Зібрання творів

Отже, по обіді того самого дня Теофіль, я та шестеро інших братів, яких обрали за їхню сміливість, вирушили з абатства та обшукали могутній ліс на кілька миль довкола. Зі здійнятими розп’яттями та світлом смолоскипів заходили ми до темних печер, та не знайшли жодного звіра, лютішого за вовка чи борсука.

Також обшукали ми підземелля зруйнованого замку Фоссфламм, де, як подейкують, мешкають вампіри. Однак ніде не знайшли ми ані сліду того чорного чудовиська, ані натяку на його лігвище.

Відтоді проминуло середліття, впродовж якого щоночі попід вогнистим плином комети потвора тая коїла свої діяння. Звірям, чоловікам, дітям і жінкам заподіювало смерть теє страховисько. І хоча здавалося, ніби вчащає почвара переважно до околиць абатства, та забрідала вона аж ген до берегів річки Ісуаль і до міських брам Ла-Френе165 та Зіма. І дехто бачив чудовисько поночі — чорну та гнучку скверну, оповиту мінливим присмерком, — одначе ніхто й ніколи ще не уздрів його засвітла.

Тричі бачили теє страхіття й у лісах за абатством, а якось при світлі місяця один з братів, виглядаючи з вікна, мигцем побачив у городі абатства в’юнкого звіра, що безгучно й плавко простував поміж грядками з горохом та ріпою, прямуючи у бік лісу. І всі погоджувалися в тому, що істота ся тиха, не видає ані звуку, а рухається швидше за звивисту гадюку.

Події сі вельми гнітили нашого абата. Не полишав він келії своєї, де дні днював у невпинній молитві та бдінні, й не виходив більше, за своїм звичаєм, до спільної трапези та бесід із гостями абатства. Він набував вигляду блідого та змарнілого, немов у вмирущого святого, наче якісь дивнії недуги пожирали його невигойною пропасницею, і так ревно умертвляв він плоть свою, що вже аж похитувався від знесилля.

А ми, що живемо у страсі Божому та відчуваємо відразу до діянь Сатани, можемо лише молитися, аби недовідомий бич той здійнявся ген понад землею і відлетів від нас разом із тою кометою.

[ЗАУВАГА. Невдовзі після запису наведеного вище свідчення брата Жерома знайшли мертвим у його келії. Тіло його було у такому самому стані й вчинили з ним те саме, що й з іншими жертвами Звіра].

II. Лист Теофіля до сестри Терези

…Тобі, моя сестро в Бозі, яко же й сестро по крові, звіряюсь я в тривогах своїх, аби ти (коли се ще можливо) їх потамувала. Знову пишу я тобі про тую страхітливую істоту, яка завелася поблизу Периґона, адже істота она вкотре завдала удару — сього разу просто у стінах абатства. Пробралася вона всередину у темряві, не видаючи ані звуку та в жоден інший спосіб себе не проявляючи, окрім як отим своїм флеґетонським сяйвом, що оповиває її тіло та кінцівки.

Уже розповідав я тобі про смерть брата Жерома, якого було вбито уночі в його келії, коли він саме переписував один александрійський166 манускрипт. Нині те диявольське поріддя стало навіть зухвалішим, адже минулої ночі проникло воно у дорміторій, де спали браття, — вдягнені у ряси та підперезані, — аби бути напоготові та в разі потреби негайно підвестися. І, не розбудивши решти ченців, на яких він, либонь, наклав якісь летейські167 чари, забрав той Звір брата Авґустина, котрий спочивав на своєму солом’янику та лежав скраю. І про лютеє діяння те не довідався ніхто — аж до самого світання, коли чернець, який спав найближче з усіх до Авґустина, пробудився та побачив його тіло, що лежало долілиць, а ряса на спині та плоть під нею перетворилися на криваве шмаття.

Сього разу Звіра не уздрів ніхто, одначе зазвичай, і то доволі часто, його бачили неподалік абатства. Підступність і зухвалість його є такими, що годі й повірити, хіба лиш припустити, що істота, наділена сими рисами, — то сам архидиявол.

Й не відаю я, коли настане край сьому жахіттю, оскільки ані молебствування й промовляння екзорцизмів, ані окроплення усіх дверей та вікон святою водою не змогли перешкодити вторгненню Звіра; а Отець і Син, і усі святі глухі до молитов наших.

Не маю я потреби оповідати тобі ані про жах, що наліг на весь Аверойн через сю істоту, ані про горе та кривду, яких вона заподіяла поза межами абатства, оскіль звістки про усе те однаково до тебе дійдуть. Але тут, у Периґоні, коїться багато такого, чому я не хотів би надавати прилюдного розголосу, аби не постраждала добра слава абатства. Вбачаю я приниження, зневагу та опоганення святості нашої у тому, що мерзенний диявол може безперешкодно входити до обителі нашої, коли йому лиш заманеться. Дивнії поголоски ходять поміж братії, нібито сам Сатана повстав, аби переслідувати нас.

Дехто бачив Звіра навіть у каплиці, де той лишив по собі невимовно блюзнірський знак присутності своєї. Марні супроти нього засуви та замки, і марно здіймати розп’яття, щоб його прогнати. Він приходить і йде геть, коли cам того забажає, а ті, кому трапляється його уздріти, притьмом тікають, пройняті нестримним жахом.

Ніхто не відає, де са́ме Звір нападе знову, а поміж братів є й такі, що вважають, ніби він чигає на мене, обраного абата Периґонського, адже багато хто бачив, як Звір плавкою ходою ступає коридором повз двері моєї келії. А брат Костянтин, келар168, який нещодавно повернувся був поночі після відвідин Війона, присягається, що бачив у місяцевім світлі, як звір той дерся стіною нагору, до вікна моєї келії, яке виходить на могутній ліс. І, побачивши Костянтина, тая істота зіскочила на землю, мов яка велетенська мавпа, та щезла межи дерев.

Скидається на те, що всі, опріч мене, вже уздріли були сеє чудовисько. А зараз, сестро моя, мушу я звіритися тобі у дивовижі, що над усе інше свідчить про силу впливу, яку має Пекло у справі сій, та про ширяння крил Асмодеєвих понад Периґоном.

Щоночі від появи комети, а з нею і Звіра, рано йшов я до своєї келії, збираючись перебути години нічні у молитві та чуванні, як робив то зазвичай. Проте щоночі, щойно схилю коліна перед Христом на срібному розп’ятті, опосідає мене заціпеніння, і забуття занурює чуття мої у сон, міцний, як після маківок, і лежу я на холодній долівці без сновидінь аж до самого світання.

Не відаю нічого про те, що коїться в абатстві на ту пору. Звір міг би заподіяти смерть усім братам, у свій незмінний спосіб розтрощити та висмоктати їхні хребти, а я про те й не відав би.

Волосяницю одягав я і колючки та реп’яхи розкидав долівкою, щоб пробудили вони мене від того лихого й незборимого сну, подібного до дії якогось східного зілля. Проте колючки та реп’яхи правлять мені за ложе райського затишку, й не відчуваю я їх аж до світанку.

Й неясні та бентежні чуття мої, коли прокидаюсь я, й глибока млість поневолює кінцівки мої. І день у день смертельна слабкість охоплює мене, і слабкість тую приписують святим цілонічним бдінням у молитві та аскезі.

Певно, став я жертвою чарів і лиховіснеє закляття поневолює мене, тимчасом як бестія блукає на волі та коїть свої пекельнії діяння.

У незбагненній мудрості своїй небо карає мене за гріх, не знаний мною, і віддало мене сповна у сю неволю та вкинуло мене до боліт стигійського169 відчаю.

А надто переслідує мене моторошна думка, що Звір щоночі зіходить додолу з червоної комети, яка пропливає над Аверойном, наче вогненний віз, а вдень повертається на комету, наївшись вдосталь того харчу, якого шукав. І лише коли комета згасне, страхіття те полишить чинити напади на наш край та не рискатиме більше Периґоном, але не відаю я, чи думка ся є божевіллям, а чи шепотом, що долинає з Пекла.

Молися ж, Терезо, за мене, зачарованого й зневіреного, оскільки Бог мене полишив і спіткало мене ярмо пекельне; нічого не можу я вдіяти, щоб захистити абатство від лиха сього. А я й собі молитиму Бога, аби сеє зло ані не торкнулося, ані навіть не наблизилося до тебе під тихими склепіннями зімського жіночого монастиря…

III. Розповідь Люка ле Шадроньє170

Старі літа, неначе міль у побляклих гобеленах, дочасно роз’їдять мої спогади, як роз’їдають вони спогади усіх людей. Затим і пишу я cей звіт про правдиве походження та вбивство створіння, знаного як Аверойнський звір. І коли завершу я писання своє, звіт cей буде запечатано у латунну скриньку, а скриньку ту помістять у потаємному покої мого дому в Зімі, аби ніхто не довідався страхітливої істини, перш ніж спливуть роки й десятиріччя.

Воістину, не годилося б оприлюднювати такі лихі дива, допоки бодай котрийсь із тих, хто брав участь в тих подіях, ще досі залишається по сей бік Чистилища, а поки що правда відома лише мені та ще кільком особам, котрі заприсяглися зберігати її в таємниці.

Однак спустошення, що чинив Звір, відомі усім, і вже перетворилися на казки, якими лякають дітей. Кажуть, що влітку року Божого 1369-го Звір ніч у ніч убив п’ятдесятьох людей, у кожнім разі пожерши кістковий мозок з їхніх хребтів. Рискав той Звір здебільшого довкола абатства в Периґоні, а ще коло Зіма, Сен-Зенобі та Ла-Френе.

Де народився той Звір і де його лігвище — се загадки, ніхто не міг розв’язати; і церква, яко і держава, були безсилі вгамувати чинені ним плюндрування, тож неймовірний жах опосів сей край, і люди блукали, неначе накриті тінню смерті.

Зважаючи на те, що сам я дотичний до окультних речей та маю справи з духами темряви, Звір від самого початку став предметом мого занепокоєння. Знав я, що не був він ані створінням земним, ані породженням якогось земного пекла, але прийшов із потойбіччя разом із полум’яною кометою. Проте спочатку міг я довідатись про його характер, властивості та походження анітрохи не більше, аніж будь-хто інший.

Намарно шукав я відповідей у зірках, даремно звертався до геомантії, та й фамільяри, яких я розпитував, відверто визнали, що нічого не відають; лишень сказали, що Звір той — цілком несьогосвітній і незбагненний для земних дияволів.

І згадав я тоді про перстень Ейбона, який успадкував від прабатьків своїх, які також були чаклунами. Казали, наче перстень сей походить із прадавньої Гіпербореї. Відлито його із золота червонішого, аніж те, яке породжувала земля у пізніші цикли свої, й оздоблено великим пурпуровим самоцвітом, який був похмурий і неначе жеврів ізсередини, й подібного до нього нині годі й шукати. А в самоцвіті тому був ув’язнений прадавній демон — дух зі світів та епох, що існували до появи людей; і міг той демон відповідати чаклунам, які його розпитують.

Отже, видобув я зі скриньки, яку нечасто відчиняв, перстень Ейбона та здійснив приготування, необхідні для випитування демона. І коли перевернув я пурпуровий камінь і потримав його над невеличкою жаровнею, наповненою вугіллям, що гаряче палало, відповів мені демон, і звучав його голос, неначе тріскотливий спів вогню.

Він оповів мені про походження Звіра, що належав до раси зоряних демонів, які не відвідували Землі відтоді, як Атлантида занурилася на дно океану. Оповів він мені й про властивості Звіра, який у притаманному йому вигляді є безтілесним і невидимим для людей, а проявляти себе може лише у вкрай мерзенний спосіб.

Ба більше, повідав мені демон, яким чином можна вигнати Звіра, якщо заскочити його тоді, коли перебуватиме той у тілесній подобі. І навіть для мене, дослідника темряви і зла, стали ті одкровення джерелом подиву та жаху.

Розмірковуючи над сими темними справами, дожидав я посеред своїх книг, жаровень та аламбіків, аж поки зірки провістили мені, що в слушний час стане потреба у моєму втручанні.

Наприкінці серпня, коли велика комета стала поволі хилитися до небокраю, прикра смерть спіткала сестру Терезу, яку Звір убив у її келії в бенедиктинському жіночому монастирі міста Зім.

Сього разу пізні мандрівці, котрих темрява застала в дорозі, ясно бачили, як у світлі місяця Звір збігав донизу стіною жіночого монастиря, спускаючись од вікна, а інші стрічали його на тінистих вулицях або ж спостерігали, як той дряпався на фортечні вали, що оточують місто; як збігав він суцільним прямовисним муруванням, мов якийсь страхітливий жук чи павук, утікаючи із Зіма, щоб повернутися до свого потаємного лігвища.

Невдовзі по смерті сестри Терези до мене завітав міський маршал171 у супроводі священника з осідку єпископа Зімського, щоб поговорити зі мною осібно. І сі двоє, нехай і з відчутним ваганням, благали моєї поради та допомоги у поверженні Звіра.

— Ви, месіре ле Шадроньє, — мовили вони, — зажили слави яко знавець таємних мистецтв і чаклунства, ви відаєте такі чари, що викликають і проганяють лихих демонів та інших духів. Тож, може статися, що у справі з сим дияволом ви будете вдатні там, де інші зазнали невдачі.

— Не по добрій волі залучаємо ми вас до участі в сій справі, бо не годиться церкві та законові ставати до спілки з чаклунством, одначе потреба є нагальною, бо ж інакше демон може зібрати ще більше жертв. Натомість за вашу допомогу ми обіцяємо щедро винагородити вас золотом та ручаємося, що надамо вам довічну недоторканність від будь-яких переслідувань з боку інквізиції та суду, до яких в іншому разі можуть спричинитися ваші діяння. Єпископ Зімський та архиєпископ Війонський втаємничені у сюю пропонову, і вона мусить залишатися таємницею.

— Я не прошу винагороди, — відказав я, — коли буде в моїй владі позбавити Аверойн від сього бича. Одначе ви поставили переді мною складне завдання, тож я мушу підготуватися, перш ніж узятися до справи, і в справі тій потребуватиму певної допомоги.

— Будь-яка допомога, яку ми лише зможемо надати, буде до ваших послуг, — мовили вони. — Якщо буде потрібно, вас супроводжуватимуть ратники, усі двері відчинятимуться на вашу вимогу. Ми порадилися з Теофілем, абатом Периґонським, братом нещодавно вбитої сестри Терези. Він геть розчавлений горем, але щонайпалкіше прагне, щоб того диявола було повержено, і прийме вас ув абатстві. Скидається на те, що страхіття зосередилося саме в околицях абатства, і вже заподіяло смерть двом ченцям. Подейкують також, ніби Звір переслідує самого абата. Тож ви, можливо, зволите відвідати Периґон.

