли. — Якщо ви не впораєтеся, то навіки втратите глузд. Якщо все вийде, то вже ніколи не матимете повної влади над власним розумом Житимете на межі божевілля. І постійно боятиметеся. Випити лаунданум стане для вас єдиним способом добре поспати. Ви можете вбити невинних навколо себе, бо не розумітимете, що коїте. Ви можете вбити себе.

Її слова наштовхнулися на байдужі погляди. Жинь чекала, повністю готова до того, що всі вони підведуться й вийдуть.

— Генерале? — Дулінь знову підняв руку. — З усією повагою, може, годі цих довбаних балачок, нарешті перейдемо до справи?

Так Жинь узялася за творення шаманів.

Перший вечір вони провели, сидячи колом на підлозі хатини, немовби селищні дітлахи, які вчаться писати перші знаки. Спочатку Жинь запитала їхні імена. Ляньхва була тонкостанною дівчиною з широкими очима, родом із провінції Собаки. На руках, ключицях і вниз до грудей, доки Жинь могла бачити, вона мала страшні шрами. Дівчина не пояснила, звідки вони, й ні в кого не вистачило мужності запитати.

Щодо неї Жинь мала сумніви. Ляньхва здавалася такою крихкою — навіть говорила тремтливим, ледь чутним шепотом. Але Жинь уже надто добре знала, що за тонкою оболонкою може критися сталь. Ляньхва або доведе, що гідна сили, або ж зламається через два дні й не марнуватиме її час.

Мерчі, високий і широкоплечий, на кілька років старший за Жинь, був єдиним досвідченим солдатом серед них. На час вторгнення муґенців він служив у Четвертому підрозділі Імперської Міліції, а після загибелі лукоподібного острова входив до сил звільнення на південному узбережжі й на власні очі бачив кінець Голінь Нїїс Він був у перших лавах у битві за Сінеґард.

— Я був у місті, коли ти мало не випалила його дотла, — сказав він Жинь.—Тоді ходили чутки про спірлійку. Ніколи не подумав би, що опинюсь тут.

Єдине, 140 пов'язувало всіх, — це невимовний жах. Усі вони бачили найгірше, що могло статися в цьому світі, і це пережили.

Це було важливо. Якщо не маєш якоря, знайди щось, що допоможе повертатися зі світу духів, щось абсолютно смертне й людське. Алтань мав свою ненависть. Жинь — бажання помсти. А ці четверо рекрутів мали несамовите, незламне прагнення вижити навіть за неможливих обставин.

— І що тепер? — запитала Піпадзі, коли вони закінчили опитування.

Тепер я дам вам релігію, — сказала Жинь.

Вони з Кітаєм цілий день намагалися вирішити, як представити Пантеон новачкам. У Сінеґарді Жинь знадобився майже рік, щоб підготувати розум до осягнення богів. Під керівництвом Дзяна вона розв'язувала загадки, годинами медитувала й читала десятки текстів з теології та філософії — все заради того, щоб прийняти той факт, що її уявлення про матеріальний світ засновані на ілюзіях.

Її новобранці такої розкоші не мали. Вони мусили прогризти собі шлях на небеса.

Необхідна, фундаментальна зміна лежала в парадигмах матеріального світу. Призахідники та більшість нікарців вважали всесвіт повністю розділеним між тілом і розумом. Вони вважали матеріальний світ окремим, непорушним і постійним. А прикликання богів вимагало базового розуміння, що світ плинний, що саме існування плинне і що невсипущий світ — усього лише текст, який можна переписати, якщо вони знайдуть потрібний пензель; візерунок, який вони можуть виткати зовсім різними кольорами, якщо зрозуміють, як працює ткацький верстат.

Найважчою частиною підготовки Жинь була віра Але повірити легко, коли бачиш докази надприродної сили просто перед собою.

— Ми віримо, що сонце сходитиме щоранку, навіть якщо не знаємо, що його рухає, — сказав їй Кітай. — Просто покажи їм сонце.

Жинь розкрила долоню перед новобранцями. Тоненька смужка полум'я танцювала між пальцями, звиваючись, наче короп між очеретом.

— Що я зараз роблю? — запитала вона.

Жинь не очікувала, що хтось із них знатиме відповідь, але їй треба було чітко зрозуміти їхні упередження.

— Творите магію, — сказав Дулінь.

— Це не допоможе. Магія — слово для наслідків тих причин, яких ми не можемо пояснити. Як я це спричиняю?

Вагаючись, вони перезирнулися.

— Прикликаєте богів на допомогу? — ризикнула Піпадзі.

Жинь зімкнула кулак.

— А що таке боги?

Ще більше вагання. Жинь відчувала, як серед новобранців булькотить роздратування. Вона вирішила пропустити наступний етап опитування. Їй завжди хотілося від Дзяна конкретних відповідей, а він місяцями зволікав з ними. Їй не обов'язково повторювати це розчарування.

— По-перше, прийміть те, що боги існують. Вони реальні й відчутні, присутні й видимі, як будь-хто з нас. Можливо, навіть більше. Ви можете в це повірити?

— Звісно, — сказав Дулінь.

Інші кивнули на знак згоди.

— Добре. Боги живуть у площині поза межами цієї. Ви можете вважати її небесами. Наше завдання як шаманів — прикликати їх сюди, щоб вплинути на перебіг справи. Ми виступаємо в ролі посудин — воріт для божественної сили.

— А що воно таке — небеса? — запитала Піпадзі.

Жинь помовчала, розмірковуючи над поясненням. Як це колись описав Дзян?

— Єдине місце, яке можна вважати реальним. Місце, де ніщо не вирішено. Місце, куди ви навідуєтесь уві сні.

Це викликало спантеличені погляди. Жинь збагнула, що це нікуди не веде. Тож вирішила почати знову, намагаючись дібрати правильні слова, щоб пояснити ідеї, які тепер їй стали такі ж знайомі, як і дихання.

— Перестаньте думати про наш світ як про єдиний справжній, — сказала вона. — Цей світ непостійний. Об'єктивно його не існує, хоч би що це означало. Великий мудрець Джвандзи колись сказав, що не знав напевне, чи то йому наснилося, що вночі він перетворився на метелика, а чи він завжди жив у метеликовому сні? Цей світ — сон метелика Цей світ — сон богів. А коли ми бачимо богів у снах, це означає, що ми просто прокинулися. У цьому є сенс?

Новобранці були збентежені.

— Анітрохи, — сказав Мерчі.

Слушно. Жинь і сама чула, якою тарабарщиною здаються її слова, хай навіть і повністю вірила в їхню істинність.

Не дивно, що колись вона вважала Дзяна божевільним. Як же, в біса, пояснити космос і мати вигляд особи при здоровому глузді?

Вона спробувала підійти з іншого боку.

— Не думайте над цим забагато. Просто обміркуйте все під таким кутом. Наш світ — це лялькова вистава, і те, що ми вважаємо об'єктивно матеріальним, — насправді лише тіні Усе постійно змінюється, постійно в потоці. А боги зачаїлися за сценою і водять цих ляльок.

— А ви хочете, щоб ми захопили лялькарів, — сказала Піпадзі.

— Правильно! — озвалася Жинь. — Добре. У цьому й суть шаманізму. У видозміненні реальності.

— Але навіщо їм нам це дозволяти? — запитала Піпадзі. — Якби я була богом, то не хотіла б просто так ділитися з кимось силою.

— Боги не переймаються таким Вони не думають як люди, вони не егоїстичні актори. Вони... вони інстинкти. Вони мають один основний рушій. У Пантеоні вони врівноважуються рештою богів. Але коли ви відчиняєте ворота, то дозволяєте їхній волі впливати на світ.

— Яка воля твого бога? — запитала Піпадзі.

— Палити, — легко відповіла Жинь. — Пожирати і стирати. Але всі боги різні. Мавпячий бог хоче хаосу. Дракон прагне володіти.

— І скільки там богів? — не вгавала Піпадзі.

— Шістдесят чотири, — відповіла Жинь. — Шістдесят чотири боги Пантеону, усі протилежні сили, які створили цей світ.

— Протилежні сили, — повільно повторила Піпадзі. — Отже, в усіх них різні інстинкти І всі вони хочуть різного.

— Так! Чудово.

— А як нам обрати? — запитала Піпадзі. — Чи це вони нас обирають? Бог вогню обрав тебе, бо ти спірлійка, чи...

— Зачекайте, — втрутився Мерчі. — Можна перевести це з абстрактного рівня? Боги, Пантеон — це все чудово, нехай. Але як ми маємо їх прикликати?

— По одному за раз, — сказала йому Жинь. — Ми ще не здолали й основної теорії...

— Ключ у наркотиках, так? — запитав Мерчі. — Принаймні я таке чув.

— Ми до цього дійдемо. Наркотики дають вам доступ, так, але спершу треба розуміти, до чого саме...

— Тобто ці вміння ти маєш завдяки наркотикам? — знову перебив Мерчі. — Що це за наркотики? Гриби-сміхуни? Макове зерня?

— Це не... ми не... Ні. Ти мене взагалі слухаєш? — Жинь раптом закортіло вдарити його в скроню, як робив Дзян щоразу, коли вважав, що вона надто нетерпляча Тепер вона починала розуміти, якою, певно, нестерпною студенткою була. — Наркотики не дарують умінь. Не роблять нічого, крім того, що дозволяють бачити світ таким, який він насправді. Силою володіють боги. Вони і є силою. Ми можемо тільки пропустити їх крізь себе.

— Чому в тебе немає потреби вживати наркотики? — запитала Піпадзі.

Це заскочило Жинь зненацька.

— Звідки ти знаєш?

— Спостерігала за тобою під час походу, — сказала Піпадзі. — Ти тримала полум'я в руці день і ніч, але завжди здавалася такою тверезою. Ти ж не могла постійно ковтати макове насіння. Інакше просто зірвалася б з кручі.

Інші новобранці нервово захихотіли. Але Піпадзі вичікувально дивилася на Жинь так пильно, що їй навіть стало незатишно.

— Я перетнула цю межу, — сказала Жинь.

Схоже, Піпадзі це не переконало.

— Звучить так, наче ти там, куди ми маємо дійти.

— Зовсім ні Ви цього не хочете. І ніколи не хотітимете.

— Але чому...

— Бо тоді бог завжди буде у вашій голові, — відказала Жинь. — Він завжди кричатиме до вас, намагатиметься скорити своїй волі Намагатиметься стерти вас І тоді порятунку вже не буде. Ваше тіло перестане бути смертним, тож померти ви не зможете, але й повернути контроль собі теж не вдасться. Тому єдиний спосіб уберегти світ — замкнути вас у кам'яній горі разом із сотнями інших шаманів, які зробили цю помилку. — Жинь роззирнулася кімнатою, почергово дивлячись їм у вічі. — І я розчавлю ваші серця, перш ніж до цього дійде. Так милосердніше.

Вони перестали хихотіти.

Пізно ввечері того ж дня, після ще кількох годин точного описування, як то воно — входити в Пантеон, Жинь дала своїм новобранцям перші дози макового насіння.

Майже нічого не сталося. Всі вони подуріли й очманіли, спіймавши кайф. Качалися підлогою, виводячи в повітрі візерунки, й постійно белькотіли щось нерозбірливе про найглибинніші почуття, від чого Жинь хотілося видряпати собі очі. Ляньхва заходилася писклявим сміхом щоразу, коли хтось до неї говорив. Мерчі бив землю й бурмотів щось про те, яка вона м'яка. Піпадзі та Дулінь сиділи абсолютно нерухомо, міцно заплющивши очі від, як сподівалася Жинь, зосередження, аж доки Дулінь не захропів.

Зрештою всі вони отямились, і їх знудило.

— Не подіяло, — простогнала Піпадзі, розтираючи почервонілі очі.

— Це тому, що ви не намагалися побачити, — відповіла Жинь.

Вона й не сподівалася, що хтось із них досягне успіху з першої спроби, але надіялася бодай на щось. Бодай на крихітний натяк на зустріч із божественним. А не просто чотири години ідіотизму.

— Там нема чого бачити, — поскаржився Мерчі. — Щоразу, коли я намагався нахилитися, чи як ти там казала воно має бути, бачив лише темряву.

— Це тому, що ти не зосередився.

— Я намагався.

— Ну, недостатньо, — роздратовано сказала Жинь. Наглядати за купкою прудконогих дурників заледве можна назвати веселим заняттям, коли вона єдина твереза в кімнаті. — Ви могли принаймні думати про Пантеон, а не намагатися зробити якусь дурість із грудкою землі.

— Я багато думав про нього, — різко відказав Мерчі. — Це ти могла б дати нам чіткіші вказівки, аніж «накачатись і прикликати бога».

Жинь знала, що він правий. Помилка була в її навчанні. Вона просто не знала, як пояснити ще чіткіше. Вона воліла б, щоб з нею досі був Чаґхань, який знав всесвіт і його таємниці так добре, що міг легко розбити його на зрозумілі їм ідеї. Вона воліла б мати Дадзі чи навіть Сожцань Сіжу, які могли вкласти видіння в їхні розуми, і це розбило б їхні уявлення про реальне і нереальне. Їй потрібно було якось зламати логіку власного мозку, як Дзян зробив із нею. Але вона й гадки не мала як відтворити річний план менш ніж за два тижні.

Жинь простягла руки над головою. Вона багато годин просиділа, й у неї страшенно затерпли плечі.

— Повертайтеся до своїх наметів і поспіть, — сказала вона. — Вранці спробуємо знову.

— Можливо, це була тупа ідея, — визнала вона перед Кітаєм після того, як її новобранці втретє поспіль безрезультатно спіймали кайф. — Їхній розум наче скеля. Я нічим не можу пробитись, і вони вважають все, що я кажу, дурницями.

Він співчутливо погладив її по плечу:

— Поглянь на все їхніми очима. Ти й сама вважала це дурницями, коли тільки-но вступила на вірування. Ти думала, що в Дзяна остаточно від'їхав дах.

— Але це тому, що я не розуміла, що за хрінь ми робимо!

— Ти ж мала якісь уявлення.

Він був правий. Наприкінці другого року навчання вона ще не знала справжньої особистості Дзяна, але знала, що він здатний робити те, чого робити не мав би. Вона бачила, як він без жодного поруху прикликав тіні. Відчувала, як за його командою дув вітер і текла вода Вона знала, що він мав силу, і так спрагло хотіла її здобути, що їй було байдуже, через які ментальні перешкоди він змушував її перестрибувати. І все одно їй знадобився майже рік.

Але переважна більшість того часу пішла на нескінченні Дзянові запобіжні заходи, щоб вона не стала тією, ким врешті таки стала Жинь не мусила перейматися безпекою чи довготривалою стабільністю. Їй просто потрібен був загін тих, кого вона могла використати щонайбільше впродовж декількох місяців.

— Дай своєму розуму перепочинок, — запропонував Кітай. — Немає сенсу битися головою об стіну. Ходи-но поглянь, над чим я працюю.

Вона вийшла за ним із намету. Кітай облаштував собі майстерню надворі за десять хвилин ходу від табору. Там було декілька інструментів, розкиданих по землі, схеми, притиснуті каменями, щоб їх не віднесло безжальними високогірними вітрами, а також одна величезна споруда, прикрита важким брезентом. Кітай потягнувся і зірвав брезент обома руками, відкриваючи дирижабль, що лежав на боку, розкритий посередині. Його нутрощі виднілися, немов у випатраної тварини.

— Ти не єдина, хто вирівнює невідповідність сил, — сказав він.

Жинь підійшла ближче, щоб оглянути внутрішню будову двигуна, і торкнулася пальцями зовнішньої оболонки корпусу. Він був зроблений з незнайомого їй матеріалу: не деревина, не бамбук, але й не важкий метал Рушійні механізми здавалися чужорідним, складним і замкненим набором взаємозалежних важелів і гвинтів, відроджуючи спогад про невеликий круглий годинник сестри Петри, бездоганно складний механізм, який призахідники вважали беззаперечним доказом того, що світ створив великий архітектор.

Цей єдиний лишився відносно неушкодженим, — сказав Кітай. — Решта — вигорілі, понівечені уламки. А цей, певно, втратив тягу лише у відносній близькості до землі. Його механізми досі працюють.

— Зачекай! — різко сказала Жинь. Вона думала, що Кітай лише вивчає, як вони працюють, а не як ними керувати. — Ти кажеш, що ми можемо полетіти на цьому?

— Можливо. Мені ще кілька днів до тестового польоту. Але так, щойно ми скріпимо кошик, теоретично, я зможу підняти його...

— Тигрячі цицьки!

У Жинь аж серце забилося частіше від самої думки про те, що це може означати. Якщо вони матимуть справний дирижабль, то їм відкриються всі різновиди тактичних маневрів. Розібратися з призахідницьким флотом у повітрі їм буде не під силу через чисельну перевагу ворогів, але вони можуть використати подорожі повітрям для стількох цілей...

— Це стільки всього вирішує! Об'ємні перевезення. Швидке постачання припасів. Перетин річок...

— Не так швидко. — Кітай постукав по мідному циліндру, що обертався серед хаосу нутрощів машини. — Я нарешті з'ясував джерело живлення. Дирижабль спалює вугілля, але дуже неефективно. Ці штуки збудовані з найлегшого матеріалу, але все одно страшенно важкі. Вони не можуть лишатися в повітрі довше одного дня і додаткового вугілля також із собою взяти не можуть, інакше впадуть.

— Зрозуміло, — сказала вона, розчарована.

Це частково розкривало основну таємницю: чому Неджа задіював свій флот так обмежено впродовж переходу через гори Баолей. Дирижаблі швидко впали б під вагою снігу. Але навіть з ними призахідники однаково не отримали повної влади над небом. Вони досі залежали від наземної підтримки з паливом.

— Це краще, ніж нічого, — сказав Кітай. — Протягом наступного тижня я спробую його підняти.

— Ти неймовірний, — пробурмотіла Жинь.

Кітай завжди був таким чудесно розумним. Його винаходи вже й не мали б її дивувати після того, як він знайшов спосіб змусити її літати, але дізнатися, як працює дирижабль, — досягнення зовсім іншого масштабу. Це чужоземна технологія. Технологія, яка, ймовірно, на століття випереджає всі здобутки нікарців. І якимось чином він розібрався з принципами її роботи за лічені дні.

— І ти все з'ясував, просто поглянувши на нього?

— Я розібрав частини, які здавалися знімними, а потім довго роздивлявся деталі, зняти які не вийшло. — Він прочесав пальцями чуб, вивчаючи двигун. — Основні принципи доволі прості. І я ще багато чого не знаю.

— Але тоді... тоді як? — Вона кліпнула, дивлячись на складні металеві механізми. Вони здавалися до страшного складними. Вона не знала б, де й почати. — Ну тобто, як ти з усім розібрався?

— Я й не розібрався, — він стенув плечима. — Не можу. Я не знаю призначення половини цих речей, того, що вони роблять. Вони для мене загадка і такими й залишаться, аж доки я не знатиму основ цієї технології, а їх я не знатиму, допоки не вивчу креслення в Сірих вежах.

— Але якщо ти не знаєш навіть основ, тоді як..

— Мені вони не потрібні, розумієш? Це неважливо. Ми не будуємо дирижаблів самотужки, просто маємо навчитися піднімати в повітря ось цей. Мені лише треба поштурхати його, аж доки я не відтворю початкові робочі обставини.

Жинь завмерла.

— Що ти сказав?

— Сказав, що мені лише треба поштурхати його, допоки.. — він не договорив і якось дивно глянув на неї. — З тобою все гаразд?

— Так, — приголомшено промовила вона.

Кітаєві слова відлунювали в її розумі, наче калатання дзвонів «Початкові робочі обставини».

Велика Черепахо, невже все так просто?!

— Трясця! — сказала вона. — Кітаю, я зрозуміла!

Нарешті Жинь могла силою витягти своїх новобранців до Пантеону.

Це таке просте рішення. Чому вона не бачила його раніше? Вона мала почати звідси, з відтворення початкових робочих обставин її власної зустрічі з божественним.

Уперше вона прикликала Фенікса аж за рік до того, як Дзян привів її до Пантеону. Вона не знала, що робить. Пам'ятала лише, що била Неджу на рингу, мало не вибивши з нього життя, бо він дав їй ляпаса і вона не змогла стерпіти приниження, а потім вибігла з будівлі в холодне повітря надворі, бо не могла вмістити хвилі сили, що розгорялася в ній.

Того дня вона не прикликала полум'я. Але торкнулася Пантеону. І це стало каталізатором для всього, що сталося потім: коли вона зустрілася з богами, це прорвало діру в її світі, яку могли заповнити лише постійні зустрічі з божественним.

Що привело її до богів ще навіть до того, як вона дізналася їхні імена?

Гнів. Горіння, невсипуща лють.

І страх.

— Що найгірше вам доводилося переживати? — запитала Жинь у своїх новобранців.

Як зазвичай, вони відповіли спантеличеним ваганням.

— Ти ж не... — Піпадзі вагалася. — Ти ж не хочеш, щоб ми й справді про це говорили...

— Хочу, — сказала Жинь. — Розкажіть. Опишіть найгірше, що вам випало на долю. Щось, чого ви більше ніколи не хочете пережити.

Піпадзі здригнулася:

— Бляха, я не...

— Я знаю, відкривати душу важко, — сказала Жинь. — Але біль — це найшвидший шлях до Пантеону. Знайдіть свої шрами. Проведіть по них ножем. Натисніть на себе. Який спогад щойно сплив у пам'яті?

На обличчі Піпадзі з'явилися дві червоні плями. Вона дуже швидко закліпала.

— Гаразд Подумай хвилинку про це, — Жинь повернулася до Дуліня. — Як довго ти пробув у поховальній ямі?

Він запнувся:

— Я...

— Два дні? Три? Ти вже майже почав розкладатися, коли ми тебе знайшли.

Голос Дуліня прозвучав здушено:

— Я не хочу думати про це.

— Ти мусиш, — наполягала Жинь. — Це єдиний спосіб, щоб усе спрацювало. Спробуймо інше запитання. Що ти бачиш, коли перед тобою обличчя муґенця?

— Легко, — заявив Мерчі. — Я бачу сраного жука.

— Добре, — сказала Жинь, хоча й знала, що це лише напускна хоробрість, а не руйнівна образа, якої вона потребує від них. — І що ти зробив би з ними, якби міг? Роздушив би?

Коли це викликало зніяковілі погляди, вона додала в голос жорсткості:

— Не поводьтеся, наче ви шоковані. Ви тут для того, щоб навчитися вбивати, саме тому й зголосилися. Не для самозахисту, не з благородства. Кожен із вас хоче крові. Що ви з ними зробили б?

— Я хочу, щоб вони були такими ж безпорадними, як була я! — випалила Піпадзі. — Хочу стояти над їхніми обличчями і плюватися отрутою їм в очі. Я хочу, щоб вони вмирали від мого доторку.

— Чому?

— Бо вони торкалися мене, — сказала Піпадзі. — І від цього мені хотілося вмерти.

— Добре, — Жинь передала їй миску з маковим насінням. — А тепер спробуй ще раз.

Піпадзі досягла успіху першою.

Останні рази, коли Піпадзі вживала наркотик, то качалася по землі й хихотіла з жартів, чутних лише їй. Але цього разу вона сиділа абсолютно спокійно кілька хвилин, а потім раптом завалилася навзнак, немовби лялька, якій підрізали нитки. Її очі лишалися розплющеними, але були лячно білими: зіниці повністю закотилися.

— Допоможіть! — Ляньхва схопила Піпадзі за плечі. — Допоможіть, я думаю, вона...

Але Піпадзі різко підняла руку, розчепіривши пальці в рішучому й недвозначному жесті: зупинись!

— Нехай лежить,— різко відказала Жинь. — Не торкайся до неї.

Піпадзі скрючила пальці, немовби кігті, хапаючись за землю й протягуючи довгі борозни. З її горла виривався низький, гортанний стогін.

— Їй боляче, — наполягав Мерчі. Він підняв її з підлоги й вклав собі на коліна, нестямно плескаючи дівчину по щоках. — Агов. Агов. Ти мене чуєш?

Вуста Піпадзі рухалися дуже швидко, бурмочучи потік складів, які не належали до жодної знайомої Жинь мови. Кінчики брудних пальців зробилися фіолетовими. А коли вона різко розплющила очі, Жинь побачила під віями лише темні озера, всуціль чорні.

Нарешті! Жинь відчула спалах шаленої, нестямної гордості вкупі з ледь вловимою ноткою страху. Яке божество Піпадзі привела з порожнечі? Чи не виявиться воно сильнішим за її бога?

Голос Мерчі ослаб:

— Піпадзі?

Піпадзі підняла тремтливу долоню до його обличчя.

— Я...

Її лице зсудомило, і воно розпливлося в широкій посмішці зі змученими очима, немовби щось у ній, що не розуміє людського виразу, натягло її шкіру, ніби маску.

— Назад, — прошепотіла Жинь.

Інші новобранці вже відступили до протилежного краю хатини. Мерчі опустив очі, й на його обличчі промайнуло нерозуміння Скрізь, де його руки торкалися Піпадзі, на шкірі проступили чорні смуги.

Піпадзі кліпнула і сіла, роззираючись, немовби щойно прокинулася від надзвичайно глибокого сну. Її очі досі були тривожно обсидіанові.

— Де ми?

— Мерчі, назад! — крикнула Жинь.

Мерчі відштовхнув Піпадзі. Вона безладно впала на підлогу, її руки й ноги тремтіли. Він відсахнувся, нестямно розтираючи передпліччя, немовби міг відчистити шкіру. Але чорнота розходилася далі Здавалося, кожна вена в тілі Мерчі проступила на поверхні, ущільнюючись, як потічок перетворюється в річку.

«Треба допомогти йому, — подумала Жинь. — Це я зробила, це я винна...

Але вона не могла змусити себе поворухнутися. І не знала, що зробила б, якби могла.

Мерчі вирячив очі. Розтулив рота, щоб виблювати, але потім завалився на бік у корчах агонії.

Піпадзі задкувала, затуляючи долонями рота Різкі, нерівномірні подихи виривалися з-під її пальців.

— О боги, — шепотіла вона знову і знову. — О боги. Що ж я наробила?

Дулінь і Ляньхва відійшли до протилежної стіни. Ляньхва позирала на двері, немов обмірковуючи, як утекти. Схлипування Піпадзі зросли до верескливого ридання. Вона схилилася над Мерчі й трясла його за плечі, намагаючись оживити, але лише пробивала глибокі ямки в його висушеній плоті щоразу, коли пальцями торкалася шкіри.

Нарешті Жинь отямилася.

— Відійди в куток, — наказала вона Піпадзі. — Підсунь руки під себе. Нікого не торкайся.

На її неабияке полегшення, Піпадзі підкорилася. Жинь глянула на Мерчі. Його корчі затихли до ледь помітного посмикування, і тепер кожен сантиметр неприкритої шкіри вкривали чорні й фіолетові плями, а вени під ними набухли так, немовби кристалізувалися в камінь.

Вона й гадки не мала, чим лікарі Чолана можуть йому допомогти, але мусила бодай спробувати.

— Допоможіть мені підняти його, — наказала вона.

Ані Дулінь, ані Ляньхва навіть не поворухнулися. Вони вклякли на місці від шоку. Вона мусила витягати Мерчі самотужки. Він був зависокий, щоб закинути його на плечі, тож Жинь лишалося тільки тягти його за ногу. Вона схилилась і схопилася за литку, стежачи за тим, щоб не торкатися відкритої шкіри. Її плече запульсувало від його ваги, коли вона тягла, але викид адреналіну перекрив біль, і якимось чином вона знайшла в собі сили витягти його з хатини й рушити до лазарету.

— Тримайся, — сказала вона йому. — Просто дихай. Ми це виправимо.

З таким же успіхом вона могла звертатися до каменя. Коли вона глянула на нього через декілька хвилин, щоб перевірити, як він, його очі вже були осклянілі, а плоть розклалася так сильно, що він скидався на триденний труп. Він не відповів, коли вона його потрусила. Пульсу не було. Вона не зауважила, коли він перестав дихати.

Жинь продовжила човгати далі Але розуміла, ще навіть не діставшись лазарету, що тепер їй потрібен не лікар, а трунар.

Коли Жинь повернулася до хатини, Піпадзі там не було.

— Де вона? — вимогливо запитала Жинь.

Дулінь і Ляньхва сиділи скручені, прихилившись до стіни там, де вона їх лишила. Було очевидно, що вони плакали. Очі Дуліня були червоні й несфокусовані, а Ляньхва досі тремтіла, розтираючи очі кулаками.

— Утекла,— мовив Дулінь. — Сказала, що більше не хоче тут бути.

— І ти їй дозволив? — Жинь хотілося вдарити його, просто заради того, щоб збити цей отупілий, байдужий вираз його обличчя. — Ти знаєш, куди вона пішла?

— Може, до пагорбів. Вона сказала..

Жинь кинулася бігти.

На щастя, Піпадзі було легко вистежити: її тонкі сліди були дуже помітні на свіжому снігу. Жинь знайшла її на виступі пагорба на висоті шести метрів. Вона зігнулася навпіл, відкашлювалася від виснажливого бігу.

— Ну й куди ти зібралася? — крикнула Жинь.

Піпадзі не відповіла Вона випросталась і стала обличчям до виступу, простягнувши струнку литку, немовби перевіряючи порожнечу перед тим, як стрибнути.

— Піпадзі, відійди звідти!

Жинь оцінила відстань між ними. Якщо вона кинеться в біг, то може перехопити Піпадзі за ноги до того, як та зістрибне, але лише якщо Піпадзі завагається. Схоже, дівчина вже була готова зробити останній ривок — будь-який раптовий рух міг налякати її, і вона зірвалася б.

— Ти спантеличена, — Жинь говорила спокійно і лагідно, простягнувши поперед себе руку, немов наближалася до дикого звіра. — Ти приголомшена, я розумію, але це нормально...

— Це жахливо, — Піпадзі не оберталася. — Це... Я не... я не можу...

Вона зволікала. Дівчина не знала напевне, чи хоче померти. «Добре».

Жинь помітила, що пальці Піпадзі вже не фіолетові. Вона знову повернула собі контроль. Тепер торкатися її було безпечно.

Жинь зробила випад і схопила Піпадзі за зап'ясток. Вони попадали в сніг. Жинь підвелася, відтягнувши Піпадзі від краю за сорочку, хоч та й не опиралася. А потім притиснула коліно їй до живота, щоб дівчина не змогла втекти.

— Хочеш стрибнути? — запитала Жинь.

Вузькі груди Піпадзі важко осіли.

— Ні.

— Тоді підводься. — Жинь встала і простягла Піпадзі руку.

Але та лишилася на землі, її плечі шалено трусилися, а обличчя скривилося в риданні.

— Годі плакати. Поглянь на мене!

Жинь нахилилась і схопила Піпадзі за підборіддя. Вона не знала, що змусило її це зробити. Вона ніколи так не поводилася. Але колись Вейсжа вчинив так із нею і це подіяло, щоб привернути її увагу, хай навіть лише завдяки страху, що розгорявся в глибині її свідомості.

— Хочеш здатися?

Піпадзі мовчки дивилася на неї, сльози цівками текли по її щоках. Схоже, вона була така приголомшена, що їй відібрало мову.

— Бо ти можеш здатися, — сказала Жинь. — Зараз я даю тобі це право, якщо саме цього ти хочеш. Ніхто не змушує тебе бути шаманом. Ти більше ніколи не піднімешся до Пантеону. Ти можеш піти з армії, якщо бажаєш. Можеш повернутися до сестри і знайти собі домівку в провінції Собаки. Ти цього хочеш?

— Але я не... — Схлипи Піпадзі затихли. Вона видавалася нестямною. — Я не знаю. Я не знаю, хто я така...

— Я знаю, — сказала Жинь. — А ще знаю, що ти не хочеш здаватися. Бо це так приємно, правда? Коли приводиш бога? Оця лихоманка від сили — найкраще, що ти коли-небудь відчувала, і ти це знаєш. Як добре розуміти, на що ти здатна? На жаль, твоєю першою жертвою був союзник, але уяви, як ти накладаєш руки на ворожих вояків. Уяви, як викошуватимеш армії всього лише одним доторком.

— Вона сказала мені... — Піпадзі глибоко, судомно вдихнула. — Ну тобто богиня... вона сказала, що я більше ніколи не боятимуся.

— Це сила, — сказала Жинь. — І ти ніколи не відмовишся від неї. Я тебе знаю. Ти така сама, як і я.

Піпадзі втупилася не зовсім у Жинь, а радше в порожній простір позаду неї. Вона немовби поринула у власний розум.

Жинь сіла біля Піпадзі, тож тепер вони були пліч-о-пліч і разом дивилися з виступу вдалечінь.

— Що ти бачила, коли ковтнула макове насіння?

Піпадзі прикусила губу й опустила очі.

— Розкажи.

— Я не можу, це...

— Поглянь на мене.

Жинь підняла сорочку. Верхня частина її тулуба була туго забинтована, ребра досі зламані там, куди її вдарив Жиґа Але чорний відбиток Алтаневої долоні, окреслений так само чітко, як і того дня, коли він його лишив, був помітний трохи нижче груднини. Жинь дозволила Піпадзі дивитися достатньо довго, щоб збагнути форму відбитка, а потім повернулася боком, щоб показати набряклий, нерівний рубець там, куди Неджа вдарив її ножем у поперек.

Від такого видовища Піпадзі зблідла.

— Як...

— Обидва ці шрами я отримала від чоловіків, яких, мені здавалося, я любила, — сказала Жинь. — Один із них мертвий. Інший скоро таким стане. Я розумію, що таке приниження. Не розкривай своїх таємниць, якщо не хочеш. Але ти не скажеш нічого такого, що змусить мене тебе зневажати.

Піпадзі довго дивилася на відбиток долоні Алтаня. Коли вона нарешті заговорила, це був такий низький шепіт, що Жинь довелося нахилитися ближче, щоб розчути його за вітром.

— Ми були в будинку розпусти, коли вони прийшли. Вони почали підніматися сходами, і я сказала Дзюто сховатися. Вона.. — голос Піпадзі надломився. Вона тремтливо вдихнула, а потім продовжила: — Вона не встигла б вийти через двері, тож сховалася під ковдрами. Я накрила її. Купами й купами зимових ковдр. І сказала їй не рухатися, не створювати ані звуку, хоч би що відбувалося, хоч би що вона почула А потім вони зайшли, знайшли мене. І вони... вони... — Піпадзі зглитнула. — А Дзюто не рухалася.

— Ти захищала її, — лагідно промовила Жинь.

— Ні, — Піпадзі нестямно захитала головою. — Це не так. Бо... бо коли вони пішли, я відчинила шафу. І зняла ковдри. А Дзюто не рухалася, — її обличчя спотворилося гримасою болю. — Не рухалася. Вона задихалася, їй, бляха, не було чим дихати, і вона все одно не ворухнулася, бо я їй так сказала. Я думала, що вбила її Але ні, бо вона знову задихала, але це через мене...

Вона стиха застогнала і затулила обличчя руками. Не продовжила. Але це було зайвим. Жинь могла й сама скласти докупи решту історії.

Це пояснювало, чому Дзюто скрізь супроводжує сестру. Чому Піпадзі донині ніколи не залишала її саму. Чому Дзюто не розмовляє — не може розмовляти. Чому вона відповідає всім, хто звертається до неї, мертвим, зацькованим поглядом.

Жинь хотіла обійняти Піпадзі за тремтливі плечі, міцно її стиснути і сказати, що їй нема чого соромитись і нема в чому каятись. Що вона вижила, і вже цього достатньо. Жинь хотіла сказати їй піти до сестри, втекти з цього місця і більше не згадувати про Пантеон. Хотіла сказати Піпадзі, що все скінчилося.

Але вона промовила найжорсткішим голосом, на який тільки спромоглася:

— Годі плакати.

Приголомшена, Піпадзі підняла голову.

— Ти живеш у країні, де точиться війна, — сказала Жинь. — Ти вважаєш себе особливою? Думаєш, ви єдині постраждали? Роззирнися. Ти хоча б вижила. Сотням інших так не пощастило. А ще є сотні тих, кого спіткає така ж доля, якщо ти не зможеш прийняти доступну тобі силу.

Вона чула у власному голосі сталеві, безжальні нотки, яких раніше не бувало. Це був голос незнайомки. Але вона точно знала, звідки він узявся: усе сказане — відлуння того, що колись сказав їй Вейсжа, єдиного істинного дару, який він їй дав.

«Зачувши крик, біжи на нього».

— Усе, що ти тільки-но мені розповіла, — це і є ключ до богів. Тримай це на думці й ніколи не забувай того, як почуваєшся заразі Саме це дає тобі силу. І саме це допоможе лишитися людиною.

Жинь стиснула пальці Піпадзі. Тонкі, брудні, пошрамовані Зовсім не такі, якими мали б бути пальці юної дівчини. Це були пальці зламаного тіла. Як і в неї.

— Ти наділена силою отруювати кожного, кого торкаєшся, — сказала Жинь. — І можеш подбати про те, щоб більше ніхто не страждав так, як ти і твоя сестра. Скористайся цим.

Після успіху Піпадзі інші здійснили прорив значно швидше. Через два дні Ляньхва застогнала й завалилася на бік. Спершу Жинь злякалася, що вона отримала завелику дозу і зомліла, але потім помітила, що шрами на її руках і ключицях зникли — ділянки, раніше понівечені лезом, тепер вкривала гладенька, здорова шкіра.

Що ти бачила? — запитала Жинь, коли Ляньхва отямилася.

Вродливу жінку, — пробурмотіла дівчина. — В одній руці вона тримала квітку, а в другій — кілька очеретяних трубок. Вона всміхнулася мені й сказала, що може мене полагодити.

Як гадаєш, ти зможеш допомагати лагодити інших? — запитала Жинь.

— Думаю, так, — сказала Ляньхва. — Вона щось вклала мені в руки. Воно було біле й гаряче, і ще я бачила, як воно сяяло крізь пальці, ніби... ніби я тримала саме сонце.

«Велика Черепахо, — серце Жинь підстрибнуло від значення цих слів. — Ми можемо це використати».

Коли Ляньхва зуміла прикликати свою богиню у свідомому стані, Жинь перевірила її вміння на кількох поранених тваринах — білках зі зламаними лапами, птахах з перебитими крилами, кролику, обпеченому до півсмерті. Ляньхві вистачило розуму не питати, звідки ті тварини бралися. Коли вона повністю вилікувала всіх істот без, здавалося, будь-яких побічних ефектів, Жинь дозволила Ляньхві поексперементувати з її тілом.

— Ось ці два ребра завдають мені неабияких прикрощів, — сказала вона, задираючи сорочку. — Пов'язки теж треба зняти?

— Не думаю.

Ляньхва провела пальцями над смугами тканини так легко, що Жинь стало лоскотно. А потім вона відчула жар, який поступово наростав до межі полегшення і муки. Через кілька секунд ребра перестали боліти. Уперше після повернення з гори Тяньшань Жинь змогла вдихнути, не скривившись від болю.

— Велика Черепахо! — зачудована, Жинь повертіла тулубом туди-сюди.

— Хочеш... — пальці Ляньхви зависли в повітрі над правою рукою Жинь, ніби чекаючи дозволу, і вона не зводила погляду з культі, — я спробую?

Це питання заскочило Жинь зненацька. Вона навіть не задумувалася про спробу відновити втрачену руку. Вона кліпнула, не відповівши, застигнувши між очевидним «так, будь ласка, спробуй» і страхом дозволити собі цю надію.

— Не знаю, чи зможу, — швидко мовила Ляньхва. — Ну тобто... якщо не хочеш...

— Ні... Ні, вибач, — квапливо сказала Жинь. — Звісно, хочу. Так. Вперед.

Ляньхва підтягла рукав, відкрила культю і поклала холодні пальці туди, де зап'ясток Жинь закінчувався гладенькою опуклістю. Минуло кілька хвилин. Ляньхва сиділа нерухомо, міцно заплющивши очі в зосередженні, але Жинь не відчувала нічого — ані жару, ані поколювання; лише фантомне пощипування там, де мала бути рука. Хвилини спливали, але це пощипування, якщо воно було реальним, так і не переросло в щось більше.

— Годі, — сказала вона. Їй несила було продовжувати. — Достатньо.

Ляньхва винувато зіщулилася:

— Мабуть, гм, є обмеження. Але, можливо, я зможу спробувати знову, якщо...

— Не переймайся. — Жинь обсмикнула рукав, щоб прикрити зап'ясток, і сподівалася, що Ляньхва не помітила дрожу в її голосі Ну чому ж так поважчало в грудях? Вона знала, що це не подіє, це було нерозумно, тупо навіть для фантазії. — Все гаразд. Є те, чого ти виправити не можеш.

З точки зору видовищності Дулінь переплюнув їх усіх. Через тиждень, після стількох невдалих спроб, що Жинь уже подумувала покінчити з його стражданнями, він узяв додаткову дозу макового насіння з упертою рішучістю на обличчі й одразу прикликав Велику Черепаху.

В усіх міфах, які розповідали Жинь, Черепаха була терплячою, доброзичливою і дбайливою істотою. Вона була темною охоронницею землі, втіленням довголіття й родючого ґрунту. Селяни в Тікані носили нефритові підвіски у формі черепахового панцира, щоб привабити удачу й стабільність. У Сінеґарді великих кам'яних черепах часто виставляли перед могилами, щоб вони стерегли духів померлих.

Дулінь не робив нічого такого. Він розчахував у землі провалля.

Це ставалося без попередження. Однієї миті земля під їхніми ногами була непохитна, а вже наступної посеред хатини з'явилася яма завширшки майже півтора метра, прірва незрозумілої глибини. Лише дивом ніхто з них туди не впав. Тремтячи, Піпадзі й Ляньхва відійшли від краю.

Яма закінчувалася просто біля ніг Дуліня. Вона перестала розширюватись, але ґрунт і каміння по краях досі падали вниз, відлунюючи в порожнечі.

Жинь заговорила повільно, намагаючись не налякати Дуліня, щоб він ненароком не поховав їх усіх.

— Дуже добре. А тепер подумай: можливо, ти зможеш закрити цю яму?

Він спантеличено дивився на провалля, мовби намагаючись переконати себе, що воно не просто існує, а саме він його створив.

— Не знаю.

Він тремтів. Жинь обережно поклала руку йому на плече.

— Що відчуваєш?

— Воно... воно голодне, — Дулінь говорив збентежено. — Думаю... воно хоче більше.

— Більше чого?

— Більше... відкритості. Воно хоче бачити сонячне світло, — він запнувся. Жинь легко здогадалася, який спогад пробудився в ньому, коли він дістався Пантеону. Вона знала, що він не забув, як бути похованим заживо. — Воно хоче стати вільним.

— Справедливо, — сказала Жинь. — Але принаймні спробуй робити це, коли будеш на достатній відстані від нас.

Дулінь важко зглитнув, а потім кивнув. Прірва загуркотіла.

— Генерале Фан? — озвалася Піпадзі з іншого боку ями. — Гадаю, нам знадобиться більша хатина.

Наступного дня Жинь та її новобранці зібралися ще до світанку, щоб перейти на безлюдне плато, де те, що вони могли прикликати, не нашкодило б нікому в поселенні Чолана.

— Як далеко ви підете? — запитав Кітай.

— Вісім кілометрів, — сказала вона.

— Недостатньо. Йдіть щонайменше на п'ятнадцять.

— Тоді я буду поза межами твоєї досяжності!

— Ну десять, — сказав він. — Але відведи їх якомога далі звідси. Не варто знищувати нас раніше за Неджу.

Тож Жинь зібрала дорожній мішок із запасом харчів на чотири дні й достатньою дозою наркотиків, щоб убити слона, а потім повела своїх новобранців до просторої рівнини плато Скаріґон. Вони йшли значну частину ранку й не зупинялися, аж доки сонце не здійнялося високо в безхмарне синє небо, розпікаючи повітря таким жаром, що його не послаблював навіть вітер.

— Тут добре, — вирішила Жинь.

Рівнинний посушливий степ простирався в усіх напрямках, доки ставало зору. Поблизу не було ані дерев, ані валунів чи пагорбів, що могли б дати прихисток, але це було саме те, що потрібно. Вони взяли брезенту на два намети, але небо не обіцяло опадів щонайменше на кілька днів.

Жинь зняла мішок і опустила його на землю.

— Усі напийтеся води, а потім візьмемося за роботу.

Піпадзі вже жадібно пила зі своєї фляги. Вона гикнула й витерла рот тильним боком долоні.

— І що саме ми робитимемо?

Жинь осяйно всміхнулася:

— Відійдіть.

Вони відступили на кілька кроків, сторожко дивлячись на неї.

— Далі.

Вона зачекала, доки вони не відійшли щонайменше на двадцять кроків. А потім простягла руку до неба і прикликала полум'я.

Воно прорвалося крізь неї блискавицею. Воно було смачним. Жинь потягла ще, тішачись вивільненню колосальної сили, необачному задоволенню, що дарувало відлуння чистого екстазу, який вона відчувала на горі Тяньшань.

Вона побачила їхні обличчя — широко розплющені очі від поваги й захвату — і засміялася.

Жинь потримала стовп жару ще кілька прекрасних секунд, а потім втягла полум'я у своє тіло.

— Ваша черга, — сказала вона.

Наступні кілька годин Жинь спостерігала, як Піпадзі та Ляньхва відточували свої вміння одна проти одної. Піпадзі сідала навколішки і притискала руки до землі. За лічені секунди всі різновиди створінь — черв'яки, змії, довгоногі степові щури, птахи, що мостили гнізда в норах, — виривалися на поверхню, корчачись і дряпаючись, відчайдушно шкрябаючи чорні вени, що проступали на їхніх роздутих тільцях.

— Годі, говорила Жинь, і Ляньхва квапливо починала зворотний процес, зцілюючи істот одну за одною, допоки гниття не зникало.

Обмеженість умінь Ляньхви швидко стала очевидною. Вона могла змусити за лічені хвилини зникнути штучні рани; могла зростити зламані кістки й зупинити внутрішню кровотечу, якщо їй дати трохи більше часу; але, схоже, їй було до снаги впоратися лише з пораненнями, які не несли загрози життю. Більшість цілей Піпадзі опинялися на порозі смерті за секунди, і, навіть докладаючи всіх зусиль, Ляньхва не могла їх урятувати.

Межі сили Піпадзі були менш зрозумілі. Спершу Жинь думала, що їй потрібен прямий контакт із відкритою шкірою жертв, але потім стало ясно, що вона може просочити отруту крізь землю, досягаючи організмів на глибині до метра.

— Спробуймо з водоймою, — запропонувала Жинь. Їй сяйнула жахлива, захоплива думка, але вона не хотіла озвучувати її, доки не матиме підтвердження. — Погляньмо, чи пришвидшить це поширення.

— Вода потрібна нам для пиття, — запротестував Дулінь. — А наступне джерело за кілометри звідси.

— То наповнюйте фляги зараз, а потім, щойно Піпадзі закінчить, перенесемо табір до іншої водойми, — сказала Жинь.

Вони підкорилися. Щойно всі фляги були повні, Піпадзі схилилася над ставком, зосереджено нахмуривши брови, а потім умочила кінчики пальців у воду. Нічого не сталося. Жинь сподівалася побачити чорні смуги, що розходяться водним плесом, але вода лишилася каламутною й зеленувато-брунатною. А потім на поверхню почала спливати риба, черевом догори, роздута й знебарвлена.

— От же трясця, — озвався Дулінь. — Я так розумію, вечерю ми ловитимемо деінде.

Жинь нічого не сказала. Вона так міцно стиснула кулак, що аж кісточки побіліли.

Ось воно. Ось як вона переможе Неджу.

Неджу не можна вбити, бо Дракон завжди його захищає, гоїть його рани за лічені секунди після того, як їх завдають. Але Чаґхань сказав їй, що джерело його сили — річка, яка тече крізь гроти Арлона.

А що, як вона нападе на саму річку?

— Я можу припинити? — запитала Піпадзі. Риби, жаби, пуголовки та комахи досі спливали на поверхню води навколо неї. — Це, гм, занадто.

— Добре, — пробурмотіла Жинь. — Припиняй.

Піпадзі підвелася з виразом огиди на обличчі й швидко витерла пальці об штани.

Жинь не могла відвести очей від водойми. Вода зробилася чорного, наче чорнильниця з трупами.

Неджа ніколи не бачив Піпадзі. Він і гадки не матиме, хто вона і на що здатна. Побачить лише худорляву привабливу дівчинку з довгими оленячими віями, яка на полі битви здаватиметься зовсім недоречною, аж доки не перетворить його вени на мул.

