Зібрання творів

Наближаючись до того місця, ми почули якийсь розмірений повторюваний брязкіт — за обставин, в яких ми перебували, тривожнішого й таємничішого звуку годі було й уявити. Він лунав, неначе стукіт гулів, які намагаються пробратися до якогось покинутого мавзолею. Коли ми наблизилися, промені наших ліхтариків вихопили з пітьми видовище настільки ж незбагненне, наскільки й неочікуване. Людська постать, голову якої приховував набубнявілий чорний предмет, що розміром і формою нагадував диванну подушку, стояла спиною до нас коло решток мумії та щосили била по стіні загостреним металевим прутом. Ми не знали, як довго Октейв пробув там і де він знайшов той прут, але під його несамовитими ударами глуха стіна кришилася, залишаючи на підлозі купу схожих на цемент уламків; під її поверхнею оголилися невеликі вузькі двері з того самого незбагненного матеріалу, що й урни з попелом і чаша для обкурювання склепів.

Тієї миті ми всі були настільки ошелешені, розгублені й невимовно спантеличені, що жоден із нас не спромігся на дію чи бодай якесь рішення. Уся ця справа була надто вже фантастичною й жаскою, а Октейва, вочевидь, здолав якийсь напад безумства. Що ж до мене, то я відчув, як до горла підступила нудота, щойно я розпізнав ту огидно роздуту істоту, яка вчепилася в Октейвову голову та мерзенною набряклою масою спадала йому на шию. Я боявся навіть припустити, що саме могло спричинитися до такої набряклості.

Перш ніж хтось із нас устиг отямитись, Октейв відкинув металевий прут і заходився навпомацки шукати щось у стіні. Певно, там мала бути якась потаємна пружина, хоча годі було здогадатися, як він міг дізнатися про її розташування чи про саме́ її існування. З глухим огидним скреготом ті двері прочинилися всередину. Між товстими й масивними, наче мавзолейна плита, дверима та одвірком залишилася шпарина, крізь яку до склепу хлинула опівнічна темрява ще глибших підземель, немовби звідти назовні джерелував потік мерзоти, похованої там багато еонів тому. Тієї-таки миті світло наших ліхтариків чомусь замерехтіло та потьмянішало, і в наші ніздрі влився задушливий сморід, ніби повіяло повітрям з попідземних світів, де з незапам’ятної давнини застоявся сморід гниття.

Тепер Октейв обернувся в наш бік і непорушно став перед прочиненими дверми, неначе людина, що виконала віддану їй команду. Мені першому з нашого загону вдалося скинути із себе ті паралізуючі чари; витягнувши складаного ножа — єдину подобу зброї, яку я мав при собі, — я підбіг до Октейва. Він відступив назад, але недостатньо швидко, щоб ухилитись, тож я встиг увігнати чотиридюймове лезо ножа у чорну набубнявілу масу, яка оповила всю верхню частину його голови та звисала йому на очі.

Не хочу навіть уявляти, чим була та істота — якщо це взагалі можливо уявити. Вона була безформна, як велетенський слимак, і не мала ані голови, ані хвоста, ані видимих органів — нечиста, набрякла, шкіряста почвара, вкрита тонким, схожим на плісняву хутром, про яке я вже згадував. Мій ніж пропоров її, неначе шмат зогнилого папірусу, залишивши подовгасту й глибоку рану, і те страхіття сплющилося, немовби луснув пухир. З нього хлинув нудотний потік людської крові, змішаної з темними сплутаними масами, які могли бути напіврозчиненим волоссям, з пливкими драглистими грудками, подібними до розтопленої кістки та згустками якоїсь білої речовини. Тієї ж миті Октейв поточився й упав, розпростершись на весь зріст на підлозі. Здійнята падінням хмара праху мумії заклубочилася над ним, що лежав нерухомо, неначе мертвий, й оповила його.

Долаючи відразу та задихаючись від леткого праху, я нахилився і здер з його голови те обм’якле жахіття, що досі слизіло бридотною рідиною. Воно відстало з неочікуваною легкістю, немов я зняв якусь розкислу ганчірку, але, о Господи, як би мені хотілося, щоб я тоді не рушив ту істоту з місця. Під нею більше не було людського черепа, адже він був роз’їдений до самих брів, і коли я підняв той подібний до каптура об’єкт, під ним оголився напівзжертий мозок. Мої пальці раптово знесиліли, і я випустив ту безіменну істоту. Падаючи, вона перевернулася, відкриваючи свою нижню частину, яку вкривали численні ряди рожевуватих присосок, розташованих колами довкруж мертвотно-блідого диска, що був укритий подібними до нервів волокнами і скидався на щось на кшталт нервового сплетіння.

Мої супутники з’юрмилися за моєю спиною, але тривалий час ніхто не міг здобутися на слово.

— Як гадаєте, чи давно уже він мертвий? — Галґрен прошепотів те жахливе запитання, яке кожен із нас ставив собі подумки. Вочевидь, ніхто не зміг або не схотів на нього відповісти, і ми просто стояли, застигнувши у позачассі, та наче зачаровані прикипіли нажаханими поглядами до Октейва.

Урешті-решт я спробував відвести очі й, роззирнувшись навмання, зупинив погляд на рештках прикутої мумії і вперше, з відстороненим, нереальним жахом зауважив напівз’їдений стан її зморщеної голови. Від мумії мій погляд ковзнув убік, до нещодавно відчинених дверей, проте тієї миті я ще не розрізнив того, що́ привернуло мою увагу. А потім я, стрепенувшись, побачив у променях ліхтарика, що за тими дверима, далеко внизу, мов у якійсь глибокій ямі, нуртує й комашиться сила-силенна тіней, які повзуть уперед, звиваючись, наче черва. Пітьма немовби клекотіла ними, а тоді тіні сягнули дверей і через широкий поріг до склепу хлинув мерзенний авангард незліченного війська: то були істоти, споріднені зі страхітливою, диявольською п’явкою, яку я зірвав з роз’їденої голови Октейва. Деякі з них були тонкими й пласкими, ніби диски з тканини чи шкіри, і корчилися, під час руху складаючись удвоє, а деякі були більш або менш череватими й повзли вперед із ситою млявістю. Не знаю, яку поживу знайшли вони у тій запечатаній обителі вічної півночі, й лише молюся, щоб мені ніколи не довелося того спізнати.

Наелектризований жахом, відчуваючи нудоту від вигляду тих огидних істот, я відскочив якнайдалі від них, а те чорне військо з жахливою швидкістю лилося нескінченними лавами з допіру розпечатаної безодні, немовби відразливе блювотиння, що вивергалося з пересичених страхіттями пекел. І коли та хвиля, брижачись, покотилася до нас, ховаючи під собою тіло Октейва, я побачив, що істота, яку я відкинув, вважаючи її вже мертвою, подає ознаки життя й огидно ворохобиться, силкуючись повернутися в правильне положення та приєднатися до решти.

Ані я, ані мої супутики більше не могли витримати того видовища. Ми розвернулися й побігли поміж величними рядами урн, рятуючись від чорної маси демонічних п’явок, яка, ковзаючи підлогою склепу, вже наздоганяла нас. Діставшись першого розгалуження склепів, ми у сліпій паніці кинулися врозтіч. Не зважаючи один на одного, вже не думаючи ні про що, крім нагальної потреби втікати, ми навмання метнулися в розгалужені коридори. Я чув, як за моєю спиною хтось спіткнувся і впав, вигукнувши прокляття, що переросло у божевільний пронизливий крик, однак я розумів, що коли затримаюсь і повернуся назад, то цим лише накличу на себе ту саму лиховісну загибель, яка спостигла того з нашого загону, хто біг останнім.

Досі судомно стискаючи електричного ліхтаря і розкритого ножа, я біг вужчим коридором, що, як мені пам’яталося, мав більш-менш навпростець вивести до великої зали з розмальованою підлогою. У цьому коридорі я був сам — решта трималися головних катакомб; я чув, як десь удалині залунав приглушений лемент збезумілих голосів, немовби переслідувачі схопили одразу кількох моїх супутників.

Певно, я помилився щодо напрямку, в якому вів той коридор, адже він раз у раз повертав і в’юнився у невідомому напрямку, а на додачу ще й перетинався з безліччю інших проходів, і незабаром я виявив, що заблукав у тому чорному лабіринті, підлогу якого впродовж незчисленних поколінь укривав пил, на який досі не ступала нога людини. І знову та сповнена попелом мережа підземель поринула у безгоміння; і я чув лише власне несамовите тяжке сапання, гучне й хрипке, неначе дихання титана в мертвій тиші.

Я просувався уперед, і світло мого ліхтарика зненацька вихопило з пітьми людську постать, яка рухалася крізь морок у мій бік. Не встиг я опанувати свого переляку, як вона проминула мене сягнистими, неживими, мов у якоїсь машини, кроками, вочевидь повертаючись до внутрішніх склепів. Судячи зі зросту і будови тіла, думаю, то був Гарпер, однак я не цілком у тому впевнений, оскільки його очі та верхню частину голови закутував темний набубнявілий каптур, а бліді губи були міцно стиснуті в мовчазній муці, немовби зімкнуті правцем — або смертю. Хай би хто то був, він покинув свого ліхтарика і, спонукуваний тим неземним вампіричним створінням, мчав наосліп у кромішній пітьмі, прагнучи віднайти першоджерело вивільненого жаху. Я розумів, що жодна людина вже не зможе йому допомогти, і навіть на гадці не мав намагатись його зупинити.

Несамовито тремтячи, я побіг далі, а повз мене, крокуючи з механічною швидкістю та певністю, промайнуло ще двоє з нашого загону, і їхні голови огортали каптури тих сатанинських п’явок. Певно, решта моїх супутників повернулася головним коридором, адже я не зустрів їх і збагнув, що мені вже не судилося побачити їх знову.

Про подальший перебіг моєї втечі у мене збереглися лише вкрай нечіткі спогади, адже від жаху мене охопило цілковите сум’яття. Вже вкотре, гадаючи, що наближаюся до зовнішньої каверни, я виявив, що збився на манівці, а тоді знову мчав між нескінченними рядами урн, крізь склепи, які, певно, простяглися на невідому відстань, що сягала далеко за межі простору, який ми встигли дослідити. Мені видавалося, немов я біжу так уже багато років; мертве впродовж еонів повітря душило мої легені, а ноги ладні були підломитися, коли раптом удалині я побачив крихітну цятку благословенного денного світла. Я побіг на те світло, і за моєю спиною сунули навалою усі страхіття тієї чужинської пітьми, а попереду тріпотіли прокляті тіні. Вже незабаром я побачив, що той склеп закінчувався низьким поруйнованим входом, захаращеним купами битого каміння. Крізь той прохід досередини і падав благенький промінець сонячного світла.

Це був інший вхід, не той, крізь який ми проникли до цього смертельного підземного світу. Мені залишалося подолати футів з дванадцять до отвору, коли зненацька, без жодного звуку чи іншого знаку, щось впало на мою голову зі стелі, миттєво мене осліпивши та зімкнувшись на мені, неначе напнуті тенета. Водночас моє чоло і скальп, наче голками, пробило наскрізь мільйоном болісних уколів — усепоглинна, дедалі сильніша агонія, що немовби пронизувала зусібіч саму кістку мого черепа шпичаками, які сходилися в глибині мого мозку.

Жах і страждання, що охопили мене тієї миті, були гіршими за всі тортури, які могли вмістити земні пекла божевілля та марень. Я відчував на собі мерзенну, вампіричну хватку жорстокої смерті — ба навіть дечого більшого за саму смерть.

Здається, я впустив ліхтар, але пальці моєї правої руки досі міцно стискали розкладеного ножа. Цілком інстинктивно — адже тоді я навряд чи був здатен на свідомий прояв волі — я здійняв ножа та заходився різати, знову і знову, безліч разів кремсаючи ту істоту, що стиснула навколо моєї голови свої смертоносні складки. Певно, лезо ножа раз у раз вганялося у те страхіття, що вчепилося в мене, прохромлювало його наскрізь, але водночас розтинало мою власну плоть у десятках місць; однак я не відчував болю від тих ран на тлі нестерпної пронизливої пульсації, що опанувала мною, проймаючи мій мозок мільйонами голок.

Нарешті я побачив світло, а також чорну смугу, що спала з очей і, скрапуючи моєю власною кров’ю, звисала мені на щоку. І, навіть звисаючи, вона ще й досі корчилася, тож я зірвав її, а тоді клапоть по кривавому, слизявому клаптю позривав рештки тієї істоти зі свого чола та голови. Після чого я, похитуючись, рушив до виходу, і тьмяне світло перетворилося на далеке полум’я, що, даленіючи, танцювало переді мною, коли я похитнувся і випав назовні з тієї каверни — на полум’я, подібне до останньої зорі творіння, що сяяла, плинучи над розверстим, нестійким хаосом і забуттям, в які я провалився…

Мені розповіли, що непритомність тривала недовго. Першим, що я побачив, коли отямився, були таємничі лики двох провідників-марсіан, які схилилися наді мною. Моя голова повнилася гострим болем, а непевні жаскі спогади опосіли мій розум, неначе тіні гарпій, що злетілися на здобич. Я перекотився на бік і поглянув на вхід до каверни, коло якого марсіани знайшли мене і потому, схоже, трохи відтягли звідти. Той отвір зяяв під оперезаним терасою кутом зовнішньої будівлі, в межах видимості з нашого табору.

Я збриджено і зачаровано вдивлявся в той чорний отвір і розгледів у внутрішньому мороці якийсь примарний рух — то корчилися й комашилися істоти, що тиснулися вперед із темряви, проте не виповзали на світло. Очевидно, ті створіння позаземної ночі та запечатаного впродовж багатьох циклів розкладу не витримували сонця.

Саме тоді мною остаточно опанував жах і саме тоді почалося моє безумство. Попри всю відразу, що поволі сильнішала, попри підштовхуване нудотою бажання втекти якнайдалі від того отвору, який нуртував тінями, в мені пробудилася огидно суперечна спонука повернутися, пройти навспак крізь усі ті катакомби, як це зробила решта мого загону; спуститися туди, куди ще ніколи не ступала жодна людина, за винятком їх, проклятих і приречених на немислиму загибель; і вже під жахливим примусом знайти шлях до підземного світу, якого людська думка не здатна собі змалювати. У склепах мого мозку засяяло чорне світло, залунав беззвучний поклик: щось вабило мене до себе, Воно, немов усепроникна чаклунська отрута, навіювало мені думки про повернення. Воно манило мене до тих підземних дверей, які народ Йог-Вомбіса замурував, вимираючи, щоб ув’язнити за ними безсмертних пекельних п’явок, тих темних паразитів, які прищеплюють свої мерзенні життя на напівз’їдені мізки мерців. Воно кликало мене до найглибших глибин, в яких живуть огидні незнані Хтось, наділені некроманською могуттю, для яких ті п’явки з усією їхньою вампірською й диявольською силою є лише найменшими з посіпак…

Лише ті двоє айгаї завадили мені повернутися. Я пручався, я шалено відбивався, коли вони намагалися стримати мене своїми губчастими руками; але, напевно, мене цілковито виснажили надлюдські пригоди того дня, і незабаром я знову провалився у незглибиму нічогість, з якої вряди-годи виринав, щоб усвідомити, що мене несуть через пустелю в бік Іґнара.

