Останні дні

Він рвонув темною вітальнею. Промінь ліхтарика освітлював йому шлях. Дихання довкруж голови було астматично гучним. Кайл запхнув молоток за пояс, а ліхтарик у зад­ню кишеню. Вибрався на підвіконня. Уже наполовину проліз, притиснув обличчя та груди до вікна зовні, коли почув, як вхідні двері влетіли всере­дину.

Обережно посуваючись на виступ, намагався намацати долонями на віконній рамі точку опори. Розсіяне фонове вуличне світло висвітило силует істоти, що мчала в темну кімнату потойбіч вікна, припавши низько до землі, мов пес. І щойно воно опинилося всере­дині, одразу впало в шаленство, яке Кайл радше чув, ніж бачив. Довгі руки нишпорили й намагалися вхопити чоловіка. З поверхонь усе зміталося. Його лептоп і пляшка віскі заторохтіли на підлозі. З десяток книжок ударились об стінку.

Кайл глянув униз між каблуками своїх інженерних черевиків. І зрозумів, що не може цього зробити. Не може стрибнути.

Його колекція DVD за спиною перетворилася на лавину. Він зіщулився й перекинув ноги через виступ. Хапався обома руками за холодний кам’яний край, мовби збирався зіслизнути в басейн ногами вперед.

Воно почуло його, і тьмяний силует-опудало перестав шаленіти. Тоді воно рушило до вікна, припавши до підлоги. Винюхувало. Через суцільну темінь Кайл не міг його розгледіти як годиться, і він подякував за це Богу. А тоді дав тілу впасти з виступу.

Як вони матеріалізувалися чи які обмеження накладалися на відвідини, Кайл гадки не мав. Макс згадував про потребу живитися, щоб залишатися, але докладно на цьому не зупинявся. Кайл сподівався, що воно не затрималося в його квартирі надовго. Можливо, не здатне було, й повернулося в те інше місце, у якому такі, як воно, чотири століття правили королівством пилу й мертвих птахів.

Він приземлився на смітники й порізав литки об один із мішків зі сміттям із саду, який лежав так довго, що гілочки закам’яніли на шипи. А тоді пошкандибав, схлипуючи, на вулицю, і якомога швидше помчав у напрямку Фінчлі-роуд. За його спиною шум нищення його дому приглушився, а тоді припинився.

Тремтячи біля холодних скляних дверей супермаркету «Вейтроуз» на головній магістралі, Кайл заснув: скрутився в позицію ембріона навколо молотка на шматку картону. Він не міг бігти далі чи навіть стояти. Утеча з квартири повністю розрядила його батарейки.

На диво, ніхто не потурбував його, доки він лежав на вулиці. Супермаркет проглядався з вулиці, тож за ті дві години, впродовж яких він судомно тремтів на картонці, поруч будь-якої миті могла проїхати патрульна машина поліції. Можливо, він перетворився на звичне видовище нового економічного спаду.

Прокинувся одразу по сьомій. Ніхто на вулиці на нього навіть не глянув. Він підвівся, пропускаючи в супермаркет ранню зміну, а тоді просто декілька хвилин чудувався, що досі живий.

Його гаманець лишився у квартирі, але ключі до дверей були прикріплені до ланцюжка на поясі. Доки він обтрушував бруд із рукавів шкіряної куртки, чоловік у формі «Вейтроуз» виніс із магазину сміттєвий пакет, наповнений вчорашніми тістечками й рогаликами. Кайл подався за ними до місця збору сміття й забрався в здобич. Назад до квартири він простував у благословенному сірому світанковому світлі, з’ївши чотири рогалики без начинки та яблучний конвертик — найсмачнішу їжу в його житті.

Вікно було широко відчинене, як він його й залишив. Кайл довго дивився, але звідти нічого не визирнуло. Дорогою назад до будівлі він оглянув щиток. Шарудливі руки істоти спромоглися потягнути всі вимикачі вниз і розбити пластикове кріплення: дверцята шафки лежали на підлозі. У коридорі смерділо каналізацією та кутами під підлогою, куди дрібні тварини заповзають помирати. Кайл побачив пляму на стелі, затиснув ніс двома пальцями й заледве утримав рогалики всере­дині.

Двері Джейн досі були зачинені. Стоячи зовні, він вагався й роздумував, чи варто її розбудити, перевірити, як там кіт. Його увагу привернув білий фургон, що припаркувався біля дому. Кайл обернувся й побачив, як із кабіни вистрибнув водій-кур’єр.

— Кайл Фрімен? — гукнув біля відчинених дверей водій. Кайл кивнув. — Для вас посилка.

Кайл розписався за неї й піднявся нагору з важкою видовженою коробкою під пахвою. І, сидячи посеред руїн свого життя, розпечатав приклеєний збоку до коробки конверт. Від Макса.

Любий Кайле!

Я щиро сподіваюся, що ти досі живий та отримаєш це. Через мою віру у твою здатність до виживання я взяв на себе сміливість записати тебе онлайн: перший клас до Сан-Дієґо до Лос-Анджелеського аеропорту опівдні з Гітроу. Хтось зустріне тебе в аеропорту з цього боку. Будь ласка, прийми цю камеру як подальший знак моєї вдячності. Вона якраз згодиться, щоб відзняти остан­ній розділ нашого фільму.

З найщирішими побажаннями,

Максимілліан Соломон

«Ревелейшн Продакшнз»

ХРАМ ОСТАННІХ ДНІВ

«Серед нас! Серед нас!»

Сестра Кетрін, Аризона, 1973 рік

Ірвін Левайн, «Останні Дні»

ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТЬ

Мотель «Оазис», Сан-Дієґо

25 червня 2011 року. 7 година вечора

— Хочу розповісти вам історію.

Лежачи на ліжку, Кайл застогнав і потер очі нижнім краєм долонь.

Із замовленою їжею йому при­йшли пляшка Johnny Walker Red і Coca Cola, така холодна, що обпалювала язик. Кайл планував з’їсти бургер, випити якомога більше віскі й заснути, доки Макс із Джедом стоятимуть на варті. Сьогодні він мусив бути «талантом» і почувався таким використаним, висотаним і роздратованим, якими зазвичай таланти почуваються на знімальному майданчику. Маска для сну від «Амерікан Ейрлайнз» теж не буде зайвою: привезені Максом із собою з Англії три портативні лампи перетворили номер мотелю на пустелю опівдні.

Вигляд трьох ліжок у кімнаті роздратував Кайла, щойно він прибув. Чергова ознака впевненості Макса, що Кайл зрештою погодиться на всі забаганки дрібного чоловічка. Проте він тут: виснажений, знервований, наляканий, без жодного розуміння, але якимось чином досі в ділі. Нічого не змінилося. На двох ліжках високо громадилося обладнання інших чоловіків, мовби ті й не збиралися використовувати їх за призначенням. Номер, певно, призначався для сім’ї, групи юних мандрівників чи ФБР, що шпигувало. Макс і Джед лишили Кайлові ліжко біля вікна. На яке він негайно впав.

Кайл знову нишком зиркнув на Джеда. Той зустрів його в зоні прибуття аеропорту, природно впевнений у собі й привітний, одягнений у безневинну уніформу огрядного туриста — він представився болючим руко­стисканням. Потім Джед мовчки довіз його до готелю, де чекав дещо ожилий Макс, хизуючись великою вдоволеною усмішкою. Вухо виконавчого продюсера досі вкривала марлева муфта, а подряпини на щоці тепер цілковито приховували пластир і ватні подушечки. Через це він скидався на жертву пластичної хірургії.

Раунд нещирих продюсерських привітань закінчився другим прикрашеним представленням Джеда, який навіть назвав себе «спецпризначенцем Максимілліана», а потім Макс і Джед повсідалися на стільці за маленьким столом під настінним телевізором. Вони ніби хотіли сказати, що беруться знову до справ, і йому не треба до них доєднуватися.

Макс був високої думки про Джеда. Джед відшукав дітей копальні. Джед три місяці стежив за маєтком Чета. Джед відстежив усіх, у кого Кайл із Деном брали інтерв’ю в Штатах. Джед виконував завдання, і Джед носив зброю. А ще Джед змушував Кайла нервувати.

Зайшовши в номер, Кайл лише зиркнув на стіл, яким користувалися двоє чоловіків. Стільницю вкривали повітряні знімки маєтку Чета Реґала, креслення, вулична мапа й три чорні руків’я, що випиналися з кобур, — Кайл не хотів перебувати з ними в одній будівлі, тим паче завтра. Хай до яких би злочинів вони готувалися, він відмовлявся про це думати; відчайдушні дії, з якими йому доведеться допомагати, щось робити або фільмувати наступного дня разом з одним цілковитим незнайомцем та одним практично незнайомцем, якому він геть не довіряв. Також він не хотів подумки стикатися з тим, що забрало Дена й ледь остан­ньої ночі не вбило самого Кайла. Для жаху буде вдосталь часу завтра, бо ж те, чого він легко торкнувся в Лондоні, у маєтку Сестри Кетрін постане набагато гіршим. Ніщо не переконало б його у зворотному. Милосердний сон мав би забрати його від цієї кімнати та її сліпучого неприродного світла.

У Міжнародному аеропорту Сан-Дієґо його розбудила стюардеса, щосили намагаючись пом’якшити маску огиди на обличчі від вигляду Кайла, що розпростерся на відкидному кріслі в першому класі, декілька тижнів не голений і декілька днів без душу. Він проспав без сновидінь остан­ні сім годин десятигодинного польоту. І виринув, наче з коми, з головним болем у Каліфорнії, прибувши з однією зміною одягу в наплічнику й новісінькою камерою. Але щойно його спина доторкнулася до ліжка в номері мотелю, він захотів спати знову. Тиждень. І лиш уявивши монолог від Макса, Кайл мовив:

— Не зараз, Максе. Я просто хочу закинутися достатньо, щоб заснути.

Макс всміхнувся.

— Сьогодні, друзі, гадаю, нам потрібен деякий контекст. Цілком можливо, що ваша розважливість уперто відкидатиме те, з чим ми вимушено зіткнемося й переживатимемо завтра. І я б хвилювався за вас, якби ви просто повірили мені на слово щодо причини, для якої Чет Реґал слугував організмом-носієм майже все своє життя. Тож, думаю, на порозі битви я справді вірю, що ендшпіль Кетрін потребує прикрас.

— З мене досить, Максе. Вибачте. Просто досить, — Кайл знову прикрив обличчя від яскравого світла з портативної лампи на приліжковій тумбі між остан­нім і середнім ліжками. — До сходу сонця всього декілька годин, — його дивувало, що ці чоловіки не зміцнювали сили сном.