Поміркував я трохи та й мовив:

— Наразі рушайте, але за годину до смеркання пришліть до мене двох ратників верхи на конях, і ще одного коня для мене; і хай чоловіків тих оберуть за їхню звитягу та обачність, адже сієї-таки ночі відвідаю я Периґон.

І ось, коли священник із маршалом пішли, присвятив я кілька годин приготуванням до подорожі. Над усе було важливо змішати рідкісний порошок, який порадив мені демон у пурпуровому самоцвіті, адже, лише пожбуривши сей порошок, можна дочасно прогнати Звіра геть. Складники порошку були названі у Книзі Ейбона, яку власноруч написав гіперборейський чарівник, котрий в ті дні мав справу з позаземними духами, подібними до демона з комети; і чорнокнижник той також свого часу був власником сього персня.

Наготувавши порошок, я помістив його у торбинку з гадючої шкіри, і невдовзі по тому, як завершив я свої приготування, до мого дому, як і було домовлено, прибули два ратники.

То були міцні й випробувані вояки в обладунках, озброєні списами та мечами. Сів я верхи на молоду та норовисту кобилицю, і ми виїхали із Зіма та вирушили у бік Периґона, обравши шлях навпростець, яким рідко хто користався, і який простягався на багато миль крізь ліс, де водяться вовкулаки.

Мої супутники були мовчазні, озивалися, лише коротко відповідаючи на якісь запитання, і се неабияк тішило мене, адже знав я, що вони розсудливо зберігатимуть таємницю стосовно того, що́ може трапитися до світанку. Хутко їхали ми, а тим часом сонце поринуло у червінь, яка, неначе кров, розлилася між високих дерев; і темрява від гілки до гілки плела свої тенета, що дедалі щільнішали й оточували нас, наче нерозв’язне плетиво смерті та зла. Ми заглиблювалися у моторошні ліси, і навіть мене, майстра чаклунства, проймав легкий трем від знання того, що сáме блукало в сій пітьмі.

Одначе ніщо не сповільнило й не потривожило нас, і приїхали ми до абатства, коли місяць уже високо підбився вгору, а всі ченці, опріч старого воротаря, пішли до дорміторію. Воротар уже отримав повідомлення про наш приїзд і мав впустити нас до абатства, одначе се не входило у мій задум. Сказавши, що маю підстави вважати, що сеї ночі Звір знову проникне до абатства, пояснив я воротареві свій намір — зачекати поза стінами абатства, щоб заступити Звірові шлях, — і попрохав його лиш, аби він обійшов разом із нами будівлю ззовні та показав нам, де чиї покої. Так він і зробив, й під час обходу вказав на високе вікно на другому поверсі як на вікно покоїв абата Теофіля. Вікно виходило до лісу, й відзначив я абатову необачність, адже той залишив теє вікно відчиненим. Була то, пояснив нам воротар, абатова незмінна звичка. За вікном ми розгледіли мерехтіння світоча, немов абат і досі дотримувася нічного чування.

Ми припоручили наших коней на воротареву турботу. Після того, як він провів нас круг абатства та пішов, ми повернулися на місце під Теофілевим вікном і почали нашу довгу мовчазну варту.

Місяць, блідий і запалий, немов обличчя мерця, здіймався дедалі вище, пропливаючи понад похмурими дубами й соснами та проливаючи своє примарне срібло на сірий камінь стін. На заході, між тьмавими зодіакальними сузір’ями, палахкотіла комета і, схиляючись до небокраю, закривала собою здійняте догори жало Скорпіона.

Годину по годині чекали ми у дедалі коротшій тіні високої сосни, де ніхто з абатства не зміг би нас побачити. Коли місяць майнув над нами, спадаючи до заходу, тінь почала видовжуватися у бік стіни. Усе було смертельно безгомінне, й не бачили ми жодного поруху, окрім повільних змін тіней і світла. На півдорозі між північчю та світанком у Теофілевій келії згас світоч, немовби догорівши до краю, й звідтоді абатові покої залишалися темними.

Не ставлячи запитань і тримаючи списи напоготові, двоє ратників супроводжували мене у тім нічнім бдінні. Вони добре знали, з яким демонічним страхіттям можуть зустрітися очі в очі, однак у їхній поставі не було ані сліду тривоги. Я ж, знаючи чимало такого, чого вони відати не могли, тримав напохваті гіперборейський порошок у торбинці з гадючої шкіри.

Чоловіки стояли до лісу ближче за мене і, згідно з моїм суворим наказом, невідривно вдивлялися у нього. Та ніщо не ворушилося у збриженому мороці, а небеса бліднули, немов у досвітніх сутінках. Аж ось, за годину до поранку, коли тінь великої сосни вже сягнула стіни й почала спинатися до Теофілевого вікна, прийшла істота, на яку я чекав. Страхіття з’явилося зненацька, нічим не зрадивши своєї близькості. Оповите пекельним червоним світлом, швидке, немов роздмухане вітром полум’я, вистрибнуло воно з лісового мороку та скочило на нас, що стояли, закляклі й змучені цілонічним неспанням.

Один ратник повалився на землю, й побачив я над ним, у пливкій, неначе кров, червіні, чорні та зміїсті обриси Звіра. Куляста змієподібна голова, безвуха та безноса, шарпала обладунок на чоловікові своїми незліченними гострими зубами. І я почув, як зуби ті скреготіли та брязкали об залізні ланки, і ступив уперед і пожбурив у Звіра порошок Ейбона. Другий ратник безстрашно замірився на Звіра списом, однак я стримав його. Порошок, дрібний, неначе прах мумії, помалу осідав у повітрі, й здавалося, що, спадаючи, затьмарює собою криваве світло; і Звір облишив упалого ратника, звинувшись, як обпечена огнем змія.

Звірові кінцівки та тіло билися в огидних корчах; скидалося на те, що істота просто на наших очах страхітливо змінюється, зазнаючи неймовірних перетворень. Мить за миттю набувала вона мерехтливої подоби людини, неначе вовкулака, що повертається зі своєї звіринности; червоне світло мерхло й видавалося, що нечиста чорнота її плоті попливла й завирувала, поступово набуваючи вигляду тканого полотна і перетворюючись на складки темної ряси з каптуром, подібної до тих, які носять бенедиктинці.

А тоді з-під каптура почало прозирати обличчя — худе та бліде мерехтіло воно серед тіней; і затулила ся істота лице своє чорними, наче сажа, пазурами, що вже перетворювалися на руки, й відсахнулася від мене, коли почав я наступати, посипаючи її залишками порошку.

Тепер я відтісняв істоту до стіни абатства, і там, із диким відчайдушним криком, напівлюдським, напівдемонічним, вона сахнулася од мене й несамовито увіп’ялася пазурами в сіре каміння, наче хотіла у свій звичний страхітливий спосіб видертися нагору, до абатового вікна. Якусь мить здавалося, що вона ось-ось збіжить вгору прямовисною стіною, чіпляючись за неї, наче кажан або велетенський жук. Одначе перетворення зайшло вже надто далеко, тож істота відступила у тінь сосни дивною хиткою ходою, немов її зборола смертельна неміч, повалилася на землю й лежала, скулившись, у своєму чернечому вбранні, ніби чорний нічний птах зі зламаними крильми.

Промені опуклого місяця, тонко сіючись крізь гілля, холодним та мертвотно-блідим світлом лягали на мертве обличчя, хоча тіло було занурене у тінь. І обличчя те, як я й очікував, було обличчям абата Теофіля, на якого мені якось були вказали у Зімі.

На ньому вже був спокій смерті; почвара не лишила по собі ані сліду на заплющених повіках і стулених губах, і на запалих та змарнілих щоках не було ані знаку іншого, ніж такий, що міг походити від святої суворості й тривалої аскези.

Той ратник, якого Звір повалив був на землю, не був поранений, хоча й був жорстоко посинцьований під своєю кольчугою. Він із побратимом стояли поруч мене, не кажучи нічого; і знав я, що упізнали вони мертвого абата. Тож, поки місяць у небі сірішав із наближенням світанку, я змусив їх скласти жахливу присягу, що вони дотримуватимуться таємниці. І зобов’язав я їх бути вірними свідками тієї промови, що я мусив виголосити перед ченцями Периґонськими.

Залагодивши сю справу так, аби ніщо не нашкодило доброму імені преподобного Теофіля, розбудили ми воротаря та сповістили йому про прикру абатову смерть.

Й розповіли ми сю історію, стверджуючи, що Звір накинувся на нас зненацька і, перш ніж встигли ми йому завадити, досяг абатової келії, а коли з’явився знову, тримав Теофіля у зміїстих лабетах своїх, немовби хотів забрати його до комети, що хилилася до обрію.

І тоді за допомогою чаклунського порошка прогнав я нечистого Звіра, змусивши його облишити свою жертву. І щезла та істота у хмарі сірчистого полум’я та пари, одначе Теофіль помер від жаху, якого зазнав, поки Звір спускався з ним стіною.

Його смерть, казав я, була воістину мученицькою, й була вона не марною: Звір більше не сіятиме лиха в краї й не мордуватиме Периґон, адже ужиток гіперборейського порошку — то певний спосіб, що вигонить злії сили.

Упевнила братію така оповідь, й тужили вони безутішно за своїм абатом. І воістину, оповідь та була на свій лад доволі правдива, адже Теофіль насправді був невинним і не відав геть нічого ані про ту огидну переміну, що коїлася з ним щоночі, ані про діяння, чинені Звіром через його мерзенно видозмінене тіло.

Щоночі сходила істота з комети, аби вгамувати свій пекельний голод, а оскільки була вона інакше безтілесна та безсила, то користалася абатом як своїм одержимим, надаючи його плоті обрисів нечестивої почвари, що примандрувала з-поза зірок.

Після Теофілевої смерті Звіра більше не бачили в Аверойні, й подібні смертовбивства більше не повторювалися.

Аж ось настав строк, і комета, поволі згасаючи, полинула до інших небес; і чорне страхіття, яке вона принесла із собою, перетворилося на мінливу легенду, як перетворюється будь-яка минувшина. І ті, що читатимуть сей звіт у часи прийдешні, не йнятимуть йому віри й казатимуть, що жодний демон а чи злий дух ніколи не здобув би перемоги над правдивою святістю. Воістину, вийде на краще, якщо ніхто не повірить у сю історію, адже несьогосвітня скверна безнастанно пролітає поміж Землею та Місяцем і крізь галактики, а безодня сповнена таких істот, що саме́ лише знання про них може позбавити людину здорового глузду.

Істоти, яким годі добрати ймення, приходили до нас як несьогосвітні жахіття й приходитимуть знову. А зоряне зло — геть не таке, як зло земне172.

Ілурнійський колос

I. Втеча некроманта

Тричі нечестивий Натаїр173 — алхімік, астролог і некромант — разом із десятьма своїми учнями полишив місто Війон украй несподівано і за геть таємничих обставин. Багато хто з мешканців міста та околиць вважав, що до його від’їзду спричинився благотворний страх перед освяченими лещатами для великих пальців174 та оберемками хмизу, адже впродовж того року інквізиція діяла з надзвичаним завзяттям, і чимало інших, і то значно менш сумнозвісних чаклунів уже спалили живцем на багаттях; до того ж було добре відомо, що Натаїр накликав на себе гнів Церкви. Тож мало хто вбачав загадку в причині його зникнення, проте засоби, якими він скористався для від’їзду, а також місце, до якого попрямували чаклун та його учні, залишалися більше, ніж просто загадковими.

Ширилася тисяча темних і забобонних поголосок, і перехожі творили на собі хресне знамення, коли наближалися до високого похмурого будинку, що Натаїр звів блюзнірськи близько до великого кафедрального собору, та ще й умеблював із сатанинською пишнотою та химерністю. Двійко відважних злодіїв, які вдерлися до маєтку, коли усім стало відомо, що він стоїть пусткою, переказували, що більша частина меблів, книг та іншого Натаїрового реманенту, схоже, переїхала разом зі своїм власником — поза сумнівом, до того самого огнистого місця призначення.

Звістка тая спричинила нові суперечки щодо нечистої таємниці, адже було вочевидь неможливо, щоб Натаїр і десятеро його підмайстрів із кількома возами домашнього скарбу спромоглися у будь-який праведний спосіб пройти крізь браму під постійною охороною так, щоб вартові про те не знали.

Найревніші та найпобожніші городяни казали, нібито однієї безмісячної півночі Натаїра з учнями відніс геть сам Архиворог175 разом із легіоном кажанокрилих помічників. Деякі панотці, а також шановані міщани стверджували, буцімто бачили, як на тлі затьмарених зірок пролітали якісь людиноподібні обриси, а з ними — інші, що не були людьми, і що вони чули голосіння приреченого на пекло товариства, яке лихою хмарою пролітало понад дахами та стінами міста.

Інші вважали, що чарівники перенеслися з Війона завдяки своєму диявольському мистецтву, віддалилися до якоїсь рідко відвідуваної людьми глушини, де Натаїр, котрий уже віддавна мав кволе здоров’я, міг дожидати смерті у такому мирі та спокої, якими лише може тішитися людина, що стоїть поміж полум’ям автодафе176 та Абаддоновим пломінем. Подейкували, ніби нещодавно склав Натаїр власний гороскоп — уперше за свої десь півста років — і прочитав у ньому, що насуває час, коли зійдуться згубні планети, віщуючи йому дочасну смерть.

Ще інші, серед яких були Натаїрові суперники — астрологи та ворожбити, вважали, що він подався геть з-перед очей громади лише для того, аби мати змогу спілкуватися з різноманітними демонами-помічниками, не зазнаючи сторонніх втручань, і що таким чином він міг, ніким не потривожений, творити чорні чари якнайбільшої вовкулацької злоби.

Сії чари, натякали вони, у слушний час покарають Війон, а може, й увесь Аверойн, і, можна бути певним, матимуть форму страхітливої моровиці, або ж огульної інвольтації177, або навали сукуб та інкубів на все королівство.

Посеред клекоту дивних чуток згадали також і чимало напівзабутих оповідок, а нові легенди створювали за ніч. Багато з них виникло на ґрунті неясного Натаїрового походження та його сумнівних мандрів до того, як шість років тому він оселивсь у Війоні. Подейкували, нібито він, подібно до казкового Мерліна, є диявольським поріддям, і що батьком його був не абихто, а сам Аластор178, демон помсти, матір’ю ж — потворна карлиця-чаклунка. Від першого Натаїр успадкував злостивість і зловтіху, від другої — присадкувату й миршаву статуру.

Свого часу він мандрував до земель Сходу й навчився у єгипетських та сарацинських179 учителів нечистого мистецтва некромантії, в якому не мав собі рівних.

