Сім смертей Івлін Гардкасл

43 День сьомий

Я кричу в задушливій темряві, спиною притиснутий до стіни, коліна притулені до підборіддя. Я інстинктивно хапаюся за те місце, куди було ударено ножем дворецького, лаю себе за дурість. Чумний Лікар казав мені правду: Анна зрадила мене.

Мене нудить, мій розум намагається знайти якесь раціональне пояснення, але я бачив її власними очима. Весь цей час вона мені брехала.

«У цьому звинуватити можна не тільки її».

— Замовкни! — сердито кажу я.

Моє серце стукотить, дихання поверхове. Мені треба заспокоїтися, інакше від мене не буде толку. Упродовж хвилини я намагаюся думати про будь-що, аби не про Анну, але це напрочуд важко. Дотепер я не розумів, наскільки часто мої думки тягнулися до неї.

Вона була безпекою, затишком.

Вона була моїм другом.

Трохи посунувшись, я намагаюся зрозуміти, де я прокинувся та чи немає безпосередньої небезпеки. На перший погляд мені нічого не загрожує. Плечами я торкаюся стін, що стоять обабіч від мене, шпарину біля правого вуха пронизує світло, ліворуч від мене картонні коробки, біля ніг — пляшки.

Я підношу наручний годинник до променя й виявляю, що зараз 10:13. Белл ще навіть не дійшов до будинку.

— Ще досі ранок, — полегшено кажу я собі. — Я досі маю час.

Мої губи сухі, язик потріскався, повітря аж загустіло від запаху плісняви, неначе мені в горло запхнули брудну ганчірку. Було б непогано випити чогось, бажано холодного, будь-чого з льодом. Здається, минуло дуже багато часу відтоді, як я прокинувся під бавовняним простирадлом, коли денні муки ще терпляче чекали в черзі по той бік теплої ванни.

Я не розумів тоді, яке це щастя.

Мій носій, певно, проспав у цій позі всю ніч, бо рухатися боляче. На щастя, панель праворуч від мене піддається, я відштовхую її майже без зусиль, і через яскраве світло в кімнаті, до якої я потрапляю, з очей течуть сльози.

Я в довгій галереї, що простягнулася вздовж будинку; зі стелі звісилося павутиння. Стіни з темної деревини, на підлозі валяється багацько старих меблів, вкритих пилом і проточених майже наскрізь шашелем. Обтрусившись, я стаю на ноги й розминаю залежалі кінцівки. Виявляється, мій носій провів ніч у комірці під невеличким маршем сходів, що веде на сцену. Перед запиленою віолончеллю лежать розгорнуті пожовтілі ноти; коли я дивлюся на них, мені здається, що я проспав якусь велику катастрофу, що поки я був у тій комірці, настав і минув судний день.

Якого біса я там робив?

Долаючи біль, я хитко йду до одного з вікон, що йдуть вздовж галереї. Воно дуже брудне, але я протираю рукавом у бруді дірку й бачу внизу садок Блекгіту. Я на верхньому поверсі будинку.

Я звично починаю мацати по своїх кишенях, шукаючи підказки щодо того, хто я тепер, але розумію, що потреби в цьому немає. Я Джим Рештон. Мені двадцять сім років, я констебль поліції, а мої батьки, Маргарет і Генрі, сяють від щастя кожного разу, коли розповідають комусь про мене. Я маю сестру, собаку, я закоханий у жінку на ім'я Ґрейс Девіс, і саме через неї я потрапив на цю вечірку.

Якщо раніше між мною та моїми носіями й були якісь бар'єри, тепер від них майже нічого не залишилося. Я майже не відрізняю життя Рештона від свого. На жаль, спогади про те, як я потрапив у комірку, затуманені пляшкою віскі, з якої Рештон пив учора. Я пам'ятаю, як розповідав старі історії, сміявся та танцював, безрозсудно проживав вечір, який не мав у собі іншої мети окрім розваг.

Чи був там Лакей? Це він сунув мене в шафу?

Я напружую пам'ять, але вчорашня пиятика геть розмита. Хвилювання змушує мою руку інстинктивно простягнутися до шкіряного портсигара, який Рештон тримає в кишені, але всередині залишилася лише одна сигарета. Мені кортить запалити її, щоб заспокоїти нерви, але за таких обставин легка нервовість слугуватиме мені краще; надто, якщо мені доведеться битися, щоб звільнитися звідси. Лакей відстежив мене від Денса до дворецького, тож навряд чи я буду в безпеці в Рештоні.

