Останні дні

Кайл усміхнувся у відповідь.

— Ні. Сам Антверпен — це історія. Така, що її заледве можна розплутати, бо вона змінюється тієї самої миті, коли я вам це кажу. Це мистецтво. Тому й Ніклас Вергюльст також сюди прибув.

— Ви знаєте про фільм, який я знімаю?

— Так. Макс мені розповів. Я хотів би колись його побачити.

— Але ви знаєте, що ми бачили?

— Макс підтвердив деякі деталі, яких ми очікували, так.

— Очікували? — Кайл потягнув пива. — Хто такі «ми»?

— Меценати, — усміхнувся Пітер. — І час від часу мої роботодавці. Стара родина, що не дає дивовижним речам потрапити не в ті руки. Те, що я маю показати, Кетрін колись намагалася купити. Ви це знаєте? Ні? І вона не перша, і не остан­ня.

— Цікавість вбиває мене, Пітере. Мені кортить знати, як це стосується історії, яку я намагаюся розповісти.

Пітер спостерігав, як Кайл ще ковтнув пива — солодкого, як вино, яке, однак, освіжало, як холодний лагер.

— Повільно. Це пиво дуже міцне. Б’є по ногах.

— Гаразд.

Пітер розкрив вишуканий портсигар. Дістав сигарету й простягнув портсигар Кайлу.

— Ви бачили багато дивного, — це було твердження, а не питання. Пітер підпалив їхні сигарети. — Усі, хто шукає давніх друзів, дізнаються таке, про що б воліли не знати, — він дав думці постояти, мов охочому офіціанту біля їхнього столика. Озирнувся, майже непомітно обернувши голову. — Як-от Ніклас Вергюльст. Він бачив різне. Те, про що шкодував. І малював це. Тут. Після порятунку з невеличкого місця у Франції, про яке, гадаю, ви знаєте.

— Із ферми? — спохмурнів Кайл.

— Більш-менш. Але тоді це було містечко. У 1566-му.

Кайл витер пиво з підборіддя.

— 1566-й?

— Так. Сестра Кетрін та її послідовники створювалися за подобою дечого іншого.

Незмірність, вік, епохальна статечність площі ніби схилилися всере­дину, учавлюючи Кайла глибше в холодні тіні біля підніжжя почорнілого собору. Він затремтів. Пітер повільно видихнув дим і спостерігав, як той пливе.

— Люди приїжджають сюди побачити роботи Рубенса. Брейґеля. Інших. Але, гадаю, Ніклас Вергюльст з усіх вражає найдужче. Він намалював так званих «Святих бруду». Туристи цього не бачать. Я сказав би, що вам пощастило, бо покажу вам забутий шедевр. Але я не можу цього сказати. Бо той факт, що вам випаде його побачити, означає, що ви також причетні. І це зовсім не привілей.

— Ким він був?

Пітер обернувся назад до столу й уважно втупився в Кайла:

— Він — не привід ваших відвідин. Як і ви, він був коментатором. Записувачем. Чоловік, про якого ми мусимо поговорити, — це Конрад Лорхе. Німець. З Кельну.

Пітер задивився на кінчик сигарети, кивнув і забурмотів до себе:

— Лорхе був друкарем з великими ідеями, який став драматургом. Але неуспішним. Потім він був мандрівним актором. І казали, що харизматичним. Переконливим. Доб­ре освіченим. Навіть учився в університеті. Розумієте, його батьки мали гроші — певний час. І, як і багато опортуністів, після Реформації Лорхе також оголосив себе пророком Божим. Стверджував, що отримує божественне прозріння. Він налаштував проти себе багато людей у Німеччині, тоді в Нідерландах. Валлони, англійські протестанти у вигнанні, французькі гугеноти. Він і його послідовники мандрували, розумієте? Осідали в селищах і маленьких містечках. Часто їх проганяли. Розумієте, вони виросли з традиції таборитів й анабаптистів. З 1530-х. Ви про них знаєте?

Кайл похитав головою.

— Ці групи — вони були самокерованими. Вважали себе обраними. Дивилися зі зневагою на будь-яку владу. Уряд. На будь-яку віру, лютеранську чи католицьку. Вони були радикалами, що відмовилися від держави й церкви. Борцями. Які відповідали тільки безпосередньо перед Богом через своїх пророків, своїх лідерів. Лорхе навіть пережив облогу Мюнстера. Навчився там у пророка Матіса і Яна Лейденського. Лідерів анабаптистів, що якось захопили все місто. Зробили його своїм. А Лорхе переніс їхні ідеї. Скопіював їх. І, як і анабаптистів, Лорхе також переслідували. У Німеччині. У Швейцарії. Але він мав повну владу над послідовниками. Ми не знаємо, скільки їх було. Думаємо, може, декілька сотень.

— І зрештою він переніс свою діяльність на південь до Утрехта, Ґента, навіть до Лондона перед правлінням Королеви Марії. Але 1566-й — це той рік його життя, на якому ми мусимо зосере­дитися. Герцог Альбський із десятьма тисячами іспанських солдатів при­йшов у Нижні країни. За наказами Філіпа II, короля Іспанських Нідерландів. Щоб придушити протестантських єретиків. Це називалося Кривавий Указ. І на Лорхе з його Кровними Друзями полювали. Знову. Тож вони вирушили до Франції, де гугеноти, французькі протестанти, тоді мали багато влади. У 1566-му Лорхе забрав своїх людей, своїх Кровних Друзів, до цього маленького містечка під назвою Сен-Маєнн. Він оголосив, що далі не піде. Що він і його люди — Останнє Зібрання Святих, і вони прибули туди побудувати Новий Єрусалим.

— Сен-Маєнн був маленьким містечком на сільськогосподарських землях. Ви бачили це місце. Навколо нього була стіна, як у Мюнстері. Це його влаштовувало. Аби не тільки не впускати людей, а й не випускати. Також там жили селяни, які, як він сподівався, заохотяться його Новим Єрусалимом. Його різновидом спасіння. Містечка більше немає. А в 1566-му він перейменував його на Новий Єрусалим, — Пітер скоса глянув на Кайла та визнав його занепокоєння нахилом чола. Переконавшись, що ніхто не підслуховує, відхилився на стільці й махнув у повітрі сигаретою: — Ви знаєте це місце як ферму. Вона з’явилася набагато пізніше, у 1830-х. Але колись це було ціле місто. Я також там бував, багато років тому, і знайшов шматки оригінальних стін у полях поряд.

— У 1566-му в Лорхе там були видіння. Як і скрізь, де він бував. Він бігав вулицею голим. Пускав піну з рота. Пророчив від імені Бога. Великі янголи приходили до нього й говорили з ним. Повідомили йому, що він месія. А селяни — вони його любили. Він переконував їх, цей актор. А тоді сталася звична річ. Католиків вижбурнули, як і протестантів, які не перехрестилися у віру Лорхе. Усіх священників теж. Усіх, хто не приймав і не підкорявся пророку, не стало.

— Церкву розграбували. Він отримав контроль над містом. Повний контроль. Його послідовники билися в багатьох вилазках у Нижніх землях, тож при­йшли сюди підготовленими до насильства.

Пітер замовк і зосереджено заплющив очі, тоді зітхнув, ніби нетерплячий сам до себе.

— Кровні Друзі Лорхе навіть визнали поза законом приватну власність тут, у Новому Єрусалимі. Володіння будь-чим заборонили. Навіть їжею. Купівля і продаж чогось — ні! Робота за гроші — теж. Лихварство, кредитування. Як у комуністів. Усе майно мало конт­ролюватися сховищем, ніби банком. За яким наглядав пророк, Лорхе, через якого промовляв Бог. Він усе забрав собі. А далі все стало комунальним. Сон, їжа. З будівель зняли двері. Духовне навчання, наставництво, усе громадське життя контролювалося Лорхе та його радою семи старшин.

Кайл підстрибнув на сидінні. Пітер уважно в нього втупився, одним оком, що піднялося над окулярами:

— Бачите, га? Уже вимальовується закономірність.

Кайл вихилив решту пива зі склянки. Пітер глянув на стіл і зосереджено нахмурився:

— Лорхе-пророк. Він спав по декілька днів і прокидався оголосити нові послання від Бога, які при­йшли до нього через шепіт його янголів. Потім він ішов та поширював звістку в Новому Єрусалимі. І першим правилом його закону став целібат. Або Божого закону. Позашлюбний зв’язок — злочин, що карається смертю. У Новому Єрусалимі було місце тільки для пуристів-прибічників його святого письма, його тлумачень. Світ збочив зі шляху й був проклятий, а Лорхе був рятівником. Так йому сказали янголи. Коли виникала проблема чи опір його бажанням, тоді говорили янголи. Дехто називав їх дияволами, але таких не тільки виганяли, але й страчували. І це жахливе місце він називав раєм.

— Перша велика проблема настала через велику кількість вдів. Життя було важким. Їхні чоловіки, звісно, помирали у вій­нах. Але переважно через вигнання та страти за наказом пророка. Тож він увів полігамію. Сам Лорхе узяв собі за наречених трьох наймолодших і найгарніших дів­чат у містечку. У нього навіть було сходження. Він коронував себе королем Ізраїлю, а весь світ — своїм королівством. Казав, що він месія за пророцтвами Старого Завіту. Носив розкішні пурпурові одежі. Усе золото в місті перетопили, щоб зробити для нього персні — прикраси, що пасуватимуть єдиному Божому королю. Його двір семи старшин також мав пишний одяг. Вони скрізь ходили з ним. Він придумав нові святі дні. Увів фестивалі й паради. Усі мусили вклонятися. Йому це ніколи не набридало. Невдовзі він уже мав п’ятнадцять дружин. Усіх зробили королевами. Вони мали найкращі будинки біля церкви. Жили в розкоші. Містяни віддавали весь свій одяг, а їхнє майно та їжу розподіляли. Ринковий майдан став його судом. Його захищали солдати: вони оточували майдан. Лорхе сидів на ринковому майдані на своєму троні, який вкрав у єпископа єпархії, й оголошував нові Божі закони. І роздавав вироки. Стверджував, що був Імператором Чорного Лісу, який правитиме тисячу років.

— Але чи походила його сила від Бога? І, мусимо запитати ми себе, якого бога? І хто ті янголи, послані обраному? Ми не знаємо. Але його послідовники йому вірили, і цього вистачало. Він доводив це, виливаючи із себе гріх зміями з рота. І ходячи над землею. Знаходив приховане золото, яке закопували люди. Казали, що він знав усі таємниці їхніх сердець. Що він контролював їхні душі. Що він обертав їх на собак, коли вони мали необачність його прогнівати. Щоб довести свою силу, він змусив декого з них бачити його очима. Бачити Божими очима, як він стверджував. Інших змушував бачити очима псів. Діти, стверджував він, стануть справжніми янголами й будуть врятовані від гріхів їхніх батьків. Він забирав їх теж і тримав в ізоляції в амбарі. Розбивав усі родини та шлюби. Церковники вважали його відьмаком. Вважали, що він спілкувався з дияволом. Хто скаже? Хто взагалі зараз думає цими поняттями?

— У Франції на цей час припадали також Релігійні вій­ни, і Ґізи почули про Лорхе та його вандалізм, його єресь, його іконоборство в Сен-Маєнн. І Лорхе підписав собі смертний вирок, убивши місцевого єпископа. Саме тоді він став пріоритетом для роду Ґізів. Лорхе навіть наказав відрубати єпископу голову на ринковому майдані, щоб показати людям, що Церква не має над ним влади. Також він згодував єпископа свині, а тоді призначив свиню новим єпископом. Стверджував, що помістив його душу у свиню. Такою була його сила. Люди в містечку називали її Нечестивою Свинею. Вдягали її в мантії й капелюх. У тієї навіть був скіпетр.

— Ґізи, звісно, розлютилися. Тож до Сен-Маєнну надіслали малу армію фанатичних католиків. І їх нажахало побачене там. Люди тепер навіть вмирали з голоду, бо Лорхе наказав зі свого трону на ринковому майдані, зі свинею-єпископом поруч, що ніхто не має працювати. Вони мусили чекати Бога й більше нічого не робити... хіба що, звісно, слухати його. Вони навіть перетворили церкву на стайні.

Пітер відкинувся й ковтнув свого напою, тоді зітхнув.

— А далі сталося неминуче, — він дістав із портсигара ще одну сигарету.

Печія в очах змусила Кайла збагнути, що він перестав кліпати. Ґроте-Маркт навколо ніби зник. Він знову замислився, сподіваючись, що все це просто якийсь витончений розіграш, у якому він — таємно знята на камеру жертва. Пітер вивчав його обличчя:

— Бачу, що ви не смієтеся. Це вас зацікавило. Бо ви бачите початок чогось жахливого, що мусило повторитися, як і всі жахливі речі, — він всміхнувся. — А тепер, гадаю, ми можемо піти й побачити «Святих бруду».

— Ніклас Вергюльст, художник, пережив різанину. Усіх інших, хто при­йшов з Лорхе з Нижніх країн, зарубали чи спалили. Наказ віддав сам Папа Пій V у Римі. Сказав, що солдати мають стерти Сен-Маєнн з мапи. Знову зробити його сільськогосподарською землею. Але земля після Кровних Друзів нікуди не годилася, — Пітер зупинився перед величезними дерев’яними дверима на безлюдній вулиці, куди привів Кайла.

Поки Пітер говорив, вони пройшли на південь від Ґроте-Маркт до високої тонкої будівлі на Сент-Андріс із гострим дахом із червоною черепицею. Вона була без вивісок і видавалася порожньою. Велетенські двері розділяли галерею, у вітрині якої стояло кілька скульптур із дроту, та крамницю, що продавала морський антикваріат. Вони обидві, здавалося, були зачинені. Вузька дорога — непорушна й тиха — обвівала прохолодою в тіні виярка, утвореного будівлями зі стрімкими фасадами обабіч, і захищеною високими стінами від шуму дорожнього руху.

— Наразі родина тримає «Святих бруду» тут. Але ті часто переїжджають, — Пітер поклав обидві долоні на старовинні залізні клямки дверей. Усміхнувся Кайлові. — Не з власної волі.

Кайл зайшов за своїм провідником у вузьку приймальню з однотонними білими стінами. Місце було безневинним: чистим, освітленим лампами із симуляцією ранкового світла. Панував аромат пахощів. Навпроти дверей тягнулися вгору тонкі сходи з чорними залізними поруччями.

Опинившись усере­дині, Кайл одразу почувся химерно: запаморочливо, кепсько тепер, коли вони покинули велике небо та про­їжджі дороги Старого Міста. Шлунок ляскав і шипів. Кайл спробував списати це на брак сну, а тоді визнав: його нутрощі бурчали від очікування побачити щось, що, він був певен, не піде йому на користь.

— А тепер, боюся, мушу вас обшукати, — промовив Пітер без тіні гумору.

— Перепрошую?

— Родина наполягає. Камери в наші часи дуже малі. Прошу, не ображайтеся.

— Хто ці люди?

Пітер приклав указівний палець до губ.

— Хранителі. Їхнє володіння, скажімо так, мало ними бажане. Але потрібне. Навіть якщо ви повернетеся сюди, картини зникнуть. І на них недоб­ре дивитися занадто довго. Багато з тих, хто так робив, погано закінчили. Збожеволіли. Багато років тому родина це усвідомила та вжила заходів, — Пітер глянув Кайлові в очі. — Дозволите?