Що ж, оце й уся моя історія. Я намагався розповісти її докладно і доладно, хоча й ціною, що була б немислимою для людини при здоровому глузді… я намагався розповісти її, перш ніж мною знов опанує безумство — воно вже просто зараз бере наді мною гору… Так, я розповів свою історію… а ви записали її всю як є, адже так? Тепер я мушу повернутися до Йог-Вомбіса — знову здолати пустелю, спуститися до катакомб і, пройшовши їх, потрапити до значно більших склепів, що лежать під ними. Щось у моєму мозку наказує мені й поведе мене… Кажу вам, я мушу йти324…

Мешканець безодні

Над видноколом планети, швидко розростаючись і підносячись у височінь, як джин, визволений з котрогось із Соломонових глеків325, здіймалася хмара. Завихрившись іржавим величезним стовпом, вона посунула над мертвою рівниною на тлі небес, темних, неначе ропа пустельних морів, які зміліли й перетворились на пустельні калюжі.

— Схоже, якась бісова піщана буря, — зауважив Маспік.

— А що ж іще то може бути? — коротко й доволі різко відказав Беллман. — Про інші різновиди бурі в цих краях і не чувано. Це клятий чорторий, який айгаї називають зоортом326, — і до того ж він суне просто на нас. Гадаю, саме час шукати прихисток. Мені вже випадало потрапляти в зоорт, і я не раджу набирати повні легені тієї іржавої пилюки.

— Онде, праворуч, у старому річковому березі — печера, — втрутився Чиверс, третій учасник їхнього загону, який оглядав пустелю неспокійними та пильними, як у сокола, очима.

П’ять днів тому ці троє землян, загартовані труднощами шукачі пригод, знехтувавши послугами провідників-марсіан, вирушили з віддаленого селища Айгум до незаселеного краю, що називався Чор. Подейкували, ніби там, у сухих руслах великих річок, якими вже багато циклів не плинули води, можна було знайти цілі купи блідого, схожого на платину марсіанського золота, яке залягало там, неначе поклади солі. Якщо фортуна буде сприятливою, то роки їхнього вимушеного вигнання на червоній планеті невдовзі добіжать кінця. Землян застерігали проти відвідин Чору, а в Айгумі вони чули якісь дивні оповідки про причини, через які проспектори327, що приходили перед ними, так звідти і не повернулися. Одначе небезпека, байдуже яка страшна чи екзотична, була всього-на-всього частиною їхньої щоденної рутини. Вони б залюбки спустилися навіть у долину Гінном328, якби знали, що наприкінці тієї подорожі матимуть гарні шанси знайти гори золота.

Запас їхніх харчів та контейнери з водою несли на своїх спинах трійко чудернацьких ссавців, яких називають вортлапами і які своїми видовженими ногами і шиями та вкритими роговими пластинами тілами нагадують якесь небачене поєднання лами та ящера329. Ці тварини, хоч і вкрай потворні, були приручені та покірні, а до того ще й добре призвичаєні до мандрів пустелею, адже мали здатність обходитися без води кілька місяців поспіль.

Упродовж двох минулих днів земляни простували висохлим річищем якоїсь безіменної прадавньої ріки, що сягало цілої милі завширшки й звивалося поміж пагорбами, які за еони відшаровування перетворилися на невеличкі височини. Дорогою золотошукачам не траплялося нічого, крім пошерхлих валунів, ріні та дрібного іржавого піску. Дотепер у небесах над ними панували безвітря та безрух, і ніщо не ворушилося на річковому дні, всіяному каменями, на яких не збереглося навіть мертвих лишайників. Зловісний стовп зоорта, що, крутячись і розростаючись, поступово наближався до них, був першою ознакою пожвавлення, яку вони побачили в тому безживному краї.

Підганяючи своїх вортлапів стрекалами із залізними вістрями, за допомогою яких лише й можна було домогтись якогось пришвидшення руху від цих вайлуватих чудовиськ, земляни попрямували до поміченого Чиверсом входу в печеру. Печера була розташована десь за третину милі від них, високо в товщі похилого берега.

Золотошукачі ще не встигли дістатися підніжжя прадавнього берегового схилу, а зоорт уже затьмарив сонце, і вони просувалися вперед, наче крізь лиховісний присмерк, забарвлений у колір засохлої крові. Вортлапи, заперечливо ревучи своїми неземними голосами, почали спинатися спадистим берегом, прикметним низкою більш або менш рівних східців, що позначали повільне зменшення рівня води, яка колись його омивала. Щойно земляни підійшли до входу, стовп піску, здіймаючись дедалі вище та грізно вируючи, дістався протилежного берега.

Каверна зяяла у помережаному залізними прожилками скелястому схилі невисокої кручі. Вхід був захаращений кучугурами іржі і стертого на порох темного базальту, але місця цілком вистачило, щоб земляни та їхні нав’ючені тварини могли пройти досередини. Внутрішній простір оповивала важка, неначе зіткана з чорної павутини, темрява. Троє землян не могли скласти уявлення про розміри печери, аж поки Беллман, зрештою, не дістав із тюка зі своїми пожитками електричного ліхтарика та не спрямував його допитливий промінь у навколишні тіні.

Ліхтарик прислужився лише для того, щоб вихопити з пітьми початок печерної камери, що мала невизначені розміри і тяглася у протилежний від них бік, занурюючись у ніч. Підлога цієї камери була гладко вилизана, немовби відполірована щезлими водами.

Аж ось налетів зоорт, і вхід печери поринув у темряву. Вуха дослідників сповнилися химерними завиваннями, що скидалися на стогони збентежених демонів; землян обвіяло дрібними, немов атоми, частинками піску, і ті жалили їм долоні та обличчя, неначе розтертий на порох адамант.

— Буря триватиме щонайменше пів години, — озвався Беллман. — Може, зайдемо глибше у печеру? Навряд чи ми знайдемо там щось надто цікаве чи цінне, але за оглядинами хоч якось згаємо час. А може, натрапимо на кілька фіолетових рубінів або бурштиново-жовтих сапфірів, які часом виявляють у таких-от пустельних кавернах. Ви теж обоє візьміть свої ліхтарики, будете присвічувати на стіни та долівку.

Його побратими визнали цю пропозицію вартою того, щоб на неї пристати. Вортлапи, які у своїй лускатій броні були цілковито нечутливими до дошкульного буревію, що жбурляв у них піском, залишилися коло самого входу. Чиверс, Беллман і Маспік рушили далі печерою, що ставала дедалі ширшою, і промені їхніх ліхтарів проривали загуслий морок, який за всі попередні цикли, мабуть, ніколи не стикався зі світлом. Іржаві долівка і стіни не повертали ані відблиску, ані іскри від світла ліхтарів, яке на них вигравало. Підлога печери полого спускалася вниз, а обабіч її стіни на висоті шести-семи футів позначила смугами вода. Очевидно, в давноминулі еони ця каверна була каналом, яким струменіло якесь підземне відгалуження річки. Печера була чисто виметена — ніякого детриту, й скидалася на внутрішній простір якогось циклопічного водогону, що міг сягати чогось на кшталт Ереба в надрах Марса.

Жоден із трьох шукачів пригод не був наділений надміром уяви чи схильний до нервозності, однак усіх їх опосіли досить незвичайні думки. Їм видавалося, що час від часу з-за гобелена таємничої тиші до них долинав якийсь ледь чутний шепіт, подібний до зітхання морів, які плюскотіли десь у неосяжних глибинах планети. До тутешнього повітря домішувалась якась легка й непевна вільгість, а на своїх обличчях земляни відчували майже невловний протяг. Та найдивнішим з усього був натяк на якийсь безіменний запах, що нагадував водночас сморід звіриних лігвищ і своєрідний дух марсіанських осель.

— Як гадаєте, тут є щось живе? — запитав Маспік, з підозрою принюхуючись до повітря.

— Навряд, — зі звичайною своєю лаконічністю відрізав Беллман. — Навіть дикі вортлапи оминають Чор стороною.

— Але ж у повітрі явно відчувається вологість, — правив своєї Маспік. — Це означає, що десь тут є вода; а там, де є вода, може бути і життя — і, либонь, небезпечного ґатунку.

— Маємо револьвери, — нагадав Беллман. — Але я сумніваюся, що в них виникне потреба — якщо, звісно, ми не зустрінемо якихось суперників-золотошукачів із Землі, — цинічно додав він.

— Послухайте-но, — пролунав напівшепіт Чиверса. — Хлопці, ви нічого не чуєте?

Усі троє зупинилися. Десь у мороці попереду почувсь якийсь протяглий, складний і непевний звук, що бентежив слух поєднанням несумісних елементів. У ньому лунало різке шарудіння та деренчання, немовби кам’яною поверхнею волочили шматок металу; водночас той звук чимось нагадував цмакання незчисленної кількості велетенських вологих ротів. Невдовзі звук віддалився й завмер десь далеко внизу.

— Це вельми дивно, — дещо неохоче визнав Беллман.

— Що це? — запитав Чиверс. — Одна зі страхітливих підземних багатоніжок у пів милі завдовжки, про яких оповідають марсіани?

— Ти наслухався тутешніх казок, — дорікнув йому Беллман. — Жоден землянин ніколи не бачив нічого подібного. Чимало глибоких печер на Марсі було ретельно досліджено, одначе у тих, що розташовані у пустельних регіонах — як Чор, не виявили жодних ознак життя. Я й гадки не маю, що́ могло видати той звук, але в інтересах науки мені хотілося б піти і з’ясувати.

— Мені стає якось моторошно, — зізнався Маспік. — Але якщо ви волієте піти далі, то гаразд, я з вами.

Без подальших суперечок або зауважень усі троє рушили вглиб печери. Вони вже п’ятнадцять хвилин доволі швидко крокували вперед і віддалилися від входу щонайменше на пів милі. Підлога ставала чимдалі крутішою, наче колись вона була руслом, яким у глибини печери ринув якийсь стрімкий потік. А на додачу змінилася й структура стін: по обидва боки здіймалися високі уступи багатої на метал скельної породи і зяяли вузькі западини, глибину яких не завжди вдавалося визначити, спрямувавши в них світло ліхтариків.

Повітря стало важчим, і тепер у ньому вже безпомильно відчувалася вологість — віяло подихом застояних прадавніх вод. А ще було чутно інший дух, який наводив на думку про диких звірів та оселі айгаї і заражав довколишній морок невідчепним смородом.

Беллман ішов на чолі гурту. Зненацька світло його ліхтарика вихопило з пітьми край прірви, де прадавній канал закінчувався прямовисним урвищем, а кам’яні виступи та стіни обабіч проходу розходилися, утворюючи уступ, який розкинувся на невизначену відстань. Підійшовши до самого краю, Беллман опустив ліхтар і кинув жмутик світла у провалля, одначе виявив лише стрімку скелю, що просто коло його ніг обривалася у на позір бездонну чорноту. Тому промінцеві не вдалося дістатися й протилежного берега безодні, що могла простягатися на багато ліг.

— Ми ніби дісталися найдальшої і найдавнішої межі цього первісного світу, — зауважив Чиверс. Роззирнувшись, він знайшов відколотий шматок скелі завбільшки з невеликий валун і пожбурив його якнайдалі у прірву. Земляни прислухалися, щоб почути звук його падіння, але спливло кілька хвилин, а з чорного провалу не долинуло жодного відлуння.

Беллман заходивсь оглядати пощерблені виступи, що тягнулися по обидва боки від того місця, де закінчувався канал. Праворуч йому вдалося розгледіти уступ, який похило збігав униз, оперізуючи безодню й сягаючи на невідому глибину. Починався він трохи вище, над руслом каналу, і його легко можна було дістатися за допомогою чогось подібного до вибитих у камені сходів. Той уступ мав два ярди завширшки, а пологість і дивовижна рівність його схилу наводили землян на думку про те, що перед ними — якась прадавня дорога, витесана у товщі тієї стрімкої скелі. Над уступом, неначе половинка високої аркади, нависала стіна.

— Ось наша дорога до Гадесу330, — сказав Беллман. — І, як на те, спуск доволі легкий.

— Facilis decensus Avernus331, — погодився Маспік. — Та чи є сенс іти далі? Щодо мене, то я вже маю тієї темряви аж задосить. Якщо ми там щось і зможемо знайти, то це щось, найпевніше, буде чимось безвартісним — або неприємним.

Беллман повагався.

— Можливо, ти й маєш рацію. Але мені хотілося б пройти цим уступом достатньо далеко, аби скласти уявлення про розміри цієї безодні. Ви з Чиверсом можете зачекати тут, якщо боїтеся.

Чиверс і Маспік, вочевидь, не бажали виказувати тієї тривоги, яку могли відчувати. Вони пішли слідом за Беллманом уздовж уступу, тримаючись якомога ближче до стіни. Беллман же безтурботно крокував понад самим краєм безодні, зчаста скеровуючи світло свого ліхтаря в її неозорі глибини, які без останку поглинали кволі промені.

І що далі просувалися земляни, то сильніше той уступ сталою шириною, нахилом і плавністю, а також напіваркою навислої вгорі скелі справляв на них враження рукотворної дороги. Але хто міг її створити й використовувати? В які забуті епохи її було вирішено витесати в скелі й для якої загадкової мети призначено? Уява мешканців Землі не могла сягнути за колосальні прірви марсіанської давнини, що розверзлися перед ними у тих моторошних запитаннях.

Беллман зауважив, що стіна повільно й поступово закручується всередину. Не було сумнівів у тому, що, простуючи дорогою, вони за якийсь час обійдуть усю безодню по колу. Либонь, та дорога, закручуючись повільною величезною спіраллю, виток по витку зміїлася вниз, до самих надр Марса.