— Давайте, Максе, — мовив Джед і підморгнув Кайлу. — Я послухаю. Можу слухати вас усю ніч. Спілберґ передумає.

— Спілберґ?

Джед засміявся. Кайл утупився в нього.

Макс схилив голову. Підняв маленькі руки, закликаючи до тиші.

— Хочу віднести вас думками в Радянський Союз першого липня 1941 року. У ніч, коли Молотов і політична еліта Радянської Росії буквально тремтіла, і то не від холоду, ідучи до Сталіна на дачу.

— Подумаєте, що історія невідповідна? Але, можливо, це не так. Розумієте, радянська еліта мусила повідомити своєму лідеру жахливі новини. Новини про німецьке вторгнення в Росію. Вони вірили, що ця інформація стане їхнім кінцем. Видавалося майже неймовірним, що їхня країна зуміє пережити німецьку воєнну машину тепер, коли та діяла на землі Матінки Росії. А вони, як посланці, мали додатково пережити гнів Сталіна.

— Розумієте, Сталін жахливо помилився. Він довіряв Гітлеру й підписав із фюрером у 1938-му пакт про ненапад. Щоб уникнути вій­ни з Німеччиною. І вдовольнити власне бажання більшої влади завдяки союзу з нацистами.

— Садистська тиранія Сталіна вже дванадцять років руйнувала країну. До ночі першого липня 1941-го його колективізм був відповідальний за смерть дев’яти мільйонів селян. Ще десять мільйонів чоловіків і жінок померли, вислані у в’язниці та трудові табори з політичних причин. Доки Сталін помер у 1953-му, кількість смертей на його совісті оцінювалася приблизно у двадцять мільйонів.

— Незбагненно. Ця кількість за ме­жами наших уявлень. Вона така велика, що навіть спроби збагнути промислові масштаби знищення ним людства приголомшують. І ніхто не помер легко. Жоден з двадцяти мільйонів. Їхні страждання були монументальними. Тож коли Гітлер зрадив Росію, Сталін виснував, що його політична еліта при­йшла до нього на дачу стратити його.

— Якби ж це було так. Але навіть Сталін недооцінював жах, який він успішно поселив у кожному радянському громадянинові завдяки своїй патологічній поведінці. Він не розумів наміри Молотова. Як діти, що пережили насильство, вони нормалізували насильство. Вони не здатні були опиратися. Не здатні. Його панування над ними було цілковитим.

— І, Джеде, дозволь сказати, що вони змарнували одну з найважливіших можливостей двадцятого століття. Натомість допомогли йому зібратися з думками для перегрупування оборони країни. Вони заохотили його справді повести їх бодай раз у щось відмінне від виру його огидної параної, його нелюдськості та непристойності. Це, звісно, не припинилося, але він скористався цією можливістю. Можливістю зрештою вижити й жити довго.

— Як диявол, він був бездоганним. Бездоганно сатанинським. І завтра ми зіткнемося з такою самою невгамовною сатанинською волею. Але, на відміну від Молотова в 1941-му, ми маємо обрати інший шлях. Ми мусимо тримати в голові наслідки нашої бездіяльності.

Джед спохмурнів і втупився у свої руки.

— Але як щодо Гітлера, Максе? Без російської мобілізації Гітлер виграв би вій­ну.

— Справді? — всміхнувся Макс. — Або затягнув. Навіть Німеччина не могла втримати такий фронт. А манія Гітлера та його улесливої еліти тієї самої миті знищувала його й усе, про що він мріяв. Можна сказати, його амбіції вже перейшли в царину мрій. День відплати для нього настав, коли він вдерся в Радянський Союз. Навіть якби Союз зазнав стрімкого краху, його розплата лише б відтермінувалася — до наступної неминучої нагоди для самознищення.

— Але я радий, що ти згадав цього, як я його називаю, аналізованого соціопата. Бо Гітлер був великим лихим однодумцем Сталіна. І, як і зі Сталіном на його дачі в 1941 році, можливості вбити Гітлера також змарнували. Історія двадцятого століття могла б розвинутися інакше, якби нам вдалося вбити наших тиранів. Двоє людей та їхні бажання, і бажання їхніх аморальних обранців, як ми можемо визначити за остан­німи підрахунками, спричинили смерть п’ятдесяти шести мільйонів людей упродовж цього семирічного конфлікту. І не забуваймо про безповоротне руйнування життів тих, хто пережив спадок цих тиранів. Чи можна розважливо стверджувати, що таких людей не варто було стратити раніше?

Джед підморгнув Кайлу, який спостерігав за Максом крізь два розставлені пальці правої руки. Макс помітив підморгування, усміхнувся й хихотнув під ніс:

— Невже я знову нещирий, хлопці? Розказую тут вам страшенні банальності про Сталіна й Гітлера?

Кайл був надто втомленим, надто шокованим і надто враженим подіями в його власному житті, аби вловити вищий сенс у розповідях про якихось інших чудовиськ.

— Я хочу сказати, любі хлопчики, що людська природа має щось демонічне, що ми не можемо припинити шанувати. Не можемо не служити йому. Це наша найбільша трагедія. Трагедія, бо це універсально й поза часом, як усі істинні трагедії. І ми не здатні навчитися з наших помилок і помилок наших пращурів. Сталін, Гітлер, Мао, Пол Пот — це макрокосм. Додайте Наполеона, можливо, Цезаря й навіть Александра? Ми захоплюємося цими видатними історичними постатями за їхні завоювання, їхню спонуку, їхні амбіції та прогрес, за який вони, як кажуть, відповідальні. Але хіба нам як виду не було б краще без них?

Джед перехилив склянку віскі.

— Були б інші. Різниці немає.

Макс захоплено сплеснув у дрібні долоні.

— Тому наша трагедія ще величніша через її неминучість. Здається, ми здатні прямувати лише за монструозними. Лихими нарцисами. І багато хто бажає посісти місце скинутого тирана, мавпувати його. А решта нас тут, унизу, не може розрізняти вибір наших лідерів, навіть якщо ми самі маємо певну подобу реального вибору. Ми не можемо поводитися раціонально, по-людськи чи справедливо, тож ми обираємо найбезпринципніших і найегоїстичніших, щоб вони нас вели. У вій­ну за вій­ною й голокост за голокостом.

— Саме тому я й розпочав Останнє Зібрання. Щоб створити одну дрібну кишеню спів­праці й гідності. Скромності й милосердя. І гляньте, що сталося. Нас захопила психопатка, яка не вагалась би стати Гітлером чи Сталіном, якби їй випала така можливість. Ми тут, мої друзі, щоб виправити дуже тяжку помилку, якої я припустився в 1967-му.

Макс підвівся й підійшов до свого ліжка. Усівся, відхилився тулубом. Неформальний жест, що для їхнього боса видавався недоречним; його тонкі ноги хилиталися над банальним килимом на підлозі. На ньому були різні шкарпетки: одна червона, інша брунатна.

— Я старий гіпі, який вірив у мир і спокій. У щедрість, справедливість і співчуття. Я був юним дурнем, а тепер я старий дурень. Але колись вірив, що Останнє Зібрання — це надія. Приклад кращого способу життя. Розуміння себе й інших людей.

— Так точно не склалося, — усміхнувся Джед.

— Натомість ми поклонялися дияволу, — зітхнув Макс. — Попросили його вести нас. Маніпулювати й розділяти. Позбавити нас засобів існування, свободи, гідності й навіть життів заради служби йому.

— Ми всі помиляємося, Максе. Але це була серйозна помилка. Хоч і не така велика, як у Молотова в сорок першому, — Джед розсміявся, аж поки його сміх не скотився до жалюгідного шипіння — ніби з його червоного, роздутого обличчя сичав газ. Він звучав добряче напідпитку.

— Я міг зупинити її в Лондоні, — говорив Макс ніби до себе. — Достатня кількість нас розуміла, що відбувається. І ми нічого не зробили, тільки сподівалися. Саме наші марні сподівання їх живлять, — Макс сховав обличчя в долонях.

— Агов, Максе, — запропонував Джед, — хильни містера Джека Деніелза.

— Думаю, так і зроблю, — Макс усівся й граційно взяв пляшку віскі з випростаної руки Джеда. Той усміхнувся Кайлові.

— Отже, Максе, ми маємо справу з нікчемним Гітлером чи Сталіном. Кимось із них. І нам точно не треба, щоб ще один такий тусувався тут надто довго, правда ж, Спілберґу?

Макс скривився — величезний ковток бурбона обпікав.

— Кимось із них. Саме так. І я поширюю цю думку на багатьох наших корпоративних лідерів. Я прошу вас звернути увагу на наших славетних професійних лідерів на комерційній арені в цю найматеріальнішу з усіх епох. Скільком із них варто за щось відповідати, особливо за інших людей?

— Амінь, — відказав Джед, тоді й собі хильнув віскі. — Мене б ощасливило вивести декількох колишніх своїх босів із гри. Але хіба вони не роб­лять те, що треба?

— Це лише піар.

Кайл відчув, як проти власної волі всміхається. Джед вишкірився.

— Вони продавали нам цю історію, відколи ми вий­шли з первісного прибою, Джеде. Що вони — це талант. Вони — природжені лідери, а ми мусимо покладатися на їхні лідерські якості. Ми маємо йти за ними, або вони підуть кудись іще. Що ж, я кажу «йдіть».

— Я сам би відвіз їх в аеропорт, Максе. Так, чорт забирай!

— І ти натрапив на дуже передбачливе запитання, Джеде, — хихотнув Макс. — Я думаю, що підступна жадоба корпоративного світу зроблена з того самого тіста, що й історичні тирани. Різні світи, різні способи, але однакові наміри. Нарощування влади, збагачення, егоїзм ціною всіх, окрім себе. Їхня сила — це пригнічення сумління. Але чи є інший шлях? Саме це запитання ми мусимо ставити. Я б...

Приблизно цієї миті Кайл вставив беруші з літака й заснув.

І зі схлипуванням прокинувся в темряві. Від гарячкового сну з сухорлявими постатями, яких він заледве бачив посеред кроков темної стелі, поки спогад про них не щезнув. Спробував згадати, де він був уві сні, але його увагу привернув шум у неосвітленому номері мотелю. Гортанне гавкання, перемежоване з пташиними криками, просочувалося крізь одну берушу, що досі була у вусі. Кайл уже чув таке раніше. Наполегливі звуки тривоги чи збудження, що скипали від бронхіального хрипу.