Ходили похмурі чутки й про те, в який саме спосіб він послуговувався давно мертвими тілами чи безплотними кістяками, або ж про ту службу, якої вимагав від похованих людей, котрих лиш янгол Судного дня мав право підняти з могил. Ніколи він не мав доброї слави межи людьми, але чимало було таких, які зверталися до нього за порадою та допомогою, що сприяли б поступу їхніх власних більш або менш сумнівних справ. Якось, на третє літо після його приїзду до Війона, Натаїра привселюдно каменували, бо пішла поголоска про його некромантські діяння. Тоді його назавжди скалічили влучно кинутим бруковим каменем. Люди вважали, що Натаїр так ніколи й не пробачив тієї кривди та подейкували, що за ворожнечу духівництва він ще відплатить пекельною ненавистю Антихриста.

Опріч чаклунських напастей та прикростей, у яких його зазвичай підозрювали, Натаїра довший час вважали розбещувачем молоді. Попри свою непоказну статуру, потворність і незугарність, він володів видатною силою, гіпнотичним навіюванням, і учні його, яких, подейкували, він повергав у бездонні та мерзенні нечестя, були юнаками, що подавали блискучі надії. Тож загалом Натаїрове зникнення сприйняли як полегкість, даровану самим провидінням.

Одначе серед мешканців міста була одна людина, яка трималася осторонь усіх тих похмурих пліток і гостроцікавих припущень. Людиною тією був Ґаспар дю Нор180, який і сам досліджував науки, оголошені поза законом, упродовж року був серед учнів Натаїра, однак, довідавшись, які страхіття супроводжуватимуть його подальшу ініціацію, тихцем покинув оселю свого учителя. Проте, йдучи, виніс він із собою чимало рідкісних та особливих знань, а також певне розуміння некромантових лиховісних сил і темних, наче ніч, спонук.

І саме через сі знання та розуміння Ґаспар волів зберігати мовчання, коли чув щось про Натаїрове зникнення. Крім того, він уважав за краще не ворушити пам’яті про своє власне учнівство у чаклуна. Наодинці зі своїми книжками на скромно вмебльованому піддашші він хмурився над невеликим довгастим люстерком. Оправу сього люстерка прикрашала арабеска у вигляді золотих гадюк, і було воно свого часу Натаїровою власністю.

Та геть не відображення гожого та молодого, хоча й тонко окресленого власного обличчя змушувало юнака супитися. Направду, було се люстерко не з тих, що відображають риси того, хто зазирає в нього. Кілька митей у його глибинах Ґаспар споглядав дивну й лиховісну сцену, учасники якої були йому відомі, однак місце дії він не міг ані впізнати, ані визначити. Та перш ніж устиг молодик придивитися ретельніше, люстерко затьмарилося, немов у ньому здійнялися алхімічні випари, і більше він не зміг нічого розгледіти.

Те затьмарення, міркував він, могло означати лиш одне: Натаїр дізнався, що за ним спостерігають, і сотворив протичари, які зробили ясновидне люстерко непридатним. Усвідомлення сього разом із лиховісним видивом Натаїрових діянь, які він мигцем побачив, стривожили Ґаспара та змусили холодний жах поволі зринути у його свідомості; жах, який поки ще не набув певних обрисів та не дістав ймення.

II. Сходини мерців

Зникнення Натаїра та його учнів сталося наприкінці весни року 1281-го, у нів181, у тій темряві, що передує появі на небесах місяця-молодика. Згодом місяць зростав понад квітчастими полями та яснолистими лісами і спадав у примарному сріблі. По тому, як місяць спав, люди почали говорити про інших магів та свіжі таємниці.

І ось тоді, у безмісячні ночі на початку літа, сталася низка зникнень, набагато неприродніших та незбагненніших, аніж зникнення лихого чаклуна-недомірка.

Одного ранку гробарі, які рушили удосвіта на цвинтар поза мурами Війона, щоб узятися до звичної важкої праці, виявили, що не менш як шість нещодавно зайнятих могил було розрито, а тіла, що були тілами шанованих містян, забрано з могил.

По ретельному огляді стало більш ніж очевидно, що тіла забрали не розкрадачі могил. Домовини, що косо лежали або випинали сторч із землі, справляли враження, що їх розтрощили зсередини, неначе застосувавши якусь надлюдську силу, а власне сира земля була вигорнута, ніби мерці в якомусь жахному дочасному воскресінні прорили собі шлях на поверхню.

Ті трупи щезли без сліду, немов їх проковтнуло пекло, і, як стало відомо, не було жодних самовидців тієї долі, що спіткала небіжчиків. У ті одержимі Дияволом часи сьому явищу знаходили лиш одне вірогідне пояснення: демони проникли до могил, опанували мертві тіла та примусили їх піднятися й вийти.

Надалі щезнення тривали з приголомшливою швидкістю, сіючи усім Аверойном тривогу та жах. Здавалося, що на небіжчиків напустили якісь незборимії окультні чари. Щоночі впродовж двох тижнів цвинтарі Війона, а також поближніх містечок, селищ і хуторів віддавали страхітливу частку своїх мешканців. Із замкнених на латунні засуви гробниць, із гуртових усипалень, з неосвячених шанців, із гробівців з мармуровими лядами при церквах та кафедральних соборах розпочався вихід мерців, і не було йому зупину.

Та навіть гіршими за се, якщо таке взагалі можливо, були мертві тіла, нещодавно опоряджені у поховальне вбрання, що зістрибували зі своїх погребальних мар182 і катафалків, та, не зважаючи на нажаханих глядачів, у якомусь несвідомому шаленстві тікали в ніч великими стрибками, й не бачили їх уже ніколи ті, що плакали за ними.

І щоразу зникали тіла молодих міцних чоловіків, які померли нещодавно та зустріли свою смерть радше внаслідок насильства чи нещасного випадку, ніж через виснажливу хворобу. Деякі з них були злочинцями, що заслужили на покару та заплатили життям за свої лиходійства; інші були ратниками чи конетаблями183, яких убили, коли ті виконували свій обов’язок. Були серед них і лицарі, які загинули на турнірах або в двобоях, було чимало й тих, що полягли жертвами розбійницьких ватаг, котрі в ті часи облягали Аверойн. Були там і ченці, і купці, і дворяни, і йомени184, і пажі, і священники; та у кожному разі жоден із них не проминув пори розквіту життя. Скидалося на те, що старі та немічні були убезпечені від демонів-оживителів.

Більш забобонний люд дивився на таке становище як на правдиву призвістку кінця світу. Здавалось їм, наче сам Сатана разом зі своїми когортами розпочав війну й забирає тіла праведних небіжчиків у пекельну неволю. Й посилився стократно жах людський, коли стало ясно, що і найщедріші окроплення святою водою, і виконання найстрахітливіших, нездоланних обрядів вигнання нечистої сили зазнали цілковитої невдачі та не могли захистити від диявольських викрадень. Церква визнала, що вона неспроможна впоратися із сим несьогосвітнім злом, а представники світського закону не могли вдіяти анічогісінько, щоб притягти до суду чи покарати ту невловну силу.

Через всеосяжний страх, який запанував над усім краєм, ніхто навіть не намагався піти слідом за зниклими тілами, одначе пізні подорожні оповідали страхітливі історії про те, як вони натрапили на котрийсь із трупів, які поодинці, а чи й гуртами крокували шляхами Аверойна. Ті мерці справляли враження глухих, німих, геть нечутливих й зі страхітливою швидкістю та певністю поспішали до якоїсь далекої визначеної їм мети. Загалом скидалося на те, що вони тікали у східному напрямку, та ніхто й гадки не мав про справжнє місце призначення небіжчиків, аж поки не вщух сей суцільний вихід, який поглинув кількасот померлих.

Розійшовся поголос, буцім їхньою метою були руїни замку Ілурнь, розташованого за лісом із вовкулаками, у віддалених нагір’ях Аверойна.

Фортецю Ілурнь, яка величезним шпичаком височіла на прямовисних кручах, збудував свого часу нині згаслий рід лихих баронів-мародерів, і була вона місцем, яке обходили стороною навіть козопаси. Подейкували, що покоями замку, які поступово оберталися на руїни, шугають злостиві привиди його кривавих володарів, а за шателенів185 правлять немертві.

Ніхто не зважувався оселятися в тіні його мурів, зведених на стрімчаках, а найближчою оселею живих людей був невеличкий цистерціанський монастир, який розташувався на протилежному схилі долини, більш як за милю від замку. Ченці сього аскетичного братства не надто переймалися тим, аби підтримувати зносини зі світом у долині, що лежала попід горбами, і небагато бувало відвідувачів, які дожидали дозволу увійти попід монастирськими брамами на вершечку пагорба.

Але того страхітливого літа слідом за зникненнями небіжчиків поширилась Аверойном химерна й бентежна історія, і вийшла та історія саме з-поза мурів монастиря.

Починаючи з пізньої весни, братам-цистерціанцям випало спостерігати різноманітні дивні явища у стародавніх руїнах Ілурні, що вже давно стояли пусткою і які було видно з вікон монастиря. Вони бачили сяйливі вогні там, де жодних вогнів не мало бути: надприродно блакитне та багряне полум’я, що мерехтіло за зруйнованими й зарослими бур’яном стрільницями186 чи здіймалося аж ген до зірок понад зубцями кренеляжу187. Ночами з руїн долинали огидні звуки і здіймалися язики полум’я; і чули ченці такий грюкіт, неначе пекельні молоти гатили по ковадлах, а що долинали до них ще й звуки, схожі на подзвін велетенських обладунків та булав, то й мислили собі браття, що фортеця Ілурнь перетворилася на місце збору пекельників. З того боку долини віяло мерзенними запахами, що нагадували дух сірки та паленої плоті; і навіть вдень, коли звуки втихали, а вогні більше не пломеніли, зубчасті мури оповивав тонкий серпанок пекельно-блакитних випарів. Споглядаючи в сусідстві зі своєю обителлю усі ті знаки діяльності Архиворога, ченці з оновленим запалом і частотою осявали себе хресним знаменням і промовляли «Отче наш» та «Радуйся, Маріє» ще невпинніше, ніж раніше.

Ба більше, з подвоєною ревністю поринули вони у працю та аскезу, а поза тим, оскільки старий замок був місцем, яке давно вже полишили люди, не звертали уваги ченці на гадане загарбання, вважаючи за ліпше не втручатися у чужі справи, хіба лише у разі відкритої сатанинської ворожості.

Пильно вартували ченці, а проте за кілька тижнів так і не побачили нікого, хто б і справді входив до Ілурні або ж виходив звідтіль. Опріч нічних вогнів і звуків укупі з випарами, що висіли понад фортецею вдень, не було жодних доказів, що її населяли люди або ж дияволи. Аж якось вранці у долині попід терасованими монастирськими садами двоє братів, які саме сапали бур’яни на ділянці з морквою, уздріли, як повз обитель їхню проходить дивна валка людей. У тому напрямку, звідки з’явилися подорожні, розкинувся великий Аверойнський ліс, а пішли вони угору, спинаючись стрімким, помережаним глибокими проваллями схилом до Ілурні.

Люди ті, як стверджували ченці, простували повз у великому поспіху, ступаючи твердими та квапливими кроками; були вони всі навдивовижу блідими з лиця та вбрані в поховальні одіяння. Дехто мав на собі савани — геть діряві або подерті на шмаття, усі були вкриті курявою довгої мандрівки й позначені могильною цвіллю. Було тих людей десь із дюжину або й більше, і слідом за ними, на деякій відстані, йшло декілька відсталих, і вбрані вони були достоту так само, як і решта. З дивовижною спритністю та швидкістю піднялися вони на пагорб і зрештою зникли серед понурих мурів Ілурні.

Натоді ще жодна чутка про пограбовані могили та спорожнілі погребальні ноші не досягала цистерціанців. Поголос дійшов до ченців лише згодом, вже потому, як наступними ранками вони бачили малі й великі гурти мерців, які сунули повз їхню обитель до замку. Сотні тих трупів, присягалися ченці, прошкували один за одним долиною попри монастир, і, поза всяким сумнівом, без ліку інших пройшло повз у темряві не поміченими. Однак не бачили вони, аби бодай хтось виходив із руїн Ілурні, що проковтнули тих мандрівців без вороття, неначе саме Пекло.

Хоч і вкрай налякані та жорстоко приголомшені, брати ще й досі вважали за краще утримуватися від будь-яких дій. Декому з найхоробріших обридли тії кричущії ознаки зла, й забажали вони відвідати руїни зі святою водою та здійнятими розп’яттями. Однак їхній абат у мудрості своїй наказав їм чекати. А у міжчассі нічні вогні яскравішали, звуки гучнішали.

Поза тим, доки ченці вичікували, доки безнастанні молитви злинали у височінь із невеличкого монастиря, сталася жахлива річ. Один із братів, дебелий парубок на ймення Теофіль, порушуючи суворі правила, заповзявся вчащати до бочок із вином. Без сумніву, він намагався втопити свій побожний страх перед усіма тими нещасливими подіями. Хай там як, а по одній із таких пиятик він, собі на лихо, заблукав поміж урвищ та й зламав шию.

Тужачи через його смерть і провинність, поклали браття Теофіля у каплиці та заходилися правити меси за його душу. Сії меси, які відправляли у темні досвітні години, зненацька перепинило несвоєчасне воскресіння мертвого ченця, який, із головою, що страхітливо похилилася на зламаній шиї, мерщій кинувся геть із каплиці, немов одержимий самим Дияволом, та помчав пагорбом додолу, у напрямку демонічних вогнів та гуркоту Ілурні.

III. Свідчення ченців

Услід за згаданими вище подіями двоє братів, які раніше вже виявляли бажання відвідати замешканий примарами замок, знову звернулися до абата з проханням благословити їх на те, кажучи, що Бог, без сумніву, сприятиме їм у їхньому прагненні вчинити помсту над тими, хто викрав Теофілеве тіло, а також забрав тіла багатьох інших небіжчиків із освяченої землі. Дивуючись відвазі сих дужих ченців, які зголосилися сміливо виступити супроти Архиворога у його лігвищі, благословив їх абат на сю виправу, а на додаток забезпечив їх кропилами та бутлями зі святою водою і подбав, аби взяли вони із собою великі грабові хрести, що могли правити братам за булави, адже ними можна розтрощити голову навіть закутому в обладунки лицареві.

І ось у передполудень ченці на ймення Бернар і Стефан рішуче виступили у похід, прагнучи узяти зловорожу твердиню приступом.