Усі троє пройнялися святобливим острахом, їхні розмови стали коротшими й чергувалися з дедалі довшими проміжками мовчання. Спускаючись далі, земляни були страшенно збентежені, коли з глибин безодні до них знову долинув той своєрідний протяглий звук чи то комбінація звуків, яку вони вже чули в зовнішній каверні. Тепер той шум породжував у їхній уяві інші образи: шарудіння скидалося на скрегіт терпуга, а в тихому, методичному, багатозвучному цмаканні вчувалася невиразна подібність до звуку, з яким якесь велетенське створіння витягує ноги з трясовини.

Той звук було неможливо описати, він жахав. Почасти жах того шуму полягав у натяку на віддаленість, яка немовби сповіщала, що його призвідник мав велетенські розміри, а на додачу підкреслювала глибину провалля. Почутий у планетарній прірві під безживною пустелею, цей химерний звук вражав — і приголомшував. Навіть Беллман, досі незворушний, почав піддаватися безформному страхові, який зринав із глибин, немов еманація ночі.

Шум поволі слабшав і зрештою стих, справивши враження, ніби те, що його видавало, спустилося навпростець прямовисною стіною до найглибших глибин тієї безодні.

— Може, повернемося? — спитав Чиверс.

— Мабуть, що так, — без заперечень погодився Беллман. — Однаково ціла вічність пішла б на те, аби дослідити це місце.

Вони рушили назад тим самим шляхом, уздовж уступу. Тепер у них пробудилося те додаткове чуття, що попереджає людину про наближення зачаєної небезпеки; усі троє були стривожені та пильні. І хоч з віддаленням того дивного звуку безодню знов огорнула тиша, земляни хтозна-чому відчували, що вони не самі. Вони не могли знати, звідки і в якій формі прийде та небезпека; але пройнялися тривогою, яка щомиті могла перерости в паніку, тож ішли мовчки, й ніхто з них не згадував про відчуття, що їх охопило; не обговорювали вони й тієї моторошної таємниці, на яку випадково натрапили.

Тепер Маспік ішов трохи попереду решти. Вони вже здолали щонайменше половину відстані до старого каналу, що пролягав зовнішньою каверною, коли раптом його ліхтарик, промінь якого вигравав за двадцять футів попереду, висвітив стрій білястих постатей, які стояли по троє біч-о-біч, заступаючи шлях. Ліхтарики Беллмана та Чиверса, які йшли одразу за Маспіком, з огидною виразністю вихопили з пітьми кінцівки та обличчя істот, які стояли в перших рядах того тлумища, однак їхню кількість годі було визначити напевне.

Ті створіння, що стояли геть нерухомі й мовчазні, ніби чекаючи на землян, були загалом подібні до марсіанських тубільців — айгаї. Проте ці, схоже, були представниками якогось надзвичайно здеградованого та аномального роду, а їхні бліді, наче гриби, тіла вказували на багато епох життя під землею. А ще ці істоти були меншими за дорослих айгаї й сягали в середньому п’яти футів заввишки. Вони мали такі ж велетенські вивернуті ніздрі, відстовбурчені вуха та бочкоподібні груди, що й решта марсіан, — однак усі були безокими. На обличчях деяких із них там, де мали бути очі, видніли лише ледь помітні рудиментарні щілини; на обличчях інших зяяли глибокі й порожні очниці, наводячи на думку про видалення очних яблук.

— Господи, що за жахлива зграя! — скрикнув Маспік. — Звідки вони взялися? І чого вони хочуть?

— Навіть гадки не маю, — озвався Беллман. — Але наше становище дещо дражливе — хіба що вони мають дружні наміри. Певно, коли ми сюди увійшли, вони ховалися на уступах скелі в горішній каверні.

Відважно вийшовши наперед і заступивши собою Маспіка, він звернувся до тих істот гортанною мовою айгаї, чимало вокабул якої земляни заледве могли вимовити. Деякі з істот неспокійно заворушилися й видали кілька пронизливих, пискливих звуків, які мало нагадували мову марсіан. Було очевидно, що слів Беллмана вони не розуміли. Вдаватися ж до мови жестів, зважаючи на їхню сліпоту, було марно.

Беллман витягнув свого револьвера, спонукаючи решту вчинити так само.

— Маємо якось пробитися, — мовив він. — А якщо вони не дадуть нам безперешкодно пройти… — клацання зведеного курка завершило фразу.

Немовби тільки й чекавши на той металічний звук, мов на якийсь сигнал, тлумище сліпих білих істот зненацька зірвалося з місця і хлинуло вперед, на землян. Це було схоже на навалу автоматів — на нездоланну ходу машин: злагоджену, продуману та керовану якоюсь невидимою силою.

Беллман, не цілячись, натиснув на гачок — раз, другий, третій. Схибити було неможливо; одначе сподіватися зупинити той натиск кулями було так само марно, як намагатися жбурлянням ріні стримати плин стрімкого потоку. Безокі істоти навіть не здригнулися, хоча двоє з них почали стікати жовтаво-червоною рідиною, що правила марсіанам за кров. Один із тих, що біг попереду юрби, не дістав жодного поранення. Рухаючись із диявольською впевненістю, він ухопив Беллмана за руку довгими, на чотири суглоби, пальцями й висмикнув револьвер, перш ніж землянин зміг знову вистрелити. Хоч як це дивно, та створіння навіть не намагалося позбавити чоловіка його ліхтарика, якого той зараз тримав у лівій руці; Беллман устиг лише побачити сталевий полиск свого кольта, що, кинутий рукою марсіанина, полетів у неосяжну пітьму й глибочінь. А тоді жаскі й грибовно бліді тіла, пропихаючись одне повз одного на вузькій дорозі, почали оточувати землян з боків, так щільно затиснувши їх поміж собою, що ті вже не мали простору, аби чинити дієвий спротив. Чиверс і Маспік, устигнувши зробити кілька пострілів, також були роззброєні, проте марсіани, керуючись якоюсь надприродною здатністю до розрізнення предметів, дозволили їм залишити при собі ліхтарі.

Уся ця пригода сталася за якихось кілька митей. Юрба лише ненадовго сповільнила свій рух уперед, коли двоє з-поміж них були застрелені кулями Чиверса та Маспіка. Тоді, хутко поскидавши тіла своїх побратимів у безодню, марсіани посунули далі. Передні лави, cпритно розступившись, зімкнулися навколо землян і примусили їх розвернутися назад. А тоді тлумище тіл затисло трьох шукачів пригод, немов у лещатах, і понесло їх, неспроможних опиратися, із собою. Скуті страхом випустити з рук ліхтарі, земляни не могли нічого вдіяти проти того жахливого потоку. Гнані страхітливою навальною ходою натовпу, бранці швидко крокували дорогою, що вела все глибше й глибше у прірву; вони могли бачити лише освітлені спини й кінцівки створінь, які йшли попереду, і ніби й самі стали частиною того безокого й таємничого війська.

За спинами мандрівців ішли десятки марсіан, невблаганно підганяючи їх уперед. За якийсь час таке скрутне становище почало паралізувати волю землян. Їм здавалося, ніби вони пересуваються вже не людськими кроками, а швидкою автоматичною ходою вогко-холодних істот, які тиснули на них зусібіч. Думки, воля, навіть жах у кожному з них заклякли від неземного ритму кроків, що несли їх до безодні. Зневолені цим ритмом, а також відчуттям цілковитої нереальності, вони розмовляли лише вряди-годи, та й тоді перекидалися самими односкладовими фразами, які немов утратили властиві їм значення, ставши подібними до мови машин. Сліпці ж були зовсім безмовні — від них не долунало ані звуку, крім тихого й невпинного ляскоту численних стіп по каменю.

Вони спускалися все далі і далі, крізь ебеново-чорні години, для яких не існувало дня. Дорога повільно вигиналася, закручуючись всередину, немов оповиваючи кільцями внутрішній бік якоїсь безвидої космічної Вавилонської вежі. Земляни відчували, що, простуючи тією жахливою спіраллю, вони вже багато разів обійшли довкруж провалля, але відстань, яку вони здолали, та справжні розміри тієї приголомшливої безодні були незбагненними.

Якщо не брати до уваги світла їхніх ліхтарів, навколо єдиновладно панувала ніч. Вона була старшою за саме сонце, нависала над цим місцем упродовж усіх минулих еонів. Ніч густішала над ними якимось страхітливим тягарем, і вона ж таки жаско розверзалася під їхніми ногами. З глибин тієї ночі зринав дедалі сильніший сморід застояної води, однак і далі не лунало ані звуку іншого, ніж тихий, глухий і розмірений тупіт ніг, які маршували дорогою, спускаючись до бездонного Абаддону.

Здавалося, що спливло вже безліч оповитих опівнічною пітьмою епох, коли той навальний рух до глибин провалля зрештою зупинився. Беллман, Чиверс і Маспік відчули, що тлумище тіл ослабило тиск, що вони нерухомо стоять на місці, а тим часом у їхніх мізках і далі стугонів нелюдський ритм, що супроводжував той страхітливий спуск.

Здатність мислити — і жах — поволі повернулися до них. Беллман підвів свого ліхтарика, і промінь кружалом світла вихопив з пітьми юрбу марсіан, чимало з яких розсіялися величезною каверною, в якій дорога, що колами оперізувала безодню, добігла кінця. Втім, інші залишилися — наче для того, щоб стерегти землян. Вони насторожено здригалися на кожен з Беллманових рухів, немов усвідомлювали їх завдяки якомусь незнаному чуттю.

Праворуч, на відстані руки, рівна підлога різко обривалася; підступивши до краю, Беллман побачив, що та каверна була відкритою камерою у прямовисній стіні. Ген далеко внизу, у чорноті, тут і там вигравало якесь фосфоресцентне мерехтіння, немов ночесвітки332 снували під поверхнею підземного океану. На Беллмана повіяло млявим сморідним вітром, і він почув химерне зітхання вод, що омивали затоплені скелі; вод, які відступали впродовж усіх тих незліченних циклів, коли планета зазнавала зневоднення.

Відчувши запаморочення, він одвернувся від прірви. Його супутники саме оглядали внутрішній простір печери. Скидалося на те, що вона мала рукотворне походження, адже, стрибаючи туди й сюди, промені ліхтарів висвітили ряди велетенських колон, оздоблених глибоко вкарбованими барельєфами. Хто й коли вирізьбив їх — ця загадка лишалася такою ж таємницею, як і питання про походження витесаної в скелі дороги. Деталі на барельєфах були відразливі, неначе безумні видіння; за швидкоплинну мить, коли їх торкалося світло ліхтарів, викарбувані образи вражали погляд землян, ніби лютий удар, виражаючи якесь позалюдське зло та бездонну згубність.

Та печера мала насправді приголомшливі розміри, вона простягалася далеко вглиб скелі й рясніла численними виходами, які, очевидно, вели до подальших розгалужень. Промені ліхтариків лише почасти виганяли тріпотливі тіні з уступчастих заглибин; вони вихоплювали нерівності далеких стін, що здіймалися у височінь, нависаючи вгорі у недосяжному мороці, вигравали на створіннях, які снували туди й сюди, неначе страхітливі живі гриби, і на якусь коротку мить надавали зримого існування тим блідим, схожим на поліпи рослинам, що бридкими масами чіплялися за оповитий нічною темрявою камінь.

Те місце непереборно тяжіло над ними, воно гнітило відчуття, тиснуло на мозок. Сам навколишній камінь видавався втіленням темряви, а світло й зір були лиш ефемерними зайдами у цих володіннях сліпців. Важким тягарем лягла на землян переконаність у тому, що втеча неможлива; ними опанувала якась дивна летаргія — вони навіть не обговорювали становища, в якому опинились, а лише безпорадно й мовчазно стояли на місці.

Невдовзі з мерзенного мороку знову з’явилося декілька марсіан. Так само справляючи враження керованих кимось автоматів, чим позначалися усі їхні дії, вони знову згуртувалися навколо трьох чоловіків і спонукали їх пройти далі в роззявлену пащу каверни.

Крок за кроком та химерна процесія прокажених несла усіх трьох за собою. Відразливі колони ставали численнішими, а сама печера перед ними робилася дедалі глибшою, відкриваючи неозорі перспективи, немов являючи видіння усілякої скверни, що дрімала у самому надирі333 ночі. Дорогою землян опосіло спочатку заледве помітне, але підступне й чимдалі сильніше відчуття сонливості, подібної до тієї, яку можуть спричиняти мефітичні випари. Люди щосили опирались їй, адже та оспалість була чимось темним і лиховісним. Вона охоплювала їх дедалі сильніше — а тоді вони дісталися самого осердя жаху.

Поміж товстими колонами, що підносились у на позір нескінченну височінь, підлога здіймалася, утворюючи пірамідоподібний вівтар із семи спадистих ярусів. На вершині того вівтаря навпочіпки примостилася статуя з блідого металу: якась істота, не більша за зайця, але невимовно потворна.

Марсіани з’юрмилися навколо землян. Один із них узяв Беллмана під руку, немовби спонукаючи його зійти на вівтар. Повільними кроками сновидця він піднявся похилими ярусами, і Чиверс із Маспіком подалися слідом за ним.

Нічого подібного до тієї статуї їм ще не випадало бачити на червоній планеті — чи будь-де інде. Вона була вирізьблена з білястого золота й зображала якусь горбату тварину з гладеньким навислим карапаксом334, з-під якого по-черепашачому випинали голова та кінцівки. Голова була пласка, наче в отруйної змії, трикутна — і безока. Від опущених кутів щілини злостивого рота, вигинаючись, стриміли вгору два хоботи, порожнисті й чашоподібні на кінцях. Істота мала ряди коротких ніг, які через рівні проміжки стриміли з-під карапакса, та чудернацького роздвоєного хвоста, що закручувався й переплітався під приземкуватим тілом; стопи були круглими і формою нагадували невеликі перевернуті кубки.

Нечистий і тваринний, неначе марення в нападі атавістичного божевілля, той ідол немовби дрімав на вівтарі. Він бентежив розум якимось підступним жахом, що повільно й непомітно проймав тих, хто на нього дивився; він уражав відчуття, викликаючи заціпеніння своїми еманаціями, притаманними якимось первісним теренам, що існували до сотворіння світла, і де різноманітні форми життя могли народжуватися, буяти й ліниво пожирати одна одну в сліпій твані.

У темряві земляни невиразно бачили, що той вівтар кишів сліпими марсіанами, які юрбами сунули повз них і тлумилися навколо статуї. Ніби в якомусь фантастичному ритуалі доторку, ті створіння пестили ідола своїми довгими сухорлявими пальцями, проводячи ними по його огидних обрисах. На їхніх звірячих обличчях відбивався наркотичний екстаз. Мимоволі, неначе сновидці в якомусь мерзенному сні, Беллман, Чиверс і Маспік наслідували їхній приклад.