Далі Жинь зосередила увагу на Дуліні. Він мав схильність створювати провалля: після першого дня міг легко викликати їх за командою, будь-якого розміру чи форми в межах триметрового діаметра. Але ями все одно провалювалися просто біля його ніг. Він мусив стояти на краю прірви.

Це створювало проблему. Звісно, провалля мають чудовий потенціал для тактичного руйнування, але лише в тому випадку, якщо Дулінь стоїть просто на лінії вогню.

— Ти можеш робити з землею ще щось? — запитала вона в нього. — Якщо можеш створити провалля, то чи можеш його закрити? Пересунути? Викликати коливання?

Жинь не знала напевне, що саме має на увазі. На думці була лише туманна картинка великих стовпів землі, що пронизують повітря, наче гадюки Або землетруси — цим можна збити ворога з пантелику і розсіяти лінії оборони без значних втрат серед цивільних.

— Я спробую. — Він опустив підборіддя, зосереджено нахмуривши брови.

Жинь відчула тремтіння під ногами, спершу таке невловиме, що здалося примарним. А потім поштовхи посильнішали. Їй спало на думку, що, може, варто відійти назад, але вже наступної миті її підкинуло в повітря.

Вона впала, вдарившись спиною об землю. Голова опустилася слідом з глухим гупанням. Жинь втупилася в небо, хапаючи ротом повітря, наче риба. Вона не відчувала пальців. Ні на руках, ні на ногах.

Вона почула крик. Над нею з'явилися обличчя Дуліня й Ляньхви. Піпадзі щось кричала, але голоси були притлумлені, майже нечутні. Жинь відчула, як Ляньхва водить руками під сорочкою, проштовхує їх угору, до ребер, а потім чудесний, пекучий жар розлився тулубом і головою, аж доки крики Дуліня не викристалізувались у зрозумілі слова:

— Що з тобою?

— Все добре, — видихнула вона. — Я в нормі.

Коли Ляньхва прибрала руку, Жинь перекотилася на бік і засміялася. Вона не могла стриматися. Сміх лився з неї водоспадом, нестримний і п'янкий.

Ляньхва була дуже стурбована:

— Генерале, ви...

— Ми переможемо, — хрипко промовила Жинь. І не розуміла, чому сміється лише вона А інші чому не поділяють із нею цей захват? — О боги. О довбуча чортівня. Це воно. Ми переможемо.

Останні два дні вони витратили на відпрацювання швидкості реакції, обмежень і необхідних доз. Вони визначили, скільки часу потрібно після вживання насіння для того, щоб піднестися: двадцять хвилин для Піпадзі й Ляньхви, десять для Дуліня. Дізналися, як довго вони можуть бути корисними під кайфом (не більше години для кожного) і як довго відходять від безпорадного, отупілого стану.

Їхні вміння лишалися небездоганними — за два тижні вони нізащо не змогли б досягнути військової ефективності первісних Цике. Але вони достатньо призвичаїлися дотягуватися до своїх богів, тож могли відтворити свої результати на полі бою. Саме це вони й ставили собі за мету.

Жинь сказала всім повертатись у базовий табір без неї. Вона хотіла ще трохи помандрувати сама. Вони не питали, куди вона йде, а вона не сказала.

Вона йшла, доки не знайшла усамітнену ділянку біля пагорба, звідки на віддалі було видно гору Тяньшань.

Вона зібрала найбільші камені, які тільки могла знайти, і виклала їх круглою купою в напрямку заходу. Такий собі пам'ятник, але він не розсиплеться. Навряд чи комусь спаде на думку йти до цієї гори. Час, вітер, сніг і бурі зітруть кожен слід на цьому камінні, але наразі вистачить і цього.

Дзян не заслуговував багато. Але чогось таки заслуговував.

Вона бачила вираз його обличчя, коли тікала з храму. Він чудово розумів, що коїв. Тієї миті він був цілісним і свідомим, примирений зі своїм минулим і повністю себе контролював. І він обрав урятувати її.

— Дякую, — сказала вона. Голос прозвучав хрипко і надто тихо супроти холодного, сильного вітру. Груди нещадно стиснуло.

Колись вона любила його як батька.

Він навчив її всього, що знав. Привів її до Пантеону. А потім покинув, повернувся до неї, зрадив і врятував.

Він дозволив померти стільком людям — дозволив померти її народу; але її врятував.

І от, чорт забирай, що робити з таким спадком?

Гарячі сльози полилися з її очей. Роздратована, вона витерла їх. Вона прийшла сюди не плакати. Дзян не заслуговує її сліз. Ішлося не про скорботу, а про висловлення пошани.

— Прощавай, — пробурмотіла вона.

І не знала, що ще сказати.

Ні, не так Щось іще кололо її розум таке, що вона не могла лишити несказаним. Вона так і не насмілилася сказати це йому в обличчя, коли він був живий, хай і думала про це багато разів. А тепер вона не могла мовчати. Вона копнула купу каміння і знову зглитнула, але грудка, що підкотила до горла, не зникла. Вона відкашлялася, сльози струменіли по щоках.

— Ти завжди був таким боягузливим гадом.

— Виходимо, — сказала вона Кітаю, коли повернулася.

Жинь метушилася у хатині, збираючи речі в дорожній мішок: дві сорочки, пара штанів, ножі, торбинка з маковим насінням. Вона йшла шість годин поспіль, але якимось чином почувалася сповненою енергії.

— Я скажу Чоланові, — продовжила вона, — підготувати своїх людей до виходу вранці Дирижабль готовий?

— Так, але... Зачекай, притримай коней, Жинь, — у Кітая був стурбований вигляд. — Так скоро? Справді?

— Треба йти зараз, — сказала Жинь.

Вона більше не могла лишатися в поселенні Чолана, столиці ледачкувато-довбаного нічого на плато Скаріґон. Розум двигтів від можливостей для майбутньої кампанії. Ще ніколи вона не мала таких гарних карт. У Республіки один шаман Неджа проти чотирьох шаманів Жинь, а їхні найкращі оборонні механізми — опіумні бомби, що роблять недієздатними війська з обох боків.

Звісно, новобранці Жинь ще могли б з тиждень потренуватися. Звісно, було б чудово, якби вони мали час удосконалити вміння, навчитися послідовно витісняти богів зі свого розуму, коли голоси ставали занадто гучними. Але також Жинь знала, що кожен день, який вони зволікали з виходом, був ще одним днем підготовки для Неджі.

Зараз Неджа зализує рани. Їй треба захопити якомога більшу територію до того, як він буде готовий дати відсіч. Армії вийдуть так чи інакше, і вона хотіла бути першою.

— Хоч раз час на нашому боці, — сказала вона І ми не змарнуємо такого шансу знову.

— Ти впевнена, що вони готові?

Жинь стенула плечима:

— Такі ж готові, як і я колись була.

Кітай зітхнув:

— Ти знаєш, ця думка мене зовсім не заспокоює.

Розділ 25

Першою великою ціллю Жинь на території Республіки стало Дзіньджоу — Золоте місто, заможна перлина нікарського середнього сходу. Після тритижневого походу воно постало над кронами дерев високими стінами і тонкими, просторими пагодами. Сині прапори з емблемою дракона майоріли на верхівках сторожових башт, неначе яскраве запрошення до нападу.

Дзіньджоу мало й інше, менш привабливе прізвисько — Хвойда Воно розмістилося квадратом на перетині трьох провінцій і завдяки близькості до багатих шовковичних ферм, що постачали фургони з коконами шовкопрядів, а також до одних із найбільших покладів вугілля в Імперії могло дозволити собі платити податки всім трьом Натомість Дзіньджоу отримувало втричі більшу військову допомогу під час Макових війн. За сучасну історію його жодного разу не розграбовували, а лише передавали від одного правителя іншому, обмінюючи поступливість і багатства на захист.

Жинь намірилася покласти цьому край.

Військовий стратег Суньдзи колись писав, що найкраще захоплювати ворожі міста неушкодженими. Тривалі, нищівні кампанії не на користь нікому. Дзіньджоу, яке забезпечувало потенційну податкову базу й мало чудове розміщення на численних транспортних маршрутах, ліпше слугувало б як підтримувальна ресурсна база, аніж зруйнована пустка, покинута після підйому Південної армії.

І знов-таки Жинь вчинила всупереч порадам Суньдзи.

На півдні вона билася за те, щоб відібрати територію у Федерації. Це була визвольна війна. Але тепер її армія не мала домівки і воювала за територію, де вони ніколи не жили. А доки контроль буде в руках Федерації, вони не зможуть спокійно повернутися в рідні провінції. Намагаючись утримати територію, вона лише розпорошила б свої війська, доручивши їм нагляд за відвойованими районами. І саме тому Неджа був приречений на поразку, він мусив розділити своїх людей між північним і південним фронтами.

З огляду на все це, Дзіньджоу не мало особливої цінності.

Жинь не переймалася збереженням цього міста. Вона не хотіла заволодіти економікою Дзіньджоу. Їй хотілося відрізати Неджу від його багатств.

«Те, чого не можу мати я, не дістанеться і йому».

Дзіньджоу було яскравою демонстрацією сили. Дзіньджоу було посланням.

Коли її війська підійшли до товстих кам'яних брам міста, Жинь не відчула того знервованого захвату, який завжди відчувала перед боєм. Вона не тривожилася про результат, бо це не було протистоянням стратегії, чисельності чи правильного вибору часу. Це не була випадкова битва.

Цього разу перемога була гарантована. Вона бачила, на що здатні її шамани, і знала, що байдуже, наскільки гарну оборону має місто, — їм нема чого протиставити армії, здатній зрушити саму землю.

Доля Дзіньджоу була наперед визначена Жинь просто було цікаво побачити, як сильно вона може його понівечити.

Але спершу вони мусили розібратися з етикетом на полі бою. Розважливість перемогла, бо переміг Кітай. Жинь не змогла б прогодувати й одягти свою армію, якби не зібрала достатньо ресурсів по ходу, а зі спаленого і спаплюженого міста отримати припаси значно важче.

— Я знаю, ти рвешся в бій, — сказав Кітай. — Але якщо почнеш руйнувати стіни, не давши їм навіть шансу здатися, то ти будеш просто дурною.

— Перемовини дадуть їм час підготуватися до оборони, — заперечила вона.

Від цих слів він пустив очі під лоба:

— Яка оборона вистоїть проти тебе?

Перший посланець, якого вони відправили, повернувся майже одразу.

— Капітуляції не буде, — доповів він. — Вони, гм, розсміялися мені в обличчя.

— Нехай, — Жинь підвелася. — Виходимо о п'ятій. Покличте хтось Дуліня й Піпадзі...

— Зачекай, — озвався Кітай. — Ми не дали їм чесного застереження.

— Чесного застереження? Ми щойно запропонували їм здатися!

— Вони вважають нас армією нечесаних селюків з іржавими мечами й навіть без натяку на артилерію, — Кітай суворо глянув на неї. — Вони не знають, на що себе прирікають. А це нечесно.

— Суньдзи казав...

— Гадаю, ми обоє погодимося, що підручник Суньдзи давно перестав мати стосунок до цієї війни. І коли Суньдзи писав про збереження інформаційної невідповідності, щоб ворог тебе недооцінював, він говорив про чисельність військ і припаси. А не про божественні сили на кшталт розчахування землі. — Кітай розгладив на столі шматок пергаменту. Він навіть не чекав, доки вона відповість, перш ніж почати писати ще один офіційний лист. — Ми дамо їм ще один шанс.

Вона незадоволено пхикнула:

— Що? Отак просто розкриєш їм нашу нову зброю ще до того, як вони побачать перший бій?

— Мене трохи бентежить, що ти вважаєш людей зброєю. І ні, Жинь, я лише скажу їм, хай обміркують, скільки невинних життів опиняться під загрозою. У деталі не заглиблюватимуся. — Кітай якийсь час продовжував писати, а потім підняв очі й потягнувся до чола, щоб смикнути пасмо волосся. — Хоча це підтверджує одну річ Неджі в місті немає.

Жинь спохмурніла:

— Звідки ти знаєш?

Вони гадали: шанси на те, що Неджа залишиться особисто обороняти Дзіньджоу, п'ятдесят на п'ятдесят. З одного боку, в цьому місті зосередилося багато коштовних ресурсів, і слабко вірилося, що Республіка погодиться так просто його здати,— самого лишень запасу вугілля вистачило б для того, щоб дирижаблі літали вічно. З іншого боку, з кожного отриманого звіту ставало зрозуміло, що Неджа втік якомога далі на схід. І Дзіньджоу, хоч і заможне, не мало сильних оборонних споруд. Це місто було засноване на торгівлі, а торговельні міста збудовані так, щоб запрошувати зовнішній світ, а не відгороджуватися від нього. З боку Неджі було б нерозумно розміщувати тут основні позиції.

— Ми знаємо, що його тут немає, бо якби був, суддя неодмінно згадав би його ім'я, — сказав Кітай. — Або він прийшов би на перемовини особисто. Тепер уся країна знає, на що він здатний. І знають, що він слугував би значно кращим залякуванням, аніж будь-що, на що вони спромоглися б.

— Можливо, він намагається влаштувати нам засідку, — сказала Жинь.

— Можливо. Але Неджа спирається на принципи Суньдзи ще більше за тебе. Не тисни там, де вже є опір, не виснажуй війська, якщо вже опинився в невигідному становищі, — Кітай похитав головою. — Ми не можемо бути впевнені. Але на місці Неджі я б не намагався вбити тебе тут. Замало доступу до води. Ні, я думаю, що це місто він тобі віддасть.

— Як романтично, — вишкірилася вона. — Тоді змусьмо його про це пожалкувати.

На якийсь час вони розбили табір за стінами Дзіньджоу, передаючи підзорну трубу туди-сюди, поки чекали на повернення своєї делегації. Минали хвилини, потім години. Зрештою Жинь стало нудно, й вона повернулася до свого намету, де на підлозі колом сиділи її новобранці, чекаючи на виклик.

— Вони не збираються здаватися, — сказала вона. — Всі готові?

Ляньхва кусала губу. Дулінь тремтів і розтирав лікті, немов страшенно змерз. Вони так скидалися на знервованих сінегардських студентів перед складанням іспиту, що Жинь мимоволі відчула легкий спалах веселощів. Лише Піпадзі здавалась абсолютно, беззаперечно спокійною, прихилившись до стіни і схрестивши руки на грудях, як власниця чайної, яка чекає, доки її обслужать.

— Пам'ятайте, це інакше, коли є тіла, — сказала Жинь.

Вони вже багато разів обговорювали, як усе зміниться в жерлі бою, як безпечна передбачуваність практики буде зовсім не схожа на реальну битву; але їй хотілося ще раз втовкмачити це їм у голови. Вона хотіла, щоб це було останнім, що вони матимуть на думці перед тим, як побачать бій.

— Вигляд крові приголомшить вас. І стане значно важче, коли ви почуєте крики. Боги будуть у захваті. Вони ніби дикі пси, що відчувають страх: щойно внюхають хаос, пересилити їх стане значно важче.

— Ми вже бачили тіла, — сказала Піпадзі.

— Все інакше, коли це ви їх ламаєте, — заперечила Жинь.

Дулінь зблід.

— Я не намагаюся вас налякати, — швидко сказала Жинь. — Просто хочу, щоб ви були готові. Але ви зможете. Ви до цього готувались і знаєте, чого чекати, а тому втримаєте контроль. Що ви робитимете, якщо відчуєте, що бог бере гору?

Вони заскандували в унісон, наче школярі:

— Розжуємо подушечки.

У кожного в кишені було вдосталь опіуму для смертельного передозування. Вони точно знали, скільки проковтнути, щоб вирубити себе до непритомності.

— А що ви робитимете, якщо ваші побратими перестануть себе контролювати?

Піпадзі розім'яла пальці:

— Розібратися з ними до того, як вони розберуться з нами.

— Гарна дівчинка, — сказала Жинь.

Двері різко розчинилися. Всі вони мало не підскочили.

Це був розвідник.

— Із Дзіньджоу надіслали звістку, генерале. Капітуляції не буде.

— Для них же більше втрат, — Жинь змахнула своїм підводитися. — Ходімо й покажемо їм, на що ви здатні.

На другий рік навчання в Сінеґарді майстер стратегії Ірдзях навчав групу Жинь грати в давню гру під назвою сянці. Раніше він уже не раз змушував їх грати в звичайні стратегічні ігри: аіккі для далекоглядності й рішучості, маджонг для дипломатії та використання інформаційної асиметрії. Але з сянці Жинь мала справу вперше. Перелік основних правил складав три буклети, і це не враховуючи численних додаткових сувоїв з описами стандартних вступних маневрів.

Кітай був єдиним із курсу, хто бодай колись грав у сянці, тож майстер Ірдзях обрав його на допомогу з демонстрацією. Перші двадцять хвилин вони витратили на перетягування випадкових плиток, визначаючи кількість кісточок, які позначали війська, спорядження, зброю й територіальний розподіл Коли всі кісточки нарешті опинилися на малі, майстер Ірдзях і Кітай сіли один навпроти одного за стіл і втупилися в гральну дошку. Жоден не промовив ані слова. Решта класу спостерігала, поступово знуджуючись і дратуючись від того, що перегляд затягнувся майже на годину.

А потім Кітай зрештою зітхнув, штовхнув фігуру імператора пальцем і похитав головою.

— Що відбувається? — вимогливо запитав Неджа. — Ви ж навіть не грали.

Але вони грали. Жинь усвідомила це лише в п'ять останніх хвилин гри. Партія відбувалася через мовчазні підрахунки в умі, сторони обмірковували баланс сил, утворений випадково розподіленими ставками. Зрештою Кітай дійшов висновку, що не зможе виграти.

— Ведення війни рідко буває таким, — промовив Ірдзях, згрібаючи кісточки. — У справжній битві туман війни перекриває все. Навіть найкращі плани стають жертвами випадку й удачі Лише ідіоти вважають ведення війни виключно питанням розумних стратагем.

— Тоді який сенс цієї гри? — поскаржилася Венка.

— Ця асиметрія таки має значення, — сказав Ірдзях. — Невдахи часто можуть знайти вихід, але не завжди. А надто якщо сильніша сторона це передбачила, хоча, з огляду на наявну інформацію, цілком можливо, що все може піти не за планом. Бо тоді це вже стає питанням перемоги в якнайбільш вишуканий і впевнений спосіб. Ви навчаєтеся перекривати всі можливі шляхи до відступу. Передбачаєте всі способи, якими вони можуть спробувати зменшити вашу перевагу, і мусите зробити це завчасна З іншого боку, інколи ви не маєте шансів на перемогу. Іноді розпочати битву — це самогубство. Важливо розуміти, коли саме. У цьому й суть гри. Ігровий процес далеко не такий важливий, як вправляння в розмірковуванні.

— А якщо гравці не зійдуться в тому, на чиєму боці перевага? — запитав Неджа. — Якщо ніхто не здасться?

— Тоді ви граєте, допоки хтось не визнає поразку, — сказав Ірдзях. — Але тоді це буде подвійним приниженням для невдахи, який мав від початку спрогнозувати результат. Суть у тому, щоб навчити ваш розум бачити всі стратегічні можливості водночас, щоб ви могли зрозуміти, коли перемогти не в змозі.

Сянці виявилась єдиною стратегічною грою, якої Жинь так і не опанувала. Упродовж року вони багато разів грали у неї" в класі, але вона так і не змогла змусити себе здатися. Вона починала зі слабкої позиції, відколи себе пам'ятала. Безглуздо здаватися, просто визнавши поразку, немов майбутнє не пропонує навіть найменшого шансу повернути удачу на свій бік. Саме на такі ледь помітні шанси вона покладалася все життя.

Але тепер, стоячи зі своєю армією біля воріт Дзіньджоу, вона перебувала на іншому боці столу. Тепер шалена перевага за нею, і питання лише в тому, як одна людина переважить трьох, здатних переписати реальність звичайної битви і не повбивати всіх навколо.

Перемога вже була їй гарантована. І тепер вона переймалася лише тим, щоб зачистити кінці.

Це одна з тих загадок, які Алтань постійно намагався розгадати, коли командував Цике. Як перемогти в шаховій партії, якщо твої фігури сильніші, а в суперника самі пішаки? Коли метою вже є не просто перемога, а перемога з якнайменшою кількістю постраждалих?

Жинь і Кітай наперед погодилися, що в цій битві ставитимуть на Дуліня. Про залучення Ляньхви не йшлося: після бою вона матиме в лазареті роботи не на один день, а на полі битви їй не місце. Піпадзі смертоносніша на близькій відстані, а от Дулінь мас ширшу зону ураження. Він може викликати землетруси і провали в радіусі десяти метрів навколо себе, а от Піпадзі мусить заходити в саму гущавину бою, щоб задіяти свою отруту. Це тягне за собою надто великі ризики: Жинь потрібно, щоб Піпадзі лишалася неушкодженою, аж доки вони не дістануться Арлона.

Але Жинь не була до кінця певна, як розбити опір Дзіньджоу з самим лише Дулінем.

— Маєш два основні удари, — сказала вона йому. — Обидва просто на початку бою. Наш перший залп. Спершу вони подумають, що це химерна витівка природи або якась надпотужна звичайна зброя. Але вже за мить збагнуть, що ми маємо шамана.

Після цього наші війська змішаються надто сильно, і ти не зможеш завдати вибіркового удару.

Мені не обов'язково бути в гущавині бою, — сказав Дулінь. — Тобто хіба я не можу просто націлитися на місто?

— І що тоді? — різко запитав Кітай. — Винищиш усіх невинних цивільних усередині?

Щоки Дуліня спалахнули рум'янцем. Було очевидно, що це навіть не спадало йому на думку.

— Я не...

— Я знаю, не подумав, — сказав Кітай. — Але мисли чітко. Те, що ти здатний змінювати світ з неймовірним розмахом, не означає, що звичайні підрахунки вже нічого не важать. Раптом що, тепер ти повинен бути вдвічі обережніший. Розумієш?

— Так, пане, — Дулінь був як слід присоромлений. — Де ви хочете провалля?

— У Дзіньджоу шість стін,— сказав Кітай.— Обирай на свій смак.

Через годину загін із менш ніж п'ятдесяти солдатів вийшов з лісу в напрямку західних воріт Дзіньджоу. Жинь і Кітай чекали поміж дерев разом із рештою армії, спостерігаючи крізь підзорні труби, як їхні люди квапляться до високих мурів.

Цей перший напад був приманкою. Очільники Дзіньджоу мали розуміти, на що здатна Жинь. Після битви біля Червоних скель її вміння були не просто страхітливими чутками, а добре відомим фактом. Тож якщо міський суддя Дзіньджоу відкинув її поблажливу пропозицію здатися, там мають абсолютну впевненість в обороні проти її вогню. Жинь стало розуму не встрявати в бій, допоки вона не дізнається, які козирі є в Дзіньджоу.

Створити опудало для проби було нескладно. Шаманічний вогонь симулювати найлегше. П'ятдесят солдатів за лічені секунди підняли смолоскипи, порох і просякнуті олією прапори, щоб створити хвилю пекучого полум'я, яка, підхоплена вітром, здійнялася майже так само високо, як її могла прикликати Жинь.

Оборонці Дзіньджоу зреагували майже одразу. Передусім пустили звичний залп стріл А потім посипався град снарядів — бомб, які не вибухали полум'яними кулями, а випускали повільний, зеленуватий дим, щойно торкалися землі.

— Опіумні бомби, — зауважив Кітай. — І це все, що вони мають?

Він був розчарований. Жинь також не могла стримати швидкоплинного незадоволення. Дзіньджоу відмовилося від перемовин із такою впевненістю, що Жинь усерйоз замислювалася, навіть сподівалася, що вони продемонструють якусь секретну, інноваційну оборону, щоб цю впевненість підкріпити.

А вони просто підписали собі смертний вирок.

Загін-приманка розходився. Їм дозволили відступати — вони мали лише спровокувати артилерію, а не розбивати оборону Дзіньджоу. Хвиля полум'я розпалася на десятки окремих смолоскипів, що згасали, коли солдати кидали їх додолу.

Відступ здавався хаотичним, але з загоном усе було гаразд. Вони пішли підготовлені, з ганчір'яними масками, змоченими водою. Це не зупиняло дію опіуму, але вигравало їм достатньо часу для розсіяння й відступу.

Жинь повернулася до Дуліня. Він нерухомо тримав підзорну трубу біля обличчя. Праву руку зімкнув у кулак, вистукуючи хаотичний ритм на коліні.

«Хвилювання перед боєм, — подумала Жинь. — Як мило». Хай навіть на мить, але їй стало жаль: вона так звикла до війни, що вже не могла відчувати цього запаморочливого, пульсуючого захвату чистого знервування.

— Твоя черга, — сказала вона. — Ходімо.

Вони вийшли з-за дерев і зустріли хвилю стріл. Оборонці Дзіньджоу не були такими дурними, щоб подумати, що пробна вилазка і була всією атакою Жинь. Вони укріпили всі шість стін артилеристами, а ще більше людей квапилися до східної стіни, коли затопи Жинь почали вибігати з лісу.

Південці зімкнули щити над головами, просуваючись до воріт згуртованою лавою. У Жинь тремтіла рука від того, що в шматок деревини, який відділяв сталь від шкіри, раз за разом влучали стріли А потім вона оніміла. Жинь зціпила зуби й крокувала вперед, не зводячи очей з великих мурів попереду. Під час тренувань вона визначила, що Дулінь може відкрити провалля з відстані дев'яти метрів. Пройти ще лишалося вісімдесят.

Ліворуч почувся гуркіт. Кров і кістки злетіли в повітря, тіла попадали додолу. Жинь рухалася далі, переступаючи поранених. Шістдесят метрів.

— Чортзна-що,— прошепотів Дулінь. — Чортзна-що, я не можу...

— Заткнись і рухайся, — сказала Жинь.

Сорок метрів. Щось завищало над головою. Вони пригнулись, але продовжили бігти. Снаряд вибухнув позаду, а вже за мить залунали крики. Десять метрів.

Жинь зупинилася.

— Достатньо близько для тебе?

Солдати зімкнули щити в захисній мушлі над Дулінем, який стояв нерухомо, міцно замружившись. Жинь спостерігала за його скривленим обличчям, чекаючи.

Наступні секунди здалися їй вічністю.

«Він надто боїться, — раптом їй стало тривожно на душі. — Він не може зосередитися, тут забагато...» Снаряди і стріли падали навколо них несподівано близько. Насправді, їм шалено пощастило протриматися так довго — в них досі не влучили. Але тепер вони були відкриті, нерухомі цілі, тож один із залпів неминуче впаде на них...

А потім земля задвигтіла, взявшись брижами так, як ґрунт не повинен рухатися. Кам'яні стіни завібрували, і це було так абсурдно, що Жинь на мить подумала: це, певно, вона сама тремтить, а не масивна споруда; але потім зі стін цівками посипалися порох і камінці, згодом перетворившись на справжні потоки.

Мур опустився.

Він не впав. Не вибухнув. Не було брудного, каскадного обвалу каміння, що розліталося в ланцюговій реакції, поступово просідаючи під власного вагою, як буває, коли падають пошкоджені стіни Натомість земля під муром просто розчахнулася роззявленою пащею. Мур просто зник, забравши з собою артилерійську лінію й відкриваючи місто всередині, наче шар плоті, знятий з пульсуючих органів.

Повітря було спокійне. Постріли стихли.

Приголомшений, Дулінь упав навколішки.

— Молодець, — сказала йому Жинь.

Вигляд у нього був такий, немовби його ось-ось знудить.

«Усе з ним буде гаразд, — подумала вона. — Зруйнує ще декілька міст, і це здаватиметься йому рутиною». Їй було ніколи гратися в няньку — треба захопити місто. Вона підняла ліву руку як знак починати, і Південна армія рвонула вперед крізь прогалину в мурі.

Загони розійшлися на північ і на південь, щоб пробитися крізь оборону Дзіньджоу, а сама Жинь тим часом узялася за центральний сектор. Наблизившись, вона почула крики. Коли полум'я лизнуло плечі, вона почула, що її цілі кличуть підкріплення: високі, пискляві голоси знову й знову кричали, щоб їм принесли опіумних бомб, але було пізно. Занадто пізно. Вони спрямували опіумні снаряди на західний мур, і доки їх принесуть бодай трохи ближче, цей бій уже скінчиться.

Тепер усі солдати Дзіньджоу мали лише звичайну зброю, а вона була жалюгідно неефективною. Руків'я мечів розжарювалися добіла в їхніх руках. Усе, що вони випускали в неї, — стріли, списи, ракети — перетворювалося на попіл у повітрі. Ніхто не міг підійти ближче ніж на три метри, бо її зусібіч оточував непроникний стовп полум'я.

Вони падали перед нею, наче палички.

Жинь закинула голову назад, роззявила рота й пропустила полум'я через горло.

Боги, це звільнення було таким приємним. Вона навіть не усвідомлювала, як сильно їй цього бракувало. Такого нестямного захвату вона досягла на горі Тяньшань, а потім — на тренувальному майданчику на плато, коли дозволила нестримному полум'ю з ревом пронизати своє тіло. Відтоді кожна мить неспання здавалася притлумленою, стриманою. А тепер вона отримала бажане — бездумне, легковажне, нестримне руйнування.

Але щось було не так. Десь глибоко всередині її підточувала якась незрозуміла гризота, провина, що посилювалася з наростанням криків і збільшенням кількості тіл навколо неї, що згиналися, чорніли і всихали.

Вона не відчувала гніву. Це не мало нічого спільного з помстою. Солдати їй нічого не заподіяли. Вона не мала причин їх ненавидіти Це здавалося не доброчесністю, а жорстокістю.

Полум'я провисло, а потім втяглося всередину Жинь.

Та що це з нею? Зазвичай вона так легко пірнала в цей рапсодичний простір, де лють знаходить мету. Раніше ніколи не виникало труднощів з пошуками люті. Вона носила її в собі, мов тепле вугілля, що ніколи не згасає.

Вона вже повертала свій вогонь супроти співвітчизників. З такою легкістю робила це біля Червоних скель, без зайвих роздумів підпалювала цілі кораблі. Але вперше за весь час вона палила ворога, який не атакував її першим.

Це був не самозахист чи помста. Це була проста й однозначна агресія.

«Але це їхній вибір, — нагадала вона собі. — Ми двічі давали їм можливість здатись, і вони відмовилися. Вони знали, хто я така Самі викопали собі могилу».

Вона потяглася до темної безодні всередині себе, й стовп вогню здійнявся вгору наново, цього разу сліпучий, підсилений шаленою енергією.

Тепер вона мала інше полум'я: сильніше, голодніше, яке хотіло палити не через страх чи біль, а з люті, що аж бриніла силою. Це була лють зневаженої, знехтуваної.

Цей вогонь був пекучі ший. Темніший.

Жинь здригнулася від усвідомлення, що їй подобається це відчуття.

Вона так наблизилася до неуразливості, як тільки доступно людям, і Дзіньджоу ось-ось мало впасти до її ніг.

«Ніколи не деріть кирпу, — любив повторювати Ірдзях. — Реальна війна ніколи не йде за планом».

О, але це не так, якщо сили в грі такі нерівні, що навіть неминучість не здатна пересилити безмежної нерівності богів і людей. Жинь спостерігала за розгортанням битви, бездоганно бачачи її на своїй уявній шахівниці. Фігури падали, збиті клацанням пальців, і це тому, що вона так забажала. Міста розколювалися на шматки.

Вона далеко не одразу помітила, що брязкання сталі давно стихло, що в неї вже ніхто не стріляє і ніхто не кидається в бій. Лише відкликавши полум'я, вона побачила білі прапори, тепер почорнілі по краях, що майоріли з кожних дверей кожної будівлі Місто давно здалося Південній армії. Вона єдина продовжувала бій.

Битва закінчилася десь через годину після початку. Жинь прийняла капітуляцію Дзіньджоу, і її солдати перемкнулися з нестямного запалу бою на розважливу окупацію. І все ж, хай навіть наказом було захопити місто, земля продовжувала тремтіти, здригаючись від серії віддалених поштовхів, таких сильних, що в Жинь цокотіли зуби.

Дулінь втрачав контроль.

Але вона чекала цього. Це був найгірший і найбільш імовірний розвиток подій. І вона підготувалася. Якщо Дулінь не зміг самотужки прикликати ясність розуму й заспокоїтися за допомогою опіуму, вона змусить його це зробити.

Жинь крутнулася на п'ятах і кинулася через спустошене місто до прогалини в мурі. Її полум'я зблиснуло і зникло — тепер вона надто панікувала, щоб зосередитися на люті, — але ніхто й не думав на неї нападати. Цивільні й солдати з обох боків тікали з міста, де земля двигтіла під ногами, маневрували й ухилялись, коли величезні брили каміння відривалися від будівель і падали додолу.

Гуркіт погучнішав. Землею почали розходитися широкі тріщини, мовби відкриті рани, залишені невидимою істотою. Жинь побачила, як попереду двоє чоловіків із криками зникли, коли земля розверзлася просто під ними. Уперше від початку кампанії крізь її спокій пробився кинджал страху. Велика Черепаха розсмакувала свободу. І хотіла більшого. Якщо так триватиме й далі, Дулінь пустить під землю все місто.

Але земля дивовижним чином ставала тим спокійнішою, чим ближче Жинь підходила до східного муру. Вона збагнула, що поштовхи ширяться колом, а сила руйнування зростає зі збільшенням діаметра, а не навпаки. Епіцентр — земля під ногами Дуліня — була спокійною.

Звісно ж. Велика Черепаха хотіла звільнення. Хотіла бачити небо. Вона могла поховати все у відносній близькості до себе, але не зачепила б свого смертного носія.

Дулінь схилився там, де Жинь його й лишила, обхопивши голову руками. Він кричав. Жинь помітила Піпадзі, яка припала до землі за кілька метрів від нього, ставши навколішки, мовби не могла вирішити, стрибати на нього чи ні. Її очі розширилися, коли вона побачила Жинь.

— Мені..

— Поки ні, — Жинь відштовхнула її з дороги. — Відійди.

Неспокій Дуліня означав, що він ще бореться. Велика Черепаха ще не взяла гору, Жинь може його повернути. На мить вона замислилася, чи не нагорлати на нього, як стільки разів робив із Суні Алтань.

Але Дзіньджоу обвалювалося. Вона не мала на це часу.

Жинь кинулася вперед, опустила голову й вдарила його в тулуб.

Він без опору впав на землю. Жинь забула, який він насправді слабкий, кволий підліток, ще й стільки місяців недоїдав. Він борсався під нею, але марно. Вона втримувала його самими колінами.

Гуркіт наростав. Вона знову почула оглушливий звук із міста Ще одна будівля провалилася. Вона квапливо намацала в кишені мішечок з опіумом, розірвала його зубами і висипала вміст на землю.

Дулінь вигнув спину, викручуючись під нею. З його горла вирвалося жахливе булькання. Його очі тріпотіли, змінюючись із карих на сяйливо-чорні щоразу, коли він кліпав.

— Лежи спокійно, — просичала Жинь.

Він зосередив на ній погляд. Її кольнув страх, коли щось давнє й чужоземне вбурилося в її душу. Обличчя Дуліня спотворилось у виразі абсолютного жаху, і він почав викрикувати гортанні слова мовою, якої вона не впізнавала.

Жинь підібрала опіумні крихти й заштовхала йому до рота.

Дулінь вирячив очі. Вона нахилилася вперед і міцно закрила йому рота рукою, щосили стиснувши щелепи. Дулінь відбивався, але Жинь стиснула сильніше, натискаючи культею на шию, ніби важелем, допоки нарешті не побачила, як його горло видулося від ковтання. Через кілька хвилин, щойно опіум просочився в його кров, земля нарешті затихла.

Жинь відпустила щелепи Дуліня й потяглася до його шиї, щоб відчути пульс. Слабкий, але рівний. Його груди здіймались і опускались. Добре, їй не доведеться душити його.

— Приведи Ляньхву! — гукнула вона зіщуленій Піпадзі.

З кутиків липких Дуліневих губ виступила піна, і Жинь приблизно прикинула, як швидко отруєння опіумом може вбити людину.

— Поквапся!

Поки Дзіньджоу падало, міський суддя збагнув, що поразка, найбільш імовірно, означатиме його смерть, і втік через чорний хід, сховавшись під свинячими тушами у возі з худобою. Він покинув вагітну дружину й трьох дітей, які забарикадувалися в кімнаті свого будинку, й через декілька годин з'ясувалося, що вони задихнулися під обвалом.

Але про все це Жинь дізналася, коли її солдати швидко та спритно перехопили командування містом.

— Усі, кого ми опитали, підтвердили, що він попрямував на схід, — сказала командирка Міpara. Це була жорстка, вправна молода жінка, підлегла Чолана з провінції Собаки, яка швидко стала однією з найкращих офіцерів Жинь. — Він має союзників у сусідній провінції. Як хочете вчинити?

— Знайдіть його, — наказала Жинь. — Вистежіть усіх, хто втік з міста, і не полишайте переслідування, допоки не затягнете їх у темниці. Я не хочу, щоб хтось за стінами Дзіньджоу знав, що тут сьогодні трапилося.

З-поміж усіх уроків Совдзі найдужче їй запам'ятався той, що в кампаніях руху опору інформаційна невідповідність найважливіша Тепер гральне поле змінилося, але Жинь досі не хотіла, аби Неджа знав, що в її армії з'явилися нові шамани, поки Дуліня й Піпадзі ще можна приховувати. Вона знала, що довго шила в мішку не втаїш, але не варто давати Неджі додатковий час на підготовку.

— Убити чи захопити? — наполягала Мірага.

Жинь помовчала, розмірковуючи.

Це запитання було найбільшою проблемою з окупацією Дзіньджоу. Більшість громадянських війн, як-от кампанія Вейсжі, велася за переділ кордонів. Землі ворога важко утримувати, тож покластися на місцеві владні структури — найлегший спосіб захопити повний контроль над містом, не руйнуючи функціонування суспільства. Якщо Жинь хотіла, щоб Дзіньджоу повернулося до звичного існування, то мусила спробувати зберегти життя якомога більшій кількості чиновників-утікачів. Але вона зосередилася на захопленні ресурсів, а не території: їй бракувало людей, щоб розміщувати їх у кожному місті на шляху до Арлона.

Звісно, це не стратегія підтримання довгострокового управління. Але наразі Жинь її й не мала на думці. Вона хотіла смерті Неджі, падіння Республіки, звільнення півдня та вигнання призахідників. Її не надто хвилювало те, що станеться з центральними територіями Нікані в цей час. Імовірно, регіон охопить тимчасовий хаос, доки місцеві владці або не поновляться на посадах, або не стануть жертвами переворотів. Можливо, почнуться міжусобиці Зросте бандитизм.

Жинь мусила відкласти всі ці проблеми на потім. Після того як вона розіб'є Республіку, відновити контроль буде неважко. Вона буде єдиним варіантом. Хто кине їй виклик?

Захопити, якщо зможете, — сказала вона. — Але докладати для цього забагато зусиль не варто.

Решту дня війська Жинь розтягували багатства Дзіньджоу.

Вони робили це якомога ввічливіше, з мінімальною жорстокістю. Жинь віддала солдатам чіткий наказ не чіпати наляканих цивільних та їхні помешкання. Навіть при тому, що деякі будівлі зруйнував землетрус Дуліня, Дзіньджоу мало стільки розкоші, що руйнування заледве надщербили її: склади, комори й крамниці досі були переповнені товарами, яких армії вистачило б на довгі тижні. Війська Жинь вантажили вози мішками з рисом, зерном, сіллю, сушеним м'ясом, поповнювали запаси бинтів і настоянок, замінили іржаві поламані вози новими фургонами з колесами й осями, що виблискували на сонці сріблом.

Наразі найкращою знахідкою були численні рулони лляної та шовкової тканини, складені величезними купами на текстильних складах. Тепер вони могли зробити пов'язки. Тепер могли підрихтувати собі взуття, що після переходу через Баолей перетворилося на таке лахміття, що чимало солдатів Жинь ішли в бій у Дзіньджоу босоніж. І тепер уперше за свою недовгу історію Південна армія отримає форму.

Донині вони билися у тому ж ганчір'ї, яке носили в Південній провінції. У бою розрізняли одне одного за смугами багнюки, як запропонував Совдзі, коли вони відбивали Вулик, або ж налягаючи щось окрім синього, сподіваючись, що їх не вб'є дружній вогонь. Але тепер Жинь мала тканину, фарби та налякану гільдію вправних швачок Дзіньджоу, які з готовністю виконали б будь-яке її прохання.

Швачки попросили її обрати колір. Вона зупинила вибір на коричневому, передусім тому, що коричневі фарби найдешевші: їх легко можна знайти в корі дерев, мушлях і жолудях. Але коричневий — ще й цілком доречний колір. Першою формою Південної армії була багнюка з берега річки. Коли Богиня Равликів Нюйва створила перших людей, вона з любов'ю виліплювала аристократів з найкращої червоної глини, але потім їй забракло терпіння, й решту вона поквапом сформувала з багнюки. У Сінеґарді Жинь так часто називали брудношкірою селючкою, що ця образа тепер здавалася такою ж знайомою, як і заклик до зброї.

«Нехай вважають нас багнюкою», — подумала Жинь. Нею вона і є. Багнюкою є її армія. Але багнюка звичайна, всюдисуща, терпляча і необхідна Ґрунт дає життя країні. Земля завжди бере своє.

— Велика Черепахо! — озвався Кітай. — А ти думала, що це палац Воєначальника.

Вони стояли в головній залі для нарад у ратуші Дзіньджоу, просторому приміщенні з високими стелями, вишукано різьбленими кам'яними стінами і триметровими гобеленами з каліграфією, що висіли в кожному кутку. На стінах виднілися довгі золочені полиці з рядами антикварних ваз, мечів, медалей і зброї, датованої ще часами Червоного Імператора. Дивовижно, але всі вони пережили землетруси.

Жинь почувалася приємно винною, коли уважно вивчала кімнату і її скарби. Вона була ніби вередлива дитина, яка копирсається в батьківській шафі. Не могла позбутися відчуття, що їй тут не місце і що все це їй не належить.

«Належить, — нагадала вона собі. — Ти їх підкорила. Ти завоювала це місце. Ти перемогла».

Звісно ж, усе це вони продадуть. Вони прийшли сюди по скарби, які можна було б обміняти на срібло на торговельних шляхах Моаґ. Пройшовшись пальцями по шовковому віялу, Жинь на мить уявила, як обмахується ним, убрана в гаптовані шовки, як ті, що носила Дадзі; уявила, як її несуть крізь захоплений натовп у золоченому паланкіні.

Вона відмахнулася від видіння. Віяла носять імператриці Генерали носять мечі.

— Поглянь, — сказав Кітай. — Хтось явно надто високої думки про себе.

Крісло судді в кінці кімнати було до сміху надмірно оздоблене. Воно радше личило б імператору, аніж міському чиновнику.

— Мені цікаво, як він проводив тут наради, — сказала Жинь. Крісло було прибите на платформі, на висоті кількох сантиметрів під підлоги. Щоб глянути на когось, доводиться витягувати шию.

Кітай пхикнув:

— Може, він просто був дуже низького зросту.

Зацікавившись, Жинь вилізла й сіла в крісло. Супроти очікувань, сидіння було створене для значно вищої людини, ніж вона. Її ноги по-дитячому звісилися з краю, навіть близько не торкаючись підлоги. І все ж вона не могла позбутися відчуття легкого захвату від того, що споглядає золочену кімнату і довгий стіл для нарад, на чолі якого сидить. Вона уявила, що всі місця зайняті людьми: солдати, радники й чиновники уважно слухають її настанови.

Як то воно — день у день правити? Як було Неджі сидіти в лазурових залах Арлона на іншому боці країни?

Вона дуже добре знала смак абсолютної, панівної сили. Але, сидячи на завойованому троні й споглядаючи порожні сидіння внизу, вперше пізнала смачну владу, що йшла разом з нею. Цей смак вона не успадкувала від Алтаня, бо Алтань завжди вважав себе знаряддям відплати, силою кари. Алтань не мріяв про трон.

А Жинь могла горіти і горіла значно яскравіше за Алтаня.

Не дивно, що Неджа обрав Республіку, а не її. Вона зробила б те саме.

«Тішся своєю Республікою, — подумала вона, стиснувши холодний підлокітник. — Тішся, поки можеш, Юний маршале. Добре надивися на свій блиск і запам'ятай, як воно. Бо я йду, щоб випалити все під тобою».

Розділ 26

У «Принципах війни» стратег Суньдзи докладно описав ідею, яку назвав ши, що з давньонікарської можна приблизно перекласти як «енергія», «вплив» або «стратегічна перевага». Ши — це вода, яка так стрімко несеться потоком, що може вивертати валуни з берегів. Ши — це кам'яні брили, які котяться крутим гірським схилом. Ши диктує, що, з'являючись, енергія накопичується і примножується.

Перемога Жинь у Дзіньджоу була поштовхом, що зрушив перший камінь. Після того все стало легко. Неджа не мав достатньо військ, щоб обороняти віддалені території, тому швидко відступав на південний схід, лишаючи позаду гори Ціньлін і Даба, які слугували Арлону природним захистом Потерпаючи від нападів з двох фронтів, він прийняв єдино можливе стратегічне рішення — зосередити війська в провінції Дракона, а решту Республіки лишити відбиватися власними силами.

Дорогою через провінцію Барана війська Жинь знаходили лише випалені поля й покинуті селища — свідчення того, що цивільним наказали швидко зібрати речі та відступити до гір або йти разом з Республікою. Усе, що біженці не могли забрати, вони кидали гнити на сонці. Південна армія не раз наштовхувалася на величезні купи туш худоби. Мухи дзижчали над зарізаними свинями, м'ясо яких було придатним ще два-три дні тому.

Це класичний принцип нікарської війни: коли ворог наступає, вичищай місцевість і споруджуй високі стіни. Коли ситуація гіршала, нікарські лідери знищували села й перевозили їжу, людей і припаси в міста, оточені мурами, щоб вони не стали активами ворога. Те, що не можна перевезти, спалювали, труїли або закопували. Це була найстаріша практика нікарської військової традиції, що посилювала страждання невинних. Хтось хоче вас завоювати, я інший хтось не хоче допустити, щоб нас зробили активом, тож вам непереливки з обох боків.

Від муґенців таке марнування було б зухвалим виявом неповаги. Але від Неджі, який мусив правити провінціями і оберігати їх, це абсолютна ознака слабкості. Це означає, що призахідницькі союзники покинули його. Він знає, що не зможе завадити південцям увійти в провінцію Дракона, тож йому лишалося тільки спробувати їх затримати.

Але Південна армія мала ши. Її неможливо було сповільнити. Війська Жинь бігли в шалі перемоги. Тепер вони мали гостріші мечі, кращу броню й більше їжі, ніж могли з'їсти. Вони билися з більшими вміннями та енергією, ніж будь-коли. Торували собі шлях, мов ніж, що ріже тофу. Дедалі частіше селяни здавалися зовсім без опору, дехто навіть охоче вступав до війська, тішачись регулярній платні й дворазовому харчуванню.

Зміни вражали. Ще кілька місяців тому Жинь вела відчайдушну колону людей через гори, ризикувала тисячами життів заради примарного шансу на виживання. А тепер вона йшла в наступ, а Неджа втратив майже все, що її в ньому лякало. Він — молодий король, що накульгує, спираючись на норовливого союзника, який оцінює його з тихих небес, і мусить ретельно переглянути свої зобов'язання. А тим часом Жинь має армію, що роздувається від упевненості, досвіду й припасів. Ба більше, вона має шаманів.

І вони показали себе просто дивовижно. Після того як у Дзіньджоу Дулінь мало не зламався, Жинь не плекала надій, що його вистачить надовго. Думала, від них буде щонайбільше кілька тижнів користі, доки вони неминуче не загинуть у бою або ж їй не доведеться їх убити. Найбільше вона хвилювалася через Ляньхву, яка після зміни в лазареті постійно поринала в кататонічні транси, часом на цілий день. Це так сильно налякало Піпадзі, що невдовзі вона почала боятися прикликати свою богиню і її довелося усунути від участі в наступних декількох боях.

Але з часом усі троє стали стабільнішими. За винятком прикрого випадку, коли Дуліню поцілили стрілою в плече і він ненароком викликав землетрус, що розчахнув поле бою триметровим проваллям, більше контролю він не втрачав. Транси Ляньхви скоротилися до одного на тиждень, а потім і зовсім припинилися. Піпадзі спромоглася опанувати себе і через три тижні після Дзіньджоу пробралася в селище як біженка й прикінчила всіх оборонців за ніч, пройшовшись серед них і мазнувши пальцями по відкритій шкірі.