Кайл не зміг приховати образи.

— Прошу.

Пітер оглянув вилогу шкіряної куртки, його коміри, пряжку пояса. Присів та оглянув його черевики.

— Ваша сумка — залиште її тут.

Кайл стягнув сумку з плеча й кинув.

Вдовольнившись, Пітер усміхнувся:

— Доб­ре. Тепер, думаю, ми можемо піднятися.

Вони проминули два поверхи зачинених дверей — по дві на поверх. Піднялися крізь яскраве світло сходів до маленького майданчика на горішньому поверсі, який одночасно міг вмістити не більш як двох людей. Пітер ввів код на металевій панелі кімнати, що дивилася на вулицю. Глянув через плече на Кайла, кивнув, і вони увійшли всере­дину.

Вікна затуляли сталеві жалюзі. Біла фарба пом’якшувала стіни та стелю в кімнаті без меблів з підлогою з простих дерев’яних дощок. Квартет алюмінієвих стійок у кожному куті кімнати утримував скупчення потужних симуляторів денного світла. Дроти від них тягнулися до панелі з багатьма розетками. Спрямоване вгору світло не фокусувалося на трьох дерев’яних стендах зі встановленими на них трьома великими картинами. Кожну з них укривала чорна тканина. За мольбертами стояли три великі відкриті чорні футляри з виставленими напоказ захисними оксамитовими інтер’єрами.

— Підходьте, — усміхнувся Пітер. Дошки під їхніми ногами рипіли. — Сюди, — він зупинив Кайла десь за півтора метра від стендів. Сам став між ними та Кайлом. Глянув на годинник. — Дивіться на картину ліворуч. Не дивіться праворуч, доки не будемо готові. Я скажу вам коли.

Кайл кивнув. Пітер відкрив картини.

Потім обернувся, підійшов і став біля Кайла обличчям до триптиха.

— «Святі бруду».

Очі Кайла відмовлялися не метатися між усіма трьома картинами. Кожне полотно мало щонайменше метр двадцять завшир­шки, десь стільки ж заввишки, й усі були темними, мовби в сажі. Єдині деталі, які він усвідомив поміж затіненими мазками, — це насичені червоні язики полум’я в перших двох рамах, ніби випадкові спалахи. Тон остан­ньої картини був набагато світлішим, кольору диму.

— Перша. Так? Вона називається «Облога Єрусалиму». Це початок кінця для Конрада Лорхе та його Кровних Друзів. Принаймні на деякий час.

Кайл зиркнув на Пітера, який кивнув на полотно:

— Скажіть мені, що ви бачите.

Кайл глянув на верх першої старовинної дерев’яної рами та рушив очима вниз. Побачив тонку смужку далекого неба, червоно-чорного, врізану над безплідною рівниною сухої чи випаленої землі. На верхній третині картини, під гнівним небом, наїжачилася піками та списами армія: їхні сталеві шоломи зібралися близько, і скупчення в обладунках сунуло єдиною масою на переважно зруйновану стіну. Серед руїн усере­дині міста жменька людей із тонкими ногами підкидала руки до неба або стояла з простягнутими мечами та знаменами. Це скидалося на остан­нє протистояння.

— Я бачу армію. Облога?

— Обложники. Сімсот солдатів. Двісті найманців. Іспанців. Дуже дисциплінованих, із великим досвідом убивства протестантів.

— Стіни зруйновані, і солдати вливаються в місто. Гадаю, Сен-Маєнн.

Пітер кивнув.

— Що роб­лять люди в місті?

Жахливо худі й жалюгідні жінки в очіпках і довгих сукнях тягнули біля спідниць кощавих псів. Обличчя всіх людей зображено з порожніми очницями. Роти роззявлені й темні всере­дині. З горішніх вікон однієї будівлі спостерігали круглоголові діти. Декілька чоловічих постатей, які Кайл міг розгледіти, стояли біля зруйнованих стін. Тільки декілька мали обладунки чи стискали зброю. Жінки марно вихлюпували відра брудної води в пожежу, язики якої виривалися з трьох видимих вікон.

— Жінки гасять вогонь.

— Так. А ще вони ремонтували ночами будівлі та стіни. Католицька армія стріляла в них із гармат. Облога тривала шість тижнів.

— Шість?

— Армія вирила навколо міста рів і вирішила заморити Кровних Друзів голодом. Бачите, який у них усіх вигляд? Ніклас Вергюльст намалював їх усіх кістками в ганчір’ї. У них немає очей, їхні щелепи роззявлені, мов у мерців. Королівський двір утримував запаси їжі, які дуже швидко закінчувалися. І люди шість тижнів не бачили хліба. Їсти собак було заборонено, тож вони їли коней, щурів, потім траву. З Нечестивою Свинею — з тією все було гаразд. І з обраними пророка. Королівський двір єдиного справжнього Божого короля їв досхочу, доки люди вмирали з голоду.

— Лорхе надсилав вилазки за стіни й навіть знищив під час однієї сутички гармати армії. Але католицькі солдати їх однаково оточили. Заморили голодом. Лорхе вбивав людей, які намагалися перейти до армії Ґізів, коли мешканцям містечка пообіцяли захист в разі відречення. Бачите ринковий майдан?

Кайл знайшов його. Вісім безголових постатей, загорнутих у білі савани, лежали в багнюці перед фігурою в пурпуровій одежі, що сиділа на золотому троні. Сидяча постать дивилася в небеса. Із зеленуватим обличчям і кощаво блаженною посмішкою.

— Відступники, — пояснив Пітер. — Обезголовлені. Він запропонував їхню кров янголам, яким служив, із якими мав угоду. Бачите Лорхе? Він дивиться в небеса, чекає на янголів, які проводили його до спасіння, обіцяного його послідовникам. Але люди не мали їжі й залишилося зовсім мало води. Поширилися хвороби, і домівки заповнювалися багатьма тілами. Тож остан­німи днями Лорхе наказав їм пити кров Христа та їсти плоть Христа. Лорхе привів свиню-єпископа благословити тіла хворих та присмертних і сказав своїм людям їсти. Тож вони прожили ще трохи, поїдаючи власних мерців.

Кайл глитнув гіркий присмак, що з’явився в роті.

— Погляньте на стіл на ринковому майдані. Бачите бенкет?

Кайл бачив, але шкодував про це. Бруківку перед церквою всипали цілі скелети коней. Об’їдені начисто. Стіл перед дверима церкви заставляли миски з червонувато-брунатною рідиною; на величезних сталевих тарелях викладені безживні та схожі на палички руки й ноги. За бенкетним столом купою громадився розсип порожніх гробів.

— Тепер погляньте на наступну картину. «Мучеництво дурнів».

Ринковий майдан заповнював усе полотно й був зображений набагато деталізованіше: брудний і всипаний сміттям простір вологого каміння в блідому світлі. Або картина була брудною від віку, або на ній навмисне витворили темний і масний дим, що плив ділянкою та плямував тло. Бруківку всипали мертві та ті, що вже на ладан дихали. Безликі постаті в темних сталевих обладунках формували кордон навколо різанини. Тонкі червоні хрести на дов­гих щитах солдатів здавалися вологими. Вершина зображень на картині зосереджувалася на низці вертикальних стовпів із чимось, прикріпленим до них угорі.

— Усере­дині, на найдовшому стовпі, ви можете бачити Лорхе, Батька Брехні. Навколо нього — Сімох. Їх усіх роздягнули. Ноги й руки розтрощили палицями, доки вони ще були живі. Тоді їх прив’язали до сволоків і підняли вертикально. Під їхніми ногами розгоряються повільні вогнища з гною, клоччя та дьогтю.

Кайл почувся кепсько, запаморочився й переставив ноги. Підлога кімнати під його черевиками зарипіла.

Дев’ять тонких чорних підпор утримували брудні, сплюндровані й заледве впізнавані постаті, охоплені димом. Навкруги постатей на стовпах до дерев’яних стільців були прив’язані інші, з червоними вогнищами під сидіннями. Ще більшу кількість прив’язали та потрощили на піднятих на тонких стовпчиках колесах. Агонія Кровних Друзів зображалася білими викривленнями облич та жилавих ший, що тягнулися вгору, рятуючись від диму. Усі постаті жадали виру чорного неба.

— Дев’ять. Тут дев’ять стовпів.

Пітер усміхнувся.

— Тут горять Король, Семеро Старійшин та їхній єпископ, Нечес­тива Свиня. Ви бачите його ноги. Останній праворуч на картині. Свинячі ноги. Картина брудна, але якщо придивитися, побачите також одежу. Його спалили у священній мантії та митрі єпископа.

Кайл вирішив не придивлятися.

— Що трапилося з іншими... із селянами, мешканцями міста?

— Їх убили у власних домівках. Дехто вижив. Солдати збрехали. Сказали, що їх помилують, якщо вони не опиратимуться. Та виявилося, що здебільшого люди були надто віддані анабаптизму, очікуючи на спасіння, й одержимі демонами, тож вони перерізали їм горлянки. Багатьом стяли голови. Сотням. Може, тисячі. Хто тепер дізнається? Їхні тіла засолили. Дітей і деяких жінок надіслали в інші міста єпархії, але майже всі інші загинули тут у цей остан­ній день облоги. Вергюльст був освіченою людиною, його батьки мали гроші. Ми думаємо, що він вижив, бо підкупив іспанських найманців. А тепер погляньте на небо. Скажіть мені, що тут відбувається.

Небо кипіло скупченням чорного, як смола, диму, з якого місцями виринали цікаві ванільні гази, мовби хворобливе сонце намагалося освітлювати землю. На видноколі сяяла тонка червона пожежа. Кайлове горло так пересохло, що він заледве здатен був говорити.

— Темно. Можливо, дим, від багать. Або гроза.

— Капітан солдатів стверджував, що остан­нього дня була гроза. Останнього Дня. Вони рубали єретиків мечами, і поки місто й тіла, він казав, згоряли на попіл, прилетів жахливий вітер і став розкидати кістки. Сказав, що повітря сповнилося димом і жаринами, і вони були змушені відступити. Останки Лорхе та його обраних призначалися для сталевих кліток, щоб розвезти містами поблизу. Клітки мали висіти на шпилях церков як попередження. Але гроза все зіпсувала. Священник, який був із солдатами, написав, що коли остан­нього дня в Сен-Маєнн дув вітер, у день фальшивих мучеників, небо сповнилося попелом, а тоді задощило чорними кістками. Усі солдати втекли, коли це сталося. А тепер гляньте над стінами, де повітря ще не стемніло. Що ви бачите?

— Птахів.

Пітер поруч із ним кивнув. Десятки чорних обрисів ворон ніби безживно зависли над зруйнованими стінами.

— Вони багато тижнів прилітали їсти благословенних мертвих. Але цього дня вони загубились у вітрі. Той забрав і їх теж. Узяв їх на небо з останками Лорхе та його послідовників. А тепер ми переходимо до завершення триптиха Вергюльста. «Королівство дурнів».

Єдина постать, що здіймалася до верхнього краю обгорілого сірого неба на третій картині, одразу ж привернула Кайлову увагу. Нечестива Свиня. Свиня стискала в одній незручній для хапання ратиці скіпетр, а в іншій — оторочену позолотою книгу. Але найбільше у свині Кайла тривожила її очевидна радість від піднесення, чи то навіть левітації, доки та сиділа на своєму троні. Вона здіймалась у гарячий вир небес; небо ж тепер зображалося неприємним сірчасто-жовтим туманом.

Свиня та її господар здіймалися над мініатюрним зображенням почорнілого міста з короною диму біля підніжжя картини. У небі звивалася рать охоплених болем і розбитих мучеників — тонкі вбогі обриси щонайменше ста оголених людських постатей.

Мертвотне небо заповнювало дві третини картини й, забруднене, ніби кипіло, кружляло й висмоктувало землю далеко внизу. Птахи, що досі живилися байдужим людським падлом у повітрі, шкірилися, мовби вдоволені цим страхітливим сходженням, і також вихорились у небі. Кощаві пси з довгими мордами, висолопленими язиками й виразними ребрами також підіймалися, мовби на зад­ніх ногах, і гавкали на заворушення в небесах над ними.

— Бачите Нечестиву Свиню?

Кайл кивнув на знак згоди.

— Вона тримає книжку. «Книгу ста розділів». Це жрецький маніфест Кровних Друзів від Лорхе. Завіт, що звеличував його як безсмертного, а його послідовників — як святих. Письмове утвердження їхньої божественності. Сестра Кетрін написала дещо схоже й так само погане. Казала, що книжка транскрибувалася крізь неї. Можливо, це єдине, про що вона не збрехала. А тепер погляньте на обличчя. Ті, що навколо свині, зображені детальніше, — декілька облич були обернуті до неба із сумішшю зачудування та жорстокого вищиру. — Вони вважають, що їх врятовано. Але вони всього лише гості в проклятті. Гості тих, кому вони служили через Лорхе. Цих янголів. Кровні Друзі поглинаються цим іншим місцем, їхні душі пожираються, і вони стають одним цілим із їхніми янголами, їхніми фальшивими богами. Вони відтворюють вирази облич християнських святих і мучеників. Але це інверсія. А тепер погляньте на верхню частину картини. Фінальне сходження в пекло. Крізь небо.

Верхня третина картини зображала довгий і жалюгідний відрізок чогось схожого на блідий бруд. Берег перед величним обсягом безживної води. Місце над виром неба, до якого рухалися вгору мученики.

— Ми ступимо два кроки ближче. Підходьте.

Кайл глитнув.

— Тут, угорі. У пеклі. Кровні Друзі пустують над світом, мов богохульні янголи. Вони стрибають зі свинею та зграєю шалених псів, які стоять на зад­ніх лапах. У всіх звисають язики, що натякає на ідіотизм. Бачите їхні прості корони? — усі кістляві постаті в безвиразному вільному просторі були короновані, мов монархи, грубо витвореними коронами з дерева. — Тут Вергюльст представляє Лорхе та Сімох як королів порожнечі, випарів і смердючих газів. Їхні піддані — нашестя грішників, страчених і спалених живцем, зграя мертвих птахів, які бенкетували падлом, і пси, що їли хвору плоть. Ви бачите птахів навколо ніг людей. Птахи також самі кістки. Це той рай, який їм пообіцяли.

Кровні Друзі були ще нестерпніше виснаженими та кволими, ніж під час облоги та мучеництва. Вони вже не скидалися на людей. Але зображення було точним: Кайл знав, де бачив таке раніше.

— Замість небесних тіл вони тепер ув’язнені у викривлених демонічних подобах, людських останках, перетворених за подобою їхніх господарів. Вони можуть тільки маскуватися під янголів. Вони шкіряться, мов дурні, на руйнування, спричинене їхнім земним подобам. Бачите? У руках вони тримають ганчір’я й кістки. Вони захоплюють руїни, але цінують схоплені ними речі, мовби ті зроб­лені із золота й інкрустовані самоцвітами. Посере­дині-от Лорхе. Він танцює зі свинею.

І це справді було так. Від жахливих підстрибів скелетоподібного чоловіка в дерев’яній короні біля свині з гротескними людськими рисами під головним убором єпископа Кайла занудило, і він занервував.

— Вони більше не люди. Вони прокляті. Пожерті. Однак досі прагнуть світла внизу, що палить їх. Вони чекають тут, у пус­тищах, поклику з тих старих місць, де колись мали силу, або від тих, хто ними захоплюється.