Подобизна була холодна на дотик, а також вогка й липка, ніби нещодавно лежала на мулистому дні. Проте землянам видавалося, що вона була жива, пульсувала й надималася під пучками їхніх пальців. Від неї важкими й невпинними хвилями линули темні вібрації, якась опійна сила, що застилала очі та вливала у кров зловісну дрімоту.

З відчуттям, що вони ковзають у дивну темряву, земляни невиразно усвідомлювали, як тиснуть на них тіла марсіан, тлумлячись і витісняючи їх з вершини вівтаря. Невдовзі деякі з них відсахнулися від статуї, ніби переситившись подібними до наркотика еманаціями, що линули від неї, й потягли трьох шукачів пригод похилими ярусами піраміди вниз, на долівку каверни. Досі тримаючи ліхтарики в збезсилілих пальцях, вони побачили, що там усе кишіло білими створіннями, які зібралися тут, щоб взяти участь у нечестивій церемонії. Крізь розмиті плями дедалі чорніших тіней, що застилали їм очі, троє чоловіків спостерігали, як хвилі марсіан, клекочучи, прокочувалися вгору й спадали додолу схилом піраміди, немов якийсь живий прокажений фриз.

Чиверс і Маспік, першими піддавшись тому наркотичному впливові, в глибокому безпробудному сні зісковзнули на долівку, одначе стійкішому Беллманові здавалося, ніби він падає й плине крізь світ безсвітних марень. Його відчуття були аномальними й незвичними до краю, просякнуті якоюсь похмурою, відчутною на дотик Силою, для якої йому не вдавалося знайти зримого образу, Силою, віддих якої ніс із собою глибокий міазмічний сон. У тих мареннях, що невідчутно змінювали одне одне, Беллман, забуваючи останній проблиск своєї людської самості, чомусь ототожнював себе з тим безоким народом; він жив, як вони, й пересувався, як вони, глибокими кавернами та оповитими ніччю дорогами. А втім, він був чимось іще — якоюсь Істотою без імені, що владарювала над сліпцями, які їй поклонялися; Істотою, що мешкала в тих предковічних гнилих водах, у найглибшій глибині, з якої час від часу підіймалася, щоб знаходити собі здобич і з невимовною жадібністю її пожирати. У тій двоїстості буття він донесхочу наїдався на сліпих бенкетах — і водночас пожирали його самого. З цими аспектами як третій складник особистості поєднувався той ідол, але лише як дотикове відчуття, а не як зоровий спогад. Там ніде не було світла — ба навіть спомину про світло.

Беллман не знав, чи змінилися ті похмурі видива глибоким сном без видінь. Його пробудження, темне та летаргійне, спершу нагадувало продовження марень. А тоді, розклепивши обважнілі повіки, він побачив жмут світла, що простягся підлогою, сіючись від його впалого ліхтаря. Промені світла лилися на щось, чого він у своєму очманілому стані напівсвідомості не міг розпізнати; втім, те щось стривожило його, і жах своїм доторком пробудив його відчуття до дійсності.

Поступово він збагнув, що предмет, який він бачив, був напівз’їденим тілом одного з безоких троглодитів. Деяких кінцівок бракувало, а рештки були погризені аж до самих чудернацько з’єднаних кісток.

Беллман непевно підвівся на ноги й роззирнувся навколо; очі його ще й досі застилали туманні тенета тіней. Чиверс і Маспік лежали коло нього у важкому заціпенінні, а на долівці каверни та на поверхні семиярусного вівтаря розпростерлися обожнювачі тієї снодійної статуї.

Решта його відчуттів почала пробуджуватися від летаргії, і йому здалося, що він почув якийсь знайомий звук: різке ковзання разом із розміреним прицмакуванням. Той звук віддалився поміж масивних колон, стихнувши за тілами, що поринули у сон. До повітря домішався важкий дух, подібний до смороду гнилої води, і Беллман побачив, що кам’яну долівку вкривали численні дивні мокрі кільця, які могли залишити обідки перевернутих чаш. Вони виглядали, неначе сліди ніг, і вели від напівпожертого марсіанина до тіней зовнішньої частини печери, яка межувала з проваллям; у тому самому напрямку віддалився й химерний шум, нині ставши нечутним.

Божевільний жах зринув у Беллмановій свідомості, переборюючи чари, які ще й досі його знечулювали. Він схилився над Маспіком і Чиверсом і заходився навпереміну грубо їх термосити, аж поки ті розплющили очі та запротестували, щось оспало бурмочучи.

— Вставайте, хай вам грець! — підганяв їх він. — Хтозна, чи ми ще колись матимемо нагоду втекти з цієї пекельної діри, тож зараз саме час скористатися з тієї, що нам випала.

За допомогою численних прокльонів і дорікань, а також завдяки чималим м’язовим зусиллям йому зрештою вдалося підвести своїх супутників на ноги. П’яно похитуючись, вони подалися слідом за Беллманом, який попровадив їх поміж розпростертих марсіан, подалі від піраміди, на якій засідав ідол із білого золота, досі наводячи згубну сонливість на своїх шанувальників.

Розум Беллмана немовби потьмарювала важка хмара, одначе дія опійних чарів почала слабшати. Він відчув, як повертається до життя його сила волі, а з нею пробуджується величезне бажання втекти з цієї безодні й від усього, що мешкало в її пітьмі. Решта двоє, значно глибше зневолені тією снодійною силою, заціпеніло й безмовно, наче тварини, прийняли його зверхність і провід.

Він відчував упевненість у тому, що зможе повернутися назад тим самим шляхом, яким вони прийшли до вівтаря. Тим самим маршрутом пройшло те, що залишило колоподібні відбитки сморідної вологи. Проблукавши поміж колонами з мерзенними різьбленнями і, як йому здалося, здолавши за час цих блукань величезну відстань, Беллман зі своїми побратимами врешті-решт дістався самого краю прямовисного урвища — того портика чорного Тартару, з якого вони могли кинути погляд униз, на його найглибшу безодню. Далеко внизу поверхнею гнилих вод розходилися дедалі ширші фосфоресцентні кола, немовби здійняті зануренням якогось важкого тіла. Скеля під їхніми ногами до самого краю прірви була вкрита відбитками водянистих кілець.

Земляни відвернулися від провалля. Беллман, досі здригаючись від частково пригаданих образів, які ввижалися йому в тих сліпих мареннях, і від жахіття, що явилось йому по пробудженні, розшукав у кутку печери початок скерованої вгору дороги, яка спіраллю огинала провалля, дороги, що мала вивести їх назад, до втраченого сонця.

За його наказом Маспік і Чиверс вимкнули свої ліхтарі, щоб заощадити заряд батарей. Годі було сказати напевне, скільки вони ще прослужать, а світло їм було потрібне над усе. Беллманів ліхтар мав світити їм трьом, допоки не розрядиться.

З тієї печери безпросвітного сну, де марсіани лежали навколо снодійної статуї, не долинало жодного звуку, і жодний порух не виказував наявності у ній життя. Але Беллмана охопив страх, якого він ще ніколи не відчував у всіх своїх ризикованих пригодах. Той страх накочувався на землянина, який, прислухаючись, стояв на порозі печери, накочувався і змушував того відчувати нудоту й запаморочення.

У безодні також панувало безгоміння; фосфоричні кола на поверхні вод зникли. А втім, та тиша якимось чином сковувала свідомість і сповільнювала рухи. Вона здіймалася навколо Беллмана, неначе липкий слиз найглибшої прірви, в якій той мусить потонути. Повільно, докладаючи неймовірних зусиль, він пішов дорогою вгору, тягнучи, кленучи й ко́паючи своїх супутників, аж поки ті, зрештою, почали мляво, мов оспала худоба, реагувати на його спонукання.

То було сходження крізь лімб, підйом з надиру крізь пітьму, яка здавалася клейкою і відчутною на дотик. Вони важко просувалися вперед і вгору одноманітною, злегка закрученою похилою дорогою, на якій втрачалося будь-яке уявлення про відстань, а час вимірювався лише нескінченним повторенням кроків. Кромішна ніч трохи розступалася перед кволим жмутом світла Беллманового ліхтаря; вона змикалася за його спиною, немов усепоглинне море, безжальне й терпляче, вичікуючи тієї миті, коли ліхтарик згасне.

Час від часу визираючи за край прірви, Беллман бачив, що фосфоресценція в глибинах безодні поступово слабшала. В його свідомості зринали фантастичні образи, подібні до останнього жевріння вогню в якомусь згаслому пеклі, подібні до галактичних туманностей, що тонули в порожнечах на споді знаного Всесвіту. Він відчував запаморочення, яке може охопити того, хто дивиться згори у нескінченний космос… А невдовзі лишилася тільки чорнота; і за цією ознакою Беллман збагнув, що, сходячи нагору, вони вже здолали страхітливу відстань.

Страх, який підганяв його вперед, розтоптав другорядні спонуки: голод, спрагу та втому. Маспіка з Чиверсом став дуже повільно полишати тяжкий ступор, і вони теж усвідомили, що рухаються в густій тіні жаху, неосяжного, як сама ніч. Підганяти їх ударами, копняками та докорами вже не було потреби.

Над ними важко нависала лиха, прадавня, снодійна ніч. Вона скидалася на густе й сморідне хутро кажанів, на щось матеріальне, що забивало легені та умертвляло всі чуття. Вона була тиха, наче безпробудний сон мертвих світів… Але з тієї тиші, здавалося, по довгих роках, зринув знайомий двоїстий звук і наздогнав утікачів: звук чогось, що ковзало по каменю десь далеко у безодні, а водночас цмакання, немов якесь створіння витягувало ноги з трясовини. Наче почутий у гарячковому маренні, той звук був незбагненний, пробуджував безумні, незв’язні думки і до такої міри розбурхав жах землян, що несподівано довів їх до шаленства.

— Господи, що це?! — видихнув Беллман. Йому здалося, що він пригадує незрячих істот, мерзенні, відчутні на дотик форми первісної ночі, яким не місце було серед людських спогадів. Його марення та кошмарне пробудження у печері — білий ідол — напівз’їдений троглодит із підземних скель — кільця мокречі ведуть до безодні — усе це повернулося до нього, мов сонмище химерних видінь, якими рясніє уява божевільного, обсіло і не полишало його жахливою дорогою на півшляху між морем підземного світу та поверхнею Марса.

На його запитання відповіло лише повторення того звуку. Цього разу він здавався гучнішим — ніби підіймався вгору кам’яною стіною під їхніми ногами. Маспік і Чиверс, похапцем увімкнувши ліхтарі, кинулися навтьоки несамовитими стрибками; і Беллман, втрачаючи останні залишки самовладання, наслідував їхній приклад.

То був біг наввипередки з невідомим жахом. Попри несамовите калатання сердець і розмірений тупіт ніг, чоловіки однаково чули той лиховісний, незбагненний звук. Вони мчали крізь непроникну чорноту, здавалося, долаючи цілі милі; а втім, той звук лише наближався, підіймаючись вгору просто під ними, немовби те, що́ його видавало, могло пересуватися по прямовисній скелі.

Тепер звук лунав страхітливо близько — і трохи попереду. А тоді зненацька затих. Метушливе світло ліхтарів Маспіка та Чиверса, які рухалися біч-о-біч, вихопило з темряви попереду присадкувату істоту, що своїм тілом заступала двоярдовий уступ від краю до краю.

І хай якими загартованими шукачами пригод були ці чоловіки, вони б зайшлися пронизливими істеричними криками або кинулися б у прірву, якби те видовище не ви́кликало у них чогось на кшталт каталепсії. Здавалося, неначе блідий ідол з піраміди, роздутий до велетенських розмірів і огидно живий, піднявся з безодні й припав до кам’яної дороги просто перед ними!

Це, вочевидь, була саме та істота, що послужила моделлю для огидної статуї. Її величезний горбатий карапакс, що віддалено нагадував панцир гліптодона335, сяяв і виблискував, наче вологе біле золото. Безока голова, пильна, але водночас дрімлива, випиналася вперед на вигнутій відразливою дугою шиї. З-під навислого панцира навскіс висовувалася дюжина чи навіть більше коротких ніг, які закінчувалися стопами, що формою нагадували перевернуті кубки. Від кутів щілини злостивого рота здіймалися два хоботи завдовжки з ярд, чашоподібні на кінцях; спрямовані в бік землян, вони повільно погойдувались у повітрі.

Здавалося, що ця істота була такою ж старою, як ця вмируща планета; незнана форма первісного життя, що споконвіку мешкала у печерних водах. Перед нею розум землян одурманився й занурився в лиховісний ступор, подібний до того, який вони відчували перед ідолом. Вони заклякло стояли на місці, а тремтливі промені ліхтариків падали просто на те Жахіття; і вони не змогли ані поворухнутись, ані закричати, коли воно звелося на задні ноги, являючи очам складчасте черево та химерний роздвоєний хвіст, що з металічним деренчанням ковзав по каменю. Його численні стопи були порожнисті, нагадували великі чаші й слизіли сморідною вологою. Поза всяким сумнівом, вони служили створінню за присоски, завдяки яким воно було здатне ходити прямовисною поверхнею.

Неймовірно швидка й упевнена в усіх своїх рухах, потвора, спираючись на хвіст, зробила кілька коротких кроків задніми ногами й наблизилася до безпорадних чоловіків. Два хоботи вигнулися й безпомильно опустилися на очі Чиверса, який стояв, піднявши обличчя. Вони зупинилися там, повністю вкриваючи очниці — але лише на мить. А тоді порожнисті кінчики хоботів, неначе дві змії, гнучким і спритним рухом відірвалися від очниць, і пролунав крик агонії.

Чиверс повільно похитувався, погойдуючи головою й корчачись від болю, почасти притлумленого наркотизуючим впливом чудовиська. Маспік, який стояв коло нього, невиразно, наче уві сні, побачив порожні розверсті очниці свого побратима, з яких було вийнято очі. Це було останнє, що він бачив. Тієї миті чудовисько відвернулось од Чиверса, і дві жахливі чаші, скрапуючи кров’ю та сморідною рідиною, опустилися на Маспікові очі.

Беллман, який зупинився позаду решти, сприймав те, що відбувалося, неначе свідок, перед очима якого коїться кошмарна мерзота, але сам він був безсилий втрутитися чи втекти. Він бачив плавні рухи чашоподібних хоботів, чув той єдиний жахливий крик, що вирвався з горла Чиверса, а невдовзі по тому — крик Маспіка. А тоді хоботи здійнялися понад головами його побратимів, які ще й досі стискали заціпенілими пальцями вже непотрібні ліхтарики, і простяглися в його бік…

З обличчями, якими рясно струменіла кров, переслідувані снодійною, недремною, безжальною та безокою Істотою, яка сунула за ними назирці, підганяючи їх, наче худобу й притримуючи, коли вони шкандибали понад самим краєм безодні, троє землян вдруге почали спуск тією низхідною дорогою, що назавжди вела їх до оповитого покровом ночі Аверна336.