Кожен із них навчився давати собі раду по-своєму. Дулінь почав медитувати вночі, годинами сидячи на землі зі схрещеними ногами. Ляньхва наспівувала за роботою, щоб заземлитися, перебираючи різноманітні народні балади й частівки навдивовижу приємним сопрано. Піпадзі невдовзі після вечері почала постійно зникати з табору й рідко поверталася до світанку.

Якось, трохи стривожена, Жинь простежила за нею. І зітхнула з полегшенням, побачивши, що Піпадзі просто стоїть у лісі, оточена деревами й без жодної душі навколо, і дихає.

— Ти не дуже вмієш ховатися, — сказала Піпадзі трохи згодом.

Жинь вийшла на галявину;

— Я не хотіла тебе потурбувати.

— Все гаразд, — Піпадзі видавалася трохи присоромленою. — Я тут ненадовго. Просто хотілося вийти кудись, де спокійно. Де не буде нікого, кому я можу нашкодити. Це, гм, розслабляє.

Жинь відчула дивний біль у грудях.

— Це розважливо.

— Можеш лишитися, якщо хочеш.

Жинь здійняла брови, трохи зворушена:

— Дякую.

Якийсь час вони просто стояли одна біля одної й прислухалися до стрекотання цвіркунів. Жинь погодилася, що це дивним чином і справді розслабляє.

— Ти не повертаєшся до норми, — різко промовила Піпадзі.

— Гм?

— Я помітила твої очі Вони завжди червоні Наші очі стають нормальними. А твої ні Чому?

— Бо я занадто далеко зайшла, — сказала Жинь. Це лише частково була брехня. — Я вже не можу цього загасити.

— Тоді що повертає тебе? — вимогливо поцікавилася Піпадзі. — Чому ти не губишся як... як ми?

Жинь подумала про те, щоб розповісти їй про якірний зв'язок. Але який сенс? Для Піпадзі ця можливість ніколи не стане реальністю, тож розкривати її просто жорстоко. І що менше людей знатиме про Кітая, то краще.

Піпадзі їй подобалась, але Жинь була не готова довірити цій дівчині власне життя.

— Я уклала угоду зі своїм богом, — сказала вона після паузи. — І з часом навчаєшся лишатися.

— Ти нам про це не розповідала.

— Бо це найменш імовірний розвиток подій, — пояснила Жинь. — Ти знала, як усе скінчиться. Було марно давати вам надію.

Її слова прозвучали рівно і холодно. І на думку не спадало нічого підбадьорливого, і вона підозрювала, що Піпадзі й не хоче цього слухати. Усі її новобранці знали, що це для них скінчиться одним з двох: смертю або Чулуу Корікх. Вона безліч разів попереджала їх про це, переконувалася, чи розуміють вони, що, зголосившись, підписують собі смертний вирок.

— Я не переживу цієї війни, — сказала Піпадзі після тривалої мовчанки.

— Ти цього не знаєш, — озвалася Жинь.

Піпадзі похитала головою:

— Я недостатньо сильна. Ти мене вб'єш. Тобі доведеться мене вбити.

Жинь співчутливо глянула на неї. Яка користь від брехні?

— Хочеш, щоб я сказала, що мені прикро?

— Ні, — пхикнула Піпадзі. — Ми знали, на що підписуємося.

Цього вистачило, щоб заспокоїти сумління Жинь. Вона не зробила нічого поганого, якщо вони обрали це самі. Дулінь, Ляньхва і Піпадзі досі тут, бо вирішили, що це того варте. Вони передбачили і прийняли свою смерть. Вона запропонувала їм зброю, єдину зброю, достатньо сильну для того, щоб змінити їхній стражденний світ, і вони її прийняли. Війна не лишає інших варіантів.

Через декілька тижнів вони окупували портове містечко на Західному Мужвеї, на кордоні провінцій Барана і Зайця, і облаштували табір, чекаючи на зустріч із давнім другом.

— Ти ба, тільки поглянь на себе! — Чіан Моаґ, королева піратів Анькхілууня, зійшла зі сходні й ступила на хвилеріз, широко всміхаючись. — Поглянь, що ти з собою зробила!

— Вітаю, Моаґ, — сказала Жинь.

Якийсь час вони мовчки дивились одна на одну. А потім, оскільки Моаґ не спробувала встромити їй ножа в спину, Жинь махнула двадцятьом лучникам у сховках, які чекали наказу пробити тій голову стрілою.

— Як мило, — сказала Моаґ, побачивши, як вони відходять.

— У тебе навчилася, — озвалася Жинь. — Ніколи не можна бути впевненою, на якому ти боці.

Моаґ пхикнула:

— О, називаймо все своїми іменами. З Республікою покінчено. Цей милий хлопчик, якого вони всадовили на трон в Арлоні, без таткової допомоги не зміг дати ради й одному селищу. Я знаю, на кого ставити.

Вона говорила переконливо, але Жинь ставало розуму не сприймати її слова на віру. Моаґ була і завжди буде відданою обов'язку. Вона й справді прихистила Жинь після втечі з Арлона, але відколи Жинь вирушила на південь, навіть пальцем не поворухнула, щоб їй допомогти. Упродовж усієї війни Моаґ ховалася в Анькхілууні, збираючи флот, щоб вистояти проти очікуваного нападу призахідників. Моаґ зважувала ставки, вичікуючи, щоб побачити, чи їй ліпше опиратися Республіці, чи грати за її правилами.

Зараз сила була на боці Жинь. Але якщо щось піде не так, Моаґ, цілком імовірно, продасть її Арлону. Вона вже таке робила.

Наразі Жинь воліла прийняти цей ризик. Вона потребувала боєприпасів — усього пороху, снарядів і ракет, яких не могла дістати деінде. Мобільні тактики ведення війни працювали непогано в містах з майже відсутньою обороною, звідки Неджа квапливо відкликав свої війська. Але щоб пробитися до лігва дракона, їй була потрібна справжня артилерія.

— Приємно бачити, що командуєш ти, — Моаґ поплескала великою долонею по плечі Жинь.— А що я тобі казала? Тобі не судилося прислужувати, тим паче таким зміям, як Вейсжа. Такі жінки, як ми, не повинні виставляти свої послуги на продаж.

Жинь засміялася:

— Рада тебе бачити.

Вона говорила серйозно. Жинь завжди поважала грубий і неприкритий особистий інтерес королеви піратів. Моаґ піднялася від повії до правительки єдиного вільного міста в Нікані завдяки безжальному, дивовижному прагматизму, і хоча Жинь дуже добре знала: це означає, що Моаґ не віддана нікому, — все одно поважала її за це.

Що ти маєш для мене? — запитала вона.

Поглянь сама. — Моаґ встромила два пальці в рота й свиснула своїй команді. — Трохи старих іграшок, трохи нових. Гадаю, тобі сподобається.

Упродовж наступної години команда Моаґ і солдати Жинь разом розвантажували десятки ящиків на берег. Моаґ відімкнула і відкинула накривку, показуючи чотири труни, акуратно складені в ряд.

— І це діє? — запитала Жинь.

— Так, якщо говорити, що там жертви чуми.

Моаґ махнула одному зі своїх. Він витяг найближчу труну з ящика, просунув під віко прут і натиснув — віко злетіло. На сонці блиснула щільна купа пороху, гарного й сяйливого. Жинь відчула смішне бажання скупатися в ньому.

— Давній трюк контрабандистів, — сказала Моаґ. — Навдивовижу дієвий. Усі розважливі, але нікому не хочеться вмирати.

— Розумно, — вражена, промовила Жинь.

— Збережіть труни, — запропонувала Моаґ. — З них вийдуть гарні дрова для багать.

Решту дня вони обмінювали труни з мечами, щитами, снарядами й порохом на скарби, зібрані військом Жинь у провінції Барана. Усе це відбувалося на березі річки. Жинь не хотіла підпускати Моаґ до табору — що менше Моаґ довідається про її сили, то краще, — а Моаґ не хотіла занадто далеко відходити від своїх кораблів. Берег річки був буфером, що пом'якшував їхню взаємну недовіру.

Моаґ була ретельною. Вона оглядала кожну річ у кожній скриньці з прикрасами, розтираючи більші частинки між пальцями, щоб визначити їхню цінність, а лише потім схвально кивала своїм солдатам, даючи дозвіл вантажити на борт.

Жинь спостерігала за двома паралельними шеренгами солдатів, які утворилися в процесі обміну. У цьому був приємний символізм. Усі скарби заплилого жиром міста в обмін на вдосталь холодної сталі й пороху, щоб підкорити інші.

— Отже. — Моаґ підвелася, щойно останній ящик вивантажили з її вітрильника. — Тепер до питання оплати.

Жинь здивовано глипнула на неї:

— Про що це ти?

Моаґ показала їй цифри в гросбуху:

— Я щойно відвантажила вдвічі більше озброєння, ніж отримала платні.

— За якими це стандартами? — запитала Жинь. — То ціни зі стелі. Вся твоя система ціноутворення — просто пшик, і зараз ми єдині твої покупці. Навряд чи ти зможеш домовитися з Арлоном.

— Це правда, — сказала Моаґ. — Але міські судді завжди купують. І я впевнена, є чимало місцевих загонів, які шукають способів удосконалити свої оборонні споруди тепер, знаючи, що на них насувається.

— Якщо спробуєш провернути це лайно, — дуже спокійно мовила Жинь, — я тебе вб'ю.

Запала довга мовчанка. Жинь не могла зчитати виразу обличчя Моаґ. Вона була налякана? Розлючена? Розмірковувала, куди завдати удару?

Жинь глянула на пляж, розраховуючи можливі шляхи для відступу. Першим її кроком буде спопелити Моаґ на місці, але доведеться виступити проти «Чорних лілій», кожна з яких може прикінчити її прицільним ударом отруєної шпильки. Якщо вона розширить радіус ураження, то захопить і «Лілій», але ті стоять упереміш із південцями, майже напевно зумисне. Якщо вона вб'є Моаґ, то матиме щонайменше десяток загиблих.

Вона зімкнула пальці в кулак. Жинь може дозволити собі ці втрати, ніхто їй і слова не скаже. Але вона мусить завдати удару першою.

А потім Моаґ голосно й надривно розреготалася, приголомшивши Жинь.

— Тигрячі цицьки! — Моаґ поплескала її по плечу, широко всміхаючись. — І коли це ти встигла відростити такі величезні яйця?

Жинь відчула неймовірне полегшення й натягла на скривлене обличчя усмішку.

Але я прийду по решту, — продовжила Моаґ. — Не одразу, — швидко уточнила вона, помітивши сердитий погляд Жинь. — Я прагну твого успіху, маленька спірлійко. І не підведу тебе. Але починай думати про те, як отримувати прибуток зі своєї імперії.

— Прибуток? — Жинь наморщила носа. — Я ж тут не для того, щоб займатися підприємництвом...

— Правильно. Ти ось-ось очолиш націю, — на обличчі Моаґ майнула знайома Жинь співчутлива жалість. Таким наставницьким поглядом вона дивилася на неї завжди, коли вважала Жинь страшенно наївною. — А націям потрібне срібло, дівчинко. Війна — дороге задоволення. Ти мусиш якось платити солдатам. А потім доведеться розплачуватися з величезною кількістю тих, чиї домівки ти тільки-но зруйнувала. Де їм, по-твоєму, жити? Що їсти? Тобі потрібні матеріали для відбудови поселень. Потрібне зерно, щоб не допустити голоду, бо гарантую: цьогорічний урожай буде гівняний. Ніхто не доглядає полів, коли війна. Люди заклопотані тим, що вони, ну знаєш, біженці.

— Я... — Жинь не знала, що сказати. Вона визнавала, що це реальні проблеми і їй доведеться з ними зіткнутись, але ці труднощі здавалися їй такими віддаленими, що Жинь ніколи по-справжньому не думала про них. Це такі гарні проблеми, бо ж коли це стане важливим, це означатиме, що вона перемогла. Але який сенс мріяти про імперію, коли Неджа досі править південно-східними територіями. — Я не...

— О, не лякайся, — Моаґ підбадьорливо штурхнула її плечем. — Досить скоро ти сидітимеш на троні зі скарбів. Це я тобі й намагаюся сказати. Консорціум хоче бути тут не без причини. Усі ці шовки? Порцеляна? Поклади вольфраму? Антикварні вази? Вони хочуть мати це лайно і платять за нього добрі гроші.

— Але вони не збираються з нами торгувати, — сказала Жинь. — Хіба ні? Ну тобто, якщо ми переможемо, хіба вони не влаштують нам блокаду?

— Влаштують, на папері, відмовившись торгувати з Нікарською імперією, — Моаґ розвела руки у великодушному жесті. — Але в мене вдосталь кораблів, і я знаю достобіса шляхів замаскувати торговельні канали, тож товари не надходитимуть безпосередньо від тебе. Ти завжди можеш знайти спосіб продати те, на що є попит. І звісно ж, собі я братиму певну частку.

Жинь досі була спантеличена.

— Але якщо вони купуватимуть нікарські товари, хіба вони не знатимуть...

— Звісно, знатимуть, — сказала Моаґ. Вона похитала головою, знову співчутливо всміхнувшись. — Усі знають. Але в тому-то й суть мистецтва управління державою. Нації піднімаються й падають, але апетити не змінюються. Повір мені, спірлійко, ти возитимеш призахідницьке зерно за лічені тижні після того, як даси їм копняка зі своїх берегів, а натомість відсилатимеш їм скарби з Арлона. Світом править торгівля. Відправ посланця, коли будеш готова почати.

Бої стали важчими, коли Південна армія просунулася на схід. Жинь цього очікувала. По суті, тепер вона стукала Неджі в двері Вони були лише за кілька місяців ходу від Арлона, і кожне велике місто на їхньому шляху займали добре підготовлені республіканські солдати. Тепер Жинь постійно мала справу з артилерійськими формуваннями, які мали опіумні снаряди, й це змушувало її виявляти дедалі більшу винахідливість у тому, як і коли використовувати шаманів. У половині битв вона взагалі не відсилала Піпадзі чи Дуліня на поле бою, покладаючись на звичайні військові способи розбиття супротивника Здебільшого вона була єдиним шаманом у дії, бо мала вищу терпимість до опіуму, ніж інші. Вона могла витримати двадцять хвилин у безпосередній близькості від диму й за цей час завдати незліченних пошкоджень, перш ніж буде змушена відступити.

Бої стали запеклішими. Оборонці вже не здавалися так швидко і значно частіше билися на смерть, намагаючись забрати з собою якомога більше південців. Кількість загиблих і поранених серед солдатів Жинь, що колись обраховувалася десятками, тепер зросла до тризначних цифр.

Але Жинь тішилася, що війська Неджі такі страшенно повільні. Зовсім не мобільні Це були стаціонарні оборонці: вони застрягали за мурами й захищали їх як могли, але навіть не намагалися завдати удару з тилу, що могло б спричинити Південній армії справжні труднощі.

— Мабуть, це тому, що вони обтяжені тоннами призахідницького спорядження, — припустив Кітай. — Колісні аркебузи, численні гармати, всі ці важезні штуки. Їм бракує транспортної підтримки, щоб везти це з собою, тому вони завжди прив'язані до місця.

Це перетворювало війська Неджі на нерухомі цілі й компенсувало технологічну нерівність: його солдати лишалися в окопах з важкими машинами, а загони Жинь були швидкі, рухливі й завжди наступали. Це була ніби боротьба черепахи і вовка — одна відступала в дедалі менший панцир, другий чатував на кордонах, чекаючи першої-ліпшої слабкості, щоб напасти.

Це було Жинь до вподоби. Зрештою, їх з Кітаєм і Неджею вчили ще з першого року в Сінеґарді, що завжди, завжди краще наступати.

Попри все сильніший опір, тиждень за тижнем вони продовжували відвойовувати території, а землі Неджі скорочувалися.

Жинь знала, що поразки Неджі — не зовсім його провина. Він успадкував Республіку розрізненою, сповненою образи на його батька. Тим паче, величезна, неповоротка армія Неджі була виснажена боротьбою в громадянській війні, яка мала швидко скінчитися. Його внутрішнє коло ставало все меншим, скоротившись тепер до призахідницьких аташе, які сипали в'їдливими коментарями про те, як Неджа ось-ось втратить країну, а також колишніх радників Вейсжі, які нарікали, що він — не батько. До Жинь доходили чутки, що після подій на горі Тяньшань Неджі довелося розбиратися вже з двома спробами державного перевороту, і хоча він швидко кинув винних за ґрати, кількість недоброзичливців зростала.

Що важливіше, він втрачав підтримку народу.

Більшість нікарської еліти — аристократи, провінційні чиновники, міські бюрократи — лишалися відданими Арлону. Але селяни не мали міцної прихильності до Республіки. Вони не отримували фінансової вигоди від нової торговельної політики Неджі, а тепер, скуштувавши життя під призахідницькою окупацією, були схильні підтримувати єдину альтернативу.

Як наслідок, коли Жинь рушила на південь, то зіткнулася з неабиякою розвідувальною мережею. У сільській місцевості всі тісно пов'язані одне з одним. Базарні чутки — основа для важливої інформації. Байдуже, що її нові джерела не були учасниками розмов на високому рівні і що ніхто з них не бачив мапи з розташуванням військ. Вони на власні очі бачили події.

«Три колони перетнули річку дві ночі тому» — повідомляли вони.

«Ми бачили юзи з порохом, які сьогодні вранці вирушили на схід».

«Вони будують тимчасові мости через річку на цих двох перехрестях».

Значна частина цих наземних, наочних розвідданих була марною. Селяни не були підготовленими шпигунами й не вміли малювати точних мап, а ще часто прикрашали свої розповіді для драматичного ефекту. Але вони брали обсягом інформації. Коли Жинь отримувала повідомлення щонайменше від трьох різних джерел, вони з Кітаєм могли скласти їх докупи в доволі точну й вичерпну картину того, де Неджа розташовує оборону і де він планує завдати удару.

І знов-таки це підтверджувало те, в що Жинь вірила ще від початку кампанії: нікарські вихідці з півдня слабкі, але численні, а ще згуртовані, й вони можуть руйнувати імперії.

— Неджа не може робити це зумисне, — промовив Кітай якось увечері після того, як ще одне місто в провінції Зайця, навіть не пискнувши, впало до рук південців. — Наче й не намагається.

Жинь позіхнула:

— Не виключено, це все, що він може.

Кітай насторожено глянув на неї:

— Не дери кирпу.

— Так, так.

Жинь знала, що насправді не слід сприймати їхню перемогу як належне. Вони обоє чудово розуміли, що численні успіхи південці здобули значною мірою тому, що Неджа просто не міг розпоряджатися такою ж кількістю військ і ресурсів.

Але чому?

Вони припускали, що на цьому етапі основною стратегією Неджі було осісти в Арлоні й зосередити там війська. Але, звісно ж, він розумніший і не став би складати всі яйця в один кошик. Арлону пощастило з кількома природними лініями оборони, але примирення з облогою так рано просто кричало або про відчай, або про безрозсудство.

— Він упевнений у чомусь, — збентежено промовив Кітай. — Інакше єдине можливе пояснення всього цього — в тому, що він збожеволів, у нього мусить бути якийсь козир у рукаві.

Жинь спохмурніла:

— Гадаєш, більше дирижаблів?

Але це здавалося малоймовірним. Якби Неджа отримав додаткову допомогу від призахідників, то вже скористався б нею для повітряних атак, поки вони ще були на відкритій, віддаленій місцевості, а не неподалік його любої столиці.

— Може, він ставить усе на Дракона? — припустила Жинь. — Або якусь нову військову технологію, смертоноснішу навіть за шаманізм?

— Або військову технологію, здатну протидіяти шаманізму, — сказав Кітай.

Жинь різко поглянула на нього. Він промовив це надто швидко — це була не здогадка.

— Тобі щось відомо?

— Я, гм, не впевнений.

— Неджа про щось розповідав? — наполягала Жинь. — У Новому місті, коли Петра.. Ну тобто... невже він...

— Він не знав, — Кітай знічено смикав себе за волосся. — Петра нічого йому не розповідала Він проходив її... ну, тести. Призахідники давали йому зброю. Таку запропонували угоду, і він пристав на неї. Вони не вважали, що він мав право знати, що саме вони досліджували.

— Він міг брехати.

— Міг. Однак я бачив, як Неджа бреше. І це було не воно. Це був просто відчай.

— Але Петра нічого такого винайти не могла, — гнула своєї Жинь. — У них нічого немає. Їхня теологія хибна. Їхнього Творця не існує. Якби в них було якесь антишаманічне знаряддя, вони використали б його для захисту свого флоту, але ні. У них є лише звичайна зброя — порох і опіум, а цьому ми протидіяти вміємо. Чи не так?

Кітай вагався:

— Це з того, що ми знаємо.

Розчарована, Жинь схрестила руки на грудях:

— Обери бік, Кітаю. Ти щойно сказав, що немає доказів...

— Але й доказів відсутності такої зброї також немає. Я просто міркую про таку ймовірність, бо ми мусимо її враховувати. Якщо в Неджі немає в рукаві нічого такого, то досі його стратегія була абсолютно безглуздою. А ми не можемо рухатися далі, припускаючи щодо нього найгірше.

— Тоді що? Хочеш змінити маршрут з Арлона?

Кітай поміркував.

— Ні. Я не вважаю, що нам слід змінювати загальну стратегію. Ми продовжимо відвойовувати землю. Продовжимо накопичувати ресурси. І з огляду на наявну інформацію, візьмемо Арлон за розкладом. Але я кажу, що нам треба бути обережними.

— Ми завжди обережні.

Він втомлено поглянув на неї:

— Ти розумієш, про що я.

На цьому вони й розійшлися. Говорити більше не було про що: без доказів вони нічого не могли вдіяти.

І Жинь вважала Кітая параноїком.

А якщо Неджа не має якоїсь таємної зброї? Якщо йому просто судилося програти? Вона не могла позбутися відчуття, що, можливо — лише можливо, — закінчення цієї історії неминуче. Зрештою, останні декілька місяців прояснили: її не можна розбити. Бій за боєм, перемога за перемогою вона дедалі більше переконувалася, що їй суджено правити Імперією. Бо як інакше пояснити низку нечуваних, неймовірних перемог і порятунків? Вона пережила Спір. Голінь Ніїс. Лабораторію Шіро. Провела армію через тривалий похід. Вийшла переможницею з гори Тяньшань. Вона перехитрила й пережила муґенців, Тріаду і Вейсжу. І тепер має здолати Неджу.

Звісно, вона не могла лишити все на розсуд долі Не могла припинити ретельно готуватися до кожної битви лише тому, що ще не програла жодної. У нікарській історії було повно дурнів, які уявляли себе королями. А коли удача від них відверталася, вони помирали, як і всі.

Саме тому вона ніколи не говорила про ці відчуття Кітаю. Знала, що він сказав би: «Та годі, Жинь. Ти втрачаєш відчуття реальності Боги не обирають собі переможців. Усе влаштовано не так».

І хоча раціональною частиною розуму вона це розуміла, Жинь однаково знала, що щось змінилося, коли вона спустилася з гори Тяньшань, коли пережила вибух, який убив найвидатніших постатей нікарської історії і мало не дочиста знищив призахідницький флот. Течії історії мінливі Раніше вона не вірила в долю, але з кожним днем дедалі більше утверджувалася в цьому знанні сценарій світу тепер повністю й незмінно забарвлений яскравим багряним розчерком.

Найбільше в південно-східній кампанії Жинь подобалось, як Південна армія повільно присвоює, опановує військові технології призахідників. Вона навіть гру вигадала: основним правилом було те, що загін, який повертався з активного завдання з найбільшою кількістю справного призахідницького спорядження, отримував подвійну порцію їжі.

Спорядження, яке вони отримували, здебільшого мало дрібні вдосконалення порівняно з тим, яке в них уже було: точніші компаси, міцніші планки для лікарів, надійніші осі для возів. Часто знаходилися й штуки, з якими вони й гадки не мали, що робити: маленькі лампи без ґноту, які вони не знали, як запалити; кулі, що цокотіли й скидалися на годинники, але стрілки на них вказували на незрозумілі літери й цифри; стрекотливі міні-дирижаблі, які Жинь вважала поштовими, але не могла підняти в повітря. Вона почувалася дурепою, знову й знову крутячи прилад у руках, не здатна знайти контрольні панелі, щоб його запустити. Кітаю це вдавалося трохи краще — він зрештою визначив, що лампи активуються комбінацією доторків, — але навіть він зневірювався з машинами, які немовби працювали на самій магії.

За майже п'ять кілометрів від Бобая, нещодавно покинутої республіканської позиції, вони знайшли під тонким шаром землі нашвидкуруч поховані ящики зі справними аркебузами.

— Та щоб мене, — пробурмотів Кітай, коли вони зняли кришку з першого ящика. — Вони ж майже новісінькі.

Жинь узяла аркебузу з купи й зважила в руці. Вона ще ніколи не тримала їх у руках — не сміла. Сталь була крижаною на дотик. Аркебуза виявилася важчою, ніж Жинь уявляла, і вона відчула приплив поваги до призахідницьких солдатів, які волочать їх за собою під часу бігу в битві.

Вона глянула на Кітая, який стояв навколішках і з відвислою щелепою оглядав зброю. Вона знала, про що він думає.

Це все змінює.

Вони могли здійснити задумане з мінімальною кількістю постраждалих. У лавах Південної армії було лише кілька десятків лучників, і їхня чисельність не збільшувалася. Новачку знадобилося б декілька тижнів, щоб навчитися стріляти з лука як слід, а ще місяці, якщо не роки, — щоб стріляти з потрібною точністю. Лучництво вимагає колосальної сили в руках, а надто якщо стріли повинні пробивати броню.

Найкращим, що вони мали після стріл, були полум'яні списи нещодавній винахід республіканців, про який Кітай почув, коли був у Новому місті, а потім винайшов наново. Це були трубки з шістнадцяти шарів тонкого паперу, трохи довші за півтора метра, набиті вербовим вугіллям, сіркою, селітрою та уламками заліза Списи могли вистрілювати полум'ям майже на три метри після запалювання, але для активації однаково потребували готового джерела вогню, а ще могли легко вистрілити не в той бік і часто вибухали в руках стрільців.

А от аркебузи потребували менше сили в руках, аніж луки, і були надійнішими за полум'яні списи. Як багато часу потрібно, щоб навчити солдатів стріляти? Тижні? Можливо, дні, якщо вони більше ні на що не витрачатимуть часу? Якщо Жинь вдасться отримати всього двадцятьох-тридцятьох солдатів, які бодай наполовину вмітимуть вправлятися з аркебузами, це відкриє для них чимало нових стратегій, про які раніше південці могли лише мріяти.

— Як гадаєш, ти зможеш з'ясувати, як ними користуватися? — запитала вона в Кітая.

Він прицмокнув, провівши пальцями про металевих дулах:

— Дай мені час до заходу сонця.

Ще навіть не вечоріло, а Кітай уже покликав її на галявину, порожню, за винятком десятка розібраних аркебуз, розкладених на траві Крихітні світлі виїмки поцяткували стовбури всіх дерев поблизу.

— Насправді все доволі просто, — говорячи, Кітай показував на різні частини аркебузи. — Я припускав, що доведеться допитати когось із призахідницьких полонених, але насправді сама будова розкриває її функціонування Дуже розумний винахід. По суті, це мініатюрна гармата — заштовхуєш трохи пороху в ствол, і сила вибуху виштовхує свинцеву кульку.

— А як працює спусковий механізм?— запитала Жинь — Щоразу потрібна іскра?

Їй це здалося незручним, навіть неправдоподібним, бо ж призахідники стріляли без намацування кременя.

— Ні, не потрібна,— сказав Кітай. — Вони вигадали дещо розумне з сірниками. Тут уже є плавкий запобіжник — його можна запалити до виходу на поле А потім, коли ти готова стріляти, натискаєш на оцей важіль, і він занурює сірник у порох. Клац, бух... — він потягся до цілих аркебуз. — Ось, я зарядив оцю. Хочеш спробувати?

Вона змахнула культею:

— Не впевнена, що зможу.

— Я прицілюся замість тебе.

Він став позаду Жинь і обхопив її руками за тулуб, направляючи дуло в товсте дерево на іншому боці галявини.

— Готовий, коли ти готова.

Вона стиснула пальці навколо металевого запору:

— Мені просто натиснути?

— Ага. Переконайся, що міцно стоїш: буде віддача в плече. Пам'ятай, це мініатюрний вибух гармати. І натискай із зусиллям, спусковий гачок доволі тугий, щоб не допускати випадковою вогню.

Жинь зігнула коліна, як показав Кітай, глибоко вдихнула і натиснула на гачок.

Галявину розітнув постріл. Рушницю відкинуло назад їй у груди, і вона відсахнулася, але міцна хватка Кітая врятувала її від зламаних ребер. З дула курився дим. Вона відвернулася, відкашлюючись.

— Це один з недоліків, — сказав Кітай, холи дим розвіявся. — Не одразу бачиш, чи поцілив у щось.

Жинь закрокувала до дерева по той бік галявини, де в повітрі клубочився дим, ніби маленькі дракони. Кулька поцілила чисто, глибоко врізавшись у центр стовбура Жинь просунула палець у жолобок. Він занурився в деревину аж до третього суглоба, доки вона вже не змогла штовхати його далі, але навіть так не відчула кульки.

— От же офігенно, — сказала вона.

— Знаю, — відповів Кітай. — Я спробував вистрілити і по броні Ми бачили, що ці штуки роблять із плоттю, але вони пробивають і сталь.

— Бля. Скільки часу потрібно на перезарядження?

— Зараз мені треба пів хвилини, — сказав Кітай. — Буде швидше, коли наб'ю руку.

Отже, це означає три, а то й чотири постріли за хвилину. Навіть близько не така швидкість, на яку спроможна Венка за такий час, але суттєво вища смертоносність аркебуз це з надлишком компенсує.

— Скільки з твоїх пострілів лягали бодай трохи близько до цілі? — запитала вона.

Кітай сором'язливо стенув плечима:

— Ох. Один із шести влучав у стовбур. Я це поліпшу.

— А скільки цих куль ми зайшли?

— Три коробки. Десь дві сотні куль у кожній.

Жинь зсунула брови:

— Кітаю.

Він зітхнув:

— Я знаю. Нам не вистачить.

Вона замислилася на мить, щоб подумки підрахувати. Тридцять солдатів з аркебузами, які стріляють з амбітною швидкістю три постріли на хвилину, вичерпають запас боєприпасів менш ніж...

— За шість-сім хвилин, — сказав Кітай. — Кулі в нас закінчаться за шість-сім хвилин.

— Я саме рахувала.

— Звісно, рахувала, просто я подумав, що можу трохи пришвидшити розрахунки. Так, це проблема, — він потер підборіддя. — У тому місті, яке ми проминули минулого тижня, були зброярні Ми могли б виготовити снаряди, розплавити непотрібний метал...

— Який непотрібний метал? — запитала Жинь.

Їм уже бракувало мечів, і вони обоє знали, що нерозумно обмінювати мечі на кулі, якщо переважна більшість їхніх солдатів значно дієвіші в ближньому бою.

— Тоді треба їх якось отримати, — сказав Кітай. — Або викрасти боєприпаси. Але це буде важко. Досі їм непогано вдавалось охороняти свою зброю, а ці аркебузи — радше щаслива знахідка...

— Зачекай! — Їй дещо спало на думку.— Майстер Ірдаях колись давав нам таку загадку. Майже точнісінько таку ж.

— Яку?

— А ти не пам'ятаєш? Що ти робиш, коли потребуєш боєприпасів ворога? — вона штурхнула його ліктем. — Ну ж бо!

Він похитав головою.

— Жинь, це спрацювало б зі стрілами.

— Чого? Принцип той самий.

— Сталеві кулі — це інше, — наполягав він. — Вони деформуються від сили пострілу. Не можна просто зібрати їх і засунути назад у дуло.

— Тоді ми їх переплавимо, — не здавалася вона. — Чому це так неймовірно? Призахідники люблять постріляти. Їх буде неважко спровокувати, нам просто треба дати їм привід. А ще ми ось-ось вдаримо по данниках, а це означає...

— Це не спрацює, — перебив її Кітай. — Та годі. У них кращі підзорні труби, ніж у нас Солом'яні цілі будуть надто очевидні, вони зрозуміють, що то опудала.

— А ми, — сказала вона, — просто використаємо дещо справжніше.

Тож через три дні вони вже прив'язували трупи до щогл і перил опіумного вітрильника. Жинь збагнула, що найголовніше — поєднання цвяхів і мотузки. Мотузка чудово виконувала свою функцію, але була надто помітна навіть для неозброєного ока. А цвяхи вона могла загнати крізь плоть і легко сховати під шарами одягу. Кожен, хто достатньо довго спостерігав би за вітрильником у підзорну трубу, збагнув би, що то трупи, але Жинь сподівалася, що республіканські артилеристи надто тішитимуться нагоді натиснути на спусковий гачок.

Заповнивши верхню палубу достатньою кількістю трупів, щоб вітрильник здавався керованим, вони відправили його вниз річкою з єдиним стерновим, перед яким стояло завдання не допустити, щоб судно врізалося в берег. Вони обрали широкий, стрімкий потік з достатньо швидкою течією, яка б понесла вітрильник за межі зони ураження республіканців до того, як хтось спробує взяти його на абордаж.

— Чорт, — Жинь витерла руки об туніку, спостерігаючи, як вітрильник зникає з очей. — Цей сморід не вивітриться й за декілька днів, правда ж?

— А яка різниця? — сказав Кітай. — Нам ще вирізати кулі.

Коли вони нарешті підійшли до південного кордону провінції Зайця, то побачили, що на них там чекає посланець із листом від Венки. Вони з Чоланом надсилали оновлення впродовж усієї кампанії. Як і передбачалося, вони доволі легко просувалися на північ. Роботи в них було небагато. Схоже, Неджа підкликав свої війська і зі сходу, і з півночі, зосередивши єдиним фронтом у провінції Дракона. Досі в посланнях Венки містилися радісні новини стосовно захоплених міст, поставок історичних артефактів, які вона знаходила в суддівських маєтках, а також зрідка до листа додавався ще ящик зброї від відомих ковалів з провінції Тигра.

Коли обидва підрозділи Південної армії наблизилися до центру, листи від Венки надходили чимраз швидше. Тепер Венка і Чолан були на відстані якогось тижня верхи — достатньо близько, щоб зійтися біля Арлона в спільній атаці.

— Цьому листу шість днів, — посланець передав Жинь сувій. — Вона хоче швидкої відповіді.

— Зрозуміло, — сказала Жинь. — Зачекай надворі.

Посланець коротко кивнув і вийшов з командного намету. Жинь перевірила, чи відійшов він достатньо далеко, щоб не чути їхньої розмови, а потім зубами розірвала печатку на сувої.

— Драґаб? — запитала Жинь. — Це де?

— Невеликий аванпост на південь від Сюджоу, — Кітай читав сувій через плече Жинь. — А саме в Сюджоу, я гадаю, нас і збирається зустріти Республіка.

— Але це...— Жинь не договорила, намагаючись розставити на уявній карті позиції південців і республіканців. Не виходило. Ввесь цей час вони припускали, що Неджа триматиме солдатів у самому місті, де Червоні скелі й канали дають йому очевидні переваги. — Чому він вирушив на північ?

— Можу назвати три ймовірні причини, — сказав Кітай. — По-перше, Сюджоу розташоване над низьким гірським переходом, що обмежує поле бою до протилежної скелі та широкої ущелини під нею. По-друге, зараз сезон мусонів, і коли почнуться зливи, вода перекриє перехід І потрете, це наш єдиний шлях до Арлона.

— Неправда, — сказала вона. — Ми можемо зрізати, є шляхи через ліс...

— Так, але з такими розбитими дорогами, що ми не зрушимо жоден віз із важкою артилерією, а потім однаково доведеться спускатися з гір, і ми будемо відкриті для їхніх лучників. Неджа знає, що ми йдемо за ним. І намірився задушити нас у горах, де твої шамани не зможуть вдарити прицільно, а тому бій переросте у звичайну бійню.

То це не останній, розпачливий крок, — сказала Жинь. — Це запрошення.

І якого ж біса Південна армія має його прийняти?

Ще навіть коли це питання не злетіло з її вуст, відповідь стала очевидною. Вони повинні зробити наступним бойовищем Сюджоу лише тому, що це не Арлон.

Сила Неджі зростає, що ближчий він до джерела води. Під Червоними скелями, де Мужвей розливається на канали, які оточують кожен сантиметр Арлона, він майже непереможний. Він буде просто біля гроту Дракона. Сюджоу — їхній останній і найкращий шанс перемогти Неджу, відділивши його від бога.

Жинь бачила, як Кітай стиснув вуста, й збагнула, що він усвідомив те саме. Може, Сюджоу й основна стратегія Неджі, але і їхня також.

Він кивнув на сувій:

— Дамо йому те, чого він хоче?

Жинь ненавиділа це формулювання. Вибір був нестерпним. Неочікуваним їй не подобалася думка про зустріч із суперником на території, яку обрав він, за найменш вигідних стратегічних умов.

І все ж глибоко всередині вона відчувала пекучу іскру захвату. Досі це була не справжня війна, а низка сутичок із боягузом, який відступав. Досі кожна перемога не означала нічого, крім палива для тієї миті, коли вони нарешті зустрінуть істинний опір. Це було останнє випробування. Жинь хотіла виступити проти найкращої стратегії Неджі й побачити, хто переможе.

— А чому ні? — нарешті промовила вона. — Неджа нарешті виставив фігури на дошку. То зіграймо.

Вона вийшла з намету, щоб покликати посланця. Він простяг руку, очікуючи письмової відповіді, але вона похитала головою.

— Я говоритиму стисло. Перекажи Венці якомога швидше вирушати до Драґаба Ми чекатимемо.

Розділ 27

— Бачу, ти знайшла швачок, — Венка ковзнула поглядом по акуратних брунатних формах Південної армії, щойно спішилася й потиснула Жинь руку в привітанні. — А мені таку видадуть?

— Звісно, — озвалася Жинь. — Вона вже чекає на тебе в наметі.

— З генеральською стрічкою і всім іншим?

— Це ти так просиш про підвищення? — запитав Кітай.

— Я щойно передала вам у руки північ, — сказала Венка. — А це, зауваж, половина цієї довбаної країни. Звання «генерал Сжин» трохи затримується, тобі не здається?

— Якщо відверто, — сказала Жинь, — я думала, що ти вже й сама призначила собі це звання.

— Якщо відверто, — повторила за нею Венка, — призначила.

Вони всміхнулися одна одній.

Війська Венки і Чолана влилися в табір південців у Драґабі, спрагло накинувшись на свіжу їжу біля багать. З північної експедиції вони повернулися майже з тією ж чисельністю — а це виняткове досягнення з огляду на те, що міліція провінції Собаки впродовж усієї історії заробляла на життя в битвах проти значно гірше підготовлених загарбників із Внутрішніх держак А ще вони привезли дари — багато возів з обладунками, мечами й щитами, викуваними в кузнях провінції Тигра.

Поївши, Венка та Чолан приєдналися до Жинь і Кітая на підлозі командного намету, схилившись над розстеленою між ними малою, щоб скласти докупи розвіддані.

Це дивна гра, — Венка позначила республіканські загони блакитним чорнилом уздовж східного краю ущелини Сюджоу. — Я справді не розумію, чому він просто не зібрав усю оборонну міць в Арлоні, а надто якщо йому підвладна та срана річка.

— Згодний, — сказав Кітай. — Але ми вже про це думали. Він хоче викинути з рівняння Фенікса.

— Навіщо? Лише заради того, щоб ми зійшлись у ближньому бою? — запитав Чолан.

— І через дощ, — сказала Жинь. — Він може прикликати дощ, може зробити його такою сильною зливою, як йому лише заманеться. Спробуй підтримувати полум'я, коли з неба ллє мов з відра.

Декілька секунд усі мовчки роздивлялися малу.

Битва за Сюджоу мала стати грою у воєнну тактику і вкрай цікавою головоломкою, чого Жинь не могла не визнати. Ніби екзаменаційне запитання, яке вона могла отримати від майстра Ірдзяха. Сюджоу — місце бою. Обмежувальні умови відомі. Дощ не на користь обом арміям, оскільки не лише гасить полум'я, а й мочить порох. У Неджі численніша армія, кращі артилерійські ресурси, а також свіжіші солдати, бо їхній похід був коротший. Неджа має дощ. А Жинь має шаманів, про яких Неджа не знає, і вона може дістатися до Сюджоу першою.

За таких обставин усе це складалося в переможну стратегію.

Через хвилину Венка зітхнула:

— Тоді до чого це все? Лише заради виснаження? Чи ми просто битимемося в багнюці до останнього?

Цього ніхто не хотів. Жоден гарний командир не покладатиметься на чисту, бездумну боротьбу. Цілком імовірно, що основний удар припаде на мечі, списи й щити, але треба знайти якийсь козир, приховану перевагу, про яку не подумав Неджа.

Раптом Кітай здушено захихотів.

— Що? — запитала Жинь. Вона щось пропустила — він побачив щось, чого вона не помітила. Але це не мало значення. Кітай розгадав загадку, і саме це їй потрібно.

— Це дуже розумно, — сказав він. — Віддай Неджі належне. Він скоротив кількість факторів у грі, щоб єдино важливими стали ті, де він має перевагу. Він прибрав із шахівниці майже всі фігури.

— Але? — наполягала Жинь.

— Але про одну річ він забув, — Кітай постукав себе пальцем по лобі. — Я завжди розгромлював його в шахових партіях.

Сюджоу було містом могил. Червоний Імператор побудував його як імперський цвинтар, останній притулок для улюблених генералів, радників, дружин і наложниць. Він доручив найталановитішим скульпторам, архітекторам і садівникам збудувати на гри території величний пам'ятник його режиму, і з плином десятиліть те, що задумувалося як єдине кладовище, розрослось у меморіал завбільшки з ціле місто. Сюджоу стало місцем, де всім заправляє смерть: тут мешкали ремісники, які підтримували чистоту на могилах, курили пахощі, розігрували ритуальні вистави для упокоєння мстивих привидів і виготовляли з паперу складні будинки, одяг і меблі, які потім спалювали як підношення, щоб померлі отримали їх у загробному житті. Навіть після падіння режиму Червоного Імператора доглядальники не втратили роботи, а платив їм той чи інший правитель з пошани до померлих.

— Можете собі уявити, наскільки давня цивілізація все це побудувала? — Кітай пройшовся пальцями по надзвичайно добре збереженому вапняку, коли вони йшли центром цвинтаря, вишукуючи вигідні позиції для своїх артилеристів. — У них не було нічого схожого на сучасні інструменти. Та вони заледве оволоділи математикою.

— Тоді як їм це вдалося? — запитала Венка.

— Чиста людська праця. Коли не можеш щось подужати розумом, то просто кидаєш на це тіла, — Кітай показав на віддалений кінець цвинтаря, де з ущелини бовваніла дванадцятиметрова статуя Червоного Імператора. — У тій статуї — кістки. Насправді, кістки, мабуть, є в усіх статуях. Червоний Імператор вірив, що людські душі вічно зберігатимуть будівлі структурно непорушними, тож коли робітники закінчили вибивати його обличчя в камені, він наказав їх зв'язати і кинути в порожню серцевину.

Жинь здригнулася:

— Я вважала, що він не був релігійним.

— Він не був шаманом. Але страшенно забобонним, — Кітай махнув на пам'ятники навколо них. — Уяви, що ти живеш на землі почвар і спірлійців. Чому б тобі не повірити й у закляття?

Жинь підняла голову, щоб роздивитися Червоного Імператора Його обличчя трохи затерлося під дією вітрів і дощів, але достатньо добре збереглося, щоб вона могла розрізнити окремі риси. Він був такий самий, як на копіях офіційних портретів, які вона бачила суворий, неусміхнений чоловік, у чиєму погляді не було доброти. Жинь припускала, що, певно, він був жорстоким. Той, хто намірився згуртувати розрізнені, ворогуючі частини Нікані в єдину імперію, мусив володіти залізною волею. Він не міг схилитися чи зламатися. Не міг іти на компроміси — він витворював світ відповідно до своїх уявлень.

Його перша дружина стояла на протилежному краю гробниці. Зимова Імператриця славилася вродою й сумовитістю. Вона народилася з такою неможливою, божественною красою, що Червоний Імператор викрав її ще дитиною і тримав при своєму дворі. Там постійні ридання лише посилили її красу, бо її брови й губи вигиналися так звабно, що Червоний Імператор дивився, як вона плаче, зачарований і пробуджений.

За легендами, вона була прекрасною, коли страждала, і ніхто не розумів, що вона згорає від серцевої хвороби, аж доки одного дня вона не впала в саду, марно хапаючись скоцюрбленими пальцями за білі груди. У давніх оповідях це вважалося романтичним.

Але Жинь упізнала кам'яне обличчя на іншому боці гробниці І це не була, не могла бути Зимова Імператриця.

— Це Теардза, — вражена, пробурмотіла вона.

— Спірлійська королева? — Венка наморщила носа. — Про що це ти?

Жинь показала.

— Поглянь на шию. Бачиш кулон? Спірлійський.

Вона вже бачила цей півмісяць у снах. Бачила його на шиї в Алтаня. Вона знала, що їй не здалося, — ці видіння навічно закарбувалися в розумі.

Чому ж Червоний Імператор назвав Теардзу своєю Імператрицею?

Невже це правда, що вони були коханцями?

Але в усіх легендах ішлося, що він намагався її вбити. Що він відправив найманців одразу після їхнього знайомства Він безліч разів намагався стяти їй голову на полі бою. Так боявся її, що сховався на острові, зусібіч оточеному водою. А коли вона померла, перетворив її острів на колонію, а її народ зробив рабами.

І все ж Жинь підозрювала, що й коханці могли виявляти таку жорстокість одне до одного. Хіба Жиґа не кохав Дадзі? А Дзян — Цевері?

Хіба Неджа колись не кохав її?

— Якщо це Май'жиннень Теардза, — сказав Кітай, — то це історія, яку ніхто й ніколи не записував.

— Лише тому, що Червоний Імператор викреслив Теардзу з історії, — сказала Жинь. — Викреслив так ретельно, що ніхто навіть не впізнає її обличчя.

Вона не могла не поважати цього чоловіка. Коли підкорюєш так абсолютно й цілковито, можеш змінювати хід усього. Можеш визначати, що люди розповідатимуть про тебе поколіннями.

«Коли вони співатимуть про мене, — вирішила вона, — Неджа не удостоїться навіть згадки».

Під її керівництвом Південна армія закінчила підготовку до прибуття Неджі. Вони сховали гармати за кожною статуєю. Викопали траншеї й тунелі. Обклали укріплення мішками з піском. Визначили цільові точки для Дуліня, знайшовши слабкі місця в камені, через які вся споруда могла обрушитися на республіканську армію.

А потім залягли в очікуванні.

Злива почалася того ж вечора і не вщухала всю ніч. Великі краплі барабанили невмолимою стіною, що перетворювала землю під ногами на таку ковзку багнюку, що довелося підпирати вози камінням, аби колеса намертво не вгрузли. Жинь сподівалася, що такий сильний дощ до ранку спустошить хмари, але барабанення лише посилювалося. На світанку сіра пелена над Сюджоу нітрохи не потоншала.

Жинь спробувала трохи поспати, але за такого стукоту дощу по намету це було неможливо. Вона облишила намагання й перечікувала ніч, сидячи зовні й не зводячи очей з гробниці під статуєю Теардзи.

Неджа правий, атакувавши в сезон мусонів. Сьогодні від її полум'я небагато користі, воно може хіба що зігріти її саму. Жинь перевіряла це всю ніч, випускаючи полум'яні арки в нічне небо. Вони з шипінням згасали за лічені секунди. Вона ще могла спопелити будь-кого в безпосередній близькості, але в запеклому бою це не допомогло б. Гармати й аркебузи за такої погоди також не матимуть і половини своєї ефективності: запали загорятимуться вічність. Для обох сторін це означало використання передусім грубої, примітивної, знайомої зброї: мечів, стріл і списів.

Сьогодні переможця визначатиме стратегічна майстерність. І Жинь мимовільно вже не могла дочекатися миті, коли побачить, із чим же до неї прийде Неджа.

Сонце вже високо піднялося в небо. Солдати Жинь були бадьорі, озброєні й готові до бою, але від вартових не надходило жодних звісток. Вони ще годину чекали в напруженому передчутті. А потім дощ раптово посилився від гучного стукоту до шаленого гуркоту.

Це могла бути просто витівка природи, але Жинь сумнівалася. Все сталося надто раптово. Хтось прикликав той дощ із небес.

— Він тут, — вона підвелась і помахала своїм офіцерам. — Готуйте стрій.

За декілька секунд вартові помітили те, про що вона вже знала, і над гробницею відлунням рознеслися кілька сигналів горна.

