Небовись

48

На випускну церемонію я таки прийшла.

Стояла серед глядачів на плацу «Альти» для урочистостей біля парку зі статуями.

На дерев’яному помості Залізнобока нагороджувала вісьмох випускників відзнаками за успіх. Я стояла разом з невеликою групою людей, дехто них носив кадетські значки. Як і я, вони не пройшли випробування. Ми хоч не могли літати, але значки надавали нам доступ до ліфтів у будь-який час, а ще нас запрошували на подібні церемонії. Наприклад, я отримала лист із запрошенням від самої Залізнобокої.

Дивлячись на те, як Йорґен та ФМ по черзі отримують свої значки, я відчувала змішані емоції. З одного боку я ними пишалася, з другого — заздрила, а ще почувала трохи ганебне полегшення, бо розуміла, що таку високу місію довіряти мені не можна. Тому моє виключення поклало край усім сумнівам і позбавило мене необхідності вирішувати все самотужки.

Однак у глибині душі мені було страшенно гірко. Як це — більше ніколи не літати? Як я житиму далі з цим усвідомленням?

Йорґен та ФМ, у новеньких білих формах, козирнули. Разом з усіма глядачами я аплодувала вісьмом випускникам, проте ніяк не могла позбутися думки, що за чотири місяці навчання ми втратили щонайменше втричі більше людей. Ще не так давно термін служби хорошого пілота становив п’ять років, за які він устигав набити кількадесят ворожих кораблів, після чого спокійно йшов перевозити вантажі. Однак втрати постійно зростали, і дедалі менше пілотів завершували повний цикл служби.

Крелли перемагали, повільно, але впевнено.

Виголосити промову до мікрофона вийшла Залізнобока:

— Зазвичай ви очікували б почути від мене якусь банальну промову. Така традиція. Однак сьогодні на нас чекає одна важлива операція, тому я обмежуся кількома словами. За мною стоїть наш цвіт. Це — наша гордість, символ нашої Нескореності. Не стану приховувати, що ми не збираємося здаватися. Ми маємо намір повернути собі свій дім серед зірок і почнемо це вже сьогодні.

Залунали оплески, проте з кількох розмов у натовпі я дізналася, що настільки коротка промова була нетиповою. З правого боку від нас розставили столи з напоями, а адміралка тим часом поспіхом кудись віддалилася. Що ще дивніше — випускники пішли за нею.

Повернувши голову, я помітила, як з майданчика неподалік у повітря злетіла група винищувачів. Невже знову навала, і їм знадобилися навіть випускники? Після кількох днів у підземеллі, проведених з мамою та Ба, я не могла дочекатися нагоди знову побачитися з Йорґеном та ФМ.

Відійшовши на безпечну відстань, винищувачі додали прискорення, подолали звуковий бар’єр, і здалеку почулося кілька глухих вибухів. Чоловік біля мене зауважив, що на церемонії не присутні керівники асамблеї — включно з тими, чиї діти закінчили сьогодні навчання. Щось було точно не так.

Я зробила крок до майданчика, заклала руки в кишені й наготувалася йти, аж раптом зупинилася. Серед натовпу побачила Кобба. У руках він тримав тростину з золотим набалдашником. Це також було дивно, бо раніше я ніколи не бачила його з ціпком.

Навіть у сліпуче білій формі він здавався старим, наче древній валун серед пустелі. Я козирнула йому. Відколи мене збили, я не наважувалася попадатися на очі йому чи будь-кому з академії.

Він не відповів на моє привітання. Натомість мовчки пришкандибав до мене і оглянув з ніг до голови:

— Будемо щось із цим робити?

— А що тут вдієш? — перепитала я, не відриваючи руки від скроні.

— Опусти руку, дочко. Ти впритул наблизилася до випуску, тому я рятуватиму, щоб тобі дали хоча б значок повноцінного пілота, як Артуро.

— Однаково мене ніхто не допустить до польотів, то який у цьому сенс?

— Значок пілота відчиняє багато дверей у Вогненній.

— Я прийшла сюди не за значком, — відказала я. Зиркнувши йому понад плечем на черговий загін, який піднявся в повітря, додала: — Що відбувається?