Genius Loci337

— Це — вельми дивне місце, — сказав Ембервіль, — однак я й гадки не маю, як можна описати враження, яке воно на мене справило. Усе прозвучить так просто й буденно. Там немає нічого особливого: звичайнісінька заросла осокою лука, з трьох боків оточена схилами, що поросли жовтими соснами. З відкритого боку до луки затікає журливий струмочок, який, потрапивши в її cul-de-sac338, губиться серед рогозу та болотистого ґрунту. Той струмок, плинучи дедалі повільніше й повільніше, утворює чималий ставок із застояною водою, понад яким росте кілька хворих на вигляд вільх, які ніби сахаються від нього, не бажаючи наближатися до плеса. Мертва верба похилилася над ставом, переплітаючи своє тьмаве, скелетоподібне відображення із зеленим баговинням, яке плямами вкриває воду. Там немає ані чорних дроздів, ані крикливих пісочників339, ані навіть бабок, яких зазвичай можна зустріти в подібних місцях. Лише безгоміння і пустка. Те місце лихе — воно таке нечестиве, що я просто не можу його описати. Я був змушений зробити замальовку з натури майже всупереч власній волі, адже навряд чи щось настільки химерне входить до кола моїх зацікавлень. Насправді, я зробив одразу дві замальовки. Якщо хочеш, можу тобі показати.

Оскільки я був високої думки про Ембервілеві художні здібності й віддавна вважав його одним із провідних художників свого покоління, то, природно, охоче поглянув би на його малюнки. А втім, він навіть не зупинився, щоб зачекати, поки я виявлю цікавість, а одразу заходився розгортати свою теку. Коли він діставав і показував мені ті два акварельні ескізи, вираз його обличчя, самі рухи його рук якимось чином красномовно виказували дивну суміш примусу й відрази.

Мені не вдалося розпізнати краєвид, зображений на тих двох малюнках. Вочевидь, то була одна з місцин, які я оминув увагою під час безладного вештання околицями передгір’їв поблизу крихітного хутора Баумен, де два роки тому придбав собі покинуте ранчо й оселився там заради усамітнення, такого необхідного для тривалих літературних трудів. Звісно, Френсіс Ембервіль з його гострим відчуттям художніх можливостей мальовничого краєвиду лише за один зі своїх двотижневих візитів устиг спізнати округу краще за мене. Він мав звичку до полудня блукати околицями, озброївшись усім необхідним для малювання ескізів, і у такий спосіб уже знайшов чимало тем для чарівливих картин. Такий лад життя був однаково зручний для нас обох, оскільки я за відсутності друга зазвичай сумлінно приділяв усю свою увагу старезному «Ремінґтону340».

Я уважно роздивився ті малюнки. Дарма, що виконані нашвидкуруч, обидва були гідні високої похвали і являли очам притаманні Ембервілевому стилеві грацію і жвавість. А втім, навіть з того першого побіжного погляду я виявив у них якусь особливість, геть невластиву духові його робіт. Елементи краєвиду були достеменно такими, якими він їх описав. На одному малюнку ставок був напівприхований облямівкою широколистого рогозу, а мертва верба стриміла над ним так похило і зневірено, немовби лише якимось дивом втрималася від падіння до його застійних вод. Вільхи на протилежному березі, здавалося, силкувались якомога далі відступити від плеса, виставляючи напоказ свої вузлуваті, ніби застиглі у вічному зусиллі, корені. На другому малюнку став займав головну частину переднього плану; з одного боку над ним понуро нависало скелетоподібне дерево. Стебла рогозу понад протилежним берегом неначе колихалися й перешіптувалися між собою під повівами вмирущого вітру, а вкритий соснами крутосхил на самій межі луки був позначений як стіна похмурої зелені, що окреслювала пейзаж з одного боку, залишаючи вгорі тільки бліду смугу осіннього неба.

Усе це, як допіру сказав сам художник, було доволі буденним, але мене одразу ж вразив якийсь глибинний жах, що чаївся в тих простих речах і був виражений за їхньою допомогою, неначе лиховісно викривлені риси чийогось демонічного обличчя. В обох малюнках цей зловісний образ проявлявся однаково очевидно, немов те саме обличчя було показане у профіль і анфас. Я не зміг виокремити деталей, з яких складалося загальне враження, одначе варто лишень було придивитись, і з тих малюнків на мене дедалі відкритіше та злісніше позиркувала скверна якогось нетутешнього зла, якийсь дух розпачу, злостивості й запустіння. Та місцина немов була скривлена якоюсь макабричною та сатанинською гримасою. Скидалося на те, що вона щомиті могла заговорити вголос, могла, немов якийсь велетенський диявол, вибухнути прокляттями або ж зайтися хрипким, глузливим клекотом, наче тисяча птахів — передвісників лиха. Передане на тих зображеннях зло було цілковито поза межами людського — воно було давнішим за саму людину. Чомусь — хай яким фантастичним це може видатися — та лука мала вигляд вампіра, зістарілого й огидного через свої невимовно мерзенні діяння. І хоч як складно це вловити й описати, він був спраглий інших узливань, ніж та млявоплинна цівка води, яка його живила.

— Де це місце? — запитав я по хвилині-другій мовчазного споглядання. Було неймовірним, що подібне могло існувати насправді — й однаковою мірою неймовірним було те, що така здорова натура, як Ембервіль, могла виявитися чутливою до властивостей цього явища.

— Воно розташоване в низовині на покинутому ранчо, за милю чи й трохи менше звідси, коли піти вузенькою дорогою, яка веде до Ведмежої річки, — відповів він. — Тобі воно мусить бути знайоме. Там на схилі горішньої частини пагорба стоїть дім, навкруг якого розкинувся невеличкий фруктовий сад; однак уся нижня частина, що закінчується тією лукою, скидається на незайману дику глушину.

Я почав подумки змальовувати собі ту місцевість.

— Гадаю, то мусить бути садиба старого Чепмена, — вирішив я. — Жодне інше ранчо з-поміж розташованих вздовж тієї дороги не відповідає твоєму описові.

— Ну, хай кому вона належить, та лука — найжахливіше місце з усіх, на які я будь-коли натрапляв. Мені випадало бачити краєвиди, з якими щось було негаразд, але чогось подібного — ніколи.

— Можливо, там живуть духи, — сказав я напівжартома. — Судячи з твоїх слів, то мусить бути та сама лука, на якій одного ранку старого Чепмена знайшла мертвим його молодша донька. Це сталося за кілька місяців по тому, як я сюди переїхав. Припускали, що він помер через ваду серця. Його тіло було вже геть холодним, і він, напевно, пролежав там усю ніч, адже родина так і не дочекалася його до вечері. Я не дуже добре його пам’ятаю, одначе пригадую, що він мав репутацію дивака. За якийсь час до його смерті люди почали думати, що він поволі втрачав глузд. Подробиць я вже не пам’ятаю. Хай там як, а невдовзі після того, як він помер, його дружина та діти поїхали звідси; звідтоді вже ніхто не оселявся в його домі й не доглядав за садом. Така собі звичайна, пересічна сільська трагедія.

— Я не надто вірю в привидів, — зауважив Ембервіль, який, схоже, сприйняв моє припущення про духів аж надто буквально. — Хай якою є та сила, навряд чи вона має людське походження. А втім, якщо вдуматися, то мушу сказати, що раз або двічі у мене виникало якесь непоясненне враження: нібито, поки я робив ті замальовки, за мною хтось спостерігав. Дивна річ — я вже майже забув про це відчуття, але згадав усе, щойно ти висловив припущення про можливість появи духів. Мені здавалося, що краєм ока, одразу за межею того радіуса, який я переносив на малюнки, я бачив його — якогось старезного негідника з неохайними сивими вусами та лихим поглядом з-під лоба. Вельми дивним є також і те, що мені вдалося скласти про нього таке точне уявлення, навіть до пуття його не бачивши. Я подумав, що то якийсь волоцюга, котрий приблукав до тієї низовинної луки. Але коли я обернувся, щоб прямо поглянути на нього, його там просто не було. Складалося враження, немовби він розтанув у багнистому ґрунті, рогозах і осоці.

— Ти щойно навів незлий опис Чепмена, — зауважив я. — Пригадую ті його вуса та бороду — вони були майже повністю білі, крім місць, поплямованих соком тютюну. Такий собі типовий, битий життям старигань — а до того ще й дуже непривітний. Під кінець життя його погляд зробився зовсім ядучим, і це, поза всяким сумнівом, посприяло легенді про його божевілля. Казали, що він дедалі дужче занехаював свій сад. Захожі зазвичай бачили його на тій нижній луці, де він просто стояв собі без діла, втупившись порожнім поглядом у дерева або у воду. Можливо, це була одна з причин, чому вони вирішили, що він стратився розуму. Однак я цілком певен, що ніколи не чув, аби в самій тій луці було щось незвичне чи дивне — ані на час Чепменової смерті, ані будь-коли згодом. То самотня місцина, і я не уявляю, щоб хтось і зараз туди ходив.

— Я натрапив на неї суто випадково, — пояснив Ембервіль. — З дороги того закутка не видно через густі зарості сосен… Але ось іще одна дивна річ: цього ранку я вийшов з дому із сильним і чітким передчуттям, що можу знайти щось вельми незвичайне. Я, можна сказати, проторував шлях навпростець до тієї луки — і, маю визнати, що моє передчуття справдилося. Те місце викликає у мене відразу — але й зачаровує водночас. Я просто мушу розгадати цю загадку, звісно, якщо вона має розгадку, — додав він, немовби наперед захищаючись від можливих закидів з мого боку. — Я збираюсь повернутися туди завтра рано-вранці, прихопивши олійні фарби, аби по-справжньому взятися за той пейзаж.

Я був здивований, добре знаючи пристрасть Ембервіля до барвистості та яскравості образів, за яку його стали уподібнювати до Сорольї341.

— Такі картини будуть для тебе чимось новим, — зауважив я. — Певно, треба незабаром і собі навідатись туди й на власні очі оглянути те місце. Воно має бути ближчим до кола моїх інтересів, ніж до твоїх. Судячи з твоїх малюнків і опису, там просто мусить таїтись якась химерна історія.

Минуло кілька днів. Саме тоді я глибоко поринув у роботу і мав удосталь мороки — писав заключні розділи нового роману, тому відклав на потім задумані відвідини тієї луки, яку виявив Ембервіль. Натомість увагою мого друга, вочевидь, цілком оволоділа нова тема. Щоранку він вирушав на прогулянку, прихопивши мольберт та олійні фарби, а повертався з кожним днем пізніше, геть забуваючи про обідню годину, яка раніше завжди приводила його назад з таких мистецьких виправ. На третій день він повернувся лише при заході сонця. Усупереч своєму звичаю, він не показав мені того, що намалював, і його відповіді на мої розпити стосовно того, як просувається робота над картиною, були дещо непевні та ухильні. З якоїсь причини він волів про це не говорити. А ще мій друг, вочевидь, не бажав обговорювати й саму ту луку, а, відповідаючи на мої прямі запитання, лише знову і знову з якимось відсутнім і неуважним виглядом повторював ту саму розповідь, яку виклав мені одразу після виявлення тієї місцини. Здавалося, що ставлення мого друга до мене змінилося в якийсь таємничий спосіб, якого я ніяк не міг збагнути.

Сталися й інші зміни. Скидалося на те, що він утратив свою звичну життєрадісність. Я cтав часто помічати, як він з напруженою увагою хмурить брови, і з подивом уловив якусь підозрілу тінь, що віднедавна зачаїлася в його щирих очах. У ньому проявилися пригніченість і хворобливість, які, наскільки мені дозволяла спостерегти наша п’ятирічна дружба, були цілком новими аспектами його темпераменту. Либонь, якби я не був такий заклопотаний своїми власними труднощами, то міг би з більшою ретельністю дошукатися причини його смутку, але тоді я відразу, аж надто охоче приписав ту другову зажуру якійсь технічній дилемі, що ставала на перешкоді його планам. А тим часом у ньому залишалося дедалі менше від того Ембервіля, яким я його знав; і на четвертий день, коли він повернувся лише на смерканні, я помітив у його поведінці справжню похмурість, яка раніше була геть чужа його натурі.

— Що з тобою коїться? — наважився запитати я. — Робота над картиною загальмувалася? Чи, може, то лука старого Чепмена діє тобі на нерви своїми примарними силами?

Цього разу мій друг, здавалося, зробив зусилля, щоб відкинути геть смуток, мовчазність і кепський гумор.

— Це — справжня пекельна загадка, — оголосив він, — і я просто мушу так чи інак із нею розібратися. Те місце має власне єство — якусь особистість, яка перебуває всередині нього й живе в тій луці, неначе душа в людському тілі, однак я не можу чітко її визначити або торкнутися. Ти знаєш, що я не забобонний, одначе, з другого боку, я й не затятий матеріаліст; мені свого часу випадало натрапляти на деякі вкрай дивні феномени. Можливо, в тій луці живе те, що в давнину називали Genius Loci. І дотепер я не раз підозрював, що такі речі можуть існувати насправді — мешкати у певній місцевості та бути невіддільними від неї, але це вперше я маю причини підозрювати щось таке, що має активно злостиву чи відкрито ворожу природу. Ті інші сили, присутність яких мені раніше доводилося відчувати, в якийсь усеосяжний, невловний, безособовий спосіб виявляли свою прихильність — або ж були цілковито байдужими до людського добробуту — можливо, взагалі не зважали на людське існування. Одначе ця істота сповнена ненависті, вона пильна й сторожка; я відчуваю, що сама та лука — чи сила, втілена в тій луці, — весь час уважно мене розглядає. Саме́ те місце має вираз якогось спраглого вампіра, який тільки й чекає слушної нагоди випити мене до краплі. То — cul-de-sac усілякого зла, що може полонити й поглинути необачну душу, яка туди потрапить. Але, кажу тобі, Мюррею, я просто не можу не повертатися туди.

— Схоже, те місце намагалося тобою заволодіти, — мовив я, неабияк вражений його незвичайною промовою і виразом наляканої, хворобливої переконаності, який не полишав мого друга, поки він її виголошував.

Вочевидь, він мене не почув, адже ніяк не відповів на ту заувагу.