Горіло світло. Він обернув голову. У дальньому боці кімнати були прочинені двері. У ванну. Випускаючи тонкий спалах срібляс­того світла, такого яскравого, що від нього боліли очі. Усівшись, Кайл покликав Макса, Джеда, але від жаху й дезорієнтації спромігся тільки на тихий шепіт з пересохлого горла.

Він чув інших чоловіків. Вони голосно розмовляли, щоб чути одне одного в гаморі за дверима з ореолом білого світла.

Кайл навпомацки пошукав лампу-симулятор денного світла біля ліжка. Та зникла. Смикнув за шнур лампи для читання над головою. Нічого. Швидко підвівся й упав у темряві на сусіднє ліжко. З якого знову незграбно підвівся. Він наче втратив рівновагу. У голові й ногах, здавалося, не було крові: Кайл похитнувся вбік і вдарився в стіну. Відштовхнувшись, вирівнявся. Завалився назад. Важко всівся на своє ліжко. Він почувався дурним і нісенітним у своєму страху.

У ньому завирував гнів. Він штурхнув себе. Дав собі ляпаса. Звівся на ноги й почвалав до столу. Пошарудів руками по мапах і лискучому фотопапері, але пістолетів у кобурах не знайшов.

З-за дверей ванної він чув голос Макса. Той говорив французькою. Двічі пролунало знайоме ім’я із запитально піднятим остан­нім складом: «Кетрін? Кетрін?». Але голос Макса знову поглинув потік дедалі розрідженішого хрипу.

— Максе! Максе! — гукнув Кайл до ванної, у яку надто боявся зайти. Відповіді не було. Кайл поштовхом відчинив двері. Назовні вирвалося біле світло, зафарбувавши кімнату за ним срібно-блакитним.

— О боже, — йому в обличчя гаряче вдарив сморід тління. Наче двері обіцяли перепочинок чи навіть порятунок чомусь, чиї страждання, торохтіння й шипіння посилених остан­ніх вдихів долинали з ванної.

І ще декілька секунд Кайл не був певен, що роб­лять Джед або Макс.

Їх поглинула якась справа, яку загороджували їхні тіла. Широку спину Джеда в блакитній спортивній сорочці вкривали візерунки поту під пахвами й між великими плечима. Макс стояв наполовину за Джедом. Його обличчя в профіль викривила огида від баченого у ванній. Від вигляду того, кого він намагався розпитувати.

Джед обернув голову вбік і гарикнув:

— Зачини двері, боже ж ти мій!

Макс глянув на Кайла так, мовби не впізнавав його. Тоді спохмурнів:

— Зайди! Негайно!

Кайл зайшов у ванну та смикнув двері. Ті не зачинялися. Чорний електричний кабель тягнувся назовні до подовжувача, що живив три портативні лампи. Вочевидь Макс забрав лампи у ванну, доки Кайл спав. Залишив його зовні. Самого й беззахисного.

Макс вий­шов і підхопив Кайла за руку під пахвою, мовби той був дитиною. Витягнув його з-за спини Джеда.

— Ми впіймали одного! — повідомив з таким недоречним захоп­ленням, що Кайл втупився в нього й учергове переконався в божевіллі старого.

Кайл закашлявся, очищуючи легені від смороду стоків і гнилі. Йому здалося, що його зараз знудить. Він глянув у ванну. Тоді відвернувся. Прикрив рота й носа долонею.

— О боже, — він знову осягав сутність видіння, яке спонукало його негайно втекти з кімнати й не зупинятися, доки не дістанеться аеропорту. — Ні.

Від худорлявої постаті у ванні линув брунатний їдкий дим або пара. Вона жалюгідно вдихала носом життя, і її стогони заповнювали маленький простір, у якому вона повільно гинула. Здавалося, наче на світ ванни кімнати мотелю наклалося щось неприродне.

Джед тримав істоту за горло. На зморщеній шиї була туго затягнута металева петля. Дротяний зашморг кріпився до жердини, яку Джед стискав у м’ясистих руках. Він докладав усіх сил своїх товстих волохатих рук, щоб утримати полонену істоту в дальньому кінці ванни, де та горіла живцем у світлі трьох ламп.

Кайл обмер. Зір замиготів, мовби згустився в черепі. Він відригнув у рот бургером та віскі.

Побачивши Кайла залишками чорних очей, воно з дикунською енергією оживило мертвотне обличчя під кранами й раптово заревло, так що всі троє відсахнулися. Виснажені ноги хвицали на них. Наче непроханий гість знову зібрав свою огидну силу. Від натуги її притлумити полуничний череп Джеда всіявся краплями поту. Але Джед не здригнувся, тільки констатував:

— У нього нема язика.

Отже, не було й мови. Тільки паща без губ і скупчення поламаних зубів, що під хаотичними кутами виступали з почорнілих ясен. Цієї миті Кайл усвідомив, що повторює:

— Убийте його. Позбудьтеся його. Убийте його.

Ультрафіолетове світло повільно спалювало істоту далі. Стеля над ванною була чорною, як смола, і липкою там, де пройшла істота. На поличці біля раковини недоречно стояла велика срібна сільничка біля срібної фляжки.

— Гляньте, воно зникає, — тріскіт кістлявих п’ят і долонь на емалі послабшав. Крики стишилися до пхикання, що пронизувало Кайлові серце. Груди й виразні ребра ділянками мовби попрозорішали. Видимі кістки вкривала мембрана, схожа на ту, що оточує величезного пуголовка чи личинку. Чорні зморщені очі стиснулись у паперові складки в темних очницях.

Макс схопив фляжку; його руки тремтіли. Обережно перевернув її над зморщеним обличчям істоти у ванній. З фляжки вилився тонкий струмочок темної рідини та хлюпнув на голову полоненого. Місцями рідина потрапляла на білу порцеляну — яскраво-червона, схожа на сироп. Кров.

Джед поновив зусилля з жердиною. Важко притиснув її. З його підборіддя молочними струмочками стікав піт. Кайл у запамороченні від шоку та приголомшення переводив погляд з одного чоловіка на іншого. Доки його увагу не привернула плямиста голова у ванні. Та жахливо борсалася кругом. Скручувала горлянку в дротяному зашморгу та терлася сухим ротом об криваві плями. Видавалось, ніби істота намагалася лизати порцеляну без язика. У брунатні кістки у ванні повернувся запал. Їхнє вмістилище знебарвилося, поплямоване сажею й чимось, що блищало, мов слід на вікні, яке визирало на зарослий сад.

Макс знову квапливо заговорив до істоти французькою. Але та була надто заклопотана розхлюпаною кругом неї кров’ю й надто захоплена стражданнями.

— До дідька це все, Максе, — промовив Джед. — Треба з цим закінчувати.

Макс розчаровано зітхнув, тоді кивнув. Відставив фляжку вбік і взяв сільничку.

— Швидко, Максе. Потрібна лише дрібка, — голос Джеда зник у напруженому стогоні, коли той наліг на жердину, щоб не дати постаті у ванні жваво розмахувати кінцівками. Макс розкрутив сільничку й висипав вміст на обличчя, що хапало. Кайлові здалося, що він почув тріскіт, мовби від реакції кристалів з водою. Обережно й високо тримаючи денну лампу, Макс зманеврував нею над ванною, тоді повільно опустив.

Смердюча хмара темної пари змусила їх усіх зойкнути з огиди. Від їдкого опіку очі чоловіків засльозилися. Вереск у їхніх вухах міг розколоти кригу, та невдовзі він зійшов до виснаженого булькотіння, що перетворилось на охання, а тоді на благословенну тишу, що згустилась у кімнаті.

Постать втратила кутастість і чіткість: її ніби швидко поглинали ті плями, які вона лишила на дні й боках ванни. Кайл відвернувся. Притулився до дверей. Коли ж знову глянув у ванну, побачив тільки грудку чорних кісток і тонкий череп у такій брудній ванні, що здавалося, ніби в ній розпалювали вогнище. Хитаючись і кашляючи, він поспіхом вий­шов геть.

За спиною почув слова Джеда:

— Ти не дуже допоміг, Спілберґу. Їх нелегко піймати. Міг би принаймні зафільмувати.

— Ви викрутили лампи? — Кайл приголомшено роззирався, доки Джед незворушно вкручував лампочки назад у плафони в узголів’ях кожного ліжка. Патрон на стелі зяяв порожнечею. — Щоб привабити їх сюди? — він із невірою похитав головою. Макс, здавалося, знудився від Кайла й усівся за стіл вивчати мапу.

— Для розвідки. Украй важливо перед операцією, — відказав Джед. Він мав вигляд задоволеного собою. — Чув колись вислів «найкращий захист — це напад»?

Кайл був надто сердитий для розмови. Переводив погляд із Джеда на Макса і з Макса на Джеда. Коли ж нарешті озвався, то таким верескливим голосом, що йому самому огидно було слухати:

— Ви не думали ознайомити мене з цим планом? Чи я був приманкою? Спав у довбаній темряві!

— Ти б не погодився, а в нас немає часу на тривалі дебати щоразу, коли щось треба зробити, — Макс навіть не підняв погляд.

— Амінь, — докинув Джед.

— Навіщо я тут, Максе? Навіщо?

— Сам намагаюся второпати те саме, — мовив Джед із вишкіром, який Кайлові щиро захотілося збити з рум’яного обличчя огрядного чоловіка.

— Вас із Коломбо це, здається, не надто хвилює. Чи ви запланували щось іще, чого я досі не знаю? Що мене завтра вб’є?

Макс зітхнув і протер очі. Коли не зважати на жарти й панібратство з Джедом, чоловік скидався на руїну. Блідо-жовта шкіра під абразивним світлом провисла навколо рота й на горлі. Тонкі руки обм’якли від виснаження під сорочкою від кравця, а тремтливі пальці постійно гралися з пляшечкою знеболювальних.

На шляху до Каліфорнії Кайл повторював собі, що Макс мусив знати, як краще; Макс мусив знати, як правильно вчинити в цій неможливій ситуації. Але Кайла знову огорнув страх. Через участь у фактично вбивстві в очах світу. Він не хотів ставати обличчям до правдивості цього твердження до ранку, але засідка у ванній кімнаті раптом вивела запитання на перший план. Вони планували вбити, стратити хворого актора. Макс був цілком божевільним, тепер Кайл це бачив. Божевільним старим тираном. Якби хтось убив Макса в 1967-му, нічого з цього зараз не відбувалося б. Як тобі таке, Геродоте?