Тепер моїм найвірнішим другом буде обережність.

Пошукавши навколо якусь зброю, я знаходжу бронзову статую Атласа. Піднявши її над головою, я крадуся вперед, прокладаю шлях крізь стіни з гардеробів та крізь велетенське павутиння зі сплутаних стільців, і зрештою добираюся до чорної завіси, що перетинає кімнату. На стіни спираються картонні дерева, біля них стоять вішалки з великою кількістю одягу. Серед них є шість або сім убрань чумного лікаря, в коробці на підлозі лежить купа капелюхів і масок. Видається, тут родина колись гралася в театр.

Скрипить мостина, смикається завіса. За нею хтось крадеться.

Я напружуюся. Піднявши над головою Атласа, я…

До мене вривається червонощока Анна.

— О, слава Богу! — каже вона, побачивши мене.

Вона захекана, навколо червоних очей темні кола. Біляве волосся розпущене й сплутане, чепець зібгано в руці. Альбом для замальовок, що описує кожного з моїх носіїв, запханий під фартух.

— Ти Рештон, так? Ну ж бо, ми маємо лише півгодини на те, щоб урятувати інших! — каже вона й намагається схопити мою руку.

Я задкую, досі тримаючи статую над собою, але захеканий вступ і відсутність вини в її голосі збили мене з пантелику.

— Я нікуди з тобою не піду, — кажу я, стискаючи Атласа трохи міцніше.

На її обличчі спантеличення, а трохи згодом — розуміння.

— Це через те, що трапилося з Денсом і дворецьким? — питає вона. — Я нічого про те ще не знаю, я ні про що не знаю, насправді. Я нещодавно прокинулася. Я лише знаю, що ти у восьми різних людях, а Лакей убиває їх, і що нам треба піти й врятувати тих, хто залишився.

— Ти очікуєш, що я тобі повірю?! — вражено питаю я. — Ти відволікала Денса, поки Лакей убивав його. Ти стояла в кімнаті, коли він убивав дворецького. Ти допомагала йому, я бачив!

Вона хитає головою.

— Не будь ідіотом! — скрикує вона. — Я ще нічого з того не зробила, а навіть якщо робитиму, то не тому, що зраджую тебе. Якби я хотіла твоєї смерті, я би повбивала твоїх носіїв ще до того, як вони прокинулися. Ти б не побачив мене, і я б у жодному разі не співпрацювала з чоловіком, який в кінці гарантовано нападе на мене.

— То що ти там робила? — вимагаю я.

— Я не знаю, я того ще не прожила, — різко каже вона. — Ти… Тобто, інший ти… Чекав на мене, коли я прокинулася. Він дав мені книгу, яка сказала мені знайти Дербі в лісі, а потім прийти сюди і врятувати тебе. Це мій день. Це все, що я знаю.

— Цього недостатньо, — прямо кажу я. — Я нічого з цього ще не робив, тому не знаю, чи кажеш ти мені правду.

Поклавши статую, я йду повз дівчину до чорної завіси, з-за якої вона з'явилася.

— Я не можу вірити тобі, Анно, — кажу я.

— Чому? — питає вона, хапаючи мене за руку. — Адже я вірю тобі.

— Це не…

— Ти пам'ятаєш що-небудь з наших попередніх циклів?

— Лише твоє ім'я, — кажу я й дивлюся на її пальці, що сплелися з моїми; мій опір уже рушиться. Мені так хочеться вірити їй.

— Але ти не пам'ятаєш, як якийсь з них закінчувався?

— Ні, — нетерпляче кажу я. — Чому ти питаєш про це?

— Бо я пам'ятаю, — каже вона. — Я пам'ятаю твоє ім'я тому, що пам'ятаю, як кликала тебе в сторожці. Ми домовлялися зустрітися там. Ти спізнювався, я турбувалася. Я була така рада, що ти прийшов, а потім побачила вираз твого обличчя.

Її очі зустрічаються з моїми, зіниці темні й відважні. Вони простодушні. Вона б не змогла…

«Кожний у цьому будинку носить маску».

