Небовись

15

Працюючи при помаранчевому світлі свого браслета в темній печері, я закінчила підключати дроти і обмотала їх стрічкою. Ну от, подумала я, відступаючи і витираючи піт із чола. За останні кілька тижнів мені таки вдалося відшукати робочу енергетичну матрицю — зняла її зі старого бойлера, який знайшла на сміттєпереробному заводі Вогненної. Я знала одного з тамтешніх робітників, і він в обмін на щурятину погодився відійти, поки я крастиму запчастину.

Деякі інші деталі вдалося відшукати на звалищах довкола Вогненної. Зробила я й новий арбалет, а ще обладнала в печері невеличку кухоньку зі справжніми сковорідкою і дегідратором. Знайшла навіть приправи. Випало й забігти додому забрати Кривавця, свого старого плюшевого ведмедика. З нього вийшла чудова подушка. Ну і до всього, добре було побачитися з мамою і Ба, хоча, певна річ, про те, що живу в печері, я їм не розказувала.

— Ну як? — спитала я у Слимачки-Руйначки. — Думаєш, спрацює? Синьо-жовта істота сиділа на камінці біля мене.

— Спрацює? — просвистіла вона.

Вона вміла імітувати звуки, але що б не казала — усе було із присвистом. Та й, чесно, я не була до кінця впевнена, що це «вона», бо, наскільки знала, слимаки бувають обох статей одночасно.

— Спрацює! — свиснула Слимачка, і я сприйняла це як добрий знак.

Клацнула перемикач на матриці, сподіваючись, що мої маніпуляції з дротами були вдалі. На борту старого зорельота увімкнулася панель діагностики, і я почула з кабіни дивний звук. Побігла туди і видерлася на ящик, який підставила замість драбини, щоб залазити в кабіну.

Низький, металічний звук лунав із панелі приладів. Може, якісь деталі вібрують? Я прислухалася уважніше, але тон гулу змінився.

— Що це? — запитала я у Слимачки, озираючись через праве плече.

Вона сиділа рівно там, де я й сподівалася її знайти. Коли хотіла, Слимачка вміла пересуватися дуже швидко, от тільки робила це поки я не бачила. Вона повернула голову на один бік, тоді — на другий і, наїжачивши шипи на спині, зімітувала гудіння.

— Дивись, як блякло світяться лампи, — постукала я по панелі приладів. — Матриця заслабка. Треба пошукати таку, яка призначалася б для зорельота або будівлі, тільки не бойлера.

Вимкнувши живлення, я зиркнула на годинник:

— Приглянь тут за всім, поки мене нема.

— Нема! — повторила Слимачка.

— Тільки не радій занадто сильно.

Я хутенько перевдягнулася в комбінезон і перед виходом востаннє глянула на корабель.

Розумію, що сама ж не полагоджу таку махину, подумала я. Нащо тоді взялася?

Зітхнувши, я прикріпила один кінець світлового троса до каменя, а інший закинула на виступ біля виходу з печери. Відтак вхопилася за нього й полізла до виходу, щоб відправитися на заняття.

Десь за півтори години, поправивши шолом, щоб не муляв так голову, я вхопилася за штурвал і промчала повз велетенський уламок. У реальному житті він летів би донизу вогненною кулею, але на голограмі Кобб зупинив брили в повітрі, щоб ми могли попрактикуватися.

Я починала досить непогано маневрувати між ними, але не знала, чи вийде проявити цю навичку, як тільки уламки почнуть — як би це так сказати? — мчати з небес на землю, несучи за собою погибель. Та все ж треба було починати хоч з чогось.

Я випустила світловий гарпун, який вистрілював з невеликої гарматки на днищі зорельота. Сяйнистий червоногарячий промінь прохромив уламок.

— Ха! — вигукнула я. — Зацініть, я влучила!

Я прошмигнула повз уламок, трос натягнувся і повів мене довкола нього. Гравітаційні конденсатори вимкнулися, корабель обкрутився довкруг шматка і врізався в іншу брилу.

