Останні дні

Невілл А.

Останні дні : роман / А. Невілл ; пер. з англ. Нати Гриценко. — Тернопіль : Видавництво Богдан, 2025. — 440 с.

Незалежний режисер Кайл Фрімен отримує замовлення на створення найамбітнішого й найприбутковішого фільму у своєму житті — документальної стрічки про сумнозвісний культ із 1970-х, Храм Останніх Днів, та його одіозну лідерку Сестру Кетрін. Уцілілі свідки кривавих злочинів Храму вперше за багато десятиліть готові розповісти правду про ті часи. Однак низка химерних і непоясненних випадків, що супроводжують виробництво, змушує Кайла замислитися, чи не стоїть бува за культом щось більше за просто дивні езотеричні вірування. І чи не прикликали паранормальні пошуки Сестри Кетрін щось небезпечне для самого Кайла та людства загалом?

ISBN 978-966-10-3539-2

LAST DAYS

Adam Nevill

Copyright

© Adam Nevill 2012

First published 2012 by Pan Books,

an imprint of Pan Macmillan,

a division of Macmillan Publishers International Limited

© Ната Гриценко, переклад з англійської

© Ната Гриценко, переклад, 2025

© Лучко К. Р., обкладинка, 2025

© Видавництво Богдан,

виключна ліцензія на видання,

оригінал-макет, 2025

Мамі, тату, брату Саймону й сестрі Меліссі —

найкращій родині

Інколи я спостерігала, як вона віддалялась у вільному замісті, скрадаючись швидко, як тінь від хмари на сильному вітрі.

Шарлотта Перкінс Ґілмен,

«Жовті шпалери»

ПРОЛОГ

Денвер. 3 березня 2011 року

І жінка чула цих давніх друзів, що шкрябалися у віддалених і не дуже віддалених кімнатах її будинку. Давніх друзів, яких вона намагалася забути довше, ніж мала сили пам’ятати. Доки не зрозуміла, що її життя було одним тривалим очікуванням, коли ті нагодяться й розпочнуть справи, які так жадали закінчити. Бо давні друзі ніколи не забували. Вони прибували без запрошення і з’являлися майже без попередження. Приходили після настання темряви й ніколи не відпускали.

Останнім часом давні друзі стали сміливішими й сильнішими. Майстерніше пробиралися всере­дину. Проходили повз. Сьогодні їхні рухи натякали, що візит завершальний — кінцівка поступового возз’єднання.

Заплющивши очі, жінка зітхнула й підтримала свою вагу, поклавши долоню на одвірок. Глянула вгору: рішучість зробила тіло достатньо жорстким, щоб вона могла ступити крок усере­дину будинку. Тоді ще один. І ще один.

Стоячи біля підніжжя сходів свого неосвітленого будинку, досі в пальті й черевиках, вона зиркнула вгору в темряву, що згущувалася на вершині сходів. Вона прислухалася з напруженим зосередженням, яке можуть викликати вуха наляканої. Однак також наслухала з покорою втомленої.

Найближчий вуличний ліхтар єдиний кидав своє найтонше зовнішнє світло, та й те ніколи не просочувалось в глибину коридору крізь відчинені парадні двері. Удалині прискорилася машина, і жінка пошкодувала, що зараз не в ній. Вона обернула голову та глянула на безлюдну вулицю. І її охопила потужна спонука побігти кудись, де досі увімкнене світло й де обличчя людей усміхатимуться чи розмовлятимуть, чи просто будуть мовчати. Вона до болю хотіла бути з ними й належати до їхніх пересічних життів. Жінка напружилася в очікуванні, коли її охопить звичне бажання втечі. Переставила одну ногу до відчинених дверей. Але не іншу. Стояла непорушно. Стояла на своєму.

Бо вона проклята, мов привид остан­нього дня своєї зайнятості. Примара, пристановище якої самі лише порожні кімнати безлюдного існування. Тінь, що спостерігала за світом з іншого місця, наполовину в цьому світі й наполовину в іншому, дослухаючись до звучання всіх яскравих і ясних голосів, але ніколи не доєднуючись власним. Вона боролася дужче за інших. Витримала те, що не подужали інші.

У неї раптово вдерлися жаль і його супровідна безнадійність. Життя з наслідками дій, учинених раніше знайденого сенсу та досвіду, сильно впливало на будь-що, достатньо схоже на марудність. Неважливо, скільки разів вона поверталася в минуле, додавала припущення чи видобувала деталі; минуле закам’яніло й зав­жди обіцяло привести її просто туди, де вона наразі стояла на самоті. Жінка вирішила, що майже готова до того часу. Глитнула й дістала із сумочки холодну вагу тридцять восьмого калібру. І це ж треба — вона з тих, кому пощастило.

Це був третій будинок, який жінка винайняла за остан­ні п’ять місяців під фальшивим іменем, і вона втратила завдаток за всі через знаки на стінах, нанесені давніми друзями. Три дні тому вона спустилася зі спальні в холодний дім без електрики. Сходи в підвал у коридорі просочилися смородом зіпсованої води й попелища. Жінка знайшла прогризені дроти під щитком у підвалі. А стіну за пошкодженими кабелями вкривали незрозумілі плями, переважно сухі, і вона замалювала їх чорною фарбою. Одночасно вона заплющувала очі та плакала, хльостаючи щіткою по стіні.

Вони також стали непрохано часто лишати по собі речі. Засвідчувати неминучість жахного повторного знайомства. Учора, перш ніж написала довгого електронного листа сину в Торонто, — так, мовби це було остан­нє спілкування в її житті, — вона знайшла на підлозі кухні маленький почорнілий черевичок. Малий, мабуть, дитячий. Твердий, мов дерево, зшитий, як мокасин з оленячої шкіри, і старий. Дуже старий. Він злетів з ноги, про яку жінка навіть не насмілювалася замислитися. Коли вона підняла його меню з піцами, щоб вкинути в сміття, з нього випала грудка сажі.

Й осьде ми, дів­чинко.

Гуп гуп гуп гуп. Тепер шалено, щонайменше в одній кімнаті нагорі. Певно, у її спальні. Жінка згадала вечірку над тонкою стелею кімнати в мотелі, яку вона колись орендувала в Лос-Анджелесі — вже давно, уже навіть тоді на втіках. Те приглушене тупотіння ніг, раптові верески й вибухи сміху незнайомців, які мали на меті хіба що нагадати жінці про її відокремленість від життя й водночас не давали їй спати. Однак тут нагорі, у цьому будинку — її остан­ньому прихистку — не було тієї вечірки, яку б вона хотіла відвідати.

Вони точно були в її кімнаті. Рішуче гупання, стримуване постіллю, перетворилося на гуркіт, коли щось запорпалося на її ліжку. Зі столика поруч скинули речі.

Жінка відірвала сухий язик від піднебіння, ковтнула клубок у горлі. Притулилася кулаком до стіни, доки не минуло запаморочення. Тоді розвернулася й зачинила парадні двері. Зачинилася всере­дині. З ними.

Ще один із непроханих від­віду­вачів спробував піднятися з підлоги на кухні. Жінка чула це з-за зачинених дверей у кінці коридору. Метушня, зовсім як в остан­ніх двох винайманих квартирах, звідки потім майже одразу ж втекла посеред ночі. Звуки, від яких на думку спадав образ маляти антилопи, яке вона колись бачила по телевізору, — з ногою, зламаною щелепами крокодила, — що рвучко намагалося вивільнитися з води.

Замислившись, посунуть вони на неї на чотирьох чи на двох, жінка підняла пістолет і підійшла до підніжжя сходів. Підтримала робочу руку іншою, як училась у тирі, спрямувавши дуло вгору. Напоготові.

Жінка заспокоїла розум і дала своїм остан­нім думкам знайти спогад про свого хлопчика й ту ніч, коли вона несла його крізь холодну пустелю, притиснувши до грудей. Так давно, але вона як учора пам’ятала його сопіння, його тепло, маленьку руку, що вчепилась у її смоляне волосся. Воно опускалося в ті дні аж до пояса та прикривало дитя, мов водоспадом. Цей хлопчик також зав­жди знав, хто його матір. Неважливо, що вони робили, щоб цього не сталося, не входьте в оману: він зав­жди знав. І вона винесла свого хлопчика геть.

Жінка всміхнулася крізь сльози. Втягнула в себе повітря.

— Ну давай, суко! — закричала на те, що частково показалося, туманно увиразнюючи болісні рухи на горішній сходинці.

На сходах згорталася темрява: вони принесли її із собою з безпросвітного місця між тут і деінде. І непроханий гість у своїй захисній вуалі послухався її та спустився до неї на чотирьох, обернувши обличчя вгору.

Та поки він долав коротку відстань між ними, жінка запхну­­ла холодне дуло пістолета собі в рота. Відчула його десь за очима й натиснула на спусковий гачок.

ПРОЦЕС

«Епічна історія про нелюдську дикість».

Ірвін Левайн, «Останні Дні»

ОДИН

Блумсбері, Лондон. 30 травня 2011 року

— Ви чули колись про Сестру Кетрін і Храм Останніх Днів?

Усмішка щезла з очей Максимілліана Соломона, коли він запитав — ознака серйозного ставлення до себе чи раптового ретельного вивчення готовності Кайла до оприлюднення інформації: щось, що Кайл помічав за прихильниками розуму, тіла та духу, які розмовляли про свої інте­реси з незнайомцями. Уфологи й медіуми поводилися так само.

Та хоч погляд Соломона й потвердішав, невелике засмагле обличчя генерального директора «Ревелейшн Продакшнз» зберігало стандартну маску невиразної втіхи. Від Кайла. Чи, може, від усіх у світі, крім нього самого. Постійна напівусмішка була або радісною, або глузливою. Яка саме, важко сказати з цими людьми: успішними власниками, завідувачами та контролерами, з якими Кайл мав справу як кінематографіст.

— Так, — відказав Кайл, а тоді його розум ухопився за відоме йому про Сестру Кетрін та Храм Останніх Днів. Образи нагадували фотографії з полароїда-інстаматика: вибілені сонцем спалахи, неохайний бородань у кайданках, що йде з поліційної машини в громадську будівлю; знімання з повітря ранчо чи ферми у... Каліфорнії? Уривки зображень із чогось про культ, що Кайл давно бачив по телику. Документальний фільм чи кадри з новин?

Він не був упевнений щодо джерела вражень, але то були проблиски, що натякали на сумнозвісні події, які розвинулися в нуар та культ. Це він знав: сьогодні група сприймалась як небезпечна та крута. Американський інді-гурт назвався «Сестрою Кетрін» у вісімдесяті; якийсь індустріальний гурт наступного десятиліття назвався «Храмом Останніх Днів». І, звісно, Кайл, мало знаючи про її життя, скрізь упізнавав канонічний портрет Сестри Кетрін: виконаний у стилі Енді Воргола на футболках на Кемден-Маркет поруч із зображенням Джима Джонса й Чарльза Менсона, Майк­­ла Маєрса і Джейсона Вургіса¹. Пухке обличчя з густим макіяжем і блаженним виразом, обрамлене габітом черниці, а очі уважно розглядають небеса. Діва Марія з Revlon. Лиха лідерка жіночого культу, зведеного до хворобливого трюкацтва, похмурої ностальгії й обумовленого безчестя для невдоволеного юнацтва. Жінка, яку вбили... чи вона наклала на себе руки разом з послідовниками в Америці? Кайл не пригадував, але знав, що Храм убивав людей. Або одне одного? Кінозірку? Ні, то була сім’я Менсона. Та сама епоха, бо Храм у шістдесятих був смертельним гіпі-культом. Чи то сталося в сімдесятих?

— Культ, — промовив Кайл і спробував не виглядати невігласом. Запізно: очі його відсторонилися, і він спохмурнів від збентеження туманними спогадами.

Макса його незнання, здавалось, потішило. Воно дало йому можливість розтлумачити:

— Організація, що почалася просто тут, у Лондоні, в 1967-му.

— У Лондоні?

— Так. У цьому місті. Мало хто про це знає. Однак Сестра Кетрін була британкою. Її справжнє ім’я — Герміона Тіррілл. Вона народилася в Кенті. Походила із залишків заможної родини. Її мати навіть мала титул. Вона була баронесою й виховувала в маленькій Кетрін переконання, що та краща за всіх. Як і в пансіонах, де вона навчалася до чотирнадцяти років, коли її батько покинув родину, що збанкрутувала. І маленька Кеті з матір’ю змушені були терпіти ганьбу злиднів. Болючим падінням виявився переїзд із величезного будинку за містом до муніципальної квартири в Марґейті. Змушена була доношувати чужу шкільну форму. Унизу з усіма іншими. Мабуть, цю пухку малу амбітну дів­чину з кумедними зубами це знищувало — спостерігати, як її колишні однокласниці ставали дебютантками.

— Я небагато знаю... — знизав плечима Кайл.

— Вона втекла в п’ятнадцять і більше ніколи не контактувала з матір’ю. Провела деякий час у борсталі² за крадіжку й напад, тоді, після двадцяти років, у в’язниці. Її арештували за домагання, а потім ще раз за керівництво борделем. Також за розтрату й підробку документів. Дрібні злочини. Можемо думати про це, що захочемо. Але з тієї дещиці, що потрапила в досьє її юних років, ми знаємо напевне, що Кетрін ніколи не подобалися рівні умови гри. Це точно. І вона полюбляла владу. І статус. Хотіла повернути забране в неї.

Кайл інтуїтивно відчув у словах Макса присмак гіркоти й дещо інше: мимовільну повагу.

— Але походження Храму захопливе. Він виріс із коктейлю саєнтології та апокаліптичних ідей тисячоліття, наслідування християнської святості, окультної магії, буддизму, віри в реінкарнацію... та багато чого іншого, — тоді Макс наче відсторонився і від Кайла, і від розмови, та навіть кімнати, мов старий чоловік, що охоче занурився в спогади. — Це могло бути доволі прекрасно. Прості психотерапевтичні техніки, змішані із середньовічними уявленнями про аскезу й побожність. Життя, вільне від его. Це були його початкові цінності. І все загорнуте в містицизм для естетичної привабливості.

Вирвавшись із замріяності й усвідомивши, що відійшов від теми, Макс притлумив напівусмішку:

— Задум із добрими намірами, швидко узурпований жінкою-­соціопаткою та злочинцями. У Лондоні його знали як Останнє Зібрання. Він став Храмом Останніх Днів у Франції під час розколу в 1969-му. На фермі в Нормандії, де вони ледь не померли від голоду. Залишки іммігрували до Америки під тим самим керівництвом. Там, в Аризоні, вони самознищилися. 1975-й. З цим ви точно мали б бути знайомі?

— Я з цим не аж так знайомий, — глитнув Кайл. Надто агресивно прокашлявся: — З ними.

— О, так, я бачу, — промовив Макс зі зневажливою інтонацією на остан­ніх двох словах.

Кайл миттю відчув запаморочення від сорому, наче йому поставили в школі запитання, на яке він не мав відповіді. Нелогічна реакція, бо з чого б це він мав щось про них знати? Він що, вдавав це? Вони були заледве важливими. А Макс Соломон запросив його електронною поштою до виробничих офісів у Блумсбері на зустріч щодо «можливої спів­праці», не сказавши нічого конкретного про цю пропозицію. Кайл відчув, як його обличчя розпашілося.