Кайл відвернувся. Образи наче випалилися в його пам’яті: він знав, що повертатиметься до них, і то часто. Крокуючи кімнатою до дверей без супроводу Пітера, який лишився позаду квапливо накидати чорну тканину на стенди, Кайл бачив самі лише тонкі страхітливі обличчя Кровних Друзів у їхньому Королівстві Дурнів. Їхні білі очі переповнювало божевілля.

ДВАДЦЯТЬ ШІСТЬ

Кемден, Лондон. 24 червня 2011 року.

11 година вечора

— Друже. Я на вулиці. Це вже не смішно, — Кайл утратив волю лишати чергове повідомлення Денові, який досі тривожно не озивався. Від нього нічого не було чутно після зливи дзвінків під час Кайлового польоту в Антверпен. Фінґер Маус Дена не бачив, відколи той після приземлення в Ґатвіку завіз йому мастер-диски зі зйомок у Штатах. Ден сказав Фінґер Маусу, що поїде додому спати.

Зазвичай вони зустрічались у Кайла у Вест-Гемпстеді, бо нечасті відвідини Кайлом глушини в Кемдені тільки зрощували його відразу до району, де Ден жив у нелегальній суборенді з перформансистом, чию болісно кепську й цілковито провальну спробу бурлескного виступу Кайла примусили знімати, — самозакоханим персонажем Раулем, який здебільшого милосердно бавив час у Мадриді.

Багатоквартирний будинок із рудої цегли здавався порожнім і переважно був неосвітленим. Та він зав­жди мав такий вигляд. Кайл ступив крізь поламані вхідні двері в міазми старої сечі на холодному цементі, бо бетонні сходи використовувалися як туалет. Щойно виснажена скаргами муніципальна рада спромагалася полагодити двері, удар спортивного взуття їх виламував, і місцеві пролази бралися сцяти всере­дині. Нічого нового. Але те, чого Кайл тепер боявся аж до браку слів і дезорієнтації, не користувалося дверима в традиційному сенсі.

Різноколірні двері на поверхах були сталевими й усі мали вічка. За ними в страху проживали багато бабусь, надто бідних, аби ви­їхати. На балконних прольотах виднілися зачинені двері та кошлаті силуети покинутих квіткових горщиків. Кайл дістався четвертого поверху без звичного набридання з боку персонажа з постійно мокрим носом, що стирчав між коміром пуховика й довгим масним волоссям. Воно ніби жило на сходах. Якщо цієї істоти не було вдома, отже, щось сталося.

Кайл вивудив із кишені ключі. Вони з Деном часто мусили швидко обмінюватися спільним кінообладнанням, тому кожен мав власний набір ключів до квартири іншого. Подвій­ний замок не був замкнений. Це означало, що Ден вий­шов і просто причинив за собою двері. Незвично, бо його двічі грабували, і всі колись позичені Дену Кайлові диски Motörhead і бокс-сети Герцоґа покинули квартиру в торбі крадіїв разом із двома камерами й усім, що встромлялося в розетку.

— Друже, — тихо покликав Кайл у темряву проміжку між прочиненими дверима й одвірком. Унюхав задавнений запах повного сміттєвого відра, старого килима та припах муніципальної фарби торговельного флоту. Удома нікого не було.

Потягнувшись усере­дину, він намацав вимикач у коридорі. Перемкнув униз. Пошарпаний передпокій залило жовте світло. Добрий знак. Кайл зайшов. Обігнув тілом велосипед і зачинив за собою двері. Уважно прислухаючись і ладен відступити від самого лише крапання з крана, обережно відчинив двері до кімнати Дена в дальньому правому кінці коридору.

— Бляха. Ох, бляха.

Знадобилося кілька секунд, аби його зір перестав тремтіти. Друг був патологічно неохайним: Кайл знав це за двома роками спільного життя в одному будинку в часи коледжу. Але вічне море непраного одягу, журналів, брудних тарілок і болісно чоловічого ледарського сміття додатковим рівнем руйнування вкривала шрапнель від цінних речей друга. Це не пограбування — це були наслідки шаленства.

Денові знищені колекційні фігурки за «Зоряними Війнами» оплакувалися б власником дужче за спалення Александрійської біб­ліотеки. «Тисячолітній сокіл» уже побачив свою остан­ню подорож і наготувався до звалища. В «АТ-АТ» обмеженого виробництва вдарило щось, чого ніколи не мав у своєму арсеналі Альянс Повстанців. Усі колекційні мініатюри, збірні моделі й недешеву діораму землі з полиць Ikea щосили пожбурили в блідо-жовті стіни.

Під ногами Кайла хрупостіли солдати-клони та джедаї, коли він прокрадався в кімнату й оглядав пошкодження. Плаский екран телевізора розбитий. Аудіопрогравач розтрощений. Ліжко розтерзане. Виднілися навіть пружини матраца. Як і на ліжку в Сіетлі, тільки гірше. Усе тут заподіяла дужча й, імовірно, триваліша лють.

Чи був усере­дині Ден? Кайл усівся поміж уламків ТІЕ-винищувача й затремтів.

Жодної крові.

Що ж, хоча б від цього серце Кайла закалатало з божевільною надією. Але чому Ден не виходив зранку на зв’язок? У повідомленні на автовідповідач він сказав, що знайшов щось.

Кайл підхопився та пробіг коридором за якісь секунди. Кімната Рауля була зачинена, і він зав­жди тримав її так, коли виїжджав із країни. Ванна скидалася на наслідки вибуху автомобільної бомби біля готелю, але це просто міг бути типовий Ден: рушники на підлозі, картонні трубки з туалетних рулонів лежали там, де впали, запах закладених труб і брунатне кільце, мов у Сатурна, навколо ванни.

Але навіть десять років недбалого використання другом вітальні не пояснювали руйнувань. Обидва випатрані крісла й диван вивергали білий поролон. З кавового столика начисто змахнули немитий посуд, склянки, тубуси від «Прінґлз» і телевізійні пульти. Їхні камери валялися накидом навколо сумок для обладнання, звідки їх повидирали, та Кайл не зупинився перевірити, чи їх пошкодили. Він вивалився з вітальні й почвалав на кухню. І там спинився й застиг.

Сморід густо й гаряче вдарив його в обличчя ще до того, як він побачив пляму. Нечистоти, вологий попіл, падло. Старий запах — химерна риса Кайлового життя в ці дні.

Воно пройшло крізь стелю. Над маленьким сніданковим столиком. На який упало та шкреблося. Розлило щось рідке на ламінат. Стеля, колись біла, постаріла, мов жовта слонова кістка, від тисяч викурених Деном, Раулем та їхніми попередниками сигарет. Але їхнє вицвіле помешкання мало безперечно чистіший вигляд супроти масної плями понад метр завширшки. Чорна в центрі, з прожилками вологих паростків до країв, для непоінформованого вона виглядала б і пахнула так, ніби просто в серце Денової кухні протік туалет згори. Але Кайл шукав — і побачив кістки: його натренованому оку вони нагадували розмитий рентген безплотної руки, лопатки та нижнього ряду довгих ослячих зубів, відбитий на тиньку ядерним спалахом.

Саме тому Малкольм Ґонал заклеював свою стелю вчорашніми новинами. Ґонал. Він стримував їх автомобільними акумуляторами й симуляторами денного світла, але як надовго? Ден відмовлявся вірити, що вони можливі. «Давні друзі». Він був цілковито непідготовленим; певно, швидко заснув під рев Alice in Chains про стільці покарання в навушниках від iPod, коли над тостером народився мученик з Нового Єрусалиму. Світло, певно, було вимкнене: істота полювала на Дена в темряві, доки той спав.

— Бляха. Ох, Дене, — Кайл відступив. Прикрив долонями рота, коли побачив небесні листи на блюдці — можливо, остан­ній чистій тарілці в Дена на кухні.

Блюдце стояло окремо. Біля нього вочевидь нагально поклали пакети з хлібом, намазку «Олівіо» й пасту «Марміт». Ден, певно, вчергове напихався, коли їх знайшов... де?.. біля себе чи в обладнанні, коли розбирав речі у вітальні? Такий самий тягар, мабуть, закинули на згорблені плечі Ґонала. Малкольм згадував про кістку, чорну кістку, знайдену серед апаратури, коли повернувся зі Штатів. І Дену також випав «виграшний білет». Тепер видавалося, що десь виклали ще одну руну, а вони про це навіть не знали. Їм усім судилося «Королівство дурнів», як пророковано у «Святих бруду». Нікого не покинуть.

— Друже. Ох, друже.

Ден знайшов зуби. Довгі зуби. Коронку й корінь. Чорні, як вугіл­­ля, і тріснуті, мов глечики з археологічних розкопок. Жменю зубів, просипану, мов насіння з руки жниваря.

На вулиці, що, мов погано проявлені фотографії, ледь проглядалася в тьмяному світлі ліхтарів і випадкових спалахах фар, його розпад відчувався майже фізично. Сила відчутно відхлинула: вона жухнула з нього, мов повітря з прорваної надувної іграшки. У черепі щось розхиталося. Думки скочувалися до незавершених речень і непов’язаних уривків. За ними в нутрощах нахлинув приплив такої гострої тривожності, що розум перетворився на стиснутий кулак. А тоді на розкриту долоню, що просипала його думки, мов сіль.

Він прямував до центру Кемдена, мов живий мрець. Ішов до світла. Якийсь час шкандибав за групою людей — двома парами. Дістався з ними дверей гурманського ресторану з бургерами. Хотів зайти всере­дину. Хотів відмотати час назад, щоб разом з ними чинити щось звичайне й банальне, як-от безтурботно поїдати бургери та попивати пиво безжурного вечора.

Згадував, наче перемотував, своє нещодавнє життя. Перша зустріч із Максом в його виробничому офісі; порожній будинок у Голланд-Парку; пором до Франції з Ґебріелом; пустелю; ранчо; дім детектива; похмуру кухню в Сіетлі... він одночасно бачив це все й усе інше поміж цими поворотними моментами та шкодував про такий досвід. Шкодував, що не може стерти зі свого життя всі без винятку сцени того, що вважав чудовим фільмом. І цей жаль і безнадія його так ослабили, що заледве міг вдихати й видихати. Розпач зробив його таким млявим, що він почувався неспроможним навіть просто запалити сигарету.

Люди, що вечеряли, та й купа інших: дів­чина з кільцем у носі, що сміялася в телефон, чоловік, який читав книжку у вікні пабу, автобус, повний байдужих облич — усі вони перебували в паралельному вимірі. З якого Кайл по-дурному вислизнув, а тепер не міг забратися назад, хоч як прагнув і видирався. Усі навколо нього існували у світі знайомого, безпечного й передбачуваного. У місці, цілковито для нього чужому. І доєднатися до цього світу означало для нього не більш як пройти крізь екран і потрапити в телевізійне шоу. Він був живим попередженням відчайдушним, необачним, амбітним, наївним — просто як Ґонал, що ховався за барикадою з газет. Саме тому Бріджетт Кловер наклала на себе руки — вона увійшла в небезпечне місце з єдиним входом і не змогла з нього вийти. Кайл увесь затремтів. Замислився, чи він не в шоковому стані.

Відступив від стіни, до якої прихилився. Якийсь чоловік прогулювався повз нього із собакою, прямуючи кудись у краще місце, ніж чекає на Кайла ще колись у залишку цього життя чи наступного.

Його губи тремтіли. Якби він озвався, голос звучав би стиснуто від туги. На думку спали скелетоподібні постаті, що танцювали навколо свині зі скіпетром. Чи Ден зараз там? Чи він зараз кричав і стрибав серед кістяків собак шістнадцятого століття?

Фактично він убив свого найкращого друга. Якби Кайл не змусив Дена поїхати в Америку, той досі був би тут.

— О боже.

Посеред усього світла, руху й цілеспрямованості у світі, до якого він уже не належав, його погляд тягнувся до темряви: до непросвітлених вікон, до дерев’яних загорож, обклеєних афішами концертів, що давно минули, до сплющеної картонної коробки у дверях, яка цієї ночі стане для когось ліжком. Усе навколо Кайла вицвіло: поплямований бетон і запилюжені майданчики, здійняте холодним вітром сміття — непомічене, покинуте й безсвітле. Підвішені на шворках олив’яні тягарі ніби тягнули його дух і щелепу донизу. Таким постає світ, коли знаєш, що помреш.

Ден загинув. Мертвий.

ДВАДЦЯТЬ СІМ

Мерілебон, Лондон. 25 червня 2011 року.

1:10 ночі

Занепокоєні очі водія в дзеркалі зад­нього виду ковзнули Кайлові на обличчя, тоді метнулися геть. Новий глибокий вдих наповнив його груди: і спроба дихати, і мимовільна реакція на думку про смерть Дена. Уява по-зрадницьки запитувала, як саме Ден пішов, і відмовлялася вгамуватись. Істерика наближалася до точки кипіння. Він мусив її стримати. Треба було зустрітися віч-на-віч із Максом, бо ж був спосіб повернути Дена звідти, хай куди б той потрапив. Був. Був? Мусив бути.

Шок супроводжувала лють. Настійливий гнів гнав Кайла назад до Макса, посилений до краю відмовою того брати слухавку, тож Кайл подумки заблагав, щоб авто поквапилося. Доправити його на зустріч, якій судилося стати остан­ньою, поки він не зателефонував у поліцію чи вбив Максимілліана Соломона голими руками. Знов і знов уявляв на зад­ньому сидінні таксі, як стискає те зморщене горло, дивиться в здивоване лице, поки те червоніє.

Він промчав повз швейцара, кинувся угору сходами на Максів поверх, де заскочив вхідні двері до квартири відчиненими. Макс вочевидь передбачив Кайлів настрій і наміри та приготувався їх роззброїти. Тут жодних сюрпризів. Хоча колись бездоганно доглянутий мільйонер тепер мав такий занедбаний вигляд, що Кайл і уявити такого не міг. Піжамні штани виконавчого продюсера були заляпані висохлою кров’ю. Смарагдовий халат спереду помережали довгі йодні плями, наче об нього витерли мокрі руки. Над сухорлявим тілом продюсера, що ніби скинуло половину своєї ваги й заледве змогло б стояти вертикально, у повітрі висів припах медикаментів.

Кайл дурнувато замислився, чи то, бува, Айріс не подала вечерю як годиться, за що заплатила найвищу ціну після шаленої бійки зі своїм метушливим господарем. Йому на мить закортіло засміятися від огидної насолоди цією думкою. Та скоро бажання зникло, і він захотів, аби його вклали та приспали: Кайл ніколи не думав, що можна почуватися таким розладнаним і нереальним. Горе поглинуло його цілком.

Проте від вигляду голови Макса Кайла огорнув справжній жах, що підважив його намір вибити з дрібного продюсера зізнання. Бо ж скидалося на те, ніби нещодавно хтось саме так і вчинив. Один бік голови Макса вкривала гущавина швів. Від щоки до штучної лінії волосся наїжачилися хірургічною ниткою пурпурові смуги. Найближче до запалених подряпин око заплило криваво-червоним. Одне вухо вкривала біла марля з пластиром.

Кайл почувся так, наче його рот, повний загуслої слини, відділили від тіла.

— Якого...

— Швидко, — Макс підвівся з одного боку. — Час спливає.

Але Кайл лише німо стояв і витріщався на дрібну поранену голову. Макс дивився на нього:

— Зайди всере­дину. Будь ласка! І де ти був? Я чекав декілька годин. Твій літак приземлився о пів на сьому!