Як це можливо, що він сюди повернувся? Він знову в Америці, з камерою в кімнаті, де повно зброї та двоє заледве знайомих йому людей, з якими він планував зайти на чужу територію, вломитися в приватну власність, а тоді вбити хворого чоловіка, нібито одержимого духом мертвої жінки-лідерки культу. Його життя — абсурд. Дрібка сну та спроба допиту Кровного Друга повернула глузд в його випалений розум. Що він собі думав?

Він згадав сухорляву постать, що прочісувала його неосвітлену квартиру, доки він звисав із підвіконня. Фільм. Фільм. Пам’ятай про фільм. Чи це тому він тут? Кайл уже не міг згадати вповні. Він розпакував камеру посеред руїн власної квартири, швидко зняв свій постскриптум і завантажив його: екран монітора тріснув, але комп’ютер досі працював. Чорновий монтаж уже завантажився. Фінґер Маус наразі вже десять годин мав монтувати. Але Максові не варто було згадувати ідею фінальної сцени. Вона випалилась у нього в голові. Кайл також хотів урятуватися. І врятувати дитину. Помститися за Дена. Ден. Не думай про Дена. Але навіть зараз він не міг заперечувати схвилювання від думки про можливість про­пустити найвидатнішу кульмінацію документального фільму в історії кінематографа.

Та після того, чому Кайл щойно став свідком у ванній, це не втішало. У ньому знову закручувався знайомий цикл сумнівів, обвинувачень, провини й жаху. У Лондоні він запитував себе, чи помре, якщо просто лишиться вдома. А тепер — чи знатиме він, коли вони прийдуть наступного разу? Бо Кровні Друзі від­віду­ватимуть його знов і знов або ж знаходитимуть його скрізь, у кожному сховку, аж доки його не здолає така втома, що не зможе ступити жодного кроку. Як Марта Лейк і Бріджетт Кловер, заляже на дно. Хіба не це він казав собі в таксі до Гітроу й на сидінні в першому класі, перш ніж намертво заснув? Але цієї миті, коли він був тут, сама ідея зруйнувати людський зв’язок з незбагненним перетворювала його кістки на кисіль.

— О господи, — він осів на ліжко, сховав обличчя в долонях. — Із мене досить. З мене вже так досить. Не думаю, що зможу...

— І лишиш нас розбиратися з цим самотужки? — роздивлявся його Макс. — Ну ж бо, більше нікому, Кайле. Нікого не лишилося. Тільки ти, я і Джед. А в кількості сила. Хіба ти не згоден?

— Краще тобі якось опанувати себе, Спілберґу. Отетерієш там — і я й оком не змигну. Краще тобі це запам’ятати.

Кімната навколо голови Кайла попливла, тоді затремтіла на місці.

— Максе, ти це чуєш? Хто цей довбаний клоун...

Але не спромігся більше на жодне слово. І не встиг виставити руки, щоб заблокувати атаку Джеда. Його відкинули на спину на ліжко, а великий палець однієї руки так болюче вивернули, що Кайл зойкнув, мов пес. Велика спітніла мозолиста лапа втиснула його голову в матрац. Коліно важкого чоловіка так натиснуло на його сонячне сплетіння, що аж ребра були ладні зламатися, хруснути й ляснути.

Крізь біль він розібрав усмішку Джеда й пару очей, яким бракувало й натяку на гумор. Вони з садистською насолодою глипали з-за невинних овальних лінз.

— Слухай сюди, Спілберґу. Я тебе туди завтра не нестиму.

— Джеде, Джеде, будь ласка, — кинув Макс з-за столу, навіть не завдаючи собі клопоту підвестися, доки Джед катував Кайла. Бо саме це воно й було: катування.

— Час узятися за справу, Спілберґу. Чуєш мене? Змужніти, плаксиве ти стерво. Відколи ти сюди при­йшов, тільки те й робив, що срав у штани й метушився. Завтра ми пірнаємо з головою в серйозну херню, так що краще тобі наздогнати програму якомога швидше. Ми грохнемо ту херню, доки світло Господа Христа Всемогутнього сяятиме нам в очі. І відішлемо те лайно назад у пекло, ясно? Ти націлиш камеру та зробиш усе, що скаже Макс. Крапка. Тобі навіть на гачок тиснути не треба. Але якщо мені бодай на хвилину здасться, що ти ставиш під загрозу мене чи Макса, чи цю операцію, я порву твою ніжну дупу та спатиму після цього спокійно. Чуєш мене?

Кайл мовчав. Обличчя Джеда наблизилось:

— Ти мене чуєш?

— Іди нахер, — вичавив із себе Кайл безголосий хрип.

Новий біль у місці, де його долоня переходила у великий палець, змусив його на декілька секунд зомліти. Коли отямився, його досі тримали на ліжку, й він намагався не зблювати.

— Годі! — заблагав Макс Джеда. — Джеде! Він тебе почув. Годі. Прошу.

Тиск на груди й руку Кайла послабшав. Але пальці Джеда давили далі на обличчя — вони тхнули істотою, спаленою у ванній.

Макс підійшов до ліжка.

— Джеде. Його друг — вони його забрали. Він бачив більше, аніж будь-хто зміг би витримати. Ми всі втомлені. Накручені. Тож просто охолоньмо. Ми маємо довіряти одне одному. Мусимо. Тож, будь ласка, годі гризтися.

Гризтися?

Джед відступив від ліжка. Усміхнувся Кайлові:

— Просто мусив дещо прояснити, Максе. Чи не так, Спілберґу?

Кайл витримав погляд чоловіка. Притиснув великий палець до живота. Зір затуманювали сльози. Серце притупилось від надлому. То ось воно як. І від проклятої миті ясності, що зринула в його голові після болю, він повірив, що завтра може не вийти з маєтку. Його призначенням від початку була розвідка. Витрата. Як Ден із Ґабріелем. Вони всі — витрати, доки Макс житиме. Чи отримав Джед також інструкції «порвати» його, щойно Чет помре, і з’язок між Кровними Друзями та цим світом нарешті розірветься? Або ж він мав стати приманкою, якою розмахуватимуть, мов шматком м’яса, щоб відвернути увагу голодних левів? Кайлові здалося, що він зараз обблює всю білу ковдру.

Макс спохмурнів, дивлячись на нього. Ніби прочитав думки Кайла.

— Мій любий хлопчику, ми мусимо відзняти фінальну сцену. Камери не брешуть. Ти знаєш це краще за всіх. Як іще нам себе прикрити? Умисне вбивство в Каліфорнії тягне за собою довічне. Якщо нас упіймають під час втечі з місця злочину, ми мусимо мати можливість захиститися, довести важливість наших дій. Тож перш ніж ми вирушимо за кілька годин, раджу тобі ознайомитися з обладнанням і переконатися, що батареї достатньо заряджені. Без бідолашного Дена, боюся, ну, є тільки ти, любий хлопчику.

Джед підніс до обличчя Кайла склянку Johnny Walker Red і підморгнув йому.

— Я наглядаю за тобою, Спілберґу. Весь час.

Кайл узяв склянку здоровою рукою. Перехилив віскі, наче ковтнув залишки своєї волі.

П’ята ранку. Сховавши обличчя в долонях, Кайл сидів на опущеній накривці унітаза. Двері у ванну кімнату були зачинені. Поруч з ванни здіймався сморід мертвого та спаленого. Здебільшого кістки розсипалися, укривши горілі сліди шаром пилу. Кайл заледве міг дихати, але не через запах. У грудях здійнялася паніка й перекрила доступ повітря. За дверима Макс із Джедом розмовляли; сидячи за столом, зарились у креслення й фотографії розвідки.

Кайл розглядав схеми раптової втечі з мотелю. Джед не застрелить його на вулиці. Але може прийти за тобою пізніше. Цей чоловік був психом зі зброєю. Великий палець Кайла пульсував. Після застосованого Джедом прийому спецпризначенця він знав, що зробить усе, що той йому скаже, і ненавидів себе за це. Його думкою просто знехтували. Макс дозволить будь-що, якщо воно сприятиме його довголіттю. Можливо, його монолог про Сталіна мав підтекст.

Поліція? Але що він їм скаже?

Фінґер Маус завантажив минулу ніч. Вий­шов онлайн. Надіслав Кайлові повідомлення про те, що до того часу зробить придатну до перегляду першу збірку. Кайл шкірився, мов божевільний. Якщо він після всього так і не повернеться і його не знайдуть, трансляція набуде більшої ваги, доки юристи Макса чи поліція не змусять її прибрати. Але щойно це відео опиниться на волі, його вже буде не сховати назад. У його остан­ній розповіді на камеру було все: намір знищити смертельно хворого Чета, інкарнація Кетрін у названій дитині. Мало хто повірить, але це принаймні доведе присутність Макса на місці будь-яких запланованих злочинів. А список їх мав бути довгим. Краще б тобі мати добрий піар, Максе. Чи скористатися йому цим зараз як шантажем, щоб виторгувати свою позицію? Кайл запалив ще одну сигарету й подумав над цим.

— Сподіваюся, ти не куриш там, Спілберґу. Я вже тобі казав, ця кімната не для курців.

— Джеде, облиш його.

Кайл підняв на двері середній палець, а тоді опустив, бо почувся нездарою, ув’язненим у спальні дратівливим підлітком. Його телефон задзвонив. Кайл видобув апарат із кишені шкірянки.

— Це його телефон. Він балакає по телефону, — говорив Джед за дверима. А далі — хтось відсунув стілець від столу.

— Облиш, — це був Макс.

— З ким він балакає?

Макс, тепер уже з ноткою занепокоєння в голосі, підійшов до дверей ванної.

— Кайле?

Кайлові відняло мову — на екрані телефону світилося: «ДЕН». Неможливо. Може, це батьки Дена шукають сина, який пропав, або хтось із його товаришів? Напевно. Дзвонять найкращому другу Дена після обшуку поліцією розтрощеної квартири. Але як вони роздобули його телефон, щоб отримати Кайлів номер? Кайл прийняв дзвінок:

— Алло?

— Кайле? — жіночий голос. Кайл глитнув.

— Так.

Він знав, що Джед і Макс слухали ззовні. Двері відчиняться після першого ж хибного слова.

— О, доб­ре. Мене звати Дженна. Я медсестра в Королівському Вільному Госпіталі в Белсайз-Парку. Телефоную щодо вашого друга, Деніела Гарві.

Кайл заплющив очі й затамував подих. Вони знайшли його тіло. Він не міг, просто не міг цього витримати.