У дитинстві ми часто гралися м’ячем, прив’язаним на мотузці до стовпа. Кидаєш м’яч, і він крутиться навколо стовпа. Механіка вправи зі світловим гарпуном була така сама, тільки стовпом тут був уламок, а м’ячем — мій зореліт.

Голограма вимкнулась, означаючи, що я розбилася, і в шоломі в мене почулося Коббове зітхання.

— Ну, я бодай влучила, — сказала я.

— У такому разі вітаю тебе з загибеллю, — промовив він. — Мама відчує гордість за тебе, коли отримає твій розплавлений до невпізнаваності значок.

Я пхикнула і виглянула з кабіни на Кобба. Він походжав центром аудиторії, говорячи в рацію, через яку спілкувався з нами, хоч ми з ним були в одній кімнаті.

Десять тренажерів утворювали коло, а посеред аудиторії стояв окремий проєктор, який показував наші зменшені репродукції. Вісім крихітних голографічних винищувачів сновигали довкола Кобба, що спостерігав за ними, неначе якийсь бог-велетень.

Бім влетів в уламок просто перед Коббовим носом, і через вибух його корабля на мить здалося, ніби нашому викладачеві сяйнула якась влучна думка. Мабуть, про те, що більшість із нас — нездари.

— Відрегулюй датчики відстані, Біме! — сказав йому Кобб. — Ти мав би побачити той шмат біля себе.

Бім визирнув з-за голограми, зняв шолом і скрушно почухав синю чуприну. Я засунулася в кабіну, коли мій корабель знову з’явився на полі бою. Була там і Рання: висіла в повітрі, спостерігаючи, як інші сновигають серед велетенських брил металу. Картина ця нагадувала мені розповіді Ба про поля астероїдів, тільки ці були в атмосфері, а не у відкритому космосі. Бої з креллами точилися, як правило, на висоті від десяти до сорока тисяч футів.

Біля нас з’явився зореліт Біма, проте самого хлопця в кабіні не було.

— Рання! — гукнув Кобб. — Кадетко, не мнися! Вперед! Мені треба, щоб ти наліталася на тросах до мозолів на руках!

Рання нерішуче висунулась до поля уламків. Я ще раз поправила шолом. Сьогодні він муляв особливо дошкульно. Вирішила, що треба перепочити. Вимкнула голограму і вийшла розімнути ноги, спостерігаючи, як Кобб веде поглядом політ Принди і Недда. Поклавши шолом на крісло, я пішла до голограми Ранньої.

Зазирнула всередину, просунувши голову, мовби крізь скло кабіни. Рання сиділа, зіщулившись, із напруженим виразом на татуйованому обличчі. Побачивши мене, вона хутко стягнула шолома.

— Привіт, — поздоровкалась я. — Як справи?

Вона кивнула в бік Кобба.

— До мозолів? — спитала, промовляючи останнє слово з дивним акцентом.

— Це коли треш щось руками так швидко, що починає боліти. Як об килим чи мотузку. Він хоче, щоб ти більше вправлялася з гарпуном.

— А...

Дівчина постукала по панелі приладів:

— Що він говорити про віс... вістань?

— Датчики відстані можна регулювати, — повільно промовила я, показуючи на тумблер. — Оця штука наближає і віддаляє поле сканування. Ясно?

— А, так. Так. Ясно.

Вона вдячно всміхнулась. Я показала їй великий палець і висунулася з її голограми. Вловила погляд Кобба. Дивився він, здається, схвально, проте вже наступної миті відвернувся, щоб нагримати на Веремію, яка закладалася з ФМ на десерт, що успішно виконає наступний віраж.

Можливо, йому було б легше пояснити все самотужки, але Рання, схоже, чудово розуміла більшість його команд — просто боялася, що не так второпала. Тому я й вирішила їй допомагати.

Я всілася на своє крісло й обмацала спідній бік шолома, шукаючи, що ж то воно муляє мені голову. А це що за грудочки? Я обмацала внутрішню обшивку. Під нею були якісь пухирці, розміром зі значок, а посередині кожної — металева крапля, що проштрикувала матерію. Я не пригадувала, щоб вони були там раніше.