— Не хочу виявити неповагу, але з чого б то я мусив знати?

— З того, за що я полюбляв вашу роботу, Кайле, сказав би, що мусите, — усміхнувся Макс. Цей чоловік тримався так, наче зав­жди буде безтурботною й бездіяльно безбідною людиною, з народження успішною та з правом на процвітання, і що всі мусять це знати. Знайомі Кайлу ознаки. І він підсвідомо недолюблював тих, хто їх виявляв. Самодостатній клас: людина з грошима, кіно­посадовець із верхнього корпоративного щабля, зарозумілий продюсер. Полюб­ляє триматися близько до творчого полум’я, за будь-якої можливості наголошувати на власній «креативності», і відтак знецінюючи саме це поняття до домашнього пилу. Однак їхнє прагнення заволодіти чужою роботою, як Кайл пізнав на власному досвіді, зав­жди підсилювалося прихованою спритністю, яку ти в цій оборудці недооцінював на свій страх і ризик. Саме завдяки їм він дійшов до виробництва фільмів з власним фінансуванням і настільки колосальних особистих боргів, що від однієї думки про них запирало дух.

Раніше його забрали з разючої й так яскраво освітленої прий­мальні, що він весь час мружився, доки чекав. Його провели до офісу генерального директора, і Макс дуже легко та граційно підвівся привітати Кайла. Цей крихітний чоловічок незатишно й нелюб’язно нагадав йому малу розумну мавпу зі швидкими блискучими очима. Примата, що стає на зад­ні ноги, у вбранні від Пола Сміта³.

Чоловік також мав засмагу кольору батату, а всю його голову вкривало імплантоване волосся, крізь яке прозирала шкіра. Кайл ніколи не розумів, чому чоловіки, які лисіли, так дорого платили за процедуру, що давала їм лише рідке волосся. Єдиного разу, коли він був у Каннах, і за двоє відвідин Лос-Анджелесу для розмови з кіноагентами він натрапляв на чужорідні світи, заповнені точними подобами Макса Соломона.

Коли минулого вечора при­йшов імейл із проханням про зустріч, Кайл перервав тривожне читання онлайн-оголошень про роботу й негайно перевірив вебсайт «Ревелейшн Продакшнз». Його серце й марна надія на зустріч, яка могла б знову забезпечити його роботою, щоб Кайл заробив достатньо грошей і запобіг навислій над ним неплатоспроможності, одразу ж розгублено похололи. Розчарування поступово зростало, що довше він розглядав сайт, аж доки не стало всеохопним.

«Ревелейшн» видав книжку під назвою «Послання», яка продалася «накладом у п’ятдесят мільйонів!». Слоган, що заповнював левову частку домашньої сторінки компанії. Кайл натрапляв на цю книжку. Вона змінила життя багатьох знаменитих жінок, а також була одним з тих видань, які одного літа читала кожна друга жінка в Лондонському метро. Скільки років тому було це літо, Кайл не пам’ятав, але відтоді ніколи не бачив, аби її читали привселюдно.

Окрім «Послання», компанія випускала чималий список книжок, DVD, CD та товарів із сучасними, життєствердними та само­вдосконалювальними патентами. Компанія стверджувала, що їхня продукція «інноваційна», «остаточна» та зумовлювала «одкровення». Однак бренд видався Кайлу дуже каліфорнійським, трохи вульгарним і технічно застарілим, чарівною пігулкою ошуканства, а також зміцнив його відразу до ненауковості, змішаної з духовною бриднею. Однак усе звелося-таки до цього: за винятком порно­графії, Кайл упав на дно кіноіндустрії.

Його документалку «Трощення» про американську металкор-­сцену десятки разів показували по кабельному телебаченню, вона стала гітом фестивалів у 2006-му та досі називалася культовою класикою в музичній пресі; фільм «Ковен» про відьомство в шотландському університеті завдав йому клопоту через наклеп, але якось його також із неабияким схваленням показали на BBC-2; тридцять тисяч людей придбали DVD його фільму «Правління в пеклі» про європейську блек-метал-сцену; а двісті тисяч людей завантажило документалку «Кривавий Безум» про трьох британських туристів, що пропали в поході за Північним полярним колом — весь цей успіх був реальним. Не якоюсь маячнею. Він робив свою справу. У нього була реальна й завидна фільмографія. Однак дистриб’ютори трьох перших фільмів стверджували, що він винен їм гроші — п’ятнадцять штук. І він досі носив на своїх дедалі кругліших плечах ще десять штук боргу за виробництво «Ковену». Загалом його остан­ній самостійно профінансований фільм і несплачена оренда вилилися йому в тридцять тисяч фунтів боргу на різних кредитних картках і позиках. День фіскальних розрахунків наближався. Очікування його зробило Кайла неспроможним на бодай єдину безтурботну мить щастя. Також воно вкрало в нього здатність розслабитися, що видавалось огиднішим за втрату ефемерної радості. Чогось, як він зауважив, що гарантували такі, як «Ревелейшн Продакшнз». Щастя — вони обіцяли його лопатами. Тож, можливо, йому варто вчепитися за DVD про тантричний секс.

— Чому ви думаєте, що мене зацікавить культ?

— Я бачив вашу роботу. Відсвіжна відкритість. Коли йдеться про нішеве, висміяне, забуте. І непоясненне. Ви не експлуататор, Кайле. Чи переслідувач сенсацій. Мені це подобається. У вас незашорене мислення, друже. Тож я замислився, чи ми зможемо попрацювати разом. Мене дуже зацікавив ваш підхід. Ваше бачення.

Кайл притлумив будь-який вияв, що йому це лестило, хоча так і було.

— Я роблю фільми з єдиною метою — вловити субкультуру та зрозуміти її. Або чесно розповісти історію. Як ті, хто зі мною говорив, сприймали цей досвід. Я робив фільми лише про те, що мене цікавило. Історії, які мене захопили і які ніхто не розповідав або ж подавали недостатньо доб­ре. Мейнстримні ЗМІ уникають такого чи просто не розуміють. І я не йтиму на компроміс щодо власного бачення правильного підходу для досягнення цілі. Якщо в процесі вдасться оминули поточну бізнес-модель Голлівуду та кіно­індустрії, це чималий бонус. Художні компроміси, крадіжка ідей, відмови від людей у костюмах — цього вже досить. Я з усім цим покінчив, — Кайл вимовив це як завуальоване попередження. Колись йому казали, що немудро показувати своє озлоблення на зустрічах із продюсерами, що це непрофесійно. Наразі він вирішив ігнорувати такі поради.

Макс підняв підрівняні брови так високо, як тільки міг, але нижня половина його обличчя навіть не сіпнулася. Йому також підтягнули обличчя. І його напівусмішка вже поволі запевняла Кайла у своїй глузливості.

Кайл спробував притлумити хвилю роздратування. Утім це однаково, що зачинити бляшанку червоної фарби накривкою хибного розміру. Його голос звучав напружено.

— І мій час настає. Для таких кінематографістів, як я, — він відчував, що таке казати дурість, але також тішився з того, як кіноіндустрія тремтіла перед тим, що з їхньою віковою монополією робили цифрові технології. Найменше, що він міг, — це нагадати її представникам про цей факт. — Зрештою, я маю намір стати медіапровайдером власної роботи. Для конкретної авдиторії. І це ніколи не буде притуплене цензуроване лайно, випущене виконавчими невігласами з їхніми таблицями прибутку та витрат, їхніми фінальними сумами та кар’єрами. Я вже сам фінансую, знімаю та монтую фільми. Наступний бій — це власність над дистрибуцією. Це моя позиція.

— Зрозуміло, — Макс зиркнув на свої крихітні жіночні пальці, розчепірив їх на столі й декілька секунд розглядав власні нігті, чи то хмурячись, чи то борючись із напівусмішкою: важко щось сказати щодо когось, чиє підборіддя напевно колись було частиною їхнього чола. — Ваш фільм «Кривавий Безум» видався мені недвозначним у сприйнятті, скажімо так, паранормального аспекту цієї трагічної історії. Я виніс із фільму впевнений натяк на дещо дуже старе, що кидало виклик законам природи і що відповідало за зникнення суттєвої кількості людей... у віддаленій частині світу. Ви в це повірили?

Ну ось.

— Ми всі хочемо правди, Максе. Я просто намагався збагнути, що сталося. Мені ніколи й ніяк не дізнатися, що там насправді відбулося. Не думаю, що хтось бодай колись довідається. Але я вловив автентичне відчуття місця, у якому зародилась історія. Люди припускали різне, особливо не спонукаючи вірити. Я ніколи не намагався спрямовувати інтерв’ю чи висікати якісь теорії. Мої розум і лінзи були широко відкриті. Глядач є тлумачем. Сьогодні всі хочуть висловитися. Світ — це жахливий суд присяжних. Я даю авдиторії відомі факти й ненадійні свідчення інтерв’юйованих. І, коли чесно, я й гадки не мав, яке припущення мені дасть фільм, коли його робив.

— Зрозуміло. Цікаво.

Але чи було йому зрозуміло? Доки Кайл говорив, Макс хмурився, мовби й не слухав, обдумуючи натомість наступні свої слова. Це дратувало Кайла ще дужче, якщо таке взагалі можливо.

— Я не люблю полеміку, містере Соломон. Здебільшого авдиторії також її не люблять. Мій фокус в обранні такої цікавої історії, щоб авдиторії довелося на якомусь рівні до неї долучитися. Це найбільше, на що я здатен як режисер. Я не використовую зірок і не знімаю доб­ре відомі події, саме тому мене покинула система, — слово майже полум’яно вирвалося з його рота. Він глибоко вдихнув. — Тож я знаходжу історії для зневаженої маси не мейнстримних глядачів. І нас збіса багато. Я повністю забезпечений онлайн-розголосом. Це моя клієнтура.

— І ви заробляєте на життя цим високим підходом?

Кайл мовчав довше, ніж хотів би:

— Поки ні. Мене обідрали на музичних фільмах і «Ковені». Тож я зробив «Кривавий Безум» не-продуктом. Я роздавав його безплатно на своєму вебсайті. Деякі інді-лейбли вставляли на сторінку рекламу, яка покривала частину моїх витрат. З рештою я маю заборгованість. Але річ ніколи не була в грошах.

Кайл замислився — може, йому просто підвестись і піти. Він навіть не міг вдавати, ніби цей чоловік йому подобався. І він точно один із десятка режисерів, яких Макс наразі промацував для чогось таблоїдного. Принаймні це відбувалося не за ланчем, за який він платив, — вони в справжньому виробничому офісі. Однак Кайл уже інтуїтивно відчував, що вони з Максом абсолютно різні; а якщо він не міг довіряти інстинктам після всього пережитого, тоді що йому ще лишається? Розподіляти час.

Однак саме тоді Макс мусив сказати:

— Гадаю, у мене є така історія. Надзвичайна історія. Тож карти на стіл, Кайле. Я хочу, щоб ви зробили для мене фільм.

Кайл сильно боровся з тим, аби стримати вибух захоплення. Мовчання між ними ущільнилося.

— Про...

Напівусмішка цілковито зникла з гладенького обличчя Макса:

— Дозвольте ознайомити вас зі справою, а тоді зможете сказати, чи це вам до смаку, — Макс відхилився назад у шкіряному кріслі, що умалило його. — Десятого липня 1975 року Поліційне управління Фінікса забрало п’ятнадцятьох людей із покинутої копальні в пустелі Сонора в Аризоні. За кілька годин після Ночі Сходження Сестри Кетрін. Храм Останніх Днів населяв копальню з 1972-го.

— Дев’ятеро з цих людей були мертві, включно із Сестрою Кет­рін. Шістьох знайшли живими. П’ятеро з живих — діти. Шостим був сумнозвісний Мануель Ґомес, він же Брат Веліал. Улюбленець та кат Кетрін. І Брат Веліал єдиний з дорослих уцілів тієї ночі. Упевнений, ви про нього чули. Він так і не постав перед судом — його вбили в кімнаті дозвілля в’язниці Флоренса. Невідомі в’язні.

— Ще п’ятьох членів культу, присутніх у копальні в тижні перед Ніччю Сходження, так ніколи й не знайшли. Вважається, що їх також убили, а потім закопали в пустелі.

— Саме цей аспект культу захоплював його біографів, фанатів та експлуататорів. Кримінальна справа. Поліція вважає, що до злочинів спонукали внутрішні сутички та наркотичний психоз чи якась суїцидальна угода. Тоді газети називали це сатанинським ритуалом із людськими жертвами, включно з жертвою його лідерки. Якій, до речі, насправді відрубали голову. І ця версія подій залишилася, як ви б сказали, у «мейнстримній» громадській уяві. То що ще потрібно досліджувати кінематографісту чи біографу? Це ідеально сенсаційна історія, у якій усього вдосталь.

— Але... — Макс підштовхнув до Кайла через стіл стос футлярів DVD, пластмасову теку-конверт і таку заяложену стару книжку в м’якій обкладинці, що написи на корінці зовсім витерлися. — Чотири документальні фільми про культ і три художні — жахливі. Чого й варто очікувати. Огидні. Справді кошмарні. З багатьох книжок прочитання варта всього одна — «Останні Дні» Ірвіна Левайна. Відкинута як неправдива й давно не передруковувана. Однак поліціянти з поліційних управлінь Юми та Фінікса свідчили, що репортаж Левайна принаймні був досконалий у деталях, що стосувалися Ночі Сходження, коли відбулися вбивства.

Кайл прочистив горло:

— Усе це відбулося давно. Якщо не стали відомими якісь нові докази, навіщо робити ще один фільм? Кажете, це просто треба зробити правильно? Це щось ювілейне чи ностальгійне...

— Ні, — урвав його Макс, піднявши маленьку руку. — Тут є історія, яку ще ніколи не розповідали. Забудьте про вбивства. Забудьте про поліційне розслідування. Це найбільш протоптана дорога. Дещо інше про Храм Останніх Днів збереглося у фольклорі й альтернативних розповідях фортівської природи⁴. Тут у справу вступаємо ми. Бачте-но, існує дуже реальне переконання, що містичні й окультні зацікавлення групи зродили дивіденди. Переконання, що Сестра Кетрін досягла чогось надзвичайного. І що її добровільна смерть — бо ж, не обманюйте себе, її вбили за особистим наказом, як і її найвідданіших прихильників тієї ночі, — це частина цієї таємниці, непоясненного феномена, що переслідує їхню історію від самого зародження в Лондоні. Можна сказати, підтримує її живою для тих нас із не таким зашореним сприйняттям. Історію, яку всі мейнстримні кінематографісти намагатимуться тільки спростувати. Це якщо взагалі матимуть до неї хоч якусь довіру.

— Бачте-но, Кайле, є й інші вцілілі. Не тієї ночі, але в організації. Люди, які втекли за багато років до її кінця. Та інші, що врятувалися всього за кілька місяців перед її розпадом. Люди, які, можна сказати, ніколи, зовсім ніколи не змогли врятуватися від того, що пережили на службі в Сестри Кетрін. І, що унікально зараз, жменька цих уцілілих уперше з поліційного розслідування 1975-го порушують мовчанку. І ви напевно знаєте, що таке трапляється тоді, коли вони мають що сказати. Щось, що їм потрібно сказати. Але вони боялися. Тож надали нам виняткову можливість для новаторської роботи.