Було то виснажливе сходження — брати просувалися поміж навислими каменями, спиналися ковзкими кручами; та були вони обидва кремезні й спритні, а до того ж — добре призвичаєні до таких пригод. Оскільки день був спекотний та задушливий, їхні білі ряси невдовзі вкрили плями поту, проте зупинялися браття лише для того, аби сотворити коротку молитву, а тоді, попри усі перешкоди, верстали свій шлях далі, аж ось зараннє наблизилися до замку. Проте навіть зараз на його сірих, поточених часом валах не розгледіли ченці жодних ознак того, що в замку тім хтось оселився та провадив бодай якусь діяльність.

Глибокий рів, який колись був наповнений водою та оперізував замок, нині пересох і тепер його частково заповнювала земля, яка осипалася згори, та уламки з мурів. Перекидний міст зогнив дощенту, проте кам’яні брили, що пообвалювалися до рову з барбакану188, утворили щось на кшталт нерівної загати, якою той рів можна було перетнути. Не без тривоги, здійнявши свої розп’яття, як то вояки здіймають зброю, йдучи на штурм укріпленої фортеці, перебралися брати через руїни барбакану та вийшли на дитинець.

І дитинець той, достоту як і зубчасті замкові мури, видавався давно покинутим. Межи камінням бруківки, якою було встелено дворище фортеці, вкорінилися зарості кропиви, буйні трави та молоді деревця. Високий, масивний донжон189, каплиця та частина замкової будівлі з великим чертогом зберегли здебільшого свої обриси навіть після сторіч занепаду. Лівобіч від широкого замкового двору, ніби темна печера у скелястому громадді чертога, роззявилася дверна пройма, і з пройми тієї линула тоненькою цівкою синява пара, що, звиваючись у примарні кільця, здіймалася до безхмарних небес.

Наближаючись до дверей, побачили брати всередині мерехтіння червоних вогнів, як ніби то очі драконів блимали крізь пекельний морок. Ченців охопила певність, що місце се — то застава Еребова, передпокій самого Пекла, та, незважаючи на те, сміливо увійшли брати досередини, голосно молебствуючи, співаючи екзорцизми та вимахуючи великими грабовими хрестами.

Пройшовши крізь схожу на печеру дверну пройму, ченці після сліпучого сяйва літнього сонця могли хіба невиразно розрізняти щось у тому мороці, який оточив їх зараз. А коли зір їхній поступово прояснився, змалювалася перед братами картина, подробиці якої, стаючи дедалі ряснішими, поставали перед їхніми очима тлумищем жахіть і гротескності. Деякі деталі тієї картини були тьмяні та вселяли жах своєю таємничістю, інші ж, видимі аж надто ясно, таврували розум ченців немовби раптовим і невитравним пекельним полум’ям.

Вони стояли на порозі величезної зали, яку, схоже, утворили, знісши перекриття горішніх поверхів і внутрішні простінки, прилеглі до замкового чертога, який і сам був палатою вельми розлогих обширів. Здавалося, що зала та простягається все далі і далі вглиб крізь нескінченну сутінь, до якої лиш де-не-де крізь виломи руїни спадали сонячні промені, але те світло було неспроможне розігнати пекельний морок і таємничість.

Згодом стверджували ченці, що вони на власні очі бачили, як залою тією метушилося багато людей разом із різноманітними демонами, і що одні з них були примарні та велетенські, а інших було годі відрізнити від людей. І люди ті, як і їхні фамільяри, були заклопотані тим, що пильнували за відбивними печами190 та величезними посудинами грушоподібної й гарбузоподібної форми, на кшталт отих, котрими послуговуються алхіміки. Ще деякі, неначе чаклуни, що варять страхітливі зілля, схилилися над велетенськими казанами, які курилися парою. Під протилежною стіною містилися дві превеликі діжки, вимуровані з каменю та будівельного розчину, а їхні круглі боки здіймалися вище за голови людські, тож Бернарові та Стефанові незмога було визначити їхній вміст. Над однією з діжок ширилося білясте мерехтіння, над другою — яскраво-червоне сяйво.

Неподалік від діжок, які височіли обабіч, стояло щось на кшталт низенької отоманки чи то паланкіна, оздобленого розкішними тканинами з химерним візерунком, схожим на сарацинське плетиво. Ченці розгледіли на отоманці низькорослу істоту, бліду та зморщену, очі якої холодним полум’ям сяяли крізь сутінь, ніби зловісні берили. Коротун, який мав вигляд кволого вмирущого, наглядав за трудами людей та їхніх фамільярів.

Аж тепер приголомшені очі братів почали розрізняти й інші деталі. Вони побачили декілька трупів, серед яких упізнали і той, що був колись Теофілем: тіла лежали посеред долівки, поряд із нагромадженням людських кісток, які було вирвано із суглобів, та великими шматками плоті, які було складено на купи, як то м’ясарі складають розчленовані туші. Один із чоловіків підіймав кості та вкидав їх до казана, під яким палахкотіло рубіново-червоне полум’я, а другий жбурляв шматки плоті до ванни, наповненої якоюсь безбарвною рідиною, що, неначе тисяча змій, видавала лихе сичання. Інші люди зняли поховальні вбрання з одного трупа і вже замірялися на нього з довгими ножами. Ще інші спиналися маршами необроблених кам’яних сходинок, які оперізували ззовні величезні діжки, несучи посудини, наповнені якоюсь напіврідкою речовиною, та спорожняли їх до тих діжок через високі краї.

Приголомшені сим видивом людської й сатанинської нечестивості та переповнені більш ніж справедливим обуренням, продовжили ченці виспівувати свої лункі екзорцизми та поквапилися уперед. Одначе скидалося на те, що гурт чаклунів та бісів поринув у свої мерзенні клопоти і навіть не помітив їхньої появи. Охоплені поривом благочестивого гніву, Бернар зі Стефаном ладні були кинутися на тих м’ясарів, що вже почали напосідати на мертве тіло. Вони упізнали сей труп — він належав сумнозвісному харцизу на ймення Жак Ле Луґару191, його було вбито кількома днями раніше у сутичці з конетаблями. Ле Луґару, знаний за міць своїх м’язів, підступність і жорстокість, довгий час сіяв жах лісами та битими шляхами Аверойна. Його велетенський труп був наполовину випатраний мечами конетаблів, а борода геть закоцюбла та поруділа від засохлої крові зі страхітливої рани, що розтинала його обличчя від скроні аж до рота. Він помер, не сповідавшись і не діставши розгрішення, одначе, незважаючи на се, ченці воліли не бачити, як його безпорадним трупом послуговуються для якоїсь нечестивої мети, про яку навіть гадки жодної не мали добрі християни.

Аж ось нарешті той блідий і лиховидний коротун помітив братів. Вони почули, як той вигукує щось гучним, владним тоном, і голос його здіймався над лиховісним сичанням казанів і хрипким бурмотінням людей та демонів.

Не зрозуміли ченці значення тих слів його, що, певно, походили з якоїсь чужоземної мови й звучали як заклинання. Коли це в імлі, немовби відгукнувшись на його веління, двоє чоловіків облишили свою нечестиву алхімію та, здійнявши мідяні чаші, наповнені невідомим сморідним відваром, вихлюпнули вміст сих посудин просто в обличчя Бернарові та Стефанові.

Геть засліпила братів ота пекуча рідина, ятрила вона їхню плоть, неначе безлік зміїних зубів; здолали братів згубні випари, і випали хрести великі їм із рук, а самі вони удвох повалилися без тями на замкову долівку.

А коли незабаром повернулися до ченців зір і решта чуттів, виявили брати, що руки їхні зв’язані міцними путами з вичинених кишок, і що були вони нині цілковито безпорадні та не могли більше послуговуватися ані розп’яттями, ані кропилами зі святою водою, які вони принесли із собою.

І в отакому принизливому становищі почули вони голос лихого коротуна, що велів їм звестися на ноги. Скорилися ченці, хоча й незграбно та з превеликими труднощами, адже робили се без допомоги рук. Бернар, якому ще й досі було зле від отруйних випарів, яких він був удихнув, двічі падав, перш ніж йому нарешті вдалося стати прямо; і зніченість його спричинила серед чаклунів, які згуртувалися навколо, несамовитий напад мерзенного та безсоромного реготу.

Коли ж ченці, зрештою, звелися навстоячки, то стали предметом коротунових глузувань. Він кпив і збиткувався з них, обсипаючи їх такими приголомшливими блюзнірствами, які промовляти міг би хіба що наймит Сатани. Врешті-решт, як засвідчили ченці під присягою, мовив він так:

— Повертайтеся до своєї буди, ви, щенята Ялдабаотові192, та заберіть із собою cеє послання: «Ті, що прийшли сюди як многії, вийдуть звідси як один».

Аж ось, скоряючись страхітливій формулі, яку промовив коротун, двійко фамільярів, які мали форму велетенських примарних звірів, наблизилися до трупів Ле Луґару та брата Теофіля. Один із мерзенних демонів, ніби той туман, що просочується у болотяну твань, проникнув у закривавлені ніздрі Ле Луґару, щезаючи дюйм за дюймом, аж поки його рогата звіряча голова зникла з виду. Другий демон подібним чином увійшов крізь ніздрі брата Теофіля, чия голова на зламаній шиї лежала химерно перехняблена, похилившись до плеча.

І вже коли демони тії остаточно оволоділи тілами, лячно було ченцям уздріти, як підводилися мерці із замкової підлоги: один — зі сплутаними нутрощами, що звисали з його розпанаханих ран, другий — з головою, що звісилася йому на груди.

Тоді, оживлені своїми дияволами, трупи підійняли грабові хрести, які Стефан із Бернаром були зронили, і, послуговуючись хрестами тими як палицями, змусили ченців вдатися до ганебної втечі із замку під бурхливі завивання пекельного реготу коротуна та його некромантської спілки. А голий труп Ле Луґару разом із вбраним у рясу трупом Теофіля ще довго переслідували ченців порізаними ущелинами схилами попід замчищем, завдаючи їм таких замашних ударів хрестами, що спини двох цистерціанців перетворилися на суцільні криваві синці.

Опісля такої безславної та нищівної поразки нікому з ченців вже не ставало відваги вийти на бій супроти Ілурні, відтоді уся монастирська братія самовіддано присвятила себе потроєній аскезі та почетвереним молитвам. Усі вони дожидали, коли ж то Бог явить їм свою недовідому волю, яко ж і Диявол — свої неясні оборудки, та підтримували в собі благочестиву віру, яка через тривогу вже дещо підупала.

Трохи згодом, завдяки козопасам, які відвідували ченців, оповідка про Бернара та Стефана поширилася усім Аверойном, долучившись до жахливого сум’яття, яке спричинило повсюдне зникнення мерців. Ніхто не знав ані того, що насправді коїться у замешканому примарами замку, ані де ж то розмістилися сотні мандрованих мертвяків, бо те світло, яке кинула на їхню долю чернеча історія, дарма що полум’яне і жаске, було, втім, геть непереконливе, та й послання коротунове було надто таємничим.

А проте кожен відчував, що за мурами поруйнованого замку визріває якась гігантська загроза, якісь чорні, пекельнії чари. Люди аж надто охоче стали ототожнювати зловорожого вмирущого коротуна зі зниклим чаклуном Натаїром, а підлеглі його, ясна річ, були Натаїровими учнями.

IV. Вихід Ґаспара дю Нора

Сам-один у своїй кімнаті на піддашші, Ґаспар дю Нор, дослідник алхімії й чаклунства та колишній учень Натаїра, раз у раз шукав відповідей у люстерку, довкруж якого вилася оздоба у вигляді гадюк. Одначе пошуки ті щоразу були марні. Скло залишалося непрозорим і затьмареним, немов його застилав полудою чад із сатанинських аламбіків або лиховісних некромантських жаровень. Виснажився та змарнів Ґаспар за довгі ночі спостережень, а проте знав він, що Натаїр був ще недремніший за нього.

З тривогою, ретельно споглядаючи загальне розташування зірок, виявив Ґаспар провісників великого зла, що насувалося на Аверойн, однак природа того зла не відкрилася йому ясно.

А тим часом огидні воскресіння та мандри мерців тривали. Увесь Аверойн тремтів від розмаїтих страхіть.

Немовби та нескінченна ніч, яка впала карою на землі мемфійські193, повсюдно оселився жах, і про кожне нове страхіття люди говорили причаєним шепотом, не наважуючись оповідати свіжий мерзенний переказ на повний голос. І до Ґаспара, як і до решти люду, доходили сі поголоски, і вже по тому, як на початку середліття жах, здавалося, вщух, дійшла до нього, як і до решти, приголомшлива історія цистерціанських ченців.

Аж тепер, нарешті, спантеличений спостерігач знайшов те, що так довго шукав. Ґаспар урешті-решт виявив сховок некроманта-втікача та його учнів, а мета, до якої прямували зниклі мерці, нині чітко простежувалася. Проте ще й досі, навіть для спостережливого Ґаспара, залишалася одна нерозгадана загадка: істинна природа того мерзенного задуму, того пекельно-темного чаклунства, яке Натаїр готував у своєму таємному лігві. Лише в одному Ґаспар був упевнений: вмирущий зловорожий коротун, знаючи, яким коротким є вділений йому час, і ненавидячи люд Аверойну бездонною злобою, приготує якусь воістину страхітливу та згубну магію, рівної якій ще досі не бувало.

Добре знав Ґаспар Натаїрові схильності та був свідомий того, що володів той куцань майже невичерпними запасами глибокого, неначе пекло, чаклунства й знаннями таємних наук, та навіть попри те міг юнак лише будувати туманні й жаскі здогади про задумане тим зло. Одначе з плином часу його охопило відчуття пригніченості, що надалі лише поглиблювалося, передчуття жахливої загрози, яка виповзала з-поза темного краю світу. Несила було Ґаспарові позбутися сього неспокою, тож зрештою він, попри очевидні небезпеки такої виправи, зважився таємно відвідати околиці Ілурні.

Ґаспар, дарма що походив із заможної родини, жив натоді у скрутних умовах, адже батько його не схвалював синового захоплення такими сумнівними науками, тож єдиним його прибутком була скромна грошова допомога, якою юнака забезпечували мати й сестра. Тих коштів Ґаспарові ставало на сякі-такі харчі, плату за ту невеличку кімнатчину, яку він винаймав, та ще на нечисленні книжки, інструменти та хімікалії; одначе на ті гроші аж ніяк не було змоги придбати коня чи бодай скромного мула для мандрівки завдовжки понад сорок миль, у яку хлопець мав намір вирушити.

