Полум'яний бог

Епілог

Вона була така маленька.

Неджа не помітив здавленого булькотіння в її горлі, осклянілої паніки в очах чи тепла її крові, що бризнула йому на долоні. Він не міг, інакше зламався б. Поки Жинь спливала кров'ю на пісок, єдиною думкою в його свідомості було те, яка вона маленька, яка легка, яка крихка в його руках.

А потім смикання припинилось, і вона відійшла.

Кітай нерухомо лежав поруч. Він знав, що Кітай також відійшов, що Кітай помер безкровною смертю тієї миті, коли клинок простромив серце Жинь, бо Жинь і Кітай були зв'язані узами, яких він ніколи не розумів, і не існує світу, в якому Жинь померла б, а Кітай уцілів. Бо Кітай — третя сторона, посередник, вага, що схиляє шальки терезів,— вирішив піти за Жинь у загробне життя, покинувши Неджу. Самого.

Самого і з невимовним тягарем їхнього спадку на плечах.

Він не міг рухатися. Заледве міг вдихнути. Коли він опустив погляд на тендітне тіло в своїх руках — таке обм'якле й безжиттєве, таке абсолютно не схоже на мстивий людський ураган, яким він знав Фан Жунінь, — він міг лише тремтіти.

«Ох ти ж і сука, — подумав він. — Клята сука».

Туманно він розумів, що мав би радіти її смерті. Він мав би, бляха, бути в захваті. І раціонально, розумово так і було. Жинь була чудовиськом, убивцею, руйнівницею світів. За нею тягнувся лише слід із крові й попелу. Без неї світ буде кращим, безпечнішим і значно більш мирним місцем Він у це вірив. Мусив вірити.

І все ж.

І все ж, коли він дивився на зламане тіло, йому хотілося лише кричати.

«Чому?!» Він хотів нагорланити на неї. Хотів трусити її, штурхати, аж доки вона не відповіла б. «Жинь, якого біса?»

Але він знав чому.

Він знав, чому вона зробила саме такий вибір і якою була її мета. І тому все — ненавидіти її, любити її, пережити її — було значно важче.

«Виправ це».

Він нахилив голову. Коліна тремтіли від хвилі виснаження, що прокотилася кінцівками, він глибоко, тремтливо вдихнув, споглядаючи непідйомне завдання, що стояло перед ним.

Виправ це? «Виправ це?» Що ж йому для цього лишилося? Вона зламала все, що могла.

Але їхня країна завжди була зламаною. Вона ніколи не була згуртованою по-справжньому. Її завжди стягували докупи сталь і кров, створюючи фасад удаваної єдності, але всередині завжди лишався ризик, що частини розпадуться. Жинь витягла це напруження на поверхню, а потім довела до критичної межі. Вона змусила Нікань зіткнутися з найбільшою брехнею про неї — що колись існувала об'єднана Нікарська імперія.

І все ж вона заклала для нього основу. Випалила все зогниле, зіпсоване. Йому не доведеться реформувати систему воєначальників, бо вона її замість нього знищила. Йому не доведеться мати справу з невдоволенням зіпсутої системи феодальної аристократії, бо вона вже її зламала. Вона начисто стерла мапи минулого. Скинула з шахівниці всі фігури.

Вона була богинею. Вона була чудовиськом Вона мало не знищила цю країну.

А потім дала їй останній, непевний шанс на життя.

Він знав, що вона зробила це не заради нього. Ні, вона не була до нього такою милостивою. Вона знала, що його майбутнє — те, на яке вона щойно його прирекла, — сповнене жахіття. Вони обоє знали, що єдиний шлях Нікані лежить через Призахідну республіку — через жорстокий, зверхній, експлуатаційний союз, який, безсумнівно, спробує переробити й переформувати їх, аж доки останні сліди нікарської культури не лишаться поховані в минулому.

Але Нікань уже переживала окупацію. Якщо Неджа правильно розіграє карти — якщо схилиться там, де буде потрібно, якщо дасть відсіч у правильний час, — тоді, можливо, вони зможуть пережити окупацію знову.

Він не знав, чи зможе вплинути на те, що відбуватиметься далі, але мусив бодай спробувати.

Він завинив їй цю спробу.

Неджа опустив тіло Жинь на землю, підвівся, розправив плечі й чекав на прибуття флоту.