Республіканська армія показалася на іншому боці ущелини, збираючись біля ніг Червоного Імператора.

Жинь роздивлялася передову в підзорну трубу, аж доки помітила Неджу, який ішов на чолі свого війська. Він мав дивне, гібридне вбрання: на грудях виднілася тканина знайомого синього кольору з пластинчастим обладунком Армії Дракона, але руки й ноги були обгорнуті якоюсь бронею з металевих пластин, що накладались одна на одну. Вони здавалися незручно важкими. Плечі Неджі, зазвичай так зарозуміло розпрямлені, немовби осунулися.

— Що то в нього навколо зап'ястків? — запитав Кітай.

Жинь примружилась і глянула в підзорну трубу. Вона лише туманно розгледіла золоті браслети навколо обох зап'ястків Неджі Ці прикраси не виконували жодної функції, що могла її стривожити, — вони не здавалися частиною його обладунку, і вона навіть уявити не могла, як їх можна використати в бою.

Вона опустила підзорну трубу. Ще одна пара золотих браслетів виднілася поверх його черевиків.

— Вони були у нього в Арабаку?

— Та наче не пам'ятаю, — сказав Кітай. — Але пригадую, що якось помітив ці дивні шрами, просто навколо...

— Він нас побачив, — різко промовила Жинь.

Неджа також дістав підзорну трубу. І дивився просто на них.

Жинь приголомшила симетричність цієї сцени. Вийшла б непогана картина: два ворожих війська під статуями, які могли б бути їхніми богами-охоронцями. Теардза і Червоний Імператор, спірлійка проти завойовника, нові учасники в конфлікті минулих століть, який не згас, а продовжився, відлунюючи крізь історію.

Донині. Допоки хтось із них не покладе йому край, на краще чи на гірше.

Неджа підняв руку.

Жинь напружилася. Кров бухкала у вухах, знайома, п'янка адреналінова лихоманка бриніла в тілі.

То он як усе почнеться. Ані обміну люб'язностями, ані обов'язкової спроби перемовин — лише битва. Неджа опустив руку» і його військо рушило вглиб ущелини, тупаючи по землі.

Жинь повернулася до командира Міраги;

— Відсилай черепах.

У нікарській історії зазвичай на обстріл лучників було заведено реагувати, відправляючи передові загони під щитами, щоб вони прийняли основний удар на себе. Десятки гарантованих смертельних поранень вигравали час, щоб інші воїни врукопашну пробилися крізь лінію ворога Але Жинь не мала десятків вільних тіл, якими можна пожертвувати.

Тому задіяли черепах. Це був один із нещодавніх винаходів Кітая. Надихнутись броньованими, закритими човнами республіканського флоту, він спроектував невеликі транспортні засоби, схожі на вози, що могли витримати майже будь-який обстріл. Кітай не мав ані часу, ані ресурсів збудувати щось складне, тож зібрав черепах із дерев'яних столів, мокрих бавовняних ковдр і уламків призахідницьких обладунків, і все це вкупі стримувало більшість випущених снарядів.

Одну за одною вони викотили їх із гробниць в ущелину. І, ніби за командою, лучники Неджі пустили залпи, і стріли цяткували поверхню черепах, аж доки ті не стали схожими на їжаків.

— Вигляд у них дурнуватий, — пробурмотіла Жинь.

— Заткнися,— озвався Кітай.— Свою функцію вони виконують.

Республіканські снаряди влучно вдарили в ціль двічі, піднявши двох черепах у повітря, немовби полум'яні кулі Інші броньовані машини безстрашно повзли далі. Повітря наповнила симфонія свистячих звуків, коли Південна армія почала відстрілюватися. Значною мірою це було лише заради видовища — більшість їхніх пострілів намарно зісковзували з металевих щитів республіканців, — але залпи змусили республіканських артилеристів пригнутись і створили момент для просування черепах. Загони Венки, розміщені з луками дальнього ураження на виступі ближче до середини ущелини, завдавали найбільшої шкоди, знімаючи гарматників Неджі прицільними пострілами шворнями.

У гуркоті дощу Жинь лише ледь-ледь розрізнила виразне, низьке рокотання, що луною пронеслося над ущелиною. Вона нахилилася, приклала руку до землі, яка двигтіла, і усміхнулася.

Дулінь саме вчасно.

Під час тренування вони з'ясували, що він не міг викликати землетруси за межами триметрового радіуса, а це означало, що він не мав змоги суттєво вплинути на умови бою всередині ущелини, якщо його не закинуть у самий центр. Жинь не могла тримати його там довго. Черепахи не були неуразливими — половина з них уже перетворилися на обвуглені рештки, знищені прицільним ударом ракети.

Але Дуліню й не потрібно було лишатися там упродовж усієї битви Він мав лише стерти республіканські артилерійські позиції вищого рівня. Тепер він був так близько, хай навіть його позначена черепаха й зупинилася, втикана шворнями та стрілами.

«Ну ж бо».

Скелі завібрували Жинь підняла підзорну трубу на артилерійські позиції. Каміння зісковзувало зі схилу, немов пудра, каскадом падаючи на шеренгу лучників. Виступ змістився й упав, збиваючи з ніг республіканських солдатів в ущелині.

«Уже майже, просто доведи до кінця...»

Ракета вибухнула перед черепахою Дуліня, підкинувши машину в повітря.

Жинь хрипко скрикнула.

Кітай стиснув її руку.

— Усе гаразд, він у нормі, поглянь...

Він мав рацію. Скелі досі двигтіли, артилерійські позиції були поховані під камінням. Дулінь був живий і досі пропускав крізь себе Черепаху. У підзорній трубі Жинь побачила, як Дулінь виліз із перевернутої машини й перескочив до найближчої черепахи. Солдати одразу висунулися, щоб затягти його в броньоване черево. А потім віз рушив назад, почав відступати за піхоту, що очікувала своєї черги.

Загони Неджі його не переслідували. Як і всі інші, Неджа був заклопотаний битвою в ущелині, що, як і передбачалося, тепер перетворилася на безлад. Під дощем ніхто не міг як слід прицілитися. Випущені стріли погода збивала з траєкторії, й вони марно падали в багнюку або рикошетили від скель. Зрідка комусь вдавалося втримати вогонь достатньо довго, щоб підпалити запал, але поле бою було надто багнистим для чистого пострілу. Гарматні ядра, мінометні міни й ракети без розбору влучали і в союзників, і у ворогів. Але разом з тим колісні аркебузи Неджі стали непотребом, загрузнувши в багні, тож їхній радіус ураження обмежувався лише середньою частиною ущелини.

Чотири черепахи ще продовжували просуватися вперед, а за ними йшла й піхота Південної армії. Вони просунулися недалеко. Передова Неджі була озброєна алебардами, виставивши їх у гострому вітанні.

Але черепахи й не мусили розбити шеренгу. Їм лише треба було підібратися достатньо близько, щоб скинути саморобні бомби. Кожен загін мав таку, нашпиговану вугільною сумішшю всередині бляшанки. За три метри від ліній Неджі вони підпалили запали бомб і викинули їх з люків нагорі кожного воза.

Минуло кілька секунд. Жинь напружилась. А потім передові загони Неджі розлетілися, наче розірваний папірець і піхота Жинь ринула в бій.

Тепер битва перетворилася на звичне криваве зіткнення. Мечі, алебарди, щити брязкотіли в нестямному зіткненні тіл. Це мала бути різанина — солдати Неджі були краще підготовлені й озброєні, — але через дощ і багнюку було неможливо що-небудь розгледіти, тож селянська піхота Жинь отримала шанс протриматися значно довше, ніж мала б.

Але вони й не мусили стояти там вічна Просто достатньо довго.

Раптом Жинь відчула химерну відірваність, спостерігаючи за різаниною на іншому боці ущелини. Усе здавалося нереальним. Так, вона знала, що ціна цілком реальна, розуміла, що під її ногами тіла справжніх людей спливають кров'ю й ламаються через віддані нею накази, що життя справжніх людей згасають під дощем, поки вона чекає слушного часу для свого плану.

Але адреналіну, отого шаленого сплеску енергії, що супроводжує непереборний страх смерті, не було. Ось вона стояла, спостерігаючи за всім з безпеки, і Кітай стояв поруч. Жоден снаряд до неї не дістане. Жоден меч не торкнеться. Єдиним справжнім суперником для неї був Неджа, а він ще не вступив у гру. Як і вона, вичікував у вигідній позиції, спокійно споглядаючи хаос, що розігрувався внизу.

Насправді це була не битва. Не одна з тих безцеремонних бійок, від яких вони так фанатіли в Академії. За своєю суттю, ця битва була протистоянням ідей. Неджа поставив на середовище — дощ і ущелину. А Жинь — на божевільні козирі, що відволікають увагу.

І скоро вони дізнаються, чия ставка краща.

Стріла вдарилася в землю за три метри. Жинь глянула вниз, виринувши з задуми. Древко стріли було обмотане червоною стрічкою — сигнал Венки «Твій вихід».

Кітай теж її помітив.

— Черепахи готові за третьою колоною, — сказав він, опускаючи підзорну трубу. — Хутко, доїси він не помітив.

Жинь ринулася в ущелину. Останній черепашачий віз чекав на неї неподалік передової з солдатами напоготові. Вони схопили її за руки і затягли всередину, де вона скрутилася, склавши руки на колінах. Двоє солдатів побігли, штовхаючи віз із гірки, аж доки той розігнався.

Жинь обіймала себе в тісному, темному коробі, смикаючись із боку в бік, коли віз підкидало на вибоїнах. Вона чула гучний стукіт, коли стріли влучали у віз. Вістря наконечника пробилося крізь стінку просто перед нею, вклинившись у щілину між обшивкою.

Вона міцніше обійняла коліна. «Майже на місці».

Усе, що відбувалося досі, — обвал Дуліня, перший запуск черепашачих возів, саморобні бомби, наступ піхоти — було лише відволіканням уваги. Жинь знала, що не переможе в цьому бою проти Неджиних військ. Вона просто виставила фронт, вдаючи, що намагається.

Неджа власноруч викопав собі могилу цією погодою, щоб нейтралізувати фенікса. Кривава битва внизу відбувалася лише тому, що через дощ Жинь не могла спопелити всіх у синій формі.

Але що робити, коли природа є найбільшою перешкодою?

Як переламати саму природу?

Черепашачий віз смикнувся й зупинився. Жинь визирнула з люка Примружившись, розгледіла товсті чорні мотузки, натягнуті над ущелиною, і величезний шмат брезенту, призначеного для бойового корабля, який тепер повільно розгортали з одного боку скель до іншого.

Її солдати, які знали, що слід чекати розгортання брезенту, уже відступали, зімкнувши щити за собою. Республіканці стояли спантеличені. Дехто нерішуче кинувся навздогін, а дехто відступив, немовби передчуваючи неминучу катастрофу.

За лічені секунди брезент дістався іншого краю проходу, закріплений з обох боків загонами Венки. Дощ гучно барабанив по тканині, але крізь неї не пробивався. Несподівано середина ущелини неймовірним та дивовижним чином висохла.

Жинь вилізла з черепахи й потяглася до бога, що вже чекав на неї. «Твій вихід».

Фенікс рвонув уперед, теплий і знайомий. «Нарешті!»

Жинь розкинула руки. Полум'я струменем вибухнуло в прохід, півкруглою аркою з ревом упало на солдатів Неджі.

Його передова одразу розпалася. Жинь просувалася без перешкод, переступаючи тіла, почорнілі під розпеченими обладунками. Її полум'я мерехтіло навколо, формуючи щит непроникного жару. Стріли опадали попелом, навіть не долітаючи. Колісні аркебузи й гармати Неджі розжарилися, викручуючись і спотворюючись так, що їх уже не можна було застосувати. Південна армія йшла позаду неї, з натягнутою тятивою, зарядженими гарматами й полум'яними списами, націленими вперед і готовими до бою.

Вона мала лише декілька хвилин. Жинь тримала полум'я сконцентрованим і низьким в ущелині, але за такого жару брезент прогорить від його близькості, а це означає, що вона мусить швидко покінчити з усім.

Крізь стіну помаранчевого вона помітила постать Неджі — він стояв сам, без охорони, викрикуючи накази своїм людям, які тікали. Він не відступав попереду своїх загонів, а чекав, доки всі до останнього солдати опиняться в безпеці. Неджа не покидав своєї армії.

Як завжди, благородний. Як завжди, дурний.

Вона отримала його. Вона перемогла в цій грі ідей, вона бачила його, і він був у зоні ураження. І цього разу вона не вагатиметься.

— Неджа! — крикнула вона.

Їй хотілося бачити його обличчя.

Він обернувся. Тепер вони стояли достатньо близько, щоб вона могла роздивитися кожну деталь на його прекрасному, понівеченому обличчі, схожому на розбиту порцеляну. Його вираз змінився, коли їхні погляди зустрілися, — не від страху, а від обачного, стомленого смутку.

Він розумів, що ось-ось помре?

Жинь не раз уявляла мить, коли нарешті по-справжньому його вб'є, і він завжди в її уяві горів. Але він стояв за декілька кроків від краю брезенту, тож це доведеться зробити залізу і сталі А якщо його тіло й далі гоїтиме рани, то вона відрізатиме шматок за шматком і спалюватиме дощенту, і сам Дракон не зможе зібрати його докупи.

Вона кивнула армії, що чекала наказу, й подала сигнал рукою:

— Вогонь!

Жинь втягла полум'я і присіла. Ущелину розітнув оглушливий гуркіт, коли снаряди всіх видів пролетіли в неї над головою.

Неджа підняв руки. Повітря навколо нього взялося брижами, а потім, вочевидь, ущільнилося. Час сповільнився: стріли, снаряди й гарматні ядра зависли в польоті, не здатні просунутися вперед. Жинь не одразу збагнула, що вони опинилися всередині бар'єра — стіни прозорої води.

І знову вона змахнула рукою:

— Вогонь!

Ще одна хвиля стріл просвистіла ущелиною, але навіть до того, як віддала наказ, Жинь зрозуміла, що це нічого не змінить. Неджин щит тримався міцно. Її солдати випустили ще залп, потім ще один, але все, чим вони стріляли в Неджу, поглиналося бар'єром.

«Чорт! — хотілося закричати Жинь. — Ми просто скидаємо зброю в річку!»

Вона знала, що він може контролювати дощ. Бачила, як він робив це в Тікані. Тоді це було схоже на тисячі кулаків, що молотили по ній, коли він прикликав його дедалі сильнішим. Але вона не знала, що він може маніпулювати водою з таким розмахом, але витиснути з неба всю воду й утворити навколо себе бар'єр, міцніший за сталь.

Вона й не уявляла, що його зв'язок з богом тепер може зрівнятися з її зв'язком.

Раніше Неджа боявся Дракона більше, ніж ворогів. Раніше він прикликав свого бога лише тоді, коли його притискали до стіни, і щоразу, коли це робив, то була мука.

Але тепер він і вода рухалися як єдине ціле.

«Це нічого не означає», — подумала вона Неджа може скільки завгодно піднімати щити. Вона їх просто випарує.

— Назад! — наказала вона солдатам.

Щойно вони відступили на десять метрів, вона випустила в ущелину ще одну параболу полум'я й довела цей жар до найбільшої інтенсивності, пірнаючи дедалі глибше в мріяння Фенікса, аж доки весь її світ не став червоним. Жар розпікав повітря. Брезент над нею зіщулився й осипався попелом.

Жинь штовхнула параболу вперед. Дві стіни зустрілися по центру переходу — синя і червона, Фенікс і Дракон. Будь-яка нормальна вода вже давно б випарувалася. Цей божественний жар міг випарити озеро.

Та бар'єр стояв непорушно.

«Пали! — нестямно молилася Жинь. — Що ти робиш, пали!.."

Відповідь Фенікса її приголомшила: «Дракон надто сильний. Не виходить».

Полум'я знову втяглося в її тіло. Жинь дивилася на Неджу крізь товщу води. Він самовдоволено їй посміхнувся. Його армія повністю відступила. Її військо ще могло кинутися за ними навздогін, але як їй оминути Неджу?

А потім Жинь осяяло зі спустошливою ясністю.

Неджа ніколи не мав наміру вести основний бій у Сюджоу. Відіслати людей до ущелини було хитрістю, щоб довідатися про нові можливості Жинь — і шаманічні, і звичайні — з мінімальними втратами для власних сил. Він прийшов не битися, він прийшов принизити її.

Він виставив свого бога проти її. І він переміг.

Неджа опустив руки Бар'єр опав, важко плюснувшись об каміння. Хмари відновили нещадну зливу. Жинь сплюнула воду, її обличчя пашіло жаром.

Неджа легко, глузливо їй помахав.

Він був сам, але Жинь додумалася не переслідувати його. Вона знала, як працює його розум, і могла точно передбачити, що він робитиме, якщо її війська ринуться вперед.

«Тільки спробуй. Побачимо, що дощ зробить із ними».

І хоча ці слова немовби розривали її зсередини, вона повернулася до Південної армії й віддала єдино можливий наказ:

— Відступаємо.

Солдати вагалися, спантеличені, вони не зводили очей з беззаперечно уразливого Неджі.

Відступаємо! — крикнула вона.

Цього разу вони підкорились. Іскри гніву від такого приниження злітали з її плечей, коли вона пішла за ними, а вода з її обладунку здіймалася густим, задушливим туманом. «Паскудство».

Він був у її руках.

Він був у її руках.

Вона не відчувала такого оскаженіння, такого обурення ще з Сінеґарда. Йшлося не про солдатів, йшлося про гордість. І тієї миті вони знову стали учнями, які гамселять одне одного на рингу, і він щойно розсміявся їй в обличчя.

Розділ 28

— Що сталося? — вимогливо запитав Чолан. — Що то було?

— У нього бог. — Жинь походжала туди-сюди перед генералами, її щоки пломеніли від приниження. Вони мали б святкувати. Вона пообіцяла їм гучну перемогу, а не цю бентежну безвихідь. — Арлонський Дракон, повелитель морів. Я ще ніколи не бачила, щоб він піднімав щит із дощу. Певно, став сильніший. Мабуть, він... мабуть, тренувався.

Вона говорила тихо, щоб їх не почули. Ззовні намету Південна армія чекала в спантеличеній тривозі, їхнє розчарування дзвеніло від дедалі сильнішого страху.

Вона знала, що серед солдатів про Неджу пішли чутки. «Боги прихильні до Юного маршала, — говорили вони. — Республіка прикликала небеса, і вони дарували їй сили вистояти проти нас».

— Тоді чому ми просто сидимо тут склавши руки? — запитала Венка. — Ми надерли їм зад, то чи не варто кинутися навздогін...

— Якщо ми кинемося навздогін, то потонемо, — випалила Жинь.

Сюджоу розташовувався лише за кілька кілометрів на північ від Західного Мужвею. Будь-який подальший наступ буде марним. Жодних сумнівів, Неджа розмістився на берегах річки, і щойно південці спробують її перетнути, він огорне їх потоком, мов кулаком, і затягне в каламутні глибини.

Жинь чудово пам'ятала, як це — тонути. І цього разу Неджа її не врятує Цього разу він власноруч притисне її до дна і триматиме, допоки її борсання не стихнуть, а легені не заповняться водою.

«Мені його не здолати».

Вона мусила поглянути у вічі цій неприємній, невисловленій істині. Фенікс недвозначно дав це зрозуміти. Просто зараз вона не могла зійтися з Неджею в бою сам на сам і перемогти. Хоч скільки солдатів мала, хоч контролювала тепер удвічі більше території, ніж він. Якщо вони знову зустрінуться на полі бою, він зможе легко вбити її тисячею різних способів, бо, зрештою, море і його темні глибини завжди здолають вогонь.

І вона знала, що Неджа сильнішатиме, що ближче вона підходитиме до Арлона Він створив із дощової води надійний щит, щоб відгородитися від куль. Їй було навіть уявити страшно, на що він здатний у річці, такій широкій, що вона схожа на океан.

Ще кілька днів тому вона мала всі стратегічні переваги. Як же сталося так, що весь її успіх за мить просто зник?

Якби вся керівна верхівка зараз не дивилася на неї, Жинь закричала б.

— Іншого виходу немає, — тихо сказав Кітай. — Треба прислухатися до поради Чаґханя. Повернутися до початкового плану.

Жинь глянула йому у вічі. Мовчазне порозуміння блиснуло між ними, і шматочки очевидної, неминучої стратегії миттю стали на місце.

Це її вжахнуло. Але їм не лишалося іншого вибору. Вони мусили йти лише вперед, і тепер це було лише питання логістики.

— Ми триматимемося сухопутних маршрутів, допоки буде можливо, — сказала вона.

— Добре, — озвався він. — Перейдемо річку. І спустимося просто з гір до столиці.

— А коли дістанемося Червоних скель...

— Знайдемо грот. І вб'ємо його в джерелі.

Так. Це воно. Жинь була дурною, вважаючи, що зможе перемогти в цій кампанії, не торкнувшись Арлона, адже саме він весь час був осередком Неджиної сили.

Неджа впаде, якщо не встоїть Арлон. Неджа помре, якщо загине Дракон. І ніяк інакше.

— Не розумію, — Венка перезирнулася між ними. — Що ми намагаємося зробити?

— Ми йдемо до гроту Дев'яти Вигинів, — видихнула Жинь. — І збираємося вбити дракона.

Жинь наказала всім, окрім Кітая, вийти з намету.

Вони обоє знали, без висловлення вголос, що далі мусить бути дуже ретельне й таємне планування. До Арлона вели багато доріг, але лише на одному шляху її армія не постраждає. Колись Алтань учив її, що аматори одержимі стратегією, а професіонали — логістикою. Тепер логістика означала різницю між десятками постраждалих і тисячами, тож вони не могли дозволити собі витоку інформації.

Жинь зачекала, доки кроки надворі стихнуть, і лише після цього заговорила:

— Ти знаєш, що нам треба зробити.

Кітай кивнув:

— Ти хочеш приманку.

— Я думаю про декілька таких. Усі йтимуть до різних перехресть, не знаючи про інші, лише про місце зустрічі.

Це був єдиний спосіб. Неджа контролював усю річку, а це означало, що він має всі переваги, крім однієї. Він не знав, де і як Жинь її перетинатиме.

А тим часом перед Жинь стояла проблема — перевести величезну колону через річку там, де цього не очікуватиме Неджа. Вона вже не працювала зі швидкими, крихітними ударними групами, тож не могла скористатися перевагою несподіваних вилазок, як раніше.

Ба більше, вона мусила зважати й на те, що Неджа мав шпигунів серед її солдатів. Можливо, не у внутрішньому колі, але точно серед офіцерів. На війні це неминуче — вона мусила планувати кожну операцію, враховуючи, що щось таки може витекти. Питання в тому, чи зможе вона обмежити те, як багато вони дізнаються. Якщо Чоланові й Венці вона довіряти могла, тоді могла й розбити план на частини та дати своїм генералам обмежену, але достатню інформацію.

— Ми розділимо армію на сім частин, — сказала вона. — Неджі може пощастити з вибором наздогад якщо ми розділимося надвоє чи натроє. З сімома здогадатися буде значно важче.

— І звісно ж, як наслідок, ти відсилаєш щонайменше сьому частину своєї армії на неминучу загибель, — сказав Кітай.

Жинь помовчала, а потім кивнула. Їм знадобився якийсь час, щоб перетравити це. Вони мусили змиритися з тим, що втратять не лише солдатів, а й гарних офіцерів, бо ж очевидна невідповідність у розподілі сил викличе забагато підозр.

Іншого шляху не було. Вони мусили прийняти цей ризик і сподіватися, що інші шість загонів дістануться місця зустрічі неподалік Арлона.

— Припустімо найгірше, — продовжив Кітай. — Припустімо, Неджа зрозуміє, що ми влаштували підступ, і відповідним чином розділить і своїх людей. Припустімо, що на місці зустрічі ти матимеш лише три загони. Як ти виставиш їх супроти сил Арлона?

— Нам і не треба захоплювати Арлон, — сказала Жинь. — Ми просто маємо отруїти грот. А для цього не потрібно шість загонів — вистачить і одного.

— Добре, — похмуро кивнув він. — Тож з'ясуймо, як доставити туди бодай один.

Наступні три години вони прокладали маршрут на найдетальніших мапах, які змогли відшукати. Один загін під командуванням Венки мав перетнути річку бродом Мудреця. Саме цього від них очікуватиме Неджа — це було наймілкіше місце для переходу, де їм не знадобилося б зводити мости. Але очевидності цієї стратегії вкупі з відсутністю Жинь, що одразу впаде у вічі, вистачить, щоб Неджа не завдав найсильнішого удару по Венці. Три інші загони вони вирішили відправити до широких мостів, один до вужчого броду, а ще один до ділянки Мужвею, де переходу не було взагалі.

Упродовж довгого походу Кітай розробив хитромудрий самопідтримувальний міст, який можна спорудити за лічені хвилини з переносних дерев'яних хрестовин. У горах вони такі не використовували, щоб не додавати собі зайвого вантажу, але тепер мали вдосталь заготівок. Якщо мосту не було, вони могли його побудувати.

— А де переходитимемо ми? — запитав Кітай.

— Де завгодно, — Жинь штурхнула фігурки на карті. — Яка різниця? Шанс один із семи незалежно від того, куди ми підемо.

Він похитав головою:

— Один із семи — забагато. Мусить бути спосіб знизити ризик до нуля.

— Але його не існує.

Жинь розуміла його перфекціонізм, знала, що Кітай непокоїтиметься, якщо не прорахує все до останньої змінної, але також їй ставало розуму не недооцінювати Неджу вдруге. Якщо їхні розвіддані точні, вони мають гарні шанси уникнути зіткнення зі значними лініями оборони республіканців, і взагалі, один до семи — таки непогано.

— Підемо через вузький міст на Стані Нюйви, — вирішила вона. — Наш загін не візьме важкої артилерії, тож обмежена ширина переходу не матиме значення.

— А як ти плануєш перейти? — запитав він.

— Про що ти? Там міст.

— Але припустімо, вони завчасно підірвуть його, — сказав Кітай. — Або ж виставлять навколо солдатів. Що тоді?

Жинь збагнула, що ці запитання риторичні. Кітай відкинувся назад, дивлячись на неї зі знайомою попереджувальною усмішкою.

— Ти ж не переправлятимеш мене на повітряному змії, — сказала вона.

Кітай осяйно всміхнувся:

— Я думаю про дещо більше.

— Ні, — одразу відповіла Жинь. — Ти так і не зміг підняти ту штуку в небо. І я не помру в призахідницькій смертельній пастці.

Кітай усміхнувся ще ширше:

— Та годі тобі, Жинь. Довірся мені. Колись я вже подарував тобі крила.

— Ага, і саме так я отримала оцей шрам!

Він простягнув руку й поплескав її по плечі.

— Тоді добре, що ти ніколи не переймалася власною зовнішністю.

Наступного ранку шість загонів розійшлися до місць перетину річки, розкиданих у радіусі понад п'ятнадцять кілометрів. У більшості були непогані шанси переправитися на той берег. Увечері Кітай відправив групи солдатів до підставних переправ, щоб вони порубали бамбук у лісі. Бамбук — гарний матеріал для тимчасових мостів чи переходів убрід. Розвідники Неджі побачать вирубані стебла і, за певної удачі, припустять, що саме там заплановане спорудження мостів, які насправді південці споруджувати не планували.

Жинь, Дулінь і Піпадзі разом із достатньою кількістю солдатів, щоб тягти дирижабль на трьох возах, попрямували на південь.

За вісім кілометрів від табору в Сюджоу було мілководдя, яке називали Станом Нюйви, бо річка там різко вигиналася на схід. Міст і справді розібрали, але води там було лише по коліно. Попри повноводні, наповнені мусонами потоки, добре підготовлені солдати з плавальними мішками змогли б перейти річку вбрід і їх не знесло б течією.

Це був нудний план. Достатньо гарний, щоб не зародити підозр, але й не оптимальний.

Біля Стану Нюйви вони відділилися від підставного загону і продовжили йти ще три кілометри на південь, де річка була ширша і мала стрімкішу течію. Трохи раніше того ранку Кітай розібрав дирижабль і навантажив частинами на три юзи. Дві години вони збирали його на березі під уважним керівництвом Кітая. Поки працювали, Жинь відчувала кожну секунду так, немовби її відраховував якийсь внутрішній годинник, і нервово озиралася на інший берег, очікуючи появи республіканських загонів. А Кітай насолоджувався часом, милуючись кожним шворнем і смикаючи кожну мотузку, аж доки не був повністю задоволений.

— Усе гаразд, — він підвівся, відтираючи з рук олію. — Більш-менш безпечно. Усі всередину.

Шамани стояли позаду і з сумнівом поглядали на кошик.

— Ця штука нізащо не полетить, — пробурмотів Дулінь.

— Звісно ж, полетить, — сказала Піпадзі. — Ти ж бачив, як вони літають.

— Я бачив, як літають справні, — зауважив Дулінь. — А це просто брухт.

Жинь мусила визнати, що ремонт Кітая не вселяє і в неї впевненості Оригінальний балон повітряного судна був страшенно пошкоджений внаслідок вибуху на Тяньшані. Він залатав її волячими шкірами, і тепер, повністю надута, вона скидалася на жахливу, наполовину оббіловану тварину.

— Швидше! — роздратовано промовив Кітай.

Жинь проковтнула сумніви й ступила в кошик.

— Ходімо, дітлахи. Це недовга мандрівка.

Плавний і легкий політ їм і не був потрібен. Вони просто мали піднятися в повітря. А якщо впадуть, то принаймні на тому березі.

Піпадзі й Дулінь неохоче пішли слідом. Кітай сів у стерновій рубці й смикнув декілька важелів. Двигун загуркотів, оживаючи, а потім з нього почулося рівномірне, оглушливе дзижчання. Звіддаля шум двигуна завжди нагадував бджолиний рій. А зблизька Жинь не так чула гудіння, як відчувала його, бо ж воно вібрувало в кожній кістці її тіла.

Кітай різко обернувся, замахав руками над головою і крикнув:

— Тримайтеся!

Балон над ними зі свистом роздувався. Кошик сильно накренився праворуч, схилившись до землі, а потім вирівнявся: Кітай шалено працював, щоб стабілізувати політ. Жинь вчепилась у поруччя й намагалася не виблювати.

— Ми в нормі! — вигукнув Кітай, перекрикуючи рев двигуна.

— Народ! — Піпадзі показала кудись убік. — Ми не самі.

Не встигла вона договорити, як щось просвистіло в неї над головою. Мотузка біля її руки луснула, перебита невидимою стрілою. Піпадзі відсахнулася й скрикнула.

— Пригніться, — наказала Жинь.

Це було зайве — всі й так припали до дна кошика, накривши голову руками, поки над ними свистіли кулі.

Жинь переповзла на віддалений край кошика і притиснулася оком до тріщини. Вона побачила групу солдатів у синій формі, які бігли берегом річки, націливши аркебузи в небо.

«Зараза». Певно, Неджа виставив загони вздовж усієї річки, збагнувши, що Південна армія роздробилася на частини. А тепер їхнє повітряне судно помітне здалеку, чистою ціллю зависнувши посеред неба.

Ще один залп вогню прогуркотів над кошиком. Хтось скрикнув від болю. Жинь озирнулася через плече й побачила, що один з її солдатів схопився за ногу: його стопа нижче литки перетворилася на криваве місиво.

— Використайте гармати! — крикнув Кітай, натискаючи важелі Йому вдавалося кермувати, хай і не дуже вправно — дирижабль різко змінив курс на схід, і всі покотилися ближче до протилежного краю кошика й нападників. — Вони заряджені.

— Я не знаю як! — крикнула Жинь. Але все ж пірнула поруч із ним і заметушилася з гарматами.

«Винахідливо», — спантеличено подумала вона Ручки дозволяли повертати дула майже на 360 градусів, націлюючись у що завгодно, крім себе.

Примружившись, вона навела одну гармату, як змогла, на загін на землі й спрямувала струмінь полум'я у ствол.

Віддачею її відкинуло до стінки кошика. Вона підвелася навколішки, підповзла вперед і схопилася за ручку другої гармати. Усе те саме. Цього разу вона вже знала, що треба пригнутися перед тим, як її відкине силою вибуху. Жинь не бачила результату, бо припала до підлоги, але гуркіт і крики свідчили, що вона таки влучила.

Кошик смикнуло ліворуч. Вона перекотилася до Кітая.

— Балон, — хрипко промовив Кітай. Він облишив важелі. — Вони його пробили, падаємо...

Жинь розтулила рота, щоб відповісти, але вже наступної миті вони знову нахилились і їх смикнуло в інший бік.

— Вибирайся! — різко сказав Кітай.

Вона зрозуміла. Разом вони видерлися з рульової рубки до основного кошика. Уже жодних надій керувати машиною, їм просто треба було втримати її на льоту, доки вони опиняться достатньо близько до землі. Ближче, ближче...

Жинь вистрибнула з кошика, приземлившись із зігнутими колінами й сподіваючись, що це розподілить силу удару по всьому тілу. Не спрацювало. Біль, що пронизав литки, був такий сильний, що вона зігнулася навпіл на кілька секунд і заверещала, аж доки змогла себе опанувати.

— Кітаю...

— Я тут, — він підвівся навколішки, відкашлюючись. У кучерявому волоссі виднілися сліди від опіків. Він показав на щось позаду неї. — Подбай про...

Жинь простягла руку. Вогонь вибухнув, дугою оперізуючи їх, і ринувся вперед спочатку на двадцять, потім на тридцять метрів. Жинь вклала в пекельне полум'я всю свою лють, зробила його нестямно, спустошливо гарячим Якщо хтось із республіканців пережив гарматний вогонь із дирижабля, тепер він став попелом.

— Достатньо, — Кітай торкнувся її руки. — Цього достатньо.

Жинь відкликала полум'я.

Піпадзі й Дулінь вилізли з кошика, відкашлюючись. Піпадзі накульгувала, тримаючись за плече Дуліня, але схоже, серйозно ніхто з них не постраждав. Позаду з дирижабля вискочили декілька солдатів.

Жинь дозволила собі зітхнути з полегшенням. Перед падінням вони не встигли піднятися надто високо. Усе могло скінчитися значно гірше.

— Генерале! — Піпадзі показала на уламки позаду неї. — Талл... там хтось є...

Один солдат не зміг вибратися. Його привалило під двигуном. Хлопець іще був притомний —стогнав, обличчя спотворене від болю. Під вагою понівеченої сталі його ноги перетворилися на місиво.

Жинь упізнала його. Це був один із друзів Ціненя, молодик зі щетиною на підборідді, який без вагань ішов за нею з Лейяна до гори Тяньшань.

Вона з соромом збагнула, що не може згадати його імені.

Солдати разом натиснули на край дирижабля, але так і не зрушили його. Та й який сенс? Він розчавив більше половини тіла бідолашного. Жинь бачила уламки стегнової кістки, розкидані по випаленій землі. Їм нізащо вчасно не доставити його до Ляньхви. Після такого не одужують.

— Будь ласка, — промовив солдат.

— Розумію, — сказала Жинь і стала навколішки, щоб перерізати йому горло.

Колись вона завагалася б, а тепер навіть оком не змигнула. Його агонія була очевидною, а смерть необхідною. Вона різко провела ножем по його яремній вені, зачекала декілька секунд, доки витече кров, а потім опустила повіки солдата.

Вона підвелась. У Дуліня були широко розплющені очі Піпадзі затиснула рота рукою.

— Ходімо, — коротко сказала Жинь. — Час убити дракона.

Розділ 29

Від розбитого дирижабля їм довелося пройти майже п'ять кілометрів через гори до краю скель, що сходилися в Арлоні, наче мушля. Коли вони нарешті продерлися крізь стіну густого лісу, на обрії розкинулася велика й широка річка Мужвей, нескінченна, мов океан. Попереду виднілися славнозвісні арлонські Червоні скелі, виблискуючи в полуденному сонці, немов багряніли свіжою кров'ю.

Жинь зупинилася на виступі, роздивилась протилежну стіну і знайшла ряд знаків, викарбуваних на кам'яному схилі так, що вони ставали помітні, лише коли на них падало світло.

«Ніщо не бічне».

Це був відомий вислів майже незрозумілою давньонікарською, вибитий на Червоних скелях останнім міністром, відданим Червоному Імператору якраз перед тим, як його вороги ввірвались у столицю й вивісили його оббіловане тіло над дверима палацу.

«Ніщо не вічне». «Світ не існує». Неджа і Кітай перекладали цей вислів зовсім по-різному. Обидва помилялись, і обидва мали рацію. Їхні переклади були двома гранями однієї правди: світ — це сон наяву, крихкий і мінливий, розмиття кольорів, створене примхами божеств.

Коли Жинь була тут востаннє — рік тому, а здається, що відтоді минула ціла вічність, — вона була засліплена відданістю й любов'ю. Вона ширяла між цих скель на крилах, напнутих вогнем, воюючи за Республіку Їнь Вейсжі, засновану на брехні. Вона билася, щоб урятувати Неджі життя.

За вузьким каналом вона ледь могла розрізнити обриси столиці. Тому дістала з кишені підзорну трубу й оглянула периметр міста, аж доки не помітила рух біля кожної брами — її загони рухалися, немов шахові фігури, розділившись на акуратні групи. З того, що вона бачила, щонайменше чотири підставні групи змогли переправитися через Мужвей. Колона Венки, на її полегшення, була серед них.

Жинь спостерігала, як вони поступово спускаються з північно-східного схилу. Двох інших загонів видно не було, але тепер вона могла про них не хвилюватися. За лічені хвилини розпочнеться наземне вторгнення в Арлон.

Ця частина наступу була просто шумною. Чотири колони навколо Арлона були озброєні найгучнішими снарядами в їхньому арсеналі: подвійними ракетами, масивними гарматами близької дії, а також переробленими феєрверками, начиненими шрапнеллю. Усі вони повинні були привернути увагу Неджі, змусити його думати, що наземний наступ значно важливіший, аніж насправді. Жинь знала на основі цифр, що не змогла б перемогти в тривалій битві або затяжній облозі. Неджа не один місяць працював над обороною, і всі козирі та зброя Республіки ховалися за цими стінами.

Але вони й не повинні були перемагати, їм лише треба було здійняти галас.

— Щасти тобі, — сказав Кітай. Він лишався в тилу на вершині Червоних скель — достатньо близько, щоб на власні очі бачити все крізь підзорну трубу, але й достатньо далеко від небезпеки. Він стиснув її зап'ясток. — Не роби дурниць.

— Бережи себе, — відповіла Жинь.

Вона змусила голос прозвучати буденно. Грубо. Зараз вона не мала часу на емоції. Вони вже знали, що спроба може бути невдалою, і попрощалися ще ввечері.

Кітай глузливо відсалютував їй:

— Передавай Неджі мої вітання.

Гарматні постріли з того боку каналу відокремили кожне його слово. Димові сигнали Венки яскраво майоріли на сірому небі. Останнє вторгнення почалось. Арлон повнився вибухами, а Жинь зі своїми шаманами спускалася з гір, щоб раз і назавжди з цим покінчити.

Жинь хвилювалася, що грот може бути важко відшукати. Вона лише пам'ятала уривки з однієї з найболісніших розмов, які їй випадали, і вони відлунювали в голові низьким, змученим голосом Неджі: «Кілометра за півтора від входу до каналу є грот, підводна кристалічна печера».

Та щойно вона спустилась у тінь Червоних скель, перебрівши те ж мілководдя, де так давно Неджа грався з братами й сестрою, вона збагнула, що шлях до Дракона очевидний. Лише один бік каналу був весь у зівах печер. І якщо вона хоче знайти драконове лігво, треба йти за коштовним камінням.

Воно лежало на річковому дні, виблискуючи й сяючи під спокійною водою. Скарби височіли тим більшими купами, чим ближче вони підходили до печер: нефритові келихи, золочені нагрудники, сапфірові кольє та золоті браслети, розкидані поверх сліпучих срібних зливків. Не дивно, що Неджа з братом колись безрозсудно ризикнули зайти до гроту. Байдуже, скільки разів їх застерігали триматися від нього якнайдалі. Як дитина може опиратися такій спокусі?

Жинь відчувала, що вона вже близько. Вловлювала силу, яку випромінював грот: повітря загусло від енергії, пронизане постійним, нечутним потріскуванням, дуже схожим на ту атмосферу, яку вона відчувала на горі Тяньшань.

Межа смертного і божественного тут була вкрай тонкою.

Жинь зупинилася на мить, вражена химерним відчуттям, що вже тут бувала.

Просто біля входу до гроту коштовності поступилися місцем кісткам. Ті були дивовижно прекрасні, вибілені водою до такої міри, що навіть набули власного тьмаво-зеленуватого сяйва. Це був не результат гниття чи розкладання. Хтось — щось — виклав чи виклало цю стежку, з любов'ю знімаючи плоть із зібраних трупів і викладаючи кістки охайним, сяйливим запрошенням.

— Велика Черепахо! — пробурмотів Дулінь. — Чому б нам просто не підірвати це місце?

Жинь похитала головою:

— Ми надто далеко.

Вони ще навіть не бачили Дракона. Їм потрібно було підібратися значно ближче — якби вони запалили ракети зараз, то лише сполохали б вартових Неджі.

— Притримайте погонь, допоки не побачите, як він ворушиться.

Вони хоробро крокували вперед, намагаючись не звертати уваги на гострі кістки під ногами. Жинь розкрила долоню, коли вони ввійшли в темну печеру, але її полум'я осявало її лише метр-два. А далі пітьма немов поглинала світло. Жинь провела пальцями вздовж стіни, щоб щось її вело, а потім різко відсмикнула руку, збагнувши, де вони опинились. Усе її нутро перевернулося.

Стіни були викладені обличчями — прекрасними, симетричними обличчями всіх розмірів і форм: дорослі чоловіки і маленькі дівчатка, обличчя без волосся, без очей, без виразу. Гниття не торкнулося первісної, безкровної шкіри. Ці голови висіли в просторі поза межами часу, зараз і вічно.

Жинь здригнулася.

Океану подобається зберігати свої скарби. Океан не знищує. Океан збирає.

Колись давно Неджа підійшов до цього гроту разом із братом. Він знехтував незліченними застереженнями, бо Мінджа так благав, а Неджа ні в чому не міг йому відмовити. Вони не усвідомлювали небезпеки, і ніхто їх не зупинив. Звісно ж, ніхто не зупинив — бо Вейсжа його відпустив, зумисне відправив туди, адже знав, що одного дня йому знадобиться чудовисько, яким стане його син.

Тепер Жинь збагнула, чому грот видавався їй таким знайомим. Він був зовсім не схожий на гору Тяньшань. Небесний Храм — то легкість, ясність і повітря. А це місце несло в собі тягар історії. Це місце було заражене плямами смерті, просякнуте болем і смутком. Воно було свідченням того, що трапляється, коли смертні сміють боротися з богами.

Колись, цілу вічність тому, в найгірший день свого життя вона вже відчувала таку божественність.

Тієї миті вона могла б стояти в храмі на Спірі.

— Генерале!

Відлуння крику розітнуло печеру. Жинь різко розвернулася. Її солдати вказували на річку, де невеликий лискучий сампан неухильно наближався до них. Такої швидкості неможливо було досягти за допомогою вітрил чи гребних коліс.

На тому човні був Неджа.

— Зараз, — наказала вона Дуліню.

Він упав навколішки й притиснув руки до долівки гроту. Під ногами Жинь прокотилися вібрації, відлунюючи далі в неосяжних глибинах печери. Зі стелі посипався порох і полилася вода, огортаючи їх потоками бруду.

Але двигтіння не зросло до грізного землетрусу. Грот не завалився.

— Що ти робиш? — просичала Жинь. — Поховай цю штуку.

На скронях Дуліня випнулися вени.

— Не можу.

Сампан уже був на середині річки, за лічені секунди він дістанеться до них. «Тоді звичними методами». Жинь кивнула солдатам:

— Вогонь!

Вони виконали наказ, здійнявши піки з ракетами. Прицілились, і Жинь випустила цівку вогню для запалів. Вісім пік із наконечниками з потужної вибухівки полетіли всередину печери. Вона не бачила, як далеко вони дісталися, але вже за мить почула притлумлений удар, а потім низький, рокітливий стогін, майже схожий на людський.

А потім річка здійнялася вгору, а разом з нею й Неджа.

Жинь нагнулася, приготувавшись до прямого удару. Але його не сталося.

Неджа зійшов із сампана, рухаючись так буденно, немовби просто прибув на чаювання. Він був не сам. Його ноги не тонули, коли торкалися води, а міцно ступали на водне плесо, немовби воно було мармуровим.

Наблизившись, він не підняв щита. Йому це було не потрібно. Тут, у власних володіннях, він був упевнений у своїй силі, захищений зусібіч неосяжними водними просторами. Він міг без зусиль відбити будь-яку її атаку.

Жинь добре знала: вона встояла на ногах лише тому, що йому цікаво.

— Вітаю, Жинь, — сказав він. — І що це ти тут робиш?

— Запитай себе про це! — вона кивнула на Арлон. — Місто горить.

— Я помітив. То чому ж ти не там?

— Подумала, що впораються й без мене.

Її погляд ковзнув до Піпадзі, яка непомітно стояла позаду Дуліня. Її очі були заплющені, а губи безгучно ворушилися від того, що вона впадала в транс. Навколо литок з'явилася чорна хмарка, що спочатку невпевнено пульсувала, а потім почала розходитися до Неджі щупальцями диму, клублячись під водою.

«Гарна дівчинка». Жинь лише треба було виграти тій кілька зайвих секунд.

— Скажи мені, — озвався Неджа, — що ти збиралася робити, знайшовши грот?

— Дещо придумала, — відповіла Жинь. — Як завжди.

Неджа навіть не глянув на Піпадзі. Його погляд був прикутий до Жинь. Він повільно підійшов, погладжуючи руків'я меча. «Зловтішається», — збагнула Жинь. Вважає, що бачить її план наскрізь. Думає, що переміг.

Дарма він дозволив собі таку легковажність.

Чорнильні щупальця дісталися води під ногами Неджі.

Жинь різко втягла в себе повітря.

Неджа кліпнув і затнувся, відступаючи. Отрута наздогнала його, піднімаючись по ногах і далі під одяг. Чорні смуги з'явилися з-під коміра й рукавів. Там, де вони торкалися золотих браслетів, чулося сичання.

Піпадзі видала нелюдський, гортанний стогін. Її очі спалахнули темно-фіолетовим, а вуста викривились у такій злостивій посмішці, якої Жинь ніколи не бачила.

— Розпадись, — прошепотіла вона.

Але Неджа не впав. Так, йому було страшенно боляче — він корчився там, де стояв, смуги отрути огортали його тіло кублом чорних змій. Але шкіра не всихала, руки й ноги не гнили і не розпадалися. Зазвичай жертви Піпадзі вмирали за лічені секунди. Але щось під шкірою Неджі відганяло темні смуги, відновлюючи ушкодження.

Піпадзі спантеличено глянула на свої пальці, немовби перевіряючи, чи вони досі чорні.

Неджа перестав корчитися. Він випростався, розтираючи шию. Чорнота вже сходила з його шкіри.

— О Жинь, — він театрально зітхнув. — Це подіяло б Але ти зарано виклала козирі.

Він зімкнув кулак і вдарив ним навідліг. Позаду Піпадзі здійнявся стовп води і зніс її в річку. Піпадзі, відпльовуючись, спробувала підвестись. Але вода здіймалась і опадала, знову й знову збиваючи її з ніг.

Піпадзі закричала. Чорнота з її пальців поширилася на руки. Під водою розквітли нові чорнильні хмари, рвучись до Неджі, наче морські істоти. Неджа перевернув долоню й зімкнув пальці чашею. Вода під ногами Піпадзі піднялася, відкидаючи її на кілька метрів назад Цього разу дівчина лишилася лежати. Темні смуги зникли.

— І це найкраще, що ти можеш показати? — вишкірився Неджа. — Ти прийшла по мене з дівчатком?

Жинь не могла говорити. Паніка туманила розум. Вона нічого не могла ані сказати, ані зробити. Навіть Фенікс був наляканий і неохоче віддавав полум'я, вже передбачаючи програну битву.

Неджа простяг до Піпадзі пальці. Жинь думала, що дівчина померла — навіть сподівалася, що та просто померла, — але Піпадзі була жива й притомна, і вона закричала, коли товща води підняла її, обхопила за зап'ясток, а потім поповзла до плечей.

— Годі! — верескнула вона. — Годі, благаю, помилуй...