Та попри таку прикрість, він безстрашно рушив у дорогу пішки, взявши із собою лише кинджал і торбинку з їжею. Час для своїх мандрів обрав Ґаспар так, аби дістатися Ілурні, коли споночіє і саме сходитиме місяць уповні. Більша частина його шляху пролягала через великий похмурий ліс, який на сході підступав аж до самих міських мурів Війона й темним склепінням вкривав увесь Аверойн. Подолавши кілька миль, вийшов юнак з могутнього лісу, що складався із сосен, дубів і модрин; а звідти весь перший день своєї подорожі прямував уздовж річки Ісуаль відкритою залюдненою рівниною. Теплу літню ніч провів юнак під буком неподалік невеличкого селища, не наважившись заснути у відлюдних лісах, де зазвичай жили розбійники та вовки, а також створіння ще лиховісніші.

Надвечір другого дня, пройшовши крізь найдикішу та найстарішу частину предковічного лісу, вийшов Ґаспар до кам’янистої та стрімкосхилої долини, що лежала на шляху до його мети. У долині тій були витоки річки Ісуаль, яка ставала чимдалі меншою, аж поки, зрештою, оберталася на крихітний струмочок. У брунатних сутінках поміж заходом сонця та сходом місяця побачив він вогні цистерціанського монастиря, а на протилежному боці долини понад гострими загрозливими стрімчаками — похмуре й нерівне громаддя поруйнованої твердині Ілурнь, чиї тьмяні вогні мерехтіли за високими стрільницями. Опріч сих вогнів не було жодної ознаки, що у замку хтось оселився, й Ґаспар ще жодного разу не почув тих гнітючих звуків, про які оповідали ченці.

Ґаспар зачекав, допоки круглий місяць, жовтий, неначе око якогось велетенського нічного птаха, почав потроху визирати понад посутенілою долиною. Тоді, украй обережно, адже місцевість ся була йому незнайома, розпочав він свій шлях до темного моторошного замку.

Навіть для того, хто добре призвичаївся спинатися на такі кручі, у цьому сходженні при світлі місяця таїлося чимало труднощів і небезпек. Кілька разів, опинившись просто попід прямовисною скелею, Ґаспар був змушений вертатися назад, залишивши висоту, на яку з такими зусиллями зійшов, і чимало разів його рятували від падіння лише хирляві корчі та чагарники, що пустили корені у неродючий ґрунт. Задиханий, у розірваному вбранні, з обдертими та закривавленими руками, Ґаспар зрештою впритул підступив до стрімчастої вершини просто попід мурами замку.

Тут він зупинився, аби перевести дух і відновити підупалі сили. Зі свого спостережного місця він міг бачити, як угору, на внутрішні стіни високого донжона, відбивався якийсь непевний посвіт, ніби від прихованих вогнів. Він чув глухий відгомін нерозбірливих звуків, відстань до яких та напрямок, звідки вони долинають, були однаково непевні. Часом здавалося, що звуки ті линуть знизу, з чорних зубчастих стін, часом — що зринають із підземних глибин десь далеко у надрах пагорба.

Опріч сього далекого неясного стугону, ніч була скута смертельним безгомінням. Скидалося на те, що навіть самі вітри оминають стороною околиці страхітливого замку. Над усім непорушно нависла незрима, холодна й вогка хмара зла, яке скувало усе навкруги заціпенінням, а бліда набубнявіла повня, покровителька відьом і чаклунів, сотала свою зеленаву отруту понад зруйнованими баштами серед тиші, старшої за сам час.

Коли Ґаспар відновив просування до барбакана, то відчув, що вчепився у нього якийсь лихий тягар, обтяжливіший навіть за його втому. Здавалося, наче йому ставали на заваді невидимі тенета зла, що чигало та згущувалося навколо нього. В обличчя йому важко бурхало повітря, здійняте повільними та огидними змахами незримих крил. Ґаспарові вчувалося, ніби він дихає вітром, який зірвався з незглибимих, сповнених тління підземель і печер. У його вухах товклися нечутні завивання, глузливі та загрозливі; здавалося, що якісь мерзенні руки відштовхують його назад. Але, нахиливши голову, немовби опираючись подмухам буревію, продовжив юнак свій шлях і, здолавши курганоподібні руїни барбакана, вийшов на порослий бур’янами дитинець.

З усього було видно, що се місце стояло пусткою, і більшу його частину вкривали тіні від мурів та башт. Неподалік, у чорному громадді замку, посрібленому місячним сяйвом, побачив Ґаспар розверсту дверну пройму, схожу на вхід до печери, — достоту як описували ченці. Пройму ту осявала полум’яна заграва, тьмава й моторошна, немов болотяні вогні. З того боку долинав стугін, у якому зараз можна було вчути бурмотіння голосів, і здалося Ґаспарові, що розрізняє він темні, чорні, наче сажа, постаті, які стрімко рухалися в освітлених нутрощах замку.

Тримаючись якнайдалі у тінях, скрадавсь юнак дитинцем, обходячи руїни манівцями. Він не зважувався наблизитись до відкритого входу, боячись, що його можуть побачити; хоча, як можна було зрозуміти, ніхто не стояв коло замку на чатах.

Аж ось Ґаспар прийшов до донжона, на горішні мури якого падало навскоси тьмяне мерехтливе світло з чогось на кшталт розколини у довгій прилеглій будівлі. Той отвір був на певній відстані від землі, й побачив юнак, що колись то були двері, які вели на мурований кам’яний балкон. Марш розбитих східців простягався нагору вздовж стіни, до напівзруйнованих решток того балкона, і спало на думку Ґаспарові, що він міг би зійти тими східцями нагору й зазирнути до внутрішнього простору Ілурні, залишаючись непоміченим.

Деяких сходинок бракувало, й усі вони ховались у густій тіні. Ґаспар знаходив шлях до балкона наосліп, а одного разу в превеликій тривозі закляк на місці, коли уламок вичовганого каменя, що розхитався під його кроками, з гучним гуркотом зірвався та полетів додолу, на кам’яні плити дитинця, що розкинувся ген-ген унизу. Одначе скидалося на те, що осельники замку сього не почули, й невдовзі продовжив юнак своє сходження.

Він обережно наблизився до великого нерівного отвору, крізь який угору струменіло світло. Вклякнувши на вузькому піддашку, який, власне, й був усім, що лишилося від балкона, зазирнув юнак досередини та побачив найприголомшливіше й найстрахітливіше видовище, деталі якого були такі бентежні, що лише багато хвилин потому він насилу спромігся збагнути їхнє значення.

Тепер йому стало зрозуміло, що історія, яку оповіли ченці, — навіть зважаючи на їхню релігійну упередженість, — не була аж такою чудернацькою. Майже все внутрішнє убрання напівзруйнованого громаддя замку було знесене та розібране, аби звільнити місце для Натаїрових діянь. Ся руйнація вже сама собою була надлюдським завданням, для виконання якого чаклун, певно, залучив цілий легіон фамільярів на додачу до своїх десятьох учнів.

Велетенську залу де-не-де освітлювали заграви атанорів194 і жаровень, і над усім панувало химерне мерехтіння з превеликих кам’яних діжок. Навіть зі свого високого спостережного місця споглядач не міг побачити вмісту тих діжок, та понад краєм однієї з них струменіло вгору біле сяйво, а понад іншою — світіння відтінку плоті.

Ґаспарові випадало бачити деякі Натаїрові експерименти та прикликання, і надто добре знавсь юнак на атрибутах темних мистецтв. До певних меж він не був бридливим, та й не схоже було, що його аж надто настрашили примарні й незграбні обриси демонів, які працювали в ямі унизу пліч-о-пліч із вбраними у чорне учнями чаклуна, проте холодний жах стиснув юнакові серце, коли побачив він неймовірний, велетенський предмет, який займав увесь центр зали: колосальний людський скелет завдовжки з сотню футів, більший навіть за обшир старого чертога, скелет, чию костисту праву ступню гурт людей та дияволів, судячи з усього, просто зараз заклопотано зодягав у людську плоть.

Дивовижний та макабричний був той кістяк, і до остатної частини завершений. Ребра того остова стриміли, неначе склепіння якоїсь сатанинської нави195, а сяяв він так, немов його ще й досі палили ті пекельнії вогні, що злютували його частки докупи. Посеред мерехтливих заграв і мороку здавалося, немовби він блимає й палахкотить якимось неприродним життям, здригається від лиховісного неспокою. Складалося враження, що велетенські суглоби пальців, які зігнулися на долівці, неначе пазурі, щомиті ладні зімкнутися на якійсь безпорадній жертві. Жахні зуби зціпилися у незмінному глумливому вишкірі, сповненому жорстокості та злостивості. Здавалося, що у запалих очницях, глибоких, як тартарські196 криниці, вирують міріади глузливих вогнів, неначе з тих похмурих тіней зринають очі стихійників.

Геть ошелешила Ґаспара ся приголомшлива та дивовижна фантасмагорія, що розверзлася перед ним, неначе переповнене пекло. Пізніше він так ніколи й не був цілком певен щодо деяких речей і міг пригадати вкрай небагато з того, в який саме спосіб насправді виконували свою роботу люди та їхні помічники. Здавалося, що тьмяні, непевні, кажаноподібні створіння перелітали туди й назад між однією з кам’яних діжок та гуртом Натаїрових посіпак, які працювали, мов ті скульптори, убираючи костисту ступню скелета у червонясту плазму, яку вони припасовували й ліпили, неначе глину.

Згодом Ґаспар міркував, хоча й не мав у тому певності, що сюю плазму, яка виблискувала, наче змішана з полум’ям кров, либонь, приносили з осяяної червонястим жахтінням діжки примарні летючі створіння, тримаючи посудини з нею у пазурах. Одначе жодне з тих створінь не наближалося до другої діжки, тьмяні вогні якої щохвилини слабшали, немовби вже згасали.

Юнак шукав очима дрібну постать Натаїра, та все ніяк не міг угледіти його у сьому тлумищі. Хворий некромант — якщо Натаїра ще не зборола маловідома недуга, яка давно вже виснажувала його зсередини, неначе внутрішнє полум’я, — поза сумнівом, був прихований від очей тим величезним скелетом і, мабуть, саме керував трудами людей та демонів зі своєї отоманки.

Ґаспар, зачаровано споглядаючи усе те зі свого непевного піддашка, не вчув скрадливих котячих кроків, що лунали на поруйнованих сходинках позад нього. Надто пізно вловив він стук розхитаного уламка просто за своєю спиною і, приголомшено озирнувшись, провалився у цілковите забуття від замашного, наче завданого палицею, удару, та вже не усвідомлював навіть, що тіло його почало падати додолу, на дитинець, і що падіння те зупинили руки його кривдника.

V. Жах Ілурні

Виринаючи з глибин темної летейської порожнечі, Ґаспар збагнув, що вдивляється просто у вічі Натаїрові, й були ті очі немов текуча ніч та ебенове дерево, і плинули у них холодні та загрозливі вогники зірок, що западали в остаточну пагубу. Якийсь час, у сум’ятті чуттів, Ґаспар не бачив нічого, окрім сих очей, які, здавалося, витягують юнака з його непритомності, неначе лиховіснії магніти. Певно, були вони відокремлені від тіла або посаджені на обличчі занадто незміренному для людського розуміння і палахкотіли перед Ґаспаром у хаотичному мороці. Аж тоді юнак став потроху помічати й решту чаклунових рис та інші деталі похмурої сцени й усвідомив врешті-решт своє становище.

Силкуючись підняти зболені руки, він виявив, що вони міцно зв’язані у зап’ястках. Ґаспар напівлежав, напівспирався на якийсь предмет, який мав тверду поверхню і краї, що ятрили юнакові спину. Предмет що, допильнував Ґаспар, був різновидом алхімічної печі, або ж атанором, частиною того нагромадження невжиткових пристроїв, що стояли чи лежали на замковій долівці. Купелі197, алюделі198, перегінні куби, схожі на велетенські гарбузи та кулі, були у дивовижному безладді перемішані з поскладаними на купи книгами із залізними клямрами й кутами та закіптюженими казанами й жаровнями — знаряддям темних мистецтв.

Натаїр, підпертий сарацинськими подушками, оздобленими тьмавими золотими та блискотливими шарлатовими арабесками, придивлявся до Ґаспара з чогось на кшталт імпровізованої отоманки зі стосів східних килимів і гобеленів, пишноту яких підкреслювали своїм гротескним контрастом суворі, необроблені, поплямовані цвіллю і поцятковані мертвими грибами стіни замку. Усією тією сценою мерехтіли тьмяні вогні та лиховіснії тіні, а десь позад себе Ґаспар вчував нутряний стугін чиїхось голосів. Трохи повернувши голову, він побачив одну з кам’яних діжок, червонясте сяйво з якої вбачалося йому хистким і затьмареним через вампірські крила, що ширяли туди й назад.

— Ласкаво просимо, — мовив Натаїр по якомусь часі, коли юнак помалу почав зауважувати у спотворених болем рисах перед собою нещадний поступ хвороби. — Отже, Ґаспар дю Нор прийшов навідати свого колишнього навчителя!

Його хрипкий владний голос, демонічно гучний, страхітливо контрастував із поморхлою постаттю чаклуна.

— Я прийшов, — небагатослівним відлунням озвався Ґаспар. — Скажи мені, що ж то за дияволова праця, що нею, як я бачу, ти тут заклопотаний? І що зробив ти з мертвими тілами, які викрали твої прокляті фамільяри?

Кволе, вмируще тіло Натаїра, немов одержиме якимось глумливим злим духом, загойдалося туди й назад на розкішній отоманці у жорстокому пориві сміху, й не дочекався юнак іншої відповіді.

— Якщо зовнішність твоя — достовірний свідок, — сказав Ґаспар, як лиховісний сміх ущух, — то ти смертельно хворий, і коротким є той час, поки ще можеш ти спокутувати діяння свої та злобу свою й примиритися, нарешті, з Богом — воістину, якщо лишень таке примирення для тебе ще можливе. Який же то мерзенний та страхітливий замір готуєш ти, аби вже доконечно приректи душу свою на вічнії муки?

І знов зайшовся коротун у нападі диявольських веселощів.

— Е, ні, любий мій Ґаспаре, — мовив він врешті-решт, — я зв’язав себе іншою угодою, ніж та, за якою боягузливі скиглії купують собі прихильність та прощення небесного Тирана. Так, Пекло, коли така буде його воля, може забрати мене, коли усе скінчиться, одначе Пекло платило й надалі платитиме мені цілком достатню й щедру ціну. Незабаром я помру, се правда, бо така доля мені судилася, однак у смерті своїй, милістю Сатани, житиму я знову, і вийду я звідси, обдарований м’язами, могутніми, неначе м’язи анакіма199, щоб здійснити помсту та скарати людей Аверойна, які так довго ненавиділи мене за некромантську мудрість і насміхалися з мене через малий зріст.

— Що за безумство ти вимріяв? — запитав юнак, нажаханий нелюдським шаленством і злостивістю, які, здавалося, аж надимали зморщену постать Натаїра й тартарським сяйвом струменіли з його очей.