— Ви могли взяти слухавку.

— Не міг... телефон у тій кімнаті. Загубився.

— У якій кімнаті?

Макс розвернувся в капцях і прокульгав до стіни: він мусив лишатися на ногах. Інша рука дряпала по мармуровій підлозі ціпком зі срібним кінчиком.

Жах Кайла похолов ще на кілька градусів. Світло в коридорі не горіло. З ранкових годин ще на кількох дверях припасували нові замки: тепер спальня Макса й кухня стали недоступні. Відчиненими лишилися тільки дві кімнати: ванна й кабінет Макса.

У дальньому кінці коридору муркотіла й вібрувала приземкувата чорна машина завбільшки з авто. З одного боку було надруковано Pro4444Е. З генератора до кабінету тягнувся глибоководний кальмар червоних кабелів. Багатозарядний пристрій, який більше пасував вуличній події, а не ексклюзивному пентгаузу у Вест-Енді, живив дюжину симуляторів денного світла на маленьких стійках. Усі лампочки спрямували своє пронизливе фальшиве світло на стелю коридору.

— Як?

Макс зупинився на півдорозі до кабінету: він радше скрадався, ніж ішов. І мав вигляд наляканої дитини.

— Вони при­йшли. Просто після того, як ти поїхав в аеропорт. Я ледь не втратив вухо.

— Господи-боже.

— Я почув одного з них у порожнині в стелі. Він дістався до клятих дротів. Після першого разу я їх замінив і... — Макс скривився від раптового нападу агонії десь у тілі, — обрав залізничного ґатунку. Та коли вони знову вимкнуть світло було лише питанням часу. Вони не могли прогризти дроти, тож вирвали їх із центрального блоку. Усе поглинула темрява, коли я прокинувся, — Макс зиркнув на Кайла та спробував усміхнутися, але вдалося тільки жалюгідно скривитися, очі зволожилися від жалю до себе. — Я живу в позичений час, мій любий Кайле. День розплати поруч. Ближче, ніж колись уявляв. Але я пропоную, щоб він став їхнім, а не нашим.

— Нашим?

Макс заплющив очі.

— Мені шкода. Але просити вибачення запізно. Треба діяти. Негайно.

— Ден мертвий.

Макс зупинився.

— Боже, ні.

— Боже, так. Мій друг мертвий, — Кайл тицьнув пальцем назад у вхідні двері. — Я щойно з його квартири! Вони лишили в нього на кухні повне блюдечко зубів.

Думки Макса змінили напрямок. Він задивився кудись перед собою.

— Три вторгнення за одну ніч. Ден. Я. І Ґебріел. Я щоранку перевіряв, чи він... ну, розумієш, чи він пережив ніч. Не пережив. Отже, вони при­йшли по нас трьох минулої ночі, після того, як ти поїхав. За чотирма, якщо включно з Малкольмом Ґоналом, але тут я не з’ясовував, — Макс похитав головою й рушив далі коридором, мабуть, найбільш рішуче, відколи відчинив вхідні двері.

— Максе!

— Це узгоджена спроба, — Макс говорив ніби до себе. — Будь вдячний, що ти подорожував. Поліція опитує медсестру Ґебріела. Можеш у це повірити? Хочуть знати, як він стік кров’ю на смерть. Через куксу, — Макс скривився, мовби надкусив гнилий фрукт. — Вони випустили з нього кров там, де він лежав.

Кайл зупинився й обхопив голову обома долонями. Не знав, із чого почати чи навіть що казати. Йому бракувало слів від люті, нерозуміння, огиди, туги й збентеження.

— Поліція.

Макс неприємно засміявся, мовби поліціянти — це щось недоладне.

— Знаю, безнадійно.

Кайл наздогнав його за два стрибки. Розвернув і притиснув до стіни. Старий заскиглив від болю.

— Покидьку! — слина з його рота змусила Макса закліпати. — Ден. Ден!

Макс намагався зберегти самовладання в стиску аж до кісточок побілілих пальців Кайла. Дивився на нього з неприязню та здивуванням. Здавалось, він не очікував гніву тих, кого наразив на небезпеку своїм егоїзмом.

— Я хочу повернути друга. Як? — гучність Кайлового голосу зростала, аж доки той не почав відлунювати в коридорі. — Більше жодної брехні, Максе. Жодних картин і натяків, і...

— Ти бачив «Святих бруду». Саме тому я витратив стільки часу, щоб спрямувати тебе туди. Щоб ти насправді знав, із чим ми зіткнулися. Щоб зміг повністю їх прийняти.

— Я нічого не знаю. Я бачив картини звірства. А те, на що вони натякають... неможливо. Цього не може бути. Час для поліції. Ден...

— Неможливо? Поліція? — вишкірився Макс. — Що ти їм скажеш?

— Я міг би зламати вам шию. Відсиджу. Це буде того варте.

— Кайле, ти розумний чоловік. Хіба ти не можеш розібратися? Не можеш прийняти те, що відбулося? Що відбувається? Навіть після цього? Ґебріел. Марта. Сьюзен. Бідолаха Ден. І ми, якщо не діятимемо. Мій любий хлопчику, час зробити немислиме.

— Що?

— Ти зрозумієш. Мусиш. Це єдина причина, з якої я досі тут. Чекаю на тебе. Щоб показати тобі решту. Як і обіцяв. Дати й тобі теж шанс.

— Який, у біса, шанс? Ви про що?

— Є спосіб урятуватися.

У спалаху самозбереження, від якого він почувся ганебно, Кайл відпустив Макса. Бо якщо можна було бодай щось іще зробити, цей токсичний старий божевільний вочевидь знає як.

Макс розгладив вилоги брудного халата.

— Це не якась там тобі історія з привидами для мас, мій хлопчику. Якийсь дім із примарами, який можна зафільмувати, а потім спекулювати на ньому на кабельному. Чи паранормальна фантазія, яку можна піти та зняти з друзями. Для фестивалів і фанатів. Фріків, — Макс вишкірився, і Кайл гадки не мав, як утримався й не розчавив маленький череп чоловіка, мов стиглий мандарин. — Це набагато, набагато більше. Це реальне. І зав­жди було реальне. Саме тому ти не зміг усе кинути. Ти внюхав справжність. Унюхав! Щирість. Тож винувать за участь себе. І тобі краще почати вірити в побачене тобою, якщо ми збираємося діяти цілеспрямовано й без вагань.

— Ти, мале гівно...

Макс змахнув ціпком у повітрі. Указав кінчиком на генератор.

— Ходімо, поки акумулятор тримає, — Макс зиркнув на наручний годинник. — Нам треба буде забратися задовго до того, як він розрядиться.

Сидячи у величезному шкіряному кріслі, Кайл заціпенів. Знесилився. Голова скидалася на місце кораблетрощі з плавучими думками. Він просто сидів, чекав і тупився на порожній екран на столі в кабінеті Макса. В одній руці тримав склянку бренді, який розпивав із Максом у кращі часи, якщо ті можна було так назвати. І вважав своє неспання неможливою ситуацією: скільки годин він проспав після їхньої остан­ньої ночі в Америці? Максимум п’ять на зад­ніх сидіннях таксі й на дивані Макса. Один шок за іншим тримав його смиканим, з важкою головою, змушував пробиратися крізь дійсність, наче крізь патоку, та кидав у млявість і летаргію, коли він сідав. І його так насичував страх, що сон однаково відпадав як варіант.

І якщо він просто вляжеться, як скоро вони його заберуть? Він уявив, як його кіт нюхає чорну кістку щелепи на підлозі кухні. А тоді вбив цю думку за мить до крику.

Макс нахилився над лептопом:

— Ти маєш бути уважним, Кайле. Я піду, щойно це закінчиться.

— Ви нікуди не підете, доки я не переконаюся, що витрусив з останків вашого жалюгідного тіла кожнісіньке зернятко правди.

— Ти будеш вдоволений, запевняю, — Макс глянув на екран, що засвітився, й усміхнувся — укрите страшенними синцями обличчя заболіло. — Я нещодавно підготував цю вставку в наш фільм. Щоб надати напряму твоїм відкриттям.

Кайл виплюнув бренді назад у склянку.

— Вставку! — але яке це тепер мало значення? Він мав би надто втомитися й отупіти, щоб його захлеснув бодай якийсь гнів через втручання та владність, але ж ні. Чи з кимось за всю історію кінематографа обходилися гірше, ніж Максимілліан Соломон із ним? Імовірно.

Екран запов­нили обличчя на фотографіях кількадесятирічної давнини, розпливчасто зернисті від сканування. Деякі були чорно білими. Макс прокашлявся:

— Тридцять два. Усі мертві чи зникли. Усі — основні члени Останнього Зібрання в Лондоні та Франції. Я всіх їх знав. Дивись, — Макс указав на одну невиразну світлину на екрані: чоловік із худим обличчям і довгим темним волоссям. — Брат Ґебріел, — Кайл нахилився вперед, примружився і вловив непевну схожість. — А це — Сестра Ізіда, — вона колись була вродливою, білявою, маленькою. — Інших, звісно, ти не знаєш. Їх не стало до того, як ти зійшов на борт.

На борт? Кайл роззявив рота, щоб заговорити.

Та Макс не дав себе урвати й узяв до рук чорнильну ручку як указку.

— Брат Маркіан помер від зараження крові. Від рани, яку вважали укусом. Його знайшли в комуні в Брайтоні в 1973-му, — ручка Макса перейшла до іншої світлини. — Сестра Юнона, сепсис, 1973-й. Сестра Афіна, передозування героїном, 1973-й. Брата Анно знайшли мертвим в Астоні в Бірмінгемі в 1974-му. Тоді на каналі якраз скресла крига. Смертельно поранений невідомим нападником. Він втратив чимало крові, перш ніж туди впав. Поліція виснувала, що це наслідок бійки. Анно був алкоголіком: справу закрили. Сестра Селена, передозування барбітуратами в Сен-Тропе, 1975-й. Сестра Девота, убита в Ліверпулі, також у 1975-му, справа нерозкрита. Тіло Брата Пласіда викинуло на берег у Марокко, в 1975-му. У жахливому стані. Причина смерті невідома.

— А тоді ми стрибаємо вперед у час після перерви. Самогубство Сестри Зіти, 2010-й. Сестра Елінід, серцева недостатність, 2011-й. Брат Ітан, обширний інсульт, 2011-й. І нещодавно Брат Чапля — зараження крові від укусу невідомої тварини, 2011-й. Один із моїх найдавніших друзів.

— Той, який, ви сказали, помер від раку, коли ми знімали в Лондоні. Знову брехня.

— Я збрехав. Але сказав тобі правду, що решта вісімнадцять зник­ли. Їх так і не знайшли. Я витратив чимало грошей на пошуки. Серапіса, Белуса, Оркуса, Адеса, Азазеля, колишніх улюбленців Кетрін із Сімох, та бідолашного Брата Авраама більше ніколи не бачили після розколу на фермі в Нормандії. Троє з них зникли з дітьми. Кетрін намагалася використати їх усіх у Франції для чогось неприємного, і дорослі збунтувалися. У копальні в Аризоні її наміри були так само грубими, але виконання — майстернішим, як ти невдовзі зрозумієш.

— Інші ключові європейські члени розпрощалися з життям упродовж остан­ніх двох років. Але я виснував, що їхні життя забрали. Вони всі були старі, тож куди могли податися?

— То ви остан­ній уцілілий із європейської групи?

Макс кивнув і зняв фільм із паузи. Ще один заповнений обличчями, переважно чорно-білими, екран.

— Сімнадцять основних членів Храму Останніх Днів американського періоду. Усі вони провели суттєвий відтинок часу в копальні в Аризоні, — Макс п’ять разів доторкнувся до екрана ручкою. — Ось ті, про яких ти знаєш: Брат Адоніс, Брат Аріель, Сестра Уранія, Сестра Ганна й Сестра Прісцилла. Їхні тіла так і не знайшли. І в мене немає причин не вірити твердженню Марти Лейк, що їх убили в 1975-му нові обранці Кетрін.

Макс провів ручкою по екрану.

— Доля всіх інших має ознаки того, що я називаю вбивствами Останніх Днів. Брат Семюел, зараження крові, Каліфорнія, 1974-й. Брат Ренус, тіло знайдене пішохідними туристами в Колорадо, 1975-й. Вважається, що його здебільшого з’їли трупоїди. Сестра Ізадора, сепсис, приписуваний брудним голкам, 1975-й. Ще одна героїнова наркоманка. Як і Брат Люціус та Сестра Кіннія. Обох знайшли мертвими в 1975-му: причина смерті — сепсис. Цікаво, що їхні тіла частково з’їли щури чи собаки, принаймні так стверджували поліційні звіти. Хоча вони не придивлялися надто уважно. Інших шістьох у блакитних рамках так і не знайшли. Чотирьох із сере­дини сімдесятих. Решта двоє зникли за остан­ній рік. А тоді, звісно, ми маємо Бріджетт Кловер і Марту Лейк. Одне самогубство й одне вбивство зі зломом у 2011-му, — Макс перевів ручку на пресфото Ірвіна Левайна, яке Кайл упізнав із зад­ньої обкладинки «Останніх Днів». — Зник у 2010-му. Безслідно. Нічого.

— Ви досліджували це цілу вічність, — глитнув Кайл.

— Ні, — похитав головою Макс. — Це результат не повних двох років роботи. Я тримався від організації якомога далі. Я тобі не брехав, Кайле. Але ти скоро зрозумієш, чому я вибірково розкривав факти про мою поновлену цікавість до Останніх Днів.

— Два роки тому зі мною зв’язався чоловік, на ім’я Дон Перес. Науковець, який шукав уцілілих із культу для дослідження. Він розшукав брата Чаплю, а той привів його до мене. Перес виявив, що багато основних членів групи Храму, які покинули копальню в Аризоні між 1974-м і 1975-м, або померли за схожих обставин, або вважалися офіційно зниклими. Багато з них побиралися, були наркозалежними, алкоголіками, з маніакально-депресивним психозом. Що завгодно, та вони всі мали проблеми. І це надихнуло Переса на дисертацію про наслідки членства в культі. Звісно, багато вцілілих, якщо не всіх, так заплямував і скалічив їхній зв’язок із групою в копальні, що я ладен був навіть пов’язати їхню долю з версіями Переса. Але під час нашого короткого листування містер Перес зник. Його місцеперебування на лютий 2010-го невідоме.

Макс повільно та втомлено видихнув.

— Потім я виявив ту саму закономірність серед перших членів, що жили на Кларендон-Роуд і на фермі. Але тільки присутніх в обох місцях під час видінь і прибуття так званих сутностей. Окрім мене, Чапля, Ізіда й Ґебріел були єдиними живими членами з двох європейських храмів, яких я відшукав. І ти тільки припусти шанси того, що це відбувалося майже з усіма з тих ключових періодів обох інкарнацій Храму. Це не збіг, Кайле. А Ізіда, Чапля, Ґебріел і я також почали бачити неприємні сни. Цього року. Лихі провісники, як я тепер вважаю. Того, що станеться. Видається, насолода Кетрін від придумування повільних мук не послабнула. Наче вона поверталася. Ішла по решту нас.

— Стривайте-но. Кетрін?