— Пам’ятаєш стару верф, яку ви знайшли? Сьогодні вона має зійти з орбіти. Адміралка хоче здобути її. Якщо нам все вдасться, у нас з’являться вільні місця для кількасот пілотів — більше, ніж є в нашому розпорядженні.

Проводжаючи поглядом останній загін, котрий уже також розігнався до надзвукової швидкості, я нарешті опустила руку. У повітрі кілька разів бухнуло, від чого задвигтів посуд на столі.

— Дзиґо, — промовив Кобб, — я нізащо не подумав би, що ти...

— Кобб, я чула зірки.

Він одразу замовк.

— І бачила очі, — додала я. — Тисячі — ні, більше: мільйони — цяточок білого світла. І всі вони воднораз розплющилися і поглянули на мене. Вони мене бачили.

Кобб пополотнів. Рука на ціпку затремтіла. Ми стояли окремо від решти натовпу на плацдармі.

— У мене є той дефект, — прошепотіла я, — як у батька.

— Ясно...

— До того дня він поводився колись нестабільно? — запитала я. — До того як ні з того ні з сього напав на вас, чи проявляв він якісь ознаки дефекту?

Кобб похитав головою:

— Він бачив і чув дивні речі, але ніякої загрози ми за ним не помічали. Джуді, тобто Залізнобока, завжди казала йому, що навіть коли дефект і не вигадка, йому до снаги опанувати його. Вона його відстоювала, захищала. Ручалася всім, доки...

Вилетів третій загін. Керівництво серйозно налаштувалося здобути ту станцію.

Я підняла очі на мінливі обриси поясу уламків. Зітхнувши, відстібнула від пояса рацію і простягнула Коббу.

Повагавшись, він таки прийняв її. Я бачила тривогу в його погляді, вираз на блідому обличчі, яке не могло приховати, про що він насправді думає. Моє зізнання в тому, що я бачила очі, змінило його думку. Він більше не хотів, щоб я літала. Це було занадто небезпечно.

— Вибач, мала, — проказав він.

— Так буде краще, — відповіла я. — Тепер нікому з нас не доведеться переживати, що я можу вчинити.

Присилувавши себе усміхнутися, я обернулась і попрямувала до столу з напоями. Однак в душі моїй панувало спустошення.

Та, ким я була ще чотири місяці тому, нізащо не прийняла б ніякого «дефекту» як приводу не допускати мене до польотів. Але я змінилася, стала іншою, і сміливість та боягузтво перестали бути для мене, як раніше, простими категоріями.

Я катапультувалася. Мене мало не розчавив біль від утрати друзів. Коли навіть відкинути це божевілля, зі здатністю чути зірки я більше не мала впевненості, що заслужила літати.

Тому правильніше буде піти. Похнюпивши голову, я відійшла від столу, не бажаючи бути серед людей. Однак хтось схопив мене за лікоть:

— І куди це ти зібралася?

Я рвучко підняла голову, готова зацідити в пику... Неддові?

Він зашкірився недоумкуватою усмішкою:

— Здається, я пропустив церемонію. Подумав, що як прийду на кілька хвилин пізніше, то не пропущу нічого важливого: Залізнобока зазвичай патякає нескінченно довго. А де Принда та ФМ? Хочу їх привітати.

— Їх відправили на завдання.

— Сьогодні? — не повірив Недд. — Це якось безглуздо. А я хотів закатати їм вечірку.

Говорив він щиро і був справді засмучений. Позаду нас у небо злетіла четверта група винищувачів. Зітхнувши, Недд узяв мене під руку:

— Ну то хоч з тобою відсвяткуємо.

— Недде, я не випустилась. Катапультувалася і...

— Знаю. Але це означає лише те, що ти не отримаєш догану за те, що втекла з бази на гулянку. — Він потягнув мене за собою. — Гайда. Нас уже зачекалися. У батьків Артуро є доступ до лінії зв’язку. Можна буде послухати бій, повболівати.

Я неохоче зітхнула, але, оскільки останні його слова мене зацікавили, пішла за ним, поки з майданчика, щоб приєднатись до інших, піднімався в повітря вже п’ятий загін.

