Небовись

20

Другого дня після загибелі Ранньої та Біма я запізнилася на заняття. Прийшла пізніше на якихось п’ять хвилин, та це однаково було моє перше спізнення.

Усе здавалося мені неправильним.

Як у тумані пригадувала я, як повернулася у свою печеру і, проігнорувавши М-Бота — бо Рік уже давно пішов додому — лягла і скрутилася в кріслі. Так і лежала без сну, всім серцем прагнучи заснути. Хотіла, але ніяк не могла припинити думати. Не плакала, але... хотілося виплакатися.

За спізнення мене не відчитували. Кобба ще не було, хоча в аудиторії зібралися майже всі зі вцілілих. Усі, крім Кіммалін, що неабияк мене насторожило. Чи все з нею було гаразд?

Порипуючи підошвами, я підійшла до свого тренажера й сіла. Було страшно поглянути на порожні крісла, але, не бажаючи почуватися боягузкою, я примусила себе подивитися на пусте сидіння Ранньої. Ще позавчора я стояла біля нього, допомагаючи їй розібратися з інструкціями...

Вона хоч і мовчала більшість часу, але, на диво, без неї в аудиторії панувала гнітюча тиша.

— Агов, Дзиґо, — погукав мене Недд. — Ти зазвичай говориш про честь і славу загибелі в бою та подібні нісенітниці.

— Так, і що?

— Ну то може, розкажеш нам трохи зараз? — запитав він, сідаючи в крісло.

Найвищий серед нас, ще й дебелий, він заледве поміщався у своїй кабіні. Раніше я вважала його просто вищим з Приндових приятелів, але помилялася. Бо він виявився ще й найрозумнішим з трійці.

— То як? — кинув він.

— Я... — затнулася я, підбираючи слова. — Зараз це здається мені недоречним.

Я не могла витиснути з себе звичних нісенітниць про відплату. Тільки не сьогодні. Бо це прозвучало б наче одна з казок Ба, тоді як відчуття втрати було моторошно реальним. Але... невже всі мої переконання були звичайною бравадою? Невже я справді боягузка, яка ховається за агресивною балаканиною?

Справжній воїн не опустить рук. Чи це востаннє я втрачаю друзів?

ФМ вилізла з кабіни і підійшла до мого тренажера. Вона обійняла мене за плечі — такий навдивовижу знайомий жест від дівчини, яку я заледве знала, попри весь час, що ми були в одній команді. Звідки вона? Цього я в неї так і не запитала.

Я зиркнула на Бімову кабіну, згадуючи його незграбний — але такий чудовий — флірт.

— Ти знаєш, де зараз Кіммалін? — спитала я у ФМ.

— Вона встала і поснідала з усіма, — відповіла висока дівчина, — але дорогою сюди зайшла у вбиральню. Може, треба її пошукати.

Не встигла я встати, як, прокашлюючись, на ноги зіп’явся Принда. Він обвів поглядом нашу п’ятірку. Нас із ФМ. Веремію, що горбилася в кріслі. Схоже, вона перестала сприймати все як гру. Артуро, що сидів, склавши долоні й нервово постукуючи один об одного вказівні пальці. Недда, що лежав у кріслі, закинувши ноги на дорогущий голограмний проєктор. Примітно, але чоботи його були не зашнуровані.

— Гадаю, мені треба щось сказати, — промовив Принда.

— Аякже, — шепнула ФМ, закочуючи очі, але на місце повернулася.

Принда ніяково почав:

— У протоколі СОНу сказано, що загинути за штурвалом зорельота, боронячи нашу землю, є найсміливішим і найбільшим вкладом бійця. Наші друзі, котрі покинули нас занадто рано, є зразковими представниками ідеалів нескорених.

Він читає, усвідомила я. Читає зі шпаргалки... на руці?

— Ми запам’ятаємо їх воїнами, — продовжив Принда, виставивши перед собою руку. — Якщо вам захочеться поговорити про цю втрату — або про будь-що інше, — я, як ваш командир, завжди готовий вас вислухати. Приходьте до мене, якщо вам тяжко. Я розділю з вами тягар утрати, аби ви могли зосередитися на навчанні. Дякую.

Він сів. Дурнішої промови я зроду не чула. Вона була не стільки про спорожнілі місця, скільки про нього самого. Але... він бодай спробував.

Нарешті, бурмочучи щось до себе, з пачкою паперів у руці пришкандибав Кобб.

— Готуйсь до злету! — скомандував він. — Сьогодні проходимо групові маневри — знову. Бо ви так паршиво прикриваєте одне одного, що я не здивуюся, коли побачу котресь із вас у себе на тарілці в їдальні.

Ми мовчки вирячились на нього.

— До роботи! — гаркнув він.

Усі почали пристібатися. Але я встала.

— І це все? — кинула я йому. — Ви нічого не скажете про Біма і Ранню? Не поясните, що зробила адміралка для...

— Адміралка, — урвав мене Кобб, — не зробила вам нічого. Ваших друзів убили крелли.

— Лайно щуряче! — вихопилося в мене. — Якщо кидаєте когось у лігво лева, хіба лев буде винен у його погибелі?