— Вплив Сестри Кетрін на її послідовників був надзвичайно монументальним. Таким, що змінював їхні життя. І жахливим. Її жорстокість була винятковою. Однак так само винятковим був і її стрибок уяви в непоясненне. Вона щось робила, щоб їх зачарувати.

Макс відпив зі своєї склянки «Евіану».

— Знадобилося чимало переконувань, навіть щоб натепер зібрати щоразу меншу групу вцілілих, — він усміхнувся й підняв долоні. — Можна сказати, більше немає нікого доступного. Я навіть відшукав сумнозвісних Марту Лейк і Бріджетт Кловер, — Макс спостерігав за обличчям Кайла, шукав ознаки впізнавання; не отримавши жодних, він видавався розчарованим. — Дві головні свідкині обвинувачення, якби колись дійшло до суду. Вони стали знаменитостями, щойно історія розповсюдилася в сімдесят п’ятому. Дві молоді жінки, що втекли з копальні в Аризоні зі своїми немовлятами за три місяці до Ночі Сходження. На жаль, бідолашна Бріджетт померла цього року. Але Марта, дорога, дорога Марта, чекає змоги розповісти нам свій бік неймовірної історії.

Кайл роззирнувся на стіни кімнати, освітленої, мов лікарняна лабораторія чи студія фотографа. Побачив у рамах обкладинки книжок про дієти з глікемічним індексом та старі постери, що рекламували доступні на відеокасетах духовні пробудження-бестселери.

— Трохи вбік від вашого протореного шляху? Не дуже розсудливо.

Макс просяяв:

— Отут, я думаю, цей проєкт вам справді сподобається. «Ревелейшн Продакшнз» розробили сайд-проєкт, «Містеріз». Новий імпринт для онлайн-доставлення контенту за підпискою, продубльованого DVD-релізами. Ми тут за революцію, Кайле. Ми хочемо авангардного елементу у своєму портфоліо. Новий бренд стане основою для передової контркультурної кінематографії про альтернативну історію й нерозгадані історії. Історія Храму стане флагманським фільмом. Бачте-но, у Храму дуже багато прихильників онлайн. І вони заледве забезпечені запропонованим мною підходом.

— Із використанням цифрової технології наші витрати навряд чи стануть на заваді, як ви уже натякали. А щойно вартість виробництва буде відшкодована, прибуток на спільній основі розділиться між творцями.

Макс зручно всівся в кріслі й усміхнувся, піднявши руки:

— Кайле, не можу й передати, як приємно знову закотити рукава і, як то кажуть, узятися за справу, — він усміхнувся своїм стінам. — Гадаєте, я започаткував цю компанію, щоб спочивати на лаврах? «Теско» продають веганську їжу, а «Бутс» — аромаолії, — він розпачливо похитав головою. — Але я став частиною альтернативних підходів до здоров’я та духовного добробуту, коли це було самобутнім. Революція стилю життя, Кайле. Я був там. Тоді. У шістдесяті. І я хочу знову торкнутися свого творчого боку.

Кайл притлумив те, що хотів прокричати:

— І ви хочете, щоб я зняв перший фільм?

— Саме так, — Макс постукав наманікюреним пальцем по теці на поверхні столу між ними: тепер, здавалося, він не міг приховати терміновості пропозиції. — І я хочу, щоб ви почали одразу. Ніколи втрачати час. Шлях, яким я так ретельно йшов, може охолонути. Уся інформація про людей, у яких ви будете брати інтерв’ю, зібрана тут. Їхні імена, біографії та їхні зв’язки з Храмом додаються. А також фотографії та подробиці місць, які треба відвідати.

Кайл сидів оніміло, приголомшений до невіри; у голосі панував хаос захоплення, страху й обачності. Щойно відбулося таке, чого ніколи не відбувалося. Щойно запропонували те, чого ніколи не пропонували. Ніколи.

Напружене обличчя Макса нарешті розслабило захоплення:

— У мене буде роль виконавчого продюсера. Усі творчі рішення — ваші. Я не потикатимусь на знімальний майданчик, ніколи. Ви мусите самостійно себе забезпечувати. Хоча, пі­дозрюю, ви віддаєте перевагу такому підходу. Якщо виникнуть якісь потреби в процесі зйомок, просто телефонуйте мені, і я зроблю все можливе, щоб виконати ваші прохання. Про дистрибуцію та ліцензування вже подбали. Моя компанія інвестує. Ми виводимо фільм одразу на ринок. Гроші на виробництво готові й чекають. Вас.

Кайл узяв теку:

— Мені треба це забрати. Проглянути.

— Перший день основних зйомок — у цю суботу.

Кайл засміявся й не зумів притлумити глузливість у голосі:

— Перепрошую? — чи Макс знав бодай щось про знімання фільмів? — Ви сказали, у суботу?

— Графік готовий. Дозволи на зйомки в кожній локації отримані. Житло та квитки на літак можна забронювати сьогодні. Моє страхування відповідальності як вашого працедавця покриватиме вас і ваше обладнання.

— Сценарій? Я не знаю нічого або майже нічого про це, містере Соломон. Мені потрібен сценарій. Мені потрібно збагнути, як розповідати історію. Уся справа в розповіді історії, містере Соломон...

— У вас п’ять днів, аби ознайомитися з історією, — Макс потицяв у книжку Левайна, підкреслюючи думку. — Я взяв на себе сміливість скласти графік знімання за хронологією переміщення культу: Лондон, Франція, Аризона. Це ваш лоґлайн⁵. По суті, він рухається від їхнього заснування до самознищення. Шість локацій у трьох країнах за одинадцять днів. Ні на один більше. Ні перезнімання, ні поліпшень. Я хочу, щоб матеріал було відзнято за цей проміжок часу. Задники для перебивок та стокові матеріали отримані, копії в цій теці, — Макс просяяв. — Що скажете?

Дезорієнтація насунулася швидко. Або стіл Кайла рухався, або рухалася сама кімната. Забагато питань, інстинктів і пі­дозр у ньому не вгамовувалися й не розвивались у зв’язність, у мову.

— Локації. Мені треба принаймні спершу їх побачити. Треба подумати про звук, освітлення...

— На жодній із локацій не буде натовпу. Вони віддалені. Покинуті маєтки. Одна з ваших спеціалізацій. До того ж відвідини вдома. Може трапитися непарний рейс, про який я не знаю, але нічого надто складного для людини з вашим досвідом та здатністю пристосовуватися. Це надзвичайно незалежне кіновиробництво. Ваш raison d’être⁶, мій любий хлопче.

— Список зйомок для кожної локації, — Кайл розмірковував вголос. — Украй важливо. Неможливо запланувати забагато, містере Соломон, або це будуть перегони з часом, аби виправити помилки, яких ніколи не передбачиш. Мої фільми доволі прості. Одна-дві камери. Але я однаково продумую кожну сцену, — він згадав про свої борги. Варто запитати про платню. Чи вона буде? Чи згадував Макс про гроші?

— Фотографій має вистачити. Затримок більше бути не може. Саме тому я пропоную вам роботу. Ми надто далеко зайшли. За таким графіком це здатен зробити тільки хтось... режисер ваших здібностей у схожій ситуації. Чи така проблема перешкодить угоді?

— Але... люди, у яких я братиму інтерв’ю. Я їх не уявляю. Мені треба спершу з ними поговорити...

— Ніколи! Перший день основного знімання — у цю суботу. Боюся, мене остан­ньої миті підвела моя команда. З особистих причин вони не зуміли розпочати.

— Команда? Хто...

— Та й у будь-якому разі я знайомий з усіма особами, які погодилися на зйомки. Тож вам доведеться довіряти моєму вибору. Не думаю, що хтось із них розчарує. Ми зараз навіть не говорили б, якби я не мав упевненості щодо вашої здатності імпровізувати. Спроможності вкластись у час і бюджет. Я знаю, що ви робили фільми з повітря, через мережу послуг і відтерміновані платежі. Тут уся важка робота пророблена. І я включив запитання, які хотів би, щоб прозвучали.

— Отут у мене може виникнути велика проблема з порядком денним.

Макс підвівся, завершуючи зустріч. Нетерпляче, метушливо:

— Він навряд чи наказовий. Радше спрямовує. І ви побачите, що єдиний мій порядок денний — це бажання дослідити паранормальні аспекти організації. Це головна мета фільму. Тож, гадаю, якщо в мене є порядок денний, то він мусить бути й вашим також. Як ви зніматимете сцени — це ваша справа. Оформлюйте та компонуйте їх, як забажаєте. Я хочу вашого характерного стилю. І мені потрібно швидко доставляти відзнятий матеріал. Як це відбуватиметься?

— Ем, у двох остан­ніх фільмах я використовував стратегію паралельного монтажу. Працювало чудово. Я начорно нарізаю найкращі кадри у Final Cut Pro перед фінальним монтажем із моїм монтажером, Фінґер Маусом...

— Доб­ре. Доб­ре.

— Усі мастер-файли надсилаються на місце на жорсткому диску, яке я в нього орендую. Компресія забиратиме певний час, довший, ніж потрібно, щоб усе завершити наприкінці кожного дня, але я можу отримувати поточний матеріал за день чи два.

— Спробуймо за день. А ваша виробнича команда?

— Мій партнер, Ден. Я не можу без нього працювати. І він виставляє камери.

— Тож вас загалом буде троє, Ден і цей Маус...

— Саме так я створив два остан­ні фільми.

Макс обійшов стіл, простягнувши руку, проте Кайл не міг визначити, чи виконавчий продюсер вражений їхнім мінімалізмом, чи задоволений висновками про низьку вартість.

— І вони мають погодитися на пункт про конфіденційність. Боюся, цей проєкт мусить лишатися прихованим до завершення. Історія дотепер суперечлива.

— Не бачу проблем. Фестивалі? Театральний реліз? Було б гарно принаймні спробувати.

— Авжеж, авжеж. Однак наша мета — DVD, інтернет і телебачення. Але ми не лишимо недосліджених можливостей.

Кайл підвівся, хитнувся. У голові паморочилося, ноги стали ватяні.

— Ви передаєте мені творчий контроль?

— Абсолютно.

— Мені треба глянути контракт.

— Він у мене тут. Ви здаєтеся не переконаним.

— Мною зловживали, містере Соломон. Зловживали. Інвестори мають на думці одне: прибуток за будь-яку ціну.

— Я справді сподіваюся, що наша спів­праця буде прибутковою. Аванс, гадаю, щедрий.

— Аванс? — тінь Кайлового боргу, здавалось, похитнулася, навіть відступила. Борг змінював силу тяжіння й обважував світ навколо нього так довго, що він почувався мовби на іншій планеті сонячної системи. Саме лише перебування в межах досяжності можли­вості позбутися цього тягаря подарувало Кайлові мить нестерпного блаженства.

— Так. Одна третина зараз, одна — по завершенню зйомок, одна — коли надасте фінальну версію вашого шедевра. Як ви розділите їх із товаришами, цілком залежить від вас. Я вважаю суму відповідною вашій репутації. Я думаю про сто тисяч фунтів, не включаючи витрати, які відраховуються з чистого прибутку.

Сто штук. Кайл глитнув і відчув запаморочення.

— Візьміть це із собою і прогляньте. Покажіть своєму агентові, якщо він у вас є. Й оскільки у вас власне обладнання й люди, «Ревелейшн» лише стане видавцем-підрядником закінченого продукту.

— Я хочу побачити ваш прогноз руху ліквідності.

— Авжеж. Щось іще?

Кайл замовк на секунду довше, ніж хотів би. Не міг вирішити, чи Соломон диявол, чи його рятівник.

Макс просяяв; його зуби були ідеальними.

— Чудово! Тож ми домовилися?

У горлі Кайла стиснуло й посохло, він прокашлявся. Узяв до рук контракт:

— Я спершу прочитаю це.

— Мені потрібно знати сьогодні, — Макс глянув на свій годинник Patek Philippe. — Скажімо, до п’ятої вечора.

ДВА

Вест-Гемпстед, Лондон. 30 травня 2011 року

— Дене, ти віриш у дива? — притиснувши телефон до вуха, Кайл швидко крокував від станції метро на Фінчлі-роуд до своєї квартири-­студії. Він задихався; збудження його трохи сп’янило й за­паморочило.

— Ні.

— Так і думав. Але дозволь переконати тебе, що дива трапляються. Я щойно був на зустрічі з «Ревелейшн Продакшнз».

— З ким?

— Прихильники розуму, тіла й духу, що випустили «Послання», — тиша. — Ту книжку.

— Ага, — Ден і гадки не мав.

— Вони також випускають відео і все таке. Але починають нову серію. Називається «Містеріз». Попросили мене зняти перший фільм.

— Круто. Мабуть.

— Що означає, що ми знову в ділі.

— Що за фільм?

— Приходь сюди. Я все поясню.

— Я зараз трохи зайнятий.

— Якщо це не мінет, перенеси. Ти захочеш це почати.

— Розум, тіло й дух. Це лайно з тофу та кристалами. Звучить ніби відчай, Кайле. Розумію, стає тугувато, але...

— Сто тисяч аванс.

Повна тиша, а за мить:

— Не може бути.

— Друже, дуй сюди. Тобі треба побачити бюджет. Усі форми дозволу на випуск підписані. Страхування відповідальності готове. Він навіть оплачує помилки й недогляди. Сумісність із трансляцією. Інтернет також. Це, бляха, неймовірно. Ти зі мною?

— Ого. Трохи повільніше...

— Друже, нам не треба нав’язуватися дистриб’юторам, надсилати його на фестивалі. Про набуття вже подбали. Нас уже придбано! Він планує підписку, вкладений контент, усю фігню. Усе, що ми хотіли для наступного фільму, і навіть більше. І нам нарешті не доведеться робити всю нудну роботу!

— То цей тип просто телефонує тобі та пропонує роботу. Це підстава? У чому підступ, друже?

— Здається, жодного підступу. Я дивився контракт у пабі. З усіх кутів. Я, звісно, підтягну другу пару очей, але, схоже, хтось відмовився. Останньої хвилини. Не впевнений чому. Відчуваю, що Макс тут у справжній халепі. Така херня весь час трапляється. Але йому потрібна відповідь сьогодні, якщо ми за. Мені без тебе не впоратися, друже. Та я й не хотів би.

На іншому кінці дроту він почув, що Ден підвівся. Змив туалет.

— А тепер витри дупу й помий руки.

— Розкажи мені більше.

— Я швидко проглянув графік. Тут стара копальня. В Аризоні, друже. В Аризоні! Можеш повірити в цю фігню? Ще пара будинків у штатах. Один у Сіетлі. Завжди хотів там побувати. Ферма у Франції. Ніщо з цього не мало б стати гемороєм. Усе знімаємо вдень. Статичні інтерв’ю чи загальні плани, середні плани й кадри покинутих віддалених місць. Ні вулиць, ні натовпів. Не потривожені пекельними витрішколюбами! USB веде до лептопа замість монітора. Дві камери. Усе доволі прямолінійне. Єдиний мінус у тому, що графік такий щільний, що не матимемо можливості дозняти чи перезняти. Ми не можемо це запороти.