— Не безумство се, але річ достеменна: диво, либонь що так, але ж і саме життя є дивом. Зі свіжих тіл небіжчиків, які інакше однаково зогнили б у гробівці посеред тліну та мерзоти, мої учні та фамільяри створюють для мене за моїми настановами гігантську постать, скелет якої ти вже був уздрів. Душа ж моя, по смерті її сьогочасного тіла, перенесеться в отсю колосальну оселю завдяки дії певних чарів перевтілення, щодо яких я також залишив якнайвичерпніші настанови для своїх вірних помічників.

Якби ж то ти залишився зі мною, Ґаспаре, якби у своїй вузькоглядній побожній бридливості не відсахнувся від тих чудес і глибин, які я мав відкрити і для тебе, то нині міг би за повним правом долучитися до сотворення сього дива… І якби ти, гнаний своєю нецеремонною допитливістю, прийшов був до Ілурні трохи раніше, я міг би хоч якось скористатися з твоїх міцних кісток і м’язів… так само, як скористався з інших юнаків, які загинули через нещасливий випадок або ж через насильство. Та для сього нині запізно, адже побудову кістяка вже завершено, і зараз залишилося лиш убрати їх у плоть людську. Мій добрий Ґаспаре, не маю я що робити з тобою, крім як назавше прибрати зі свого шляху. Як на теє, похмурі володарі Ілурні завбачливо змурували під отсим замком кам’яний мішок — пристановище, безперечно, дещо невідрадне, а проте міцне й глибоке.

По такій лиховісній та незвичайній промові не здобувся Ґаспар на жодну відповідь. Юнак саме шукав у своєму закоцюблому від жаху мозку потрібних слів, аж раптом відчув, як схопили його ззаду руки незримих істот, котрі, поза всяким сумнівом, відгукнулися на певний жест Натаїра, жест, якого бранець не помітив. Ґаспарові зав’язали очі шматом якоїсь цупкої тканини, пліснявим та затхлим, наче поховальне вбрання, та попровадили юнака, який спотикався, йдучи, повз безладні купи дивного приладдя, а тоді донизу, звивистим прогоном поруйнованих і вузьких сходинок, звідки відгонило сморідним віддихом застійної води, змішаним із оліїстим, мускусним духом змій, що зринув йому назустріч.

Ґаспара пройняло відчуття, ніби він зіходить у глибочінь, яка вже не припускає вороття. Сморід потроху дужчав, стаючи дедалі нестерпнішим, аж ось сходинки закінчилися; похмуро гримнули двері на іржавих завісах, і юнака штовхнули вперед, на вогку нерівну долівку, яка, здавалося, була геть вичовгана незчисленними ногами.

Юнак почув скрегіт громіздкої кам’яної плити. Йому розв’язали зап’ястки, зняли пов’язку з очей, і у мерехтливому світлі смолоскипів побачив Ґаспар круглу діру, що розверзлася просто перед його ногами у долівці, яка сочилася вологою; побіля діри була піднята плита, що слугувала їй за ляду. Перш ніж юнак устиг озирнутися, аби розгледіти обличчя своїх полонителів, аби дізнатися, чи люди вони, а чи дияволи, його вже грубо скрутили та зіштовхнули до того провалля. Він падав крізь пітьму, подібну до пітьми Ереба, у глибочінь, що здавалася незміримою, аж поки, зрештою, вдарився об дно. Напівпритомно лежачи у неглибокій сморідній калюжі, почув юнак похоронний гуркіт, коли далеко вгорі над ним важка плита ковзнула на місце.

VI. Підземелля Ілурні

Трохи згодом Ґаспар отямився від холоду води, в якій він лежав. Його вбрання вже наполовину просякло нею, а тваниста сморідна калюжа, як виявив юнак вже за першим своїм порухом, була усього за якийсь дюйм від його рота. Десь у безпромінній ночі сієї підземної в’язниці вчувалося Ґаспарові безупинне монотонне крапання. Він насилу підвівся на ноги, переконався, що його кістки ще й досі неушкоджені, та взявся за обережні розвідини. Коли юнак поворухнувся, на його волосся та підняте обличчя впали бридкі краплі; ноги ковзалися та шубовскали у гнилій воді; до нього долинало сердите різке сичання, а зміїні кільця холодно ковзали його гомілками. Невдовзі Ґаспар прийшов до непотинькованої стіни і, ведучи кінчиками пальців по її поверхні, спробував визначити обшир кам’яного мішка.

Місце те було більш-менш кругле, не мало кутів, і юнак міг скласти лише приблизне уявлення про його обвід. Блукаючи отак, натрапив Ґаспар на спадисту купу каміння, що височіла понад водою навпроти стіни; і ось там, зваживши на відносну сухість і зручність, він вигідно вмостився, насамперед зігнавши звідти безліч ображених таким вивласненням плазунів. Скидалося на те, що сі створіння були неотруйними і, певно, належали до якогось виду вужів, а проте юнака щоразу проймав дрож, коли його торкалася їхня вогка й холодна луска.

Сидячи на купі каміння, перебирав Ґаспар подумки різноманітні жахи свого безмірно невтішного та безнадійного становища. Він вивідав неймовірну таємницю Ілурні, від якої холонуло на душі, немислимо страхітливий та блюзнірський задум Натаїра, одначе зараз він був ув’язнений у сій бридкій норі, мов у підземній могилі, у безоднях під заселеним пекельниками громаддям замку, і не міг навіть попередити світ про прийдешню загрозу.

За спиною юнака ще й досі висіла торбинка з їжею, з якою він вийшов із Війона, хоча нині й була торбинка та вже напівпорожня. Тоді, оглянувши себе, Ґаспар пересвідчився в тому, що поневолювачі не завдали собі клопоту забрати його кинджал. Гризучи у пітьмі скоринку черствої хлібини та погладжуючи долонею руків’я дорогоцінної зброї, шукав юнак бодай якоїсь шпарини у всеосяжному розпачі.

Не мав він, як виміряти ті чорні години, які плинули над ним із неквапністю тванистої річки, що повзе у сліпій тиші до підземного моря. Тишу тую порушувало хіба невпинне крапотіння води. Певно, вона жебоніла з якихось гірських струмків, які протікали у глибинах пагорба і забезпечували замок водою у давноминулі дні. Та з часом звук тих крапель став підозріло одноманітним і навіював напівзатьмареній юнаковій свідомості думки про безрадісне і безнастанне хихотіння незримих бісенят. Врешті-решт через цілковите тілесне виснаження Ґаспар провалився у тривожний, сповнений страхітливих видінь сон.

Прокинувшись, не відав він, чи ніч панує нині у сьому світі темряви, а чи вже день, адже кам’яний мішок по вінця заповнювала та сама застояна пітьма, чию незмінність не порушував ані промінь, ані мерехтіння світла. Лише почавши тремтіти, усвідомив Ґаспар, що на нього повіяло стійким протягом: вологим, нездоровим повітрям, немовби, поки він спав, забуті сонцем підземелля зненацька пробудилися до якогось таємничого життя і тепер дихають просто на нього. Дотепер не зауважував він того протягу, аж ось зараз, через сей неясний натяк, неждана надія заскочила юнака зненацька та збурила його заціпенілий мозок. Очевидно, була якась підземна розколина або ж прохід, що через них повітря проникало до темниці, й розколина ся видавалася Ґаспарові місцем, яке цілком могло правити за вихід із кам’яного мішка.

Підвівшись на ноги, Ґаспар непевною ходою попростував навпомацки в тому напрямку, звідки струменів протяг. Він перечепився через щось, що хруснуло та зламалося під його закаблуками, й насилу зміг юнак утриматися на ногах і не впасти долілиць у тванисту калюжу, повну змій. Та не встиг він ані роздивитися тієї несподіваної завади на шляху, ані рушити полапцем далі, як почув над головою різкий скреготливий звук, і крізь відкритий отвір до кам’яного мішка впав мерехтливий сніп жовтого світла. Засліплений тим сяйвом, поглянув Ґаспар догори й побачив десь за десять чи дванадцять футів над собою круглу діру, крізь яку додолу простяглася темна рука з палахкотливим смолоскипом. А ще крізь ту діру на тонкій мотузці спустили донизу кошик, у якому лежав буханець черствого хліба та пляшка вина.

Ґаспар узяв хліб та вино, і кошик потягли нагору. Одначе, перш ніж смолоскип прибрали, а плиту повернули на місце, юнакові вдалося-таки похапцем оглянути свою в’язницю. Як він і припускав, місце його ув’язнення мало нерівну округлу форму і десь п’ятнадцять футів у поперечнику. Предметом же, через який він перечепився, виявився людський скелет, який лежав наполовину на купі каміння, а наполовину — у брудній воді. Від часу він став брунатним і зогнив, а його вбрання вже дуже давно розкисло та розлізлося на клапті рідкої плісняви.

Волога, що впродовж сторіч сочилася цими стінами, помережила їх заглибинами, якими стікали струмочки, й здавалося, ніби саме́ каміння повільно зогнивало та розкладалося. У протилежній стіні коло самої долівки побачив він отвір, існування якого припускав: низеньку розколину, не набагато більшу за лисячу нору, в якій зібралася застояна вода. Від сього видовища Ґаспарове серце обірвалося, адже навіть якщо вода була глибшою, ніж йому здавалося, та діра однаково була затісною, аби в неї пропхати людське тіло. Коли смолоскип, який освітив був в’язницю, прибрали, юнак доплентався назад до купи каміння, і безнадія стиснула його горло, наче справдешня ядуха.

Ще й досі Ґаспар тримав у руках буханець хліба та пляшку вина. Відчувши невиразний, млявий голод, він якось раптом почав жувати й пити. Після того відчув себе дужчим, а звичайне кисле вино зігріло його, і, либонь, са́ме воно надихнуло юнака на ту думку, яка щойно зродилася в його голові.

Допивши пляшку, Ґаспар перетнув свою в’язницю та дістався до низенької, схожої на нору, діри. Потік повітря, що проникав крізь сей отвір, посилився, і юнак сприйняв се за добрий передвісник. Намагаючись розширити отвір, Ґаспар витягнув кинджал і заходився колупати його вістрям напівзогнилу стіну, що вже й сама поволі розпадалася. Він мусив стати навколішки у смердючий мул, і, поки він працював, його ногами повзали вужі, що звивалися кільцями та страхітливо сичали. Вочевидь, ся діра слугувала плазунам за вхід та вихід, яким вони заповзали до кам’яного мішка та виповзали з нього.

Під ударами кинджала камінь зараз-таки почав руйнуватися, і Ґаспар, сповнений надією на втечу, геть забув, у якому жаскому й страхітливому становищі опинився. Він не мав змоги визначити товщину стіни, йому були невідомі природа та обшири підземель, які лежали унизу, проте юнак відчував певність, що десь там є сполучний канал, яким повітря ззовні проникає до в’язниці.

Здавалося, ніби спливали години та дні, а Ґаспар усе працював, наосліп підкопуючи кинджалом м’яку стіну і відкидаючи уламки, що з плескотом падали у воду позад нього. Трохи згодом, лігши долічерева, він заповз до діри, яку вже був трохи розширив, і, риючи хід, мов працьовитий кріт, дюйм за дюймом торував собі шлях.

Врешті-решт відчув Ґаспар дивовижне полегшення, бо ж вістря його кинджала увійшло в порожнечу. Тонку шкаралупу, яка лишилася від каменя, що стояв йому на заваді, юнак розламав руками, а тоді, повзучи у темряві, виявив, що може звестися навстоячки на чомусь на кшталт спадистої долівки.

Випроставши зсудомлені кінцівки, він надзвичайно обережно рушив далі. Ґаспар опинився у вузькому підземеллі чи тунелі, стін якого він міг одночасно торкнутися пальцями простягнутих рук. Долівка спадала донизу, і вода тут глибшала — вона сягнула юнакові до колін, а тоді до поперека. Ймовірно, колись се місце слугувало за підземний вихід із замку, а стеля, обвалившись, загатила витік.

Геть збентежений, Ґаспар почав міркувати, чи не проміняв він, бува, мерзенний кам’яний мішок зі скелетом у ньому на щось навіть гірше. Ще й досі жоден промінець не освітив тієї ночі, що оточувала юнака зусібіч і темніла попереду, а потік повітря, хоч і сильний, був просякнутий пітьмою та пліснявою, ніби долинав із нескінченних підземель.

Нерішуче занурившись у чимдалі глибшу воду, Ґаспар просувався уперед, час від часу торкаючись руками стін тунелю, коли се раптом натрапив на гострий кут, праворуч від якого відкривався вільний проміжок. Той просвіток виявився початком проходу, що перетинався з підземеллям, яким простував Ґаспар. Затоплена долівка того проходу була принаймні рівною та не занурювалася далі у бридку застійну воду. З’ясовуючи се, юнак перечепився через початок прогону східців, які вели нагору. Йдучи дедалі мілкішою водою, він зійшов тими східцями і вже незабаром стояв на сухому камені.

Здавалося, неначе ті сходинки — вузькі, поруйновані, нерівні, без жодних проміжків між ними — закручувалися, утворюючи якусь нескінченну спіраль, яка обвивалася у навколишній темряві довкола нутрощів замку. Вони були тісні й задушливі, і, вочевидь, не були джерелом того повітряного потоку, услід за яким рушив був Ґаспар. Не відав юнак, куди східці його приведуть, і не міг визначити, чи се, бува, не ті самі сходи, якими його припровадили до в’язниці. Та попри все, Ґаспар рішуче дерся нагору, лише подеколи зупиняючись, аби перевести дух, наскільки се було можливо у мертвому, просяклому міазмами200 повітрі.

Аж ось у безпросвітній темряві, десь далеко нагорі вчувся йому таємничий приглушений звук: невиразний, повторюваний гуркіт, ніби десь ген там падали величезні брили та купи каміння. Був той звук невимовно лиховісний та похмурий, і здавалося, що від нього стрясалися незміримі стіни навколо Ґаспара та лиховісно двигтіли східці, на які він ступав.

Тепер він сходив нагору з подвоєною обережністю та пильністю і раз у раз зупинявся, наслухаючи. Той гуркіт повторювався, ставав гучнішим, лиховіснішим, неначе лунав просто понад головою, тож юнак присів навпочіпки на сходах і, не наважуючись іти далі, вичікував там якийсь час, який цілком міг протривати не одну хвилю. Аж ось зненацька звук урвався, геть спантеличивши Ґаспара та залишивши по собі напружене й страхітливе безгоміння.