— Угу.

— Ден попросив мене зателефонувати вам.

— Ден!

— Так, його завтра виписують. На вашого друга напали, і він травмований. Боюся, доволі багато швів, й укол від правця через укуси.

— Що? Він живий... тобто з ним усе гаразд?

— Так. Але в нього також зламана щелепа, тому він не може з вами розмовляти. Лікарі вважають, що його можна завтра відпустити додому. Ви зможете його забрати?

— Ні, — Кайл втупився у двері. — Я в Америці. Працюю. Над фільмом. Скажіть йому, що я досі працюю над фільмом.

— Гаразд. Він написав записку. Хоче, щоб я її вам прочитала. І хоче, щоб ви знали, що «тепер він вам вірить». Так сказано в записці. І він написав питання. Він хоче знати: «Вони повернуться за мною?». Це не моя справа, але я мушу поцікавитися — може, ви маєте що розповісти поліції, Кайле?

— Ні. Ні. Річ не про те. Це щодо фільму. Він питає мене про фільм, над яким ми працюємо...

Хтось спробував провернути клямку ванної. Далі швидко постукали. Це був Макс.

— Кайле? Кайле? З ким ти говориш?

Кайл прикрив слухавку рукою:

— З Деном! А тепер відваліть!

Макс потойбіч дверей на кілька секунд замовк, тоді заговорив із Джедом, хоч Кайл і не чув їхньої розмови. Він знову зосере­дився на телефоні.

— Вибачте. Вибачте мені. Скажіть Дену, що я в Америці, щоб це зупинити. Скажіть йому, що я повернувся з Максом. Я не можу зараз пояснити. О, і скажіть йому піти до Фінґер Мауса. Коли він вийде. Так, так, Фінґер Мауса. Він знає, хто це, — Кайл стишив голос до шепоту. — Дуже важливо, щоб він пішов до Фінґер Мауса, — Кайл від’єднався й відчинив двері ванної.

Макс із Джедом стояли зовні. Макс звів єдину брову, якою досі міг рухати. Джед усміхався та тримав пістолет.

ТРИДЦЯТЬ

Сан-Дієґо. 26 червня 2011 року. 8:30 ранку

— Максе, він укритий камерами.

— Але хто їх дивиться? Хай там як, дивися вниз. Я тобі казав. Під ноги. Ти що, не можеш виконувати найпростіші вказівки? — запізно, Кайл натрапив щонайменше на три камери і таки глипнув на них, доки вони з Максом ішли тротуаром до брами.

— Спереду, Максе? Ми зайдемо через кляті головні ворота?

Макс глибоко занурився в тривожні думки, про які Кайл міг тільки здогадуватися, хоч і припускав, що й сам думав про щось подібне. Але його запитання дратували продюсера цього нового найгіршого дня в його житті. Це доб­ре.

Вони зупинилися біля брами — хвоста павича в стилі ар-деко: шпичаки довгих пір’їн — зі сталевих ґрат, а на центральному елементі викарбувані ініціали «Р. Ф». Стовпчики обабіч мали вигляд кам’яних колон із коронами, схожими до тих, що на Крайслер-білдінґ. Зі стовпчиків до безхмарного блакитного неба тягнулися довгі сталеві флагштоки. А від них в обидва боки розтікалися зарослі плющем білі стіни, замикаючи кільце навколо території.

Спереду дім був цілковито прихований. Крізь сталевий розмах павича виднілася лише доріжка з рожевого гравію, облямована дикими клумбами й густим живоплотом. З плюща на стінах час від часу визирали зосереджені маленькі чорні камери й оглядали вулицю та ділянку головної брами.

В одній дрібній руці виконавчий продюсер міцно тримав полотняну сумку для інструментів. Обидва вони були вдягнені в комбінезони й бейсболки з написами «Чотири Вершники — боротьба зі шкідниками» на кишенях і козирках. Кайлові камера й акумулятори ховались у наплічнику. Джед не дав йому зброї. Хоч до виходу з мотелю він попросив про неї, але той лише засміявся й мовив:

— Ага, аякже.

За півтора кілометра від маєтку вони змінили машини в запилюженому провулку, пересівши з чорного фургона Джеда в робочу вантажівку, колір панелей і вивіски якої збігалися з їхньою формою борців зі шкідниками.

Кайлу наказали сісти в кузов, і ним жбурляло поміж білих пластикових каністр, відрізків труб і розпилювачів. Макс із Джедом усілися спереду в кабіні. Йому сказали не знімати, доки «Макс не дасть тобі зелене світло, Спілберґу». Джед щокілька хвилин наглядав за ним у дзеркало зад­нього огляду, аби переконатися, що той слухається. Щоразу, коли Кайл перехоплював його погляд, Джед підморгував.

Перед воротами руки Макса так сильно тремтіли, що Кайл вирішив стати за ним, якщо той раптом дістане пістолет. І коли Макс знову озвався, Кайл не був певний, яка саме частина старого випірнула з його хворобливої самозануреності:

— Це не наша сфера знань. Це Джедова. І ти маєш йому довіряти, Кайле. Слухайся його. Це не жарт, Кайле. Від нього залежать наші життя.

— Хіба я сміюся, Максе? І я вашу впевненість не поділяю. Він психопат. І черговий милий сюрприз, який ви мені підсунули. Я зараз тут заради вашого самозбереження, Максе. Будемо хоч раз чесні щодо цього. Бо ваша мавпа має зброю, яку наставить на мене, якщо я не погоджуся на цей нісенітний план. Мене зав­жди використовували тільки у ваших інте­ресах. Від самого початку. І на кого це схоже, га? Тож ідіть нахер, Максе. Ви це знаєте. Ідіть нахер за все це.

Макс не звертав на нього уваги.

— А тепер сіль? Бачу, це теж допомагає. Могло, бляха, бути мені корисним, не думаєте? На здоров’я.

Навіть його лайка більше не спрацьовувала як провокація. І Кайл не міг приписати Джедові минуле на будь-якій військовій чи поліційній службі. Чоловікові бракувало тої визначальної аури поваги й підготовки, які служба у формі ніби накладала на людину на все життя. Натомість він скидався на шаленця, який навчився своїх прийомчиків за бойовиками та в інтернеті, жив у мами в підвалі й розробляв саморобні бомби для федеральних будівель, бо ж ООН, бачте, змовилася з Сірими чоловічками. Коли Кайл натиснув на Макса щодо Джеда та його вислуги, доки найманець мочився в поплямовану ванну мотелю, Макс сказав, що того «дуже рекомендували», що він «результативний» і «дорогий». Але Кайл пі­дозрював, що минуле Джеда досі залишалося для Макса цілковитою загадкою. Він знову подумав про Малкольма Ґонала як перший вибір режисера: Макса цілком влаштувало залучати дискредитованих і без грошей — таких легше обманути. Включно з ним.

— І звідки мені знати, що... — він навіть не міг цього вимовити. Глитнув, щоб зберегти голос твердим. — Що Джед мене не вб’є.

Макс спохмурнів. З приголомшеною невірою похитав заліпленою марлею головою, і Кайл почувся слабким і дурним, бо озвучив свій страх. Макс і далі тупився на низ воріт, мовби хотів силою волі змусити їх широко розчахнутися.

— Я знімаю фільми, Максе. Ви — видавець розуму, тіла й духу. Ми не кляті командос. Ви навіть не знаєте, хто цей тип. Його ж насправді навіть звуть не Джед, так? А у вас пістолет, Максе. Пістолет! Ви цю частину доб­ре продумали? Ви сьогодні вранці збираєтесь застрелити людину при смерті.

Макс обернув обличчя з синцями й бинтом до Кайла. Його усмішка не скидалася на приємну.

— Ти нічому не навчився? Це не людина, Кайле. Ніколи не була людина. У нього не більше права залишатися в цьому світі, ніж у створіння, яке ми впіймали вночі. Але якщо страта цієї мерзоти тебе непокоїть, тоді зосередься на хлопцеві, чиє життя ми врятуємо. Уже не кажучи про наші.

— А якщо для хлопця вже запізно? Якщо Кетрін уже помінялася, га? Ви застрелите дитину? — Макс йому не відповів. Ні, але Джед міг: його мовчання було виразним. — Максе!

Той зітхнув.

— Від тебе вимагається лише спрямовувати свою кляту камеру туди, куди я скажу. Якби ти не заснув і не зачинився у ванній, міг би щось дізнатися минулої ночі. Про нашу стратегію.

— Стратегію? То от що воно таке? А схоже на злочинне пограбування. Люди дивитимуться це вічно на ITV4, у «Найдурніших злочинцях Америки». Мусить бути інший спосіб.

— Іншого немає. На це пішли тижні планування. Ми все продумали. А тепер помовч, будь ласка. Мені треба подумати.

«Тижні планування» анітрохи не вгамували Кайлової тривожності. Він знову зиркнув на годинник: вони стояли біля воріт уже дванадцять хвилин. Двадцять хвилин тому вони лишили вантажівку за ме­жами огляду настінних камер. Джед «висунувся» з машини сам.

— Нас троє, Максе. Це й усе? Ви не могли найняти якогось маргінала для брудної роботи?

— Зайві вуха, Кайле. І я не наражатиму більше невинних, ніж уже наразив.

— Та ви святий.

Ден був живий, а повз них поки не проїхала жодна поліційна машина. Кайл знову взявся лічити свої благословення, але так і не просунувся далі цих двох. Він метушився, пітнів і сумнівався, що витримає видиво ще одного Кровного Друга. У голові майоріли образи з «Королівства дурнів», а за ними — з Голланд-Парку, страхітливі стіни амбара в Сен-Маєнн, квапливе метушіння худорлявої постаті біля його ліжка в Сіетлі, істота, що прокрадалася накарачки в його квартирі... І Кайлове самовладання почало випаровуватись; з ніг поволі висотувалися сили. Пошкодував, що з’їв лише сухий тост у «Денніз».

— Скільки, Джед казав, це забере?

Макс не звернув на нього уваги.