— Якісь проблеми, кадетко? — запитав Кобб.

Я аж підскочила: зовсім не помітила, як він підійшов до моєї кабіни.

— Мій шолом, сер. З ним щось не так.

— Все з ним так, кадетко.

— Ні, погляньте самі. Помацайте. Тут якісь...

— Усе в нормі, кадетко. Сьогодні вранці медична служба наказала замінити твій шолом. У цьому встановлено сенсори, які знімають твої біологічні показники.

— О, — полегшено відказала я. — Зрозуміло. Але треба ж було попередити. Ці штуки можуть відволікати декого.

— Замінили тільки твій шолом, кадетко.

Я спохмурніла. Тільки мій?

— Що за... Які мої показники вони знімають?

— Не беруся вгадувати. З цим є якісь проблеми?

— ...та ні, мабуть, — промовила я, хоча насправді мені було незручно.

Спробувала прочитати відповідь у виразі обличчя Кобба, але він дивився мені в очі незворушним поглядом. Що б воно не було, цього він мені не скаже. Однак мене не полишало відчуття, що це якось пов’язане з моїм батьком і неприязню адміралки до мене.

Я натягнула шолом на голову, увімкнула передавач і запустила голограму.

— Біме! — прозвучав мені у вусі Коббів голос, немовби допіру нічого не сталося. — Синку, ти там светра в’яжеш, чи як? Ану назад у крісло!

— Ну, коли це вже так необхідно, — огризнувся Бім.

— Необхідно? Хлопче, ти хочеш підлогу мести чи літати? Та з камінця вийде кращий пілот, як ти. Якщо покласти один у твоє крісло й пофарбувати зверху синім, буде майже те саме — тільки він не огризатиметься!

— Вибачте, Кобб, — сказав Бім. — Я не нарікаю, але... Вранці я говорив із хлопцями з групи «Буря», і в них весь цей час були тренувальні бої.

— Ну і хай! Коли їх усіх переб’ють, заселишся в їхню кімнату. — Кобб манірно, перебільшено зітхнув. — Що ж, спробуймо так.

На полі бою зринули золотисті кільця. Усі вони були трохи більші за винищувач, декілька розміщувалося небезпечно близько до уламків.

— Шикування і переклик, — оголосив Кобб.

— Ви чули наказ! — мовив Принда. — Усім, шикуйсь за мною!

Наша вісімка підлетіла до Приндового корабля, вишикувалась рядком і провела переклик.

— Інструкторе, команда готова! — відрапортував Принда.

— Правила такі, — сказав Кобб, — за кожне пройдене кільце зараховується очко. Як тільки зрушите з місця, мусите летіти на швидкості не нижчій, ніж маґ-1. Якщо пропустите кільце, повертатися назад не можна. Всього у нас п’ять кілець, на проходження всього маршруту маєте здолати три кола. Хто набере найвищий бал — отримає за вечерею додатковий десерт. Але попереджаю: розбившись, ви одразу вилітаєте, а очки ваші заморожуються.

Я наготувалася, намагаючись не замислюватися над тим, що мені приз однаково не світить. Та, може, хоч так вийде відволіктися від сверблячки під шоломом.

— Гра! — збадьорилася Веремія. — Невже ви дозволите нам трохи розважитися?

— Це розвага для мене, — відказав Кобб. — Повірте, я на розвагах знаюся. Найбільше люблю сидіти і мріяти про день, коли перестану чути від вас дурнуваті запитання!

Недд гигикнув.

— Це був не жарт! — відрізав Кобб. — Уперед.

Веремія зірвалася з місця і на повній швидкості погнала до поля уламків. Я зреагувала майже так само блискавично і, розігнавшись до маґ-3, мало не врізалася в неї перед кільцем, крізь яке пролетіла одразу за нею. Подивилася на радар. Бім, ФМ і Рання були в мене на хвості. Артуро з Неддом летіли строєм — як зазвичай. Кіммалін я очікувала побачити останньою, але вона неслася попереду Принди, який чомусь досі залишався на старті.