— Ця справа має ще один аспект, — провадив він далі з гарячковою напругою в голосі. — Як ти пам’ятаєш, під час перших відвідин тієї луки у мене склалося враження, ніби якийсь старигань чаїться за межами поля зору і спостерігає за мною. Так от — я бачив його знову. Я вже багато разів помічав його самим краєм ока, а впродовж двох останніх днів він з’являвся відкритіше, хоча й у якийсь химерний, частковий спосіб. Іноді, коли я особливо пильно вдивляюсь у мертву вербу, то бачу його нахмурене обличчя з брудними вусами й бородою як частину стовбура. Інколи воно коливається, плаваючи поміж безлистим гіллям, немовби застрягло в ньому. Часом зі ставка крізь шар водоростей, що вкриває його плесо, виринає вузлувата рука, пошарпаний рукав куртки, немовби на поверхню з глибини здіймається тіло потопельника. А тоді за мить — або й одночасно — подоба того старого з’являється між вільхами чи серед рогозу. Ці примарні образи завжди виникають лише на якусь коротку мить, а щойно я намагаюся уважніше їх роздивитися, вони тануть, розчиняючись у довколишньому краєвиді, наче пелена випарів. Але той старий поганець, хай ким або чим він може бути, є лише чимось на кшталт невіддільної частини тієї луки. Він — не менш мерзотний, ніж будь-що інше в тому місці. А втім, я відчуваю, що старигань не є головним елементом тієї мерзоти.

— Боже праведний! — вигукнув я. — Оце тобі наввижалося! Якщо не заперечуєш, завтра по обіді я прийду й ненадовго складу тобі товариство. Ця загадка починає мене спокушати.

— Звісно ж, я не заперечую. Приходь.

Та манера, в якій він промовив ці слова, несподівано й без жодної відчутної причини відновила його неприродну мовчазність останніх чотирьох днів. Він кинув на мене скрадливий погляд — похмурий і майже неприязний. Між нами немовби знову постав якийсь непомітний бар’єр, який лише тимчасово було прибрано. Стало очевидно, що мого друга знов оповили тіні того дивного понурого настрою, і на усі мої подальші спроби продовжити розмову він віддячив мені лише кількома короткими відмовками — наполовину буркотливими, наполовину неуважними. Я ж, відчуваючи, як у мені пробуджується не образа, а радше занепокоєння, вперше помітив незвичну блідість його обличчя та яскравий, лихоманковий блиск очей. Мені здалося, що мій друг мав дещо недужий вигляд — немов якась частина бурхливої життєвої сили полишила його, а на її місці залишилась чужинська енергія сумнівної та менш здорової природи. Я мовчки облишив будь-які спроби повернути його з того потайного присмерку, в який він поринув, і решту вечора вдавав, ніби читаю роман, а тим часом Ембервіль і далі зберігав свою виняткову відстороненість. Я доволі безрезультатно сушив собі голову над цією справою, аж поки настав час лягати спати. Однак я вирішив, що таки навідаюсь на Чепменову луку. У надприродні явища я не вірив, але здавалося очевидним, що те місце справляло на Ембервіля якийсь згубний вплив.

Наступного ранку, коли я піднявся, мій слуга-китаєць повідомив, що художник уже поснідав і пішов з дому, прихопивши мольберт і фарби. Мене занепокоїв цей черговий доказ його одержимості, однак я до самого передполудня неухильно зосереджував увагу виключно на своєму письменстві.

Одразу по обіді я проїхав по шосе, тоді звернув на вузеньку ґрунтову дорогу, що відгалужувалася від нього в напрямку Ведмежої річки, й залишив свою автівку на порослому густим сосновим лісом пагорбі над садибою старого Чепмена. Хоча мені ще ніколи не випадало нагоди бувати на тій луці, я доволі чітко уявляв її розташування. Нехтуючи напівприхованим буйно розрослими травами путівцем, який вів до горішньої частини земельної ділянки, я почав продиратися навпростець крізь бір до невеличкої, прихованої від сторонніх очей долини, не раз помічаючи на схилі навпроти себе вмирущий сад, в якому росли яблуні та груші, й напівзруйновану хатину, яка колись належала Чепменам.

Була тепла жовтнева днина, і на тлі спокійної самоти лісу та осінньої м’якості світла й повітря сама думка про щось згубне чи зловісне видавалася геть неможливою. Спустившись до тієї луки, я вже ладен був підняти на глум Ембервілеві враження від неї; та й сама та глушина з першого погляду справила на мене враження радше журливої й гнітливої місцини. Обриси тутешнього краєвиду були достоту такими, як їх так виразно описав мій друг, однак я не зміг виявити того зла, що так відкрито прозирало зі ставка, з верби, з вільх і рогозів на його малюнках.

Ембервіль сидів на складаному стільці спиною до мене. Перед ним був мольберт, який він встановив серед ділянки понад ставом, порослої клаптиками темно-зеленого ситнику342. Утім, він, схоже, не працював, а просто прикипів уважним поглядом до краєвиду перед собою, а густо намащений фарбою пензлик бездіяльно звисав поміж його пальців. Осока приглушила звуки моїх кроків, і мій друг не почув мене, коли я до нього наблизився.

З неабиякою цікавістю зазирнув я через його плече, щоб роздивитися те велике полотно, над яким він працював. Наскільки я міг судити, картину вже повною мірою було доведено до бездоганної технічної довершеності. Вона була майже фотографічним відтворенням вкритої баговинням води, білястого скелета похилої верби, нездорових, напіввикорчуваних вільх і заростів рогозу, на стеблах якого розгойдувалися качалки. Однак у цій картині я таки розгледів той макабричний і демонічний дух, який відчувався в акварельних ескізах: зображена на ній лука немовби чекала й спостерігала за мною, наче злостиво перекошене обличчя. То була сповнена злобою й розпачем пастка, яка лежала осторонь осіннього світу, що розкинувся навколо неї, уражена чумою пляма на тілі природи, навіки проклята й самітня.

Я знову поглянув на довколишній пейзаж — і побачив, що те місце було достеменно таким, яким його зобразив Ембервіль. Воно шкірилося гримасою божевільного, злостивого та пильного вампіра! І тієї-таки миті я з прикрістю усвідомив ту неприродну тишу, що панувала навкруги. Тут, як і казав художник, не було ані птаства, ані комашви; здавалося, ніби лише виснажені та вмирущі вітри завіювалися до тієї гнітючої улоговини. Тоненький струмок, який точився лукою й губився в болотистому ґрунті, скидався на душу, що лине вглиб, до вічної погибелі. Це також було частиною загадки, адже я не міг пригадати жодного струмка, який джерелував би з долішньої частини того крутого схилу пагорба, вказуючи на вихід підземних вод.

Ембервілева зосередженість, сама постава його голови й плечей були немов у людини під дією гіпнозу. Я саме збирався повідомити другові про свою присутність, але тієї миті до моєї свідомості раптом дійшло, що на тій луці ми не самі. Мені здалося, що неподалік, одразу за межами поля зору, стоїть у скрадливій позі якась постать, немовби спостерігаючи за нами двома. Я рвучко обернувся — але там нікого не було. А тоді я почув переляканий крик Ембервіля і, розвернувшись, виявив, що він не зводить з мене очей. На його рисах застиг несамовитий вираз жаху та подиву, який, одначе, не зміг цілковито стерти з обличчя мого друга тієї гіпнотичної заглибленості, в яку він поринув.

— Боже мій! — вигукнув він. — Мені привиділося, що ти — це той старий!

Не маю певності щодо того, чи хтось із нас сказав іншому ще бодай щось, однак у мене склалося враження, що між нами запала німа мовчанка. Після свого єдиного здивованого вигуку Ембервіль, схоже, поринув у непроникну, відсторонену задуму, немовби взагалі перестав усвідомлювати мою присутність; немовби, впізнавши мене, одразу ж про мене забув. Я, зі свого боку, відчув якийсь химерний та непереборний примус. Той огидний і моторошний краєвид гнітив мене над усяку міру. Здавалося, що болотиста низовина якимось невловним чином намагається затягнути мене у свої тванисті глибини. Гілляччя хворих вільх манило до себе, моторошно вабили мертві води ставу, над яким, неначе сама Смерть у подобі дерева, височіла кощава верба.

Ба більше, крім лиховісної атмосфери самого краєвиду, я з болем усвідомив, що в Ембервілі відбулася чергова зміна — зміна, що була справжнім відчуженням. Той нещодавній сумовитий настрій, хай чим він був, охопив мого друга з надзвичайною силою: тепер він іще глибше поринув у його хворобливий присмерк і вже не був тією життєрадісною та повнокровною людиною, яку я знав. З ним ніби стався перший напад безумства; сама можливість такого сповнила мене жахом.

Спроквола, неначе сновида, навіть не поглянувши на мене вдруге, він заходився працювати над своєю картиною, і якийсь час я спостерігав за ним, не знаючи, що́ казати чи робити. Раз у раз він надовго зупинявся і застигав, з мрійливою зосередженістю вдивляючись в якусь деталь краєвиду. У мене зародилася химерна думка про дедалі дужчу спорідненість, якісь украй таємничі взаємини між Ембервілем і тією лукою. Здавалося, що те місце якимось невловним чином забрало щось із самої його душі — й залишило натомість якусь часточку себе. Мій друг набрав вигляду людини, утаємниченої в якийсь нечестивий секрет, людини, що стала послідовником якогось нелюдського знання. В раптовому спалаху страхітливої виразності я побачив те місце як справжнього вампіра, а Ембервіля — як його добровільну жертву.

Не можу сказати, як довго я ще залишався там. Зрештою я підійшов до нього і грубо потермосив за плече.

— Ти забагато працюєш, — сказав я. — Дослухайся моєї поради й перепочинь день-два.

Він обернувся до мене з ошелешеним поглядом людини, що загубилася в якомусь наркотичному маренні. Тоді цей вираз поступово змінився на ворожість, на лихий гнів.

— Та йди ти під три чорти! — гаркнув він. — Чи ти не бачиш, що я зайнятий?

Тоді я полишив його, адже не було на те іншої ради за тих обставин. Природа усієї цієї справи була достатньо неймовірна та примарна, щоб змусити мене сумніватися у власному здоровому глузді. Мої враження щодо тієї луки — і щодо Ембервіля — були отруєні якимось підступним жахом, якого я досі ще ніколи не відчував наяву й у притомному стані.

Коло підніжжя порослого жовтими соснами схилу я озирнувся, охоплений якоюсь невідпорною цікавістю, що змусила мене, йдучи геть, кинути назад ще один погляд. Художник не ворушився, він і досі сидів на місці перед тим згубним краєвидом, наче зачарований птах, який дивиться просто у вічі вбивчої змії. Я так і не зрозумів, двоїлося тоді мені в очах чи ні, але тієї миті мені здалося, ніби я розрізнив якусь невиразну, нечестиву ауру, що не могла бути ані світлом, ані туманом. Вона струменіла й коливалася довкруж луки, зберігаючи обриси верби, вільх, рогозу та ставка. Здавалося, немовби вона видовжувалася, тайкома простягаючи до Ембервіля примарні руки. Все те видиво було напрочуд тонким і могло видатися лише зоровою оманою, але побачене змусило мене, тремтячи, чимдуж утікати під прихисток високих добросердих сосен.

Решта того дня і вечір, що настав за нею, були забарвлені тим примарним жахом, який мене охопив на Чепменовій луці. Здається, більшу частину того часу я провів у марних суперечках сам із собою та намаганнях переконати раціональну частину своєї свідомості в тому, що все побачене й відчуте цілковито суперечило здоровому глузду. Я не зміг дійти іншого висновку, крім переконаності в тому, що та клята, невіддільна від самої луки сутність, хай би чим вона була, загрожує душевному здоров’ю Ембервіля. Згубна сутність того місця, незбагненний жах, загадковість і принадність обплели мій мозок, неначе павутина, якої я все ніяк не міг позбутися, хай скільки свідомих зусиль докладав.

Однак я таки ухвалив два рішення: по-перше, мені слід негайно написати листа до Ембервілевої нареченої, міс Евіс Олкотт, і запросити її навідати Баумен, аби скласти товариство художникові на час його гостювання у мене. Її вплив, подумав я, може допомогти протидіяти тому невідомому, що справляло на нього таку згубну дію. Оскільки я знав її доволі добре, моє запрошення на гостини не мало видатися чимось незвичайним. Я вирішив не казати нічого про це Ембервілеві, покладаючи надію на те, що елемент несподіванки має виявитися особливо благотворним.

По-друге, я вирішив, що більше ніколи не ходитиму на ту луку, якщо зможу цього уникнути. А ще мені слід було якось непрямо — адже я знав, як нерозумно було б намагатися відкрито ставати до бою проти одержимості — спробувати відохотити художника від того місця й перевести його увагу на інші теми. З цією метою можна було також влаштовувати прогулянки й вигадувати різні розваги, хоча б і коштом невеликої затримки у моїй роботі.

За такими роздумами й застали мене оповиті димним серпанком осінні сутінки, однак Ембервіль і досі не повернувся. Мене почали діймати непевні та безіменні жахливі передчуття, а я все чекав і чекав на його повернення. Згустилася нічна темрява; вечеря на столі вже охолола. Зрештою, близько дев’ятої години, коли я вже набирався духу, аби вирушити на його пошуки, мій друг поквапливо увійшов до будинку. Він був блідий, розхристаний, задиханий; в його очах застиг настільки зболений погляд, немовби щось нагнало на Ембервіля такого страху, якого той не міг витримати.

Мій друг не перепросив за своє запізнення, не заговорив він і про мій візит до луки в низовині. Вочевидь, він геть забув усю ту пригоду — так само, як забув про свою грубість щодо мене.

— З мене годі! — вигукнув він. — Я більше ніколи знову не повернуся туди — більше ніколи так не ризикуватиму! Поночі те місце ще пекельніше, ніж засвітла. Я не можу розповісти тобі про те, що́ бачив і відчував: я мушу забути про це, якщо лиш тільки зможу. Від тієї луки лине якась еманація — щось таке, що відкрито проявляється за відсутності сонця, але приховане вдень. Воно принаджувало мене до себе, воно спокушало мене залишитися там цього вечора — і мало не заволоділо мною… Боже! Я й не вірив, що подібні речі взагалі можливі — такі, як та мерзенна сполука…

Ембервіль затнувся й не доказав речення до кінця. Його очі розширилися, немовби від спогаду про щось надто жахливе, аби це можна було описати. Тієї миті мені згадалися злостиво-тривожні очі старого Чепмена, якого я часом зустрічав на хуторі. Сам старий мене ніколи особливо не цікавив, оскільки я вважав його пересічним селянином зі схильністю до якихось незрозумілих і неприємних відхилень, але зараз, побачивши той самий погляд в очах чутливого митця, я почав запитувати себе, чи, бува, й Чепмен не був свідомий того химерного зла, що мешкало в його луці. Хтозна, можливо, в якийсь недоступний людському розумінню спосіб старий став його жертвою. Він помер там, і його смерть не видавалася загадковою. Але, можливо, у світлі усього, що випало відчути нам з Ембервілем, чогось у цій справі було набагато більше, ніж будь-хто міг підозрювати.