Поспіх та непідготовленість зав­жди контрпродуктивні. У цьому Кайл уже повністю ризикував. Він часто декілька днів роздивлявся кожну локацію, а вже потім відчиняв футляр камери. А це буде неможливим. Чи натякав Макс, що Кайл мав чотири дні, аби глянути на фотографії першої локації та розробити кути камери й список кадрів? Перш ніж подорожуватиме через три країни за... скільки днів?.. Він не пам’ятав, але небагато. Чи це можливо?

— Чекай. Про що він? Фільм?

— Історія — вона радикальна, — він поповнив свої слабкі знання, поверхово прогортавши в пабі трукрайм-книжку «Останні Дні». І найперше він зробив з «Останніми Днями» точно те саме, що роб­лять усі з трукрайм-книжкою в руках: розгорнув частину з ілюстраціями. І побачив чорно-білі американські обличчя із сімдесятих: довге волосся, ідеальні зуби, веснянки та проділи посере­дині. Побачив знімки пустелі з повітря, хисткі дерев’яні будівлі, мапи й фотографії місця злочину, що змусили його перевертати книжку догори дриґом та кругом, аби розібрати, де рука, а де нога. Однак понад усе Кайл відчув раптовий сплеск щирого й непідробного захоплення. Давно незнайоме почуття, від якого йому запаморочилося. — Храм Останніх Днів, — сказав він Дену. — Гіпі-вбивці. Почитаю справу, коли зайду. Сходи зараз на амазон і замов екземпляр «Останніх Днів» Ірвіна Левайна. Третє видання. Це трукрайм-книжка. Макс влаштував ексклюзивні інтерв’ю з уцілілими основними персонажами. Увесь препродакшн пророблено. Увесь. Можеш у це повірити?

— Це ж уже знімали. Я бачив один із фільмів.

— Це знімали вже кілька разів. Але всі вони про вбивства культу та поліційне розслідування. Ніхто не цікавився паранормальним підходом. І тут у справу вступаємо ми. Просто як у «Кривавому Безумі». Три країни. Шість локацій. Одинадцять днів. Ідемо та знімаємо.

— Одинадцять днів! Це щільно, Кайле.

— Так, але не неможливо. Його графік вражає. Дуже професійний. Якби це був наш наступний фільм, ми робили б його за тисячу фунтів і половину цього часу. Ми потім місяць відсипатимемось, але ми зможемо собі це дозволити. Я вже казав про сто штук?

Відмовляючись знімати з Деном весілля, хрестини чи ще хоч якісь корпоративні навчальні фільми, Кайл достатньо заробляв на їжу з роботою в магнітотеці в Сохо, випадковими фрілансовими заробітками асистентом виробництва на живих записах і періодичною роботою в агенції. Останнім часом — пакуючи мобільні телефони в коробки на складі у Вемблі, залюдненому добродушними баптистами з Гани, нелегальними іммігрантами й молодими азійцями з дорогими телефонами, якими вони невтомно розмовляли про свої діджейські та музично-продюсерські «проєкти». У наші часи всі мали довбані проєкти. Один тиждень ночей на складі розбитих мрій сповнив Кайла розпачем, відчутним, як свинка. Але це було цілковите відродження його фортуни як незалежного документаліста.

Поміж Кайлом та Деном запала тривала тиша: саме лише важке дихання одного чоловіка, коли інший затамував подих.

— Ти з мене приколюєшся, Кайле. Будь ласка, не треба.

— Я не такий жорстокий. Боже, мені це потрібно. Дякую вам, янголи-охоронці, — окрім боргу за фільми, Кайл на три місяці протермінував оренду й остан­ні п’ять місяців платив кредитною карткою; також він мусив з’явитися в суд через несплачений муніципальний податок, а стороння агенція погрожувала припинити йому постачання газу й електрики через несплачені рахунки за півтора року. Нині він щоранку дивувався, коли вмикалося світло. Але сто штук! Він ніколи не витрачав на фільм понад десять тисяч. Виробництво остан­нього коштувало їм із Деном шість, і вони жили в наметі біля місця знімання. Якби вони зуміли зробити ще один фільм разом, то б уклались у менш як дві штуки. Але не тепер. Сотня, розділена натроє. Він розрахується. Знову в ділі.

Ден також заразився, бо його голос тремтів:

— З командою така сама угода, як і в «Ковені» та «Кривавому Безумі»?

— Абсолютно. Я водій, директор картини, асистент продакшну, режисер, сценарист, постановник, друга камера за потреби та кейтеринг. Ти — перший асистент режисера, головний оператор, освітлення, грим та першим обираєш ліжко. Разом робимо звук і прогін. Маус — технічний монтажер. Я його зараз наберу.

Кайл ніколи не бачив Фінґер Мауса за ме­жами його крісла з постійною мишкою під однією рукою, якою той постійно клацав, поки говорив, якщо взагалі говорив. Подейкували, ніби Фінґер Маус уже десятиліття не виходив зі своєї квартири в підвалі в Стретемі й не мав більш як дві сорочки; його величезна борода, що нагадувала генерала Конфедератів часів Громадянської вій­ни в США, та молочно-зелений колір обличчя підтверджували чутки. Сонячне світло могло вивести його з гри. Він навіть ніколи не ходив на прем’єри фільмів, які монтував. Здебільшого щодня й щоночі впродовж місяців, проведених над фінальним монтажем, Кайл розмовляв тільки з боком голови Фінґер Мауса. Сукупно він провів у студії монтажу Мауса цілий рік життя, але заледве міг собі уявити обличчя монтажера поза профілем. Фінґер Маус помре у своєму кріслі. Але не раніше, ніж це фільм буде готовий, так.

Вони утрьох рідко коментували розлади особистості одне одного, бо це надто незручно, однак Ден заїдав тривожність та виявляв технічну прискіпливість щодо камер і світла, Кайл планував і лічив пенси до неврозу, а Фінґер Маус нарізав і подавав світові зображення, цілком вимірювані двадцятьма чотирма кадрами на секунду. Саме тому всі вони у свої трохи за тридцять досі були самотніми й не мали жодної дитини. Це життя: воно їх виполювало. У Фінґер Мауса ніколи не було стосунків; Ден мав одні в кіношколі й досі відмовлявся про них згадувати; Кайл нашкріб п’ять, які летіли шкереберть раніше, ніж сягали шести календарних місяців. Виснажуючи навіть дужче за романтичні вади та борги, нещодавня ймовірність більше ніколи не знімати фільмів зробила Кайлове передчуття майбутнього недвозначно холодним, порожнім і жаским. Однак цей безповітряний простір, антиматерія метушливої тривожності зник у мить пропозиції Макса, бо без поточного фільму в Кайла не було нічого.

— Дене, ти зі мною чи як?

— Чекай. Чекай. Я думаю... як ми це знімаємо.

— Тут багато реального часу.

— Цього я й боявся.

— Але в нас повний креативний контроль. А ти знаєш, як я ставлюся до швидкого монтажу. Нахрін це лайно. Чому все має бути так швидко? Звукові фрагменти, які забуваєш за дві секунди, бо сцена змінилась уже дев’ять разів. Ми можемо все сповільнити. Зробити гідний контент. Не одне чи два речення. Це не бойовик. Ми від цього всього звільнені, мовби це наш власний проєкт, за який хтось платить. Можемо знімати інтерв’ю з двох камер, а тоді нарізати на монтажі між двома ракурсами. Вкинемо трохи поворотів та великих планів для Фінґер Мауса, щоб він не нудьгував.

— Тож ані пітчингу, ані добору локацій, ані розписування графіку, жодної бридні та клопотів. Усе просто на тарілочці, мов якийсь подарунок? Спадок? Виграш у лотерею? Я геть не зрадію, друже, якщо все це якийсь жарт.

— Усе це правда.

— Це надто доб­ре, щоб бути правдою.

— Я вчую лайно, друже. Це пахне як годиться.

Ден довго мовчав.

— Коли починаємо?

— У суботу.

— У суботу?

— У цю суботу.

— У цю суботу!

ТРИ

З виробничих нотаток Максимілліана Соломона:

Початкова штаб-квартира Останнього Зібрання стала доступною для оренди й поділена між мешканцями. Я отримав дозвіл на зйомки всере­дині. Гадаю, знімання екстер’єру та інтер’єру ключові для нашого проєкту. Одна з первинних членкинь Останнього Зібрання зустріне вас за адресою нижче й дасть інтерв’ю про життя в самому серці того, де це все починалося в 1967-му. Її звати Сьюзен Вайт, вона ж Сестра Ізіда [див. біографічний розділ]. Ми маємо 11 і 12 червня для запису цього сегменту.

Кларендон-роуд, Голланд-Парк, Лондон

11 червня 2011 року. Опівдні

— Оце з червоними дверима було нашим. Тоді вони не були червоними. Їх пофарбували, — перша маленька нога Сьюзен Вайт ступила на тротуар, і вона тицьнула тонкою рукою в триповерхівку з вишуканого джорджійського каменю. Її таксі з Гекні задрижало й від’їхало від узбіччя, виблискуючи чорним панциром у тьмяному алюмінієвому світлі захмареного неба.

Кайл знову зосере­дився на видовищі з божевільного білого волосся на згорбленому тілі, яким була Сьюзен Вайт. Вона справляла на спостерігача миттєве враження. Клоун. Слово виринуло в Кайловій голові. Його усмішка мало не перетворилася на сміх. Він уникав погляду Дена, чиє здивування також поволі перекипало на сміх. Ден розвернувся широкою спиною й удав, ніби поправляє камеру. Якби вони хоч раз перезирнулись, то не втрималися б.

Зелені тіні на повіках накладені в оперній манері, а відсутність губ компенсував намальований червоний рот. Під шаленим сніжним волоссям проглядала бліда шкіра голови. Жінка явно доклала зусиль для свого зізнання, добираючи вбрання, цікаво середнє поміж високою модою та одягом із ринку, і тільки натреноване око могло визначити різницю. Сонячне світло пробивалося крізь величезний полог дерев і робило її аметистову сукню плямистою та строкатою. Довершувала ансамбль бірюзова шаль, що шурхотіла на сухорлявих плечах.

Однак за відтинок часу, довший за переживання ніяковості, Сьюзен Вайт так і не відірвала погляду вогких очей від високого плаского фасаду будівлі.

Кайл озвався, щоб стримати спонуку всміхатися:

— Вітаю, Сьюзен. Чи ви волієте називатися Сестрою Ізідою?

Її маленьке крихке тіло обернулось і нахилилося до нього, з докором витягнувши голову. З її кощавої шиї звисали кристали на ремінцях і дзвеніли в супроводі торохкотіння дерев’яних браслетів на тонких зап’ястках.

— Ніколи мене так не називайте!

Кайл здригнувся. Стара жінка знову обережно зиркнула на будинок, ніби цього вистачить пояснити її реакцію на ім’я, дане культом:

— Не тут. Будь ласка. Сьюзен згодиться.

— Отже, Сьюзен, — Кайл узяв її холодну руку. Ту огортала прозора шкіра; під червонявою плоттю мережилися чорні вени, та шкіра під пальцями Кайла була гладенькою, як овчина. — Це Ден, мій співучасник, — він кивнув на Дена, який обернувся до них, зачувши своє ім’я. Його обличчя розчервонілося, а очі налилися слізьми від тамованого сміху.

— Відчуваєте? — запитала жінка, чию увагу знову відкликав дім.

Ну ось. Надто стараємося. Кайл сподівався, що вона не помітить його ницого розчарування. Це був похмурий день на вулиці Західного Лондона, що не визнавав нічого, окрім власної спокійної вишуканості будь-якого сезону: надто недоречне тло для того, на що вже натякала Сьюзен Вайт. Її спроба створити атмосферу затяжної присутності й особливих психічних рамок одразу його втомила. Оцінка здатності Макса знайти годящих людей для інтерв’ю також обвалилася. Включення у фільм створіння на кшталт Сьюзен Вайт підважить усю довіру до містичних тверджень уцілілих адептів: сам вигляд жінки зібрав у собі все сміховинне із шістдесятих.

Кайл кивнув Дену: знак перемкнутися від екстер’єрного зніман­­ня вулиці та будівлі на підготовку перших великих планів Сестри Ізіди.

— Відчуваємо що? — його питання мимохіть вий­шло різкішим.

Срібні сережки дзенькнули об пантомімні щоки, коли жінка похитала головою:

— Я... я не почувалася так із 1969-го. Надзвичайно, — вона заплющила очі й обернула голову під кутом, мовби дослухалася до далекої музики. У плутанині сонячного світла, що торкалось її обличчя, остан­нє видавалося ще більш виснаженим, якщо таке можливо. Жорсткі лінії, що окреслювали підборіддя, поглибились, коли її рот вигнувся:

— Це я вперше повертаюся.

Кайл закотив очі. Ден усміхнувся й узявся поратися з експонометром ближче до будівлі, де Кайл хотів установчий кадр зі Сьюзен біля парадних дверей.

— І ви живете в Брайтоні.

— Так.

— Отже, ніколи не думали згадати старі часи?

— Не могла цього витримати, — тепер Сьюзен Вайт заплющила очі, щоб не дивитися на будинок. Але пошкандибала вперед, мов по ожеледиці. Кайл швидко й обережно опустив мікрофон і мікшер і підійшов до неї. Сьюзен схопилася за його передпліччя. — Не впевнена, що зможу.

Ден зиркнув, чекаючи на вказівки Кайла. Однак той не знав, чи доречно знімати дискомфорт і кволість жінки до встановлення належного знайомства чи навіть натяку на близькість: напевно, ні, хоч він і хотів. Це були добрі кадри: сорок два роки, відколи Останнє Зібрання втекло з будівлі, і колишня членкиня падала від самого погляду на це місце.

Зі світлом усе було гаразд, та вони ще мусили під’єднати жінці мікрофон і швидко прогнати рівень звуку, якщо хотіли щось отримати. Вловивши погляд Кайла, Ден квапливо встановив камеру назад на триногу.

— Вибачте, — прошепотіла Сьюзен Вайт. Пудра на її обличчі, здавалось, уже ладна була відпадати борошняними тромбоцитами.

— Хочете води? — Кайл зиркнув на Дена й безгучно проказав: швидко.

— Будь ласка, — Сьюзен всілася на першу зі семи сходинок, що вели на кам’яний ґанок. Вона ніби потонула у своїй сукні, яка тепер моторошно нагадувала набір мантій, що волочилися її маленькими ногами. Хребет жінки вигнувся серпом, наче страждав від деформації.

Кайл відкрутив кришку на своїй пляшці води. Сьюзен пожадливо ковтала її зморщеним ротом, тоді видихнула й віддала йому пляшку. Край заплямувався червоною помадою, і Кайл розумів, що більше звідти не питиме.

— Ви дуже добрі. Дякую, — мовила Сьюзен, вириваючи Кайла з неприємних думок із гострим відчуттям провини: вона стара й налякана. — Ви маєте зрозуміти... Але як ви можете? Яка я дурна.

— Просто перепочиньте. Зберіться. А тоді...

Вона стиснула тильний бік його долоні. Підвела погляд: очі були такі яскраві від щирого страху, що Кайл вирішив, що вона серйозно стривожена.

— Що трапилося тут. Що почалося тут. Це було жахливо. Нас так мало... — вона справді затремтіла у своєму опалому вбранні.