Відтак я зосередилася на маршруті й прошмигнула друге кільце. Третє розташовувалося майже одразу за величезним уламком. Пролетіти його на швидкості можна було лише, якщо зрізати кут за допомогою світлового гарпуна.

Бадьоро звискнувши, Веремія зробила майже ідеальний поворот і прошмигнула в третє кільце. Я прийняла тактичне рішення проминути його — і вчинила розумно, бо Бім спробував обкрутитися навколо уламка і розбився.

— Трясця! — лайнувся він, коли його корабель вибухнув.

Відмітивши про себе, що Принда так і не розпочав проходити маршрут, я пролетіла четверте кільце, котре висіло між двома уламками, але оминула останнє: воно розміщувалося за великою металевою коробкою, облетіти яку можливо було лише на гарпуні. Заліт я закінчила з трьома очками, Веремія випередила мене на одне. Балів решки я не рахувала. Сердега Кіммалін розбилася на четвертому.

Коли ми, розвернувшись за полем уламків, зайшли на друге коло, Принда тільки почав перше. Він спостерігав, як ми пройдемо дистанцію, вивчав поле, сяйнуло мені. Розумний хід.

Він пройшов чотири кільця — як Веремія. Дівчина одразу зайшла на друге коло, і я збагнула, що захопившись грою, ми мчали на швидкості, яка в декілька разів перевищувала Мінімальну. Нащо поспішати? Щоб прилетіти першим? За це очок не нараховували.

Яка дурість, подумала я, це ж не перегони, а випробування на точність.

Я сповільнилася до маґ-1, спостерігаючи, як Веремія, знову намагаючись різко влетіти у третє кільце, втратила керування і розбилася об сусідній уламок.

— Ха! — вигукнула вона.

Схоже було, вона не сильно переживала через поразку, а була щаслива просто пограти. Я зосередилася на третьому кільці, прокручуючи в голові все, чого навчив нас Кобб. На підльоті до астероїда випустила гарпун і не просто влучила — що вже саме по собі неабияк здивувало мене, — а й облетіла його на тросі, й на відцентрованій силі вскочила просто в кільце.

Бім аж присвиснув:

— Дзиґо, оце ти даєш!

Я затягнула гарпун і полетіла далі.

— Спробуємо так само, Артуро? — запитав Недд, коли хлопці парою наблизилися до третього кільця.

— Гадаю, коли пропустимо це кільце, це підвищить наші шанси на перемогу.

— Неправильно! — гукнув Недд, загарпунив Артуро і потягнув його за собою.

Авжеж обидва розбилися.

Четверте кільце я здолала без зайвих клопотів, прошмигнувши між двох уламків. Однак п’яте пропустила, промахнувшись гарпуном.

— Недде, ти бовдур, — почула я в шоломі голос Артуро. — Нащо ти це зробив?

— Хотів перевірити, що буде, — відповів Недд.

— Хотів він... Недде, це ж ясно як день, що буде саме так. Ти просто вбив нас обох!

— І хай краще це станеться тут, ніж у справжній битві.

— Не краще. Тепер ми не виграємо.

— Я й так пропускаю десерт, — сказав Недд. — Від солодкого гладшають, друзяко.

Слухаючи, як вони прирікаються по радіо, я помітила, що ФМ навіть не спробувала подолати складніші кільця, зосередившись тільки на легких. Я зціпила зуби й сконцентрувалася на грі, бо мусила виграти в Йорґена. Це було справою честі.

Друге коло він закінчив знову з чотирма очками, пройшовши третє кільце, але пропустивши останнє, найважче. Це дало йому вісім очок, коли ж у мене було лише сім. ФМ і далі продовжувала діяти обережно, тому набрала шість. За Ранню я не знала, але бачила, що вона спробувала пройти останнє кільце, але схибила, тож я, імовірно, випереджала її.

Учотирьох ми зайшли на останнє коло. І знову Принда не поспішав, пропустивши всіх перед себе. Як собі хочеш, подумала я, додаючи прискорення і прошмигуючи в перше кільце. Для перемоги їх треба було пролетіти всі. Я помітила, що цього разу ФМ навіть не спробувала пройти перше, обережно промайнувши понад ним.