Річка зімкнулася навколо її обличчя. Крики враз стихли. Неджа підняв руку до неба. Піпадзі високо зависла над річкою, полонена у височенному стовпі води. Вона нестямно борсалася, намагаючись випливти, але вода випиналася, поглинаючи її зусилля. Дулінь дістав меч і нестямно рубав колону, як дерево, але Неджа смикнув пальцями, і вода вибила клинок із його рук.

Піпадзі в розпачі широко розтулила рота. Жинь могла читати по її губах.

«Допоможи!»

Без роздумів Жинь прикликала вогонь і зробила випад.

Неджа змахнув зап'ястком. Перед нею здійнялася хвиля й відкинула її спиною об стіну. Неджа зітхнув і похитав галовою:

— І це все?

Коли Жинь підвелася, жах стиснув груди. Так легко. Для нього це так легко.

— А тепер ти, — Неджа наставив кулак на Дуліня.

Дулінь не мав шансів. Жинь не бачила, що саме зробив Неджа. Вона досі силкувалася підвестися, прокліпуючись від води, що заливала очі. Відчула лише сильний ривок, ніби тимчасову течію, а потім падіння води. Коли вона нарешті випросталася, Дуліня вже не було.

— Розповім тобі одну цікаву річ про океан, — Неджа розвернувся до Піпадзі. — Якщо зануритися надто глибоко, тиск тебе вб'є.

Так само буденно він стиснув кулак. Піпадзі вибалушила очі. Неджа поворухнув рукою, немовби щось кидав. Колона води смикнула Піпадзі, як ганчір'яну ляльку. Обм'якла, вона впала долілиць на мілину. Лишилася на поверхні, але не гребла.

Жинь перекотилася до неї й випустила ревуче полум'я Неджі в обличчя. Він змахнув рукою. Вода піднялася, щоб загасити вогонь. Але це виграло Жинь кілька цінних секунд, за які вона встигла звестися на ноги, пригнутись і стрибнути.

Вона мусила повалити його на землю. Віддалені атаки не подіяли б, його щити надто міцні. І єдиною надією було вдарити зблизька. На коротку мить, коли вона опиниться біля нього, боги не матимуть значення — йдеться лише про них двох, смертних людей, які качаються й борсаються в річці. Він ударив її коліном у стегно. Вона обмацувала його обличчя, намагаючись вичавити очі. Його руки міцно обхопили її за шию і стиснули.

Вода стіною впала на них, тиснучи донизу, втримуючи під поверхнею. Жинь відбивалась і хапала ротом повітря, але намарно. Пальці Неджі дедалі сильніше стискалися на її шиї, ламаючи гортань.

«Допоможи мені! — Жинь нестямно спрямовувала свої думки Феніксу. — Допоможи!»

Вона почула відповідь бога притлумленим, віддаленим відлунням; «Дракон надто сильний. Не вийде...»

Вона вчепилася в їхній зв'язок. Сіпнула його. «Мені байдуже!»

Жар заструменів венами. Вона притиснулася ротом до вуст Неджі. Полум'я вибухнуло під водою, і річка навколо здибилася. Хватка Неджі ослабла Вона бачила пухирі, що проступають на його шкірі, лишають рожеві мітки на обличчі.

Жинь вирвалася на поверхню, шумно вдихаючи Світ немовби заволокло чорним туманом. Вона зробила декілька хрипких, глибоких вдихів. Перед очима прояснилось, і бічним зором вона помітила, як Неджа підводиться.

Жинь пригнулася, готова до другого раунду. Навколо неї іскрилося полум'я.

Але Неджа не дивився на неї. Він силкувався стояти рівно, одяг висів обпаленим лахміттям під обладункам, а обличчя було червоне від пухирів, що дуже швидко зникали. Його очі, розширені від жаху, зосередилися на чомусь позаду неї.

Вона обернулася.

Глибоко в гроті щось рухалося.

Неджа стиха застогнав від жаху.

— Жинь, що ти накоїла?!

Вона не відповіла Прикипіла до підлоги від невимовного страху, здатна лише дивитись у зачарованому ознобі, як арлонський Дракон виповзає з лігва.

Він рухався повільно, важко. Жинь силкувалася розібрати його форму, але він був такий величезний, що вона навіть обрисів розгледіти не могла, лише розмах. Коли він висунув голову, вона затьмарила їх усіх — Жинь, Неджу і її солдатів — тінню, немов від гори.

Дракони в нікарських міфах були вишуканими створіннями, мудрими, величними володарями річок і дощів. Але цей Дракон був зовсім не схожий на лискучих лазурових плазунів, зображених на картинах по всьому арлонському палаці. Він лише трохи нагадував змію, товсту й звивисту, його темне, розширене тіло закінчувалося гострою, нерівною головою. Здавалось, ожило саме нутро океану.

«Дракон колекціонує прекрасні речі». Це тому, що море забирає все, чого торкається? Бо воно таке неосяжне й бездонно глибоке, що шукає яку завгодно прикрасу, щоб набути її форми?

Дракон нахилив величезну голову і заревів — цей звук вони радше відчули, аніж почули. Вібрація немовби могла роздерти світ.

— Лишайтеся на місці, — сказала Жинь солдатам, щосили намагаючись говорити спокійно. Вона не боялася. Вона не боялася — якби вона визнала, що це не так, її розірвало б на шматки. — Зберігайте спокій, цільтеся йому в очі...

Дракон здійнявся. На неабияку честь солдатів, вони навіть не здригнулися. Тримали зброю високо й намарно аж до самого кінця.

Все скінчилося за лічені секунди. Різкий рух, крики, а потім швидкий відступ. Жинь не бачила, як рухалися його щелепи. Вона бачила лише покинуту зброю, червоні смуги, що розпливалися на поверхні, а також уламки обладунків, які плавали в бурхливих хвилях.

Дракон відповз назад, схилив голову набік, вивчаючи іншу здобич.

Неджа різко підняв руки. Річка здійнялася бар'єром між ним і Драконом, блакитна вода сягнула на кілька метрів у небо. Дракон заворушився, немов клацнувши батогом. Щось велике й темне розітнуло воду. Бар'єр розсіявся, розірваний, немов аркуш тонкого паперу.

«Дозволі» мені, — наполягав Фенікс. Його голос дзвенів у її розумі гучніше, ніж будь-коли, на мить заглушивши її власні думки. — Дай мені контроль».

Жинь вагалася. Її заперечення сформулювалося лише частково. «Кітай...»

«Хлопець не буде перешкодою, — сказав Фенікс. — Якщо ти того побажаєш».

Жинь глипнула на Дракона. Що ще їй лишалося?

«Бажаю».

Фенікс вивільнився на повну. Полум'я полилося з її очей, носа й рота. Світ вибухнув багрянцем — нічого іншого вона просто не сприймала. Жинь не знала, чи Неджа в безпеці, чи вона палить його живцем самою близькістю. Навіть якщо так, вона однаково не могла цього спинити.

Тепер вона не є засобом і не має контролю, не прикликає вогню, а просто є посудиною для нього — пошарпаними й покірними воротами, крізь які він з ревінням виривається в матеріальну площину.

Звільнившись, Фенікс нестямно заґелґотів.

Жинь похитнулася, приголомшена подвійним баченням, що виникло, коли духовна площина наклалася на матеріальний світ. Вона бачила пульсуючі божественні енергії, яскраво-червону супроти лазурово-синьої. Річка вирувала й парувала На поверхню піднімалась ошпарена риба Щось спалахнуло в свідомості Жинь, а вже за мить річка й гроти зникли з очей.

Тепер вона бачила лише неосяжну чорну долину і дві сили, які рвалися й боролися в ній.

Вона не відчувала Кітая. На мить він здався їй таким віддаленим, немовби вони взагалі не заякорені.

«І знов привіт, пташечко». Голос Дракона скидався на гуркітливий стогін, глибокий, знуджений і задушливий. Саме його звучання було схоже на потоплення. «А ти наполегливий».

Фенікс зробив випад Дракон відступив.

Жинь силкувалась осягнути сутичку богів. Вона не могла простежити за їхньою дуеллю: ця битва відбувалась у занадто складній площині, тож розум просто не міг її сприйняти. Бачила лише натяки: колосальні вибухи звуку і кольору неймовірних відтінків та регістрів, коли сили вогню і води сплелися, достатньо потужні, щоб знищити цілий світ, і кожна врівноважувала іншу.

«Як же ти можеш перемогти?» — нестямно подумала вона Боги не особистості, а основоположні сили творення, складники самого існування. Що означатиме для однієї здолати іншу?

Жинь здалося, що в цьому шумі вона почула крик Неджі.

А потім жар у ній сягнув апогею, розпікшись так сильно, аж вона злякалася, що випарується. Схоже. Фенікс брав гору — тепер у площині духів переважали вибухи багрянцю і Жинь туманно вирізняла величезний полум'яний вир навколо темної постаті Дракона.

Їм вдалося? Вони перемогли? Ніхто — ані людина, ані бог — не міг пережити такої бійні. Але коли все скінчилося, коли її полум'я згасло, коли матеріальний світ знову з'явився перед нею, коли тіло стало її і вона похитнулась і впала в глибоку воду, силкуючись вдихнути, то побачила, що досі перебуває в тіні величезної істоти.

Її полум'я не завдало Драконові шкоди.

Фенікс мовчав. Жинь відчувала, як бог відступає з її розуму, цятка жару зникає, ніби гаснуча зірка, холоднішає і віддаляється, аж доки зовсім не щезла.

Вона лишилася сама. Безпорадна.

Дракон підняв голову, немовби питаючи: «І що тепер?»

Жинь спробувала підвестись і впала. Ноги здавалися колодами у воді й не корилися. Вона потяглася назад, онімілими пальцями намагаючись схопити меч. Але він був такою крихітною, ламкою річчю. Чи може смужка металу бодай подряпати це створіння?

Дракон підвівся на всю довжину, затемняючи річку своєю тінню А коли він рвонувся вперед, їй лишалося тільки заплющити очі.

Потім вона відчула імпульс, гуркіт, від якого земля задвигтіла і задзвеніло у вухах. Але вона не померла. Навіть не була поранена. Спантеличена, Жинь розплющила очі, а потім глянула вгору. Над нею здіймався величезний щит із води. Позаду стояв Неджа, простягнувши руки до неба.

Його вуста ворушилися. Лише через декілька секунд його крики стали чутними крізь дзвін у її вухах.

— ...довбана ідіотка... що ти...

— Думала, що зможу вбити його, — пробурмотіла Жинь, приголомшена. — Я думала... справді думала, що...

— Ти хоч знаєш, що накоїла?

Він кивнув на місто. Жинь простежила за його поглядом. А потім збагнула, що вони досі живі лише тому, що Дракон зайнятий значно більшим трофеєм.

Величезні хвилі важко здіймалися з річки, неприродно високі, й неприродно повільно повзли каналом. Сірі хмари почорніли, згустившись за лічені секунди в неминучу бурю. З такої відстані Арлон здавався таким крихким. Крихітним піщаним замком, таким неміцним, таким тимчасовим у тіні піднятих глибин.

— Допоможи мені підвестися, — прошепотіла вона. — Я майже це зробила, я можу спробувати ще раз...

— Не можеш. Ти заслабка, — Неджа говорив без зневаги чи дошкульності Це була не образа, а просто факт.

Він спостерігав за темною фігурою, що рухалася під товщею води до міста, з застиглим виразом на пошрамованому обличчі Неджа опустив водний бар'єр — тепер він був уже не потрібний — і закрокував до Дракона.

Жинь інстинктивно потяглася до його руки, а потім відсахнулася, спантеличена таким поривом.

— Що ти...

— Не висовуйся, — сказав він. — А коли матимеш шанс, тікай.

Вона була надто спантеличена, тож лише кивнула. Жинь ніяк не могла осягнути того, наскільки це дивно: як вони так швидко облишили спроби вбити одне одного, як сталося так, що після всього вони знов опинилися на одному боці? Вона не могла збагнути, чому Неджа її врятував. Не розуміла й того, чому її серце стискається, коли вона бачить, як він крокує вперед з розведеними руками, такий уразливий, пропонуючи себе чудовиську.

Вона пам'ятала цю позу. Пам'ятала, як дуже давно бачила: Алтань ішов до збаламученого Суні без страху та зброї, спокійно говорячи, немов теревенив з давнім другом. Немов бог у розумі Суш, дивакуватий і норовливий, не посмів би зламати йому шию.

Неджа не намагався боротися з Драконом. Він хотів його вгамувати.

Мінджа! — він кричав це слово знову і знову, розмахуючи руками, щоб привернути увагу Дракона.

Жинь не одразу збагнула, що воно означає — Їнь Мінджа, менший брат Неджі, четвертій спадкоємець дому Їнь і перший загиблий із синів Вейсжі.

Дракон завмер, а потім піднявся з води, нахиливши голову до Неджі.

— Пам'ятаєш? — крикнув Неджа. — Ти зжер Мінджу. Ти був такий голодний, ти не забрав його для своєї печери. Але ти хотів мене. Завжди хотів мене, правда?

На диво, Дракон опустив голову й пригнувся, його очі опинилися на одному рівні з очима Неджі. Неджа ступив уперед, щоб погладити його по носу. Дракон не ворушився. Жинь затисла рота рукою від невимовного жаху.

Він здавався таким маленьким.

— Я піду, — сказав Неджа. — Піду в той грот. Ти вже не будеш сам-один. Але зупинись. Дай цьому місту спокій.

Дракон був дуже спокійний. А потім так само повільно вода почала осідати.

Дракон ледь помітно рушив до Неджі, ніби в химерній прихильності. Не відводячи очей, з роззявленим ротом Жинь дивилася, як Неджа приклав долоню до тіла Дракона.

«Я піду».

Цим єдиним жестом він запобіг сотням тисяч смертей. Угамував бога, якого вона пробудила, запобіг масовій загибелі, яка була б на її совісті, і він кидав цю перемогу їй.

— Неджа, — прошепотіла вона, — ну на біса?

Вона запізно почула тьмяне впізнаване дзижчання.

Повітряне судно з'явилося з-за скелі й пірнуло, швидко і низько, просто до гроту. Воно було менше, ніж дирижаблі-бомбардувальники, які переслідували Жинь у горах. Кабіна могла вмістити лише одну людину. Дивним також було і днище: знизу кошика, де мали бути гармати, виднівся довгий блискучий дріт, розкиданий на кілька зігнутих гілок, немов пазурі.

Жинь глянула на Неджу. Він закляк, очі розширилися від жаху.

Але призахідники — його союзники. Чого ж він так боїться?

Вона притягла погонь у долоню, вагаючись, куди вдарити. Раніше не вагалася б. Але якщо дирижабль прибув здолати Дракона...

Дирижабль різко гойднувся до неї. «Ось тобі й відповідь". Вона поцілила долонею в кабіну. Але не встигла випустити струмінь полум'я, як тонка блискавка, прекрасна і дивовижна, розітнула блакитне небо. Уже за мить Жинь побачила сліпуче біле сяйво. А потім нічого.

Вона не була поранена. Не відчувала болю. Вона досі стояла, могла чути, рухатись і відчувати. Хоча зір розмився, та вже за декілька секунд перед очима все прояснилось. Але щось змінилося в світі. Він немовби втратив свій блиск і став безжиттєвим: кольори потьмяніли, синь і зелень змішалися до сірих відтінків, а звуки стихли до шорсткого пошкрябування.

Фенікс змовк.

Ні, Фенікс зник.

Жинь потяглася вглиб свідомості, в розпачі обмацуючи безодню, щоб протягти бога крізь розум Кітая до свого, але не схопила нічого. Безодні не було. Воріт не було. Пантеон не існував у зоні її досяжності, його просто не стало.

А потім вона закричала.

Вона знову була в Чулуу Корікх. Тонула в повітрі, запечатана і задушена, цього разу полонена не в камені, а у власному важкому смертному тілі, безпорадно молотила по стінках власного розуму, і це була така нестерпна мука, аж вона ледь помічала, що блискавка досі пронизує її тіло, від чого зуби цокотять і волосся обгоряє.

«Ти всього лише знаряддя Хаосу, — голос сестри Петри незвано пролунав у її думках — голодний, беземоційний, з непохитною впевненістю, що донині завжди здавалася сумнівною. — Ви не шамани, ви жалюгідні й зіпсовані. І я знайду спосіб стримувати вас».

Вона знайшла його.

«Дитино». Жинь почула голос Фенікса. Неможлива І все ж полум'я повернулося: теплий жар огорнув її тіло, втішаючи, захищаючи.

Тепер блискавка била в Неджу.

Він стояв спиною до неї, розкинувши руки, як від нестерпного болю, смикався й корчився, а іскриста сяйливість рикошетила по його тілу. Іскри розліталися від золотих браслетів, що немовби підсилювали електрику перед тим, як вона глибоко занурювалася в його плоть.

Розряди пощільнішали, подвоїлися, посилилися. З горла Неджі виривалися хрипкі стогони. Дракон також немовби вигинався від болю. Це було схоже на дуже дивний танець: голова смикалася, тіло звивалося, розгойдуючись взад-вперед у повітрі так, що це могло б бути кумедно, якби не було так страхітливо.

Рот у Жинь наповнився жовчю.

«Зосередься, дитино, — гнув своєї Фенікс. — Удар зараз».

Жинь перевела погляд з Дракона на дирижабль.

Вона знала, що має лише один шанс атакувати, але яку ціль? Неджа врятував її від дирижабля, дирижабль — від Дракона. Хто тепер її ворог?

Вона підняла ліву руку. Дирижабль відлетів на кілька метрів, мовби передчуваючи її наміри. Вона розкрила долоню й випустила щільний струмінь полум'я в його балон, проштовхуючи його швидше і вище, нестямно сподіваючись, що їй стане радіуса ураження.

Небо розітнуло тріскотіння, немовби щось розірвалося. Балон дирижабля спалахнув помаранчевим на мить, луснув, а потім зник. Кошик полетів до скель, блискавки згасли.

Неджа впав.

Першим поривом Жинь було кинутися до нього. Вона зробила два кроки, потім спинила себе, безмежно здивована З якого дива вона має йому допомагати? Бо він щойно її врятував? Але це була його помилка, а не її... Вона не мусить цим перейматися, слід просто дати йому померти...

Адже так?

Вода навколо її ніг закрижаніла. Вона відчула хвилю спустошливого жаху.

Але Дракон не нападав. Неймовірно, але він був наче наляканий. Він повернув голову до гроту і вдивлявся в пітьму. Раптом повітря зробилося не таким важким Сірі хмари розійшлись, і сонце знову відбивалось у сяйливих хвилях. Сила тяжіння знову взяла гору над річкою, і здійняті води з лунким плюскотом упали.

«Треба дістатися берега».

Думка декілька разів сяйнула Жинь, ніби мантра, і врешті спонукала тіло до дій. Похитуючись і спотикаючись, немов п'яничка, вона побрела до берега. Почувалася відділеною, немовби хтось інший незграбно контролює її тіло, поки розум силкується дати раду міріадам питань.

Що сталося? Що зробив Неджа? Це капітуляція?

Вона перемогла?

Але жодна її мрія про перемогу навіть трохи не була схожа на це.

Жинь почула невиразне, жалісливе булькотіння. Обернулася. На піску трохи віддалік лежала Піпадзі в позі ембріона. Її обличчя ледь трималося над водою — Жинь не розуміла, як та досі не потонула. Але вузькі плечі Піпадзі здійнялися й опустилися, а пальці шкрябали крихітні, розпачливі візерунки у багнюці. Вона стогнала.

Жинь заквапилася до неї.

— О боги. — Вона підняла Піпадзі на руки й постукала кулаком по нижній частіші спини дівчини, намагаючись звільнити її легені від води. — Піпадзі, ти мене чуєш?

Вода цівкою стікала з рота Піпадзі — спершу дрібненькою, а потім її плечі важко піднялись і з рота полився цілий потік річкової води та жовчі. Піпадзі судомно смикнулась і слабко опала Жинь на груди, дихаючи нерівними, розпачливими ривками.

— Тримайся.

Жинь перекинула праву руку Піпадзі собі на плече й підняла її на ноги. Незручна позиція, але Піпадзі була худорлява, легка, і Жинь з неймовірною легкістю зрушила їх обох уперед, крок за кроком.

— Тільки тримайся, з тобою все буде гаразд, ми просто відведемо тебе до Ляньхви.

Вони ступили десять кроків берегом, коли Жинь почула, як хтось шалено відкашлюється. Вона обернулася через плече Неджа зігнувся навколішки на мілині, його плечі важко осунулися.

Вона зупинилася.

Він був лише за кілька метрів. Так близько, що вона могла роздивитися кожну рису його обличчя: крейдяну блідість, почервонілі очі, ледь помітні шрами на порцеляновій шкірі Вона й не згадала б, коли вони востаннє стояли так близько, не намагаючись убити одне одного.

Якусь мить вони просто дивились одне на одного, розглядаючись, мов незнайомці.

Погляд Жинь ковзнув до золотих браслетів на його зап'ястках. Усе нутро перевернулося, коли вона збагнула, що то таке. Не прикраси. Провідники. Вони не випадково притягли блискавки. Вони були створені для цього.

А потім її осяяло, що, певно, пережив Неджа за той рік, відколи вона втекла з Арлона Після зникнення Жинь Петрі був потрібен шаман для експериментів.

А оскільки Цике вбили, в Республіці шаман лишався тільки один.

Шкіра навколо його зап'ястків і щиколоток помітно змінила колір на крапчасті відтінки синюшно-фіолетового й червоного. Від такого видовища їй стиснулося в грудях. Вона бачила, як тіло Неджі затягує рани, які миттєво мали б його вбити. Бачила, як його шкіра відновлюється від опіків, які її обвуглювали. Вона думала, що сили Дракона можуть загоїти що завгодно. Але цього зцілити вони не могли.

Колись Жинь була абсолютно певна в тому, що Пантеон — це сама суть творіння. Що не існує вищої сили. Що призахідницька релігія, їхній Божественний Архітектор, не більше ніж зручна оповідка.

Тепер такої певності вона не мала.

Повільно, зболено Неджа підвівся й витер рота тильним боком долоні. На ній лишилася кров.

— Вона жива?

Жинь була така розгублена, що не збагнула його слів. Неджа кивнув на Піпадзі й повторив:

— Жива?

— Не... не знаю, — озвалася Жинь, отетеріла. — Вона... Я спробую.

— Я не хотів... — Неджа знову закашлявся. На його підборідді блиснув багрянець. — Це не її провина.

Жинь розтулила рота, щоб відповісти, але жодного слова так і не вимовила.

Не через те, що їй нічого було сказати. Сказати їй хотілося забагато, і вона не знала, з чого почати, бо все, що спадало на думку, здавалось абсолютно недоречним.

— Варто було вбити мене, — нарешті сказала вона.

Він довго не зводив з неї очей. Вона не могла зчитати його виразу. А те, що, як їй здалося, побачила, її спантеличило.

— Але я ніколи не хотів твоєї смерті.

— Тоді чому?

Цих двох слів було замало. Усього, що спадало їй на думку, замало. Тепер прірва між ними була надто широка і тисяча запитань у її голові стали неважливими, надто дріб'язковими, щоб промовляти їх уголос.

— Обов'язок, — сказав він. — Тобі не зрозуміти.

Вона не знайшлася, що на це відповісти.

Він мовчки дивився на неї, його меч намарно гойдався на поясі. Його обличчя викривилося в гримасі, немовби він також боровся з думками, які ніколи не висловив би вголос.

Його було так легко вбити. Він ледве стояв на ногах. Його бог просто втік, не встоявши перед такою величною силою, про існування якої вона навіть не підозрювала. Якщо вона розітне його зараз, рани навряд чи затягнуться.

Але вона не могла прикликати полум'я. Для цього їй був потрібен гнів, а вона не могла витягти з себе навіть найтуманнішого гнівного спогаду. Не могла проклинати, кричати або робити будь-що з мільйона речей, які, їй уявлялося, робила б, якби мала шанс зіткнутися з ним, як ось зараз.

«Скільки ще шансів, — запитав Алтань, — ти збираєшся змарнувати?»

«Щонайменше один», — подумала вона і проігнорувала його презирливий сміх.

Якби вона могла згадати, як ненавидіти Неджу, то вбила б його. Але натомість розвернулася до нього спиною й дозволила йому відступити, тим часом відступаючи сама.

Розділ 30

Піпадзі помирала.

Її стан стрімко погіршився за ті пів години, у які Жинь відтягла її до основного війська в місті й доручила солдатам знайти і привести Ляньхву. Коли вклала її на березі на сухий брезент, серцебиття дівчини стало слабким і Жинь навіть подумала, що та вже померла, але підняла повіки Піпадзі й побачила, що очні яблука загрозливо миготять між карим і чорним.

Вона спробувала дати їй опіум. Жинь завжди тримала пакетик у потаємній кишені, а відколи почала відправляти шаманів у бій, носила подвійну дозу. Не подіяло. Піпадзі покірно вдихала дим, але її стогони не змовкали, а фіолетові вени, що лячно випиналися зі шкіри, тільки потовщали.

Богиня здобувала дедалі більший контроль.

«Велика Черепахо». Жинь дивилася на біле обличчя Піпадзі й намагалася не панікувати. Шаманів, які поступаються своїм розумом богам, не можна вбити. Вони опиняються в пастці власного тіла, що стає божественним, і приречені жити аж до кінця світу.

Жинь не могла приректи Піпадзі на таке.

Але це означало, що вона мусить її вбити, поки очі ще стають карими, поки дівчина ще чіпляється за уламок смертності.

Жинь потяглася тремтливою рукою до горла Піпадзі.

— Я маю опіум! — крикнула Ляньхва, підбігаючи до них пляжем. Вона схилилася над Піпадзі, важко відсапуючись. — Ти...

— Вже пробувала, — сказала Жинь. — Не подіяло. Вона втрачає контроль, вона на межі — біль не допомагає, їй болить усередині, Неджа щось зробив із нею, я не розумію, але гадаю, в неї внутрішня кровотеча, і мені потрібно, щоб ти... Не чіпай!

Ляньхва, яка тепер стала навколішки над Піпадзі, відсмикнула руки.

— Торкайся її через одяг, — порадила Жинь. — І стеж за піском. Будь обережна. Вона себе не контролює.

Ляньхва кивнула. До її честі, вона не була налякана, радше просто зосереджена. Вона видихнула, заплющила очі й розчепірила пальці над тулубом Піпадзі. Слабке сяйво підсвічувало подерту форму дівчини.

Повіки Піпадзі затріпотіли. Жинь затамувала подих.

Можливо, це ще не кінець. Можливо, проблема лише в болю, можливо, дівчина повернеться до них.

— Піпадзі? Піпадзі!

Жинь підвела очі й ледь чутно вилаялася. Менша сестра — Дзюто — бігла пляжем і кричала.

Хто її сюди пустив? Жинь була ладна його придушити.

— Відійди!

Коли Дзюто наблизилася, Жинь простягла руку, щоб відгородити ту від сестри. Дзюто була тендітна, але налякана й в істериці, тож нестямно відбивалася від Жинь і врешті впала навколішки біля сестри.

— Не... — крикнула Жинь.

Але Дзюто вже відштовхнула Ляньхву. Вона припала до сестри й схлипувала.

— Піпадзі!

І щойно Жинь і Ляньхва потяглися, щоб забрати Дзюто, Піпадзі підвела голову.

— Не треба.

Її очі розплющилися. Вони були нормальні, приємно карі.

Жинь вагалася, досі тримаючись лівою рукою за комір Дзюто.

— Все гаразд, — Піпадзі підняла руки, погладила сестрине волосся. — Дзюто, заспокойся. Я в нормі.

Ридання Дзюто миттєво стихло до наляканих схлипів. Піпадзі погладжувала колами сестру по спині, втішаючи її шепотінням на вухо.

Жинь глипнула на Ляньхву.

— Вона...

Ляньхва заклякла з розпростертими руками.

— Я не впевнена. Я зростила ребра, але решта... Ну тобто є щось іще...

Піпадзі поверх плеча Дзюто глянула Жинь у вічі. На її обличчі була гримаса неспокою.

— Вони такі гучні.

У Жинь серце обірвалося.

— Хто гучний?

— Вони кричать, — пробурмотіла Піпадзі. Її очі потемніли. — Вони такі... Ох.

— Зосередься на нас, — стривожено сказала Жинь. — На сестрі...

— Не можу. — Руки, якими Піпадзі досі обіймала Дзюто за плечі, почали смикатися. Вони скоцюрбились у пазурі, дряпаючи повітря. — Вона вже тут, вона..

— Забери її! — наказала Жинь Ляньхві.

Ляньхва одразу все зрозуміла Вона обхопила Дзюто за талію й потягла Дзюто відбивалася, верещала, але Ляньхва не відпускала Вона потягла Дзюто геть із пляжу до лісу, аж доки схлипи дівчинки не стихли на віддалі.

— Лишайся зі мною, — сказала Жинь Піпадзі. — Піпадзі, слухай мій голос...

Піпадзі не відповідала.

Жинь не знала, що робити. Їй хотілося обійняти Піпадзі, втішити, але Жинь боялася до неї торкатися. Навколо ключиць Піпадзі розквітла велика фіолетова хмара, здіймаючись до шиї й перетворюючи очі на яскравий гладенький фіолет. Піпадзі вигнула спину. Вона безгучно хапала ротом повітря, борючись проти якоїсь невимовної сили.

Жинь позадкувала, їй раптом стало дуже страшно.

Піпадзі повернула голову до Жинь. Той рух був страхітливо неприродним, а її руки й ноги хтось мовби смикав за невидимі нитки, як маріонетку.

— Будь ласка, — сказала вона Її очі блиснули до тьмяно-карого. — Поки я ще тут.

Приголомшена, Жинь витримала її погляд.

«Смерть або Чулуу Корікх». Чотири простих спустошливих слова Жинь знала їх від початку. Лише такі два варіанти судилися Цике: смерть або замурування. Командир мусив подбати про те, щоб це був перший. «Командир відбраковує».

— Зосередься, — Жинь говорила зі спокоєм, якого насправді не відчувала Вона не могла перекласти відповідальність на когось, мусила зробити це сама І під таким кутом це була милість. — Борися. Не можна мене отруїти.

— Не отрую, — прошепотіла Піпадзі.

— Дякую.

Жинь простягла ліву руку, підсунула її під голову Піпадзі, вперлася коліном їй у плече, щоб мати важіль, а потім смикнула.

Хрускіт був гучніший, ніж вона очікувала Жинь розпрямила пальці, зосередившись на болю, щоб не дивитися на осклянілі очі Піпадзі. Вона ще ніколи не ламала ший. Цього методу її навчали в теорії, вона відпрацьовувала його безліч разів на манекенах у Сінеґарді. Але досі не усвідомлювала, скільки сили насправді треба щоб переламати хребет.

На тому все скінчилося.

Жинь увійшла до міста пішки. Ніхто не оголосив про її присутність, її не супроводжували музики чи танцівники. Її заледве хтось і помітив: місто було занадто поглинуте власним безладом Виснажена вона помітила лише метушливий рух, обгорілі та закривавлені тіла вносили в місто на ношах, юрби людей витікали з воріт Арлона, тягнучи за собою лантухи й гублячи одяг, родові коштовності та срібло; тіла набилися на рештки арлонського флоту, тікали на декількох кораблях, які не потонули в люті Дракона.

Туманно вона розуміла що перемогла.

Арлон знищено. Призахідники втекли. Неджа і його командування квапливо відступали каналом. Жинь дізналася ці факті і впродовж наступних кількох годин, захоплені офіцери переповідали їх знову і знову, але вона перебувала в затуманеному стані, така втомлена й спантеличена, що думала, ніби вони жартують.

Бо як це можна назвати перемогою?

Вона знала, що таке перемога. Перемога була, коли вона змітала ворожі загони з бойовища божественним вогнем, а її солдати гуртувалися навколо неї й кричали, відвойовуючи те, що належало їм по праву. Перемога здавалася заслуженою. Справедливою.

А це шахрайство — ніби її суперник десь у від'їзді, а її випадково оголосили переможцем, і це перетворювало всю ситуацію на дуже сумнівну. Це перемога, яку в неї можуть вирвати з рук будь-якої миті й з будь-якої причини.

— Не розумію, — повторювала вона Кітаю. — Що сталося?

— Все скінчилося, — говорив він їй. — Місто наше.

— Але як?

Він терпляче відповідав, як і впродовж усього дня:

— Дракон знищив місто. А потім ти прогнала Дракона.

— Але я цього не робила, — вона визирнула на затоплені канали. — Нічого не робила.

Вона лише розбурхала істоту, з якою не змогла впоратися. Вона лише лежала горілиць, до чорта налякана, поки Неджа й призахідницький пілот вели бій блискавок, якого вона не розуміла Вона втрутилась у сили, яких була не здатна контролювати. Мало не затопила ціле місто, мало не потопила всіх людей у цій долині, і все тому, що думала, наче може розбудити Дракона і перемогти.

— Можливо, він побачив, які вони, — припустив Кітай, коли вона розповіла йому про те, що сталося в річці. Було абсолютно безглуздим, що Неджа просто здався, відступив, коли міг убити Жинь і зупинити Дракона одним ударом. — Я про призахідників. І можливо, він не хотів позбавлятися єдиної сили, здатної їх зупинити.

— Це якесь запізніле усвідомлення, — пробурмотіла Жинь.

— А можливо, це було самозбереження. Можливо, ситуація гіршала.

— Можливо, — непереконано промовила вона. — І що, по-твоєму, він тепер робитиме?

— Не знаю. Але в нас є нагальніші проблеми, — Кітай кивнув на палацові ворота. — Ми щойно скинули правителя половини цієї країни. А тепер ти мусиш представити себе як його заміну.

Вона мала виступити перед солдатами. Виголосити промови. Окупувати місто й заявити права на країну.

Жинь здригнулася від утоми. Вона не почувалася правителькою, вона заледве почувалася переможницею. Найменше їй зараз хотілося виходити до натовпу й прикидатися.

— Завтра, — сказала вона. — Дай мені цей день. Мені дещо треба зробити.

У Тікані глибоко в лісі був невеликий цвинтар, так захований за хащами тополь і бамбуковим гаєм, що чоловіки нізащо випадково на нього не натрапили б. Але кожна жінка в Тікані знала його розташування. Вони ходили туди зі своїми матерями, свекрухами, бабусями, сестрами. Або йшли туди самі, зблідлі й в сльозах, притискаючи до грудей стражденну ношу.

Це був дитячий цвинтар. Дівчатка, задушені одразу після народження, бо їхні батьки хотіли синів. Хлопчики, які померли надто рано і лишили матерів згорьованими й наляканими, що їх замінять молодші, плодючіші дружини. Брудні висліди викиднів чи передчасних пологів на пізньому терміні.

Жинь припускала, що й в Арлоні було таке. Кожен населений пункт потребує місця, де можна сховати сороміцькі смерті його дітей.

Венка знала, де воно.

— Трохи менше кілометра повз евакуаційні скелі, — сказала вона. — Поверни на північ, коли побачиш канал. Там у траві є стежка. Її помітно не одразу, але як розгледиш, вона приведе тебе куди слід.

— Підеш зі мною? — запитала Жинь.

— Тати, бляха, знущаєшся, — сказала Венка. — Я більше ніколи туди не піду.

Тож на заході сонця Жинь загорнула урну з прахом Піпадзі в кілька шарів тканини, сховала в сумку і вийшла до скель із заступом, прив'язаним до спини.

Венка мала рацію: якщо знати, що шукати, потаємна стежка ставала ясною як день. Могили позначені не були, але висока трава росла цікавими вихорами, викручуючись і вигинаючись, немовби уникаючи колись і комусь дорогих кісток у землі під нею.

Жинь оглянула галявину. Скільки тіл тут поховано за всі ці десятиліття? Як далеко треба зайти, щоб не наштовхнутися пальцями на крихітні кісточки, коли вона копне землю?

У неї тремтіли руки. Вона роззирнулася, переконавшись, що сама, а потім сіла й дістала з кишені люльку. Вона не взяла достатньо опіуму, щоб вирубитися, лише саме вдосталь, щоб рука була твердою і могла міцно тримати заступ.

«Нелегко, еге ж?»

Краєм ока вона побачила Алтаня, який ішов за нею між рядами непозначених могил. Його постать затримувалася, лише коли вона дивилася деінде, а коли зосереджувалася там, де, як їй здавалося, він стояв, Алтань щезав.

— Вони були наче діти, — сказала вона. — Я не... не хотіла...

«Ти не хотіла їм шкоди, — Алтань говорив лагідніше, ніж будь-коли, лагідніше, ніж вона колись дозволяла своєму спогаду. — Але ти мусила. Мусила провести їх крізь пекло, бо лише так усі інші могли вижити».

— Я звільнила б їх, якби могла.

Хоч раз він не кепкував. Він говорив просто сумовито:

«Я також».

Нарешті вона знайшла місце, де земля здавалася непотривоженою, а трава росла рівно. Вона відклала загорнутий глечик додолу, міцно стиснула заступ і почала копати, а Алтань мовчки спостерігав з тіні.

Минуло кілька довгих хвилин. Попри вечірню прохолоду, піт коптився по шиї.

Земля була кам'яниста і тверда, заступ вислизав з руки Зрештою вона знайшла нестійку рівновагу, рукою скеровуючи заступ, а ногою вдавлюючи його глибше.

— Гадаю, тепер я тебе зрозуміла, — сказала вона після довгої мовчанки.

«О? — Алтань підвів голову. — І що ж ти зрозуміла?»

— Чому ти так сильно тиснув на мене. Чому завдавав болю. Я не була для тебе особистістю, я була зброєю і тобі було потрібно, щоб я працювала.

«І все ж зброю можна любити, — сказав Алтань. — Можна бити її, формуючи, а потім спостерігати, як вона знищує себе, і знати, що все це було конче необхідно, але це не означає, що ти не можеш іще й любити».

Їй не треба було копати надто довго чи над то глибоко — ніхто не потурбував би цих могил, — але щось у важкому, повторюваному русі заспокоювало її, навіть попри те, що плече боліло дедалі більше. Це була спокута.

Нарешті, коли яма стала такою глибокою, що згасаюче світло вже не діставало дна, коли земля з брунатної й кам'янистої" змінилася м'якою і мулистою глиною, вона зупинилась і обережно опустила прах Піпадзі в могилу.

Вона воліла б мати можливість поховати й Дуліня. Але попри багато годинні пошуки в каналі, так і не знайшла навіть клаптика його форми.

— Хоч колись стане легше? — запитала вона.

«Що? Відправляти людей на смерть? — Алтань зітхнув. — Якби ж. Боліти ніколи не перестане. Вони вважатимуть, що тобі байдуже. Що ти безжальне чудовисько з однією метою — перемогти. А тобі не байдуже. Ти любиш своїх шаманів, як власну родину, і щоразу, коли бачиш, як один із них помирає, в твоєму серці немов провертається ніж. Але ти мусиш це робити. Мусиш робити вибір, якого не зробить більше ніхто. Смерть або Чулуу Корікх. Командири відбраковують».

— Я не хотіла, щоб це була я, — сказала вона. — Я заслабка для такого.

«Ні».

— Це мав бути ти.

«Це мав бути я, — погодився він. — Але вибралася ти. Тож іди до кінця, дитино. Це найменше, що ти заборгувала мертвим».

Кітай чекав на неї біля підніжжя скель, тримаючи в одній руці жмуток ароматичних паличок, а в другій глечик із сортовим вином.

— І що це таке? — запитала вона.

— Цінміндзє, — відповів він. — Нам треба лишатися на ногах.

Цінміндзє. Фестиваль ушанування померлих. Ніч, коли голодні привиди неупокоєних душ приходять у світ живих і вимагають відведеного їм по праву. Вона бачила, як інші святкували його в Тікані, але сама ніколи не брала участі в ритуалах. Їй не було кого оплакувати.

— Він лише через два тижні, — сказала вона.

— Річ не в тім Нам треба лишатися на ногах.

— Навіщо?

— Щоб ти перемогла в цій війні, загинули тисячі людей. Йдеться не лише про твоїх шаманів. Це були солдати, чиїх імен ти навіть не знала. Ти вшануєш їх. І не спатимеш.

Жинь була така втомлена, що вже готова була просто піти геть. Який сенс у цьому ритуалі? Мертві не можуть їй нашкодити. Годі, на сьогодні вистачить з неї покути.

Але потім вона побачила вираз обличчя Кітая і збагнула, що тут не може відмовити йому. Вона мовчки спустилася з ним до долини.

Поля трупів уночі такі тихі — вона й не здогадалася б, що на цій землі був бій. Усього кілька годин тому це місце було сповнене криками, вибухами, брязканням сталі й димом. А тепер вистава скінчилася, нитки маріонеток підрізали, всі завмерли в мовчазному спочинку.

— Так дивно, — пробурмотіла вона. — Мене тут навіть не було.

Вона не командувала цією битвою. Не бачила на власні очі, як вона розгорталась, і не знала, яка сторона поступилася першою, не знала, як усе склалося б, якби Дракон не підняв Мужвей. Вона була зайнята зовсім іншою битвою, надто заклопотана виміром духів і блискавками, щоб узагалі пам'ятати про звичайний бій, аж доки перед нею не постали його наслідки.

— Що тепер? — запитала вона.

— Не впевнений, — Кітай нерішуче підняв палички, немовби тільки-но збагнув, яке це недоречне рішення. Вони й не бралися порахувати трупи в долині. Усі пахощі світу не змогли б спокутувати цієї жертви.

— У Тікані ми палимо папір, — озвалася Жинь. — Паперові гроші Паперові будинки. Іноді паперових дружин, якщо це були молоді чоловіки, які загинули до шлюбу...

Вона замовкла. Усе це зайве. Вона просто белькоче щось із остраху перед тишею.

— Не думаю, що має значення папір, — сказав Кітай. — Гадаю, нам просто треба..

Його голос обірвався, а очі розширилися, коли він зосередився на чомусь поверх її плеча. Вона теж почула запізно — хрускіт кроків на випаленій траві й кістках.

Коли обернулася, то побачила в пітьмі лише один силует.

Неджа прийшов сам. Неозброєний.

У місячному світлі він завжди здавався таким інакшим. Шкіра сяяла блідістю, а риси обличчя ставали м'якшими й менше нагадували різкий вираз його батька, а більше — приємну тендітність матері. Він здавався молодшим. Юнаком, якого вона знала в Академії.

Жинь на мить замислилася, чи прийшов він на смерть.

Тишу порушив Кітай:

— Ми принесли вино.

Неджа простягнув руку. Кітай передав йому глечик, щойно той підійшов. Неджа навіть не понюхав, чи раптом немає у вині отрути. Просто перехилив й важко ковтнув.

Цей жест підтвердив зачарування — призупинення реальності, якого всі вони так хотіли. У повітрі зависли неписані правила, підсилюючись кожною хвилиною, за яку не проливалася кров. Ніхто з них не підняв зброї. Ніхто не бився і не тікав. Лише цієї ночі, лише цієї миті вони ввійшли в граничний простір, де їхнє минуле і майбутнє не мали значення, де вони могли бути дітьми, як колись.

Неджа дістав жменьку аромапаличок:

— Вогник маєте?

Якось вони осягнули, що сидять мовчазним трикутником, огорнуті щільним, пахучим димом. Глечик від вина лежав між ними, порожній. Неджа випив його майже весь сам, а Кітай допив. Кітай першим простягнув пальці, а потім вони всі взялися за руки: Неджа і Жинь по обидва боки від Кітая. Це відчувалось і здавалось абсолютно, страшенно неправильним, і все ж Жинь не хотілося їх відпускати.

Отак колись почувалися Дадзі, Дзян і Жиґа? Якими вони були на зорі своєї імперії? Любили одне одного так нестямно, так відчайдушно?

Певно, що так. Хоч як сильно вони нехтували одне одним згодом, аж прирекли себе на смерть — колись вони одне одного любили.

Вона підвела обличчя до низького багряного місяця. На Цінміндзє мертві мали б говорити до живих. Мали б проходити крізь місяць-браму, заціпенілі від пахощів і феєрверків. Але коли Жинь дивилася на поле бою, то бачила лише трупи.

Вона замислилась: а що сказала б, якби могла дотягтися до своїх померлих?

Сказала б Піпадзі й Дуліню, що вони молодці.

Суні, Бадзі та Жамсі — що їй шкода.

Алтаню вона сказала б, що він мав рацію.

А майстрові Дзяну подякувала б.

А ще вона пообіцяла б їм усім зробити так, щоб їхня жертва була того варта. Бо саме цим були померлі для неї — необхідними жертвами, шаховими фігурами, втраченими, щоб просунутися далі, вибором, який, якби вона мала шанс повернути все назад, зробила б знову.

Вона не знала, як довго вони так сиділи. Це могли бути хвилини. Могли — години. Ця мить немовби випала з часу, втекла з невблаганного ходу історії.

— Я хотів би, щоб усе склалося інакше, — сказав Неджа.

Жинь і Кітай напружилися. Він порушив правила Вони не могли підтримувати цю крихку ілюзію, цю поступку ностальгії, якщо він порушує правила.

— Усе могло бути інакше,— у голосі Кітая чулася жорсткість. — Але ти пішов і став мудаком.

— Твоя Республіка мертва, — озвалася Жинь. — І якщо ми побачимо тебе завтра — що ж, це твій вибір.

Після цього ніхто більше не зронив ні слова.

Тієї ночі не було перемир'я чи перемовин. Тієї ночі була позичена доброчесність, невинність майбутнього. Вони сиділи у стражденній, розпачливій тиші, бажаючи і шкодуючи, а кривавий місяць торував свій нелегкий шлях небом. Коли зійшло сонце, Жинь і Кітай підвелися, струснули біль з кісток і побрели назад, до міста Неджа закрокував у протилежному напрямку. Вони не стежили, куди він пішов. Вони поверталися до Арлона, не зводячи очей з напівзатопленого міста, руїни якого сяяли в мерехтливому світанку.

Вони перемогли у своїй війні. І тепер мали країну, якою треба правити.

Розділ 31

Арлон упав одразу після відступу Неджі. Того ранку Південна армія прочісувала вулиці, поки призахідники й Республіка завершували останні евакуації. Вони виявили розгублене, неоднорідне місто — половину його районів досі заселяли нікарці, яким більше не було куди податись, а друга половина перетворилася на пустку. Казарми й житлові комплекси, які колись займали призахідницькі солдати, стояли покинуті. У розбитих верфах величезні ангари, де, мабуть, колись тримали дирижаблі, тепер стояли порожні, а на підлозі валялися розкидані інструменти й запчастини.

— Дозволяю грабунок до розумної межі, — сказала Жинь своїм офіцерам. — Беріть усе, що хочете. Але цивілізовано — не сваріться через трофеї й тримайтеся заможних районів. Найбідніших не чіпайте. Спершу прямуйте до призахідницьких будівель — вони більше нічого не зможуть забрати. Зброя, прикраси, одяг — усе ваше. Але харчі повертаються до палацу для перерозподілу.

— Як бути з озброєним опором? — запитала командирка Мірага.

— Наскільки можливо, уникайте кровопролиття, — сказав Кітай. — Затримуйте, а не вбивайте: нам потрібні їхні розвіддані. Усіх солдатів ведіть до підземелля, а ще тримайте призахідників і республіканців нарізно.

Республіканські солдати, які не змогли втекти на кораблях, відчайдушно намагалися змішатися з цивільними. На вулицях було повно покинутих форм, а через годину після окупації Жинь повідомили про цілий загін голих чоловіків, які випрохували в містян ношений одяг, щоб замаскуватися. Вона сміялася хвилин п'ять, а потім наказала закувати їх і змусити до кінця дня так і стояти голяка на підвищенні перед палацом.

Воно на користь бойовому духу, — сказала вона Кітаю, коли той запротестував.

Це занадто, — не погодився він.

Це якраз потрібний обсяг публічного приниження. Підпільний опір, напевно, таки здобуде прихильність містян, — вона показала на чоловіків, які тремтіли. — Але точно не вони.

Кітай не став сперечатися.

Поки її загони прочісували вулиці, Жинь пішла до Червоних скель, щоб на власні очі побачити, як останні евакуаційні кораблі швидко виходять з вузького каналу.

Вона згадала той день майже рік тому, коли вперше побачила призахідницький флот, який плив до нікарських берегів. Яке вона тоді відчула полегшення. Яку вдячність. Білі вітрила символізували надію й виживання. Божественне втручання.

Але вони з'явилися, лише коли Республіка мало не сплинула кров'ю. Вони могли ще на початку за лічені хвилини покласти край усій громадянській війні. Могли врятувати країну від довгих місяців голоду й кровопролиття. Але до останнього вичікували необов'язкової трагедії, коли змогли просто виступити й оголосити себе героями.

Їхній відхід не був навіть близько таким помпезним.

— Кляті боягузи, — сказала Венка — І ти ось так просто їх відпустиш?