— З вами все гаразд? Лікаря? — Кайл відчув, як шкіра голови заколола від паніки через пропозицію невідкладної медичної допомоги, хоч натяк Сьюзен на «лихий» дім анітрохи його не вразив. Він спробував згадати, як робити СЛР. На думку не спало нічого, окрім непевного образу нахиленої назад голови і запечатаного рота. Тепер настала його черга здригнутися.

— Думаю, зі мною все буде гаразд. Я сказала Максу, що все буде гаразд. Не хочу його підводити. Він надіслав мені квитки на потяг та все інше.

Кайл глянув на Дена, який підняв дві неможливо товсті брови.

— Якщо це надто вас засмучує, — сказав Кайл, — можемо поговорити деінде.

— Ні, — похитала головою Сьюзен. — Ні. Який сенс засмучуватися зараз?! — тоді тихіше додала: — Для цього вже трохи запізно.

Біля Дена зупинилася жінка в тісних джинсах і на високих підборах.

— Думаю, гаразд, — почув Кайл його голос. — Просто дивний поворот.

Жінка кивнула, а її гладеньке обличчя похмуро зморщилося. Вона пішла далі, цокаючи кінчиками підборів у вологому повітрі.

— Сьюзен, — Кайл тримав її за руку. — З вами вже все гаразд?

— Почуваюся дурепою, — прошепотіла вона.

— Не треба. Ми дуже вдячні, що ви спробували прийти. Упевнені, що зможете це зробити?

— Люди мають знати, — кивнула вона. — Мають знати. Макс має рацію, — вона скривилась і спробувала підвестися. Кайл допоміг їй знову стати на ноги. — Так багато мене досі застрягло там, усере­дині. І я хотіла дізнатися, чи зможу це забрати. Прийшовши сюди.

— Тут тепер квартири. Але нам належала вся будівля. До самого даху, — усере­дині Сьюзен Вайт дивовижним чином відновила сили. Поки вони крокували будівлею, вона пурхала між кімнатами на першому поверсі, мов нелетюча тропічна птаха, що намагається врятуватися від мисливців.

Усі три розкішні кімнати, на які поділили будівлю, зараз були вільними після нещодавнього ремонту. Крізь великі вікна з вертикальним підйомом лилося сталеве світло, зігріваючи порожній простір, золотило ламінатні підлоги та сріблило голі стіни в трьох кімнатах першого поверху без меблів і кухні. Над білими стінами, плінтусами й дерев’яними панелями уздовж високих стель тримався запах свіжої фарби; усе величезне й бездоганне, окрім декоративних муляжів, що оторочували патрони для ламп, звідки на кабелях звисали голі лампочки.

— Тут друкували журнал Gospel. Ми продавали його в усьому Лондоні! Отам був кабінет, куди ми приносили пожертви. Щодня о шостій!

Щойно початкове захоплення жінки вигорить, Кайлові доведеться втрутитися та сповільнити її, а тоді розділити її розповідь поміж кімнатами, щоб урізноманітнити кадри; вести їх із кімнати в кімнату, поки Сьюзен ділитиметься історіями про призначення кожного місця. Він змонтує її розповідь перебивками з лондонського періоду. Вони визначать умови освітлення й налаштують звук у кожній кімнаті, просуваючись будівлею; зніматимуть кожен сегмент із двох камер. У всіх своїх фільмах Кайл подумки монтував під час зйомок.

Мінуси: тлу діалогів Сьюзен бракувало різноманіття. Умебльовані кімнати мали б кращий вигляд, тож їм доведеться зробити щось кмітливе з освітленням. Передня кімната з краєвидом на чарівну вулицю; зад­ня кімната першого поверху визирала на болісно зелений сад; менша друга спальня й безрадісні кам’яні сходи перед парадними дверима. Два поверхи вище мали таке саме планування, як і перший, і, згідно з нотатками Макса, тут мався і підвал. Весь третій поверх слугував пентгаусом Сестри Кетрін, і Кайл зніме його остан­нім.

У зад­ній кімнаті сонце було не таким яскравим. Кайл запитав у Дена про світло.

— Кину щось м’яке на стіну. Скористаюсь білим папером. Відіб’ю світло. Може, також трохи фонового. Облямівку. Створю трохи атмосфери.

Досвід навчив їх адаптувати світло до кожного унікального оточення на локації, незалежно від часу дня чи ночі. Кайл знав, як здебільшого вчинили б тут його колеги: використали б світло-­заповнення й вибілили обличчя Сьюзен через усі ці білі стіни.

— Основне світло може падати на її обличчя збоку. Отримаємо трохи глибини, весь цей її характер, — вишкірився Ден.

— Добра людина. Можна навіть використати м’які трубки, — Кайл стишив голос до шепоту, — створити трохи Лона Чейні.

Ден побрів геть і лишив Кайла дивитись у видошукач другої камери, Panasonic HVX-200, аж доки Ден не покликав його звідкись із зад­ньої частини будівлі.

Сьюзен мовчки стояла посеред голої підлоги в кімнаті потойбіч коридору від кухні. Пофарбовані нігті вчепились у щоки, проникливі очі глипали на стелю.

Ну ось. Та її постава і вираз обличчя зруйнували його миттєву пі­дозру просто поганої гри.

— Ось тут. Почалося зречення.

Ден зайняв позицію збоку від Сьюзен, перевіряючи світло.

— Може, варто тоді почати тут, Сьюзен, — запропонував Кайл. — Зі зречення, — він став на коліно, розплутав кабелі й розпакував звукове обладнання.

Сьюзен дістала зі свого клатча серветку та промокнула з обох боків під носом.

— Я так багато тут віддала. Так багато себе. І ніколи не припиняла запитувати, чи правильно це було.

— Що це було — зречення?

Сьюзен здійняла дві руки в повітря, мовби не почула Кайла. Він досі не був певен, чи вона гратиме так само на камеру, чи просто така ексцентрична, що вже й не усвідомлювала, яким цирком постане на екрані.

— Вона головувала над усім. Над кожною сесією. Слухала. Завжди слухала. Оцінювала нас. Збирала інформацію. Усе, чим могла скористатися. Пізніше. Проти нас. Я її так і не простила. Знала, що для неї все погано закінчиться.

— Чому ви так кажете? — підняв погляд Кайл.

Сьюзен засміялася сама до себе, мовби їх із Деном тут не було. Шмигнула носом, промокнула серветкою кутик блідих очей.

— Ми віддали їй усе. Усе, щоб стати частиною цього. Наші сім’ї, нашу роботу. Ви маєте зрозуміти, дехто кидав свої шлюби. І дітей. Цих бідолашних маленьких дітей.

— То що відбувалось у цій кімнаті?

— Сесії. Інколи вони тривали всю ніч. Починалися ввечері й закінчувалися вранці, коли ти вже порожня. Нескінченно, це тяглося нескінченно. Вона була провидицею нашого сорому. Ми тут мусили очищуватися від нашого минулого, нашого горя... зобов’язань, розчарувань... наших прив’язаностей до будь-чого, крім неї. Від усього. Навіть спогадів. Вона хотіла все. Геть усе. З нас. Усе, що робить нас людьми. Дає нам унікальність. Усе, що пролягало бар’єром між нами й нею.

— Ви маєте зрозуміти: тоді ми були іншими. Закритими. Нажаханими нудьгою. Пасткою. Боялися кінця світу. Ми були юними. Хотіли пригод. Життя! Нам так багато чого було сказати. Довести, — задихаючись від захоплення й тремтячи від емоцій, Сьюзен обернулася до Кайла. Той припинив квапливо під’єднувати XLR-кабелі до другої камери й касетного звукозаписувача. Очі жінки широко і ясно спалахнули. Під важким макіяжем ширився рожевуватий рум’янець. — Уявіть, як це — знайти наставницю, вчительку, яка змогла звільнити вас від вас самого.

— Це була Сестра Кетрін, так?

— Когось, хто розтисне кулак отут, — вона ляснула долонею по чолу. Ден підстрибнув за штативом першої камери. Сьюзен ляснула себе по кістлявих грудях: — І тут. Ви б на це погодились? Я була клятою друкаркою. Жила вдома. З мамою й татом. Але я хотіла музики, кохання та друзів. Хотіла щось робити, кимось бути, жити. А це було новим. Тут можна було говорити. Казати будь-що. Я дуже соромилася, але вона мене звільнила. Вона могла бути такою доброю. На початку вона була вашою подругою, вашою мамою і священником. Ох, я тут плакала. Плакала, доки все це виходило назовні. Ви й гадки не маєте, як це було приємно. Усім нам. Бути тут, разом, ділитися цим. Юні, дурні й весь час закохані. Жити життям без секретів, але шукати його більших таємниць. Ми вважали себе такими вільними, — Сьюзен замовкла. Повільно і втомлено видихнула, тоді сказала: — І перш ніж це зрозуміли, ми вже всі належали їй.

— Ви лишалися з Останнім Зібранням два роки. Чому ви так надовго затрималися і не пішли раніше?

Кайл був у навушниках, на одне плече повісив мікшер і тримав обома руками штатив мікрофона. Він стояв за другою камерою, доки Ден знімав Сьюзен широким планом. Її під’єднали двома радіомікрофонами Sennheiser. Усі три мікрофони заходили в портативний рекордер із жорстким диском біля правої ноги Кайла. Це був уже другий дубль, бо на першому шарф Сьюзен влаштував пекло. Вони поспішали й не помітили шарфа, записуючи звук. Ден встановив обидві камери для паралельного знімання Сьюзен з різних ракурсів водночас: вони з досвіду знали, що треба мати якомога більше перебивок, аби надати Фінґер Маусу палітру в разі затягнутого інтерв’ю. Що й трапилося, бо всере­дині Сьюзен Вайт, відколи вона зайшла в будинок, мовби прорвало дамбу.

— О ні, ви не йшли від Кетрін. Ні, ні, ні, — Сьюзен стояла біля вікна другого поверху й дивилася на сад. — І ми були особливими. Побороли систему, знаєте? Ми дуже тішилися собою, своїми досягненнями, коли були частиною цього.

— Але ви віддали їй усі свої гроші, щоб доєднатися.

— Нам нічого було не потрібно! Я продала все, що мала. Трохи прикрас моєї бабусі. Зняла готівку зі свого невеличкого рахунку заощаджень на пошті. Я все їй віддала. Зібранню. Насправді одне й те саме. Кетрін і була Зібранням. Декілька бідолашних дів­чат віддали великі заощадження. Ну, знаєте, наприклад, Сестра Уранія й Сестра Ганна. Довірене майно. Відмова від земної себе — безмірна потреба для вступу. Інакше стати частиною сім’ї було неможливо.

— Певно, це вас вразило.

— Це був рух. Майбутнє! Революція, як ми вважали. Ми мали стати мандрівними місіонерами. Покладатися на власну кмітливість, ну, знаєте. Мусили «очистити» себе «через бідність». Так вона казала. Почати знову. Переродитися, — Сьюзен замовкла й похитала головою. — Але, гадаю, єдине, що нас підтримувало — це доброта та благодійність незнайомців.

— Для чого використовувався цей поверх Храму?

Сьюзен роззирнулася навколо:

— Ми тут спали. І в тих двох кімнатах ззаду. Кухню тоді використовували як тиху кімнату, де ми готувалися до сесій або сиділи й розмірковували, чого саме навчилися на зустрічі попереднього вечора. Сиділи й думали, якими були жадібними, нужденними, егоїстичними, ревнивими й дитинними.

— Десь п’ятнадцятеро нас спали на підлозі тут, у спальних мішках. На тонких килимках. Скрізь були люди. Якось нас у цій будівлі жило понад п’ятдесят. Ти не мав особистого простору. Це було заборонено. Два роки свого життя я спала в цій кімнаті.

— Але ви лишилися.

Сьюзен закинула голову назад і верескливо засміялася:

— Ми були знаменитостями, любий чоловіче. Відомими! Люди нас обожнювали. Улітку босоніж чи в сандалях. Щільні шкіряні чоботи взимку. Чорні накидки й довгі сукні. Ми скидалися на відьом, любий. І хлопці з маленькими фігурними борідками та довгим волоссям. Їхні проникливі очі. Пентаграми червоною шовковою ниткою. Або Соломонове коло, анх, кельтський вузол, вишиті на наших уніформах. Неважливо, у що ми вірили, але ми мали харизму, любий. Ми були небезпечними. Я про історії, які про нас писали в пресі. Наші оргії! «Поклоніння дияволу», — казали вони. Чорні меси! Оголеність!

— Це все було перебільшенням?

— Сміховинно. Усе до деталей. Ми як адепти дотримувалися целібату весь перший рік. А пізніше, тільки після підвищення, отримували дозвіл зійтися з хлопцем. Але тільки з тими, кого тобі обирала вона. Ніколи не з тими, з ким хотілося. Хіба що, звісно, ти була улюбленицею.

Сьюзен примружилась і кинула в камеру багатозначний погляд, і Кайл вловив його на лептопі, який вони використовували як монітор:

— Але ми, дів­чата Зібрання, інтригували чоловіків. Кетрін дозволяла макіяж і парфуми, але тільки коли ми виходили збирати пожертви та продавати Gospel. Заохочувала нас фліртувати, так. Допомагала нам збирати краще. Вона навчила нас дивитися їм в очі й солодко всміхатися, як невинні маленькі черниці та сільські дів­чата. Простодушні. «Змусьте їх мріяти про інше життя, — часто казала вона. — Наше життя. І вас». Але ми могли бути й відстороненими. Вона нас цьому навчила. Чи були-таки незайманками, чи шльондрами? Чоловіки ніколи не знали. Чи були ми прикриттям для поклоніння дияволу та спокуси? Гадаю, Кетрін мала особливі стосунки із сексом. З чоловіками та їхніми бажаннями. Але вона радо дозволяла нам його використовувати, щоб отримати пожертви. Не сумнівайтесь у цьому.

— Я тут ніколи не бувала, — Сьюзен із невірою хитала головою в кімнатах, які колись утворювали колишній пентгаус Сестри Кетрін, приголомшена відкриттям, що на горішньому поверсі будівлі взагалі було так багато світла та простору. — Сюди не дозволялося нікому, крім Сімох. Вона встановила вгорі сходів вхідні двері з великим латунним молотком, щоб відділитися від нас унизу.

Горішній поверх будівлі переробили, як і квартири внизу: дерев’яна підлога, білі стіни, свіжа фарба. Кайл міг тільки уявляти, який це мало вигляд у лондонський розпал Зібрання. Жодних світлин так ніколи й не знайшли.

— Хто такі «Семеро»?

— Одна з причин, чому я пішла, милий. Її обрані. Першого року багатьох людей підвищували, а тоді понижували із Сімох. Але її улюбленцями впродовж левової частки остан­нього року в Лондоні були Серапіс, Белус, Оркус, Адес і Азазель. І Сестри Геєнна та Беллона. Хулігани, які підтримували для неї контроль. Вони вміли весь час бути відстороненими. Ніколи не всміхались, але обертались і дивилися, пронизливо, просто на тебе. Усере­дину тебе. І коли вони так робили, ти жахалася. Засмутити Кетрін. Якій вони, звісно, доповідали. Ми зав­жди були такі налякані, що саме нам випаде черга потрапити під атаку на наступній сесії за слабкість, за те, що підвели Зібрання.