— ФМ, що ти витворяєш? — запитав у неї Кобб.

— Сер, мені здається, ці клоуни повбивають себе, тому я думаю, що зможу перемогти, не набравши й жодного очка.

Ні, подумала я, долаючи друге кільце. Він казав, що очки заморожуються тільки, якщо розбиваєшся. Тому, хай як не пильнувала б, вона нізащо не виграє. Кобб чітко пояснив правила.

На підльоті до третього кільця я відчула, як упріли мої долоні. Обережно... Тепер уперед! Випустила гарпун, поціливши точно в уламок, але неправильно натиснула на штурвал, через що обкрутилася навколо брили, але не втрапила в кільце.

Скрипнувши зубами, я деактивувала трос і вийшла з віражу, не врізавшись, однак, ні у що. За мною подолати кільце спробувала Рання. Їй це майже вдалося, але в останню мить вона розбилася. Принда досі чекав на старті, рахуючи, скільки кілець треба здолати йому для перемоги.

Розумно. Знову.

Трясця, як же я його ненавиділа.

Я настільки відволіклася, що пропустила четверте кільце — одне з найлегших. Відчуваючи, як від люті в мене холоне обличчя, я загарпунила великий квадратний уламок, пірнула вниз і пролетіла крізь п’яте кільце, котре, наскільки я пам’ятала, до мене не здолав ніхто.

Це принесло мені десять очок, тоді як у Принди залишалося вісім. Він легко нажене розрив. Коли хлопець нарешті зрушив з місця, мій гнів нестримно заклекотів. За кого він себе мав, сидячи там, немовби якийсь король з давніх легенд, і спостерігаючи, як метушиться його чернь? Скільки пихи... І здорового глузду не поспішати. Проявивши більше кмітливості, ніж я, він здобув велику перевагу, і тепер на нього чекала перемога.

Окрім хіба що...

Мені сяйнула скажена думка. Я крутнулася, натиснула на прискорення і на швидкості маґ-5 понеслася до старту. Вгорі Принда без зайвого поспіху, на мінімальній швидкості, пройшов перше кільце.

— Агов, Дзиґо, ти що робиш? — спитав у мене Недд.

Не слухаючи його, я спрямувала свій винищувач вгору поміж уламків. Попереду мене Принда наближався до другого кільця — легкого, яке гарантовано принесе йому десять очок.

Вперед, подумала я, не скидаючи прискорення і розганяючи корабель до небезпечної швидкості, на якій — в реальному житті — я вже знепритомніла б.

— Дзиґо? — запитався Бім.

Я усміхнулася і врізалася прямісінько у Принду, нищачи обидва наші кораблі. Ми вибухнули яскравою вогненною кулею. Після того знову з’явилися на краю поля бою.

— Що це в біса було? — запитав Принда. — Про що ти тільки думала?

— Про перемогу, — відказала я, задоволено підкидаючись на спинку крісла. — Бо такий шлях воїна, Приндо.

— Дзиґо, ми в одній команді! — крикнув він. — Ти — мала, самозакохана, слизька гівнюч...

— Йорґене, досить, — урвав його Кобб.

Принда замовк, але цього разу без свого підлабузницького «Так, сер!».

Голограми вимкнулися, і Кобб підійшов до мене:

— Ти мертва.

— Але я виграла, — заперечила я.

— У справжньому бою така тактика безглузда, — відрізав Кобб. — Мертвою ти не заробиш очок.

Я стенула плечима:

— Але, Кобб, ви чітко пояснили правила. Тепер у мене залишається десять очок, а у Принди — дев’ять. Не моя вина, що він вирішив не пробувати здобути останні кілька балів.

— Твоя! — гукнув Принда, встаючи з крісла. — Це твоя і нічия інша провина!

— Синку, вгамуйся, — сказав Кобб. — Не треба заводитися через дрібницю. Ти програв. Так буває. — Перевів погляд на мене: — Але, бачу, правила доведеться змінити.

Вищирившись, я стала на ноги.

— Перерва п’ять хвилин, — оголосив Кобб. — Охолоньте трохи, але не подушіть одне одного. Не хочу писати потім мільйон пояснювальних записок.