— Кобб казав, адміралка хоче здобути верф, — пояснила я, поки Артуро відсовував склянки, щоб поставити передавач на наш столик у ресторані. — У нас із Неддом на очах у повітря піднялося п’ять загонів. Схоже, налаштовані вони серйозно.

Решта нашої групи стояла навколо столу. Було добре знову зустрітися з ними, а ще краще — не бачити осуду в їхніх очах. Кіммалін, Недд і Артуро. У темній залі ресторану, крім нас, сиділа ще невелика група підлітків, але вони не були вдягнені у форми — мабуть, діти фермерів і доглядачів саду.

— Викликали геть усіх, — сказав Артуро, тягнучи дріт від передавача до стінки, — навіть резервістів з нижніх печер. Схоже, планується серйозний бій.

— Ага, — погодилася я, зиркаючи на свої напій та чипси, яких ще не торкалася.

— Агов, — кинула Кіммалін, штрикаючи мене під ребро. — Ти що, розкисла?

Я знизала.

— Добре, — мовила вона. — Бо сьогодні якраз такий день, щоб киснути.

— День випуску, — додав Недд, піднімаючи склянку: — За клуб відшитих!

— Ура! — відповіла Кіммалін, піднімаючи свій келих.

— Оце дурники, — буркнув Артуро, налаштовуючи передавач. — А от мене не виключали, я просто випустився раніше.

— Та невже? — перепитав Недд. — Чого ж тоді вас, пане регулярний пілоте, не позвали на це завдання?

Артуро почервонів, і я тільки зараз помітила, що він був без значка. Більшість колишніх курсантів носили свої щодня — з формою чи без.

З приймача полилися звуки, Артуро швидко прикрутив гучність і заходився підкручувати частоту, доки не знайшов канал, на якому лунав рішучий жіночий голос.

— Ось воно, — промовив він. — Моніторинговий канал Асамблеї. Тут подають повний звіт про битву для уряду, а не цензуровану версію, яку транслюють у Вогненній.

Ми розсілися і почали слухати:

— З вильотом загону «Плющ» тепер ми маємо в повітрі одинадцять груп і п’ять розвідувальних трійок. Святі й Полярна Зоря стануть сьогодні свідками славного подвигу Ліги Нескорених.

Недд присвиснув:

— Одинадцять? Невже в нас аж стільки загонів?

— Ну ясно ж, — відказав Артуро. — Недде, ти взагалі хоч колись думаєш, перед тим як говорити?

— Ні! — кинув хлопець, відпиваючи зеленої шипучки.

— Той, хто каже те, що в нього на думці, заслуговує, щоб про нього говорили, — прорекла Кіммалін.

— Як правило в нашому флоті на службі стоїть дванадцять загонів, — пояснив Артуро. — Чотири — на безпосередньому чергуванні, з яких один-два постійно перебувають у повітрі на патрулюванні. Ще чотири — на землі, готові до виклику в будь-який момент. Інші чотири, резервні, — у нижніх підземеллях. У минулому керівництво старалося, щоби кожен загін складався з десяти кораблів, однак сьогодні в нас залишилося одинадцять груп, по сім-вісім винищувачів у кожній.

— На бій із креллами для порятунку старої станції піднялися вісімдесят сім відважних пілотів, — провадила дикторка. — Перемога в битві принесе нам славу і нове обладнання!

Розмовляла вона зовсім, як ті диктори, яких я чула внизу. Голос її був сильний, але монотонний, через що складалося враження, ніби вона читає з аркуша.

— Занадто стерильний звіт, — мовила я. — Можна послухати безпосередні переговори пілотів? Перемкни на них.

Артуро подивився на решту. Недд стенув плечима, а от Кіммалін кивнула, тож Артуро покрутив частоти.

— Взагалі-то слухати це не можна, — сказав він тихо. — Але що нам за це зроблять, викинуть із СОНу?

Після деяких налаштувань ми нарешті знайшли лінію командира об’єднаних загонів. Жоден з приймачів Вогненної не здатен впіймати цієї частоти, однак батьки Артуро були достатньо важливими особами, щоби мати вдома передавач, здатний на таке.

— Вони наступають, — озвався незнайомий голос. — Трясця. Їх повно.

— Дайте нам точніші цифри, — пролунав голос Залізнобокої. — Скільки груп? Яка чисельність?