Інстинкти Кайла підказували йому, що вони отримували хороший матеріал. Не лише через природну розповідь Сьюзен і щедру кількість інформації, яку вона надавала з нечисленними підказками: освітлення на моніторі мало фантастичний вигляд. Ден у кожній кімнаті створив навколо Сьюзен клаустрофобний ореол, коли вона розповідала. Це допомагало розвіяти попередні сумніви Кайла щодо неї та порожньої локації. Але він ще дещо вловив у фоновому звучанні будівлі, коли виставляв рівні в кожній кімнаті в процесі знімання, — неочікуваний бонус.

Після «Ковену» в Шотландії, коли Кайл випадково записав якісь непоясненні підземні звуки в тунелі біля зруйнованого Палацу єпископа, він упевнився в тому, що спіймає багато фонового звуку зовні та всере­дині приміщення на кожній локації їхнього остан­нього фільму «Кривавий Безум». Те, що він міг вловити, часто було кращим за музику саундтреку, і самі лише океанічні звуки шведського лісу утворили весь саунд до документального фільму «Кривавий Безум»; більше ніщо так не передало б відчуття змаління перед величчю й прадавністю бореального лісу. Але в навушниках, ще до запису сегменту зі зреченням Сьюзен, глибоко в штаб-квартирі культу в Західному Лондоні Кайл почув щось схоже на натовп на віддалі. Перш ніж звук затих, він упевнився, що це вітер. Десь там. Але той ніби вдарив у горішній поверх будівлі. І залетів усере­дину.

Гарматний мікрофон, певно, вловлював протяги й повітряні потоки в стояку, бо всі вікна були зачинені: вони зменшували шум дорожнього руху. Але сам будинок створював власний природно химерний звуковий ефект, і то такий, який важко було знайти у звуковій бібліотеці.

— Сьюзен, можете розповісти нам про зміну ролі Кетрін? — жінка знову нервувала. Або тривожилася після викриття Сімох, або ж через сам факт, що справді перебувала в пентгаусі. — Сьюзен? Сьюзен?

Вона підвела погляд. Кайл повторив питання.

— Так, так. Кетрін. На другий рік вона рідко вела сесії. Вона відсторонилася сюди, нагору, — Сьюзен зиркнула на стіни, почуваючись незатишно, мов кошеня перед тінню. — Це мусило бути в 1969-му. Ми бачили її дедалі менше й менше від Різдва попереднього року. Після квітня 69-го я вже ніколи її не бачила.

— Вона повністю відсторонилася?

— Цілковито. Лишалася тут. Коли ми виходили впродовж дня, вона навчала Сімох. Вони проводили сесії вночі за її відсутності.

— Тож, доки ви спали втридцятьох на кімнату, вона мала цілий поверх для неї самої?

— І її собак, — закотила очі Сьюзен. — Її улюблених «варгів», які їли, мов королі. Саме тоді дехто з нас, кому це остогидло, стали називати це пентгаусом. Вона також взялася носити пурпурову сукню. Імператорсько-пурпурову, з горностаєвим коміром. А Семеро носили червоне. Знаєте, щоб виділятися. Як лідери. Наші духовні провідники. Але мені це не подобалося. Ця раптова ексклюзивність, коли ми всі мусили бути разом.

— Тому ви й пішли, через введену нею ієрархію?

— Це була одна з причин для мене. Вона стала обирати улюбленців і серед нас, адептів. Зазвичай дів­чат. Тих, хто найкраще зароб­ляв і лизав дупу. Дів­чат, які тішили її, не загрожуючи їй. Розумних. Тих, що найбільше нагадували її саму. Маніпуляторок. Які могли вибирати хлопців. А її улюбленицями зав­жди були привабливі дів­чата. Бо вона використовувала їх як приманки, і вони починали проводити приватні медитації й терапевтичні сесії з приватними клієнтами. Багатими мішенями. Здебільшого нас змушували до целібату, а вона керувала дів­чатами за викликом, милий. Ці дів­чата робили будь-що для неї, для Зібрання. Ви знаєте, що вона була мадам⁷ у колишньому житті?

Кайл кивнув, спостерігаючи за монітором.

— Ну, тоді ми цього всього не знали. Це стало відомо пізніше, після подій в Америці. Але вона влаштувала кімнати на Вімпол-стріт для своїх улюблениць. І ще пари гарненьких хлопців. Дарувала їм дуже дорогі подарунки як винагороду за їхні послуги. Вони мали власну кімнату на другому поверсі, спереду. Щоб мотивувати решту нас і змусити ревнувати, ще сильніше жадати її уваги. І ми мусили виказувати себе. Свої відчуття. Невдоволені обличчя. Теревені. Плітки. Семеро мали серед нас інформаторів. О, так.

— То як гадаєте, що вона робила тут, нагорі?

Розчарування і гнів зморщили маленьке обличчя Сьюзен:

— Нам казали, що Кетрін жила там у стані постійного спочинку, медитувала. Але вона зав­жди з нами. Її присутність. Що вона все про нас знала, весь час. Що кожен із нас думав і відчував. Семеро казали, що вона нас захищала. Й оцінювала для вибору. Для сходження. Але, звісно, ми вже зізнались у всьому ще в перші дні Зібрання, тож вона знала всі наші секрети. Вона доволі доб­ре уявляла, до чого ми були вразливі. І, за її вказівками, Семеро використовували цю інформацію, щоб звинувачувати нас у незгоді. На сесіях. Аби прорідити людей. І зав­жди щодо нас виявлялася їхня правда. Ми не могли заперечувати звинувачень, тож просто зізнавались у більшому й більшому.

— Навіщо ви це робили?

— Ми відчайдушно хотіли прийняття. Жахалися виключення. Її несхвалення, якщо в чомусь не зізнаємося. Її відсторонення від нас лише додало всьому секретності, таємничості. Їй. О, вона була розумна. І лінива. Перебування нагорі тільки зробило її сильнішою, а вона й пальцем не повела. Усі її дії були стратегічними.

— Сьюзен, що вона робила з людьми, які впадали в її немилість?

— На другий рік нас жахливо карали за непослух. Жахливо.

— Можете нам розповісти? Це були фізичні покарання?

— Свого роду. Але спершу вас просто виключали. Що навіть гірше за те, що відбувалося далі. З вас глузували інші із Зібрання, яким наказували говорити про вас найжахливіші речі на сесіях. У тій кімнаті, де ми зреклися всього. У тому місці відкритості, плекання та спільності. Святотатство — ось на що це перетворилось.

— Але правда, що тут було фізичне насильство?

— Так, — спохмурніла Сьюзен, — але не так, як про це писали в газетах. Ви робили це самостійно. Мотузками. Ну, знаєте, бичування. Я ніколи не бачила, щоб когось шмагав хтось інший. Не думаю, що тут колись таке бувало. Але тут вони отримали ідею. Для того, що робили у Франції й Америці. Фізичне приниження. Принизити людину перед усією групою. Використовувати їх як приклад. Я бачила тут, як це відбувалося фізично, тільки десь чотири рази, коли когось з адептів змушували періщити себе мотузками. Як це називається? Нагайка.

— І весь цей час вона була тут, нагорі. Вела розкішне життя.

Сьюзен кивнула:

— Я стала почуватися рабинею. Цілий день на вулиці продавала той клятий журнал. Це було безнадійно. Іноді не продаси жодного екземпляра, доки найкращих продавців винагороджували. Я вже не могла це витримувати. Зрештою почала просто благати грошей. Ненавиділа повертатися сюди. Вони карали мене та інших, хто не досягав їхніх цілей, змушували нас лишатися на вулиці всю ніч, аж доки ми не назбирували ту кількість пожертв, яку щоранку від нас вимагали. То ось ким ми стали, рабами без гроша? Деякі дів­чата навіть, ну, знаєте, обмінювали послуги за гроші. На вулиці.

— Це було для вас каталізатором? Останньою соломинкою? Працювати так важко без винагороди, доки вона збагачувалася?

— Я... мені треба сісти. У вас є ще вода?

Кайл зайшов у кадр і допоміг Сьюзен всістися на підлогу, де вона зібгалася. На вулиці сідало сонце; небо курилося помаранчевими й рожевими хмарами, а небо поміж ними було пурпуровим. Кайл дав жінці пляшку, заплямовану її помадою, і задивився на маленьку осілу постать на підлозі. Сьюзен Вайт знову зменшилась у цьому місці. Не дивно, що вона заледве могла витримати дивитися на нього ззовні.

Коли вони почали знову, вона тупилась кудись посере­дині, мовби забувала про камери в одній із нею кімнаті. Уже не було зрозуміло, до кого вона зверталася. Ден тричі просив її дивитися в камеру.

— Гадаю, я вирішила піти, коли другий рік продавала Gospel. Пам’ятаю день, коли мене лихоманило, я замерзла і промокла. Підхопила жахливу застуду, і я була десь за Британським музеєм. Зомліла. Потім отямилась, мене нудило. Тож пішла відпочити на лавці. Того дня я була із Сестрою Герою, але не могла її знайти. Тож просто сиділа сама на тій лавці, промокнувши до нитки. Не лишилось ані дрібки гідності чи самоповаги. Я була розбита. І, сидячи на самоті під дощем на тій лавці й дуже себе жаліючи, підняла випуск Evening Standard. Хтось лишив його на лавці, і я пішла взяти його й накрити голову від води, і побачила заголовок. Знаєте, це наче знак. Усе тоді було знаком. Ви маєте розуміти, так ми дивилися на світ. І заголовок був чимось на кшталт «Викриття головних спіритуалістів Лондона». І я прогортала сторінки й побачила цю статтю. І там була вона. Кетрін. На світських сторінках. Одягнена, як кінозірка, на якійсь вечірці. З прикрасами та гарною зачіскою. Оточена гламурними людьми. А тут була я, помирала під дощем. То я й пішла просто до продавця й купила двадцять екземплярів. Витратила всі гроші, зароблені того дня. І принесла ці газети назад і роздала їх. Показати людям, на кого ми працювали. На що ми працювали там, під дощем і на холоді, день у день. Я запитала в них, чи заради цього ми все віддали?

— Це здійняло тут протест?

— Ні, — похитала втомленою головою Сьюзен. — Це лише підтвердило віру тих із нас, кому вже було досить. Люди вже однаково в той час ішли геть. Гуртом. Вона отримала листи з погрозами від батьків Сестри Уранії. Могутньої й заможної родини. Її спадок виплачувався Кетрін щомісяця з трастового фонду. Я чула, що юристи Сестри Ганни також постійно писали Кетрін. Усе тоді пішло неправильно. Дуже неправильно. Привернуло неправильну увагу. Особливо після того, що Чарльз Менсон накоїв у Каліфорнії. Але я б сказала, що здебільшого люди просто прийняли знайдене мною в газеті. Вони були надто закохані в неї. Віддані їй. Ніщо не могло цього змінити. Навіть я дала Зібранню ще один шанс попри всі попередження інтуїції.

— Що трапилося після того, як ви принесли сюди газети? Вас покарали?

— Ні. Натомість Кетрін дала мені подарунок. Сережки з перлинами. Нам забороняли прикраси. Я не розуміла. Як я могла? Але потім... потім, тієї зими, з’явилося щось іще. Ми називали це священним жахом. Що й справді стало для мене остан­ньою краплею.

Нутрощі Кайла стиснулися: це було те, чого хотів Макс.

— Можете розповісти нам, як це почалося, Сьюзен? Якої форми набуло?

Жінка кивнула, знову на вигляд зніяковіла та втомлена. Власне, Кайл не знав, чи колись раніше бачив когось такого покоцаного.

— За Сімох змінилася не тільки природа сесій. Змінилася атмосфера. Змінилося все. Змінились ідеали нашої групи. Суттєво. Це його й спричинило.

— Як?

— Річ була вже не в самопізнанні, як у дні зречення. Ми вже так себе не досліджували. І річ була вже навіть не в рівності групи чи чесності перед собою. Натомість наголос стояв на обраності. Ми зав­жди вважали себе особливими. Інакшими, розумієте? Але тепер нас учили почуватися вищими за будь-кого, хто не належав до Зібрання. Нас заохочували до презирства. Саме презирство культивувалося. До світу за ме­жами наших стін. І люди вперше стали використовувати назву «неотеса» для описання будь-кого, хто не належав до нашої маленької тутешньої родини.

— Пригадую, мені казали, що брати будь-що на підтримку зібрання тепер виправдано. На службі в Сестри Кетрін ми звільнялися від провини. Мусили звільнитися від сумління та співчуття. Усе тепер впиралось у віру в себе. Наша воля мусила зосереджуватися на інте­ресах Зібрання. Одним із наших нових слоганів стало «Уповноваження через збагачення». Нас учили використовувати людей і заохочували практикуватись одне на одному.

— А секс дедалі частіше використовували для контролю чоловіків. Вам доводилося спати з будь-яким чоловіком, якщо наказували Семеро. Я не пам’ятаю жодних підхожих пар. Але в тому була й суть. Нас ставили в пару з людьми, які нас не приваблювали. Якщо двоє людей природно закохувалися, а люди весь час закохувалися, Семеро розлучали пару, змушуючи жінку перейти до іншого. Наша єдина прихильність мусила бути до Кетрін і тільки до Кетрін. Мені здавалося, що в нас плекали найгірше. І за нового режиму покращало найхитрішим з нас, — Сьюзен замовкла та глянула на підлогу, якщо Кайл не помилявся, присоромлена. Він перезирнувся з Деном, який запитально підняв брови. Кайл похитав головою й безгучно промовив: продовжуй знімати.

— Ви її ні разу не бачили. За остан­ній рік взагалі не чули її голосу. Але здається, що дужче вона від вас віддалялася, то дедалі гіршала її поведінка.

— Так, — Сьюзен підняла втомлене обличчя. — Через Сімох вона ставала лише деспотичнішою. Нам усім дали кулони, наповнені маною. Пасмами її волосся. Ми мусили носити їх на шиях. Як талісмани. Нам казали, що в них міститься сила. А її подарунки називали священними реліквіями. Вони зав­жди були дорогими та здавалися нам позаземними, бо в нас нічого не було. Тільки наші уніформи. Ми жебракували, а вона купувала дорогі прикраси своїм улюбленцям. Не думаю, що хтось хотів визнавати, що нас усіх ошукали. Але нас обдурила якась хитра мадам. Яка навчилася саєнтологічних технік контролю над розумом у жіночій в’язниці. Яку туди посадили за керівництво клятим борделем!

Сьюзен заплющила очі й ще раз повільно видихнула з розчаруванням і втомою. Кайл дав їй посидіти так хвилинку, у тиші. Вона була справжньою, автентичною.

— Сьюзен, стверджували, ніби вона вважала себе святою. Чи хтось із вас реально думав, що вона справді була такою?

— Я — ніколи. Це ще одна причина, з якої я пішла. Не знаю, з чого точно це почалося, але про неї почали казати найрізноманітніші речі. Пригадую, Брат Ітан назвав її «живою святою». Зчинилася жахлива сварка, бо я засміялася. Розумієте, Зібрання ніколи не стосувалося Бога в цьому сенсі. Уся суть полягала в тому, щоб не бути як організована релігія, й ось нас контролювали високі жерці та клята жива свита. Це так розчарувало багатьох із нас. Але я так багато віддала Зібранню, що частина мене просто відмовлялася все це кидати. Багато з нас почувалися так само.