Сповнений лиховісних передчуттів, не знаючи, яка ж то нова сквернота чекає на нього попереду, наважився Ґаспар продовжити своє сходження. І знову серед цілковитого порожнього безгоміння долинув до нього звук: невиразний, лункий хор голосів, що провадили якусь сатанинську месу чи літургію, співаючи каданси201, подібні до поховальних співів, які перетворилися на пеани202 лихого тріумфу, що на нестерпно високій ноті злинали у височінь. Задовго до того, як юнак упізнав слова, його пробрав дріж від потужної та зловісної пульсації розміреного ритму, що спадав та здіймався, і видавалося, неначе він суголосний серцебиттю якогось велетенського демона.

Сходи всоте повернули, і Ґаспар піднявся їхньою звивистою спіраллю та вийшов із нескінченної опівнічної темряви. Він закліпав очима у тьмавому мерехтінні, що струменіло на нього згори. Хорал голосів зустрів його ще гучнішим вибухом пекельного звуку, і впізнав юнак слова рідкісного та могутнього заклинання, яке чаклуни використовували для надзвичайно мерзенної мети. Спинаючись останніми східцями, він із жахом усвідомив, що сáме коїлося серед руїн Ілурні.

Обережно піднявши голову над рівнем замкової підлоги, Ґаспар побачив, що сходи закінчувалися у далекому кутку велетенської зали, в якій він уздрів був немислиме Натаїрове творіння. Увесь внутрішній обшир будівлі, простінки якої були знесені й розібрані, нині сповнювала химерна заграва — то промені круглого місяця змішувалися з червонястим полум’ям атанорів, які вже згасали, та з різнокольоровими язиками випарів, що звивалися кільцями й тягнулися вгору від некромантських жаровень.

На якусь мить Ґаспара збентежив потік сяйва, який розливала повня поміж руїнами, а тоді він побачив, що майже уся внутрішня стіна замку, прилегла до дитинця, нині була знесена. Поза всяким сумнівом, повалення та розбирання тих велетенських кам’яних брил потребувало надлюдської праці, а рекрутів для її виконання забезпечило чаклунство. Саме звуки тієї праці долинали до Ґаспара, поки він сходив нагору з підземель, і коли він усвідомив, заради якої мети зруйнували ту стіну, кров застигла у його жилах, а шкіра взялася сиротами.

Cтало очевидно Ґаспарові, що відколи його кинули до в’язниці, минув цілий день і частина наступної ночі, адже нині місяць високо піднявся на блідому сапфіровому склепінні небес. Нині велетенські діжки купалися у прохолодній заграві і вже не випромінювали свого моторошного примарного світіння. Отоманка із сарацинських тканин, на якій Ґаспар побачив був вмирущого карла, нині була напівприхована за димом, який курився з жаровень та кадильниць, а посеред них десятеро чаклунових учнів, вбраних у чорні та шарлатові одіяння, творили свій мерзенний та зловорожий ритуал, співаючи лиховісно розмірену літанію.

Сповнений страху, немовби людина, яка раптово зустрілася віч-на-віч із примарою з глибин пекла, побачив Ґаспар колоса, який нерухомо лежав на замкових плитах, неначе охоплений сном циклоп. Ся істота вже не була скелетом: тепер її кінцівки огортали велетенські опуклі м’язи, і мали вони вигляд такий, ніби то були кінцівки біблійних велетів; боки здіймалися угору, наче нездоланні стіни; м’язи могутніх грудей були широкі, як підмостки, а руки могли трощити тіла людей, неначе жорна… Однак обличчя тієї дивовижної почвари, яке видніло у профіль, освітлене навскісними променями повні, було обличчям сатанинського коротуна, Натаїра — стократно збільшене, але так само сповнене невблаганного безумства та злості!

Скидалося на те, що велетенські груди здіймаються та опадають, і коли некромантський ритуал на якийсь час зупинився, Ґаспар почув безпомильний звук могутнього дихання. Око, що видніло у профіль, було заплющене, однак його повіка, здавалося, тріпотіла, ніби велетенська завіса, неначе потвора ось-ось мала прокинутися, а відкинута рука з блідими й синюватими, мов рядок трупів, пальцями, неспокійно посмикувалася на підлозі замку.

Невитерпний дрож пройняв Гаспара, та навіть сей жах не міг змусити його повернутися до сморідних підземель, які він допіру покинув. Із нескінченними ваганнями і трепетом, крадькома пробирався юнак зі свого кута, тримаючись у чорних тінях попід замковою стіною.

Скрадаючись тією залою, ступаючи тихцем крізь збрижені запони випарів, що струменіли догори, Ґаспар на мить побачив отоманку, на якій лежала зморщена постать Натаїра, мертвотно-бліда та нерухома. Скидалося на те, що коротун помер або впав у заціпеніння, яке передувало смерті. А тоді хор голосів, що вигукували своє страхітливе заклинання, в якомусь сатанинському тріумфі здійнявся ще вище; випари заклубочилися, зібралися у хмару, породжену самим пеклом, закружляли навколо чаклунів клубочищами, подібними до пітонів, і знову приховали від спостерігачевих очей ту східну отоманку і труповидну постать, що лежала на ній.

Незміреннеє зло заполонило все навколо, й здавалося, що навіть саме́ повітря обважніло, просякле ним, і гнітючою запоною повисло над замком. Ґаспар відчув, що жахливе перевтілення, яке виклика́ли та про яке молили чаклунові учні у своєму літургійному блюзнірстві, що звучало дедалі гучніше, невдовзі має відбутися — чи, либонь, вже й відбулося. Йому почулося, нібито велет, який дихав, лежачи на замковій долівці, поворухнувся, наче людина, що стривожено кидається у неглибокому сні.

Незабаром той гігант, який масивним громаддям лежав на плитах підлоги, опинився поміж Ґаспаром і некромантами, що виспівували свої закляття. Вони не побачили юнака, тож саме тієї миті він таки наважився кинутися навтьоки і вже невдовзі, ніким не переслідуваний та не зупинений, дістався дитинця. А звідти, не озираючись, помчав юнак додолу стрімкими, порізаними проваллями схилами попід замком Ілурнь, і біг він так прудко, немовби на нього полював сам Диявол.

VII. Пришестя коло́са

Навіть після того, як ущух повальний вихід мерців, всеосяжний жах і далі панував над краєм; широко простяглася тінь лихого передчуття, пекельна та погребова, й лежала та тінь мертво на усьому Аверойні. На небесах з’являлися дивні та лиховісні передвісники: видніли вогнебороді метеори, які падали понад східними пагорбами; кілька ночей поспіль далеко на півдні комета змітала з неба зорі своїми осяйними грудьми, а тоді згасла, лишивши поміж людей пророцтво, що віщувало прийдешні лиха та пошесті. Днями повітря висіло важке та спекотне, й блакитні небеса були розпечені, наче розжарені пекельними вогнями. Грозові хмари, що темніли та плинули у далечінь, стрясали своїми осяйними списами ген на далеких видноколах, немов якесь військо титанів, що взяло ворога в облогу. У краї почався виздих худоби, і то такий, що його майже напевне спричинили чаклунські чари. Усі ті знамення та дива лягли додатковим тягарем на вже й без того пригнічений дух людей, які не знаходили собі місця, живучи у щоденному страху перед прихованими пекельними приготуваннями та підступами.

Але ніхто, опріч Ґаспара дю Нора, не мав і гадки про те, щό се за лихо і в якій то формі воно себе проявить, аж допоки загроза, яка назрівала увесь сей час, не вирвалася зі свого лігва. А тим часом Ґаспар стрімголов утікав у напрямку Війона під нічними небесами, осяяними круглим місяцем, щомиті боячись почути за спиною важку ходу велетенського переслідувача. Не бачив юнак жодного сенсу в тому, аби попередити мешканців тих містечок та сіл, які розкинулися краєм, скільки сягав його зір. І воістину, куди — хай навіть попереджені — могли б сховатися люди від отого жахливого створіння, породженого самим Пеклом у пограбованій гробниці, створіння, яке могло пройтися усім краєм, неначе анакім, обрушивши свою нестримну лють на розтоптаний світ?

Отже, всю ту ніч та цілий наступний день Ґаспар дю Нор, у вбранні, пошматованому чагарниками та вкритому засохлою тванню з кам’яного мішка, наче шаленець мчав уперед лісами, що височіли довкруж нього й були повні розбійників і вовкулаків. І поки він біг, сяйво місяця, що хилився до заходу, пробиваючись поміж покрученими похмурими стовбурами, мерехтіло в очах його; аж врешті-решт юнака розшукали та наздогнали бліді деревки світанкових стріл. Полудень проливав на нього свій білий жар, немов який розплавлений у печі метал, що очистився та перетворився на світло; і багнюка підземель, яка сухою скоринкою вкривала перетворений на лахміття одяг Ґаспара, розтанула від юнакового поту й знову стала слизом. Але він не спинявся і мчав уперед, переслідуваний побаченим жахіттям, аж поки йому на думку спав поки ще непевний і на перший погляд безнадійний задум.

А тим часом декілька ченців із братства цистерціанців, які вдосвіта у своїй звичній вранішній молитві придивлялися до сірих мурів Ілурні, стали першими після Ґаспара людьми, яким випало на долю уздріти потворне страхіття, сотворене некромантами. Либонь, їхній звіт про теє видиво був дещо відтінений перебільшеннями, що притаманні побожним людям, а проте вони присягалися, нібито посеред руйновища зненацька здійнялися угору довгі язики полум’я та закружляв смолисто-чорний дим, вивергнутий не інакше як з дев’ятого кола Пекла, а серед нього раптом підвівся велетень і випростався понад руїнами барбакана, які сягали йому до поперека. Велетова голова височіла на одному рівні з верхівкою донжона, а його відкинута правиця здійнялася та, неначе грозова хмара, затулила вранішнє сонце, що саме сходило на небесах.

Упали ченці на коліна долілиць, бо ж думали вони, ніби то сам Архиворог прийшов до світу сього, скориставшись замком Ілурнь як брамою, крізь яку вихопився прямісінько із Пекла. А тоді, через долину в милю завширшки, що відділяла їх від замку, долинув до ченців громовий гуркіт демонічного сміху; і велет, одним-єдиним кроком подолавши руїни барбакана, що стояли на його шляху, почав спускатися крутим скелястим пагорбом у долину.

Коли він наблизився, перестрибуючи зі скелі на скелю, стало видно його риси, які могли належати хіба якомусь дияволові, у якого вдихнули життя гнів і злоба, що він відчував до синів Адамових. Його волосся сплутаними пасмами майоріло за ним, наче кубло чорних пітонів; його оголена шкіра була синювато-сіра, бліда та мертвотна, як шкіра небіжчика, одначе під нею випинали та перекочувалися величезні титанові м’язи. Його широкі очі жаріли полум’яною загравою, наче відкриті казани, що кипіли на вогні бездонного Пекла.

Чутка про його пришестя прокотилася монастирем, як буревій жаху. Чимало братів, зваживши, що обачність — то найліпша складова релігійного завзяття, сховалися в пивницях та у висічених у скелі склепах. Інші скулилися у своїх келіях, бурмочучи та волаючи нерозбірливі молитви до усіх своїх святих. Решта, найсміливіші, згуртувалися в осерді каплиці та опустилися на коліна перед дерев’яним Христом на великому розп’ятті, творячи врочистую молитву.

І лише Бернар зі Стефаном, які натоді вже дещо оговталися від жахливого побиття, наважилися спостерігати наближення велета. І зріс їхній жах невимовно, коли почали вони упізнавати у колосальному обличчі збільшену подобу рис лихого коротуна, під чиєю орудою коїлися в Ілурні темнії та нечестивії діяння; і сміх колоса, який спустився у долину, розлігся, наче принесене бурею відлуння того огидного реготу, що супроводжував ганебну втечу братів із замешканої примарами твердині. Хай там як, а Бернарові та Стефанові здалося лише, що нині коротун, який, поза сумнівами, завжди був справжнім демоном, вирішив з’явитися у своїй істинній подобі.

Зупинившись на дні долини, став велет навпроти монастиря, і його палахкотливі очі опинилися на рівні вікна, з якого визирали Бернар зі Стефаном. Він знову зареготав — був то жахливий сміх, подібний до гуркоту, що долинає з-під землі, — а тоді, нахилившись, підняв жменю кам’яних брил, та так легко, ніби то була звичайнісінька рінь, і заходився закидати ними монастир. Брили розбивалися об монастирські мури з такою силою, неначе їх пожбурили за допомогою велетенських катапульт чи мангонелів203; одначе встояла міцна будівля, хоча й важко здригалася під ударами.

Тоді колос обіруч узявся за величезну скелю, що стриміла зі схилу пагорба і була глибоко занурена в ґрунт, розхитав її, а тоді підняв та кинув просто у непіддатливі мури. Страшенний огром тієї скелі проломив цілу стіну молитовні, а тих, хто там зібрався, знайшли вже згодом — усі вони були розчавлені на криваве місиво поміж уламками різьбленого Христа.

Потім, немовби набридло йому перейматися такими дрібницями, як ця незначна жертва, колос розвернувся спиною до невеличкого монастиря та, неначе якийсь породжений дияволом Ґоліят204, попростував, ревучи, долиною до Аверойну.

І коли він уже відходив, Бернар зі Стефаном, які ще й досі спостерігали зі свого вікна за тим, що коїлося, побачили дещо таке, чого не помічали дотепер: поміж велетовими плечима звисав на мотузах збитий із дощок величезний козуб. У тому козубі було десятеро чоловіків — учні та помічники Натаїра, — і переносив їх той колос, як мандрівний крамар носить у своєму клункові ляльок або маріонеток.

Довго ще ходили Аверойном сотні легенд про подальші колосові мандри та про ті спустошення, які він учинив у краї. Оповідки про непомисливий жах, несамовите й надприродне чортовиння ще довго переповідали на землях, що потерпіли від діянь того демона.

Козопаси на схилах попід замком Ілурнь побачили наближення колоса та повтікали на найвищі гірські кряжі разом зі своїми прудконогими отарами. Велет не звертав на козопасів особливої уваги, а коли вони не могли врятуватися та вчасно утекти з його шляху, просто чавив їх своїми стопами, мов тих жуків. Простуючи уздовж гірського струмка, з якого починалася річка Ісуаль, дістався велетень узлісся величного пралісу, а вже там вирвав прадавню сосну, яка стриміла у височінь, руками обламав її могутні гілки та зробив із неї палицю, яку відтоді носив із собою.

Тією палицею, що була важча за таран, він розтрощив капличку на узліссі, перетворивши її на безформні руїни. На шляху колосові трапився хутір, і він пройшов просто крізь нього, збиваючи дахи, перекидаючи стіни та чавлячи ногами мешканців.