— На все свій час, — підняв Макс руку, закликаючи до мовчання. — Коли я шукав самі місця для храму, я знайшов оце, — Макс перейшов до слайда з будинком на Кларендон-роуд. — Це я обрав будинок. Інші від початку були проти через його вартість. Але Кетрін подобався широкий жест і натяк на статус, і вона контролювала наші фінанси ще до того, як ми взагалі туди ступили. Я обрав будинок через його репутацію. Тривала сумнозвісність, як мені здавалося, ще з пізнього вікторіанського періоду. Але вона тягнулася задовго до того.

Зображення на екрані змінила гравюра на дереві чи металі з портретом чоловіка із загостреною борідкою й ширококрисим капелюхом.

— Шарлатан-окультист і месмерист Валентайн Прауд. Також відомий як Довгий Вел. Англійський член Кровних Друзів Лорхе на час їхньої короткої зупинки в Лондоні з метою уникнути переслідування в Нідерландах. Вони жили в каравані, мов мандрівні актори, не більш як рік, за ме­жами міста в тодішній сільській місцевості. Десь між тим, що зараз називається Мармуровою Аркою та Шепердз-Буш. Я думаю, що Кровні Друзі мешкали переважно в Голланд-Парку на землі Прауда, а тоді повернулися на континент без нього, бо Прауд зрештою не зміг запропонувати рабської улесливості, якої прагнув Лорхе.

— Історії та свідчення про Прауда зав­жди відкидали як вигадки. Однак його згадували у своїх роботах найрізноманітніші культурні коментатори й історики, особливо відзначаючи його диявольськість. Навіть Джон Ді одного разу питав у нього поради. Бо подейкували, ніби Прауд опанував мистецтво Лорхе заполоняти чи поневолювати уми інших. Аж доки, на відміну від нетривалого співучасника, він не скінчив погано — на шибениці в Тайн-Кросс за викрадення дитини.

Макс програв фільм уперед до сторінки з вікторіанської газети.

— Поглянь на заголовок. «Дім крові». Це з 1891-го. Голланд-Парк тоді був богемними нетрями на околицях розпростертої метрополії. Ферма Прауда давно зникла, поглинута цегельнею, але ця газетна стаття пише про ту саму будівлю, яка потім стане нашим храмом. Будівлю, зведену на колишній землі Прауда, — Макс зупинився від нездоланного розчарування самим собою. — Я дещо знав про цей спадок, коли обирав місце. Але й гадки не мав, що це призведе... Ми хотіли бути небезпечними. Близькими до чогось містично значущого. Як спіритуалістка мадам Єлена Блаватська. Вона жила поблизу в 1890-х, як і видатні члени «Золотого світанку»²⁸. Артур Мекен знімав кімнати за декілька будинків від цього. Мекен написав «Пагорб мрій». Справжній пагорб, Ноттінг-Гілл, був пагорбом мрій Мекена. Дім Храму якраз біля підніжжя цього самого пагорбу. І будинок став популярним місцем для спіритичних сеансів у вік­торіанській Англії. Тут збирався цілий діапазон спіритуалістів. Будівля була близька до чогось надзвичайного, надприродного. І зав­жди знайдуться люди, здатні відчувати такі речі.

— Стаття в газеті доволі сенсаційна, але її цікавило зникнення Таддеуса Піві. Це він на малюнку під друкованою колонкою. Ще один месмерист і поціновувач окультного. Сучасник Флоренс Фарр, Семюеля Мезерса і Вільяма Батлера Єйтса. За всіма свідченнями — пройдисвіт. Алкоголік, актор і, зокрема, медіум-шарлатан. «Золотий світанок» не впускав його у свій магічний орден. Вважали його шахраєм. Яким він, певно, й був, ще й з дуже великими боргами. Але він побився об заклад, що проведе ніч на самоті в будинку на Кларендон-роуд і зустрінеться віч-на-віч із його лихою природою.

— Таддеуса Піві наступного ранку не знайшли. Власне, більше його ніхто ніколи не бачив. Вважається, що він сфальсифікував своє зникнення, щоб уникнути кредиторів. Я тепер вважаю інакше.

— Плинність власників та мешканців тривала з того самого дня, коли розрили землю для зведення цього будинку. Я зав­жди пі­дозрював, що ми відповідальні за тамтешній паранормальний стан. І так і було, але тільки частково. Як провідники. Я виснував, що вся ця територія має осад. Який ми відродили, як Таддеус Піві. Який виявили чи, може, навіть знову розбудили Прауд і Лорхе. Я просто не знаю. Як ти бачив, трапляються місця, де за конкретних умов чи біля сумісних осіб можуть відбуватися певні неприємні події. Я маю на увазі ідеї, впливи та сутності.

— Валентайн Прауд і Таддеус Піві також мали дещо спільне попри ті чотириста років, які розділяють їхні життя. Обидва вони обожнювали грандіозність. Їхня надзвичайна нарцисична поведінка супроводжувалася фанатичним жаданням влади й багатства. Як і в їхньої остан­ньої спадкоємиці, Герміони Тіррілл із Кента, тобто Сестри Кетрін — підробниці чеків та колишньої мадам із Фіцровії, — Макс зиркнув на Кайла. — Просто чутки? Спекуляції та неймовірність, до яких ти, певно, звик у своїх потугах.

— Обережніше, Максе. Ви на дуже тонкій кризі.

— Утім, збіг? Чи нещастя? Як сказали б наші наклепники й розвінчувачі. Аж доки не придивишся до ферми в Нормандії. Збудована на оскверненій землі Сен-Маєнн. Історія, з якою ти тепер знайомий. Видається, що там також зберігається осад. Набагато сильніший. Який привабив до себе наше маленьке Зібрання після того, як подав нам видіння в Лондоні, у домі крові. І також, як я тепер думаю, глибоко вкручувався в Кетрін від самого початку. Чіплявся до своєї нової благословенної обраної. Сприйнятливої до його брехні, як колись Лорхе і Прауд. Думаю, він володів Кетрін уже тоді, коли залишки її організації переїхали в Каліфорнію, щоб угамувати її жадобу до розкоші та слави й уникнути ретельної перевірки найперших зникнень серед її пастви. Трьох дітей і шістьох дорослих, які пропали в 1972-му під час жахливої грози, що впала на ферму в Нормандії.

— Лист Ґебріелу від Брата Авраама.

Макс кивнув.

— Що приводить мене до інших залишків Храму Останніх днів, остан­ньої інкарнації того, що я нерозумно розпочав у Лондоні. Але не до Марти чи Бріджетт, чи нікого із, як нам відомо, загиблих чи зниклих.

— Кого?

— Дітей, Кайле. П’яти дітей із копальні.

— Їх віддали в притулок.

— Так. Щира правда. Саме тому я витратив чимало часу й ресурсів, щоб їх знайти. Цієї весни.

— Ви їх знайшли? Я ґуґлив, щоб побачити, чи зможу...

— Ґуґл! — закотив очі Макс, тоді опанував себе й увімкнув відео далі. — Те, що я знайшов, хоч і нетрадиційними шляхами, мотивувало мій поспіх замовити документальний фільм.

— Ілюзію фільму.

— Ти досі можеш розповісти найприголомшливішу історію, любий хлопчику, — глянув на Кайла Макс. — Якщо твої щирість і відданість такі, як ти стверджуєш.

На екрані з’явилося зняте на відстані тремтливе відео двох чоловіків на моріжку заможного приватного будинку. Яскраве світло, трава всипана собачими іграшками: м’ячики, жувальні кістки, забруднений капець. На відео двоє чоловіків сорока з чимось років, вдягнені в однакові червоні спортивні костюми. Але Кайла стривожило, як вони рухалися. Навкарачки — усміхалися й обнюхували один одному обличчя. Їхні язики переважно звисали з ротів. Й один із цих ротів невдовзі видав звук, уловлений за мить віддаленим мікрофоном камери. Гавкіт: гарна імітація собачого гавкоту. Вони вдавали із себе собак.

У кадр зайшла старша жінка й ніжно покотила моріжком білий м’ячик. Обидва чоловіки незграбно кинулися навздогін.

— Дитинчатами Кетрін назвала їх Сардіс і Папіус, незадовго до того, як розлучила їх із матерями в копальні «Блу-Оук». Це сини Сестер Рі та Лелії, двох жертв, яких застрелили біля паркану по периметру, коли вони намагалися врятуватись у Ніч Сходження в копальні. Їхніх дітей, цих двох хлопчаків, забрало з копальні Поліційне управління Фінікса в ніч 10 липня 1975 року. Їх відправили в притулок, а впродовж пів року їх усиновила родина. Ані Сардіс, ані Папіус не промовили жодного зв’язного слова, відколи офіцери поліції врятували їх з копальні. І, як ти бачиш, вони досі воліють бігати навкарачки й існувати, наче врятовані з притулку собаки. Бо саме ними вони і є.

Кайл тричі ковтнув, щоб зволожити рот. Він швидше видихнув, ніж промовив:

— Як ви їх знайшли?

— Завдяки послугам дуже дорогого й не цілком законного приватного детектива, — Макс програв фільм уперед до місця, що змусило Кайла підстрибнути на стільці.

— Це малюнки доньки Сестри Уранії та сина Сестри Ганни. Цих двох маленьких дітей вивезли з копальні в 1975-му, і їх упізнала Марта Лейк, також встановили їхню національність. Й Уранія, і Ганна були британками. Початкові членкині Останнього Зібрання в Лондоні й найбільші благодійниці організації. Вони удвох віддали Кетрін мільйони. Побачиш, як вона їм відплатила.

— У 1976-му сиріт Сестри Уранії й Сестри Ганни репатріювали у Велику Британію, і спершу їх узяли до себе родичі. Я кажу спершу, бо невдовзі обох перевели до «Королівської лікарні Бедлам», де точно визначили їхні психічні розлади. Відтоді вони там під охороною. Їм безповоротно зашкодила Ніч Сходження. Психопатія у чотири роки. Це деякі з їхніх робіт, які мені вдалося роздобути за суттєву суму грошей. Якби ти потребував більше доказів і якби ми мали час, я міг би, напевно, влаштувати відвідини, — Макс скривився й помітно здригнувся.

— Прошу, — Кайл відвернувся від екрана. Не хотів довше, ніж потрібно, дивитися на гострі обличчя, кошлаті голови й змарнілі кінцівки, грубо, але так разюче намальовані й розфарбовані на папері. — Я зрозумів.

— Справді? Ми ще не завершили, мій любий друже.

Вагаючись, Кайл приголомшено обернувся назад до екрана. Він хотів знати все, що ж, ось воно. Але від наступного зображення не сталося ні чергового струсу, ні шоку. Власне, він відчув таке полегшення, що в ньому прокинулася дрібка гумору.

— Здається, у вас тут не той слайд, Максе, — щось із вашої колекції порно. У кращі часи він би навіть посміявся з цієї думки.

Це був студійний знімок Чета Реґала. Колишньої голлівудської моделі, що рекламувала плавки, а потім перетворилася на популярного актора, поганця, власника «Файнал Чептер Продакшнз», і була остан­нім власником колишнього маєтку Кетрін у Сан-Дієґо.

Та Макс мав урочистий, коли не наполегливий вигляд дослідника.

— Чет Реґал. Давно зник зі срібного екрана, принаймні в уявленні фабрики мрій. Уже як шість років тому, і дотепер. І то тільки після двох розлучень, про які ти міг читати, низки сенсаційних судових справ за зберігання наркотиків, водіння напідпитку й напади. Переважно на представників преси чи своїх дів­чат. Чет Реґал усе життя жорстоко ненавидить вродливих жінок, він бісексуальний хижак із садистськими смаками. Наразі вважається, що він швидко переживає остан­ні стадії СНІДу й гепатиту В.

— Я знаю, хто це, Максе.

— Хоч і відлюдник, як ти також знаєш, він самітно живе тут.

Кайл задивився на розділене навпіл фото розкішного палацу в стилі ар-деко, у якому мешкала Сестра Кетрін, доки її послідовники ув’язнювали й убивали одне одного в покинутій мідній копальні в сусідньому штаті: знятий, як у секції фотографій «Останніх днів» Левайна, чорно-білим, а на другій половині — в кольорі.

— Ви... ви не хотіли його знімати?

— Це так. Принаймні поки що. Чет Реґал — п’ята дитина, врятована з копальні «Блу-Оук» у ніч 10 липня 1975 року. Офіцери-слідчі називали його «чистим хлопчиком». Хоч він який завгодно, але не чистий.

Ліва повіка Кайла затремтіла, тоді засудомила.

— Ні.

— Боюся, що так.

— Син Пріссі? Чет Реґал.

— Саме так. Сестри Пріссі, убитої Кетрін молодої матері. Невдовзі після викрадення дитини та взяття нею на себе ролі сурогатної матері хлопчика. І Чет Реґал остан­ні десять років проживав у колишньому будинку Кетрін. Відколи, власне, отримав його у власність від мешканців-регентів після її смерті. Ти пригадуєш, що тільки четверо із Сімох загинули в Ніч Сходження. П’ятого, Брата Веліала, убили за його вчинки у в’язниці. Але інші двоє, її улюбленці, досі живі.

— Із Сімох?

— Двох жінок відіслали у 1973-му до Сан-Франциско під приводом влаштування там нового храму. Завжди відданих служниць, Сестру Геєнну й Сестру Беллону. Та вони поїхали туди не для того, а знайти співчутливих батьків, які усиновлять чистого хлопчика, коли настане час. Їм це вдалося. Та ці батьки давно померли. Музичний продюсер і його безпорадна дружина, що потрапила під чари Кетрін у голлівудській каруселі. Ти міг чути про чоловіка. Бретт Пірсон. Працював із The Mamas and the Papas, The Beach Boys. Його яхту знайшли на плаву біля узбережжя Нижньої Каліфорнії у 1992-му. Порожню. Вони з дружиною так і не повернулися на берег. Розумієш, їх також відкинули, щойно їхня функція скінчилася. Коли Чету виповнилося дев’ятнадцять, він був готовим успадкувати землю — чистий хлопчик повернувся додому до нових опікунок, Сестер Геєнни й Белонни.

Кайл похитав головою, мимохіть і без причини всміхаючись.

— Не забувай, це дім, де Чет провів частину дитинства. Він мав би мало що пам’ятати про той час усамітнення із Сестрою Кетрін, але я вважаю, що спогадів у нього чимало.

Кайл крутнувся в кріслі лицем до Макса:

— Що ви хочете сказати? Чет... що... відтворює життя Кетрін? Її спадок? Він привів цих... істот назад?

— Боюся, усе трохи серйозніше, мій любий Кайле. Чет Реґал і є Сестра Кетрін.

Будівля ніби зрушила з осі.

Після тривалої мовчанки, що зависнула в кімнаті, Кайл усміхнувся.

— Годі, Максе. Будь ласка. І цієї безглуздої конспірологічної теорії теж. Зробите це заради мене?

Макс не всміхався.

— Гроші, обожнювання, повна домінація над усіма близькими, знищення будь-якого супротивника. Цього мало, нічого з цього. Розумієш, навіть якщо її пам’ятатимуть вічно, для Сестри Кетрін цього було мало. Удосталь тільки жити вічно.

Кайл спробував глитнути, але не зміг.

— Невже в це важко повірити? Після всього, що ми разом пережили, Кайле? Хіба історія не навчила нас, що параноїки, які самі себе знищують, реінкарнують? Ставлять при владі своїх дітей...

— Ні.

— Зводять статуї, будівлі, навіть міста, названі їхнім іменем.

— Досить. Максе, досить.