— Розкажи мені, що́ ти бачив, — наважився попросити я.

Щойно пролунало моє запитання, як між нами немовби впала непроникна й похмура заслона. Він лише сумно похитав головою й нічого не відповів. Той суто людський жах, який, певно, повернув мого друга до нормального стану і на певний час зробив його майже схильним до розмови, тепер Ембервіля покинув. Він знову занурився у тінь, яка була темнішою за страх, і та огорнула його якимось непроникним чужинським покровом. Я відчув, як мене зненацька пройняло морозом, і то радше душу, аніж плоть; мені знову сяйнула дивна думка про дедалі дужчу спорідненість мого друга з тією мерзенною лукою. Здавалося, неначе поруч зі мною в осяяній світлом лампи кімнаті, ховаючись за маскою його людинності, сиділа й чекала якась істота, що була не цілком людиною.

Про подальші дні я дам лише короткий звіт. Було б просто неможливо докладно передати той незмінний, примарний жах, в якому ми жили та рухалися.

Не гаючи часу, я написав листа до міс Олкотт, наполягаючи, аби вона завітала до мене просто зараз, на час Ембервілевого гостювання, а щоб домогтися її згоди, туманно натякнув на свою стурбованість його здоров’ям і на потребу в її допомозі. А тим часом, очікуючи на її відповідь, я намагався відволікти митця, пропонуючи йому помандрувати околицями й навідатися до різних місцин, які могли б зацікавити його мальовничими краєвидами. Ці пропозиції він відхиляв з якоюсь відстороненою небагатослівною різкістю і з радше незворушним і таємничим, аніж умисне грубим, виглядом. Він практично ігнорував саме моє існування і більш ніж ясно давав зрозуміти, що бажає, аби я дав йому спокій. Зрештою, зневірившись, саме це я й вирішив зробити до прибуття міс Олкотт. Щодня мій друг своїм звичаєм так само рано-вранці виходив з дому із фарбами та мольбертом, а назад повертався вже на смерканні або й трохи пізніше. Він не розповідав мені, де був, а я утримувався від розпитів.

По обіді третього дня, відколи я надіслав листа, прибула міс Олкотт. Вона була юна, гнучка, неймовірно жіночна й цілковито віддана Ембервілеві. Насправді, гадаю, дівчина благоговіла перед ним. Я розповів їй, скільки посмів, та попередив про ту хворобливу зміну, що відбулася в її нареченому і яку я пояснив його нервовістю й надмірною працею. Я просто не міг змусити себе згадати Чепменову луку та згубний вплив тієї сили, що в ній чаїлася; ці обставини були надто неймовірними, надто фантасмагоричними, аби запропонувати їх як пояснення сучасній людині. Коли я побачив дещо безпорадні тривогу й бентегу, з якими дівчина слухала мою історію, мені захотілося, щоб вона належала до більш твердого та рішучого ґатунку й була менш покірною Ембервілеві, ніж мені видавалося. Сильніша жінка могла б його врятувати; одначе навіть тоді я засумнівався в тому, що Евіс зможе зробити щось, аби побороти те незриме зло, яке поглинало її нареченого.

Коли він повернувся, важкий серпастий місяць висів у присмерковому небі, неначе ріг, вмочений у кров. Я відчув величезне полегшення, побачивши, що присутність Евіс, вочевидь, справила на мого друга вельми цілющу дію. Щойно побачивши свою наречену, Ембервіль враз вийшов з того дивного потьмарення, що, як я боявся, вже безповоротно ним опанувало, і став майже колишнім, привітним собою. Можливо, це була вдавана зміна, розрахована лише про чуже око, але натоді я не міг цього запідозрити і привітав себе з успішним застосуванням чудодійних ліків. Дівчина, зі свого боку, явно заспокоїлася, хоча я й бачив, як вона злегка скривджено і спантеличено оглядала його, коли той часом ненадовго поринав у похмуру задуму, немовби тимчасово забуваючи про Евіс. Але загалом це було перетворення, яке, з огляду на нещодавню митцеву похмурість і відлюдькуватість, можна було назвати щонайменше магічним. Коли сплив пристойний проміжок часу, я залишив пару наодинці одне з одним і пішов собі.

Наступного ранку, заспавшись, я встав дуже пізно. Евіс із Ембервілем, як я довідався, пішли кудись разом, узявши з собою обід, яким їх забезпечив мій кухар. Вочевидь, художник узяв наречену в одну зі своїх мистецьких виправ, і я вже передбачав, що це неабияк посприяє його одужанню. Чомусь мені ніяк не могло спасти на думку, що він може повести її на Чепменову луку. Легка і згубна тінь усієї тієї справи почала помалу вивільняти мій розум; я тішився з того, що почуття відповідальності, яке донедавна лежало на мені важким тягарем, нині значно полегшало; а ще я вперше за тиждень мав змогу вповні зосередитися на завершенні свого роману.

Ті двоє повернулися вже присмерком, і я відразу побачив, що помилився більше, ніж в одному питанні. Ембервіль знову поринув у свою лиховісну й похмуру мовчанку. Проти його похмурої та височенної постаті й масивних плечей дівчина виглядала зовсім маленькою, покинутою, до болю збентеженою та наляканою. Скидалося на те, що вона зустрілася з чимось таким, що повністю виходило за межі її розуміння — чимось, із чим вона була по-людському безсила впоратись.

Обоє говорили вкрай мало. Вони не сказали мені, де були — але про це не було потреби питати. Ембервілева мовчазність, як завжди, здавалося, була спричинена заглибленістю в якийсь темний настрій чи похмуру замріяність, але при погляді на Евіс у мене склалося враження, що дівчина перебувала під подвійним примусом: немов окрім того, що її зневолював якийсь жах, їй ще й було заборонено говорити про події та пригоди того дня. Я знав, що вони ходили на ту кляту луку; однак я був зовсім не певен, чи сама Евіс усвідомлювала химерну та шкідливу сутність того місця, а чи лише була настрашена тією нездоровою зміною, яка відбулася в її коханому під впливом сили, що жила у луці. У будь-якому разі, здавалось очевидним, що дівчина повністю підкорялася Ембервілеві. Я почав клясти себе за ту дурницю, яку утнув, запросивши її до Баумена — одначе справжня гіркота каяття чекала на мене попереду.

Минув тиждень, упродовж якого художник так само щоранку вирушав у виправи разом зі своєю нареченою, і в Ембервілі весь час відчувалися ті самі незбагненна лиховісна відчуженість і потаємність, а в дівчині — ті самі жах, безпорадність, примус і покірність. Я навіть уявити не міг, як усе це може скінчитися; але, спостерігаючи ту зловісну переміну, що сталася з характером мого друга, боявся, що Ембервіль рухається до якоїсь форми розумової недуги, якщо не до чогось гіршого. Пара рішуче відхиляла мої пропозиції розваг і подорожей мальовничими місцинами, а кілька недолугих спроб розговорити Евіс наштовхнулися на стіну майже ворожої ухильності, яка лише переконала мене в тому, що Ембервіль наказав своїй нареченій зберігати їхні справи в таємниці — і, можливо, в якийсь хитрий спосіб зобразив їй у хибному світлі моє ставлення до нього.

— Ви його не розумієте, — раз у раз повторювала вона. — Він — дуже чутливий.

Уся ця справа була загадкою і зводила мене з розуму, проте мені здавалося, що дівчину прямо чи непрямо, але дедалі сильніше затягує в ті самі примарні тенета, в які вже потрапив художник.

Я припускав, що Ембервіль написав ще кілька картин тієї луки, одначе мені він їх не показував і навіть не згадував про них. Мій власний спогад про те місце з плином часу набув якоїсь дивної яскравості, що була майже галюцинаторною. Неймовірна думка про якусь злостиву, ба навіть вампіричну силу чи особистість, яка живе в тій луці, невіддільна від неї самої, всупереч моїй власній волі стала твердим, хоча й невисловленим переконанням. Те місце переслідувало мене, неначе жахлива, але спокуслива примара. Я відчував якусь хворобливу цікавість, якесь нездорове бажання навідатися туди знову й по змозі розгадати таємницю тієї місцини. Я часто думав про Ембервілеве уявлення щодо Genius Loci, який мешкав у тій луці, та натяки мого друга на якусь людську примару, що дивним чином була пов’язана з тією улоговиною. А ще я запитував себе, що́ випало побачити митцеві того разу, коли він забарився на луці після настання темряви і, гнаний жахом, повернувся до мого дому. Відтоді здавалося, що він не наважиться повторити такий експеримент попри те, що, вочевидь, скорився тій незнаній принадній силі, яка вабила його до луки.

Кінець прийшов несподівано, коли ніщо не передвіщало його настання. Одного пообіддя я поїхав у справах до окружного центру і повернувся додому лише пізно ввечері. Високо над темними, вкритими сосновим лісом пагорбами здіймалася повня. Я очікував знайти Евіс із художником у своїй вітальні, однак їх там не було. Лі Сінь, мій помічник, сказав, що вони повернулися до вечері. А за годину, поки дівчина була у своїй кімнаті, Ембервіль тихцем вийшов з будинку. Кількома хвилинами пізніше, спустившись до вітальні й виявивши його відсутність, Евіс виказала надмірне хвилювання і також пішла з дому, немовби для того, щоб податися на пошуки свого нареченого, не сказавши Лі Сіню, куди йде і коли повернеться. Усе це сталося кілька годин тому; і ніхто з них досі ще не повернувся.

Якесь чорне й зимне передчуття лиха охопило мене під час розповіді Лі Сіня — аж надто вірогідним видавалося припущення, що Ембервіль піддався спокусі вдруге навідатися поночі до тієї нечестивої луки. Либонь, потаємна принадність того місця якимось чином подолала страх, який охопив мого друга під час його першої пригоди, хай що він знайшов там затемна. Евіс добре розуміла, куди він міг податися, і, певно, охоплена страхом за його здоровий глузд — або безпеку — вирушила на його пошуки. Я відчував, як у мені дедалі міцнішало переконання, що їм обом загрожує небезпека — якась огидна істота, котрій неможливо добрати імені, і силі якої вони, можливо, вже піддалися.

Хай якими були мої дотеперішні нерозсудливість і недбалість у цій справі, зараз я не зволікав. Кілька хвилин гонитви на карколомній швидкості крізь густе місяцеве світло — і я дістався порослого соснами краю земельної ділянки, що колись належала Чепменові. Там, як і під час моїх попередніх відвідин, я залишив автівку й помчав навпростець крізь оповитий тінями ліс. Далеко знизу, з тієї улоговини, до якої я саме спускався, долинув один-єдиний, пронизливий від жаху крик — і різко урвався. Я був певен, що той крик зірвався з уст Евіс, але більше його не чув.

Відчайдушно кинувшись уперед, я зрештою вибіг на луку в низовині. Ані Евіс, ані Ембервіля ніде не було видно, і після поквапного огляду мені видалося, що усе те місце сповнене якихось випарів, що таємничо клубочаться й рухаються навколо, дозволяючи лише почасти бачити мертву вербу і решту рослинності. Я побіг до вкритого баговинням ставка і, наблизившись до нього, застиг на місці, скутий раптовим подвійним жахом.

Евіс із Ембервілем плавали разом у неглибокому ставку, їхні тіла були напівприховані густим покровом водоростей. Дівчина була міцно охоплена художниковими руками, немовби він проти її волі потягнув наречену за собою, назустріч мерзенній смерті. Обличчя Евіс вкривало бридке зеленаве баговиння, а лиця Ембервіля за плечем дівчини я бачити не міг. Скидалося на те, що між ними точилася боротьба, одначе зараз обоє були спокійні й, розпростершись навзнак, віддалися своїй загибелі.

Та не саме це видовище пройняло мене тремом і змусило в нестямі тікати з тієї луки, навіть не спробувавши витягти зі ставу тіла потопельників. Справжній жах полягав у тому, що́ я спершу з невеликої відстані прийняв за кільця туману, які повільно рухалися, здіймаючись над водою. То були не випари, ані будь-що інше з того, що могло існувати у знаному нам світі, — то була згубна, світна, мертвотно-бліда еманація, що повністю огортала весь краєвид переді мною, неначе продовження його власних обрисів, яке невпинно й хижо коливалося в повітрі, якась фантомна проєкція блідої, схожої на смерть верби, вмирущих вільх, рогозу та ставка з його самозгубними жертвами. Крізь неї, неначе крізь пелену, було видно довколишній краєвид; але здавалося, що місцями вона з якимось нечестивим, жаским пожвавленням поступово згущується й щільнішає. Я побачив, як із тих згустків, немовби вивергнуті довколишнім мрячним серпанком, зринули три людські обличчя, що складалися з тієї самої туманоподібної матерії, яка не була ані імлою, ані плазмою. Одне з тих облич немовби відділялося від стовбура примарної верби; друге і третє здіймалися, кружляючи, просто з шумовиння фантомного ставка, а їхні тіла безформними масами тяглися слідом між напівпрозорим гіллям. То були обличчя старого Чепмена, Френсіса Ембервіля та Евіс Олкотт.

З-поза цієї моторошної, схожої на примару проєкції злостиво прозирав справжній краєвид, який мав такий само пекельний і вампіричний вигляд, що й за дня, але зараз здавалося, що це місце вже не було нерухомим — воно шумувало якимось згубним потаємним життям, тяглося до мене вкритими баговинням водами, кощавими пальцями дерев і примарними обличчями, які воно виригнуло зі своєї смертельної пастки.