Увесь той день блукав колос туди й сюди, охоплений шалом знищення, немов який сп’янілий циклоп. Навіть лютії лісові звірі тікали, настрашені, подалі від сього велета. Вовки полишали здобич просто посеред ловів і, понуро завиваючи від жаху, утікали до своїх лігвищ серед скель. Чорні, люті мисливські хорти лісових баронів не витримували присутності колоса та, жалісно скімлячи, ховалися до псарень.

Чули люди потужний велетів сміх, його бурхливий рев; ще з віддалі багатьох ліг бачили вони, як він наближається, та чимдуж утікали геть або ж якнайліпше ховалися. Володарі оточених ровами замків скликали своїх лицарів, підіймали перекидні мости та лаштувалися до облоги, наче на них сунуло ціле вороже військо. Селяни ховалися у печерах, пивницях та старих криницях, навіть під копицями сіна, сподіваючись, що велетень їх не помітить і омине стороною. Церкви дощенту заповнилися втікачами, які шукали захисту у Христа, міркуючи, що то сам Сатана або ж один із його намісників повстав, аби сплюндрувати та спустошити увесь сей край.

Мандрував той велет туди й назад і голосом, подібним до літнього грому, невпинно промовляв божевільні прокляття, немислимі непристойності та блюзнірства. Чули люди, як він, звертаючись до гурту вбраних у чорне постатей, яких носив на спині, промовляв щось таким тоном, ніби давав настанови чи показував приклади, як ото учитель зазвичай промовляє до своїх учнів. Ті люди, які знали Натаїра, відзначили неймовірну схожість велетенських рис і громоподібного голосу із рисами та голосом чаклуна. Краєм пішла поголоска, що куций чаклун, либонь, уклавши якусь огидную угоду із Сатаною, дозволив перенести свою прокляту душу у сюю титанічну постать; і, несучи із собою учнів, повернувся, щоб вилити свою невситиму лють і бездонну ненависть на світ, який глузував з нього через миршаву статуру, ганьбив і кривдив за його чаклунство. Подейкували також і про цвинтарне походження сього страхітливого втілення; й воістину, недарма казали, що колос відкрито оголошував, хто він такий.

Було б надто втомливо розлого згадувати тут про усі ті страхітливі злодіяння та вчинки, сповнені жахливої жорстокості, які приписують отому хижому велетові… Кажуть, траплялися люди — здебільшого священники та жінки, — яких він ловив, коли ті втікали, та відривав їм кінцівку по кінцівці, неначе дитина, яка четвертує комаху… Коїв він також і набагато гірші речі, яких не згадуватимемо ми у сьому письмі…

Чимало самовидців оповідали, як той колос уполював П’єра, володаря Ла-Френе, коли той саме виїхав зі своїми гончаками та людьми, щоб уполювати в поближньому лісі шляхетного оленя. Наздогнавши коня з вершником, велетень схопив їх та затис у жмені, підняв у височінь і так поніс їх, широко ступаючи понад верхівками дерев, а згодом, проходячи попри замок Ла-Френе, пожбурив їх просто у гранітні фортечні мури. Тоді упіймав і червоного оленя, якого хотів уполювати П’єр, та й вергнув його вслід за ними; і довго ще залишалися на замковому камінні величезні криваві плями, що утворилися від удару їхніх тіл об мури, і ніколи їх так повністю й не змили ані осінні дощі, ані зимові сніги.

Незчисленні історії розповідали також і про інші, сповнені непристойного блюзнірства та глуму діяння, що учинив колос: про вирізьблену з дерева Пречистую Діву, яку він кинув у річку Ісуаль понад Зімом, прив’язавши її перед тим людськими кишками до зогнилого, одягненого у кольчугу тіла нечестивого злочинця; про трупи, що кишіли хробаками, які він руками викопав із неосвячених могил і вергнув на подвір’я бенедектинського абатства у Периґоні; про церкву у Сен-Зенобі, яку він, разом з усіма священниками та парафіянами, поховав попід горою нечистот, яку накидав, зібравши купи гною з усіх поближніх ферм.

VIII. Поверження коло́са

Невпинно крокував велетень туди й сюди — нерівним, п’яним, зиґзаґоподібним шляхом, снуючи поруйнованим краєм з кінця в кінець і з боку в бік. Блукав він, немов одержимий якимось безжальним демоном зла та вбивства, залишаючи по собі, як жнець залишає по собі скошене сіно, дедалі більші обшири, в яких панувало спустошення, насильство й кривава розправа. І коли сонце, почорніле від диму палаючих сіл, похмуро зайшло ген за лісом, люди ще й досі бачили, як ходить він у присмерку, та досі чули лиховісний гуркіт його громоподібного реготу.

Уже присмерком, наближаючись до брам Війона, Ґаспар дю Нор побачив велета крізь просвіти між деревами предковічного лісу — у далені виднілися голова та плечі страхітливого колоса, який рухався вздовж річки Ісуаль і час від часу зникав з очей, коли нахилявся, щоб скоїти чергове жахливе злодіяння.

І хоч яким заціпенілим від утоми та виснаження був Ґаспар, одначе пришвидшив він свій біг. Хай там як, а він не вірив, що почвара до наступного дня спробує вторгнутися до Війона, особливої цілі для Натаїрових ненависті та злоби. Лиха душа чаклуна торжествувала, знайшовши втіху у своїй майже безмежній здібності кривдити і руйнувати, та вже напевне волітиме відкласти на потім вершинний акт помсти, а поки — цілу ніч сіятиме жах у довколишніх селах та їх околицях.

Незважаючи на лахміття та бруд, які робили Ґаспара майже невпізнаваним і надавали йому найпослідущішого вигляду, вартові при міській брамі впустили його без жодних питань. Війон нині заполонили цілі тлумища людей, які утекли з прилеглих селищ, шукаючи прихистку за його кам’яними мурами; і жодному з тих утікачів, хай навіть найсумнівнішій особі, не відмовляли у дозволі увійти до міста. На мурах вишикувалися лави лучників і списоносців, готові стати велетові на заваді та не дати йому пройти до міста. Понад брамою стояли напоготові арбалетники, а вздовж валу, який оточував фортецю, через певні проміжки один від одного були встановлені мангонелі. Місто клекотіло й гуло, неначе розтривожений вулик.

На вулицях панували безтямність і сум’яття. Повсюди у сьому безцільному потоці кружляли бліді, охоплені панікою обличчя. У сутінках тоскно мерехтіли і сновигали по вулицях смолоскипи; на місто неначе впала загрозлива тінь від крил, які здійнялися з Ереба. Той морок був оповитий незбагненним страхом, тенета безнадії душили усіх навколо. Й отсим сповненим дикого безладу та шалу шляхом прямував Ґаспар. Мов той упертий плавець, розтинав він хвилю нескінченного й в’язкого нічного страхіття та спроквола пробирався вперед, торуючи шлях до своєї оселі на піддашші.

Згодом юнак заледве міг пригадати, чи їв і чи пив він тоді бодай щось. Змучений понад усі межі тілесної та душевної витривалості, кинувся він на свій солом’яник, навіть не знявши просоченого тванню лахміття, і безтямно проспав аж до години, що відділяє північ від світання. Він прокинувся від мертвотно-блідого проміння круглого місяця, що лилося на нього крізь вікно; підвівся та провів решту ночі, здійснюючи певні окультні приготування, які, він вважав, дадуть йому єдину можливість подолати пекельную почвару, яку сотворив і в яку вдихнув життя Натаїр.

Гарячково працюючи при світлі місяця, що хилився до заходу, та єдиного тьмяного світоча, Ґаспар зібрав різноманітні інґредієнти та пригадав навички добре знайомого йому алхімічного мистецтва. Врешті-решт, по тривалому та дещо таємничому приготуванню, змішав юнак із тих складників темно-сірий порошок, яким, він бачив, Натаїр послуговувався за численних нагод. Ґаспар дійшов висновку, що колос, якого склали з кісток та плоті мерців, оживлених нечестивим чаклунством і спонуканих до дії самою лише душею мертвого чаклуна, підпаде під вплив сього порошку, який Натаїр застосовував, аби повергати оживлених ним мерців. Порошок сей, варто йому було лише потрапити до ніздрів таких трупів, змушував їх мирно повертатися до своїх гробниць, вкладатися там і поринати у відновлений смертний сон.

Ґаспар приготував чималу кількість тієї суміші, зваживши, що малої дрібки буде замало, аби приспати велетенську цвинтарну почвару. Його жовта свічка вже ледве жевріла та блідла на тлі білого передранішнього світла, коли завершив він промовляти латинську формулу страхітливого словесного приклика́ння, що надавала суміші більшу частину її дієвості. Формула тая закликала на допомогу Аластора та інших злих духів, до чого Ґаспар зазвичай вдавався украй неохоче, та знав юнак, що вибору не було, адже чаклунство можна подолати лише за допомогою чаклунства.

Ранок прийшов до Війона, принісши із собою нові жахіття. Завдяки своїй проникливості Ґаспар відчув, що мстивий колос, який, подейкували містяни, з нелюдською невтомністю та диявольською наснагою цілу ніч мандрував Аверойном, наблизиться до ненависного йому міста на початку нового дня. Проникливість його невдовзі підтвердилася, адже щойно завершив він свої окультнії труди, як з вулиць міста до нього долинув гук, який дедалі гучнішав, а над бентежним ґвалтом переляканих голосів ген удалині вчувався рев велетня.

Ґаспар знав, що коли збирається зайняти вигідне спостережне місце, з якого зможе кинути свій порошок у ніздрі стофутового колоса, то мусить поквапитися й не гаяти часу. Міські мури і навіть більшість церковних шпилів не були аж такими високими, як того потребувала його мета, та, поміркувавши трохи, збагнув юнак, що єдиним місцем, з даху якого він зможе успішно кинути виклик супротивникові, був величний кафедральний собор, який височів у самому осерді Війона. Юнак був певен, що всі лицарі на стінах мало що зможуть зробити, аби завадити чудовиську пройти до міста та обрушити на нього усю свою ненависть. Жодна земна зброя не могла зашкодити істоті, яка мала такі величезні розміри й таку природу, бо ж навіть цілком звичайного завбільшки мертвяка, якого підняли у такий чаклунський спосіб, могли засипати стрілами та прохромити наскрізь дюжиною списів, проте анітрохи не затримати його поступу.

Ґаспар квапливо наповнив порошком чималу шкіряну торбину, почепив її на пояс та приєднався до розбурханого натовпу на вулиці. Багато хто мчав до кафедрального собору, шукаючи прихистку в його величній святості, тож юнакові залишилося просто дозволити гнаному шаленством потокові віднести себе туди.

Нава кафедрального собору була вщерть заповнена вірянами, а священники служили урочисті меси, промовляючи слова молитов голосами, що час від часу фальшивили від внутрішнього перестраху. Та хвороблива й розпачлива юрба не звернула анінайменшої уваги на Ґаспара, тож юнак знайшов марш сходів, що звивисто підіймалися нагору, та попрямував на дах високої вежі, який охороняли ґарґуйлі.

Тут він і вмостився, присівши за кам’яною фігурою грифона з котячою головою205. І з отсього спостережного місця бачив він, як за скупченням міських шпилів та щипців206 наближався велетень, голова та тулуб якого вже бовваніли понад міськими мурами. Хмара стріл, яку було видно навіть з такої відстані, здійнялася назустріч страхітливому заброді, та він, схоже, навіть не зупинився, аби висмикнути їх зі шкіри. Величезні кам’яні брили, які метали у нього мангонелі, видавалися велетові чимось таким дріб’язковим, як ніби у нього пожбурили рінню, а важкі арбалетні болти, що впивалися в його плоть, були для нього всього-на-всього дрібними скалками.

Ніщо не могло зупинити його поступу. Крихітні фігурки загону списників, що, здійнявши зброю, став на його шляху, були зметені геть з муру над східною брамою одним замашним бічним ударом семидесятифутової сосни, яка правила велетню за палицю. Потім, очистивши мур, колос переліз через нього та потрапив до Війона.

Ревучи, хихотячи та сміючись, неначе навіжений циклоп, широко крокував він вузькими вулицями поміж будинками, що сягали йому лише до поперека, й безжально топтав кожного, хто вчасно не втікав з його шляху, та проламував дахи страхітливими ударами своєї палиці. Натискаючи лівою долонею, відламував велет виступи щипців та повергав на землю шпилі церков, і дзвони їхні тужливо били на сполох, падаючи долу. Колосів поступ супроводжували скорботні крики та вереск безтямних голосів.

Він прямував до кафедрального собору, як Ґаспар і розрахував, відчувши, що саме ся велична будівля стане особливою метою для його зловтіхи.

Нині всі вулиці збезлюдніли, одначе велетень, проходячи містом, прохромлював своєю палицею, неначе тараном, стіни, вікна та дахи будинків, ніби для того лишень, аби розшукати і розчавити людей у сховках, — годі й описати ту руїну та спустошення, які він залишав по собі.

Невдовзі його велетенська постать забовваніла навпроти вежі кафедрального собору, на якій, причаївшись за ґарґуйлем, його дожидав Ґаспар. Коли колос підійшов ближче, голова його опинилася на одному рівні з вежею, а очі пломеніли, наче дві криниці палахкотливої сірки. Його губи розтулилися, відкривши подібні до сталактитів ікла, і розійшлися у сповненому ненависті вишкірі; й гукнув він голосом, що схожий був на відлуння грому, погуки якого складались у слова:

— Агов! Гей ви, скиглії, священники та святенники безсилого Бога! Вийдіть-но та вклоніться володареві Натаїру, допоки не змів він вас усіх прямісінько до переддвер’я Пекла!

І отоді Ґаспар із незрівнянною відвагою підвівся зі сховку свого та став на видноті просто перед сповненим люті колосом.

— Підійди ближче, Натаїре, якщо се й справді ти, мерзенний розкрадачу могил і гробівців! — гукнув дражливо він. — Підійди-но ближче, бо маю дещо тобі сказати.

Страхітливий вираз подиву затьмарив диявольську лють на обличчі колоса. Придивляючись до Ґаспара, ніби сумніваючись і не ймучи віри, опустив велетень свою здійняту палицю та ступив уперед, ближче до вежі, аж поки обличчя колоса опинилося усього за кілька футів від його безстрашного учня. А коли пересвідчився він нарешті, що то насправді Ґаспар, вираз маніакального гніву повернувся до нього, ущерть затопив його очі тартарським вогнем і скривив обличчя, перетворивши його на лик злостивості, гідної самого Аполіона207. Його лівиця здійнялася химерною дугою, її велетенські пальці, посмикуючись, жаско нависли над головою юнака, кидаючи на нього хижу чорну тінь і заступаючи від нього сонце, що вже високо піднялося на небесах. Ґаспар бачив білі стривожені обличчя некромантових учнів, що виглядали зі свого дощаного козуба.