— Кетрін повністю увійшла у хлопчика з Ночі Сходження.

— Ви що, глухий? Досить. Досить, Максе.

— Вдруге вона хотіла бути чоловіком й обрала найпрекраснішого з усіх хлопчиків Храму, щоб еволюціонувати в ньому. Наказала найвродливішому чоловікові, сумнозвісному Брату Ваалу, зґвалтувати й запліднити Пріссі, найвродливішу служницю. Вона вивела власного спадкоємця. Кетрін зберігала целібат. Вона гидувала плоттю. Гадаю, їй сильно нашкодив мерзенний досвід у секс-торгівлі. На початку вона якось зізналася Брату Чаплі, що про власну смерть вона думала лише на межі екстазу. Але весь час керівництва Храмом у Франції й Америці вона була одружена з іншими. Хіба не розумієш?

— Божевілля. Ви божевільний, Максе.

Макс задивився на найближчий симулятор денного світла на підлозі. Й озвався так само, мабуть, до себе, як і до Кайла. Його здорове око дивилося з пронизливою огидою.

— У новій подобі вона вела розпусне й легковажне життя. Доки навколо неї мужніло тіло Чета, вона повірила у власну невразливість. Привілей багатства, слави, влади, нового культу знаменитості, містичного походження як захист. Але вона не була захищеною. Вона захворіла від надмірностей. Її садистська сексуальна помста проти вродливих чоловіків і жінок мала наслідки. Її вдаване захоплення кривавими розвагами... — Макс швидко обернувся до Кайла й вишкірився, мовби тріумфуючи. — Сестра Кетрін мусила шукати наступну трансформацію. Тож її третє пришестя довелося форсувати. Ти знав, що Чет Реґал і його остан­ня дружина всиновили хлопчика й назвали його Аварітія Лукзірія?

— Не приносьте це в моє життя, Максе.

— Думаю, воно вже там, любий хлопчику.

Кайл підвівся. І хитнувся. Простягнув руку, хапаючись за підлокітник крісла.

— Ми ще не завершили, Кайле. Хіба не бачиш? Вона реінкарнувала. На тривалий час. Усере­дині маленького хлопчика, що виріс у чоловіка Чета Реґала. Вона йому навіть не генетична мати, але життя Чета Реґала переповнене її рисами. Її жадобою. Її садизмом. Жорстокістю. І патологічною жагою до влади. І це достатній доказ.

— Отже, він її мавпує. Це неможливо.

— Хотів би я, аби все було так просто, Кайле. Як і з наново пробудженим убивчим спадком всере­дині вмістилища, яке вона вкрала у дворічної дитини, — Макс вказав на екран. — Кожне нещодавнє вбивство та викрадення — це частина гротескної помсти. Продовження того, що почалося в сімдесяті.

— Максе, будь ласка...

— За її дорученням її давні друзі могли обирати вразливіших дезертирів у період, близький до Ночі Сходження. Навіть після втечі з копальні життя та сон цих жертв досі нищила зараза. У цьому можеш бути впевнений. На них був знак. Запах. Їхній нещасливий зв’язок із «сутностями» був непорушним. Саме тому бідолахи не могли функціонувати. Знищували свій розум і здоровий глузд інтоксикантами. Але наркозалежних, зламаних і розбитих легше знайти. Хіба не розумієш? На них справді полювали, — Макс зітхнув. — Нами всіма скористалися. Від Лондона до Франції й до США. Нас забруднило те, що вона викликала до нас. Те, що прикликалося знову тією єдиною, котра знала як. Кетрін.

— Але ви й Ізіда, Ґебріел, Чапля — чому вас не вбили в сімдесяті?

— Серед найслабших зв’язків із європейською версією групи, Зібранням, найменше забруднені були Ізіда, Чапля і я. Усі ми покинули Зібрання після перших появ того, що називали «сутностями».

— Але Ґебріел...

— Ґебріел заледве протягнув рік у Франції. Він пропустив подію, що передувала розколу, хай що там сталося. Гадаю, наш залишковий зв’язок ледь простежувався в сімдесяті, коли навколо було багато інших доступних жертв. Але Кетрін досі сподівалася зрештою звершити свою помсту й вистежити всіх тих, хто її колись покинув. Тих із нас, хто вижив після 1975-го. Щоб скористатися нами як жертвами під час натепер остан­нього виклику Кровних Друзів.

— Марта? Бріджетт Кловер?

— Марта Лейк і Бріджетт Кловер постійно були на втіках після Ночі Сходження. Юні, хитрі, зав­жди розважалися в яскравому світлі, в оточенні людей. Вони уникали полювання. Але не вічно.

Макс доторкнувся до опуклої пов’язки на голові:

— Ми — м’ясо й питво її помсти. Але наші смерті також слугують подвій­ній меті. Як вона збирається знову вселитися в дитину, давні друзі пробують вселитися в нас. Кетрін пообіцяла повернути їх до життя, як і багато років тому. І вона їх покликала. Це вона має з ними зв’язок. Підозрюю, це зовсім не легкий союз. Їй довелося чимало їм пообіцяти. Гадаю, то була щонайбільше сумнівна й диявольська угода, та вона давала їй можливість говорити з ними, торгуватися, як колись Лорхе. І я сумніваюся, що Кетрін хоч колись була вільна від Кровних Друзів у личині Чета Реґала. Сама їхня присутність неабияк доклалася до її монструозності в цьому житті, двічі. І її давні друзі хочуть спробувати повернутися знову, через нас, до світла, яке вони зневажають, але до якого спраглі.

— Я не можу...

— Ті з Храму сімдесятих, хто протримався весь період її безжальної нелюдськості й лишився до самого кінця, обіцялися як вмістилища для її давніх друзів. Вони мали єдине призначення — слугувати зрештою тілом для того, що було колись. Кровних Друзів, як їх називали від облоги Сен-Маєнна. Янголи, яким служив Лорхе, відомі за тією самою назвою, що й поглинута ними секта. Які забрали із собою Лорхе та його послідовників у місце, де ті звиваються від люті, розпачу та болю впродовж чотирьох століть, можливо, досі вірячи у власну велич та обраність у тій жахливій площині, як у це на землі зав­жди вірила Кетрін під їхнім впливом.

Кайл хистко рушив до дверей кабінету.

— Ні. Максе. Прошу. Не треба більше.

Макс пішов за Кайлом; у його голосі вібрувало збудження. Дрібні очі вирячилися із шаленою радістю.

— Кровні Друзі захопили Кетрін від початку. Вона була ідеальною. Вони вчули її. У тому будинку на Кларендон-роуд. Їх прикликали в потрібне місце й за належних умов.

Кайл зупинився. Не знав, що робити чи куди йти. Усівся на холодну підлогу.

— Убивства в копальні. У Ніч Сходження. Навіщо, якщо їм потрібні були тіла?

Макс, хоч зі стогоном і докладаючи зусиль, зіщулено влаш­ту­вався біля Кайла. Його голос зазвучав хрипко й задихано. Слова — рішучіше.

— Дорослі члени Останніх Днів не мали реальної цінності як вміс­тилища для Кровних Друзів. Але Кетрін однаково запропонувала адептів, які покинули її, а також відданих і ув’язнених, як потенційні тіла для Кровних Друзів. Якщо не як вмістилища, то як жертви давнім друзям, щоб утамувати їхню ненависну злобу. Їхню гарячу живу кров обміняли на вміння Кровних Друзів. В обмін на погамування давньої жадоби прикликаних нею для її мети вона хотіла другого життя всере­дині дитини. З тих, хто досі лишався в копальні в Ніч Сходження, у переродженні відмовили всім, крім Кетрін і двом Кровним Друзям, що наразі ув’язнені в «Королівській лікарні Бедлам» усере­дині тих психічно хворих вмістилищ, які колись були дітьми.

— Гадаю, на мить Ночі Сходження Кетрін знала, що Кровні Друзі ніколи не вкоріняться в дорослих. Їхні спроби вселитись у дорослих переважно безплідні. Та коли вони не можуть повернутися, то живляться, щоб якомога довше лишатися з цього боку — як вони живилися під час облоги в Сен-Маєнні відступниками, яких Лорхе вбив, щоб зробити своїх янголів «тілесними», та несвятим причастям, благословенним свинею. І так само Кровні Друзі знову живилися в копальні «Блу-Оук» у Ніч Сходження.

— Використовувати дорослих як вмістилища було безнадійно. Вона це знала ще до тієї ночі у 1975-му, бо вже пробувала. Згадай, що розповідала тобі Марта Лейк: як людей забирали вночі, і вони так і не повернулися, або ж про тих, хто пробував утекти. Гадаю, перші трансформації в копальні були помилковими, і божевільні результати вбивали й закопували в пустелі. Уранія, Ганна, Адоніс, Аріель, Прісцилла. Кетрін експериментувала з ними та Кровними Друзями. Їх покидали нажаханих, божевільних чи тимчасово наповнених свідомістю Кровних Друзів у тій пустелі. Гадаю, це була тільки генеральна репетиція Ночі Сходження. Після поразки у Франції Кетрін мусила довести собі правдивість шепотіння її давніх друзів і можливість перенесення. Заселення в дорослих хоча б на мить мало слугувати достатнім доказом. Вона експериментувала, наче на морських свинках, які Молох і Ваал потім убивали. І закопували. Вона дотримувалася свого боку угоди з тими, з ким її уклала, але, гадаю, потайки розуміла, що постійне перенесення можливе тільки в незріле та сприйнятливіше вмістилище, як-от собака, свиня чи дитина.

— Ні. Мене від цього нудить, Максе.

— Убивства в Ніч Сходження були запланованими. Та ніч була пасткою. Інших членів Останніх Днів могли пообіцяти як мимовільні вмістилища для Кровних Друзів, її господарів, але насправді Кетрін використовувала їх як жертв, щоб подовжити відвідини та вплив Кровних Друзів, які мали їй допомогти зайняти місце всере­дині дитини. Успішне перенесення потребувало багато крові, за яку не доведеться відповідати.

Макс задивився на екран.

— Мерзенно. Чотирьох з її найвідданіших Сімох, які померли поруч із нею в храмі, вона давно пообіцяла своїм невидимим союзникам. Вона обманула їх, змусила повірити, що вони житимуть знову, усере­дині дітей. Діти як вмістилища для чотирьох її обраних, її відданих Сімох. Це була її хитрість — змусити їх погодитися на страту від руки Брата Веліала, щоб вони змогли знову жити всере­дині дітей.

— Щось не сходиться. Навіщо так жахливо обходитися з дітьми, якщо вони мали стати тілами?

— Бо нелюдські умови були сприятливішими для входу такої лихої істоти, як Кровний Друг. Бо насправді вона пообіцяла цих дітей Кровним Друзям, а не своїм відданим Сімом. Лише її майбутнє вмістилище ростили окремо, у маєтку. Тримали чистим. Особисте навчання. Четверо інших дітей жили із псами в хижі. Не знаю, що було гірше.

— Семеро були найвідданішими їй. Вони вбивали для неї.

— Тепер ти справді починаєш розуміти її природу. А Брат Веліал був її спільником. Її зрада тих із Сімох, хто помер біля неї в храмі на колінах, огидніша за зраду тих, хто помер біля паркану, намагаючись утекти. Бо вона пі­дозрювала в найближчих Сімох амбіції, і тому вони загинули, як і їхні попередники у Франції. Вони стали всього лише кривавою жертвою — помазанням та освяченням ритуалу, завдяки якому вона реінкарнувала. Їхня корисність знікчемніла. Їхні вбивчі вчинки під її опікою мали стертися кривавим шаленством, який вона віддано подала своїм давнім друзям. Веліал перерізав горлянки за наказами Кетрін. І левову частку крові поглинули брудні й отруйні роти Кровних Друзів, коли Веліал розкривав живі артерії. Саме тому поліція й не знайшла достатньої кількості крові на місці злочину.

— Але у двох дітях всере­дині собаки. Якого хріна, Максе?

— Можу лише припускати. Та гадаю, що в жахливому безладі приходу Кровних Друзів, у вирі, у психічній бурі, коли звільнялися душі й розрізалися горлянки, зачепило двох собак. Як і двох Кровних Друзів, які увійшли у двох дітей, а ті могли вирости тільки безум­ними, бо на мить свого переродження вони вже були монстрами. Такі обряди — не точна наука. Диявольські питання ніколи нею не були й зав­жди дорого коштують. Серед сили-силенної Кровних Друзів, певно, зчинилася жахлива колотнеча, коли вони намагалися вселитися в доступних дорослих і дітей під час того короткого доступу до ізольованої комуни.

Кайл спробував був піднятися.

— Я вдосталь наслухався.

Макс ухопив його за руку.

— Тих, хто побіг у Ніч Сходження до паркану, також зрадили та принесли в жертву. Вони запізно усвідомили власну долю. Їхні життя мав урвати огидний обмін із Кровними Друзями, які прагнули здійснити перехід: від жахливого віку назад до юності, від вічного прокляття до благословенної смертності. Коли це не спрацювало, кров цих людей пролили для погамування жадоби давніх друзів. Шаленіючи від жаху, адепти помирали під тим парканом, через який не могли перебратися. Кровні Друзі їли біля підніжжя тієї перешкоди з жаскою люттю та спрагою. Пам’ятай, кров також підтримує коротку тілесність Кровних Друзів, як це було під час облоги Сен-Маєнна.

— Хіба не бачиш? Їм коштують неймовірних зусиль з’яви з нашого боку. Якщо вони не ковтнуть живої крові, як ти це бачив, коли уникнув цієї участі у своєму номері в мотелі, вони не можуть залишитися й невдовзі зникають. Але лишають відбитки. І поліція так і не знайшла знаряддя вбивства, яким завдали вирішального удару біля паркану. Бо його не було, — пальці Макса вп’ялися в біцепс Кайла. — А тепер вони при­йшли по нас. Минулої ночі, Кайле, вони при­йшли по мене. Знову. По мене. Я не можу їх стримувати далі. Кайле! Чекай!

Кайл за якусь мить знову скочив на ноги.

— Я не хочу цього чути.

— Цій істоті, що називає себе Четом Реґалом, дають сили давні друзі Кетрін, Кровні Друзі. Ти не можеш це заперечувати. Вони виконують бажання одне одного. Ти знаєш, про кого я. Ти бачив їх. У Голланд-Парку. У твоїх кімнатах у мотелях! Вони залишають сліди. Відбитки ніг у копальні! Стіни! Це вони при­йшли в Ніч Сходження. І вони знову з нами!

Кайл потягнувся за карафою з бренді. Підхопив її та глитнув із горлечка. Охнув.

— Щоб одна людина вселилася в іншу? Це просто неможливо.

— Це забирає багато часу. Потрібна допомога друзів, давніх друзів, які це вміють. Ти бачив жертв. З ушкодженнями мозку. Непоправною неврологічною травмою. І входження менш здорових свідомостей у розум дітей. У вирі. Під час ритуалу. Хіба не розумієш? У тій жахливій грозі, що спустилася. Але то була не гроза. То був прохід. Портал. Усере­дині губились уми. У жахливому збентеженні та різанині, із собаками й дітьми... Подумай про Лорхе, Кайле. Подумай! Його другий зір. Єпископ, якого він вселив у свиню. Ми думаємо, що Лорхе також збирався обмінятися тілом і розумом з одним із дітей у Сен-Маєнні у 1566-му. Одним із дітей, яких він тримав в ізоляції, щоб жити знову. Інші діти мали слугувати тілами для тих духів, яким він служив. Янголів Лорхе, імен яких ми не знаємо. Але його з тими янголами перервали. Облога. А перша спроба ритуалу Кетрін на французькій фермі обернулася катастрофою, від якої вона втекла. Це ризикована й коштовна процедура, на яку потрібні роки — підготувати вмістилища, щоб неприродне стало природним. Які ще докази тобі потрібні?