— Не знаю. — озвалася Жинь. — Потопити всі ті кораблі в затоці може бути весело.

Кітай зітхнув:

— Жинь.

— Я серйозно, — сказала вона.

— Окупувати місто — це одне, — відповів Кітай. — А наразити цивільних на вогонь — зовсім інше.

— Але це було б так весело.

Вона жартувала лише наполовину. Жинь відчувала приплив темної, мстивої радості, спостерігаючи за безладною втечею кораблів. Якби вона захотіла, то могла перетворити колене судно в тому каналі на попіл Бона мала таку силу.

— Будь ласка, Жинь, — Кітай з осторогою глянув на неї. — Не будь дурною. Зараз призахідники відступають, бо виснажені, розтратили все на війну на континенті, до якого їм байдуже. Тепер вони просто зализують рани. Але якщо ти відправиш полум'я навздогін жінкам і дітям, вони можуть і переглянути своє рішення...

— Вічно ти псуєш задоволення, — сказала Венка.

Жинь зітхнула:

— Як же я ненавиджу, коли ти маєш рацію.

Тож вона дозволила кораблям спокійно вийти з затоки. Дозволила призахідникам думати, принаймні поки, що її новий режим не готує проти них підступних планів. Що її пріоритети зосереджені в межах Нікані. Вона дозволила їм думати, що вони в безпеці.

А потім, коли вони втратять пильність, поринувши в самовдоволення, коли почнуть думати, що, можливо, ці брудні, тупі, низькі нікарці — не така вже й загроза... отоді вона завдасть їм удару.

Наступним завданням Жинь було зайняти палац.

У будівлі панував хаос. Величезні фарбовані двері лишили розчахнутими навстіж, у коридорах валялися друзки розбитих ваз, що попадали з нашвидкуруч навантажених возів. У просторій залі в центрі палацу бракувало майже всіх меблів, лишилися тільки гобелени на стінах — надто важкі й громіздкі, щоб їх зняти і забрати з собою.

На дальшій стіні висів родинний портрет Їнь. Жинь якийсь час постояла перед ним, вдивляючись в обличчя людей, які вважали, що можуть правити Імперією.

Тому, хто його виткав, вдалося відтворити Їнів з неймовірною точністю. Коли вони стояли поруч, схожість стала ще очевиднішою. Усі вони мали однакові високі вилиці, вигнуті надбрівні дуги й точені, кутасті щелепи. Жоден не всміхався — навіть діти, які споглядали порожню залу з однаково зарозумілими й пихатими виразами.

Спершу Жинь сплутала Дзіньджу з Неджею, але потім збагнула, що, певно, праворуч від батька стояли близнюки-первістки — Дзіньджа і Муджа. Неджа стояв сам, похмурий і сумовитий, ліворуч від батька Мабуть, цей гобелен створили багато років тому — Неджу зобразили ще зовсім дитиною, заввишки ледве батькові до пояса Трохи віддалік праворуч стояла леді Їнь Сайкхажа з немовлям на руках. То мав бути Мінджа — молодший брат Неджі, який загинув ще зовсім малим. Це його забрав Дракон.

Така прекрасна родина, знищена всього за рік. Дзіньджу захопили в полон на озері Боян і перетворили на начинку для пельменів. Обвуглені останки тіла Вейсжі невпізнані лежали серед згорілих решток його флоту. Муджа, як повідомили Жинь, потонула під час нападу Дракона на Арлон. А Неджа був зламаний і переможений, став рабом для своїх призахідницьких господарів.

Зі спалахом мстивої ненависті на мить Жинь захотілося самій покінчити з цим сімейством.

Але леді Сайкхажа уникла її правосуддя. Вона кинулася з найвищої вежі палацу, коли побачила знамена південних військ, які ввійшли в місто. Її ламкі кістки розбилися, немов порцеляна, об платформу для страт перед палацом, і вона приєдналася до довгої традиції благородних жінок, які помирали разом зі своїми династіями.

З доповідей Жинь знала, що мешканці Арлона в останні дні зненавиділи Сайкхажу. Не секрет, що дім Їнь добряче нажився на громадянській війні попри те, що це кинуло за межу бідності все населення поза межами їхніх територій. Сестра Неджі, Муджа, розбагатіла, виступаючи посередницею для призахідницьких торговців і могутніх купців, що налізли в правління Республіки.

Коли леді Сайкхажа повернулася з тривалої світської мандрівки до Призахідної республіки, з'ясувалося, що вони з Муджею скидали величезні обсяги нікарських товарів на спраглі призахідницькі ринки, поки всі інші запасалися харчами і в паніці розкуповували все попри швидке зростання цін.

Думка загалу закликала Неджу покарати матір і сестру, але він лише виключив їх зі свого кабінету. Так прізвисько Неджі змінилося з Юного маршала на Маминого дурника, а його матір удостоїли титулу Західна хвойда. Упродовж минулого тижня вулиці так гучно вимагали її покарати, що якби Південна армія не ввірвалася в арлонську браму, натовп запросто міг би й сам розірвати її на клапті.

— Думаєш, вона могла б вибратися з призахідниками? — промовив Кітай, коли вони вийшли на балкон на третьому поверсі, спостерігаючи, як слуги відтирають зі сходів кров Сайкхажі. Її тіло лежало за кілька метрів, безцеремонно загорнуте в шмат тканини. Жинь планувала обтяжити його камінням і кинути в затоку на корм рибам. — Мені здавалося, вони її любили.

— Я думаю, вони її покинули, — сказала Жинь. — Їм довелося рятувати власні шкури.

Так і було. Зіткнувшись із бурхливим потоком громадської ненависті, призахідники не посміли б спробувати вивезти з міста зневажену Сайкхажу.

Байдуже, що леді Сайкхажа вільно розмовляла призахідницькою, поклонялася їхньому Творцю і половину життя робила з себе призахідницьку жінку. Все одно вона була нікаркою, представницею нижчої раси, а призахідники дбали лише про своїх.

Прилеглі коридори були завалені багатствами, не зрівнянними навіть зі скарбами Дзіньджоу. Жинь безліч разів бувала в цих коридорах, завжди прямуючи до кабінету Вейсжі, але ніколи не сміла зупинитися й роздивитися їх. Тоді від самої їх близькості переповнювало благоговіння: ті артефакти були сяйливими свідченнями історичної еліти, до якої її чомусь запросили приєднатися.

Тепер іти цими коридорами було зовсім інакше, бо вона знала, що все виставлене на стінах належить їй.

— Поглянь,— Кітай зупинився перед дуже давнім, дуже лискучим шоломом.— Тут сказано, що ця річ належала Червоному Імператору.

— Та не може бути.

— Прочитай підпис.

Шолом не видавався аж настільки давнім Жинь бачила крихітні нефрити, інкрустовані на чолі. Вона залізла у вітрину, дістала шолом і приміряла. Він був незручно холодний і надмірно важкий. Вона швидко зняла його.

— Не знаю, як у цьому взагалі можна битися.

— Імовірно, він церемоніальний, — сказав Кітай. — Сумніваюся, що Імператор і справді одягав його в бій. Тут повно такого мотлоху. Поглянь, ось його нагрудник, а он там давній чайний сервіз.

Він завмер, затеши пальці над реліквіями, немовби відчував надто сильне благоговіння, щоб їх торкнутись. Але Жинь, роззирнувшись залою, була вражена глибоким жалем Червоний Імператор — найвидатніша постать у нікарській історії, людина така відома, що колена дитина в Імперії знає його ім'я до того, як вчиться говорити. Легендами про нього можна заповнити цілі полиці, що, власне, й робиться. Він уперше за весь час об'єднав країну. Приніс із собою вогонь і кровопролиття небаченого доти масштабу. Побудував міста, які лишались інтелектуальними, культурними і торговими центрами Імперії.

А тепер, через тисячоліття, від усього того лишилися тільки шолом, нагрудник і чайний сервіз.

Його династія не пережила й одного покоління. Після його смерті сини одразу повстали один проти одного, і через кілька століть міжусобиць Імперія розпалася на систему провінцій, якої Червоний Імператор не створював і не задумував. Його рід перервався, а спадкоємці згасли вже за перші двадцять років громадянської війни, яку самі ж і почали. Якщо хтось і заявляв своє кровне право на трон, його не визнавали.

Він був правителем-одноденкою. На коротку мить опинився в центрі всесвіту. Заради чого?

«Йому варто було одружитися з Теардзою», — подумала Жинь. Він повівся як дурень, зробивши шаманів своїми ворогами. Він мав би долучити їх до свого режиму. Мав би посадити спірлійку на трон, і тоді Імперія існувала б вічно. І до цього часу його спадкоємці підкорили б весь світ.

— А на цьому — твоє ім'я, — крикнув Кітай з дальнього краю коридору.

— Що?

— Поглянь, — показав він.

То був меч — близнюк того, який вона втратила у воді під час битви за Червоні скелі, другий, який викували з переплавленого тризуба Алтаня.

Вони зберігали його як трофей. «Спірлійський мінерал, — зазначалося на табличці, — востаннє належав Фан Жунінь».

Вона витягла меч із вітрини і здмухнула з леза пил. А думала ж, що він навічно потонув у річці.

Її табличка була така маленька. Ані додаткових подробиць, ані згадок про її звершення — лише ім'я і матеріал зброї. Вона пхикнула. У цьому був весь Вейсжа. Якби йому все вдалося, вона лишилася б побіжною згадкою в історії.

«Коли моєму режиму будуватимуть музеї, Вейсжа, про тебе я навіть не згадаю».

Майже половини артефактів у вітринах бракувало. Схоже, їх викрали нещодавно, ймовірно, верхівка Республіки: пил ще не осів на обрисах, що від них лишилися. З написів на табличках Жинь не могла зрозуміти, чому щось забрали, а щось лишили. Зниклі предмети були абсолютно різними цінностями чи не кожної доби, і здавалося, що їх пакували випадковим чином.

Одна порожня вітрина стояла на видноті — полиця, що виступала зі стіни, оздоблена золотом по краю, щоб привернути увагу глядача.

Жинь підняла табличку.

«Імперська печатка Червоною Імператора».

Жинь мало її не впустила Вона читала про цю печатку в Академії. Перед смертю Червоний Імператор заявив, що його печатка може перейти разом з його божественним мандатом лише наступному повноправному правителю Імперії. Її викрали наступного ж ранку після його похорону. Протягом наступних століть печатка передавалася між принцами, генералами, кмітливими наложницями й найманцями, а за нею скрізь тягнувся кривавий слід Через триста років вона нарешті зникла з історичних записів, хоча провінційні Воєначальники зрідка стверджували, що замкнули її в особистих скарбницях.

Отже, дім Їнь увесь цей час тримав її в себе.

Звісно, Неджа забрав її з собою. Жинь це здалося страшенно кумедним. Він втратив країну, але забрав мандат правителя.

«Тримай його, йолопе», — подумала вона Неджа міг забрати печатку й будь-який інший сяйливий непотріб, який його челядь завантажила у вози. Нехай ці скарби визначальні для нікарської історії. Ця історія для Жинь не мала значення. То опис рабства, пригноблення, поганого управління й корупції. Вона не хотіла володіти родовими коштовностями своїх попередників. Вона не несла в собі їхнього спадку. Вона мала намір збудувати дещо нове.

Трон Вейсжі лишився в кінці коридору, надто важкий, щоб його винести. Жинь відчула себе дуже малою, коли підійшла до нього. Це був значно більший трон, ніж той, на якому вона сиділа в Дзіньджоу. Справжній трон імператора — оздоблене сидіння з високою спинкою на підвищенні зі сходинками. На мармуровій підлозі виднілася детальна мапа Імперії, намальована чорним чорнилом. Той, хто сидів на цьому троні, споглядав увесь світ.

Кітай кивнув на трон:

— Приміряєш?

— Ні, — сказала Жинь. — Він не для мене.

Стоячи в цьому темному, холодному палаці, вона знала, що ніколи не зможе зробити це місце своїм. Тут їй ніколи не буде затишно, тут мешкають примари дому Їнь. Але це нічого не змінює. Трон в Арлоні ніколи не правив усією Імперією. Це був будинок зрадників, самозванців і лицемірів, чий трон був приречений впасти. Вона не стане наступною самозванкою, яка правитиме з провінції Дракона.

Це лише тимчасова база, з якої вона зміцнить контроль над рештою країни.

У палаці раптом стало нестерпно холодно. «Нам стільки всього треба зробити», — подумала Жинь. Перед нею стояло таке колосальне завдання, що воно видавалося майже нездійсненним. Вона розірвала матерію світу, створила один величезний розрив від гори Тяньшань до гроту Дев'яти Вигинів. А тепер треба зашити його.

Відновити порядок у провінціях. Прибрати трупи з вулиць. Забезпечити на столах людей удосталь їжі. Повернути цю країну, що розпадалася в усіх мислимих значеннях, до норми.

О боги. Вона похитнулася, раптом відчувши запаморочення. «З чого ж нам почати?»

Стукіт у важкі двері зали відлунням пронісся порожнім похмурим простором.

Жинь кліпнула, виринувши з задуми:

— Увійдіть.

До зали зайшов молодший офіцер. Це був один із людей Чолана Жинь пам'ятала його обличчя — вже бачила його в командному наметі, — але не ім'я.

— Командирка Мірага відправила мене повідомити вам, що ми її знайшли.

— Де? — різко запитала Жинь.

— У віддаленому кінці призахідницьких помешкань. Ми її оточили, але ще не почали. Ніхто не заходив і не виходив. Вони чекають ваших наказів.

— Добре. — Жинь довелося постояти трохи, перш ніж вона змогла рухатися. Вона не розуміла, чи п'янка лихоманка в кінцівках була від захвату, чи від втоми. Коли зробила крок, відчуття було таким, немовби вона пливла в повітрі. — Зараз прийду.

Вона відмахнулася від стурбованою погляду Кітая й покрокувала з палацу за офіцером. Вони вже дійшли висновку в цьому обговоренні. Він знав, що вона задумала І вони погодилися, що це необхідно.

Вагатися було ніколи. Час спливав.

Коли Жинь востаннє наблизилася до призахідницьких помешкань, то вбила чоловіка, спопеливши його геніталії. Її найяскравіші спогади про це місце були просякнуті страхом і панікою — про те, як вона нестямно тягла тіло до сампана, гребла до затоки та обтяжувала труп камінням, перш ніж хтось помітив би її й випустив декілька куль.

Але тоді всі її спогади, пов'язані з призахідниками, були переплетені зі страхом. Навіть попри те, що до Арлона вони прибули передусім як союзники і пів року номінально воювали на їхньому боці, для Жинь призахідники асоціювалися передусім з неземною вищістю: сильні руки, що обмацували її, сталеві інструменти й холодна байдужість.

Лабораторія сестри Петри займала квадратну одноповерхову будівлю навпроти казарм. Солдати Жинь оточили периметр, озброєні й готові. Мірага відсалютувала Жинь, щойно та підійшла.

— Її замкнено зсередини, — доповіла вона. — Без сумніву, там хтось є.

— Ви з ними спілкувалися? — запитала Жинь.

— Ми кричали їм виходити, але вони не відповіли. Чули якийсь стукіт — вони готуються відбиватися.

Жинь знала, що більшість місіонерів уже втекли з міста. Бачила їхні сланцево-сірі сутани на перших човнах, що виходили з гавані: їх легко було розрізнити навіть з іншого берега каналу. Сіре товариство поважали на заході, як королівських осіб, тож останні призахідницькі солдати особисто виводили їх з міста.

А це означало, що той чи та, хто забарикадувався в лабораторії, лишився чи лишилася там зумисне.

Біля дверей стояли четверо солдатів Мірага, тримаючи напоготові оббитий залізом колісний таран завбільшки з невеликий намет.

Це вже трохи занадто, — сказала Жинь.

Ми принесли найкраще, що маємо, — пояснила Мірага. — Готові за наказом.

Зачекайте, — Жинь окинула солдатів поглядом і помітила в одного з них алебарду. — Дай мені.

Вона обгорнула лезо покинутим призахідницькими прапором, міцно зав'язала й підпалила. Потім віддала солдатові.

Підеш першим. Нехай вона думає, що то я.

Солдат стривожився:

— Але... генерале, тоді...

— З тобою все буде гаразд, — суворо промовила Жинь. Блискавка, чим би вона не була, не завдала тривалих пошкоджень ані їй, ані Неджі. А на людину, котра не є шаманом, вона взагалі може не здійснити впливу. — Просто будь готовим до удару.

Її вразило, що він не заперечив. Міцно стиснув охоплену полум'ям алебарду і коротко, смиренно кивнув.

— Починайте, — сказала Жинь Міразі.

Мірага віддала наказ. Її солдати протягли таран декілька метрів, а потім з розгону ударили ним об двері.

Дерев'яні двері розчахнулися всередину від такої сили удару. Солдат з алебардою кинувся вперед, розмахуючи смолоскипом у тьмавій будівлі, але нічого не сталося. Кімната була порожня. Коли Жинь зайшла, то побачила лише перекинуті стільці й порожні столи... а ще невеличкий лаз у кутку.

Вона показала:

— Спустимося туди.

Солдат з алебардою поліз першим, Жинь — за ним на декілька кроків позаду. Імпровізований смолоскип скидався на цілком правдоподібну імітацію: його полум'я мерехтіло й звивалося, наче живе, кидаючи спотворені тіні на стіни.

Раптом блискавка дугою пронизала пітьму. Солдат скрикнув і впустив алебарду. У короткому яскравому спалаху Жинь помітила на іншому боці кімнати силует — зігнуту постать за чимось схожим формою на колісну гармату. Цього було достатньо. Полум'я вирвалося з її долоні й з ревом метнулося вперед. Вона почула високе механічне виття, а потім побачила, як увсебіч полетіли іскри, рикошетом відбиваючись по кімнаті, немов гроза, зосереджена в банці.

Схожий на гармату пристрій вибухнув. Блискавка зникла. Коли дим розвіявся, полум'я Жинь, що рівно танцювало навколо її рук і плечей, слугувало такою собі лампою, осяваючи купу понівечених металевих частин і обм'яклу постать, що скрутилася в кутку.

«Надто просто», — подумала Жинь, перетинаючи кімнату. Якби цей напад спланував солдат, вони б з такою готовністю не застосовували блискавку. Вони знали б, що матимуть лише один шанс, тому вичікували б, доки Жинь опиниться на лінії вогню.

Але сестра Петра Іґнатіус була вченою, а не солдатом.

Жинь копнула Петру під ребра, перевертаючи її на спину.

— Якщо хотіла зустрічі, могла просто попросити.

Петра корчилася під її черевиком. Цівка крові стікала по лівій половині обличчя, де шрапнель розітнула скроню. Яскраво-червоні сліди від опіків виднілися й на руках і шиї, але в іншому вона здавалася неушкодженою. Очі розплющені. Вона притомна. Може говорити.

Жинь повернулася до сходів, де Мірага чекала разом із солдатами:

— Залиште нас.

Мірага вагалася:

— Ви впевнені?

— Вона неозброєна, — сказала Жинь. — Вистав два загони охороняти виходи, а решту відправ назад до центру міста.

— Так, генерале, — Мірага піднялася крізь лаз услід за своїми солдатами.

Єдиний стовп сонячного проміння згас, щойно вони опустили за собою ляду.

Жинь і Петра лишилися самі в тьмяно освітленому полум'ям підвалі.

— І це все, що ти мала? — Жинь підтягла стілець від робочого столу Петри й сіла. — Аматорський напад?

Петра стиха застогнала, підтягуючись, щоб сісти.

— Що це таке? — вимогливо запитала Жинь, Вона підібрала з землі один з уламків машини. Метал був обкручений дротом, холодний на дотик. — Що вона робить?

Петра відповіла настороженим мовчанням. Вона відкинула голову до стіни, її гранітно-сірі очі ковзали по постаті Жинь то вгору, то вниз, немовби оцінюючи дику тварину.

«Ну гаразд», — подумала Жинь. Тоді їй лишалося тільки вдатися до тортур. Вона такого ще не робила — лише бачила, як Алтань витягував інформацію прицільними садистськими спалахами полум'я, — але основні принципи їй здавалися доволі простими. Вона знала, як завдати болю.

А потім, зовсім недоречно, Петра розсміялася:

— Наче ти здатна збагнути, — вона підняла руку, щоб витерти кров з очей. — Що? Ти справді вважала, що зможеш створити протидію? Теорія, що лежить в основі моїх машин, на століття випереджає твою здатність осягнути її. Я можу показати тобі кожну складову, колене креслення своїх розробок, і ти однаково не зрозумієш. Тобі просто бракує мізків.

Вона зіп'ялася на ноги. Жинь напружилася, готуючись до удару. Але Петра лише почовгала до стільця навпроти й сіла, манірно склавши руки на колінах у якійсь хворобливій імітації вчительської лекції для учня.

— Це лякає тебе, так? — вона глумливо всміхнулася. — Що твої боги — це ніщо?

«Спали її, — сказав Фенікс. — Змусь кричати».

Жинь відтіснила це поривання. Треба скористатися цим шансом отримати інформацію. Помститися вона може й згодом.

Вона знову простягнула металеву котушку й повторила запитання:

— Що вона робить?

— А ти не відчула? — закривавлені вуста Петри викривилися в посмішці Уперше, відколи її зустріла, Жинь побачила в очах «сірої» сестри маніякальний блиск, тріщину в її надприродно спокійному фасаді. — Вона втишує твого бога. Анулює його.

— Це неможливо, — мимовільно заперечила Жинь. — Боги — основоположні сили, вони створили цей світ, і їх не можна просто відрізати якимось шматком металу, це не...

— Послухай себе, — проникливо мовила Петра. — Навіть зараз чіпляєшся за свою поганську маячню. Твої боги — не що інше як обман. Хаотичне гниття у твоїх мізках, що століттями мучило твою країну. Але я знайшла ліки. Я виправила того хлопця і тебе також виправлю.

Тепер вона зловтішалася. Вона була не проти пояснити — хотіла пояснити, бо навіть зараз бажала кинути власну вищість в обличчя Жинь. Та збагнула, що тортури не знадобляться. Петра збиралася розповісти їй усе, чого вона забажає, бо знає, що так чи інакше помре, тож їй лишилося тільки зловтішатися.

— Принцип простий. У Країні Призахідного Сонця ми маємо шокову терапію для душ, які втратили зв'язок з реальністю. Електрика гамує їхнє божевілля. Виганяє з мозку Хаос І коли я усвідомила, що ваш шаманізм — це просто божевілля в крайньому вияві, рішення прийшло легко. Хаос проточує собі шлях до матеріального світу крізь ваш розум. Тож мені лише треба було вимкнути його.

Вона нахилилася вперед. Кров знову скрапнула їй у ліве око, але Петра лише кліпнула, не змахуючи її.

— І як воно? Знати, що твої боги — ніщо перед Божественним Архітектором? Ми вгамували Дракона Вгамували твого так званого Фенікса Без шаманів, без твоєї непідготовленої армії, відсталого натовпу дурних селюків, які ніколи й нізащо...

— Не завоюють Арлон? — перебила її Жинь. Їй не варто було втручатися, вона мала б дозволити Петрі говорити далі, але вона просто не витерпіла цієї дурної поблажливості. — З Республікою покінчено. Твої люди втекли з затоки за першої ж нагоди. Ви програли.

Петра розреготалася:

— І ти думаєш, що перемогла? Мережа Сірого товариства править світом У нас є очі на кожному континенті. А оці шматки сміття, — вона копнула погнутий метал, розкиданий під ногами, — були лише прототипом Коли я зрозуміла, що змусила Їнь Неджу кровити, то відправила нотатки в Сірі Вежі. До цього часу вони вже вдосконалили мої розробки. Коли зустрінешся з ними наступного разу, для тебе це буде остання зустріч. Архітектор працює незбагненним чином Іноді він рухається повільно. Іноді чимось жертвує, — Петра шумно вдихнула, закашлялася, а потім зітхнула. — Але світ неминуче й невблаганно рухається до порядку. Це його задум. Сіре товариство більше, ніж ти можеш навіть собі уявити, і тепер ми маємо зброю, щоб випалити Хаос зі світу. Ти вб'єш мене й нічого з того не отримаєш. Твоєму світу, яким ти його знаєш, прийде кінець.

Жинь мовчала.

Петра провокувала її. Вона хотіла, щоб Жинь втратила контроль, вибухнула й розгнівалась і цим ще раз підтвердила її переконання, що спірлійці не кращі за тварин. Упродовж багатотижневої експедиції на північ Петра завжди зберігала такий безмежний спокій, коли змушувала Жинь стогнати, корчитись, кричати. То був поблажливий контроль жінки, яка в усьому вважала себе вищою.

Але цього разу контроль був у Жинь. І вона не збиралася його марнувати.

Спершу вона думала була спалити Петру живцем. Коли посланець Міраги прибув до палацу, в Жинь перед очима миттю стало фантастичне видіння: Петра кричить і борсається на підлозі, благаючи милосердя, а полум'я пожирає її білу плоть.

Але тепер усе це здавалося таким банальним, таким простим. Петра не заслуговувала на мирську смерть. Тілесних мук замало. Жинь спало на думку дещо краще, таке смачно жорстоке, аж якась частина її була приголомшена, вражена власною вигадливістю.

— Я тебе не вбиватиму, — сказала вона, вкладаючи в ці слова весь спокій, на який спромоглася. — Ти на це не заслуговуєш.

Уперше за весь час на обличчі Петри промайнув страх.

— Підводься, — наказала Жинь. — Лягай на стіл.

Петра лишилася сидіти, її тіло було напружене, немовби вона не могла вирішити, тікати чи опиратися.

— Лягай на стіл! — Жинь дозволила полум'ю навколо плечей піднятися вище, на мить ставши схожим на крила, перш ніж воно метнулося до Петри. — Інакше спалю кожну частину твого тіла. Я робитиму це повільно і почну з горла, щоб не довелося слухати твої крики.

Тремтячи, Петра підвелася, вилізла на оглядовий стіл і лягла.

Жинь потяглася до протилежного краю столу за ременями. Лівою рукою вправлятися з пряжками було незручно, але вона таки спромоглася провести їх крізь металеві кільця збоку столу й міцно їх затягти. Петра весь час лежала нерухомо. Жинь бачила вени, що випнулися в неї на щелепі від того, як міцно вона зімкнула рота, намагаючись приховати страх. Але коли Жинь затягла ремені навколо зап'ястків Петри, припнувши її руки по боках, з горла сестри вирвався ледь чутний стогін.

— Заспокойся, — Жинь втішливо поплескала її по щоці. Це чомусь було навіть приємніше, ніж ляпас. — Скоро все скінчиться.

Рік тому Петра прив'язала її голою до столу і прочитала цілу лекцію про недорозвиненість її мозку, недосконалість тіла й генетично визначену відсталість її раси. За місяці відтоді, ймовірно, вона робила те саме з Неджею. Напевно, стояла там, де зараз Жинь, байдуже спостерігаючи, як блискавка пронизує його тіло, і щось ретельно занотовуючи, поки її піддослідний корчився від болю. Ймовірно, вона і йому читала лекції про те, чому все це задум Божественного Архітектора. Чому ці приниження й насильство необхідні для повільного священного маршу до цивілізації та порядку.

Тепер Жинь звернулася до проповідництва:

— Пригадуєш той раз, коли ти виточила з мене кров? — вона пригладила волосся Петри пальцями. — Заповнювала нею цілі глечики. Так багато тобі було не потрібно, ти сама мені сказала. Ти просто хотіла мене покарати. Злилася, бо хотіла доказів Хаосу, а я не могла показати тобі своїх богів.

Повітря наповнив різкий сморід. Жинь опустила погляд і побачила темну пляму, що розходилася під сутаною Петри. Вона сходила під себе.

— Не бійся. — Жинь потяглася до потаємної кишені й дістала мішечок з маковим насінням. — Я дам тобі те, чого ти так хочеш. Покажу тобі богів.

Вона розкрила мішечок зубами, висипала його вміст на долоню і затисла нею Петрі рота.

Солдат міг би опиратися — можливо, затримав би дихання, вкусив би Жинь до крові чи затримав насіння під язиком і виплюнув, щойно вона відпустила б. Але Петра не вміла відбиватись. У Призахідній республіці Сіре товариство було недоторканним, тож такої потреби в неї не бувало. Вона намарно смикалася під натиском Жинь, але звільнитися не могла. Жинь затулила їй носа культею, обмежуючи доступ повітря, аж доки тій не лишалося нічого, крім як розкрити рота і вдихнути.

Жинь побачила, як вона ковтнула насіння. А потім, через декілька довгих хвилин, Жинь помітила, що заплющені повіки Петри затріпотіли, коли наркотик просочився в кров.

— Гарна дівчинка. — Вона прибрала долоню (порожню, що добре) і витерла об штани. — А тепер почекаймо.

Вона не була певна, що це подіє. Петра ніколи навіть не допускала можливості існування Пантеону, вже не кажучи про те, щоб туди піднятись. А Жинь — не Чаґхань, вона не може пурхати туди-сюди між вимірами, тягаючи за собою душі, немов пастух.

Але вона могла прикликати богів, а її богом був бог помсти.

Вона підтягла стілець до столу, сіла й заплющила очі.

Фенікс відгукнувся одразу. Він здавався задоволеним. «Ти це серйозно, мала?»

«Приведи її до мене, — подумала Жинь. — І витягни нас до своїх побратимів».

Фенікс заґелґотів: «Як забажаєш».

Навколо згустилася пітьма. Кабінет потьмянів. Жинь відчула, як її засмоктує в порожнечу, закручує крізь міст у розумі, наче стрілу, пущену просто в небеса.

— Де ми? — Присутність Петри хльоснула, мов батогом, вона панікувала, — Що це таке?

Жинь відчувала її страх, немов припливну хвилю, — бурхливий потік нажаханого, випущеного відчуження. Те саме Жинь пережила в Новому місті, лише в граничному вимірі: різке усвідомлення того, що світ не такий, як вона вважала, і все, у що вона вірила, всі її переконання — хибні.

Петра не просто боялася — вона розпадалася на частини.

— Це божественність, — радісно сказала їй Жинь. — Роззирнися.

Несподівано Пантеон став видимим, коло постаментів оточувало їх, ніби глядачі навколо сцени. Вони підповзали ближче, жорстокі й допитливі, одна і ще шістдесят три сутності, зачаровані присутністю душі, що відмовлялася визнавати їхнє існування.

— Це сили, що формують наш світ, — сказала Жинь. — У них немає наміру. Немає плану, вони не тяжіють до порядку. Понад усе вони хочуть бути такими, як є. І їм байдуже.

Петра щось тихо й налякано бурмотіла, якийсь повторюваний наспів мовою, що звучала майже як призахідницька, але не зовсім. Прокляття? Молитва? Хай би що то було, Пантеон цим не переймався, бо Пантеон, на відміну від Творця, реальний.

— Відведи мене назад! — благала Петра Вона розгубила всю гідність, втратила віру. Без Творця від неї лишилося розгублене й налякане ядро, що нестямно розмахувало руками, прагнучи вчепитися за щось. — Відведи...

Боги натиснули.

Звуку у вимірі духів насправді не існувало. Те, що Жинь сприймала як слова, було переданими думками, рівнозначними за гучністю попри відстань чи інтенсивність. Вона знала це в теорії. Розуміла це: тут насправді ніхто не міг кричати.

Але інтенсивність відчаю Петри загострилася.

— Поверни мене, — сказала Жинь Феніксу. — Я тут закінчила.

Вона повернулася в своє тіло різко. Розплющила очі.

Сестра Петра лежала на столі. Її очі були широкі. Зіниці метушливо сіпалися, не зосереджені ні на чому. Жинь довго спостерігала за нею, розмірковуючи, чи вдасться тій знайти шлях до власного тіла, але єдиним її рухом було спорадичне тремтіння плечей. З горла вирвався здушений шепіт.

Жинь штрикнула Петру в плече.

— Що таке?

З кутика рота в тієї стікала слина. Петра пробелькотіла щось нерозбірливе, а потім змовкла.

— Мої вітання, — Жинь поплескала її по плечі. — Ти нарешті віднайшла релігію.

Розділ 32

У безпеці міцної будівлі за казармами, під надійною охороною тієї ночі Жинь спала так добре, як не спала вже багато років. Щоб відрубитися, їй не знадобився лаунданум. Вона не прокидалася безліч разів уночі, спітніла й тремтлива, силкуючись розчути атаку дирижаблів, яка насправді тільки примарилася. Не бачила ні Алтаня, ні Цике, ні Спіру. Щойно лягла, одразу поринула в глибокий сон без сновидінь і прокинулася, лише коли теплі сонячні промені ковзнули на обличчя.

Їй був двадцять один рік, і вперше в житті вона змогла зімкнути очі без страху.

Уранці вона встала, пальцями розчесала сплутане волосся й придивилася до свого відображення в дзеркалі. Жинь напружувала і розслаблювала м'язи обличчя, аж доки воно не набуло спокійного виразу. Впевненого. Готового. Лідери не можуть виказувати сумніви. Коли вона вийде за двері, то буде їхнім генералом.

«А далі що? — запитав Алтанів голос. — Станеш їхньою Імператрицею? Їхнім Президентом? Королевою?» Жинь не знала. Вони з Кітаєм ніколи не обговорювали, яким режимом замінять Республіку. Весь цей час вони — наївно, як вона тепер розуміла, — припускали: переможуть, і життя в Імперії одразу нормалізується.

Але не нормалізувалося. За цей рік вони зруйнували все, що лишалося нормальним. Тепер не було ні Воєначальників, ні Імператриць, ні Президентів. Лише велика, неосяжна, прекрасна й розбита країна, яка трималася купи на звичайному благоговінні перед одним-єдиним богом.

Жинь вирішила, що тепер буде просто генералом Фан. Вона ще не мала королівства, яким могла б правити. Принаймні доки призахідників остаточно не розбито.

Вона вийшла з будівлі. Зовні біля дверей чекали п'ятеро охоронців, готових супроводжувати її містом. Діставшись до палацу, Жинь мусила зупинитися й нагадати собі, що не спить. Ще від початку кампанії з Жуйдзіня вона так багато розмірковувала: а що ж станеться, якщо вона буде головною? І тепер, коли вона справді стояла тут, здавалася нереальною сама ідея про те, що всі важелі впливу нарешті в її руках.

І байдуже, що вчора вона вже була тут, знімала артефакти зі стін, ніби привласнюючи це місце, бо ж вона й справді тепер володіє ним. Учора йшлося про передачу влади, про викорінення останніх слідів правління республіканців. А сьогодні — перший день в історії решти нікарців.

— Все добре? — запитав Катай.

— Ага, — видихнула Жинь. — Просто... Намагаюся цього не забути.

Вона переступила поріг. Кров приплинула до голови Вона почувалася невагомою, мовби не йшла, а пливла. Масштаб докорінно змінився. Декрети, які вона писатиме в цьому палаці, розійдуться країною. Правила, які вона запровадить, стануть законами.

За ніч вона так наблизилася до бога, як це лише під сичу смертному.

«Я вийшла за межі полотна, — подумала вона — І тепер пензель у моїх руках».

Жинь керувала своєю адміністрацією не з величної порожньої зали — та кімната була занадто схожа на печеру, занадто гнітюча, — аз меншого воєнного кабінету Вейсжі, де з меблів були лише широкий стіл та кілька незручних стільців із твердими спинками Вона не могла сісти на палацовий трон: він був надто великий, надто загрозливо офіційний. Вона ще не була готова до ролі Імператриць А в цій тісній кімнаті без оздоб почувалася затишно. Жинь уже вела воєнні кампанії з цього кабінету, і робити це знову здавалося найприроднішим, що могло бути, Сидячи за цим столом із Кітаєм по праву руку і Венкою по ліву, вона не почувалася такою самозванкою. Просто значно приємніша версія її намету.

«Це неправильно, — промовив тихий голосок у глибині розуму. — Це божевілля».

Але що за минулі два роки не було божевіллям? Вона стерла цілу країну з лиця землі. Знищила Тріаду. Командувала армією. За всіма намірами й цілями вона стала богом у плоті.

Якщо це їй до снаги, то чому ж вона не зможе керувати країною?

Першим питанням порядку денного того ранку було вирішити, що робити з Неджею. Шпигуни Жинь доповіли, що він утік разом із найближчими офіцерами та радниками, запакувавшись на всі до останнього торгові судна й рибальські човни, які Республіці вдалося зібрати.

— Куди вони попливли? — запитала Жинь. — До Анькхілууня? Моаґ їх не прийме.

Кітай відклав останню сторінку повідомлення:

— Трохи далі на схід.

— Не на лукоподібний острів, — озвалася Жинь. — Повітря там досі отруйне.

Кітай якось дивно глянув на неї:

— Жинь, він на Спірі.

Вона не стрималася й відсахнулася.

Виходить, Неджа знайшов укриття на Мертвому острові.

Логічно. Він не міг відпливти аж до Призахідної республіки, це було б однаково, що здатись. Але й не міг не знати, що на континенті йому ніде не буде безпечно. Якщо він хотів лишитися живим, то потребував, щоб між ними був океан.

— Мило, — сказала вона так спокійно, як тільки спромоглася.

Вона бачила, як Кітай і Венка дивляться на неї, і не могла дозволити їм думати, що їй страшно. Жодних сумнівів, Неджа обрав Спір, щоб насолити їй. Вона вже чула глузування в його голосі: «Може, ти й прибрала все до своїх рук, але в мене — твій дім У мене — останній шмат території, який ти не контролюєш».

І вона справді відчула спалах роздратування, гостру шпильку приниження в спині, там, де він колись провернув клинок Але більше нічого, лише роздратування. Ані страху, ані паніки. Втекти на Спір — дошкульний крюк, але водночас це ще й явний вияв слабкості. У Неджі не лишилося козирів. Він втратив столицю, флот. Він правив лише самою назвою Республіки, а тому вирушив на проклятий пустельний острів, де ніщо не живе і заледве щось росте. Він тільки й може, що глузувати.

Навіть більше, згідно зі звітом розвідників, він втратив довіру союзників. Призахідники більше його не слухають. Консорціум вирішив підчистити кінці.

— Після падіння Арлона він не отримує підкріплень, — прочитала Венка. — І призахідники позбавили його права командувати сухопутними військами. Тепер у його розпорядженні — тільки нікарська піхота, а після Арлона третина цієї армії дезертирувала. — Вона підвела очі від сувою. — Неймовірно. Гадаєте, з Консорціумом покінчено?

— Можливо, наразі... — почав був Кітай, а Жинь одночасно з ним промовила.

— Аж ніяк.

— Вони відкликали своїх людей, — сказав Кітай.

— Вони повернуться, — гнула своєї Жинь.

— Можливо, через кілька місяців. Але, як на мене, вони зазнали значно більших втрат, аніж...

— Це не має значення, — сказала Жинь. — Вони повернуться за першої ж нагоди. Це може бути через кілька днів або тижнів. Але вони завдадуть удару у відповідь, нещадного, і ми мусимо бути готові Я розповіла вам, що сказала Петра. Вони вважають нас не просто... перешкодою для торгівлі Ми для них не лише якась там незручність. Вони вважають нас загрозою всьому сущому. І не зупиняться, доки не зітруть на порох. — Вона позирнула на присутніх. — Ми ще не скінчили цього бою. Ви ж розумієте? Вони не просили перемир'я. Не відсилали дипломатів. Ми не отримали миру — це лише відстрочка, і ми не знаємо, як довго вона триватиме Ми не можемо просто сидіти склавши руки й чекати. Треба вдарити першими.

Якби Жинь могла чинити по-своєму, то решту дня займалася б ремобілізаціею війська. Їй хотілося розпочати набір новобранців. Хотілося організувати тренувальні табори в полях, щоб відібрати в Арлона призахідницькі військові технології та почати вчити своїх людей ними користуватися.

Але пріоритетом для неї мала бути відбудова цивільних районів Армії живляться з міст, а це місто ось-ось могло розпастися.

Вони розгорнули в Арлоні справжній вихор відбудови. До пляжів відправили робочі групи для операцій порятунку помешкань, затоплених Драконом. По всьому місту організували сортувальні центри, щоб дати раду цивільним, пораненим у бою або під час окупації. Перед громадськими кухнями вишикувалися черги вздовж каналів — страхітливий натовп з тисяч і тисяч людей, яких Жинь тепер мусила годувати.

Порівняно з командуванням армією, управління державою вимагало абсолютно інших умінь і навичок, і Жинь володіла дуже небагатьма з них. Вона нічогісінько не знала про громадське адміністрування — аж ось раптом мільйони цивільних завдань потребують її негайної уваги. Переміщення населення, чиї домівки опинилися під водою. Посилення закону проти мародерства і грабунків. Пошук піклувальників для дітей, чиї батьки загинули або вважаються зниклими. Просте відновлення міста до мінімального рівня функціональності перетворилося на колосальне завдання, складність якого зумовлювалася ще й тим, що чиновники, які зазвичай відповідали за підтримання діяльності міста, були або мертві, або ув'язнені, або втекли з Неджею на Спір.

Жинь приголомшувало те, що вони ще нічого не зробили. І вже точно їй було не здолати цей перший ранок без Кітая, якого мовби й зовсім не бентежила нездійсненність їхньої місії і який спокійно викликав людей і розподіляв обов'язки, ніби точно знав, де що знаходиться і що потрібно зробити.

І все ж той ранок здавався їй просто нереальним Ніби сон. Уже те, що вони втрьох керують містом, — безглуздя. Розум Жинь рикошетив між шалено зарозумілою впевненістю, що все буде гаразд, що вони впораються і зроблять це краще, ніж будь-хто з корумпованих лідерів Арлона, і повзучим страхом, що вони недостатньо підготовлені для цього, бо ж вони просто солдати, просто діти, які навіть не закінчили навчання в Сінеґарді, а тому абсолютно не готові до управління містом, яке будь-якої миті може розвалитися. Попри приголомшливу обізнаність Кітая, проблем у них більшало. Щойно вони розв'язували одну, од разу отримували повідомлення про десяток нових. Це було ніби намагатися загатити діру пальцями, поки вода проривається звідусіль навколо. Жинь боялася, що коли вони відволічуться бодай на хвилину, то потонуть.

Ближче до обіду їй схотілося скрутитись і заплакати: «Я не хочу, я не можу!» Скинути свої обов'язки на дорослих.

«Але ти вела цю війну, — нагадав їй Алтань. — Ти хотіла стати головною. І тепер стала. Не облажайся».

Щоразу, впорядковуючи думки, Жинь згадувала, що на кону не лише Арлон, а вся країна.

А проблеми Арлона тьмяніли порівняно з тим, що коїлося по всій Нікані. Республіка трималася купи гірше, ніж їй здавалося. Зерна бракувало в усіх провінціях. Скотарства майже не існувало: вторгнення муґенців завдало значної шкоди, а наступна громадянська війна знищила шанси на відновлення. Риби, основного товару на південному сході, було дуже мало, оскільки рік тому Дадзі отруїла річки. Рівень інфекційних захворювань злетів до небес. Майже кожен район страждав від епідемій тифу, малярії, дизентерії, а також — у віддаленому селищі в провінції Щура — безпрецедентних випадків прокази. Сільське населення потерпало від цих хвороб циклічними періодами, але шал війни витіснив цілі спільноти і змусив величезну кількість людей, чимало з яких раніше ніколи не контактували одне з одним, жити в тісному, заюрбленому просторі. Як наслідок, виникли спалахи інфекцій. Певною мірою стримувати їх допомагала призахідницька медицина Але цей варіант уже був недоступний.

Окрім цього, вони мали справу ще й зі звичайними наслідкам війни. Масовим переселенням Зростанням бандитизму. Торговельні шляхи більше не були безпечними, цілі економіки перестали функціонувати. Звичний потік товарів, ота вкрай важлива циркуляція, що підтримувала роботу Імперії, зупинився, і на те, щоб його відновити, потрібні місяці, якщо не роки.

Жинь не знала б і половини цих проблем, якби не прочитала про них в особистих записах Неджі — стосику акуратних, напрочуд вичерпних звітів про кожне звернення до уряду за останні пів року, ретельно заповнених вишуканим, химерно жіночним почерком. І хоча Жинь не хотілося цього визнавати, вони були їй дуже помічними. Вона годинами вивчала сувої, виписуючи його роздуми й пропоновані рішення. Це були думки того, кого готували до управління державою, відколи він навчився читати. Чимало його пропозицій були кращі за будь-що, до чого могли додуматися вона чи Кітай.

— Повірити не можу, що він усе це лишив, — сказала вона. — Папери ж неважкі. Він міг завдати значно більшої шкоди, якби забрав усе з собою. Як гадаєш, тут може критися якийсь підступ?

Кітай засумнівався:

— Можливо.

Ні, вони обоє знали, що це неправда Нотатки були надто детальні. Без сумніву, їх вели протягом місяців важкого правління, а не зібрали за одну ніч. А ще забагато попереджень Неджі — наприклад, про важливість відбудови дамби чи пильний нагляд за пересуванням каналами — зумисне були підкреслені.

— Або, — ризикнув Кітай, — він намагається допомогти тобі випливти. Ну чи принаймні звести катастрофу в місті до мінімуму.

Жинь це пояснення було зовсім не до душі. Їй не хотілося навіть думати про таку щедрість з боку Неджі. Бо це змальовувало його зовсім в інакшому світлі — не порочним лизоблюдом призахідників, проти якого вона боролася всю цю кампанію, а лідером, який щиро робив усе, що в його силах. Це змушувало її думати про втомленого хлопця в клітці. Наляканого хлопця в річці.

А так їй було значно важче зосередитися на плануванні його смерті.

— Нехай, — коротко відказала вона. — Неджа не втримав власне місто, не кажучи вже про країну. Тепер це наші проблеми. Передай мені он ту сторінку.

Перерву на обід вони зробили майже надвечір, і то лише тому, що в Кітая так бурчало в животі, що не відволікатися на цей звук було неможливо. Жинь заглибилась у документи Неджі й не помічала голоду, аж доки молодший офіцер не поставив перед ними тарелі з паровими цибулевими булочками, вареною рибою з перцем і тушкованою капустою. Лише тієї миті вона збагнула, що голодна як вовк.

— Зачекай, — спинив її Кітай, щойно Жинь потяглася за булочкою. — Хто це приготував?

— Палацові слуги, — відповів офіцер, який приніс їжу.

— Вони досі працюють на кухнях? — запитала Венка.

— Ви сказали залишити всіх працівників на посадах, якщо вони схочуть перейти на наш бік, — сказав офіцер. — І вони переконані, що їжа безпечна Ми виставили вартових, щоб вони стежили за процесом приготування.

Приголомшена, Жинь дивилася на тарілки. Насправді доти їй навіть на думку не спадало, що вона править Ніканню. Вона править Ніканню, а це означає всі привілеї вкупі з обов'язками. У неї — цілий загін палацових слуг. Тепер їй більше не треба готувати для себе.

Але, схоже, Кітай зовсім не поділяв її захвату. І щойно вона піднесла шматочок риби до рота, він вибив палички з її руки:

— Не їж!

— Але він сказав...

— Мені байдуже, що він там сказав, — Кітай стишив голос так, щоб офіцер не почув. — Ти не знаєш, хто це приготував. Ти не знаєш, як ця їжа потрапила сюди. І ми точно не замовляли обіду, а це означає, що або слуги на кухні напрочуд швидко змінили переконання, або хтось був дуже зацікавлений у тому, щоб нас нагодувати.

— Генерале? — офіцер переступив з ноги на ногу. — Ви щось...

— Приведи нам тварину, — сказав йому Кітай.

— Що, пане?

— В ідеалі собаку або кота Будь-яку хатню тварину, яку знайдеш. Але швидко.

Через двадцять п'ять хвилин офіцер повернувся з пухнастим білим створінням невеликого розміру. Песик мав жваві оченята, і його голова аж вгиналася під вагою нашийника, оздобленого золотом і нефритом. Жинь подумала, що, певно, ця порода була дуже популярною серед нікарської аристократії. Тваринка була дуже схожа на цуциків, яких вона колись бачила в маєтку Кітая.

Схоже, Кітай теж це помітив. Він здригнувся, коли офіцер опустив собаку на підлогу.

— Слуги сказали, що раніше вона належала леді Сайкхажі, — озвався вартовий. — Її звати Біньбінь.

— О боги, — пробурмотіла Венка. — Не називайте її імені в нашій присутності.

Усе сталося швидко. Песик з апетитом накинувся на варену рибу, але заледве проковтнув кілька шматочків, як позадкував і жалісливо заскиглив.

Кітай рвонув уперед, але Жинь зупинила його:

— Воно може вкусити.