Він сердито зиркнув на мене, але я не мала наміру відводити очей цього разу. До кінця не розуміла чого хотіла, але ця емоція — відчуття люті на нього, адміралку й весь СОН — це було краще, ніж порожнеча.

Ми продовжували оглядати одне одного, коли рипнули двері, й в аудиторію ступила Кіммалін. Хоча її довге чорне волосся було, як завжди, укладене бездоганно, повіки були припухлі й червоні. Подивившись на неї, Кобб вибалушився, немовби не очікував побачити її тут.

Він вважав, що вона здалася, зрозуміла я.

Та попри заплакане лице Кіммалін зуміла високо підняти голову.

Кобб кивнув на її тренажер, вона пішла туди — тримаючи спину рівно, як і належить справжній нескореній — і сіла на місце. У ту мить дівчина здавалася більшою войовницею, ніж я коли-небудь була.

Я стиснула зуби, сіла на місце й пристебнулася. Конфлікт із Коббом не полегшить мого обурення на адміралку. Мені були потрібні сфера керування під рукою і гачок гармати під пальцем. Власне, саме тому Кобб, либонь, і хотів змусити нас завзято працювати: щоб ми як слід попріли і хоч на трошки забулися. І... дивно, але я не мала нічого проти того.

Кобб, однак, не ввімкнув наших проєкторів. Замість того він узяв розкладного стільця, відніс його в куток аудиторії, розклав і сів, поклавши руки на коліна. Щоби бачити його, нам усім довелося повисуватися з кабін.

Здавався він старим. Старшим, ніж був насправді.

— Мені знайоме це відчуття, — почав він. — Це ніби з вас вирвали шмат плоті, вирізали діру, яка не загоюється. Ви функціонуєте, можете літати, але куди б не пішли, скрізь лишатимете за собою кривавий слід. Я мав би сказати вам щось про втрату. Щось мудре. Стара Мара, яка вчила літати ще мене, так зробила б. Але її більше нема. — Кобб похитав головою. — Буває, я почуваюся зовсім не наставником, а артилеристом, що подає снаряди. Тільки замість них у гармату я заряджаю вас, запускаю в небо, а тоді беру новий снаряд...

Чути від нього такі слова було дивно, неприродно. Він говорив, ніби батько, який визнає, що ніколи тебе не любив. Ми чули чимало історій про інструкторів. Усі вони були старі, сиві, готові відкусити тобі голову за найменшу дрібницю, але сповнені мудрості.

Проте в той момент я бачила перед собою зовсім не інструктора, а звичайнісіньку людину. Чоловік був наляканий, спантеличений, йому було так само боляче втрачати курсантів, як нам — друзів. Він був не тим сивочолим ветераном, котрий знає все на світі, а простою людиною, яка примхою долі прожила достатньо, щоб стати наставником. Йому доводилося навчати нас не лише того, що знав, а й речей, у яких і сам ще не до кінця розібрався.

— Прагни до зірок, — сказала я.

Кобб підняв голову до мене, і я пояснила:

— Коли я була маленькою, то хотіла стати льотчицею, аби мене всі любили. Але батько казав прагнути в небовись, прагнути до зірок.

Я закинула голову вгору і спробувала уявити собі ті миготливі вогники у височині понад дахом — вище неба і навіть поясу уламків. У тій височині Святі чекали на душі полеглих воїнів.

— Мені болить більше, ніж я очікувала, — провадила я. — Я не знала про Біма майже нічого, крім того, що він любив сміятися. А Рання? Вона заледве розуміла нас, але не здавалася.

На хвильку я уявила, як несуся серед тих вогників — як навчала Ба. Відчула, як залишаю все навкруги й відлітаю в небовись. І ось уже довкола мене немає нічого, тільки крихітні пломінці.

— Тепер вони на небі, — промовила я стиха. — Навіки серед зірок. Колись ми з ними ще зустрінемося. — Зненацька я вийшла з заціпеніння і повернулася в аудиторію. — Не знаю, як ви, а я збираюся продовжувати битися. Принаймні так смерть застане мене за штурвалом, ближче до неба.

Усі навколо принишкли, запала незручна тиша, як між двома ударами метеорів. Недд виструнчився в кріслі. Він більше не всміхався. Підбадьорливо підняв великий палець і кивнув. Я подивилася на Принду, який сидів навпроти мене з незбагненною тугою на обличчі.

— Гаразд, — промовив Кобб, устаючи зі стільця. — Годі марнувати час. Усім одягнути шоломи.

Ігноруючи Принду, я схопила свого шолома і натягнула на голову. Однак тут же підскочила, стягуючи його.

— Що таке? — спитався Кобб, шкандибаючи до мене.

— Діоди всередині теплі, — сказала я, мацаючи їх. — Що це означає?

— Нічого, — відказав Кобб. — Напевно, нічого.

— Це якось не заспокоює. Кобб, що відбувається?

Нахилившись до мене, він прошепотів:

— Наші вчені вирішили, що вони великі розумаки і думають, що з показників можуть визначити, що ти... втечеш із поля бою, як твій батько.

— Мій батько не...

— Спокійно. Найкращий доказ їхньої неправоти — твоя майстерність за штурвалом. Воно тобі не заважає? — кивнув він на шолома.

— Ні. Ці штуки не печуть, просто це було дещо несподівано.

— Ну то надягай його і нумо до роботи.