Прошкандибавши до дверей, він вийшов геть — мабуть, випити кави. Трусячи кучерями, до мого крісла підбігла Кіммалін:

— Дзиґо, це було щось!

— Що говорить про ігри Свята? — спитала я.

— «Без гри немає перемоги», — процитувала вона.

— Це очевидно.

— Очевидно! — вишкірилась вона.

З піднятим угору великим пальцем до мене підійшов Бім. У нього за плечем я помітила Принду, який свердлив мене сповненим ненависті поглядом, поки Артуро з Неддом намагалися його заспокоїти.

— Не хвилюйся, Йорґу, — сказав Недд. — Ти однаково випередив Артуро.

— Ну, дякую, Недде, — образився Артуро.

Кіммалін побігла з аудиторії попити води, а я опустилася в крісло й добула з рюкзака одну зі своїх фляг. Їх я набирала кожного ранку у вбиральні.

— То як, — сказав Бім, спираючись на мій голографічний проєктор, — ти справді віриш у цю всю тему про воїнів?

— Вони мене надихають, — мовила я. — Бабуся розповідає мені історії про древніх героїв.

— А хто твій улюблений?

— Мабуть, Беовульф, — відказала я й відпила із фляги. — Він здолав дракона і відірвав руку велетенському чудовиську, причому — голіруч, бо його меч затупився. Ще мені подобається Ташенамані, вона здолала великого полководця Кастера. А ще — Конан Кіммерієць, який воював аж у дописьменні часи.

— Ага, круті вони були, — підморгуючи, кинув Бім. — Правда, досі я про них не чув, але переконаний, що вони були круті. Це саме... Піду води поп’ю.

Зашарівшись, він відійшов, залишивши мене в отетерінні. І що б це все означало?

Невже він оце... фліртував зі мною? Я була вражена. Чи то пак, намагався фліртувати.

Ще раз зиркнувши на нього, я помітила, що він таки зашарівся. Трясця! Це було найдивніше, що траплялося зі мною відколи я вступила в академію й почала щоранку бесідувати зі слимаком.

Авжеж, я думала інколи про хлопців, але життя моє не залишало мені часу на шури-мури. Востаннє щось подібне до романтики траплялося зі мною у вісім років, коли я подарувала Рікові непоганий томагавк, який виготовила з палки і каменюки — а через тиждень вирішила, що хлопець таки гидкий. Але ж мені тоді було всього вісім.

Я скочила на ноги і погукала:

— Біме?

Він розвернувся до мене.

— А про Одіссея ти чув?

— Ні, — відказав він.

— Це прадавній воїн, що бився у найбільшій війні, яка колись ставалася на Землі — Троянській. Кажуть, у нього був настільки тугий лук, що, крім нього, відтягнути стрілу міг тільки велетень. Так от у нього було... синє волосся.

— Правда? — запитав Бім.

— Кльово, скажи? — кинула я, сіла назад у крісло і приклалася до фляги.

Я ж правильно сказала, так?

Щоправда, я не знала, чи Сунь-дзи або Беовульф порадили б мені фліртувати з симпатичними хлопцями. Може, сказали б на знак уваги дарувати їм черепи повалених ворогів?

Я вся потепліла й розм’якла (в позитивному сенсі), аж тут побачила Принду, який не зводив з мене очей, стоячи з протилежного боку аудиторії. Я твердо заглянула йому у вічі, а він картинно повернувся до Артуро з Неддом і промовив:

— Чи варто очікувати честі від доньки Зіна Найтшейда?

Всередині мені все похололо.

— Що? — перепитав Недд. — Чекай, що ти оце сказав?

— Сам знаєш, — відповів Принда підкреслено гучно, щоб всі його чули. — Позивний «Стрілець», Боягуз.

Усі нараз замовкли. Я відчула, як до мене звернулися погляди. Звідки він дізнався? Хто йому сказав?

Я встала. Трясця, здавалося, навіть Кіммалін знала, хто такий Стрілець. Вона впустила флягу, яка впала на підлогу, розплескавши всю воду, і того навіть не помітила.