— Ні, ні, ні. Просто ні, Максе. Ні. Гаразд?

Макс поліз рачки за Кайлом, коли той рушив до дверей.

— Потрібен час, щоб ізолювати кандидата для перенесення. Подумай. Де це краще робити, аніж на безлюдній фермі чи в пустелі? Міста-привиди? Пустища. Щось годяще. І не існує у світі правоохоронця чи представника влади, який тобі повірить. Якщо в тебе немає доказів. Доказів, Кайле. Наш фільм — це доказ.

— Я не можу, Максе. Я просто не можу вам повірити. Я не знаю, у що я вірю... я бачив різне... уві сні... Але перенесення свідомості? Неможливо.

— Діти були несформованими, відкритими й довірливими. Розлученими з батьківським захистом. Вони були юними. Юні — ідеальні. У Лорхе це спрацювало із собаками та свинями. І з дітьми це легше, ніж із дорослими. Хіба не розумієш? Кетрін удосконалювала розпочатий Лорхе процес. Її надихали ті самі, що уклали угоду з Лорхе.

Кайл не міг говорити, але намагався відштовхнутися від Макса. Йому хотілося просто покинути цю напівзруйновану квартиру, освітлену фальшивим світлом, яке скоро вимкнеться. Макс рушив за ним у коридор.

— Саме тому Лорхе перерізав горлянки за чотириста років до того. Певної миті це вкрай важливо. У конкретний момент ритуалу, у «дружбі», яку треба підтримувати гарячою живою кров’ю. Жертвою. Кров утримує їхню присутність на короткий час. А присутність Кровних Друзів призупиняє дію законів, які керують цим світом і забороняють одній істоті переходити в іншу. Щоб Кетрін потрапила в дитину, замкнуту в тій хижі, пролили вдосталь крові. Серед ворохобні та кривавої метушні, коли присутність Кровних Друзів заповнювала смердюче повітря, вона досягла успіху. Як і двоє з Кровних Друзів. Вони при­йшли. Ти також відчував їхній намір, їхні пошуки, коли спав, як і всі ми. Я думаю, що наші нічні видіння — це попередження, а також вияв їхньої сили. Вони готуються.

Кайл дістався коридору. Палиця Макса стукала за ним, мов маленький молоточок ювеліра.

— Кетрін мала фору. Вона почала готувати сина Пріссі в себе в маєтку. Кетрін перебралася в дитину, з допомогою, з жертвою, з кров’ю.

— Хлопчик. Син Пріссі. Що сталося з його... духом, свідомістю?

— Він помер у тілі Кетрін. Як вона і планувала. Веліал відрубав їй голову з душею дитини в її роздутому тілі. Голову зняли, щоб не дати наляканій дитині просочитися назад під час ритуалу. А кров’ю з її тіла побенкетували.

— Ви не... ви не можете очікувати, що я в це повірю.

— Кетрін і хлопчик, певно, уже обмінювалися на короткий час. У Каліфорнії. У її маєтку. Подумай про розповіді Марти. І лейтенанта Конвея. Що Кетрін ставала схожою на дитину. Це були не наркотики! Свідки вже бачили свідомість хлопчика Пріссі всере­дині Кетрін упродовж коротких відтинків часу. Навіщо цій жінці, цій гуру голлівудських зірок, з мільйонами в банку, успішній маніпуляторці сотнями людей — навіщо їй помирати, утоптаній у бруд у покинутій копальні? З відрубаною головою. Подумай. Навіщо вона наказала Веліалу її вбити? Це навмисно, бо вона вже покинула те тіло. Чистий хлопчик, якого знайшла поліція, був Кетрін. Успішно переміщена всере­дину тієї дитини й ладна еволюціонувати. Гадаю, чистий хлопчик навіть керував усім у копальні, щойно Кетрін опинилася на місці.

— О господи, ні. Ні.

— Вона ідеально контролювала те, що ми заледве можемо збагнути. Отримане знання, уміння від тих інших. Ще в 1969-му вона знала, до чого це все веде. Її нарцисизмом керувала огида до себе. Вона хотіла, щоб її обожнювали, а також ненавиділа своє тіло, старіння, обмеження смертності. Вона б обміняла будь-що на шанс від цього звільнитися.

Кайл обернувся просто перед дверима:

— Тоді навіщо фільм? Нащо було залучати нас із Деном, якщо ви все це знали?

Макс сперся на ціпок із поновленим фізичним дискомфортом, який Кайлу палко хотілося посилити.

— Мій час наближався, і я вирішив збирати докази. Дізнатися, як вона вбивала з того світу. Як вона взагалі могла щось робити в цьому житті після смерті. А коли дізнався про долю дітей... що ж, це стало дечим іншим. Чимось, що ладен був прийняти. Потім моїм наміром було вивести Кетрін на чисту воду. Фільм був моєю ідеєю контратаки. Щоб укласти якусь угоду. Урятувати остан­ніх із нас. Урятувати себе, — Максове обличчя обм’якло й пополотніло — на ньому застиг найглибший страх, який Кайл будь-коли бачив. Чоловік зірвався на шепіт. — Я не хотів потрапити в те інше місце. Ти бачив його в Антверпені. Вони його показували мені вві сні. Вони забрали туди бідолашних навіжених із Сен-Маєнна й переформували їхні змучені душі. Навіть намагалися витіснити мене з власного тіла, коли спав. Я не хотів їх усере­дині себе. Вони виявляли бажання помінятися з нами місцями. А якби не змогли, то зарізали б нас, як худобу, щоб залишитися тут, хай і на короткий період. Повне володіння спрацьовує тільки з дитиною, але видається, що нас, дорослих, досі можна забрати в те інше місце. Доєднати до пастви.

Кайл притулився до одвірка. Ці зазіхання йому також шкодили. Щось із брудними пальцями тижнями намагалося навпомацки пробратися в його життя. Це справді мало сенс. Жахний сенс. Він бачив Королівство дурнів уві сні й бачив убитих Святих бруду. Прокидався в жахливому чорному антипросторі. На короткий час заселяючись у їхні примарні подоби. До нього доторкнулися, і тепер вони збиралися або вбити його на місці, або забрати із собою. До того іншого місця, у якесь вічне вигнання. Мертві птахи, скавуління собак, худорляві змучені постаті.

Голос Макса долинав до нього ніби зі сну.

— Вона викликала їх назад, і вони вловлюють наші запахи. Вони хочуть жити, населяти живих, як це робить вона, а її майбутнє й довговічність залежать від їхньої присутності. І коли вони неминуче зазнають невдачі, опинившись так близько, їх охоплюють злоба, ненависть і лють, і вони втамовують стару спрагу. Або хапають нас, забирають геть, мов скарб.

— Ви гадали, що зможете її відлякати? Розголошенням? Не спрацювало, бляха, правда ж?

— Ні, — Макс схопив Кайла за плече. — Не спрацювало. Я надіслав їй деякі відео. Це тільки посилило її спрагу помсти. Вона стала ретельніше все приховувати, як я дізнався. Її жадання вигострилися. Гадаю, я тільки все пришвидшив.

— І ви досі переписуєте історію, так? Бо Ґебріел мав рацію. Ним та Ізідою скористалися як приманкою, щоб я зняв те, що на них полювало. Вам було надто небезпечно знімати фільм самотужки, але ви однаково хотіли доказів. Тож ви спрямували туди мене з Деном, і того бідолашного хробака Ґонала, щоб зняти це, доки ви ховалися у своєму світі світла. І нас також заразили. Ви покидьок, Максе. Жахливий дрібний покидьок. І якщо ви маєте рацію щодо всього цього, Максе, тоді нам гайки. Ми стечемо кров’ю, як Ґебріел минулої ночі. Або нас схоплять і вкинуть у Королівство дурнів. Або ж скінчимо з клятим псом усере­дині. Я уважно слухаю, Максе, що ви пропонуєте робити.

Макс глянув повз Кайла на сходовий майданчик і стишив голос. Він навіть не спробував заперечити звинувачення Кайла — ні щодо того, що використав інших як приманку, ні щодо того, що думав тільки про власне виживання.

— Можливо, нам не повністю «гайки». Публічне розголошення було лише першою з двох оборон, які, я вважав, маю проти неї та її давніх друзів. Та якщо вона не відкликала своїх мисливських псів, то другий вихід...

— Який? Який другий вихід?

— Убивство.

Очі Кайла ошаленіли; він відчував, як вони видовжувались у черепі. Після тривалої напруженої тиші він пробурмотів:

— Убити Чета Реґала?

Макс значуще кивнув.

— Я дуже здивований вами, Максе. Що ви його досі не вколошкали. Чи це б якось потурбувало ваше вибіркове сумління?

— Ш-ш-ш. Твій голос. Говори тихіше.

— Ні!

— Слухай, це не так легко. Я... ну, я дізнавався, — Макс про­­­­каш­лявся.

— Ви вже пробували, так?

— Чи можна мене винуватити?

— Господи, — Кайл затулив обличчя долонями. — Як? Як я в це вплутався?

— Чет мав особисту охорону. Озброєну. Цілодобові медсестри. Віддані помічники. А ще — Сестри Геєнна та Беллона. Вони старі, але їх не можна недооцінювати.

— Тоді як до нього підступитися?

— Чет розорений. Банкрут після розлучення й численних юридичних урегулювань через судові позови. Його кухар, тренер і особистий лікар пішли першими, коли їм перестали платити, раніше цього року. Цього місяця, як мені надійно повідомляє моє джерело, остан­ні охоронці також не з’являлися на роботу. Його тілоохоронець звільнився тиждень тому. Тож якраз час ударити. Чету недовго лишилося. Десь рік. Його вже двічі ушпиталювали цього року з пневмонією. Легка інфекція здатна його вбити. Навіть якщо в нього ще залишилися сили, він мусить реінкарнувати зараз. Я впевнений, що він остан­ні два роки зрощував нове перенесення з усиновленою дитиною. Практикуючись, доки до нього підкрадалися хвороби. Саме це змусило його ще раз викликати Кровних Друзів. Його недуга прискорила його плани, коли він усвідомив, що хворий; він позбувся дружини, якою скористався тільки для усиновлення. Ти, певно, читав про битву за опіку. Він виграв, заплативши їй і змусивши забрати позов, погрожуючи оприлюднити її зафільмовані наркотичні звички. Він сам її й привчив до наркотиків. Він піде на все, щоб досягти власних цілей. І не дарма хоче бути з тією дитиною сам.

— То ми увірвемося туди й уб’ємо смертельно хворого чоловіка?

— Хотів би я, аби все було так просто. Сестра Геєнна й Сестра Беллона — набагато гірші супротивники, ніж його колишній штат приватних охоронців. А ще й тигр.

— Що?

— У нього є бенгальський тигр. Надбання прибутковіших часів. А ще, як мені казали, змії. Смертоносні улюбленці. Змії, — Макс усміхнувся. — Як доречно. Тож цей наш задум не без суттєвих ризиків.

— Знову це слово, Максе. Наш. Я був майже з вами, доки ви не згадали тигра. Я забираюся. О, до речі, де Айріс?

Макс мав приголомшений і нажаханий вигляд від того, що Кайл просто замислився над тим, щоб його не послухатися.

— Айріс?

— Жінка, що приносить пиріг і тост. Вона була тут уранці.

— Ти мене що, не зрозумів?

— Я знайду свого друга. З поліцією.

— Кетрін намагається знову інкарнувати, Кайле! Доки ще може! Поки її тіло ще придатне. У неї дитина. Ми знаємо, що там із нею дитина. Ми маємо врятувати дитину.

— Соціальні служби, — Кайл намацав засув. — Краще зателефонуйте їм.

— Якщо ти мені не допоможеш, дитина помре. Я помру. Ти помреш. Кайле, ти не побачиш клятого ранку! — Макс вгатив ціпком по мармуровій підлозі. — Документальні докази. Ми їх маємо. Час відзняти фінальну сцену. Хіба не розумієш, Кайле? Твій фільм майже завершений.

Кайл схопився за вхідні двері й узявся зачиняти їх перед Максом.

— Ні, ні, ні.

— У неї дитина, Кайле! Дитина!

Кайл зачинив за собою двері.

Останній вигук Макса донісся з того їх боку:

— Не вимикай світло, Кайле! Заради Бога!

ДВАДЦЯТЬ ВІСІМ

Вест-Гемпстед, Лондон. 25 червня 2011 року.

3:30 ночі

— Друже! Гей, друже! Де саме тут?

Кайл рвучко прокинувся від сну, сповненого гавкучих дітей. «Не мене», — благав уві сні дітей з обличчями в сажі й бився за те, що в них забрали. Жорстко всівся, прокинувшись, доки у свідомості тьмяніли сліди інших картин: чорних будівель під жовтим небом, виску з бійні. Панічно роззирнувся. Таксі. Він був на зад­ньому сидінні чергового таксі. Зібрався й витер слину на підборідді:

— Тут буде доб­ре.

Він важко вибрався з таксі. Нутрощі горіли від голоду. Від зміни часових поясів його трусило, він виснажився і мав симптоми застуди. Світ наяву був сюрреалістичним.

У кінці короткої доріжки, що вела до вхідних дверей його будинку, він підняв погляд та оглянув темне вікно вітальні. Перед від’їздом не запнув завіси. Коли це було? Рано-вранці того дня, коли вони полетіли до Америки. Так давно. Інше життя: теж ненадійне, але краще за цей повзучий жах. Стояти прямо було складно. Тут, унизу, серед нічної тиші, вага втрати — того, що вже було втрачене, того, що він от-от міг втратити, і того, що він знав — серпом вигнула йому хребет перед домом, у який він не хотів заходити. Обличчя пощипувала мжичка.

Кайл мусив зайти, мав роботу. Створити новий начерк монтажу. І вставку до фільму: остан­ній фрагмент перед камерою для чорнового монтажу документалки, побачити яку в ефірі він за життя не сподівався. Але її транслюватимуть, і то у величному громадському театрі його епохи: на цьому нерегульованому ринку крикливих нарцисів, Дикому Заході дезінформації та шахрайства, у цьому нескінченному морі піратства, величезному електораті, де мільярди виборців згідливо голосували клацанням мишки. В інтернеті. Той валив уряди й переписував історію, тож його фільм мусить почуватися там як удома.

Якщо це буде остан­нє, що створить насамкінець, він викладе версію фільму онлайн. Із залишками енергії зніме постскриптум, швидко розширить чорновий монтаж фільму вставками з відеощоденника й попросить Фінґер Мауса зліпити їх докупи, завантажити й викласти фільм онлайн із трейлером у потрібний час, за його відсутності. Для посмертної прем’єри на будь-якому сайті, який це візьме.

Кайл так і не повернувся в Кемден шукати Дена й не пішов у поліцію просити про допомогу: збагнув нульову результативність обох задумів тієї самої миті, коли зупинився на вулиці біля багатоквартирного будинку Макса.