— Але на сесіях Семеро казали нам, що Кетрін так просунулась у своєму переродженні, що перетворювалася назад на початковий святий дух. Її пошук божественного в собі тривалістю в життя був успішним. Тож усі її дії тепер божественні й дозволені. Хай що її природа їй пропонувала, це виправдовувалося. Нам казали, що вона еволюціонувала за межі смертної стадії, і що, ідучи за нею, ми ставали обраними. Благословенними. Бо ми були такими невинними. Під її наставництвом ми провели себе всім шляхом назад до початкової невинності. Як янголи. І благословенний обраний міг використовувати будь-кого для досягнення власних цілей завдяки нашій чистоті. Й оскільки вона подолала те, що називала сімома стадіями душі, то отримала здатність досягти, як нам казали, «повної божественності». Семеро якось обмовилися, що вона з нами не була, бо інкарнувала. Переживала сходження.

— І її святість привабила товариство інших. Сутностей. Які наділили її силою пророцтва. Нам казали, що вона перебувала в прямому контакті з цими «сутностями». Тоді атмосфера реально змінилася.

— Священний жах?

Сьюзен кивнула.

— Як вона змінилася? Це була фізична зміна?

— Так. Так, фізична. У ранні ранкові години сесії сягали свого піка. Люди виснажувалися. Були ослаблені. Втомлені від плачу, від зізнань, від витримування жахливого цькування. І саме тоді — нам казали — ці «істоти» чи «сутності» були серед нас.

Кайл розумів, що настав час поставити ще одне з Максових запитань.

— Ви бачили, аби щось матеріалізувалося? Чи це було відчуття атмосферної зміни?

— Гадаю, повітря ставало іншим. Можливо, холоднішим. Щільнішим. Наче в кімнату увійшли люди й стали за нами. Усе це моя уява, думаєте ви. Бачу за вашим обличчям. І я вас не звинувачую. Я теж так думала. Бог його знає, до чого ми на ту мить були сприйнятливі. Ми були виснажені й голодні, і знервовані, і налякані. Але я таки пам’ятаю дивні запахи. Жахливий сморід. Ніби застояна вода. Ніби вологий одяг, який не провітрили. Навколо нас. Тут, із нами, — Сьюзен вказала на підлогу. — На сесіях, зав­жди. А тоді й у наших кімнатах, де ми спали. Я б сказала, що там ще гірше тхнуло.

— Нам казали, що «сутності» приходили повідомити свої бажання обраним серед нас. І що ми мусили аналізувати сни та видіння й переказувати їх на сесіях.

— На що, люди казали, ці видіння були схожі?

— Дехто отримував раптові інсайти одне в одного. Могли раптом бачити себе очима іншої особи або опинятися в іншій кімнаті. Інші свідчили, що точно чули голоси поруч, позаду себе. Дехто казав, що подорожував.

— Подорожував?

— За межі тіла, поки спали. І всі вони поводилися так, ніби це якийсь священний досвід. Але я не могла повірити, що в цьому є хоч щось святе. Якраз навпаки. Мені це здавалося зараженням.

— А ви мали такий досвід?

— Ні. Я ніколи нічого не чула, не подорожувала за межі себе й не бачила нікого нічиїми очима. Нічого такого. І я в ніщо з цього не вірила. Люди це все придумували, щоб задовольнити Сімох і вкластися в марення Кетрін, ніби вона обожествлялася, а ці особливі духи були її супутниками, її провідниками. Люди вірили в будь-що, чи вдавали, ніби вірили в будь-які її слова, щоб дужче їй подобатися. От як усе було наприкінці, — Сьюзен зупинилась, аби набратися духу. — Але єдине, що я переживала й досі не можу пояснити, — це участь у спільному видінні.

— Поділитеся ним із нами? — Кайл почув приглушений смішок Дена за видошукачем і кинув на нього попереджувальний погляд.

— Нам усім снилося одне й те саме місце. Прихисток. Новий храм. Нам казали, що то він. Кетрін теж бачила це місце. Так нам казали Семеро.

— На що воно було схоже?

Сьюзен заплющила очі:

— Було темно. Але я пам’ятаю, що бачила кам’яні будівлі з дерев’яними дахами під дощем, у полях із високою травою. І небо над ними було дивним. Хвилястим. Але неправильно хвилястим. Ніби спека. Але вона спускалася вниз. Або ж ніби небо якось не так сформоване. Але кожен на тій сесії бачив те саме, і це надзвичайно. Ми не могли навіяти це одне одному. Дехто викрикував, що бачить будівлі. Інший казав, що теж, і перелічував їх. А потім люди вигукували й описували деталі й риси, які ми всі бачили подумки. Хтось зазначив, що місце безлюдне. Воно й справді так. Це було помітно. Одна з будівель була довгою та білою, з чотирма довгими дверима. Інша — цілком з брунатного дерева, мов амбар. На третій будівлі бракувало покрівлі.

— Я не казала, але бачила все це в голові. Усе, що люди в цій кімнаті називали й описували одне одному, бачила подумки, а потім хтось про це говорив.

— Як це витлумачили?

— Що ми розділили попередження Кетрін. Що насувався апокаліпсис. І це місце у видінні — наш прихисток.

— Нам казали, що все вело до цього. Тривалі сесії самодослідження, руйнування наших его. Перевірки нашої віри й нашої відданості Кетрін минули успішно. І ті з нас, хто лишився в Зібранні, — обрані. Усі ми тепер мали чистий канал зв’язку із «сутностями». Час сходження наближався.

— Але вас це не переконало?

— Ні. Ніщо з цього. Але я досі не можу пояснити видіння. Можливо, його нам якось навіяли раніше. Не знаю. Але плани переїзду до Франції розпочалися одразу після тієї ночі.

— І ви вирішили не їхати з ними до Франції?

Сьюзен похитала головою:

— Зібрання на ту мить було параноїдальним і надто отруєним гнівом і ревнощами. Я більше не хотіла брати в цьому участь. Це здавалося мені безглуздям.

— Хтось іще покинув групу перед їхнім переїздом до Франції?

— Декілька. Десь десятеро з нас, гадаю. Але розбіжності й суперництво на деякий час вгамувалися. Прибуття «сутностей» ніби знову все покращило. Дало людям надію, що ми таки важливі. Що все це того варте, і що Зібрання виживе. І нам усім показали фотографію ферми, придбаної Кетрін для нас на гроші Зібрання. Наші гроші. Це виявилося те саме місце, яке ми бачили у видінні. Жодних сумнівів. І це було наче диво. Багато людей після цього пробачили Кетрін усе. Але я не могла. І Макс теж. Тож одного дня ми пішли. За тиждень до першої діаспори.

— Перепрошую. Ви сказали, Макс? Наш Макс? Максимілліан Соломон?

Сьюзен зиркнула на Кайла та скривилася:

— Прошу, не кажіть йому, що я вам розповіла. Але так. Він був тут від початку.

— Вона була дивна, — зауважив Ден. Він стояв на коліні перед монітором, де Кайл його лишив, щоб провести Сьюзен до виходу та піймати їй таксі. Ден лишився з обладнанням у кімнаті пентгаусу з краєвидом на вулицю, маркуючи остан­ню з SD-карт пам’яті на вісім гігабайтів; усі коробочки з-під карт мали таке саме маркування, як і раніше їхні плівки з камер, — з назвою й датою, а тоді додатково записувалися в блокнот, аби знати, який матеріал на якій карті. Кайл не зробив цього під час свого першого фільму й витратив тижні, реєструючи кожну плівку після фінального знімання. Ніколи знову.

А щойно він викладе свій грубий монтаж, то зітре поточний матеріал із лептопа, звільняючи місце для наступного. Фінґер Маус на своїх машинах у квартирі в Південному Лондоні мав місце на жорсткому диску для всього поточного матеріалу для повнометражної документалки. Фінґер Маус зробить дві бекап-копії мастер-плівок; одна буде в Кайла, інша в Дена, а Фінґер Маус лишить собі мастери. Імовірність, що всі три квартири згорять в одну ніч, надто мала. Усі вони жили, мов мартини, кожен на своєму домашньому звалищі, але їхня організація матеріалу стала бездоганною під час спільної праці над документалками. Бо, як нерідко розмірковував Кайл, це єдине мало значення.

— І не кажи. Але виправдано. Такий досвід? Вона — чудовий матеріал.

Він себе не обманював. Але здивування й розчарування досі його непокоїло. Незізнання Макса в участі в Зібранні кинуло тінь на кінцівку інтерв’ю. Подальше розчарування Кайла посилило бажання Сьюзен піти:

— Котра година? Сьома! Я не хочу знову бувати тут уночі. Мені треба йти. Я втомилася.

Пригадування життя в будинку на Кларендон-роуд її висотало. Спостереження за її метанням від піднесення до розпачу, смутку й фінального сумного відходу виснажило і Кайла також. Вона була частиною чогось надзвичайного, поза всякими сумнівами, але шкоди їй це завдало вочевидь назав­жди.

— Я думав, нам доведеться все це викинути, — сказав Ден. — Ну тобто, вона з’являється, схожа на Барбару Картленд вкупі з Містик Меґ⁸, а тоді зомліває зовні. Але вона була хорошою. Дуже барвистою. Буквально.

Кайл присів, посміюючись і роздивляючись вишукану оболонку того, що напевно невдовзі мало стати спальнею американського фінансиста і його бездоганно ґречної дружини.

— Що ти про це думаєш?

— Доволі неймовірно, — похитав головою Ден, усміхаючись. — Якщо так триватиме, з цього може вийти гідний фільм.

— Ти їй віриш?

— А чому ні? — знизав плечима Ден. — Ця фігня тривала впродовж усіх шістдесятих. Фальшиві месії, гуру-шахраї, що витрушували зі своїх послідовників усі їхні гроші. Доки великі лідери роз’їжджали в лімузинах з Бітлами із Rolex на зап’ястках. Вона щось із чимось, ця Сестра Кетрін. Тобто адепти мов продавці Big Issue⁹ в мантіях а-ля Hammer Horror¹⁰, а сама вона ходила до Annabel’s¹¹.

Кайл всміхнувся. Зітхнувши, влігся на голі дошки підлоги й утворив кінцівками «зірку», щоб витягнути хребет після тримання мікрофона весь день.

— Як щодо сутностей? Макс хотів, щоб я зосере­дився на цьому.

— Лайно.

— Досі парке? — засміявся Кайл.

— О так. Свіже.

— Мені сподобалось. Це було дивно. Реально дивно.

— Однаково це лайно. Закладаюся, вони курили косяки завбільшки з кубинські сигари. І жерли в ті часи метаквалон, як драже, ма-а-ан.

Не тут. Це почалося пізніше. Ірвін Левайн стверджував, що культ відкрив для себе наркотики аж у Каліфорнії, після другої діаспори, коли змінили назву на Храм Останніх Днів. Але й Левайн не приділив у книжці уваги цьому містичному ракурсу, сутностям: його цікавила тільки злочинна діяльність, у якій загрузли Сестра Кетрін та її адепти.

Ден вимкнув монітор.

— То що тепер, шеф?

— Паб. Їжа.

— Зашибись.

— За дві вулиці є місцяк, називається «Принц Уельський». Поґуґлив.

— Я з тобою, чуваче. Тоді повернемося сюди закінчити?

Кайл спохмурнів, обернувши голову до Дена:

— Упевнений? Маємо це місце ще на день.

— Зробимо, скільки зможемо, сьогодні. У мене завтра хрестини. Можуть забрати цілий день. І кілька днів роботи на рілсторі наступного тижня, тож я засяду завтра ввечері. Треба наздогнати ще кілька речей перед поїздкою у Францію.

— Я взяв квитки на пором.

Ден кивнув.

— З цим Братом Ґебріелом усе домовлено?

— Ага. У нього немає імейла. Чи мобільного телефона.

— Страшенно здивований. Сутності кажуть все, що йому треба знати.

— Але я зателефонував йому на міський і сказав, що ми підберемо його в четвер.

— Сказав йому, що я не хочу жодних сутностей у фургоні?

— Забув згадати, — засміявся Кайл.

Коли вони поверталися до червоного будинку на Кларендон-роуд, сонце вже сіло, а місто оживало збудженням суботнього вечора. Випещений дорожній людський рух прямував на звані вечері й у ресторани Ноттінг-Гіллу та Голланд-Парку, перетворюючи повільне сіре пообіддя на спалахи коротких спідниць, вибухи жіночого сміху, гучне гудіння потужних машин і гортанний рух таксі з Гекні.

— Поші, — сказав Ден.

— Піжони, — сказав Кайл.

— Тут не надто помітний економічний спад.

— Велике Суспільство зупинилось на Шепердз-Буш, друже.

Кларендон-роуд тонула в тіні біля підніжжя Ноттінг-Гіллу. Чоловіки віддалялися від пабу, і навколишні звуки ставали фоново-­міськими, далекими: сирени, гучні голоси, недоречний прорив боллівудської музики: тиха стриманість і вишуканість дорогих фасадів і давніх дерев Кларендон-роуд відбивали шуми звідкись інде.

Ден відригнув.

— За скільки, гадаєш, це житло продають?

— Бачив одне, виставлене за п’ять мільйонів, в агентів із нерухомості біля станції метро.

— Певно, продала багато Gospel, щоб заплатити за оренду.

— Вона мислила масштабно.

Будівля була темною. Кайл попорпався з ключами.

— Третя пінта була помилкою.

— Від мого знімання тебе закачає, — розсміявся Ден.

Хихочучи, вони хистко зайшли в будівлю; рухалися неузгоджено через випивку й темряву. Крізь незашторені вікна в будівлю просочувалося трохи блідого вуличного світла, але далеко воно не проникало.

Кайл потягнувся до вмикача в приймальні. Той клацнув. Світла не було.

— Чорт.

— Жартуєш?

Кайл похитав головою. Його ноги прогуркотіли далі коридором. Він спробував увімкнути світло в одній із передніх кімнат. Не було.

— Певно, перегоріли запобіжники. Скільки в тебе батарейок?

— Три. Вистачить, якщо хочеш по-мистецьки. Буде багато тіней. Або...

Кайл пройшов далі в коридор, де великий силует Дена добряче затуляв світло, що падало з вікна над вхідними дверима.

— Або?

— Нічні зйомки. Збільшимо витримку. І я можу влаштувати твоїй дупі суцільну «Відьму із Блер».

Кайл сперся об стіну коридору й поклав долоні на батарею опалення, ніби хотів зігрітися:

— Непогана ідея. Матеріал зі Сьюзен — у денному світлі. Тож мої репліки можуть іти поверх темніших інтер’єрів. Я однаково збирався запропонувати трохи нічого режиму, бо все це трохи одноманітне.

— Круто. З чого хочеш почати?

— З підвалу. Можемо скористатися тамтешніми речами як реквізитом. Знаєш, зробити його нежитловим, але повним історії. Трохи лячним із парою ламп, тоді трохи в нічному режимі. Одна камера на тринозі. Може, трохи стедикама теж.

— Прийнято. Допоможи мені з обладнанням.