— Говорить розвідка. — Я упізнала цей голос. Це була Мантія, з якою нам випадало трохи політати. — Ми все розвідаємо, адміралко.

— Всім кораблям, — скомандувала Залізнобока, — залишатися на оборонних позиціях, доки ми не дізнаємося точну чисельність ворога. Кінець зв’язку.

Я підсунулася ближче, вслухаючись у розмову й уявляючи собі бій. Один з розвідників описав падучу станцію — гігантська старовинна конструкція зі сталі, з величезними дірами у стінах, що вели у плетиво плутаних коридорів усередині.

Надійшов звіт про чисельність ворога. Перша хвиля атаки налічувала п’ятдесят кораблів, однак за ними йшло ще стільки ж. Крелли розуміли важливість цього бою, тому й відправили таку велику групу. Рішучість їхня не поступалася нашій.

— Сто винищувачів, — шепнув Недд. — Оце так навала...

Промовив він це з враженим виразом на обличчі. Либонь, пригадав наш божевільний політ углиб старої станції.

— Ясно, отже, вони налаштовані серйозно, — сказала Залізнобока. — «Бистрина», «Валькірія», «Вольфрам» і «Кошмар», надавайте вогневу підтримку. Внутрішні групи, ваше завдання — не допустити креллів до верфі, щоб вони не здетонували на ній бомбу.

Командири груп надали свої підтвердження. Я заплющила очі й уявила собі рій кораблів, спалахи променевих гармат. Поле бою було відносно чисте, й, окрім величезної корабельні, інших уламків на ньому майже не було.

Пальці мої забігали, виконуючи рухи, які я проробляла б за штурвалом винищувача. Я відчула все: гуркіт кабіни, свист вітру за вікном, гудіння прискорювача... Святі, зорі, невже я все це пропущу?

— Ми засікли бомбардувальник, — гукнув командир. — Маю підтвердження від трьох кораблів.

— Розвідники також підтверджують, — озвалася Мантія. — Ми його бачимо. Центр, бомбардувальник рухається до станції. На ньому смертоносна бомба.

— Відженіть його! — наказала Залізнобока. — Наше найголовніше завдання — захистити верф.

— Так, сер, — відповів командир. — Прийнято. Нам продовжувати відтісняти, якщо доведеться гнати його вбік «Альти»?

Тиша на лінії.

— З повним навантаженням бомбардувальник долетить до «Альти» не раніше ніж за дві години, — сказала нарешті Залізнобока. — Отже, у нас є час зупинити його. Наказ залишається в силі.

— Дві години? — мовив Недд. — То вони далі, ніж я думав.

— Ну, бомбардувальник удвічі повільніший за «Поко», — промовив Артуро. — Верф падає десь за годину льоту звідсіля — приблизно за такий час наші кораблі дістались туди. Склавши ці факти докупи, отримаємо дві години. Це, звісно, якщо в тебе є час на розрахунки.

— І нащо мені рахувати, коли ти вже й так зробив це за мене? — кинув Недд.

— Більше нікому не тривожно? — спитала Кіммалін.

— Сказано ж, що крелли прийшли з бомбардувальником, який може піти в наш бік. Тому так, — зізнався Артуро.

— Не через це, — відповіла Кіммалін, дивлячись на мене. — А через те, що ми сидимо тут без діла і просто слухаємо.

— Ми повинні бути там, — мовила я. — Це ніби друга Битва за «Альту». Зараз потрібні всі пілоти, а ми — тут, слухаємо і попиваємо шипучку.

— На бій підняли всі справні кораблі, — мовив Артуро. — Тож навіть, якби ми були там, то так само сиділи б і слухали.

— Ми взяли його на приціл, — промовив з динаміка один з командирів. — Підтверджую, бомбардувальник звернув від цілі. Але, адміралко, він летить у бік «Альти».

— І рухається швидко, — додала Мантія, — швидше, ніж інші бомбардувальники.

— Розвідгрупи, — скомандувала Залізнобока, — на перехоплення. Решті не відволікатися і не покидати верфі! Це може бути обманний маневр.

— У нас залишилося три кораблі, — прокричав один з командирів. — Нам потрібне підкріплення. Центр, нас оточили. Трясця, ми...