Макс ледь не втратив вухо. Кайл зігнувся та схопився за коліна. Як Макс відбився чи врятувався? Кайла не мав часу чи усвідомлення запитати. Той був старим чоловіком. Він даремно замислився, як воно з широкими білими очима сповзає стінами головної спальні. Уявив, як Макс використовує Айріс як приманку, щоб урятуватися самому. Не здивувався б. Неможливість того, про що розповів Макс і на що постійно натякала історія Останніх Днів у фільмі, який Кайл занадто розпачливо не бажав кидати і який вбив його друга, він тепер ладен був прийняти, так само як і власне жалюгідне й недовге існування.

Він знову зиркнув угору на свої вікна та глитнув. У стінах його квартири дроти мідні й тонкі, як нитка, ще й усере­дині пластику. Без захисту, як в «Інтерсіті». Чим йому відбиватися? Кайл пробігся списком свого вбогого майна. Молоток! У його ящику з інструментами був молоток. Він носитиме його на поясі, як меч. Від цього він майже започувався краще, однак раптом перестрибнув подумки у свій номер у Сіетлі та згадав істоту, що рвала ліжко, впиваючись кістлявими пальцями ніг... сепсис, частково з’їдений щурами, стік кров’ю.

— Чорт, ні. Будь ласка, — Кайла так занудило, що він усівся на цегляний паркан перед передньою терасою із поламаними бетонними плитами, укритими сміттєвими пакетами. Його свідомість, його душу можуть викрасти чи знищити, чи обміняти будь-якої миті сьогодні вночі. Отак-от, друже.

Може, варто було подзвонити додому? Батькам. Братові. Він глянув на годинник. Не о такій годині. Вони страшенно стривожаться. Від цього Кайл майже засміявся вголос. Не думай про це. Його сім’я подивиться його остан­ній фільм онлайн, разом з усіма іншими. Включно з поліцією та батьками Дена. Чи прийме поліція фільм як доказ? Він сподівався, що ні. Люди мали побачити їхню загибель, їхній шедевр партизанського кінематографа, і зробити власні висновки щодо тих подій в Аризоні в 1975-му. Його мрія мусила здійснитися. Очі Кайла пекли від нерадісних сліз.

— Годі тупити, друже, — він усміхнувся та шморгнув. Скільки разів він за роки казав це Денові? Кайл витер очі рукавом, а тоді зайшов до будівлі.

У квартирі сяяло світло: усі лампочки й симулятори денного світла були ввімкнені. Вхідні двері — широко розчахнуті. Кайл лишив їх так на випадок, якщо якоїсь миті доведеться кинутися сходами вниз і загупати у двері Джейн на першому поверсі або просто з криками вибігти на вулицю.

Сидячи зі схрещеними ногами перед екраном лептопа, він якомога швидше пробігся чорновим монтажем: від Кларендон-роуд і дорогої старої Сьюзен до того бідолахи Ґабріеля на фермі в Нормандії, патрульного Конвея, Аґілара, детектива Свіні й остан­ні трагічні години жалюгідного існування Марти Лейк на вбогій кухні. Лондон, Нормандія, Аризона, Сіетл: погляди мигцем у фрагменти історії, що розтягнулася на чотириста років.

Там були години й години, але він доб­ре в них орієнтувався. Усе відео відзняли за остан­ні два тижні, і це не той матеріал, який би Кайл дуже скоро забув. Він щовечора швидко продивлявся поточний матеріал й одночасно уявляв собі одну змонтовану сцену за іншою, дорогою збираючи чорновий монтаж у Final Cut Pro. Уся композиція складалася з блоків із небагатьма розбивками, але Фінґер Маус міг зробити її цікавішою для онлайну, додаючи в першій збірці вставки із робочого матеріалу до грубого монтажу Кайла. Перехід від однієї сцени й локації до іншої роз­ме­жовуватимуть титри.

Він швидко вирішив, куди вставити відзняті з Деном невеличкі фрагменти, де він на камеру розповідав про Макса в номерах мотелю. І, переглядаючи необроблене відео, помічав, як його обличчя дедалі дужче марніло, очі божеволіли, а він сам змучувався. Він був розвалиною: геть не схоже було, ніби він це фальшував. Добрий матеріал. Усмішка видалася Кайлу такою недоречною, що він її притлумив. Навіть зараз, хлопче, ти нічому не вчишся.

Звук не зав­жди був чудовим, а частина запису у Франції — надто темною. Але суть зав­жди в змісті, а не в якості. Маус уже закинув поточні відео в систему Avid, де поліпшить і збалансує аудіо. Кінцевий продукт ніколи не отримає нагород, але деякі частини так приковували увагу, що Кайл заледве витримував їхній вигляд знову: вони навіть можуть змусити авдиторію з браком уваги просидіти у своїх спальнях непорушно довше за чотири секунди.

І поки що все йшло доб­ре. Голова Кайла кілька разів падала, а коли відчував потребу помочитися — ішов у ванну, мов п’яниця з повними штанами власних нечистот. Але він прикрасив чорновий монтаж так швидко, мовби від цього залежав його спадок. А Фінґер Маус уже доведе це до ладу без Кайла, що сидітиме поруч день за днем у своїй підвальній квартирі, хоча він усе віддав би, щоб там опинитися.

Кайл завершив і почав завантажувати монтаж на FTP-сайт Фінґер Мауса зі свого стаціонарного комп’ютера. Потім, сидячи на дивані з молотком і пляшкою Jack Daniels збоку, передрукував нотатки й часові позначки з рукописного журналу в документ на лептопі. Надіслав Фінґер Маусу електронною поштою без жодних перевірок і молився, аби його вологі очі не переставили місцями надто багато цифр. А ще дав Фінґер Маусу вказівку завантажити його збірку щонайменше за три дні на всі відомі йому безплатні сайти з фільмами.

Можливо, така дистриб’юція більше пасувала проєкту і Кайловій ролі вічного невдахи кіноіндустрії. Як вам така «Відьма з Блер», брати та сестри? Це не шахрайство. Зробіть його вірусним, як чума. Кайл хотів, аби фільм побачили три чверті людей на планеті. На цій миті він урвав свою мегаломанію та з’їв чотири ложки брунатного цукру, щоб не заснути. О пів на п’яту ранку встановив камеру Canon XHA, якою зняв свій перший комерційний фільм, на маленьку триногу та всівся перед нею, щоб записати остан­ній заповіт без сценарію. Він завершуватиме фільм. Чи, може, представлятиме його? Кайл стрімко згасав і не міг вирішити. Але він присвятить їхній остан­ній фільм Дену. Якого покинули. Щойно завершить фінальне інтерв’ю, завантажить фрагмент на FTP-сервер. Чорновий монтаж скоро опиниться в онлайн-архіві Фінґер Мауса. Доб­ре, доб­ре. Кайл глянув у вікно. Сонце зійде за годину: він майже дожив. Може, вони й не прийдуть. Кайл сподівався, що вони були зайняті Максом. Вони ж не приходять щоночі, чи приходять? А як щодо Фінґер Мауса — чи вистачить самого лише відео, щоб привабити їх і до нього?

А тоді він почув.

Щура в дальніх стінах.

А потім далеке шкрябання. За ним — стук-стук-стук.

Неритмічно. Мовчазна пауза, що видалася Кайлові ще жахливішою за звуки. Тоді знову шкрябання. Так, шкрябання та приглушені удари. У спільній зоні, але під його підлогою. Звуки долинали не зсере­дини квартири, у цьому він був упевнений, а з нижнього поверху: вестибюля будівлі. Кайл стривожився, що Джейн прокинеться й відчинить двері. Господи, ні, тільки не це. Кайлів кіт міг навіть спати в неї в ліжку. Але воно скоро опиниться на стелі. Воно знало.

Можливо, це лише кіт, який намагався потрапити до Джейн у квартиру й удався до нетерплячого ритуалу шкрябання, щоб її розбудити. Світло в коридорі перед вітальнею Кайла потьмяніло, але так непомітно, що він замислився, чи не вигадав це.

Коли шия відмерла, Кайл стривожено нахилився вперед на дивані й задивився в коридор на вхідні двері.

Нічого. Але світло на спільних сходах було вимкнене. А він точно його лишав увімкненим. І тепер шкодував, що не зачинив і не замкнув двері квартири: якби щось здійняло шум у кухні чи ванній, доки працював, він збирався якраз кинутися коридором, мовби його переслідував диявол.

— Прокляття, — Кайл почувся слабким, мов кошеня. Намацав гумове руків’я молотка. Замислився, чи взагалі здатен битися: коли він робив це востан­нє? З братом, коли їм було близько чотирнадцяти. Які ці штуки швидкі, ці Кровні Друзі?

Удар. Унизу. Наче важке знаряддя по дереву. Порожнистому дереву.

Кайл запанікував. Підвівся, щоб ліву ногу не звела нервова судома. Ретельно перебрав у думках, що там таке могло бути, біля підніжжя вузьких сходів, у захаращеному спільному вестибюлі: двері до квартири Джейн, її велосипед, в’язка газет на переробку, електрощиток у дерев’яній шафці на стіні біля вхідних дверей.

Кайл пошкандибав до вікна й відчинив раму. Підняв вікно на непіддатливих напрямних. Увірвався холод, трохи його розрухавши. Глянув на невеликий виступ — такі були в усіх будинках із його боку вулиці: на них ставили горщики з квітами. Кайлів виступ вкривали недопалки косяків і сигаретні фільтри. За ним роззявилася темрява. Фасад будівлі опускався поміж вуличними ліхтарями й двома розрослими живоплотами вовчої ягоди, які Кайл ніколи не мав мотивації підрізати.

Чи міг він стрибнути? Уявив, як його щиколотки ламаються, мов палички селери. Гомілкова кістка чіпляється за кут цегляної стіни навколо двору. Куприк — за скобу водостічної труби. Нізащо.

А тоді знову. Удар. І щось невизначене, що він не міг описати. Свист або, може, виск, перемежований із дедалі швидшим гупанням по дереву. Голос? Можливо. Щось на кшталт крику немовляти, але зі старшого рота. Кайл знову визирнув із вікна в розріджене темне повітря.

Ану ж воно вимкне світло? Перемикачі для всієї будівлі були в щитку якраз у вестибюлі будівлі. Як вони здогадалися туди залізти? Як навчилися розуміти електрику? Як шкідник, рішуче налаштований отримати доступ до джерела їжі — ось як. Кайлові запаморочилося, він напружив м’язи в руках. Глянув на молоток у стиснутому кулаці.

— Давай. Давай. Давай, — монотонно заговорив сам до себе. Він мусив піти подивитися. Джейн може прокинутися. Тільки не Джейн. Удосталь і того, що він вплутав у цей неможливий безлад Дена. Дена.

Стиснувши щелепу, Кайл узяв зі столу ліхтарик. Пройшов через вітальню й покрався коридором до дверей квартири. Визирнув через майданчик другого поверху на вершину сходів.

Порожньо.

Не насмілюючись дихати, вий­шов на майданчик. Він зможе освітити ліхтариком один проліт укритих килимом сходів та частину вестибюля на першому поверсі. Якщо зігнеться, можливо, побачить підлогу під щитком біля вхідних дверей. Усі м’язи Кайла стали твердими й крихкими, як порцеляна. Якби помітив щось тривожне, то міг би просто розсипатися уламками й пилом. Стоячи на вершині сходів і визираючи вниз, він ледь не плакав.

Світло з його коридору відкидало тьмяне периферійне сяйво на горішню частину сходів, освітлюючи ворс і масні плями на старому килимі. Кайл зіщулився, спрямував ліхтарик униз і вслухався. Але не міг змусити себе його ввімкнути. Поки ні.

Унизу в темряві він почув тріск суглоба. Коліна, щиколотки, можливо, плесна. Він був не сам. Пальці на держаку ліхтарика затремтіли, і він досі не міг вмовити себе його ввімкнути. Сумнівався, що зможе витримати можливу картину. Там, унизу.

Нігті дряпали пластик. Щиток. Можливо.

Воно сопіло й скавучало. Гупало ногами. Тихий тваринний крик. За ним — булькотіння слизу. А тоді у квартирі Кайла вимкнулося світло. Його вкрив саван цілковитої темряви.

Кайл схлипнув. Увімкнув ліхтарик.

Світ ніби позбувся теплих тонів: ані червоного чи жовтого, що проступив на абияк наклеєних на стіни шпалерах, ані залишків пляшково-зеленого у пошарпаному старому килимі. У білому промені ліхтарика, що прорізав завислі в повітрі гранули пилу, стіни й повітря потьмяніли до сірого з брудним жовтим відтінком місця, з якого все народилося. Спершу Кайл побачив ступні. І скрикнув. Наступним долинув сморід: спаленого дому, мокрого від води з пожежного шланга, мертвих голубів, що настоювалися під сонцем, отруєних щурів, що розм’якали під підлогою, роззявленої пащі стічної труби.

Воно почуло його й кинулося до підніжжя сходів на ногах, які мали б залишатися в саркофазі. Кайл застиг.

Тоді якомога швидше підвівся, але однаково зачепився поглядом за видиво кістлявих пальців, що хапалися за сухе обличчя-гримасу, затуляючи його хоч і від сильно розрідженого, але не менш ненависного світла. Але ліхтарик його не стримав. Воно підіймалося, хапаючись за лице. І, перш ніж відвернувся, Кайл за частку секунди побачив більше, аніж хотів. Набагато більше.

Водорості волосся, розкидані на вологому черепі. Брунатнуваті коліна клацали одне об одне, темні шкірясті нижні кінцівки розставлені в боки. З таза звисало шмаття білизни в брунатних плямах.

Кайл, хитаючись, рушив до дверей квартири. Чув, як худорлява постать дерлася сходами. Уривчасто й незграбно, просувалася вздовж стіни, обмацуючи диво твердості, що явилось перед її молочними очима та тьмяним зором. Пхикання переросло в схлипування зі збудженим щебетанням. Воно гортанно деренчало й стогнало, підіймаючись остан­німи кількома сходинками навкарачки.

Щоб дістатися другого поверху, треба було здолати не більш як дюжину вузьких сходинок, і воно вже видерлося на майданчик, коли Кайл утік крізь двері квартири.

Лишитися й битися? Надто темно. Ніде розмахнутися клятим молотком!

Він розвернувся в одвірку й заходився намацувати вхідні двері, геть незграбно й нескоординовано — заважала вага ліхтарика й молотка в обох руках. Затріснув їх ліктем. Щось закричало. Біля дверей. Вуха Кайла заклало, мовби він занурив голову під воду у ванній. Щось шкрябнуло перед його ногою. Двері не хотіли щільно зачинятися в рамі. Кайл зиркнув униз. Вигнув зап’ястя, і промінь ліхтарика рушив за рухом. Його ледь не знудило на взуття.

Як щось таке худе могло мати стільки сили?

Воно налягло вагою на двері та щосили штовхало їх ззовні. Намагалося втиснути застряглу руку якомога далі. Кайл чув, як гострі ступні рвали килим заради зчеплення. Жахлива рука за дверима шарпалася, мов якийсь японський краб-павук у темній океанічній ніші. Довгі пальці, почорнілі від старої шкіри, обвили край дверей, надто близько злетівши до Кайлового паху.

Йому таки вдалося накинути ланцюжок, а тоді він розвернувся й утік глибше в пастку квартири. Думки наринали й відринали, мов конфеті в повітряному тунелі. Замкнутись у ванній і кричати? Зустрітися з ним у вітальні та спробувати вдарити молотком у це лице з мертвою шкірою? Вікно?