Вони вий­шли з квартири на першому поверсі й піднялися до пентгауса забрати обладнання. Вони просувалися глибше й вище в будівлю, і фонове вуличне світло зменшувалось, аж доки їм не довелося навпомацки пробиратися назад у кімнату з їхніми сумками.

Ден вставив нову батарейку в кожну камеру й перевірив ліхтар на верхівці першої — світло, за яке Кайл раптом відчув соромливу вдячність. З-понад лінз камери вперед відкидався маленький круг­лий місяць, а за ним тонше білувате світло утворювало ширше і тьмяніше коло. Промінь ковзав предметами — і ті виблискували: латунні дверні ручки, лискуче покриття на довгих дерев’яних дверних панелях. За ме­жами цього світла були або розмиті стіни й підлога, або цілковита темрява.

Дорогою сходами вниз у приймальню на першому поверсі Ден раптом зупинився. Кайл врізався йому в спину, і Ден зіслизнув на дві сходинки вниз.

— Дурбецало!

— Чому ти зупинився?

— Цить, — Ден обернув голову та глянув униз сходами. — Ти зачинив вхідні двері, коли ми зайшли назад?

— Так. На ключ.

— Слухай, — Ден підняв одну руку.

Кайл нашорошив вуха. Глибокий простір неосвітленої будівлі тихо гудів.

— Що? — прошепотів він.

— Здалося, я щось почув. Унизу.

— Не починай цю фігню, — вишкірився Кайл.

— Ні, серйозно. Я чув кроки.

— По сусідству?

— Можливо, — Ден опустив руку. — Ні, твоя правда. Просто переживав, що якийсь бездомний зайшов за нами всере­дину.

— Ходімо.

На першому поверсі Кайл відчинив двері в підвал.

— Іди перший, — сказав він Дену.

— Чого?

— Бо ти маєш довбане світло на камері. Я не хочу беркицьнутися на цих сходах.

— Сцикун.

Обережно спускаючись за кремезним тілом Дена, Кайл шкодував, що випив так багато Franziskaner Weissbier¹². Але тоді настала його черга зупинитися на нижній сходинці.

— Дене?

— Що?

Кайл підняв обличчя й понюхав повітря.

— Відчуваєш цей запах?

— Який?

— Відійди, — Кайл пройшов далі в підвал. Ден захрипів під вагою камери й обладнання, ідучи за ним. Понюхав. Знизав плечима.

Запилюженого світла, яке падало крізь ґратчасте вікно підвалу вдень, тепер не було. Але вікно сяяло залишками вуличного освітлення ззовні. У ньому самими силуетами заледве вирізнялися картонні коробки та поодинокі покинуті меблі попередніх мешканців. Ден додав на ліхтарі камери ще один рівень сріблястого освітлення, яке майже повернуло Кайлові звичну впевненість.

— Я його до цього не пам’ятаю, — мовив Кайл і розвернувся, шукаючи джерело запаху. Той нагадував йому відходи: яєчно-сірчастий, газово-різкий. І вологий. Тут сильніше смерділо водою з чимось запліснявілим, мов старий вологий килим у холодній кімнаті. Кайл подумав про розповіді Сьюзен. А тоді силоміць притлумив свою знервованість.

— Ага, тепер відчуваю, — озвався Ден. — Дивись, куди ноги ставиш.

Кайл позазирав за коробки, але щільна темрява не давала розгледіти, чи щось протікало, скрапувало або розкладалося в тінях. Можливо, там завалявся старий сміттєвий мішок від колишнього мешканця, який тут лишили й забули.

— Бінго, — мовив Ден.

Кайл обернувся глянути туди, куди Ден світив ліхтарем камери — на стіну за безладною мішаниною руків’їв мітел і швабр із тонкими комахоподібними тінями на тлі старого тиньку.

— Що?

— Стіна. Щось просочилося. Бачиш?

Тьмяну хмару сирості на каламутному тиньку, завдовжки й завширшки з двері, помережали товстіші брунатні жилки вологи, що вогко виблискували. Доки Кайл на неї дивився, сморід біля його обличчя посилився.

— Краще сказати Максу, щоб викликав агентів із нерухомості. Цього тут раніше не було. Я внюхав би, коли спускався сюди вдень.

Ден відвів від хмари світло камери:

— Починаємо.

— Окей. Але спершу звідси. Біля сходів. Тут також цегла з провіт­рюванням. І я скоро припаду до неї обличчям. Знімай звідси й до вікна. Спробуй захопити все. Можемо використати те лячне вікно із закадровим текстом про дітей.

— Це можна.

Поки Ден маневрував з камерою в потрібну позицію, встановлював два маленькі ліхтарі й писав на хлопавці «Сцена 6: Лондон, приміщення, підвал, ніч», Кайл перечитував свій сценарій і повторно ознайомлювався із закадровим текстом про перші народження в Зібранні.

— Готовий? — запитав Ден.

— Поїхали, — Кайл прокашлявся й заговорив у свій мікрофон-петличку за кадром.

Ден клацнув хлопавкою, а тоді відійшов за камеру.

— Не дивно, що після року примусового целібату, коли Сестра Кетрін узялася зводити членів Зібрання в пари у 1969 році та дозволила обмежені й нерідко дуже публічні сексуальні стосунки між членами групи, ці союзи приносили перші плоди. Хоча багато дітей в Зібранні народилися на фермі в Нормандії, а ще пізніше — у пустелі Сонора, принаймні четверо з них з’явилися на світ у штаб-квартирі організації незадовго до діаспори у Францію. Дітей тримали тут, унизу. І доступ їхніх біологічних матерів до них обмежувався. Кетрін чітко дала адептам зрозуміти, що будь-яку дитину, народжену серед їхніх обранців, роститиме комуна. Її виховуватимуть без з’єднання з їхніми рідними батьками. Догляд за немовлятами вважався покаранням...

— Чорт, — промовив Ден, глипаючи на стелю.

— Я це чув, — прошепотів Кайл.

Й от знову: гупання у двері десь над ними в будівлі. І щось схоже на ледь чутне човгання кроків, доповнене ансамблем приглушених звуків у них над головами.

— Тут точно хтось є, — люто прошепотів Ден. — Ти, мабуть, лишив вхідні двері відчиненими.

— Ні. Я їх зачиняв. Я пам’ятаю.

Кайл був упевнений, що звук долинав із квартири на другому поверсі, двері якої досі стояли відчинені після денного знімання.

— Якого хріна, — прошепотів Ден.

— Краще перевірити. Ходімо. Може, там нічого немає.

Ден не відповів і не рушив попереду, тож Кайл вибрався сходами першим, прокладаючи собі шлях нагору у світлі ліхтаря камери, що падало поміж його ніг.

— Знімай далі, — прошепотів Кайл. — Про всяк випадок.

— Я тобі що, аматор?

— Агов! — гукнув Кайл зі сходів у приймальню, водночас набираючи впевненості й намагаючись встановити контакт із непроханим гостем. — Це приватна власність!

— Може, скажи, що поліція вже їде, — пробурмотів Ден.

Але Кайл не міг себе змусити: це звучало по-дурному. Він набрав на мобільному 999 і поклав великий палець на кнопку виклику.

— Ходімо, — прошепотів Дену.

Вони перевірили квартиру на першому поверсі. Нічого. Тоді піднялися на другий поверх і постояли у дверях кожної з чотирьох порожніх кімнат. Ліхтар камери висвічував голу порожнечу. Знову нічого.

Єдиним закутком, що не продивлявся з головного коридору вздовж квартир, була ванна біля головної спальні.

— Там може бути якийсь наркоша-пролаза, — мовив напружено Ден поруч із Кайлом. Вони стояли разом і дивилися на двері до ванної, аж доки Кайл не втомився від власної тривожності й у раптовому вибуху невивіреної впевненості не перетнув головну спальню й не зазирнув у ванну.

Порцеляна, дерево, хром: порожня.

Вони пішли перевірити пентгаус: порожньо. Спустилися назад на другий поверх. Кайл похитав головою, коли пошуки завершилися:

— Нічого.

Старий дім. Мабуть, зсувається на фундаменті.

— Може бути. Тут нікого, крім нас.

Ден глянув на нього з-за видошукача. Вони перезирнулися й, на мить усвідомивши, що удвох суворо хмуряться один на одного, вибухнули сміхом. І після стількох років дружби Кайл знову згадав, як йому подобалося хрипке Денове хихотіння.

— Мені треба посцяти. Я йду туди. Посунься, — сказав Ден. — Але треба швиденько закінчити, коли я впораюся зі зливанням цього пшеничного пива, — кинув він через плече, доки мочився.

— Не проблема, — кивнув Кайл. — Спершу переробимо дитячий сегмент. Тоді знімемо частину в нічному режимі в пентгаусі Сестри Кетрін. Трохи кадрів у нічному режимі, коли повертатимемося. Можемо записати звук поверх них пізніше і врізати їх у частину зі Сьюзен.

Ден кивнув, застібнув ширінку, знову взяв камеру й попрямував до сходів. Зупинився біля них й обернув голову до Кайла:

— Ти ж не думаєш, що хтось пробрався сюди і сховався?

— Без шансів. Так, здоровило, рухай дупою.

— Упродовж року Сестра Кетрін здебільшого проводила час у цих чотирьох кімнатах. Її нечасто помічали, коли вона ризикувала вийти, обвішана прикрасами й убрана в дизайнерський одяг, який вона так полюбила, щоб вирушити за покупками на Бонд-стріт чи відвідати ексклюзивні клуби Мейфейра, Найтсбріджа й Челсі, фото з нею звідки досі можна знайти. Розкішне проживання супроти решти будівлі, де адепти спали, збившись докупи, а крики немовлят у підвалі, ймовірно, здіймалися й порушували сон, уже утруднений хропінням і повним браком приватності. Це розділення мало потужний вплив на свідомість її послідовників. Це вкрай чітко вказувало на владу Сестри Кетрін над ними та її вивищення до статусу абсолютної духовної лідерки. Що стане надто очевидно на двох наступних локаціях, куди вона вигнала свою віддану, але дедалі дрібнішу групу адептів. Це завершилося тим, що один письменник назвав...

— Чуваче! Ми точно не самі. Чорт!

Кайл підстрибнув і затамував подих. Він дивився на бік голови Дена: у скронях того тягнулося біле волосся. Він по-дурному подумав, що Ден старішає.

А звук повторився: черга кроків за ме­жами кімнати з виглядом на вулицю на поверсі пентгауса. Здавалося, кроки були нерівними: звук натякав на сухі й босі ноги, що човгали дерев’яними дошками підлоги в центральному коридорі. Однак весь третій поверх був безживним, тільки вони двоє: навіть перевірили ще раз, аби заспокоїти Дена.

— Що це? — обличчя Дена напружилося з переляку. Він швидко зняв свою улюблену Canon XHA з триноги.

Кайл поспіхом від’єднав петлички на тильному боці сорочки:

— Звідки, бляха, мені знати?

Ден повільно опустив камеру на підлогу й розплутався.

— Це не смішно. Просто не смішно. Я зараз... — десь за ме­жами кімнати затріснулися двері — з такою силою, що він так і не закінчив речення.

— Заберуся звідси нахрін, — завершив за нього Кайл.

Ден попрямував до дверей. Кайл поквапився за ним: ліхтар камери ковзнув світлом за поріг кімнати, де вони зупинялись у дверях.

— Хто тут? — гукнув Кайл. Його голос віднесло глибоко в будівлю.

Тиша. Вони перезирнулися. Тоді зиркнули праворуч, у коридор і темряву, що брала гору над рештою поверху. За биттям власного серця у вухах Кайл почув тихий свист. Свист? Він не мав упевненості. Певно, той долинав ззовні. Ні, це собака. Один із сусідських собак. Бо тоді він почув писк, мовби наступили на лапу. Але на відстані. Удалині. Але над ними. Неможливо.

— Ти це чуєш? Ззовні?

— Рухаймося, — швидко закліпав Ден. Розвернувся усім тілом попрямувати назад у кімнату й забрати камеру, тоді зупинився. Кайл підняв руку, прохаючи тиші, і примружився через холодний протяг, що просочувався в коридор із зад­ньої частини будівлі. Легкий вітер, вагітний сопухом розкладу. Що негайно нагадало йому спогад про пташку, яку він знайшов у дитинстві: смолянисто-липку від чорної крові, з посіпуваннями тиків, запилюжену й мертвотно-­смердючу. Кайл поклав палець під носа:

— Фу...

Ден кашлянув.

— Я...

Але ось він долинув знову — далекий спалах свисту, перемежований звуком, що нагадував ледь чутне, наче крізь стіну, булькання в горлі. А за кілька секунд — собаче скавуління. Вони стояли мовчки й нерухомо, аж раптом неосвітленим коридором пронеслося гупання ніг і вирвало їх із заціпеніння.

На мить вони удвох застрягли в одвірку. Ден ударив ліктем Кайлу в плече. Він заштовхує мене за себе! Голову Кайла рвучко наповнила паніка з тиснявою бездумних думок та образом зморш­куватого й безгубого рота Сьюзен Вайт, що промовляв:

— Сутності.

Кайл пішов за Деном темними сходами з третього поверху на другий; підошви його «конверсів» приземлялися на гладенькі краї сходів і кидалися вперед, а звук дихання поглинало гуп гуп гуп ніг Дена перед ним.

Кайл не міг ковтнути. Глянув Денові в очі, коли той повернув на сходах і, напівбіжучи, напівнасилу попрямував на другий поверх, і пошкодував про це: ті зі страху були широкі та яскраві в промені вуличного ліхтаря, що падав на його бліде неголене обличчя. Істерика наелектризувала нутрощі Кайла, поширилася на ноги й руки, заледве стримувалася й хотіла вирватися та різко прискорити Дена та його громіздке тіло, що перекривало сходи. Він і гадки не мав, від кого чи від чого тікав, але інстинкти волали: забирайся!

Ноги Кайла занурювалися у фонове вуличне світло, що відбивалося від ламінованої підлоги. Світло втискалось у будівлю з маленького квадрату вікон на сходах, але зав­жди було тьмяним. Поміж цими джампкатами¹³ напівтемряви він заштовхував ноги в ніщо і бився спиною, мовби йшов на ногах, що відмовлялися згинатися.

Кайл озирнувся. Побачив вхідні двері на поверх пентгауса. Вони роззявилися. Чорні, розмиті й вібрували в його неповному полі зору. Там нічого не рухалося. Але Кайл знав, що якби це сталося, він застиг би й чекав на сходах, нездатний зрушити.

Чекав на що?

Він побіг далі вниз за шумною хисткою ходою Дена, а тоді через крихітний сходовий майданчик другого поверху до наступних сходів. Світ здригався в Кайлових широко розплющених очах у відчайдушному жаданні освітлення та ясності, щоб світло виправило світ й зробило його знову видимим і безпечним. Ден важко дихав перед ним, додаючи йому поспіху.

За ними нагорі зачахнулися двері. Мабуть, у пентгаусі. Крізь вихор їхнього важкого дихання, тупоту ніг і серцебиття Кайл також розчув легкий біг, схожий на гарячковий рух пазурів собаки на дерев’яній підлозі, коли той намагається підвестися. Йому стало надто страшно озиратися знову глянути, чи щось тепер позаду нього рухалося.

Раптовий потік повітря згори впав на сере­дину сходів, якими вони завертали, як настрашені діти.