Тієї миті навіть жах застиг всередині мене. Я просто стояв там і спостерігав, а тим часом та бліда нечестива мряка дедалі вище здіймалася над лукою. Внаслідок подальших коливань загуслої маси ті три людські обличчя почали наближатися одне до одного. Повільно, невимовно вони злилися воєдино, стаючи андрогінним обличчям, ані юним, ані старим, яке, зрештою, розтануло в дедалі довшому фантомному гіллі верби — у руках тієї Смерті в подобі дерева, що простягалися вперед, щоб ухопити й мене. Тоді, не в змозі більше витримати того видовища, я кинувся навтьоки…

Залишилось оповісти зовсім небагато, адже ніщо з того, що я можу додати до цієї розповіді, анітрохи не зменшить її мерзенної таїни. Та лука — чи істота, що живе в тій луці, — вже забрала трьох жертв… і часом я запитую себе, чи не забере вона ще й четвертої. Схоже, лише я один з-поміж живих зумів розгадати таємницю Чепменової смерті, а також смерті Евіса та Ембервіля, і, вочевидь, ніхто, крім мене, не відчував присутності того згубного духа луки. Я не повертався туди від того самого ранку, коли тіла художника та його нареченої витягли із ставка… не зміг я й набратися рішучості знищити чи в якийсь інший спосіб позбутися чотирьох картин олією і двох акварельних малюнків того місця, які створив Ембервіль. Можливо… попри все, що мене стримує… я навідаюсь туди знову343.

Кларкові Ештонові Сміту, ексвайрові,

на знак шани до його фантастичних оповідань,

віршів, картин і скульптур

Г. Ф. Лавкрафт

Від давнини зчорніла вежа на хмари тьмянім тлі;

Довкола обступає непрохідний ліс її підніжжя.

Лиш тінь і тиша, мох і цвіль оповивають сірі ті,

Повалені віками брили кромлехів колишніх.

Ні кроків звук, ані пташині співи не тривожать сну

У володіннях, де одвічна ніч гніздиться,

Хоч зчаста помах крил стряса повітря густину,

Коли у вежі тій бліде світельце загориться.

Бо ж там живе осібно той, творінням рук чиїх

Є дивні ідоли, що дрожем світ проймають;

І руни різьблені чиї повідали в тонах жаских

Про зоряних безоднь істот, що потойбіч чигають.

Темний владика Аверойну — видні з вікон його дому

Ті чорториї снів, куди вдивлятись до снаги йому одному!

/11 грудня 1936 року/

To Clark Ashton Smith, Esq., upon His Phantastick Tales,

Verses, Pictures, and Sculptures

By H. P. Lovecraft

A time-black tower against dim banks of cloud;

Around its base the pathless, pressing wood.

Shadow and silence, moss and mould, enshroud

Grey, age-fell’d slabs that once as cromlechs stood.

No fall of foot, no song of bird awakes

The lethal aisles of sempiternal night,

Tho’ oft with stir of wings the dense air shakes,

As in the tower there glows a pallid light.

For here, apart, dwells one whose hands have wrought

Strange eidola that chill the world with fear;

Whose graven runes in tones of dread have taught

What things beyond the star-gulfs lurk and leer.

Dark Lord of Averoigne—whose windows stare

On pits of dream no other gaze could bear!

[1] Школа граматики (англ. grammary school) — різновид початкової школи, в якій діти зазвичай навчалися від 5 до 9 років.

[2]Авґуст Вільям Дерлет (1909–1971) — американський письменник-фантаст, друг Г. Ф. Лавкрафта і палкий шанувальник його творчості.

[3]Фріц Ройтер Лайбер-молодший (1910–1992) — американський письменник-фантаст. За заслуги перед жанром Лайбера названо п’ятим Ґрос-мейстром фантастики (1981).

[4]Sui generis (лат.) — «своєрідний», «єдиний у своєму роді».

[5]Евфуїзм (грец. euphyes — «високий», «обдарований») — пишномовний літературний стиль, переобтяжений риторичними фігурами і тропами.

[6]Кетрін Люсіль Мур (1911–1987) — американська письменниця у жанрі наукової фантастики та фентезі. В 1930-х роках активно публікувала в часописі Weird Tales свої твори, деякі з яких дістали схвальні відгуки Г. Ф. Лав-крафта. У 1980-х роках за свою творчість була номінована на звання Ґрос-мейстера серед письменників-фантастів Америки і могла стати першою жінкою, що удостоїлася цього титулу, проте натоді вона вже страждала на хворобу Альцгеймера, і на прохання чоловіка Кетрін, Томаса Реджі, її кандидатуру було знято.

[7]Гарлан Еллісон (1934–2018) — американський письменник-фантаст, один з найбільш плідних авторів короткої фантастичної прози. За заслуги перед жанром удостоївся титулу Ґросмейстера фантастики (2006).

[8]Гіперборея — у давньогрецькій міфології — легендарна країна, де жив благословенний народ гіпербореїв. За найпоширенішою версією, Гіперборея була розташована на острові (або материку) в Північному Льодовито-му океані), який згодом затонув (тут і далі — примітки перекладача).

[9]Дерево та його назва є вигадкою Кларка Ештона Сміта.

[10]Велень (фр. Vélin — «теляча шкіра») — високоякісний матеріал для письма, виготовлений зі шкір ссавців. Для велені зазвичай використовували нерозшаровану шкіру телят, і готовий матеріал був тонший за звичайний пергамент.

[11]Лемурія — міфічний затонулий континент в Індійському океані. Назва пов’язана з приматами лемурами, які живуть на острові Мадагаскар, однак не зустрічаються в Африці — це породило низку гіпотез щодо існування континенту між Індією та Мадагаскаром.

[12]Ямс — багаторічна витка трав’яниста рослина з їстівними, багатими на крохмаль бульбами, які сягають до 2,5 метрів у довжину і можуть важити до 70 кг. Вирощується переважно в тропіках і субтропіках.

[13]У творах Кларка Ештона Сміта — грошова одиниця Гіпербореї, дрібна монета.

[14]Електрум — мінерал із класу самородних металів, інтерметалічна сполука золота й срібла.

[15]Підповня — друга фаза, друга чверть у положенні Місяця при спостереженні з Землі. Передує повні — фазі повного Місяця.

[16]Портик (від лат. porticus — «крита галерея») — галерея з відкритою колонадою на поздовжньому боці будівлі; вхід, прикрашений відкритою колонадою, арками, завершується фронтоном або аттиком.

[17]Фут (англ. foot) — британська та американська міра довжини. 1 фут дорівнює 30,48 см.

[18]В оригіналі — «The Weird of Avoosl Wuthoqquan». У назві автор вживає слово weird не як прикметник, що означає «химерний», «дивний», а як архаїчний іменник, який вживається у значеннях «пророцтво», «на-пророчена доля», «провіщена доля», «рокована доля». Цей іменник походить від давньоанглійського слова wyrd та скандинавського werde, яке вживалося в значеннях «доля», «призначення». Таке тяжіння до архаїзмів загалом притаманне Смітові й зумовлене бажанням автора створити досконалий образ стародавніх світів, про які йде мова в його творах.

[19]Сімілор (від лат. Similus — «подібний», «схожий» та фр. or — «золото») — сплав міді та цинку, що за властивостями подібний на мосяж, а зовні схожий на золото.

[20]Берил — мінерал класу силікатів, найпоширеніший мінерал берилію. Назва походить від грецької, що означає «коштовний синьо-зелений камінь кольору морської води».

[21]У творах Кларка Ештона Сміта — грошова одиниця Гіпербореї.

[22]Му Тулан (англ. Mhu Thulan) — у творах Кларка Ештона Сміта — регіон на північному заході Гіпербореї. Назва, найімовірніше, містить алюзії на Му — легендарний зниклий континент і Туле — легендарний острів на півночі Європи, який вперше описав давньогрецький мореплавець, купець, астроном, математик і географ Пітеас у своїй праці «Про океан»; острів згадувався у «Географії» Страбона, а також у звітах численних мореплавців, які перетинали Північну Атлантику. В класичній середньовічній літературі вислів «найвіддаленіший Туле» (лат. ultima Thule), вживався на позначення будь-якого далекого місця, а в епоху пізнього Середньовіччя асоціювався з Ісландією або Ґренландією.

[23]Турмалін (від сингальського слова tōramalli — «той, що притягує попіл») — мінерал кристалічної будови, різновиди якого мають різний колір (чорний, бурий, рожевий, зелений тощо), а його гарні ґатунки, що є напівкоштовними каменями, використовуються в ювелірній справі.

[24]Чо Вулпаномі (англ. Tscho Vulpanomi) — у творах Кларка Ештона Сміта — регіон на півдні Гіпербореї.

[25]Сердолік — напівкоштовний камінь червоного або помаранчевого кольору, різновид халцедону. Саме за свій червоний колір цей камінь дістав свою давньо-українську назву — «кривавець».

[26]Шатоянти (від фр. oeil de chat — «котяче око») — переливчасті коштовні камені золотавого або червоно-брунастого кольору з так званим «ефектом котячого ока».

[27]Назва мінералу, імовірно, вигадана Кларком Ештоном Смітом.

[28]Яшма — кремениста осадова гірська порода, яка складається з дрібних зерен кварцу, широко використовується як декоративний камінь і найчастіше буває червоного, жовтого, брунатного, зеленого та сірого кольорів.

[29]Дерево та його назва, імовірно, є вигадкою Кларка Ештона Сміта.

[30]Хризоліти — загальна назва золотисто-жовтих або зелених прозорих коштовних каменів.

[31]У своєму нотатнику, «Чорній книзі», Кларк Ештон Сміт подає таке визначення слова ґеш — кельтське табу, припис або заборона, що накладалася на певну особу зі словами «Я накладаю на тебе важкий ґеш, аби ти зробив те і те».

[32]Магістрат (від лат. magister — «наставник», «вчитель») — високопосадовець, представник органів влади у певному місті або місцевості.

[33]Катоблеп (з давньогрецької — «той, що дивиться вниз») — леґендарна істота з Ефіопії, перші описи якої зустрічаються у Плінія Старшого, а потім у Клавдія Еліану. Погляд катоблепа або дихання може перетворити людей на камінь або вбити їх.

[34]Білгук, біл або біл-ґвізарма (англ. bill, bill hook, bill-guisarme) — холодна держакова зброя, уживана піхотинцями середньовічної Європи. Споріднена з алебардою, глефою, совнею та ґвізармою.

[35]Сулиця або дротик — метальна зброя, полегшений та зумисне збалансований для метання спис. Сулиці з прадавніх часів використовувались як бойова та мисливська зброя. Зазвичай довжина сулиць становила близько 1–1,5 м.

[36]Котурни (лат. сothurni; англ. сothurns, buskins) — різновид взуття, високі закриті черевики часів Античності, які лишалися в ужитку ще якийсь час у ранньому Середньовіччі в театральному мистецтві.

[37]Баклер або кулачний щит (англ. buckler, походить від фр. bouclier — «щит»; нім. Faustschild) — маленький щит для фехтування, що був у вжитку в Європі у XIII–XVII ст. Зазвичай мав круглу форму, виготовлявся з металу та використовувався для відбивання ударів ворога в ближньому бою. Розміри такого щита не перевищували 40 см у діаметрі.

[38]Перев’яз — перекинутий через плече ремінь, який є деталлю вбрання та використовувався для носіння зброї.

[39]Обсидіан — склоподібна гірська порода чорного, темно-сірого та брунатного кольору, різновид вулканічного скла.

[40]Каверна — в геології — порожнина в гірських породах, яка виникає здебільшого внаслідок вилуговування водою розчинних частинок (карст) або застигання лави, насиченої газовими компонентами.

[41]Фумарола (від італ. Fumare — «диміти») — невеликий отвір або тріщина в кратері вулкана або лавового потоку, що застигає і покривається кіркою, місце виділення газо- та пароподібних продуктів.

[42]Дольмен — доісторична споруда у вигляді двох або більше величезних кам’яних брил, поставлених вертикально та перекритих зверху кам’яною плитою.

[43]Доломіт — породотвірний мінерал із класу карбонатів у вигляді білих, жовтуватих, сірих кристалів, а також осадова гірська порода, що складається з цього мінералу з домішкою кальциту.

[44]1 миля дорівнює 1,609 км.

[45]Археоптерикс — найдавніший відомий рід вимерлих птахів. Жив у юрському періоді в тропічному кліматі, розміром приблизно дорівнював сучасній вороні, а формою тіла, будовою кінцівок і наявністю оперення був подібний до сучасних птахів.

[46]Еон (від давньогрецької — «вік») — відтинок геологічної історії Землі, який об’єднує кілька ер. У геології термін еон означає період, який охоплює мільярд років. У переносному значенні еон — це будь-який незвизначено довгий період.

[47]Фамільяр — у середньовічних європейських віруваннях — дух або надприродна істота, яка допомагає відьмам, магам і тим, хто практикує магію. Вони з’являються в багатьох іпостасях, часто, як тварина, або час від часу, як людина чи людиноподібна істота. Один з найпоширеніших образів фамільяра — чорний кіт.

[48]Великі Древні або Великі Стародавні (англ. The Great Old Ones) — у міфах Ктулху — пантеон прадавніх божеств, який вигадав Г. Ф. Лавкрафт і значно доповнили його послідовники. Сам Лавкрафт придумав сімох Великих Древніх: Азатота, Ктулху, Ґатанотоа, Шуб-Ніґґурат, Йоґ-Сотота, Н’ярлатотепа та Йіґа. Послідовники розширили цей пантеон, і нині він включає понад сотню божеств.

[49]Анелас (англ. anlace, anelace) — середньовічний двосічний кинджал або короткий меч, який відрізняється значною шириною клинка в кореневій частині. Клинок анеласа сягає завдовжки 35 см і різко звужується до вістря, за що ця зброя дістала альтернативну назву — волячий язик.

[50]Систр (лат. sistrum — «те, чим струшують») — давньоєгипетський ударний музичний інструмент, храмове брязкальце. Навершя систра зазвичай прикрашали зображенням кішки з людським обличчям, а на руків’ї зображали Хатхор і богиню-кішку Бастет. Систр використовувався в релігійних процесіях та інших церемоніалах, приурочених до культу Ісіди.

[51]Аламбік (фр. alambic від араб. al-ambiq) — мідний перегінний куб особливої конструкції, призначений для дистиляції. Прийшов до Європи з Єгипту, де з його допомогою переганяли різноманітні цілющі та косметичні олії. Широко використовувався в алхімії, згодом — для дистиляції спирту.

[52]Архетип (від давньогрецької — «прообраз», «початкове зображення», «давній слід») — праформа, прототип, первинна форма, первинний образ, оригінал якогось предмета, явища, ідеї або поняття.

[53]Плауни або плауновидні (лат. Lycopodiopsida, англ. lycopods, clubmosses, firmosses, quillworts) — клас плауноподібних рослин, найстаріший сучасний відділ судинних рослин, який виділився близько 420 мільйонів років тому.

[54]Алозавр — рід двоногих хижих динозаврів, що належав до підряду теропод (звіроногих) ряду ящеротазових.

[55]Птеродактиль — рід хижих птерозаврів, які харчувалися переважно рибою та дрібними тваринами.