Тиша.

— Командира «Валькірії» збили, — сказав хтось інший. — Забираю вцілілі кораблі під своє командування. Центр, ситуація напружена.

— Всім кораблям, — проголосила Залізнобока, — переходьте в наступ. Відтисніть їх, не дайте дістатися до верфі.

— Так, сер, — хором відповіли командири.

Битва вирувала якийсь час, і ми напружено слухали. Не тому, що в ній, намагаючись захистити верф, гинули пілоти, а, бо з кожною секундою бою бомбардувальник підходив до «Альти» все ближче.

— Розвідники, — врешті оголосила Залізнобока, — є якась нова інформація по бомбардувальнику?

— Продовжуємо іти за ним, сер, — рапортувала Мантія, — але його добре охороняють. Десять кораблів.

— Вас зрозуміла, — мовила Залізнобока.

— Сер! — не вгавала Мантія. — Він рухається значно швидше, ніж звичайний бомбардувальник, і щойно знову прискорився. Якщо не пильнуватимемо, зовсім скоро він буде в зоні ураження «Альти».

— Вступайте в бій, — наказала адміралка.

— Власними силами?

— Так, — підтвердила вона.

Я почувалася безпорадно. Слухаючи військові історії в дитинстві, я уявляла собі нескінченну славу і звитягу. Нині ж чула напружені голоси командирів, на очах у яких гинули їхні товариші. А ще — вибухи, кожен з яких змушував мене здригнутися.

Десь там були і Йорґен з ФМ. Я мала б їм допомагати, захищати їх.

Я заплющила очі й зовсім мимовільно проробила вправу, якої мене навчила Ба: уявила, як лечу серед зірок. Прислухалась до них, простягнула руку і...

Побачила перед собою з десяток цяточок білого світла. Тоді їх стала сотня. Я відчула, як щось неосяжне, страшне звернуло свою увагу на мене.

Захлинувшись, розплющила очі. Цяточки світла пропали, але серце моє, знай, калатало, й мене не полишало відчуття того, що за мною стежить щось. Щось надприродне і жахливе.

Коли ж нарешті вдалося знову зосередитися на битві, Мантія доповідала про хід зіткнення з супроводом бомбардувальника. Артуро перемкнув кілька каналів і знайшов лінію розвідгрупи — для бою в одну велику команду об’єдналося дванадцять розвідників.

Артуро клацав туди-сюди між каналами розвідників і основної групи. І там, і там вирував бій, однак зрештою — кінець кінцем — ми нарешті почули хоч якісь хороші новини.

— Бомбардувальник знищено! — промовила Мантія. — Бомба падає на землю. Всім розвідникам, відступати на повній швидкості! Негайно!

На лінії зашипіло, звук розмився.

Ми напружено чекали. Мені здалося, вдалині я почула відлуння трьох вибухів. Почекавши, я була в тому вже впевнена.

— Мантія? — почувся голос Залізнобокої. — Гарна робота.

— Вона загинула, — промовив тихо голос на лінії. Це була ФМ. — Говорить позивний «ФМ». Мантію накрило вибухом. Сер, від розвідгрупи нас залишилося троє. Усі решта загинули.

— Прийнято, — сказала Залізнобока. — Хай приймуть зорі їхні душі.

— То нам... повертатися в бій? — спитала ФМ.

— Так.

— Вас зрозуміла.

Говорила вона пригнічено.

У розпачі, я подивилась на інших. Мав бути якийсь спосіб, як ми могли допомогти.

— Артуро, — мовила я, — у твоїх батьків є приватні зорельоти?

— Три винищувачі, — відказав він. — Вони в нижніх печерах. Проте їх не залучають у бої СОНу.

— Навіть у такі, як цей? — запитала Кіммалін.

Повагавшись, Артуро промовив стиха:

— Особливо в такі. Їхнє призначення — охороняти мою родину в разі евакуації. Що гіршими будуть справи, то менша ймовірність того, що батьки дадуть свої кораблі.

— А якщо ми нікого не питатимемо? — кинув Недд. — Просто підемо й візьмемо винищувачі?