— Що? — запитала Рання. — Що є таке?

Мені захотілось провалитися крізь землю. Сховатися. Утекти від цих поглядів. Але я твердо вирішила не відступати.

— Мій батько, — сказала я, — не був боягузом.

— Вибач, — пхикнув Принда, — я лише переказую офіційну історію.

Він вирячив на мене свої нахабні очиська, які мені так і хотілося видавити. Я відчула, як заливаюся багрянцем — спочатку від сорому, далі — від люті.

Та соромитися мені було нічого. Усе своє життя я жила з цим прокляттям і вже давно звикла до подібних поглядів та слів. І я зовсім не соромилася свого батька, еге ж? Ну то й добре. Я пишалася тим, що я — донька Стрільця.

Просто річ була ще й у тому, що... Мені так було добре нарешті вийти на власну стежку в житті, а не перебувати в його тіні. Ця думка змушувала відчувати себе зрадницею батька, і через це я тільки більше розлютилася.

— А ще вона живе в печері, ви це знали? — звернувся Принда до Артуро. — Вона ночує там. Оператори ліфтів розповіли мені, що бачили, як вона ішла в пустелю, бо їй не...

В аудиторію в руці з чашкою кави, що парувала, зайшов Кобб, і Принда миттю заткнувся. Інструктор подивися на мене, тоді — на Принду.

— Всі по місцях, — наказав він. — Ми ще не скінчили. Скритна, то твоя фляга валяється?

Кіммалін нарешті відклякнула, підняла флягу, і всі мовчки повернулися на свої місця. Невдовзі після початку вправи зі світловими гарпунами, я упіймала на собі похмурий погляд Кобба. Він неначе промовляв: «Кадетко, це мало б рано чи пізно статися. Невже ти тепер здасися?»

Нізащо.

Одначе навіть так до самого кінця заняття мені аніскілечки не полегшало.

За кілька годин я вийшла із жіночої вбиральні з повними флягами води. Нова пара полісменів провела мене до дверей, переконалася, що я полишила приміщення академії і, як звичайно, залишила мене саму. Я йшла територією бази, відчуваючи розчарування, злість і самоту. Мала вийти б за периметр і прямувати до печери, але натомість ступила на стежку, що вела повз навчальний корпус до їдальні.

Зазирнувши у вікно, побачила всіх за довгим металевим столом. Вони сиділи, теревенили, реготали і сперечалися. Навіть підколювали Принду за те, що прийшов до них сьогодні. Це був рідкісний його вихід до черні, адже зазвичай після занять він їхав на власному авто до особистого ліфта. Недд розповідав, що той може спуститися до нижніх печер всього за п’ятнадцять хвилин.

І от він сидів, насолоджуючись тим, що мені було заборонено, після того як, неначе прокислу пайку, шпурнув мені в обличчя мою таємницю. Я його ненавиділа. У ту мить я ненавиділа їх усіх. Навіть батька — і того майже зненавиділа.

Розвернувшись, я попрямувала в темряву. Вийшовши за межі бази через головні ворота, звернула ліворуч, до саду і манівця, який звідти вів у глушину. Так сталося, що стежина повела мене повз ангари, в одному з яких тримав свою машину Принда.

Я зупинилася в темряві, оглядаючи його особистий гараж. Цього разу передні ворота були замкнені, зате бічні двері виявились відчинені, і крізь них мені було видно автівку. За якусь долю секунди мені сяйнула ще одна страшенно тупа ідея.

Я роззирнулася, перевіряючи, чи за мною ніхто не стежить. Ліхтарі відлетіли далеко, тому того дня стемніло рано. Робітники розійшлися по домівках, а я стояла далеченько від воріт бази, тож вартові мене не бачили.

Прослизнувши в гараж, я причинила за собою двері й ввімкнула свій браслет для освітлення. Знайшла на полиці розвідного ключа і відкрила капот машини. Сьогодні Принда піде додому пішки — все чесно. Врешті, я ж бо робила так завжди, а сьогодні ще й доведеться волочити на собі велику енергетичну матрицю від автомобіля.