Вони лишилися сидіти, спостерігаючи, як песик завалився на підлогу» важко дихаючи. Товстенькими передніми лапками він дряпав роздутий живіт, немовби намагався видерти паразита, що вгризався в нутрощі. Поступово його рухи ослабли, а потім стали дуже млявими. Він раз застогнав і замовк. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж він перестав сіпатися.

Жинь відчула шалену нудоту. Від голоду не лишилося й сліду.

— Слуг із кухні взяти під варту, — спокійно наказав Кітай. — Розведіть їх по окремих кімнатах і тримайте ізольовано, доки ми знайдемо час їх допитати.

— Так, пане.

Офіцер пішов. Двері зачинилися. Кітай повернувся до Венки:

— Це міг бути...

— Знаю, — коротко озвалася Венка. — Я подбаю про це.

Вона підвелася, взяла зі столу свій лук і вийшла з кімнати — вочевидь, щоб простежити, чи виконає офіцер наказ, чи втече.

Жинь і Кітай сиділи в лункій тиші. Тимчасовий спокій Кітая випарувався — тепер він дивився на тарілки, кліпаючи дедалі швидше, з наполовину розтуленим ротом, ніби не знав, що сказати Жинь також: почувалася розгубленою, в тумані паніки Зрада була така раптова, така неочікувана, але найгучнішою думкою була лють на власну дурість, на те, що прийняла їжу з кухні, навіть не зупинившись, щоб подумати.

Її намагалися вбити. Вбити найочевиднішим способом з-поміж усіх можливих, і це майже вдалося.

А потім вона збагнула, що більше ніколи не зможе почуватися в безпеці у власному кабінеті.

Двері зі скрипом відчинилися.

Жинь аж підстрибнула:

— Що таке?

Це був посланець. Він завагався, помітивши їхні стурбовані обличчя, але потім невпевнено простягнув сувій Жинь:

— Тут, гм, офіційний лист.

— Від кого? — запитав Кітай.

— Печатка дому...

— Неси сюди, — різко промовила Жинь. — А потім забирайся геть.

Щойно двері зачинилися, вона зубами розпечатала сувій. Вона не розуміла, чому її серце так гучно калатає, чому вона досі відчуває спалах боязкого передчуття навіть попри те, що Неджа програв, утік, відступив так далеко в океан, що більше не становить для неї загрози.

«Заспокойся, — сказала вона собі. — Це нічого. Він ніщо. Просто формальність від переможеного ворога».

— От зверхнє лайно, — пробурмотіла Жинь.

— Зачекай, — Кітай уже читав другу сторінку. Він проглянув її до кінця, кліпнув, а потім передав їй. — Читай далі.

Жинь пересохло в роті. Він не міг цього знати. Звідки дізнався?

Жинь опустила листа їй раптом стало важко дихати, стіни немовби насувалися, а з повітря зник кисень.

«Хтось шпигує за нами».

Неджа не на Спірі, — сказала вона. — Він тут.

Не може бути, — озвався Кітай. — Наші розвідники доповіли, що він відплив...

Це нічого не означає. Він міг пробратися назад. Кітаю, цей гад керує водами, то невже ти гадаєш, що він не зміг би припливти сюди річкою за ніч? Він стежить за нами...

— Йому нема куди йти, — сказав Кітай. — Це самогубство. Та годі, Жинь. Невже ти справді думаєш, що він заліг десь у місті? І чатує на тебе за рогом?

— Він знає про запаси зерна, — її голос повищав на декілька октав. — Знає, сука, про кухарів! Ну от, Кітаю, скажи, яким хером він міг про це дізнатися, якщо не?..

— Бо це найлегша здогадка у світі, — сказав Кітай. — І він знає про запаси зерна, бо це ті самі проблеми, які він розв'язував місяцями. Доки ми не прийшли, прогодувати країну було його головним болем. Він не зазирає тобі через плече, а просто намагається допекти. Не дозволяй йому перемогти.

Жинь недовірливо глянула:

— Ти переоцінюєш його здогадливість.

— А я думаю, що це ти страшенно переоцінюєш бажання Неджі померти, — мовив Кітай. — Він не ховається в місті. Це точно самогубство. У нього є шпигуни, так, але, бляха, ми в його столиці, звісно ж, люди доповідатимуть йому.

— Тоді він знатиме...

— Так, знатиме. Нам просто треба діяти з поправкою на те, що Неджа буде в курсі наших планів. Це неминуче з владою: не можна довго тримати операції в таємниці, забагато людей залучено до справ. Але, зрештою, то таке. У нас багато переваг. Не змарнуй їх через якусь примху.

Вона змусила себе зробити кілька глибоких, нерівних подихів. Поступово серцебиття сповільнилося. Темрява, що підповзла до країв зору, відступила. Вона міцно замружилася, намагаючись упорядкувати думки, відсортувати проблеми.

Вона знала, що в Арлоні є вороги. Знала ще від початку. Їй не лишалося нічого іншого, крім як просити багатьох колишніх адміністративних працівників лишатися на посадах просто тому, що в неї немає навчених людей, які могли б їх замінити. Вона не знала, як керувати країною, а тому мусила найняти республіканців, що знали Звісно ж, номінально всі вони перейшли до її режиму, але як багато серед них планують проти неї змову? Скільки таких, хто досі листується з Неджею? Скільки дрібних пасток він лишив по собі?

Її дихання пришвидшилося. Паніка повернулася, перед очима все почорніло. Жинь відчувала низький, повзучий жах, поколювання під шкірою, немовби по її тілу повзали мільйони мурашок.

Відчуття не зникало. Упродовж дня воно посилювалося, навіть після того, як вони допитали слуг із кухні й стратили головного кухаря. Воно перейшло в серйозніші симптоми: виснажливу втому, пульсуючий головний біль, що посилювався, коли вона зосереджувала погляд на чомусь і бачила тіні там, де їх не існувало.

Палац уже не здавався порожнім майданчиком. Він став домом нескінченної пітьми з тисячами ворогів, яких вона не може розгледіти й передбачити.

— Я знаю, — говорив Кітай щоразу, коли вона висловлювала свої страхи. — Мені також страшно. Але це правління, Жинь. Завжди буде той, хто не хоче бачити тебе на троні. А ми просто мусимо йти далі. Не можна пустити все на самоплин. Окрім нас, більше немає кому.

Минали дні. Повільно, неймовірними зусиллями справи з управління містом уже не здавалися лихоманковим сном і стали радше знайомим обов'язком, рутиною: вони прокидалися за годину до світанку, вранці переглядали звіти розвідників, удень перевіряли проекти розпочатої відбудови міста і гасили полум'я, що спалахувало впродовж дня.

Вони не повернули Арлон до норми. Навіть близько. Більшість цивільного населення досі були переміщені, мешкали в тимчасових притулках там, куди Вейсжа колись зігнав усіх біженців з півдня. Скорочення харчів становило найнагальнішу проблему. На спільних кухнях їжа завжди закінчувалася раніше, ніж її отримувала остання людина в черзі. Їм просто бракувало пайків, і Жинь навіть не уявляла, де взяти більше за такий короткий час. Їхньою найбільшою надією було зачекати офіційного листа від Моаґ і сподіватися, що вона зможе обміняти човни, повні нікарської старовини, на контрабандне призахідницьке зерно.

Але якимось чином, коли дні перетворилися на тижні, їхній контроль над містом наче стабілізувався. Цивільне адміністрування, яке здійснювали південні солдати без досвіду й республіканські чиновники під постійною охороною, стало напівфункціональним і самостійним. У місті відновилася бодай подоба порядку. На вулицях уже не спалахували бійки й заколоти. Республіканські солдати, які не втекли, тепер або вже не намагалися створювати проблеми, або їх спіймали й замкнули у в'язниці. Арлон не те щоби привітав південь з розкритими обіймами, але, схоже, неохоче прийняв новий уряд.

А це вже суттєвий прогрес. Ну або брехня, яку собі повторювали Жинь і Кітай, аби уникнути нищівного тиску того факту, що вони ще діти, без підготовки й потрібних знань, і балансують на верхівці будівлі, яка будь-якої миті може завалитися.

Жинь, Кітай і Венка засиджувались у воєнній кімнаті довго після заходу сонця. А коли на небо сходив місяць, вони підводилися з-за столу, розправляли зсутулені плечі, всідалися на підлозі, а згодом і лягали, потягуючи з пляшок соргове вино, знайдене в особистих підвалах Вейсжі. У такі миті навіть видимість роботи зникала.

Усі троє почали постійно пити. Для них це стало нав'язливою ідеєю: наприкінці дня спиртне здавалося їм таким же обов'язковим, як їжа чи вода. Лише так вони могли відсунути межі виснажливої напруги, що пульсувала в їхніх скронях. У такі години вони схилялися до протилежності тривоги. На якийсь час потайки вони ставали мегаломаніяками. Фантазували про все, що змінять в Імперії, коли встановлять у ній свій порядок Майбутнє було сповнене піщаних замісів, туманних перспектив знищувати й відбудовувати за власною волею.

— Ми заборонимо дитячі шлюби, — заявила Жинь. — Сватання стане незаконним, доки обом сторонам не виповниться хоча б шістнадцять. Освіту зробимо обов'язковою. І, вочевидь, нам знадобляться офіцерські школи...

— Хочеш відновити Сінеґард? — запитала Венка.

— Не в Сінеґарді, — сказав Кітай. — Там забагато історії. Ми збудуємо нову школу десь південніше. А ще переглянемо навчальну програму: більший наголос на стратегії, лінгвістиці, менший — на бою...

— Ми не можемо позбутися бою, — сказала Венка.

— Ми можемо позбутися бою в тому вигляді, в якому його викладав Дзюнь, — зауважила Жинь. — Бойовим мистецтвам місце не на полі, а на сцені. Слід викладати, зважаючи на сучасні методи ведення війни. Артилерія — аркебузи, гармати, повний ряд...

— Я хочу відділення дирижаблів, — сказала Венка.

— Тоді ми тобі його організуємо, — пообіцяв Кітай.

— Я хочу десяток машин. Усі обладнані новітніми гарматами.

— Як забажаєш.

З плином ночі їхні ідеї завжди переростали зі сміливих до жаданих і навіть абсурдних. Кітай хотів випустити стандартизовані рахівниці, бо кісточки завбільшки з боби приємніше цокотітимуть. Венка прагнула заборонити складні, високі зачіски, яких вимагали від аристократок, оскільки вони надто напружують шию, а також чорні головні убори з лопатями-крильцями, які так полюбляли північні бюрократи. Вона вважала їх бридкими.

Останні пропозиції були дріб'язкові і явно не варті їхнього часу. Але вони все одно були в захваті й висловлювали ідеї, немовби мали силу втілити їх у життя, лише промовивши вголос А потім згадували, що так воно і є, що, в біса, так і є, бо ж тепер країна належить їм і всі мусять робити те, що накажуть вони.

— Хочу безкоштовного навчання в усіх гуманітарних академіях, — сказала Жинь.

— А я хочу, щоб за примус до сексу карали кастрацією, — сказала Венка.

— А я хочу, щоб з кожного давнього тексту в архівах зробили безліч копій, які потім розіслали до всіх найкращих університетів, щоб запобігти знищенню знання, — сказав Кітай.

І вони могли все це отримати. Бо ж, бляха, тепер вони головні хоч яким неймовірним це здавалося, вони сидять на троні Арлона, і їхнє слово — закон.

— Я — сила творення, — пробурмотіла Жинь, дивлячись у стелю й спостерігаючи за її кружлянням. Соргове вино Вейсжі горіло кисло-солодким присмаком на язику, хотілося хильнути ще просто для того, щоб відчути, як пектиме всередині. — Я — кінець і початок Світ — це полотно, і я тримаю пензель. Я — бог.

Але неминуче приходив ранок, а з ним і гострий головний біль похмілля. Поверталися виснаження, роздратування й дедалі більший відчай від спроб полагодити країну, яка більшу частину своєї історії була у війні.

Всі успіхи, яких вони досягай в Арлоні, ніби постійно перекреслювалися поганими новинами з інших регіонів. Зростала кількість бандитських нападів. Епідемії розгоралися все дужче. Вакуум влади з'являвся по всіх південно-східних провінціях, завойованих армією Жинь, а оскільки їй бракувало людей, щоб розмістити по всій території імперії та зміцнити свій режим, формувалися десятки «кишень» із місцевими повстаннями, які рано чи пізно доведеться придушувати.

Найбільшою проблемою була їжа. Вони сперечалися про це у воєнній кімнаті. Скорочення запасів зерна було темою кожного офіційного листа, який вони отримували з віддалених міст, і причиною майже кожного заколоту, який загони Жинь мусили придушити. Досі Арлон годували регулярні поставки призахідницьких припасів, а тепер їх не стало.

Навіть Кітай не міг знайти рішення. Жодні хитромудрі витівки, дипломатія чи продумана реорганізація не могли приховати того, що зерна нема де взяти.

Моаґ, яка була найліпшим варіантом Жинь, відповіла коротким листом, спопеливши їхні надії.

«Не вийде, мала спірлійко, — писала вона. — Я не зможу дістати тобі стільки зерна за такий короткий проміжок часу. І арлонські скарби зараз не надто цінуються на ринку. По-перше, їх важко провезти, оминувши ембарго, адже надто очевидно, що вони нікарські. По-друге, артефакти родини Їнь суттєво втратили в ціні. Ти ж розумієш чому. Шукай, я переконана, ти знайдеш щось, чого вони хочуть».

Противагою неминучому голоду було те, що кількість добровольців зростала, оскільки лише рекрути гарантовано отримували дворазове харчування. Але знов-таки, коли про це стало всюди відомо, навколо казарм почали спалахувати бійки й протести через таку несправедливість.

Жинь збагнула, що це страшенно влучна метафора її розладу з містом. Бо чому ж армії не бути в пріоритеті? Міць їхньої оборони — ключовий чинник, тепер більше, ніж будь-коли, то ж чому ніхто цього не розуміє?

Кожна безкінечна нарада, кожна затягнута розмова про те, як прогодувати місто, вселяла в них дедалі більшу зневіру, бо Жинь не могла позбутися відчуття, що все це просто відволікання. Що вона гає час, намагаючись відновити розбиту країну, а все вказує на те, що їй варто зосередитися на прагненні перемогти.

Вона була так близько до кінця, що майже відчувала його смак.

Ще одна кампанія. Ще одна битва. А потім лишиться тільки вона, сидітиме на троні півдня й почне перебудовувати пошматовану країну на власний розсуд.

Але це були не лише її особисті амбіції. Йшлося про загрозу, про вічну загрозу, ще страхітливішу за голод, але чомусь інші цього не розуміли.

Призахідники повернуться.

А чому б і ні? І чому їм не завдати удару зараз, коли вони знають, що новостворений режим Жинь іще такий хисткий? На місці призахідників Жинь викликала б додаткові дирижаблі і якомога швидше почала б контрнаступ, перш ніж Нікань відбудує свою армію.

Жинь не мала артилерії, здатної збити дирижабль. У неї лишилася половина солдатів від початкової кількості, бо ж Чолан і його люди повернулися до провінції Собаки. У неї не було шаманів для наступу: Тріади не стало, Дулінь і Піпадзі загинули. Щоб зупинити захід, у неї не було нічого, крім вогню, і вона не знала, чи самої її для цього вистачить.

Їй снилися дирижаблі: рокітлива орда, що затуляє собою небо, так багато, що й не злічити. Вони на повній швидкості прямували до нікарських берегів, кружляли над нею. Жинь бачила обличчя пілотів: однаково бліді, демонічні блакитні очі, що сміялися з неї, коли вона спрямовувала в їхній бік гармати.

І перш ніж вона здіймала руки до неба, вони відкривали вогонь. Світ вибухав розкиданим ґрунтом і помаранчевим полум'ям. І попри всю напускну хоробрість, вона могла лише схилити коліна до землі, обхопити руками голову і сподіватися, що смерть буде швидкою.

— Жинь, — Кітай потрусив її за плече, — Прокинься.

Вона відчула в роті смак крові Прикусила язика? Жинь повернулася на бік, сплюнула і скривилася від багряних бризок на постій.

— Що? — запитала вона, раптом злякавшись. — Це була..

— Нічого не сталося, — сказав Кітай. А потім відтягнув нижню губу. У нього в роті виднілися запалені рубці. — Але ти робиш мені боляче.

— Боги, — її шпигонула провина. — Вибач.

Усе гаразд, — Кітай потер щоку й позіхнув. — Просто... спробуй знову заснути.

Жинь раптом збагнула, який він страшенно втомлений, який зіщулений і слабкий і як сильно це відрізняється від упевненої, владної особистості, якою він стає вдень.

Це її налякало. Це було наче фізичний доказ того, що все це зрештою просто фарс Вони — ошуканці на троні, які вдають обізнаних керівників, а перемога вислизає крізь пальці.

Імперія розпадається. Їхні люди голодують. Призахідники повернуться, і нема чим їх зупинити.

Вона потяглася до його пальців:

— Кітаю.

Він стиснув її долоню в своїй. Такий юний. Такий наляканий.

— Розумію.

Але найгіршим було те, що листи не припиняли надходити. Вони були невблаганні. Вочевидь, Неджа намагався вести психологічну війну, просто закидаючи їх сувоями Вони з'являлися біля їхніх кімнат. Якимось чином вони опинялися серед доповідей розвідників. Листи приносили з їжею. Жинь так часто змінювала слуг на кухні, що якість їжі тепер була вкрай низькою, але опівдні кожного дня сувій неминуче з'являвся, підсунутий під її миску з вівсянкою.

Одного ранку лист опинився в неї на подушці, й Жинь негайно почала полювання на посланця. Але навіть ретельний обшук усіх казарм не дав результату. Зрештою вона перестала позбуватися підозрюваних, бо це вимагало заміни майже всього особового складу, натомість вирішила рвати і спалювати Неджині сувої.

Але лише після того, як читала їх. Вона завжди спершу мусила їх прочитати Жинь знала, що насправді їй варто палити їх одразу, розуміла, що читати їх означає грати в його гру. Але нічого не могла з собою вдіяти Вона мусила знати те, що відомо йому.

Їй ніколи не вдавалося до кінця осягнути тональність листів. Іноді вони бували глузливі й зверхні: Неджа знав, що їй бракує навичок адміністрування, і помітно цим тішився. А іноді листи були щиро помічними.

Він постійно метався між глузуваннями і точною, важливою інформацією. Жинь ніяк не могла збагнути, що ж він задумав. Невже просто грається з нею? Якщо так, то це працювало: глузування множили її розчарування, змушували її лютувати, бо ж, виходить, їхні помилки такі очевидні, що їх можна розгледіти навіть з іншого боку протоки. А поради завдавали ще більшої муки, бо вона не знала, чи сприймати їх як вартісні, й багато часу витрачала на обмірковування Неджиних зауваг, намагаючись розгадати приховані мотиви. І в результаті робила менше, ніж якби взагалі їх не читала.

Свої листи він завжди завершував однаковою пропозицією: «Сядьмо за стіл перемовин. Призахідники завжди вирощують зернові в надлишку: вони мають машини, які займаються цим замість них. У них є харчі для допомоги. Просто зроби декілька поступок, і отримаєш продовольство».

Це ніколи не здавалося Жинь навіть трохи привабливим. Що більше листів вона отримувала, то поблажливішими вони ставали.

«Лиши зерно собі, — хотіла вона відписати. — Я радше повішусь, аніж дозволю тобі мене годувати Радше помру з голоду, аніж візьму щось із твоїх рук».

Але вона придушувала в собі це бажання. Якщо вона відправить Неджі хоч якусь відповідь, він знатиме, що вона читає його послання.

Але, схоже, він все одно про це знав. Кожний лист був до лячного обізнаний Він так чітко визначав, над якими саме проблемами вони б'ються в той час, ніби стояв позаду них у воєнній кімнаті Жинь розуміла, що він просто намагається звести її з глузду, але це діяло. Вона вже не почувалася в безпеці у власній кімнаті Не могла відпочивати їм з Кітаєм довелося знову почати спати позмінно, охороняючи одне одного в ліжку, інакше її тривожність ставала занадто сильною й вона не могла зімкнути очей. Жинь було важко зосередитися, хоч куди вона йшла: вона була надто заклопотана роззиранням, шукаючи шпигунів або найманців. Вона почала просиджувати цілими днями у воєнній кімнаті, бо лише там почувалася в безпеці, з єдиним вікном на третьому поверсі та єдиним входом, який охороняли десятеро відібраних солдатів.

— Припини їх читати, — сказала Венка.

Жинь не зводила очей з останнього послання, витріщаючись на написане, аж доки знаки мовби відпечаталися під її повіками, неначе вона могла розшифрувати наміри Неджі, якщо достатньо довго дивитиметься на його лист.

Поклади його, Жинь. Він просто знущається з тебе.

Зовсім ні, — зауважила Жинь. — Поглянь. Він знає, що ми намагались отримати контрабандне зерно через Моаґ. Він знає..

— Ну звісно ж, знає, — відповіла Венка. — Це очевидно, бо які ще варіанти нам лишаються? Ти дозволяєш йому перемагати тим, що читаєш його писанину. Він просто збиткується з тебе, бо змушений жити на острові бозна-де і тільки й може, що тупотіти ногами, аби привернути увагу.

— «Тупотіти ногами, аби привернути увагу», — Жинь опустила сувій. — Яка цікава фраза.

Запала ніякова мовчанка Кітай підвів очі від стосу торговельних звітів і здійняв брови.

Венка кліпнула.

— Що?

Якийсь час Жинь просто витріщалася на неї з порожнім виразом на обличчі, поки її розум нестямно формулював висновок, якого вона щойно дійшла.

Все зійшлося. Вона хвилину тому прочитала ці самі слова в Неджиному листі. Вони впали їй в око: «Ти думаєш, що я просто тупочу ногами, аби привернути увагу, але поглянь на важелі впливу і збагнеш, що я маю рацію». Цієї фрази не було в жодному з попередніх листів Неджі, вона запам'ятала б. А Венка ще не читала того, який вона тримає в руках, хіба що...

Хіба що.

У кімнаті немов потемнішало. Жинь примружилась:

— А звідки ти дізналася, що Неджа зібрався розмістити війська в Сюджоу?

У Венки запульсувала жилка на горлі:

— Про що це ти?

— Відповідай на запитання.

— Я ж казала: ми перехопили їхніх посланців...

— Тобі це дуже добре вдається, — відповіла Жинь.

Вона бачила, як працюють м'язи на Венчиному обличчі, ніби та не може вирішити, чи всміхатися, сприйнявши це за комплімент. Венка налякана. Чи означає це, що вона бреше? Певно, що так, бо інакше чому б їй боятися?

— Скажи-но мені ось що, — Жинь підвелася. — Як, по-твоєму, Неджа дізнався, що ми намагалися дістатися до Тріади?

Якусь мить Венка просто безгучно розтуляла і стуляла рота.

— Не розумію.

— А я думаю, що чудово розумієш, — Жинь підступила до неї. У вухах дзвеніло. Її голос стих до шепоту. — Тобі відомо, скільки людей знали про той план? П'ятеро. Я, Кітай, майстер Дзян, Зміївна і ти.

Венка позадкувала:

— Я не знаю, що ти...

— Жинь, — втрутився Кітай. — Не роби цього. Обговорімо все.

Жинь не звернула на нього уваги:

— У мене є ще одне запитання. — Вона не дасть Венці можливості зібратися з думками й вигадати собі виправдання. Їй хотілося озвучити всі підозри разом, щоб вибудовувати звинувачення зусібіч, і хай Венка зламається від тиску. — Чому ти не повідомила нам, що Неджа збирається розбомбити Тікані?

Венка вражено глянула на неї:

— А яким бісом я мала про це дізнатися?

— Ти змусила нас думати, що коли ми візьмемо Вулик, то будемо в безпеці. Ти сказала мені, що Неджа навіть не наблизився до того, щоб ударити по півдню. Сказала, він хворий.

— Бо так і було! — голос Венки повищав на декілька октаві. — Усі тільки про це й пліткували, я цього не вигадувала...

Кітай стиснув Жинь за лікоть:

— Досить...

Жинь висмикнула руку.

— І все ж за два тижні він опинився в Тікані, дивовижним чином видужалий. Скажи-но, Венко, чому тобі зберегли життя в Ковадлі? Південна армія була в облозі кілька місяців, але чудово все пережила Чому?

Щоки Венки побіліли, мов стіна.

— Маячня.

— Відповідай на запитання.

— Ти думаєш, що я шпигунка? Я?

Чому ти тієї ночі покинула Арлон? — наполягала Жинь.

Венка здійняла руки:

— Якої ще ночі?

В Арлоні. Коли ми втекли. Ми всі мали на це причини, ми всі тікали, щоб зберегти собі життя. Всі, крім тебе. Тебе ніхто не переслідував. Чому ж ти пішла?

— Ти що, бляха, знущаєшся?! — випалила Венка. — Я пішла заради тебе!

— І навіщо ж? — гнула своєї Жинь. Тепер усе було так очевидно, усе сходилося. Раптова зміна поглядів Венки, неправдоподібність її мотивації — суперечності були такі разючі, що Жинь вразило, як вона не помічала їх раніше. — Я тобі ніколи не подобалась. У Сінеґарді ти мене ненавиділа. Ти думала, що я брудношкіре сміття. Ти вважала брудношкірим сміттям усіх південців. Що ж змусило тебе передумати?

— Та ти офігенна! — виплюнула Венка.

— Ні, офігенно те, що сінеґардська аристократка вирішує ризикнути головою заради південних повстанців. Як довго це триває? Чи ти від початку звітуєш Неджі?

Кітай грюкнув кулаком по столу:

— Жинь, бляха, стули пельку!

Жинь була така приголомшена його запальністю, що мимоволі замовкла.

— Ти виснажена, — Кітай висмикнув сувій з її руки і почав несамовито дерти його на крихітні, а потім ще менші клаптики. — Більше ти їх не читатимеш. Ти даєш Неджі точнісінько те, чого він бажає...

— Або просто знайшла його крота, — сказала Жинь.

— Не будь смішною! — випалив Кітай.

— Ти читав сувій, Кітаю, ти бачив ті слова..

— Це просто, сука, мовний зворот... — почала була Венка.

— Зворот, який уживаєш лише ти, — Жинь тицьнула в неї пальцем. — Бо це ж ти написала, так? Ти весь час писала ці листи, сміялася з нас, спостерігаючи, як ми пітніємо...

— Та ти здуріла.

— О, я впевнена, що саме це ти й хотіла, щоб я думала, — різко відказала Жинь. — Ви з Неджею...

Раптом вираз обличчя Венки змінився:

— Лягай.

А потім вона стрибнула на Жинь, простягнувши руки їй до талії, немовби хотіла повалити її на землю.

Жинь не встигла осягнути почуте. Вона побачила наближення Венки, і перед очима стала червона пелена, замикаючи її в бойовій реакції, завдяки якій вона досі виживала, і замість того щоб викрутитись і пригнутися до землі, вона схопила Венку за плечі й змусила стати навколішки.

Згодом вона мордувала себе роздумами, чи це була її провина Вона перебирала список усього, що мала б зробити. Мала б збагнути, що останні слова Венки — попередження, а не погроза. Мала б помітити, що Венка неозброєна і що її руки тягнуться не до голови чи шиї, як було б, якби Венка справді хотіла їй нашкодити. Мала б побачити на обличчі Венки страх, а не гнів.

Мала б зрозуміти, що Венка намагається врятувати їй життя.

Але тієї миті вона була переконана, що Венка — зрадниця, що Венка напала на неї, і не помітила арбалетного шворня у Венчиній шиї, аж доки вони обидві не завалилися на підлогу. Доки не обпалила їй плечі. Доки не зрозуміла, що Венка смикається, але не підводиться.

Жинь запізно побачила постать у вікні.

Ще один шворінь просвистів у повітрі. Жинь стежила за ним поглядом, безпорадна й налякана, але стрілець промахнувся в Кітая на метр. Кітай пірнув під стіл, а шворінь вгризся в одвірок.

Жинь виставила долоню до вікна Заревло полум'я, скло вибухнуло. Крізь заграву вона побачила постать у темному, яка сторчма полетіла додолу.

Жинь вибралася з-під тіла Венки й кинулася до вікна Найманець приземлився на три поверхи нижче. Він не ворушився. Жинь було байдуже. Вона спрямувала руку вниз, і потік полум'я рвонув до землі, спрагло облизуючи труп.

Вона ущільнила полум'я, змусила його горіти так гаряче, як тільки могла, аж доки вже не бачила тіла, лише густі, скаламучені хвилі помаранчевого під мерехтливим повітрям. Вона не хотіла зберігати тіло найманця. Знала, хто його підіслав: або Неджа, або Сіре товариство, або ж вони діяли разом. Не таємниця, тож від допиту вона не отримала б нічого корисного. Було б розважливо бодай спробувати, але тієї миті вона лише хотіла дивитися, як щось горить.

Розділ 33

Наступного ранку Південна армія вирушила до Тікані.

Жинь не могла правити з провінції Дракона. Це мало стати очевидним ще від початку: то не її батьківщина, вона не знає внутрішнього устрою міста і не має підтримки місцевого населення. В Арлоні вона була чужоземкою, яка боролася зі столітніми упередженнями проти південців. Смерть Венки стала останньою краплею — доказом того, що якщо Жинь хотіла утвердити своє правління, то мусить робити це з дому.

У долині зібрався невеликий натовп цивільних, щоб подивитися, як ітимуть колони. З їхніх похмурих виразів Жинь не розуміла, чи вони проводжали Південну армію з поваги, тішилися, дивлячись їм у спини, а чи просто боялися, що вона забирає з собою їхню їжу.

У місті вона лишила мінімальні сили — всього триста людей, найбільше, що могла собі дозволити, щоб підтримувати окупацію. Ймовірно, їм це не вдасться. Арлон міг не витримати невимовного браку ресурсів, його мешканці могли масово емігрувати або ж скинути південні загони в повстанні. Байдуже. Арлон — невелика втрата. Колись це місто належатиме їй по-справжньому, вільне від розбіжностей поглядів, позбавлене скарбів і перетворене на покірний, смиренний ресурсний вузол для її режиму.

Але спершу треба навести лад на півдні.

Жинь зосередилася на Тікані, на поверненні додому, і намагалася не думати про те, що їхній відхід схожий на поразку.

Значну частину шляху вони з Кітаєм здолали в мовчанні. Нічого було обговорювати. На четвертий день вони вичерпали всі теми про те, які ресурси в них лишилися, скільки людей вони мають і яку основу їм треба збудувати в Тікані, щоб підготувати військо, здатне взяти захід. Усе інше на цьому етані було порожніми балачками.

Про Венку говорити не виходило. Вони намагались, але, розтуляючи рота, не могли вимовити й слова, нічого, крім важкої докірливої тиші. Кітай вважав, що смерть Венки її виправдала. Жинь досі була переконана, що Венка могла бути інформаторкою, але було безліч інших варіантів. Венка не єдина мала доступ до інформації, на яку натякав Неджа. Деякі молодші офіцери запросто могли передавати розвіддані в Республіку під час їхнього походу. Після смерті Венки сувої перестали надходити, але це могло бути пов'язане виключно з тим, що вони пішли з Арлона Венка лишилася загадкою, зрадницею і союзницею водночас, і лише так Жинь могла її пам'ятати.

Їй не хотілося знати правду. Навіть розмірковувати про це. Жинь просто не хотіла надто довго думати про Венку, бо тоді в її грудях починав прокручуватись і пульсувати невидимий ніж, а легені стискалися так, немовби вона під водою. Розгублений, докірливий вираз на обличчі Венки часом зринав у пам'яті, але Жинь не дозволяла йому затримуватися, бо починала тонути, і позбутися цього відчуття могла, лише випаливши його зсередини.

Значно легше було зосередитися на гніві Крізь спантеличену скорботу чітко пробивалась одна-єдина думка: бій ще не скінчився. Призахідна республіка хоче її смерті і вже йде по неї.

Жинь уже не мріяла про смерть Неджі. Тепер це прагнення здавалося їй таким дріб'язковим, а думка про його поламане тіло вже зовсім не тішила Вона мала шанс знищити його і не скористалася ним.

Ні, Неджа їй не ворог, а лише одна з численних маріонеток. Тепер Жинь збагнула, що її війна не громадянська, а світова. І якщо вона хоче миру — справжнього, тривалого, — то мусить покінчити із заходом.

За два тижні дорога до Тікані перетворилася на мозаїку людських страждань.

Жинь не знала, чого очікувала, коли входила на південь. Точно не радісних криків звільнених — вона була не настільки наївною. Вона знала, що на ній лежить відповідальність за зруйновані міста, понівечені роками постійної війни. Знала, що зрештою їй таки доведеться зіткнутися з проблемами масового переселення, занепаду сільського господарства, голодом і бандитизмом, але відсувала їх на задній план свідомості, вважаючи значно нагальнішою проблему неминучого нападу призахідників.

Але коли вони побачили все на власні очі, ігнорувати це стало значно важче.

Південна армія тільки-но перетнула кордон провінції Півня, коли біля дороги їх почали зустрічати прохачі. Схоже, селами розлетілися чутки про повернення Жинь, і коли її колона ввійшла в саме серце півдня, всюди почали з'являтися величезні натовпи.

Але в цій мандрівці Жинь не зустріла тих, хто вітав її. Натомість вона на власні очі побачила наслідки своєї громадянської війни.

Перше зіткнення з голодом приголомшило. Вона бачила тіла майже всіх видів пошкоджень: обгорілі, розчленовані, розсічені, роздуті. Але ще ніколи не була свідком такого страшного голоду. Тіла, що підходили до її фургону, — живі тіла, вражено збагнула вона — були витягнуті й непропорційні, радше схожі на недолугу дитячу замальовку людської анатомії, аніж на будь-яке людське тіло, яке їй випадало бачити. Їхні долоні і стопи були набряклі, немов грейпфрути, звисаючи неправдоподібними опухлостями з кінцівок завтовшки з дрючок Багатьом несила було йти, і вони повзли й перекочувалися до фургона Жинь повільним, страхітливим поступом, який змушував її горіти від сорому.

— Зупинися! — наказала вона візникові.

Той стурбовано глянув на натовп:

— Генерале...

— Я сказала зупинися.

Він смикнув віжки, зупиняючи коней. Жинь вилізла з фургона.

Вихудлі цивільні почали збиратися навколо неї. Вона відчула раптовий спалах страху: їх було так багато, а їхні обличчя здавалися такими неприродно порожніми й були так сильно обліплені брудом, що люди скидалися на почвар, — але швидко відтіснила його вглиб свідомості. Це не почвари, а її народ. Вони страждають через її війну. І потребують її допомоги.

— Ось, — сказала вона, витягуючи з кишені смужку в'яленого м'яса.

Озираючись назад, вона мала б розуміти, як нерозумно пропонувати їжу натовпу голодних людей, якщо харчу в неї замало, щоб нагодувати всіх.

Вона не думала Бачила стражденний, гризучий голод і хотіла полегшити його. Вона не очікувала, що вони кинуться бігти, відштовхуючи одне одного на землю, босими ногами ламаючи крихкі кістки, ринувшись уперед. За мить до неї тяглися десятки рук, і вона була така приголомшена, що впустила м'ясо і позадкувала.

Люди накинулися на їжу, немов акули.

Налякана й присоромлена власним жахом, Жинь залізла назад у фургон.

Не ставлячи запитань, візник підхльоснув коней. Фургон смикнуло від швидкого руху. Змучені голодом тіла не пішли слідом.

Із шаленим калатанням у грудях Жинь підтягла коліна до грудей і проковтнула бажання виблювати.

Вона відчула на собі погляд Кітая. Не посміла глянути йому у вічі. Але він був милостивим і нічого не сказав. Коли вони зупинилися того дня на вечерю, їжа смакувала їм, наче попіл.

Юрби прохачів на узбіччі стали щоденним видовищем, коли вони наблизилися до Тікані. Фургони не зупинялися, вони не роздавали їжу в простягнуті руки, бо й у самих запаси харчів були вкрай обмежені. Вони мали якраз вдосталь мішків із зерном і рисом, щоб прогодувати армію три місяці, їм нічим було поділитися. Солдати навчилися крокувати, дивлячись лише вперед, мов і не бачили й не чули прохачів. Але юрби однаково тиснули, простягаючи руки й бурмочучи благання тремтливим шепотінням, бо не мали сил кричати.

На дітей дивитися було найважче, їхні тіла спотворені найбільше. У них були такі роздуті животи, що вони здавалися вагітними, а інші частини тіла зробилися завтовшки з очеретину. Голови гойдалися на тоненьких шиях, немов у дерев'яних іграшок, які Жинь колись бачила на базарі. Єдине, що в них не зсохлося, — очі Прохальні, сумовиті очі виступали з висохлого черепа, ніби, якщо забрати кінцівки, від них лишаться тільки розпачливі погляди.

Поступово завдяки численним розмовам зі змученими голодом селянами, які ще мали сили говорити, Жинь і Кітай склали повну картину того, наскільки серйозний голод охопив південь.

Ішлося не просто про неврожайний рік. Їжі не було зовсім. Першим зникло свіже м'ясо, потім спеції та сіль. Зерна вистачило ще на декілька місяців, а потім голодні селяни перейшли на все, що могло здатися поживним: полову, кору, комах, падло, корінці й дикі трави. Дехто навіть почав виловлювати зелене жабуриння зі ставків заради білків, що містились у водоростях. А дехто вирощував планктон у діжках з власною сечею.

Найгірше було те, що Жинь не могла списати це на жорстокість ворога. Ці жахливі тіла були спотворені не внаслідок тортур. Голод не був провиною солдатів Федерації: крокуючи півднем, вони різали й палили, але не в тому масштабі, щоб спричинити аж такий голод. Причина крилася не в республіканцях чи призахідниках. Виною всьому були лише паскудні, дуже паскудні результати тривалої громадянської війни, того, що сталося, коли вся країна погрузла у втраті робочої сили і масових переселеннях, бо ж безпечно не було ніде.

Усі просто робили все можливе, щоб вижити, а це означало, що ніхто не сіяв. Через пів року не стало чого їсти.

І Жинь не мала що їм дати.

З їхніх обурених поглядів вона знала: їм відомо, що вона притримує харчі для себе. Вона змушувала себе відвертатися. Це було неважко, з огляду на страждання. Для цього вона не потребувала виняткової сили духу. Потрібна була лише постійна, безнадійна відкритість.

Вона вже бачила такий відчай. Пам'ятала, як вони повільно пливли Мужвеєм до Лусаня на «Нещадному», військовому кораблі Вейсжі, споглядаючи біля поруччя натовпи переселенців на болотистих берегах, де колись були їхні села. Вони дивилися, як Воєначальник Дракона — багатий, могутній, впливовий Воєначальник Дракона — пливе, не кинувши їм і срібняка. Тоді бездушність Вейсжі її приголомшила.

А Неджа виправдовував батькове рішення. «Срібло їм не допоможе, — сказав він їй. — Вони нічого не зможуть за нього купити Найкраще, що ми можемо зробити для цих біженців, — це досягти Лусаня і вбити жінку, яка розпалила війну, внаслідок якої вони тут опинилися».

Тоді така логіка здалася їй вкрай холодною і байдужою, безсердечною, порівняно з реальними свідченнями страждань у неї перед очима.

Але тепер, коли Жинь і сама опинилася на місці Вейсжі, вона зрозуміла його міркування. Глибоко вкорінені проблеми не можна розв'язати тимчасовими рішеннями. Вона не може дозволити, щоб кожна схожа на скелет дитина відволікала її, якщо остаточна причина їхніх страждань така очевидна і досі чатує десь там.

Жинь втішала себе і своїх солдатів нагадуванням, що довго так не триватиме. Вона це виправить, уже скоро все виправить. Вона нагадувала собі про це щоразу, коли бачила ще одне вихудле, кістляве обличчя, бо лише так могла стерпіти натовпи південців, які помирають, і не спорожнити свої фургони з харчем.

Просто треба протриматися ще трохи.

Це стало мантрою, єдиним, що могло зміцнити її витримку. Ще трохи, і вона закінчить цю війну. Вона підкорить захід. А потім вони матимуть стільки мішків золотого, сяйливого зерна, скільки захочуть. Матимуть так багато зерна, що давитимуться ним.

— Жинь, — Кітай поштурхав її в плече.

Вона заворушилася:

— Гм-м?

Був білий день, але вона заснула, заколисана ритмічним погойдуванням фургона їхній похід тривав уже чотири тижні, й тепер на останньому відрізку від порожньої монотонності, годин мовчання й урізаного харчування її очі заплющувалися щоразу, коли вона не чергувала.

— Поглянь, — показав він. — Он там.

Вона сіла, потерла очі й примружилася.

На горизонті з'являлися ряди за рядами багрянцю. Спершу їй здалося, що це гра світла, але потім вони під'їхали ближче й стало очевидно, що дивовижне червоне сяйво, яке вкриває поле, — це не відображення сонця на заході, а багатий відтінок цвіту.

Макові квіти буяли скрізь навколо Тікані.

У Жинь відвисла щелепа.

— Що за...

— Фігня, — озвався Кітай. — Люта фігня.

Жинь вистрибнула з фургона й кинулася бігти.

До поля вона дісталася за лічені хвилини. Квіти були вищі за будь-які, що вона бачила, й сягали їй майже пояса. Вона взяла одну квітку в долоню, заплющила очі й глибоко вдихнула.

Безрозсудний захват заполонив чуття.

Вона ще мала ось це. Інше — байдуже. Зрада Венки, її вороги в Арлоні, насильство, що роздирає країну, — ніщо не мало значення. Все інше може зникнути, але вона однаково матиме ці поля, бо зможе обміняти їх у Моаґ. Колись, місяці тому, Моаґ сказала їй, що це і є рідке золото, потрібне їй, щоб отримати призахідницькі ресурси.

Ті поля варті вдесятеро більше, ніж усі скарби Арлона. Ті поля врятують її країну.

Вона впала навколішки, притулившись чолом до колін, і засміялася.

— Не розумію, — Кітай став поруч. — Хто...

— Вони слухали, — пробурмотіла вона. — Вони знали.

Жинь стиснула його руку і підвела до пласких, непоказних обрисів селища на горизонті.

Біля воріт збирався натовп. Вони бачили, що вона вже близько, і вийшли її привітати.

— Я тут, — сказала вона їм.

А потім, оскільки вони не могли її почути з такої відстані, вона випустила полум'я: величезного, хвилеподібного фенікса, який повільно розгорнув крила, переливаючись у блакитному небі, щоб довести: вона повернулася.

Попри всі ймовірності, Тікані вижило. Попри голод і бомбування, чимало мешканців залишилися, значною мірою тому, що їм більше не було куди йти. З плином часу селище стало центром власного вулика, коли жителі з менших зруйнованих сіл переходили з пожитками й припасами, завантаженими на вози, оселитися в сусідньому, і те розросталося до розмірів містечка. Голод не вдарив по Тікані так, як по інших частинах Імперії. Під час окупації муґенці запаслися неймовірною кількістю рису, і вцілілі мешканці селища розважливо розподіляли його місяцями.

Жинь де-факто дізналася від місцевої влади, що рішення посіяти опіум було ухвалене після Неджиного бомбування. Зернові не надто добре росли в провінції Тікані, на відміну від опіумних квітів, а мак у такій кількості в країні, де всім потрібен рятунок від болю, — на вагу золота.

Вони знали, що вона повернеться. Знали, що їй знадобиться важіль впливу. Від Тікані найменше з-поміж усіх місць можна було чекати, що воно не втратить віри й поставить своє майбутнє на перемогу Жинь.

Тепер вона стояла перед гуртом селян на міській площі — кількома тисячами худорлявих облич, які передавали їй ключі до останнього етапу війни, — й любила їх аж до сліз.

— Перемога в цій війні — за нами, — мовила вона.

Жинь споглядала море облич, оцінювала їхню реакцію. У горлі пересохло. Вона відкашлялась, але грудка нікуди не зникла, важко тиснучи на підготовлені слова.

— Юний маршал утік, і то не абикуди, а на Мертвий острів, — промовила вона. — Він знає, що на нікарських землях більше не буде в безпеці. Консорціум втратив віру в Республіку і за крок до того, щоб повністю відступити. Нам лише потрібно дати їм останній поштовх до цього. Ми просто... просто маємо протриматися ще трохи.

Вона мимовільно зглитнула, а потім закашлялася. Її слова пливли, ніякові й невпевнені, в сухому повітрі.

Вона нервувалася. Чому так сильно? У цьому не було нічого нового. Вона вже виступала перед громадами. Викрикувала образи про Вейсжу й Республіку під схвальні крики тисяч людей. Колись вона довела натовп до такого шаленства, що він розірвав людину голіруч, і тоді слова зривалися з язика так легко.

Але в Тікані навіть повітря здавалось інакшим, не зарядженим п'янким захватом бою чи ненависті, а мертвим від виснаження.

Вона кліпнула. Це неправильно. Вона повернулася додому, зверталася до людей, які пішли за нею до пекла і назад, до селян, які заради неї перетворили поля на багрянець. Заради неї. Вони вважали її божеством. Обожнювали її. Заради них вона винищила муґенців, заради них підкорила Арлон.

Але чому ж тоді вона почувається такою ошуканкою?

Вона знову відкашлялася. Спробувала вкласти в свої слова трохи сили:

— Ця війна...

Хтось із натовпу перебив її криком:

— Я думав, ми перемогли в цій війні!

Приголомшена, Жинь замовкла. Раніше її не перебивали.

Вона ковзала поглядом по площі і не могла знайти джерело голосу. Він міг належати будь-кому з цих облич — усі вони були однаково черстві, однаково обурені. Здавалося, вони погоджувалися з мовцем.

Вона відчула раптовий спалах нетерплячки. Невже вони не усвідомлюють загрози? Невже їх тут не було, коли Неджа скинув сотні тонн вибухівки на неозброєних цивільних, які лише святкували?

— Перемир'я немає, — сказала вона. — Призахідники досі намагаються мене вбити. Вони спостерігають з небес, чекаючи нашої невдачі й сподіваючись на нагоду розбити нас одним ударом. Те, що станеться далі, буде великим випробуванням для нікарського народу. Якщо ми скористаємося цим шансом, то матимемо майбутнє. Призахідники слабкі, непідготовлені і нажахані тим, що ми зробили в Арлоні. Лише підтримайте мене в цій останній сутичці...

— До біса призахідників! — крикнув інший голос. — Спершу нагодуй нас!

Жинь знала, що гарний лідер не відповідає юрбі. Лідер вищий за якихось там зухвальців, а відповідаючи на такі запитання, вона лише даруватиме їм незаслужене визнання.

Жинь повернулася до того, на чому закінчила, намагаючись висловити думку до кінця:

— Цей опіум стане паливом...

Вона не договорила. Натовп вибухнув галасом. Спершу здалося, що це знову просто зухвальство, але потім почувся брязкіт сталі, а за ним — нова хвиля криків, що гучнішала й розходилася.

— Злазь звідти! — Кітай схопив її за зап'ясток і стягнув зі сцени.

Вона опиралася лише мить, збентежено глянувши на натовп, але люди вже не звертали на неї уваги. Вони всі повернулися до джерела неспокою, що розходилося, наче крапля чорнила у воді, розгортаючись хмарою хаосу, який затягував усіх поблизу.

Кітай смикнув сильніше:

— Тобі треба забратися звідси.

— Зачекай! — Її долоня була гаряча, готова випустити полум'я, хоча Жинь і гадки не мала, що збирається робити. У кого цілитись? У натовп? У свій народ? — Я можу...

— Ти нічим тут не зарадиш, — він квапливо потяг її подалі від заколоту.

Тепер люди кричали. Жинь озирнулася через плече й побачила, як у повітрі блискає зброя, тіла падають, метаються списи, а руків'я мечів вдаряють об незахищену плоть.

— Зараз — нічим, — додав він.

— Та що це за хрінь з ними? — вимогливо запитала Жинь.

Вони відступили до генеральського комплексу, де вона була в безпеці й не на видноті і де їх не могли підслухати, а солдати тим часом закінчували наводити лад на площі. Її приголомшення вивітрилося. Тепер вона була просто зла, розлючена, що її ж люди поводилися, наче безмозкі, невдоволені довбні.

— Вони виснажені, — тихо промовив Кітай. — І голодні. Вони думали, що війна закінчилась і ти повернулася з трофеями. Навіть не підозрювали, що ти збираєшся втягти їх у ще одне протистояння.

— Чому ж усі вважають, що війна скінчилася? — Жинь у розпачі заламувала пальці. — Невже я єдина, хто має очі?

Отак почуваються матері, коли їхні діти починають істерити? З чистої, зараза, невдячності Вона пройшла пекло й повернулася заради них, а їм вистачило мужності стояти, скаржитись і вимагати того, чого вона не може їм дати.