Невдовзі після сьомої ранку вони вий­шли з кімнати в мотелі, з досі обпаленою та вкритою шаром почорнілих кісток ванною, та перед тим Макс сказав Кайлові, що Джед відчинить головну браму дистанційно зі сторожки біля маєтку. Коди до внутрішніх бар’єрів системи безпеки коштували «добрячих грошей». Їх злив один із колишніх невдоволених і неоплачених охоронців, що більше не працював на Чета. Джед проникнув до них декілька місяців тому й підкупив там людину, щоб отримати всю потрібну інформацію щодо зламу та входу. Охоронна фірма мала б навіть повернутися наступного тижня й позабирати камери та датчики руху. Сторожові пси пішли з ними. На саму нерухомість чекало неминуче відчуження за борги: за шість тижнів її мали виставити на аукціон. «Розвіддані» Джеда свідчили, що в маєтку не лишилось нікого, крім недієздатного Чета, якого ніхто з охоронців ніколи й не бачив, і двох «старих дівок, одягнених, мов червоні черниці», які час від часу ненадовго заходили на територію самі, сиділи й говорили телефоном.

Проте інформатор Джеда ніколи не бачив дитини, як і жоден з його колег. У будинок іноді приїздила колишня дружина-супермодель, тож вони припускали, що це було пов’язано з правом на від­віду­вання, що й підтверджувало наявність малюка.

Макс припускав, що після смерті Чета хлопчик повернеться до заможної матері, уникне Четових боргів і виросте в прекрасному й розкішному житті в Санта-Барбарі, де вона мешкала. Хоча Кайл досі наполовину відмовлявся приймати Максову теорію, він мусив визнати, що вона описує дуже вдале майбутнє дитини. Для нового старту могло скластися все набагато гірше за життя в Санта-Барбарі з моделлю — жінкою, яку можна замучити до самогубства, щоб успадкувати тридцять мільйонів доларів, які та витрусила з Чета за позасудовою домовленістю. Можливо, Чет вважав це позикою.

На щастя, тигр вирушив у тваринний притулок у Монтані, а змії — в Лос-Анджелес: єдині хороші новини для Кайла, відколи він вий­шов уранці з ванної й наразився на нові погрози від Джеда, який заряджав три пістолети:

— Це Glock-25. Військовий калібр. Заборонений на цивільному ринку. П’ятнадцять набоїв в обоймі. Переконай мене зараз, що немає потреби відкласти один для тебе, Спілберґу.

Кайл багато чого думав сказати у відповідь, та притримав це все в собі й натомість вирішив мовчки тішитися новинами, що Ден пережив напад у своїй квартирі. Байдужість Макса до цієї неймовірної новини Кайла не просто вразила, а й нажахала. А в номері мотелю просто перед тим, як вони «поїхали», він випив для хоробрості ще віскі, змішаного з колою для кофеїнового сплеску, доки спостерігав, як Джед порпається з пістолетами.

Маєток Чета та його інтер’єр від денного світла ізолювали поєднанням чорних завіс і ролетних ґрат на першому поверсі та жалюзі нагорі. Джед завбачливо встановив на рейку нагорі кожного пістолета маленький ліхтарик і тактичний приціл і сказав Максу, що інфрачервоне націлювання видиме тільки в окуляри нічного бачення. Що годилося, бо він якраз мав дві пари окулярів: одну для себе й іншу для Макса. Тієї миті Кайл відчув потребу висловитися.

— А як щодо мене? Я теж хотів би бачити, що, у біса, проходить крізь стелю.

— У тебе є нічне бачення на камері, Спілберґу. І краще б тобі опинятися з ним у потрібному місці й у потрібний час. Ті демони реально швидкі.

Демони. З того, що Кайл зрозумів з обговорень між Джедом і його платником (із яких його самого цілковито виключили), Макс ніби виклав Джедові «місію» від початку їхньої участі в юдео-християнських термінах, а Джед як людина шанував якусь теологію, засновану на помсті, примарно біблійну, в якій «Ісус Христос спрямує мою руку».

Коли брама з бумц відімкнулася, Кайл витер піт, що сочився з-під бейсболки. За секунду під низьке електронне гудіння хвіст павича став розділятися посере­дині. І Кайл відчув нагальну потребу сходити в туалет, щоб негайно позбутися всього, не прив’язаного всере­дині до кісток чи м’язів.

Макс доторкнувся до його руки. Обличчя продюсера пополотніло й застигло з нервів, а дрібні очі швидко кліпали.

— Ходімо, — прошепотів він.

Вони знайшли Джеда біля сторожки з широкою усмішкою на обличчі; він притулився спиною до стіни, відвернутої від будинку, який височів позаду, мов одна з семи дурниць світу. Сторожка була сучасною прибудовою для охорони — маленьке бунгало із затемненими вікнами, нашпиговане всере­дині маленькими моніторами, які мали б показувати зображення території навколо будинку, якби працювали.

Кайл із зачудуванням дивився на маєток: той був занадто величним, аби в нього вламуватися, і на фотографії він не вдавався належно. Джед усміхнувся Кайлові:

— Знаєш, Спілберґу, я тут почитав про це місце. Його збудував такий собі Рубен Фішер. Чув про такого?

Онімілий від знервування, Кайл похитав головою.

— Заробив статки фільмами категорії Б. Кольоровим звуковим кіно тридцятих. Тож задумав свій будинок як театр. Доволі круто, га? Знаєш, хто тут бував на вечірках? Джин Гарлоу. Сама шведська фенікс, Ґарбо. І Джон Вейн. Довбаний Дюк²⁹, чуваче. Можеш у це повірити? Кларк Ґейбл. Джонні Вайсмюллер. Ґері Купер. Усі вони приїздили сюди з Голлівуду.

— Джеде, — озвався Макс. — Будинок. Ходімо?

— О так. Зайдемо ззаду крізь двері внутрішнього дворика. Точка входу — колишня їдальня. Видається, усере­дині немає світла. Усі вікна затемнені. Я щойно перевірив, — Джед змовницьки всміхнувся. — Імовірно, ми там будемо не самі.

Кайл запхнув у рота чергову жувальну гумку, бо Джед не дозволяв йому курити. «На недопалках лишається ДНК». Але гумка допомогла заглушити довгий крик розчарування й страху, що громадився всере­дині.

— Ти казав, що всере­дині датчики руху. Сигналізація.

— Годі, Спілберґу. Не гальмуй. Я тобі що, якийсь аматор?

— Це ти мені скажи.

Макс похмуро зиркнув на Кайла. Усмішка Джеда поширшала:

— Вони відімкнули стариганя Чета. Усі камери й сенсори не працюють. Рахунки не оплачувалися. Але коли почнеться шоу, Спілберґу, побачимо, кому стане яєць. Ну й просто щоб ти міг зосере­дитися, а не пісятися в штани за тією камерою: навіть якщо сигналізація досі працює і ти її зачепиш, сигнал надходить охороні. Статус: контракт завершено. Сьогодні витирати тобі дупу сюди ніхто не прийде.

— Що не значить, що треба всере­дині баглаї бити, — попередив Макс.

— Бити що? — зареготав Джед.

— Ми можемо вже взятися до справи, будь ласка?

— Гаразд, — вишкірився Джед. — Жвавіше. Повеселимося, — Джед вий­шов з-за сторожки, тоді зупинився й обернувся на них. Усміхнувся. — О, і народ, просто розслабтеся.

Фасад будівлі здіймався на сорок метрів над широким рожевим двором. Завширшки він сягав щонайменше п’ятдесят метрів. Не так ґанок, як навіс тягнувся до самого даху та скидався на амальгаму старого кіно та носової частини океанічного лайнера, збудованого після Першої світової. Стіни були викладені з морозивно-рожевого каменю. Круглі та морські за задумом вікна на трьох поверхах почорніли від того, що затемняло їх зсере­дини. Будівля багато що нагадала Кайлу, зокрема кемпову гробницю.

— Вікна на всіх поверхах справді затуляють металеві ролети, — промовив Макс так, ніби сподівався, що це неправда, бо провів трохи часу в темряві з Кровними Друзями. Старий продюсер уже задихався, а вони досі рухалися до переду будівлі. Кайл подумав випрохати в Джеда запасний пістолет.

Той був незворушний.

— Даху ми не побачимо, але я чув, що це металева палуба. Пофарбована в біле. Як на кораблі. Де вони влаштовували вечірки. Уявіть собі, які там були тьолки.

Макс промокнув чоло.

— Кетрін вважала його магнітом для багатих донорів. Заможних послідовників. Вона придбала його на наші гроші.

Кайл витріщався. Схожий збоку на ацтекський храм, дах здіймався зикуратним візерунком до дальніх поруч, завішаних рятівними колами. Між ілюмінаторами четвертого поверху вбудовані поліровані алюмінієві барельєфи зображали грецькі сцени з гнучкими жінками в довгих сукнях і чомусь схожому на шапочки для плавання. Геометричні металеві обрамлення сусідили з випадковими дверима на першому поверсі. Залізні двері з вигравіюваним павичем та ініціалами «Р. Ф.» ніби призначалися для високих худорлявих людей, що жили на рожевому шампанському й сигаретах, викурюваних через лаковані мундштуки. Кайл розчохлив камеру. Джед вишкірився. Макс кивнув:

— Якщо треба.

Територія ззаду, хоч і бачила кращі часи, досі приголомшувала. Довгі вигини кам’яних терас променіли за будівлею, мов брижі на воді, сягаючи зрештою чогось, що було танцювальним майданчиком, порожнім катком чи найбільшим у світі кахльованим патіо, яке охороняли наріжні камені з візерунками-«ялинками». У центрі двору стояла альтанка з боками як залізні павичі. За ме­жами двору до периметра білої кам’яної стіни з плющем плинула територія, здатна вмістити поле для гольфу.

— Бачиш той маленький будиночок з птахів? — Джед кивнув туди, куди витріщався Кайл. — Це був бар. Тут два зовнішніх бари. Інший на даху, у рятівній шлюпці.

— Міг би вже й на басейн щось викроїти.

— Він усере­дині.

Шість подвій­них дверей із патіо позаду будівлі ізолювали від сонячного світла довгими поховальними завісами. Між запоною та склом у дверних рамах були закріплені сталеві ґрати. Місце мало вигляд спустошення, мовби закрите після давно завершеного сезону легковажних вечірок.

Джед дістав із наплічника різак для скла, а тоді набір інструментів-відмичок для ґрат:

— Мені треба місце, хлопці.

Доки Джед прорізав в одних дверях патіо великий круглий отвір, Макс рясно пітнів, витираючи кощаву помаранчеву шию білим носовичком. Він зиркнув на Кайла і спробував усміхнутися, та натомість губи затремтіли. Очі були шалені від страху.

— Там не буде жодного електричного світла. Усере­дині — ні. Чет мусив наразі вимкнути живлення. У кімнатах всере­дині будівлі навіть немає вікон. А вже час Сходження. Я в цьому впевнений. Тож будьте напоготові. Він скінчиться тут. Рід.