— Ти вбив мене на місці, — каже вона й торкається моєї щоки, розглядаючи обличчя, якого я ще не бачив. — Коли ти знайшов мене сьогодні вранці, мені було так страшно, що я мало не втекла, але ти був такий розбитий… Такий наляканий. Усі твої життя звалилися на тебе. Ти не міг відрізнити одне від іншого, ти навіть не знав, хто ти такий. Ти сунув мені в руки цю книгу і сказав, що тобі шкода. Ти повсякчас повторював це. Ти сказав мені, що ти вже інша людина, і що нам звідси не вирватися, якщо ми знов і знов робитимемо ті самі помилки. Це було останнє, що ти сказав.

Спогади повільно поворушилися, такі далекі, що я почуваюся людиною, яка простягає руку на інший бік річки, щоб спіймати метелика.

Вона кладе мені в руку шахову фігуру й огортає навколо неї мої пальці.

— Це може допомогти, — каже вона. — Ми користалися цими фігурами в минулому циклі, щоб розпізнавати одне одного. Слон для тебе, Ейдена Бішопа[1], а для мене — кінь[2]. Захисник, як тепер.

Я пам'ятаю вину, сум. Пам'ятаю жаль. Немає образів, немає навіть спогаду. Це неважливо. Я відчуваю, що вона каже правду, так само, як під час нашої першої зустрічі відчував силу нашої дружби та болісну скорботу, що привела мене до Блекгіту. Вона каже правду: я вбив її.

— Тепер пам'ятаєш? — питає вона.

Я киваю, відчуваючи надзвичайний сором. Я не хотів робити їй боляче, я певний в цьому. Ми працювали разом, як сьогодні, але щось змінилося… Мене охопив відчай. Я бачив, що втрачаю можливість звільнитися й запанікував. Я обіцяв собі, що знайду спосіб звільнити її після того, як звільнюся сам. Я загорнув свою зраду в шляхетні наміри та зробив щось жахливе.

Я здригаюся, на мене хлинуть хвилі огиди.

— Я не знаю, з якого циклу цей спогад, — каже Анна. — Але думаю, що вчепилася за нього, як за попередження для себе. Попередження не вірити тобі більше ніколи.

— Вибач, Анно, — кажу я. — Я… Я дозволив собі забути, що я зробив. Я схопився натомість за твоє ім'я. Це була обіцянка собі та тобі, що наступного разу я зроблю краще.

— І ти дотримуєшся цієї обіцянки, — заспокійливо каже вона.

Хотів би я, щоб це було так, але я знаю, що це неправда. Я бачив своє майбутнє. Я розмовляв із ним, допомагав йому в його інтригах. Деніел припускається тих самих помилок, яких я припускався минулого циклу. Відчай зробив його безжалісним, і якщо я його не зупиню, він знову пожертвує Анною.

— Чому ти не сказала мені правду, коли ми зустрілися вперше? — питаю я, досі відчуваючи сором.

— Бо ти вже знав, — каже вона, насупивши лоб. — З моєї точки зору ми зустрілися дві години тому, і ти про мене все знав.

— Я вперше зустрів тебе, коли був Сесілом Ревенкортом, — відповідаю я.

— У такому разі ми зустрічаємося посередині, бо я ще не знаю, хто це, — каже вона. — Але це неважливо. Я не скажу ні йому, ні жодному з інших, бо це неважливо. У тих циклах були не ми. Ким би вони не були, вони вирішували робити інакше, припускалися інших помилок. Я роблю вибір вірити тобі, Ейдене, і мені потрібно, щоб ти вірив мені, бо це місце… Ти знаєш, як тут усе. Що б ти не думав про те, що я робила, коли Лакей убивав тебе, то було не все. То не була правда.

Вона би здалася впевненою, якби не нервовий дріж у горлі, якби не неспокійний рух ноги по підлозі. Я відчуваю, як її рука тремтить біля моєї щоки, відчуваю напруження її голосу. Під усією своєю бравадою вона досі боїться мене, боїться того, ким я був, боїться чоловіка, який міг залишитися в мені.

Я не можу уявити мужність, що була їй потрібна, щоб прийти сюди.

— Я не знаю, як звільнити звідси нас обох, Анно.

— Я знаю.

— Але знатиму. Я не піду без тебе, обіцяю.

— Це я теж знаю.

І цієї миті вона дає мені ляпаса.

— Це за те, що ти вбив мене, — каже вона і стає навшпиньки, щоб поцілувати вдарене місце. — А тепер ходімо й зробімо так, щоб Лакей не вбив більше нікого з тебе.