Перезирнувшись між собою, вони з Артуро усміхнулися і повернули голови до мене. Серце моє збуджено затріпотіло. Невже я знову полечу? Ще й воюватиму в новій Битві за «Альту»?

У такій же битві, де... де зламався батько. Мені було небезпечно підніматися в небо. А що як я вчиню як він, і також нападу на своїх?

— Візьміть Кіммалін, — витиснула я з себе.

— Ти впевнена? — перепитав Артуро.

— Я — точно ні! — кинула Кіммалін, хапаючи мене за руки: — Дзиґо, ти літаєш краще. Я тільки підведу всіх.

— Зауважте, що кораблі стоять в окремій печері, — сказав Артуро. — На те, щоб дістатися до них і підняти на поверхню приватним ліфтом, піде п’ятнадцять хвилин. І це не враховуючи того, що туди доведеться якось проникнути і викрасти їх.

Я стиснула руку Кіммалін.

— Скритна, — звернулась я до неї, — я ще ніколи не бачила, і навіть не чула, щоб хтось стріляв влучніше. Ти їм потрібна. Ти потрібна ФМ.

— Але ти...

— Я не можу літати, — не дала їй договорити я. — Цьому є одна медична причина, якої я не можу зараз пояснити. Тому іти треба тобі.

Я міцніше стиснула її руку.

— Я підвела Веремію, — промовила вона тихо, — і можу підвести інших.

— Ні, Кіммалін. Навпаки — ти підведеш їх, якщо не полетиш. Іди.

Її очі набралися сліз, і вона обійняла мене. Артуро з Неддом поспішили до виходу, Кіммалін побігла за ними.

Я ж опустилася на стілець, сперлася на стіл і поклала голову на руки.

Перемовини пілотів не припинялися, до них додався новий голос.

— Центр, — промовила якась жінка, — говорить сорок сьомий зенітний пост. Наша гармата вийшла з ладу.

— Як це? — запитала Залізнобока. — Що трапилось?

— Нас накрило вибухом бомби, — сказала жінка. — Зорі милі. Я намагаюся вибратися з-під завалів. Передавач зняла з тіла командира. Схоже... схоже сорок шостий і сорок восьмий пункти також зруйновано. Вибух стався близько. Сер, тепер у нашій обороні дірка. Трясця, трясця, трясця! Мені потрібен медичний корабель!

— Вас зрозуміла, пост сорок сім. Відправляю...

— Сер? — перебила її жінка. — Скажіть, що бачите це на радарах.

— Що?

Я відчула холодок по спині.

— Падіння уламків, — відповіла стрільчиня. — На північ звідсіля. Стривайте, зараз візьму бінокль...

Напружена, я чекала, уявляючи, як єдина вціліла з усього загону вибирається на уламки свого поста.

— Бачу групу креллівських кораблів, — сказала вона. — Друга група летить від бою за верф. Сер, вони рухаються просто сюди, де в нас не залишилося оборони. Підтвердьте! Ви мене чули?!

— Ми вас чуємо, — відповіла Залізнобока.

— Сер, вони летять просто на «Альту». Піднімайте резерв!

Але резерву не залишилось. Холодок усередині змінився морозом. Залізнобока пустила всі наші сили в бій за стару верф, але тепер на «Альту», туди, де в нас не залишилося оборони, неслася друга група креллів.

Це була їхня стратегія.

Крелли навмисне так зробили. Вони спеціально відтягнули наші сили далеко від бази. Їхнім планом було переконати нас, ніби вони кинули на бій усі свої кораблі, аби ми пустили проти них весь свій флот. А тоді вони скинули бомбу на наші зенітні установки, відкривши собі шлях до бази.

Тепер вони можуть привести більше кораблів і навіть ще одну бомбу.

Бум — і не буде ніяких нескорених.

— «Бистрина», — озвалася Залізнобока. — Ви потрібні для оборони «Альти»! Негайно!

— Сер? — відповів командир групи. — Ми можемо вийти з бою, але до бази нам цілих пів години, навіть на маґ-10.

— Покваптеся! — наказала вона. — Швидко повертайтеся сюди.

Вони не встигнуть, подумала я.

«Альта» була приречена. У нас не залишилося ні винищувачів, ні пілотів.

Окрім одного.