— Ви це знаєте точно?

— Чету кінець, і Кетрін кінець разом з ним. Ув’язненій у його останках. Іншого способу немає. Кетрін — єдиний земний провідник для Кровних Друзів. Вона викликає їх, підтримує їх. Завжди так робила. Новий порядок потрібно встановити тут і сьогодні. Тож знайте — ми збираємося зробити добру справу.

Кайл заледве міг говорити й знову став задихатися зі страху.

— Вона повернула Лорхе, чи чому він там, у біса, поклонявся, Максе. Хтось іще може це зробити.

— Хто знає як? Хто лишиться? Це забирає роки. Роки рішучості й переконання, зосередження в потрібних місцях з відповідними приношеннями. Зараз світ інший. Прозоріший. Майже неможливо тепер досягти того, що вона вчинила в шістдесяті. Історія їхніх проникнень у цей світ з 1969-го закінчиться на нас. Родина в Антверпені уважно спостерігатиме після того, як ми завершимо тут наші справи. А коли настане час, зніми їх, ти мусиш їх зняти, Кайле. Це наша єдина страховка.

Макс на мить задивився на небо, а тоді знову на Кайла — з тим максимум каяття, яке тільки могло зобразити його сіпливе обличчя.

— Але, боюся, саме тому фільм ніколи не можна буде показувати жодній живій душі. Цим не можна ризикувати. Бо дурні знову намагатимуться озватися до давніх друзів, як і вона колись. Твоя робота була неоціненною. Але ніхто не має проходити через те, що ми, Кайле. Ніколи знову, — Макс кивнув на сумку. — Тож коли все скінчиться, нам знадобиться ця камера. І всі копії робочих матеріалів, — Макс кивнув на спину Джеда, що порався над склом. — Прошу, не змушуй мене збирати матеріал у твоїх колег. Було б дуже нерозумно показувати навіть уривок, мій любий Кайле. Наслідки будуть жахливими.

— Страшенно здивований. Фільму ніколи й не було, Максе. Мене змусили взяти участь у чомусь такому, що напевно не дасть мені закінчити, тим паче щось викласти в доступ. Ви це знаєте, — Кайл кивнув на вікна патіо. — Але дайте мені слово, що не залишите мене там, усере­дині.

— Звісно. Які питання. Здивований, що ти такої про мене думки.

— Авжеж, Максе, — похитав головою Кайл. — Авжеж.

Джед обережно видобув коло цілого скла, лишаючи отвір, крізь який вони могли зайти. Поклав скляне коло на бетонний дворик. Сягнув рукою всере­дину й відімкнув сталеві ґратки. Відсунув їх гармошкою вбік, звільняючи шлях, тоді відступив і повідомив:

— Шоу починається, народ.

Макс розкрив свій речовий мішок і дістав пістолет, срібну сільничку, окуляри нічного бачення й ліхтарик, і розпихав це все в кишені комбінезона. Кайл здригнувся від самого вигляду зброї:

— Ви взагалі вмієте нею користуватися, Максе?

— Молюся, щоб не знадобилося, але Джед люб’язно навчив мене.

Джед прилаштував свою зброю на чорний полотняний пояс для інструментів. Повісив на нього болторіз і низку сигнальних ракет. Упіймав на собі погляд Кайла:

— Магній. У крайньому разі. Освітить це місце, мов на День незалежності. І ти бачив, як вони полюбляють, коли їх палять. Нагадує їм прокляття, якого вони уникнули в пеклі.

Макс глянув на Кайла.

— У всіх кімнатах, де зможемо, відсуваємо завіси, щоб убезпечити територію позаду. Ми маємо освітити будинок якомога більше, доки пересуватимемось ним, — він підняв погляд на стіни. — Вона там. Десь там.

— Ви не знаєте, у якій кімнаті?

— А як же тоді розважитися, Спілберґу? — хихотнув Джед.

— А що, як вона, він — хай що воно таке — одразу за клятими залізними дверима?

— У мене з собою ацетиленовий різак. Май трохи віри, Спілберґу.

— А дитина? Що ми з нею робитимемо?

— Дитина? — спохмурнів Джед. — Ніхто мені не казав про дитину.

— Дитина, яку він, бляха, усиновив?

— Ну, це ти впевнений, що це дитина, Спілберґу. Бо я — ні.

Кайл визирнув на тераси та двір і моментально відчув гостру спонуку тікати. На місці його вчасно втримала перевірка та клацання зведеного курка Джедового пістолета.

— Чекайте тут, — Джед натягнув окуляри нічного бачення й пірнув в отвір у склі.

Вони зайшли в їдальню, варту Королеви Марії.

На широку підлогу з шаховим чорно-білим мармуром падало золоте світло. Кайл приголомшено задивився кругом, тоді згадав, що треба без упину знімати. Макс не зміг розсунути завіси достатньо швидко, щоб освітити кімнату. І в його поспіху відсунути їх на стіни кімнати, обабіч отвору, у який вони пірнули, було щось негідне.

За велетенською кленовою стійкою з хромовою інкрустацією, у правій частині кімнати, стіну прикрашав мотив павичевого хвоста з нержавій­ної сталі. Усі столики були білими й бакелітовими, але порожніми й без стільців.

— Немає стільців? — озвався Кайл.

— Тобі тут не «Дім і сад», — відказав Джед і зсунув окуляри на верхівку бейсболки. Підбіг до Макса, який сказав:

— Що далі? Не можу згадати. Не можу...

Кайл рушив стати за ними. Знімав розмову. Навіть якщо це відео ніколи не здобуде нагород, якщо потрапить у руки правоохоронців, він хотів, аби вони зрозуміли, хто тут віддавав накази. Можливо, тоді йому доведеться просидіти за ґратами лише більшу частину життя, але не все.

— Ідемо в кухню по сусідству. За нею пральня. З іншого боку кімната відпочинку, а тоді більярдна, що виходить назад. Спершу запустимо сонце туди. Так ми знатимемо, що зав­жди зможемо сюди відступити.

Кайл підійшов і зняв величезний комин, викладений рожевими й синьо-зеленими кахлями, на протилежному боці їдальні від стійки.

— Спілберґу!

Кайл озирнувся через плече.

— Не підходь до коминів, — вишкірився Джед. — Там реально темно. Не знаєш, що може звідти спуститися.

Кайл добряче відступив і натомість розвернувся до вишуканої арки, що вела з їдальні. Збільшив зображення. Але не бачив нічого, крім неосвітленого простору, що ніби пророкував кінець існування будь-кому достатньо дурному, щоб туди зайти.

До нього знову долинув голос Джеда:

— Спереду в нас басейн, бібліотека, вітальня, ранкова кімната й суміжна кімната. І ще — до ліфта ми навіть близько не підходимо.

— Саме так. Саме так, — промовив Макс, хапаючи ротом прохолодне повітря, і Кайл абсолютно впевнився, що Джеду варто негайно роззброїти старого й віддати Glock йому.

— Максе, поміняємось камерою на пістолет?

Йому ніхто не відповів.

Вони наблизилися до арки: Джед першим, Кайл посере­дині, Макс човгав позаду, задихаючись від страху та нервів. Вони ще не встигли увімкнути маленькі ліхтарики на пістолетах, як у них урізався сморід.

— Вони тут, — сказав Макс, кашляючи від міазмів мертвих птахів, застояної води й стародавнього одягу всере­дині ізольованої будівлі. Сморід ніби падав просто з величезного мавзолею, що нависав над ними вгорі.

Вони обачно спинилися посере­дині просторого передпокою, на шаховій підлозі. Велетенські мармурові сходи праворуч здіймались у темряву. Ліхтарики пістолетів і камери нишпорили простором, задуманим як величний театральний вестибюль, і ненадовго освітлювали темні арки, що з нього вели. Величезні вікна-ілюмінатори біля вхідних дверей, які вони бачили ззовні, були заґратовані й затягнуті темними завісами, довгими, мов королівські стяги. Усі чотири стіни вкривали візерунки високих світлових панелей із зеленого скла, вбудованих поміж довгих смуг прим’ятого червоного оксамиту, що тягнулися до склепінчастої стелі. Тут стояли автомат з цукерками, машина для попкорну й навіть невеличка каса біля вхідних дверей, хромові ґратки якої сяяли, мов перед старого авто, а ще був замкнений гардероб для давно зниклих гостей.

Джед припав до підлоги й перебіг вестибюль до вхідних дверей, на ходу позираючи на сходи праворуч. Макс покульгав за ним. Вони удвох відсунули вбік неслухняні шумні завіси, оголивши зачинені сталеві ґратки безпеки. В ілюмінатори влетіли стріли запилюженого світла, смугастого від тіней, і освітили підлогу вестибюля. Однак навіть попри раптовий заспокійливий ефект від сонячного світла вибратися з будівлі можна було лише через отвір у французьких дверях. Кайл хотів було запропонувати створити інші точки виходу, коли Джед напружено прошепотів:

— Висуваємося. За мною, — і, так само припавши до землі, пробіг назад через вестибюль до дверей біля їдальні.

Кайл зрадів, коли побачив, що той першим увійшов у величезну кухню з виставленим вперед пістолетом, підтримуючи однією долонею пальці, які тримали зброю.

— У кухні чисто!

І вони рушили купою крізь арки дверей з візерунчастого скла, кімната за кімнатою на першому поверсі, мовби досліджували корпус якогось забутого «Титаніка», збереженого й нерушного в чорних водах левову частку століття. Мрячні сфери їхнього світла, відкидані їхніми ліхтариками на далекі стіни, металися, мов розпачливі очі, ті перші кілька жаских секунд входу в кожну кімнату. Джед постійно йшов попереду.

Лампи в стилі ар-деко й дивні меблі призвичаїлися раптом різко виринати у фокус під саундтрек Кайлового: «Чорт. Чорт. Що це таке?». Різкі вдихи Макса слугували перкусією. Фурнітура, кріп­лення й меблі, що ховались у темряві, відблискували алюмінієм, нержавій­ною сталлю, політурою й бакелітом. Зі штучного сутінку проступали візерунки-«ялинки», зикурати, хромовий фонтан і дзеркальні кахлі. На кожній стіні розправляв своє хвостове пір’я павич.

У більших кімнатах темрява спершу була такою щільною, що лягала відчутною вагою, тиснула на них зусібіч, і без того насичена їхнім жахом, аж доки вони не розривали завіси й інколи навіть відривали їх обома руками від карнизів, коли ті вперто опиралися.