— Призахідники мали рацію! — випалила вона. — Вони довбані вівці Усі.

Не дивно, що Петра вважала нікарців меншовартісними. Тепер Жинь це розуміла. Не дивно, що Тріада правила таким чином, з кривавими ріками й безжальною сталлю. Як ще підбурити маси, якщо не страхом?

Як нікарці можуть бути такими короткозорими? На кону стоять не лише їхні шлунки. Вони опиняться на межі чогось значно більшого, аніж повноцінна вечеря, якщо просто думатимуть, якщо просто об'єднаються заради ще одного ривка. Але вони не розуміють. Як змусити їх зрозуміти?

— Вони не вівці Звичайні люди, Жинь. І вони втомилися страждати. Вони просто хочуть, щоб це скінчилося.

— Я також! І я пропоную їм таку можливість! Чого вони від нас хочуть? — вимогливо поцікавилася вона. — Щоб ми почепили мечі на стінку, відклали щити й чекали, доки нас переб'ють у власних ліжках? Скажи мені, Кітаю, вони справді такі тупі щоб вважати, що призахідники просто розвернуться й дадуть нам спокій?

Спробуй зрозуміти, — спокійно промовив він. — Важко вважати головною загрозою ворога, якого не бачиш.

Жинь пхикнула:

— Якщо для них усе й справді так, то вони не заслуговують на життя.

Не варто було цього говорити. Щойно слова злетіли з язика, вона збагнула, що помилялася. Вона говорила не від гніву, а від паніки, від крижаного страху, що стискав усі нутрощі.

Усе розвалювалося. Тікані мало стати твердинею її опору, базою, з якої вона розпочне останній наступ на захід. Символічно, географічно Тікані та його мешканці були їй рідні. Вона піднялася з цієї багнюки. Вона повернулась і звільнила свою батьківщину. Спершу відбила їх від муґенців, а потім — від Республіки. А тепер, коли вона найбільше потребує їхньої підтримки, їм, ідіотам, закортіло влаштувати заколот.

«Тебе або боятимуться, або любитимуть, — колись сказала їй Дадзі. — Але не дозволяй їм єдиного — зневажати тебе. Тоді нічого не матимеш. Тоді ти програла».

Ні. Ні. Вона притисла долоню до чола, намагаючись сповільнити дихання. Це лише тимчасова заминка, вона ще не програла. Вона спробувала нагадати собі про всі активи, які мала: Моаґ, опіумні поля, чималий резерв військ по всій Імперії, хай навіть їм ще треба пройти підготовку. Вона мала фінансові ресурси всієї країни, просто треба вилучити їх. І в неї ще ж є бог, наймогутніший бог у всій Нікарській імперії.

Чому ж вона почувається так, ніби перебуває за крок від поразки?

Її війська голодують, маса ненавидить її, а серед наближених повно шпигунів, про яких вона не знає. І Неджа глузує з неї на кожному кроці, провертаючи свій ніж там, де болить найдужче. Її режим, хитка споруда, яку вони вибудували в Арлоні, тріщить по швах, і їй бракує сили тримати все вкупі.

— Генерале?

Вона різко обернулася:

— Що?

Помічник був наляканий. Його рот розкрився декілька разів, але звуку так і не було.

— Кажи вже! — випалила Жинь.

Широко розплющені очі кліпнули. У горлі йому забулькотіло. А коли він нарешті заговорив, голос був таким боязким хрипінням, що Жинь змусила його повторити сказане двічі, аж доки нарешті розчула все як слід:

— Поля, генерале. Вони горять.

Жинь знадобилося кілька довгих секунд, щоб збагнути, що вона не спить і що червоні хмари на віддалі, які до нереальності яскраво сяють на тлі безмісячного неба, насправді не ілюзія.

Опіумні поля охопило полум'я.

Жар наростав, поки вона спостерігала, і здіймався зі страхітливою швидкістю. За лічені секунди вогонь перекинувся на всі поля. І Жинь могла лише стояти, широко розплющивши очі й силкуючись осягнути те, що бачила перед собою, — знищення її єдиного козиря.

Немовби в тумані вона чула, як Кітай віддає накази, закликаючи евакуювати всіх із хатин неподалік полів. Краєм ока бачила навколо себе метушливий рух, коли солдати почали діяти, шикуючись вервечкою від джерел, щоб передавати відра з водою.

Вона не могла рухатися. Ноги немовби приросли до землі А навіть якби могла, що зробила б? Ще одне відро з водою не допоможе. Всіх клятих відер у Тікані було б замало. Жар випалив уже понад половину полів, а вода лише здіймалася парою, зливаючись із хмарами диму, що тепер клубочилися на горизонті.

Вона не могла прикликати бога, щоб це зупинити. Фенікс може лише розпалювати полум'я. Але не загасити.

Вона знала, що ті поля не могли спалахнути випадково. Ні, випадкові пожежі починаються з одного джерела, а цей вогонь мав їх декілька — щонайменше три точки загоряння, чий радіус поступово сходився, коли полум'я розгоралося дедалі ширше.

Це зробив Неджа.

Це саботаж, а винні давно зникли в пітьмі.

«Це ти привела їх сюди, — промовив Алтанів голос. — Це ти привела їх у своїй колоні, бо не змогла викорінити шпигунів, і це ти показала їм, куди саме завдати удару».

Хвиля відчаю накрила її з такою силою, що це здалося майже кумедним. Бо звісно ж, бляха, звісно ж, наприкінці, коли все звелося до єдиної надії, вона втратила і її. Це не була несподіванка, а просто кульмінація низки невдач, які почалися з моменту окупації Арлона і закручувалися спіраллю, коли вона й не помічала Раптовий, непередбачуваний поворот колеса фортуни, завдяки якому вона перед тим виборола південь.

Вона не могла зупинити це. Не могла виправити.

Їй лишалося тільки дивитись. І якась хвора, відчайдушна частина її хотіла дивитися, знаходячи порочну радість у тому, як квіти марніли й осипалися попелом, бо тепер їй хотілося перевірити, як далеко зайде безнадія. А ще тому, що руйнування було приємним — безпричинне стирання життя й надії здавалося приємним, навіть якщо надія, що розвіювалася з димом, — її власна.

— Поговори з Республікою, — сказав Кітай.

Вони були самі, вдвох у кабінеті. Усіх помічників і вартових відіслали, щоб ті не чули їхньої розмови. Усім кортіло відповідей, наказів і гарантій, а Жинь нічого не могла їм дати. Спалені поля стали останнім ударом. Тепер Жинь не мала ні плану, ні допомоги і запропонувати своїм людям їй було нічого. Вони з Кітаєм мусять якось це вирішити й не вийдуть з кімнати, доки не знайдуть вихід.

Але, на її подив, першою його пропозицією було здатися.

З того, як він сказав, це здавалося неминучим висновком. Немовби він знав, що так і буде, знав ще місяці тому і лише тепер потурбувався їй про це повідомити.

— Ні, — сказала вона. — Нізащо.

— Жинь, та годі...

— Цього вони й хочуть.

— Звісно, хочуть! Неджа пропонує допомогу харчами. Від початку пропонував. Ми мусимо погодитися.

— Ти працюєш на них? — вимогливо запитала вона.

Він відсахнувся:

— Ні... Що ти...

— Я знала Бляха, я так і знала.

Це пояснювало все: чому він загнав її в болото бездумних, виснажливих завдань в Арлоні, чому постійно відволікав від військового фронту, чому так охоче ігнорував неприховану загрозу в безперервних листах від Неджі.

— Спершу Венка, а тепер і ти? То он воно як?

— Жинь, це...

— Не називай мене божевільною.

— Ти і є божевільна, — випалив він. — Поводишся навіжено. Заткнися на секунду й поглянь у вічі, курва, фактам!

Вона розтулила рота, щоб відповісти, але він перебив її, виставивши перед її обличчям долоню, немовби вона була неслухняною дитиною:

— Ми маємо справу з голодом, не з чимось циклічним, не з чимось, що можемо перечекати, а з найгіршим голодом у сучасній історії. У всій країні не лишилось ні фіга, ні зернини, бо Дадзі отруїла половину півдня, а в центральній частині були заклопотані порятунком власних життів і не обробляли поля. Наші річки розлились, у нас видалася неприродно холодна й суха зима, що зменшила сезон вирощування зернових, а тому тим, хто бодай намагався щось вирощувати, стало вдвічі тяжче.

Коли він говорив, його дихання стало нерівним. Він випльовував слова з такою швидкістю, що Жинь заледве розуміла їх.

— Жодних споруд для зрошування чи контролю повеней. Ніхто не наглядає за зерносховищами, тож якщо вони ще існують, дотепер їх розграбували. У нас немає важелів впливу, немає запасних варіантів, немає грошей, нічого...

— То ми битимемося за це, — сказала вона. — Ми здолаємо їх, а потім заберемо все, що захочемо.

— Це божевілля.

— Божевілля? Божевіллям буде дати їм те, чого вони хочуть. Ми не можемо зупинитися на цьому, ми не можемо просто все віддати їм, ми не можемо дозволити їм перемогти...

— Заткнися! — крикнув він. — Ти хоч себе чуєш?

— А ти себе? Ти хочеш здатися!

— Не хочу, — сказав він. — Але це єдиний варіант, що в нас лишився. Люди голодують. Наші люди. Пам'ятаєш трупи на узбіччі? Скоро такою стане вся країна, якщо ти не навчишся наступати на горло власній гордості.

Вона заледве стримала крик.

Усе не так мало піти. Вона перемогла. Таж перемогла, блін, захопила Неджине місто, знищила своїх ворогів, завоювала нікарський південь, вона перемогла! Тоді чому, чому вони говорять так, немовби зазнали поразки?

Раптом її лють розвіялася. Вона не могла злитися на Кітая: якщо вона кричатиме на нього, це не змінить фактів.

— Вони не можуть зробити цього зі мною, — отупіло промовила вона. — Я мала перемогти.

— Ти й перемогла, — сумно відповів він. — Уся країна твоя. От тільки, будь ласка, не губи її через свою гордість.

— Але ми збиралися перебудувати цей світ, — сказала вона.

Вона вимовила ці слова, й вони прозвучали жалібно, немов дитяча фантазія. Але саме так вона й почувалася, саме в це й вірила, бо інакше заради якого біса все це було?

— Ми мали стати вільними. Збиралися звільнити їх...

— І ти ще можеш це зробити, — наполягав він. — Поглянь на все зроблене. Де ми опинилися. Ми збудували цілу націю, Жинь. Не можна дати їй зруйнуватися.

— Але вони прийдуть по нас..

— Обіцяю, не прийдуть, — він обхопив її обличчя долонями. — Поглянь на мене. Неджа розбитий. У ньому не лишилося спротиву. Він хоче того, чого й усі ми: перестати вбивати власний народ. Ми ще можемо мати світ, за який воювали. Хіба не бачиш? Він так близько, просто на обрії. Буде незалежний південь, буде світ без війни, і для цього тобі лише треба сказати одне слово.

Але не за такий світ вона воювала, подумала Жинь. У тому світі, заради якого вона боролася, головна вона і лише вона.

— Ми сказали людям, що вони будуть вільними, — розпачливо промовила вона. — Ми перемогли. Перемогли. А ти хочеш, щоб ми повернулися до чужоземців і вклонилися їм.

— Співпрацювати не означає вклонятися.

Жинь пхикнула.

— Це майже те саме.

— Це довгий шлях до звільнення, — заперечив він. — І не так легко, як палити ворогів. Жинь, ми перемогли в нашій війні. Ми недарма пролили ріки крові Але ідеологічна чистота — це бойовий клич, а не надійна основа для згуртованої країни. Нація нічого не важить, якщо не може забезпечити своїх людей. Ти маєш діяти так, як краще для них. Іноді доводиться схилитися на коліно, Жинь. Іноді треба бодай вдати, що схиляєшся.

Ні, в цьому він помилявся. Жинь не могла схилитися. Теардза схилилася, Ханелай схилилася. І чим це обернулося для них: швидкою, жорстокою смертю й повним стиранням з історії, яку мали б писати вони. Їхня провина була в слабкості, вони довірилися чоловікам, яких любили, і їм забракло мужності зробити необхідне.

Теардза мала вбити Червоного Імператора Ханелай мала вбити Дзяна, коли ще був шанс Але вони не змогли зашкодити тим, кого любили.

А Жинь може вбити кого завгодно.

Вона може скинути кайдани з країни. Може досягти успіху там, де всі інші зазнавали поразки, бо лише вона готова заплатити цю ціну.

Вона думала, що й Кітай розуміє необхідну жертву. Думала, що він як ніхто інший знає, чого вимагає перемога.

Але якщо вона помилилася — якщо він занадто слабкий, щоб осягнути цю революцію, — то вона зробить усе сама.

— Жинь?

Вона кліпнула.

— Що?

— Скажи мені, що й ти це бачиш, — він стиснув її плечі. — Будь ласка, Жинь. Скажи, що ти розумієш.

У його голосі чувся такий відчай.

Вона зазирнула йому в очі й не впізнала людини, яку в них побачила.

Це був не Кітай. Це був хтось слабкий, легковірний і зіпсований.

Вона його втратила Коли він став їй ворогом? Вона не помітила як це сталося, але тепер усе стало очевидним. Він міг відвернутися від неї в Арабаку. Міг планувати, що врешті зрадить її, ще відколи вони вийшли з Арлона Він міг увесь цей час працювати проти неї, стримуючи її, не дозволяючи горіти так яскраво, як вона могла б. Він від початку міг бути заодно з Неджею.

Лише в одному вона була впевнена Кітай більше не з нею. І якщо вона не може повернути його, то решту мусить робити сама.

— Будь ласка, Жинь, — спонукав він. — Будь ласка.

Вона вагалася, обачно підбираючи слова, перш ніж відповісти.

Треба діяти розумно. Не можна допустити, щоб він зрозумів, що вона бачить його наскрізь.

Якою була б правдоподібна брехня? Вона не може просто погодитися. Він збагне, що вона прикидається, — вона нізащо так легко не поступилася б щодо цього.

Треба вдати вразливість. Зробити так, аби він повірив, що для неї це важкий вибір, що вона зламана, якою він і хотів її бачити.

Я просто... — вона дозволила своєму голосу тремтіти. Широко розплющила очі, щоб Кітай подумав, наче вона налякана, а не норовлива. Кітай повірить. Кітай, щоб його, завжди хотів бачити в людях найкраще, а це означає, що він купиться на що завгодно. — Мені страшно, що я не зможу повернутися.

Він ближче пригорнув її до себе. Вона заледве спромоглася не зіщулюватися від його обіймів.

— Повернешся. Я приведу тебе назад. Ми в цьому разом, ми зв'язані...

Жинь розплакалась. І в цьому їй не довелося прикидатися.

— Добре, — прошепотіла вона. — Добре.

— Дякую.

Він стиснув її міцніше. Вона відповіла йому тим самим, притискаючись головою до його грудей, а її розум тим часом шалено працював, розмірковуючи, що робити далі.

Якщо вона не може розраховувати на своїх людей, не може покластися навіть на Кітая, треба покінчити з усім самій. Вона мала єдиного потрібного їй союзника — бога, здатного поховати цілі країни А якщо Кітай спробує завадити, вона просто його зламає.

Вона знала, що їй це під силу. Завжди знала ще від того дня, коли вони стояли навколішки перед Сожцань Сіжею і сплітали свої душі Тоді вона могла його стерти. І майже стерла, адже просто була значно сильнішою. Вона стрималася лише тому, що любила його.

І досі любила. І ніколи не перестане. Але це не мало значення.

«Ти відвернувся від мене, — подумала вона, коли він полегшено схлипував їй у плече. — Думав, що зможеш обманути мене, але я знаю твою душу. І якщо ти не зі мною, то я спалю й тебе».

Розділ 34

Неджа мав зустрітися з ними сам через три тижні на Спірі. Без охорони, без делегатів, без загонів напоготові і без призахідників. Жинь і Кітай представлятимуть Нікань, а Неджа говоритиме віл імені Республіки та Консорціуму. Якщо Жинь помітить бодай натяк на ще чиюсь присутність на острові, припиненню вогню кінець.

Таких умов вона зажадала в першій і єдиній відповіді на листи Неджі Вона була приголомшена, коли він та Консорціум погодилися без зайвих питань.

Але призахідники не розуміли сили, прихованої під пісками Мертвого острова Вони думали, що нікарські забобони — це продукт слабкого, нецивілізованого розуму, що її контроль над вогнем не більше ніж спалах Хаосу. Вони не могли знати, що в Спірі закарбовані історія та кров, сила тисяч мстивих мерців, які чатують у кожному його куточку.

У світі існують місця, де кордони між богами і смертними тоншають, колись сказав їй Чаґхань. Де реальність розмивається, де боги стають майже матеріальними.

Спірлійці зробили одне з таких місць своєю домівкою, оселившись на межі смертності і божевілля, а Фенікс карав їх і благословляв водночас.

Спадок Мертвого острова був у крові Жинь. І вона поверталася додому, щоб завершити почате, щоб довести помсту до кінця. Коли вона повернеться на острів, то опиниться в священній обителі Фенікса, на крок ближче до божественності.

Колись вона вже знищила з того острова цілу націю. І не вагаючись зробить це знову.

Вони перетнули канал у рибальському човнику. Жинь сиділа, підтягнувши коліна до грудей, і тремтіла від океанського бризу, а Кітай метушився біля вітрил. Вони не розмовляли. Нічого було казати. Усе покотилося в прірву тієї ночі, коли в Тікані горіли поля, і тепер між ними запала тиха, виснажена смиренність. Співчуття й підбадьорювання тут не зарадили б. Жинь знала, що станеться далі, а Кітай думав, що знає. Їм лишалося тільки чекати.

Коли Мертвий острів з'явився на горизонті сірим, попелястим курганом, який спершу не можна було вирізнити в тумані, Кітай потягнувся і потер великим пальцем її зап'ясток.

— Усе буде гаразд, — пробурмотів він. — Ми все виправимо.

Вона натягнуто йому всміхнулась і, нічого не сказавши, відвернулася обличчям до острова.

Коли їхній човен вийшов на мілину, Неджа чекав на пляжі. Було не схоже, що він має зброю, та й неважливо. Жоден із них не був далеко від своєї армії. Військо Жинь чекало на кораблях на узбережжі провінції Змії, наставивши підзорні труби на горизонт, вичікуючи перших проблисків її полум'яного сигналу. Вона припускала, що підкріплення Неджі робить те саме.

Ні, розраховувала на це.

— Боїшся? — поцікавилася вона, ступивши на пісок.

Він відсторонено їй усміхнувся:

— Ти ж знаєш, я не можу померти.

— Ми намагаємося домовитися тут про мир. — Кітай перекинув якір через борт човна, а потім вийшов за Жинь на берег. — Не починаймо з погроз смертю, згода?

— Слушно. — Неджа жестом обвів пляж, де Жинь побачила підготовлені три стільці та квадратний чайний столик із чорнилом, пензлями й чистим пергаментом. — Після вас.

Пляжем вони йшли мовчки. Жинь мимоволі потайки глипала на Неджу, йдучи поруч із ним.

Втомлений, Неджа досі поводився як генерал Плечі, як завжди, розпрямлені, а голос жодного разу не затремтів. Але все ж усе в ньому було ніби менше, схудле, змарніле. Пошрамований рот, колись вигнутий в один бік у презирливій посмішці, тепер немовби зімкнувся у виразі болю.

Вона очікувала, що пін глузуватиме з неї, насміхатиметься через їхню капітуляцію, але було не схоже, щоб це його тішило. Він був виснажений. Схожий на людину, яка хоче померти.

Вони відсунули стільці й сіли. Жинь мало не засміялася, коли передусім Неджа ввічливо й зосереджено налив кожному повну чашку гарячого чаю. Це додало якоїсь урочистості, нормальності перемовинам, що стали можливими після океану крові.

Ані вона, ані Кітай не торкнулися чашок. Неджа випив свою одним ковтком.

— Що ж, — він вмочив пензель у чорнило й заніс його над пергаментом. — З чого почнемо?

— Озвуч нам їхні остаточні умови, — попросила Жинь.

Неджа завагався. Він не чекав, що вона одразу перейде до справи.

— Ти про...

— Викладай усе як є, — сказала вона. — Перелічи все потрібне, щоб призахідники відчепилися. Ми сюди не заради ігор прийшли. Просто скажи, чого нам це коштуватиме.

— Як забажаєш. — Він прочистив горло. У нього не було паперів, в які можна зазирнути, він знав напам'ять усе, чого хотіли призахідники. — Консорціум готовий відкликати свої війська за умови підписання перемир'я, а також надасть достатню кількість зерна, сушеного м'яса та крохмалю, щоб країна змогла дожити до наступного врожаю.

— Велика Черепахо! — видихнув Кітай. — Дякую...

Жинь перебила його:

— А що натомість?

— По-перше, повна амністія всім солдатам і командирам, пов'язаним із Республікою, — відповів Неджа. — Вам це також на користь. Вам потрібні люди, щоб підтримувати функціонування країни Дозвольте їм повернутися додому, гарантувавши безпеку, і вони працюватимуть на вас За це я ручуся. По-друге, Консорціум хоче визначити договірні порти — щонайменше по одному в кожній провінції, що має вихід до океану. По-третє, вони бажають повернути собі місіонерські привілеї. Сірий орден здійснюватиме прозелітизм, маючи імунітет, і кожного, хто посміє бодай пальцем торкнутися їх, висилатимуть до Призахідної республіки для визначення покарання.

А що зі мною? — наполягала вона.

Він простягнув руки. Золоті браслети яскраво виблискували навколо світлої шкіри, здертої до живого. Зблизька стало ясно, що вони ідеально припасовані до товщини його зап'ястків. Вона не знала, чи він їх колись знімає і чи взагалі може зняти.

— Ти одягнеш ось це. І більше ніколи не прикликатимеш Фенікса. Ти не передаватимеш свої знання про те, як працює шаманізм, у будь-якій формі жодній живій душі, а також співпрацюватимеш у відстеженні всіх у Нікані, кого підозрюватимуть в обізнаності про Пантеон. Ти зможеш вільно жити на півдні — навіть правити, якщо захочеш, — доки лишатимешся корисною.

— Корисною в чому? — запитав Кітай.

Неджа зглитнув:

— У тому ж, що і я.

На стіл опустилася гнітюча тиша Неджа не дивився їм у вічі. Але й очей не опустив — він дивився просто перед собою, так само розправивши плечі, приймаючи їхню жалість із мовчазним викликом, коли вони глянули на його браслети.

— Чому? — нарешті запитала Жинь.

Вона не зуміла приховати надламу в голосі. Їй раптом стало нестерпно бачити ці браслети. Хотілося зірвати їх з його зап'ястків, накрити рукавами — та що завгодно, аби лишень вони зникли.

— Неджа, ну якого біса..

— Бо в них уся сила, — тихо сказав він. — Бо це досі саме так.

Приголомшена, вона похитала головою:

— Невже в тобі не лишилося гордості?

— Йдеться не про гордість, — він прибрав руки. — А про жертву. Я обрав призахідників, бо розумію, що вони випереджають нас у всіх можливих аспектах навіть не на десятиліття, а на століття, і якщо вони вирішили працювати з нами, ми можемо використати їхнє знання, щоб покращити життя мільйонів людей. Попри ціну.

— Саме в ціні ми й різні, — холодно сказала вона.

— Жинь, ти бачила лише один їхній бік. Бачила їх у найгіршому вияві, але разом із тим ти відстоюєш усе, чого вони не стерплять. А якби це було не так? Я знаю, вони зверхні. Знаю, вони не вважають нас людьми. Я знаю... — У нього запульсувала жилка на горлі. Він відкашлявся. — Знаю глибину їхньої жорстокості. Але вони захотіли співпрацювати зі мною. І наблизилися до того, щоб мене поважати. І якби я просто...

— І що для цього треба? — різко відказав Кітай. — Щоб вони тебе поважали?

Неджа не вагався:

— Ваша смерть.

У його голосі не було злості. Це була не погроза, а просто констатація факту. Неджа не зміг привезти труп Жинь, попри безліч можливостей її вбити, і саме тому позбувся народу.

Кітай ледь помітно кивнув, немовби саме такої відповіді й чекав:

— А що треба, щоб вони поважали нас?

— Вони ніколи вас не поважатимуть, — невиразно промовив Неджа. — Ніколи не бачитимуть у вас більшого, ніж подобу людини. Вони обережно працюватимуть з вами, бо бояться вас, але ви завжди будете на межі. Ви завжди муситимете вклонитися, щоб отримати бажане. Республіка мого батька була єдиним режимом, який вони охоче підтримали, і все одно вони ніколи по-справжньому мені не повірять, якщо не принесу їм ваші голови.

Жинь пхикнула.

— Тоді це глухий кут.

— Та годі Ти знаєш, що я прийшов сюди не заради цього, — він притиснув пальці до скронь. — Ти перемогла, Жинь. Справедливо. Я не заявляю прав на трон Просто намагаюся зробити це не таким болісним для всіх причетних.

— Ти такий переконаний у тому, що з мене вийде кепська правителька.

— Це не образа Я просто вважаю, що ти взагалі не зацікавлена в тому, щоб правити. Тобі немає діла до управління державою. Ти не керівник, ти солдат.

— Генерал, — виправила вона.

— Ти генерал, який рішуче стирає всіх інших з мали, — сказав він. — Ти перемогла, гаразд Ти мене розбила Але твоя роль — принаймні ця роль — скінчилася. Більше не лишилося війн, у яких ти можеш воювати.

— Ти знаєш, що це неправда.

— Це може бути правдою, — наполягав він. — Призахідна республіка не хоче війни. Війна продовжиться, якщо ти приведеш її до них. Але якщо співпрацюватимеш із ними, якщо дозволиш їм повірити, що ти не загроза, вони й не ставитимуться до тебе як до загрози. Якщо ти підеш на поступки, якщо завоюєш їхню прихильність...

— Це все маячня, — перебила вона. — Я вже чула схожу логіку. Су Дадзі почала Третю Макову війну, бо вважала, що втратити половину країни — краще, ніж втратити її всю. І що сталося потім, Неджа? Як ти дістав отой шрам на обличчі? Як ми дожили до Голінь Нїїс?

— Те, що робиш ти, — тихо сказав Неджа, — буде в тисячу разів гірше за Голінь Ніїс.

— Ні, якщо ми переможемо.

Він насторожено глянув на неї:

— Це мирні перемовини.

— Ні, — м'яко промовила вона. — Ти знаєш, що це не так.

Він примружився:

— Жинь...

Вона відштовхнула стілець і підвелася. Годі цього вдавання. Вона прийшла сюди не для того, щоб підписати мирну угоду, і він також.

— Де флот? — запитала вона.

Він напружився:

— Не розумію, про що ти.

— Клич їх, — вона дозволила полум'ю сковзнути про плечах. — Ось заради чого я прийшла А не задля цих ігор.

Кітай підвівся:

— Жинь, що ти робиш?

Вона не звернула на нього уваги.

— Клич їх, Неджа Я знаю, що вони ховаються. І ще раз я не проситиму.

Неджа перемінився на лиці. Приголомшений, він перезирнувся з Кітаєм, і вже від самої зверхності цього жесту її полум'я зробилося вдвічі вищим.

— Гаразд, — сказала вона. — Я зроблю це сама.

А потім вона повернулася до океану й випустила в небо сліпуче полум'я.

На горизонті одразу з'явився флот дирижаблів.

«Я мала рацію». Жинь відчула гарячу хвилю задоволення. Призахідникам забракло мужності сховати свої повітряні судна на Спірі — розумно, бо інакше вона їх спопелила б, — але вони тримали їх напоготові біля узбережжя провінції Змії.

Забагато як для припинення вогню з боку Неджі. Це підтверджувало всі її підозри. Призахідників не цікавив мир, як і її. Обидві сторони лише хотіли з цим покінчити. Вони прибули, щоб напасти, а вона щойно розкрила їхній блеф.

Неджа підвівся:

— Жинь, вони не...

— Брехун! — гаркнула вона. — Вони простісінько он там!

— Це підкріплення, — сказав він. — На випадок...

— На який такий випадок? — вимогливо запитала вона. — На той випадок, якщо ти не впораєшся з завданням? Ти хотів покінчити з цим, тож покінчімо. З'ясуймо це раз і назавжди. Виставімо їхнього бога супроти мого. І погляньмо, котрий виявиться реальним.

Її маяк здійнявся ще вище, полум'яний стовп був такий сипучо-яскравий, що відкидав помаранчевий відблиск на весь берег. Флот наближався. Вони вже дісталися середини каналу, за лічені секунди будуть на Спірі.

Жинь дивилася на горизонт і чекала.

Колись вони з Кітаєм визначили максимальний радіус її дії. Відколи вони заякорилися, це завжди було п'ятдесят метрів у всіх напрямках. Їй ніколи не вдавалося вдарити далі так, щоб Кітай не зомлів і вона не втратила доступ до Фенікса.

Але зараз вона на Спірі На Спірі все змінюється.

Коли перші повітряні судна підлетіли достатньо близько, щоб можна було розгледіти гармати, вона метнула полум'я у височінь. Гармати так і не вистрілили, дирижабль почав стрімко падати в океан, наче камінь.

Решта флоту безстрашно просувалася далі.

«Ну ж бо, ближче, — у захваті думала вона. — Я розіб'ю вас усіх».

Ось воно. Настала та мить, коли вона перепише історію. Призахідницький флот зібрався в небі, немов грозові хмари, і вона знищить його за лічені хвилини. Це буде більше, аніж нищівна перемога. Це буде демонстрація сили — беззаперечна, безсумнівна демонстрація божественної влади.

А потім призахідники, яким вона дозволить вижити, втечуть, і цього разу назавжди. Вони більше не повернуться до східної півкулі. Ніколи не посміють погрожувати її народу. А коли вона зажадає золота й зерна, не насміляться відмовити.

Ось на що Спір завжди був здатний, ось що побоялася зробити королева Май'жиннень Теардза Остання спірлійська королева допустила, щоб її домівка перетворилася на острів рабів, бо вважала, що, вивільнивши Фенікса, може випалити світ. Вона мала все, але їй забракло сили волі.

Жинь не повторить її помилки.

— Я не хотів цього, — туманно, крізь ревіння полум'я вона почула, як Кітай благає Неджу. — Це не те, що вона...

— Зупини її! — вигукнув Неджа.

— Не можу.

Неджа підвівся, відкинувши стілець на землю. Жинь посміхнулася. Коли він зробив випад, вона була до цього готова. Бачила, як випиналася його сорочка там, де він сховав ножа. Вона знала, що коли ініціатива на його боці, він любить завдавати удару правою рукою у верхню частину тулуба. Вона вивернулася вбік Його клинок пронизав повітря. Коли він спробував схопити її, вона віддзеркалила його рух і повалилася разом із ним додолу.

Здолати його було так легко.

Це мала б бути боротьба Неджа переважав у рукопашному бою — був вищий і важчий, його кінцівки були довші, і щоразу, коли вони билися, якщо Жинь не хитрувала, він міг притиснути її до землі самою лишень грубою силою.

Але щось було не так.

Грізних умінь не стало. Сила, швидкість — усе зникла Його удари були жорсткі й незграбні. Вона не бачила ран, але він кривився за кожного руху, мовби невидимі ножі впивалися в його плоть.

Він не прикликав Дракона.

Чому він не прикликав Дракона?

Якби Неджа більше займав її розум, вона помітила б, як золоті браслети бриньчать за кожним його рухом і як темніє шкіра навколо зап'ястків і щиколоток. Але вона про нього не думала. Він був лише перешкодою, великим, незграбним предметом, який їй треба прибрати зі свого шляху. Тієї миті Неджа був запізнілою думкою.

Її розум був у небесах, уся увага прикута до флоту.

То це так Дзян завжди почувався на полі бою, стинаючи цілі шеренги солдатів мало не самою силою думки? Різниця масштабу була немислима. Це був не бій. У цій сутичці не було боротьби, зусиль. Вона просто переписувала реальність. Вона малювала. Змахнула рукою — і спопелила балони. Стиснула кулак — і кошики вибухнули.

Її зір похитнувся, загострився, розширився. Коли вона знищила Федерацію, то була під землею, сама в кам'яному храмі, і все ж, пробудивши сплячий вулкан, вона почувалася так, немовби пролітала над архіпелагом, чудово розуміючи, що під нею — мільйони сплячих душ, які спалахують, наче сірникові голівки, а вже за мить раптово, неминуче гаснуть.

А тепер знов-таки вона бачила матеріальний світ — тонку штуку, крихку й тимчасову — очима бога. Бачила повітряні судна так детально, немовби стояла просто під ними. Бачила гладеньку поверхню їхніх балонів. Час розтягувався, коли вона спостерігала, як вогонь спалахує навколо них, прориваючись усюди, де їхні нутрощі заповнював газ, такий смачний для цього полум'я...

— Жинь, годі!

Вона кілька секунд дивилася, як рухаються Неджині вуста, перш ніж збагнула, що він кричить. Він уже навіть не відбивався — усі його спроби були б марні, бо удари заледве поцілювали куди слід, а відбиви були занадто повільними.

Вона зацідила йому коліном у бік, штовхнула лівою рукою в плече і важко повалила на землю.

Він ударився головою об кут столу. Завалився на бік, широко розкривши рота. І вже не підвівся.

Вона повернулася до флоту.

Пляж перед її очима затягло пеленою. Вона бачила лише те, що бачив вогонь: не тіла чи кораблі, а просто форми, всі рівноцінні, всі — просто паливо для багать на її вшанування. І вона знала, що фенікс задоволений, бо його скрипучий сміх дедалі гучнішав, його присутність посилювалася, аж доки їхні розуми немовби злилися в єдине ціле, немовби з одного краю горизонту до іншого вона методично випалювала флот...

Аж доки не затихло.

Від приголомшення вона аж заточилася.

Небо було дуже блакитним і яскравим, повітряні судна — віддаленими. Вона знову була просто дівчиною, без вогню. Фенікс зник, і коли вона потяглася, щоб відшукати його, то побачила лише мовчазну, байдужу стіну.

Вона обернулася на Кітая:

— Що ти...

Він заледве тримався на ногах, схопившись за стіл для підтримки. Його обличчя смертельно зблідло. Піт градом котився зі скронь, а коліна підгиналися так сильно, що Жинь не була впевнена, чи він не впаде.

— Ти не можеш, — прошепотів він.

— Кітаю...

— Без моєї допомоги. Без мого дозволу. Такою була наша угода.

Приголомшена, вона дивилася на нього з розтуленим ротом.

Він відрізав її. Зрадник, він, скотина, відрізав її від бога.

Кітай був її чорним ходом, її містком, її єдиним каналом до Фенікса. Відколи вони заякорилися, він завжди тримався вільним для неї, дозволяв їй використовувати його розум, щоб спрямовувати стільки вогню, скільки вона хотіла. Він ніколи не перекривав цього каналу. Вона майже забула, що він узагалі це може.

— Я теж думав, що не зможу, — сказав він. — Думав, що ні в чому не зможу тобі відмовити. Але я можу, завжди міг, просто ніколи не пробував...

— Кітаю...

— Припини! — наказав він. Судома прокотилася його тілом, і він нахилився вперед, скривившись, але втримався за край столу, не впав. — Інакше більше ніколи не зможеш прикликати полум'я.

Ні Ні, все мало скінчитися не так. Вона зайшла так далеко не для того, щоб їй завадили дурні вагання Кітая. Він не може відібрати в неї силу, наче поблажливий батько, який тримав іграшки так, щоб вона не дістала.

Жинь побачила в його очах непокору, і її серце розлетілося на шматки.

«І ти?..»

Вона не напала першою. Якби Кітай не завдав удару, можливо, в неї забракло б волі вдарити його. Попри його зраду, це був Кітай — її найкращий друг, її якір, той, кого вона любила понад усе на світі, і єдиний, кого присягнулася завжди оберігати.

Але він ударив.

Він нахилився вперед, націлившись кулаками їй в обличчя, і щойно він це зробив, усе розбилося, немов шибка. Наступної миті, коли вона переспрямувала свою лють на нього, її вже ніщо не стримувало: ані сентименти, ані докори сумління.

Вона ще ніколи не била Кітая.

Вона збагнула це, коли вони боролися на землі — похмурою, скороминущою заувагою, яка насправді не могла не вразити, бо так чи інакше всі на її курсі в Сінеґарді рано чи пізно сходилися в бою. Вона безліч разів ставала на двобій із Венкою та Неджею. У перший рік доклала стільки зусиль, щоб убити Неджу, що їй це майже вдалося.

Але вона ніколи, жодного разу не торкалася Кітая. Навіть на тренуваннях. Кілька разів, коли їх ставили в пару, вони знаходили відмовки, щоб отримати іншого напарника, бо для них навіть думка про те, щоб нашкодити одне одному, навіть удавано, була просто нестерпна.

Жинь не усвідомлювала, наскільки він сильний. Кітай у її уяві був ученим, стратегом. Кітай не бачив бою ще від експедиції Вейсжі на північ. Він завжди перечікував бої на віддалі, під охороною цілого ескадрону.

Вона й забула, що його також тренували як солдата І він був у цьому дуже, дуже вправний.

Кітай був не такий сильний, як Неджа, і не такий швидкий, як вона. Але він бив із чіткою, смертоносною точністю. Його удари поцілювали з максимальною силою, зосередженою в найменшій точці впливу — ребром долоні, виступом кісточки, опуклим коліном. Він ретельно обирав цілі. Він знав її тіло краще за будь-кого, він розумів, де їй болітиме найдужче: в ампутованому зап'ястку, шрамах на спині, двічі зламаних ребрах. І атакував ці місця з грубою прицільністю.

Вона програвала. Виснажувалася, сповільнена сукупним болем десятків точних ударів. Він від початку тримав наступальний ритм. А їй не вдавалося навіть відбивати, їй не протриматися й хвилини.

Здавайся, — важко видихнув він. — Здавайся, Жинь, усе скінчено.

— Та пішов ти, — огризнулася вона і зробила випад кулаком йому до ока.

У своїй люті вона забула, що кулака не існує, що випнутих кісток на його обличчі торкнуться не виставлені кісточки, а обрубок зап'ястка, зболений і уразливий, захищений лише шаром тонкої, запаленої шкіри.

Біль був пекучий, виснажливий. Вона скрикнула.

Кітай позадкував, виходячи з зони її досяжності, а потім підібрав із землі Неджин ніж.

Жинь відсахнулася, інстинктивно змахнувши руками, щоб прикрити груди. Але він наставив клинок не на неї.

Бляха.

Вона зробила випад і перехопила його за зап'ясток до того, як він увігнав лезо собі в груди. Їй забракло сили, вістря вп'ялося йому в шкіру й ковзнуло вниз, розтинаючи плоть по ребрах Вони боролися, Жинь щосили відтягувала ніж, а він притискав його до себе, гострий клинок тремтів за кілька сантиметрів від його грудей.

Їй не перемогти.

Їй його не здолати. Він сильніший. Він має обидві руки.

Але вона й не мусила перемагати його фізично, їй лише потрібно було зламати його волю. І один невисловлений факт вона знала напевне, одну правду, що підкреслювала їхній зв'язок, ще відколи вона його зустріла.

Її воля значно сильніша, ніж його. Завжди була.

Вона діяла. Він ішов слідом. Наче дві руки на мечі, вона визначала напрямок, а він вкладав силу, вона була візіонеркою, а він її готовим катом. Він завжди мусив робити те, чого вона хотіла. І не перечитиме їй зараз.

Вона зосередила всі свої думки, спрямовуючи їх до Фенікса крізь слабкий бар'єр розуму Кітая.

«Я знаю, що ти там, — мовчки молилася вона — Я знаю, що ти зі мною».

— Здавайся, — сказав Кітай. Але піт градом котився з його чола він зціпив зуби від напруження. — Ти не зможеш.

Жинь заплющила очі й подвоїла зусилля, хапаючись за порожнечу, аж доки не знайшла крихітну нитку, слабесенький натяк на божественну присутність. Цього було достатньо.

«Зламай його», — сказала вона Феніксу.

Вона почула дзенькіт у розумі, немовби порцелянова чашка розбилася об камінь.

Побачила спалах червоного. Пляж зник.

Вони були самі в площині духів, стояли на протилежних краях великого кола, обоє голі і повністю відкриті. Усе було там, лежало перед ними. Уся притлумлена лють, мстивість, жага крові і провина. Її жорстокість. Його співучасть. Її відчай. Його шкодування.

Вона дивилася на нього через коло, знаючи, що якби хотіла його підкорити, то досить лише подумати про це. Колись вона вже майже це зробила — тієї миті, коли вони заякорились, у перші хвилини після того, як вона відновила свої узи з Феніксом, вона мало не стерла його. Вона могла прорвати силу бога крізь його розум, немовби він — лише тонесенька сітка.

І він це знав. Жинь відчувала його смиренність, його жалюгідну капітуляцію.

Капітуляцію, але не згоду. Тепер вони вороги, і вона може підкорити його своїй волі, але вже ніколи не матиме його серця.

І все ж щось — сентиментальність, глибокий сум — підбивало її спробувати.

— Кітаю, будь ласка..

— Не треба, — озвався він. — Просто... йди далі. Але цього не треба.

Його тіло обм'якло. Світ духів зник. Жинь отямилася саме тієї миті, коли Кітай упав, важко опустившись їй у руки. А потім якимось чином вона опинилася навколішках над ним, піднісши руку йому до шиї, її великий палець спочивав на випуклому горлі.

Їхні погляди зустрілися. Її різонуло жахом.

Вона впізнала те, як він дивився на неї. Так вона колись сама дивилася на Алтаня. Так Дадзі дивилася на Жигу — то був погляд нещасної, відчайдушної й докірливої відданості.

Він промовляв: «Зроби це».

«Бери, що хочеш, — говорив той погляд. — Я зненавиджу тебе за це. Але любитиму тебе вічно. Нічого не зможу вдіяти, але любитиму.

Знищ мене, знищ нас, і я тобі це дозволю».

Вона майже сприйняла це за дозвіл.

Але якщо так, вона проб'ється крізь його душу й отримає все, чого хоче...

Вона ніколи не зупиниться. Не буде межі її силі. Вона ніколи не припинить використовувати його, роздираючи його розум і огортаючи вогнем щогодини, щохвилини, щосекунди, бо ж завжди потребуватиме полум'я. І якщо вона це зробить, то її війна перекинеться на весь світ і її вороги примножаться — завжди буде хтось такий, як Петра, хто намагатиметься прогнати її бога і знищити її народ, або такий, як Неджа, хто намагатиметься роздмухати повстання зсередини.

І якщо вона не повбиває їх усіх, ніколи не почуватиметься в безпеці, а її революція не стане успішною, тож їй доведеться продовжувати, аж доки вона не спопелить решту світу, аж доки не залишиться єдиною.

Аж доки не залишиться сама.

Це і є мир? Це і є звільнення?

Вона могла уявити свої перемоги. Могла уявити обгорілі руїни на призахідницьких берегах. Вона бачила себе посеред пожарища, що поглинало світ, випалювало його, очищувало, пожирало зогнилі підвалини...

Але вона не бачила, чим усе закінчиться.

Вона не бачила, коли зникне біль — не для світу і не для Кітая.

— Ти робиш мені боляче, — прошепотів він.

І це було ніби відро холодної води. Отямившись, вона різко схлипнула й прибрала руку від його шиї.

Дзижчання в неї над головою зросло до оглушливого ревіння.

Жинь запізно підняла очі. Блискавка огорнула її тіло десятками болючих арок світла, втисячократ яскравіших за сонце. Фенікс замовк. І гнів також, зникли й багряні видіння світу у вогні. Блискавка стерла її божественність, і лишився абсолютний жах від того, що вона мало не скоїла.

Кітай застогнав, торкнувся двома пальцями скроні та обм'як. Жинь схопилася за груди, приголомшена, і розхитувалася взад-вперед.

— Жинь, — прохрипів Неджа.

Вона обернулася. Він сидів. Кров цебеніла з голови, а очі були затуманені, несфокусовані. Він із роззявленим ротом витріщався на електричні розряди, що танцювали навколо тіла Жинь. Потім повільно підвівся, але вона знала, що він не збирається нападати. Тієї миті він був для неї найменшою загрозою. Просто юнак, наляканий і розгублений, який зовсім не знав, що робити.

«Він нічим не зарадить», — збагнула Жинь. Ані Неджа, ані Кітай не могли вплинути на те, що станеться далі. Просто були недостатньо сильні.

Цей вибір мусила зробити вона.

Жинь побачила це в спалаху абсолютної ясності. Вона знала, що їй робити. Єдина стежка, єдиний шлях уперед.

Ця стежка була їй до болю знайома. Тепер усе здавалося таким очевидним. Світ — сон богів, а боги снять послідовностями, симетрією, шаблонами. Історія повторюється, і вона була просто останнім повторенням тієї ж сцени на гобелені, витканому задовго до її народження.

До неї на краю цієї прірви стояло безліч інших.

Май'жиннень Теардза, спірлійська королева, яка вирішила радше померти, аніж вклонитися ненависному королю.

Алтань Тренсинь, хлопець, який горів занадто яскраво, ставши собі поховальним багаттям.

Дзян Дзия, клинок Імператора Дракона, чудовисько, вбивця, її наставник, її спаситель.

Ханелай, яка пішла на смерть, але не схилилася на коліно.

Вони володіли нечуваною силою, неуявною і невідповідною силою, здатною переписати історію. І вони себе з неї викреслили.

А тепер вони знову були тут: троє людей — насправді навіть дітей, надто юні й недосвідчені для ролей, які успадкували, — тримали в своїх руках долю всієї Нікані. І Жинь могла отримати імперію, якої так прагнув Жиґа, лише ставши такою жорстокою, як він.

Але яким імператором став би Жиґа? І наскільки гіршою — вона?

О, але історія рухається такими порочними колами.

Жинь бачила майбутнє, і його обриси вже були намальовані, наперед визначені шаблонами, задів ними ще до її народження, — шаблонами жорстокості, дегуманізації, придушення і травми, що тягли її навпростець туди, де колись стояла Тріада І якщо вона це зробить, якщо зламає Кітая так, як Жиґа — Дзяна, вона лише відтворить цей шаблон, бо завжди буде опір, буде кров, і усунути цю можливість можна, лише випаливши світ дотла.

І все ж одне рішення могло відбитися від течії, могло відхилити історію від обраного курсу.

«Це довгий шлях до звільнення», — сказав Кітай.

«Іноді доводиться схилитися на коліно, Жинь. Іноді треба бодай вдати, що схиляєшся».

Нарешті вона збагнула, що це означало.

Вона знала, що робити далі. І йшлося не про те, щоб відступитися. Йшлося про довгострокову гру. Йшлося про виживання.

Вона підвелася, потяглася до руки Неджі та обхопила його пальцями руків'я ножа.

Він напружився.

— Що ти...

— Завоюй їхню повагу, — сказала вона. — Скажи їм, що це ти мене вбив. Скажи їм усе, що вони хочуть почути. Скажи все, що буде треба, аби лиш вони тобі повірили.

— Жинь...

— Це єдиний шлях уперед.

Він розумів, чого вона від нього хоче. Його очі стривожено розширились, і він спробував висмикнути руку, але вона міцніше стиснула його пальці.

— Неджа.

— Ти не можеш зробити цього заради мене, — заперечив він. — Я не дозволю.

— Це не заради тебе. Це не послуга Це найжорстокіше, що я можу зробити.

І вона справді так думала.

Помирати легко. Жити далі значно складніше — це найважливіший урок, якого її навчив Алтань.

Вона глянула на Кітая.

Він отямився, на обличчі застигла рішучість. Він похмуро кивнув Це все, що їй треба було побачити. Це був дозвіл.

Вона не могла його відпустити. Жоден із них не знав як. Але вона знала, так чітко, немовби він сказав це вголос, що він намірився йти за нею до кінця. Їхні долі були зв'язані, скуті однаковою провиною.

— Ну ж бо, давай, — вона обплела своїми пальцями Неджині. Стиснула обидві його руки навколо холодного, дуже холодного руків'я, а блискавки вигиналися навколо них і між ними. Перевернула клинок. — Цього разу як слід.

— Жинь... — Неджа був таким наляканим Кумедно, як страх змусив його стати значно молодшим, як округлив його очі й стер жорстоку гримасу зарозумілості — і тепер, лише на мить, він став зовсім такий, яким вона зустріла його в Сінеґарді. — Жинь, не...

— Виправ усе, — наказала вона.

Неджині пальці ослабли в її руці. Вона стиснула сильніше, у неї було вдосталь витримки для них обох. Коли дирижаблі почали знижуватися над Спіром, вона піднесла Не джину руку до своїх грудей і ввігнала клинок собі в серце.