Вони освітили дім каліфорнійським сонцем. Відкрили його запечатані скарби. Залили сонячне золото крізь французькі двері відпочинкового бару — двері, які так і прагнули знову відчинитися на статечний краєвид за ними. У світ поверталися плавні вигини. До прямокутного комина здіймалася сходинкова піраміда. Латунні ширми з казковими нуво-русалками обрамляли вишукане зібрання полірованих кленових стільців, оббитих атласом і хутром, що стояли поміж лискучих лакованих кавових столиків, але за відсутності гостей мали тужливий вигляд.

Випадкові промені ліхтариків зачіпали крижану непорушність люстр у темряві вітальні, і ті спалахували уламками синюватого світла. Очищувальні промені невдовзі засяяли й заіскрились на ручної роботи дубових книжкових шафах бібліотеки. Ясеневі, кленові й палісандрові стільці в ранковій кімнаті швидко просочилися сонячним блиском. Тикова обшивка суміжної кімнати знову набула магічності, коли вони відкинули завіси. Італійський мармур і позолочені скульптурними павичами стіни більярдної повернули звичний глянс. І в жодній кімнаті, бездоганно збереженій з кращих часів, не проглядалося й натяку на присутність і рух тих, хто маскувався під живих. І Кайл охоче засподівався, що в будинку не було того, на пошуки чого вони при­йшли. Що воно зникло, лишивши по собі тільки сморід і кілька плям, як і зазвичай. Але якщо й так, тоді що? Просто влягтися й чекати, доки однієї ночі йому розірвуть горлянку брудним ротом?

Наковтавшись удосталь води з чорної військової фляжки, щоб удовольнити спрагу, стоячи біля безвіконної кімнати з басейном з непорушною й чорною водою під тепличними стінами з білої сталі й зеленого скла, Джед мовив:

— Якщо нагорі стане надто гаряче, відступимо у вестибюль. У безпечну зону. Але тільки за моєю командою. Ніхто не накиває п’ятами, доки я не дам знак хутко вшиватися, — він підморгнув Кайлу. — До бою!

Вони рушили за Джедом до підніжжя сходів у вестибюлі. Металеві поруччя, хромовані й ґратчасті, з візерунком Чарльза Ренні Макінтоша, націлювалися вгору на майданчик другого поверху, частково видимий крізь арку з білим павичевим хвостом і вже знайомими ініціалами «Р. Ф.» на краях.

— Усі готові? — прошепотів Джед.

Ані Макс, ані Кайл йому не відповіли.

— Вікна нагорі з опущеними жалюзі. І замкнені. Розрізати їх усі буде ніколи, тож відтепер — ліхтарики й світло камери. Нічне бачення й сигналки як запасний варіант. Ідемо кімната за кімнатою. Як і тут, унизу. Доки не знайдемо королеву вулика. Капіш?

Конотації слова вулик збавили силу в ногах Кайла. Макс, здавалося, не надто краще порався в плані яєць. А от Джед зберігав віру й самовпевненість професійно безстрашного чи просто психопата. І ступив перший крок угору.

Вони проминули королівську арку й увійшли в довгий коридор, що тягнувся між зовнішніми стінами будинку й дивився на північ і південь. У тонких променях світла з пістолетів і камери усі кімнати в довгому проході починалися зачиненими білими дверима, вбудованими в розкішно вершкові стіни.

— Гостьові спальні, — пробурмотів Джед. — Цікаво, хто в них зупиняється, га, Спілберґу? Хочеш піти перевірити, чи не бажають вони дати інтерв’ю?

— Джеде! — прошипів Макс.

Навколо них просочувались і тьмяніли випадкові потоки запилюженого світла, мовби в якійсь величній субмарині, що спливала на поверхню, відчинялися далекі люки, виявляючи заледве щось детальніше за їхні ноги на червоному килимі: світло знизу сягало не більш як на три метри обабіч них. В обох дальніх кінцях коридору ліхтарики вихопили великі морські вікна, затулені замкненими ролетами. Пізніші доповнення. Підготовка. Чет. Здавалось, чоловік бажав навічно викорінити світло зі свого дому. Від головного вестибюля в дальніх стінах зяяли інші проходи.

Кайл увімкнув ліхтар на лампі.

Джед крутонув клямку найближчої кімнати:

— Зачинено.

— Нам треба перевірити їх усі? — запитав Макс.

А тоді вони почули. За три метри в першому коридорі, над ними. Свист зі сходів з горішнього поверху. З рота, який ніхто не бажав бачити розтуленим. Довгий пташиний крик, помережаний гугнявим виском. Кайл доб­ре знав цей звук: дещо схоже вигнало його з дому на Кларендон-роуд.

У відповідь пролунав ще один виск, радше шиплячий і собачий, аніж пташиний — здалеку, можливо, над ними, десь у далеких межах темного будинку.

Джед із Максом удвох задивилися на сходи, що вели на наступний поверх: очі широкі, зброя піднята. Робоча рука Макса тремтіла, мов від паралічу. І щойно промені їхніх ліхтариків зник­ли там, де вони стояли, на Кайла, запов­нивши простір навколо, наринула щільна темрява. Він посвітив камерою в прохід в іншому напрямку.

На дальній межі променя від ліхтаря лампи в кінці довгого коридору щось квапливо пробігло. Прогалопувало. Супроводжуване раптовим Кайловим позирком на постать навкарачки, худорляву, як мисливський пес, у довгому білому одязі, що тягнувся ззаду.

— Народ!

Воно на мить звернуло на нього погляд: далекий і непроникний, наче сліпий. З темної голови звисали пасма безбарвного волосся.

Джед із Максом розвернулися та спрямували ліхтарики туди, куди било світло камери. Й осяяли порожній коридор.

— Що це було? — затинаючись, мовив Макс.

Кайл відірвав язик від піднебіння:

— Один з них. У... у... не знаю. У чомусь білому.

— Уже зник, — констатував Джед. — Вони знають, що ми тут. Куди воно пішло?

— Ліворуч, — глитнув Кайл. — Углиб.

— Ці поверхи збудовані як палуби корабля. Коридори тягнуться вздовж внутрішнього боку зовнішніх стін будівлі. Якщо ці двері зачинені, у них мало вибору, куди бігти. План поверху — це великий квадрат. Тож ми їх на ходу викуримо. Ходімо, — мовив Джед і став швидко скрадатися коридором, змушуючи їх поквапитися за ним. — Макс замикає. Так ніщо не заскочить нас зі спини.

Кайлові здалося, що Джед щойно озвучив параметри ідеальної пастки, але сильне напруження заважало бодай щось сказати. Доки його не наздогнав Макс.

— Максе, пильнуйте ззаду. Ззаду! — але Макс мав намір проштовхнутися повз нього й потрапити в потік Джеда, наразивши Кайла на те, що, як він жваво уявляв, повзало в темряві.

— Тримай стрій, Максе, — тихо вигукнув Джед.

— Так, так, — Макс послухався, але, здавалося, уже доб­ре й не тямив, що відбувається.

У кінці коридору Джед швидко глянув обабіч. Тоді розвернувся, побіг ліворуч і зник з поля зору. Лишив їх самих. Вони чули, як швидко віддаляється гупання його ніг, а світло ліхтарика потьмяніло і зникло.

— Джеде! — вигукнув Макс писклявим голосом. — Швидко, за ним!

Мабуть, не всі двері до гостьових кімнат були замкнені. Одні з них у темряві за спиною Макса відчинилися, і Кайл ледь не зомлів. Вони одночасно обернулися. Слабкі білі ліхтарі пошаруділи в неосвітленій норі за дверима.

— О господи, — промовив Кайл.

Макс тричі нерозбірливо вистрілив. На стіні вибухнув тиньк. Килим забрижився. Але істота, що зводилася на ноги з підлоги, навіть не здригнулася. Роззявлений сухий рот був чорним усере­дині й беззубим. І якусь мить ніхто з них не озивався, і зброя також мовчала, і навіть земля, здавалося, спинилася, доки вони тупились у те, що звисало з огидної голови й тіла істоти.

Біла перука. Перехняблена над зморщеним обличчям з крихітними, мов у шимпанзе, рисами, чорними, мов старовинна шкіра. Змарнілі останки дрібної людини, нібито заклопотаної порпанням у гардеробі. Вони якусь мить розглядали її з чудернацьким захоп­ленням. З огидою дивились на її вбрання — атласну нічну сорочку, заплямовану спереду старою кров’ю. А потім воно заверещало від люті, мов мавпа, і рушило на них на позбавлених плоті ногах, тонких, як бамбук.

— Стріляй! — заревів Кайл.

Макс вистрелив, двічі. І промахнувся, загнавши дві кулі в обшивку понад метр над плямистою головою. Скинув руки до обличчя й заволав. Кайл перечепився через власні ноги та із зойком усівся.

Істота вже тягнулася було до Макса, аж раптом відсахнулася, мовби її смикнули ззаду за мотузку. Кістляві ноги відірвалися від килима. Воно засіпалося в повітрі, тоді важко впало й уривчасто заборсалося на підлозі.

— А я ще думав, що Спілберґ заістерить першим. Прокляття, Максе. П’ять пострілів на п’ять метрів мимо, — Джед обійшов Кайла, що досі шоковано сидів на підлозі, і просто повз Макса підступив до істоти, що тремтіла на спині. Від світла ліхтарика Джеда вона підняла пах, мовби в якійсь жаскій провокації. Той наступив їй на горло та впритул вистрелив в обличчя. Кінцівки знерухоміли. — Воно в клятій сукні. І довбаній перуці, ніби якийсь кістлявий педик. Мабуть, це сучка. Хоч так і не скажеш, і я, бляха, впевнений, що в трусах там нічого не ворушиться.

Макс, нечулий зі страху, тулився до стіни. Зігнувся, і його знудило на ноги. Джед з огидою похитав головою:

— Агов, Спілберґу, я можу тобі довірити зброю? Макс віднині суто за розвідку.

— Авжеж.

— Начепи свій ліхтарик сюди, Спілберґу.

Кайл на дерев’яних ногах рушив до трупа. Джед розкрив наплічника й вивудив третій Glock. Кайл зосере­див камеру на обличчі істоти, тепер розкритому та блискучому, мов розламані нутрощі якогось шкірястого фрукта. Весь обрис істоти в нього на очах й у світлі камери помітно зсохнувся й зів’яв у вільному вбранні.

— Зняв це?

— Так, — кивнув Кайл.

— Цей мудак секунд за двадцять обернеться на порох. Максе, можеш зібратися докупи, щоб посолити це лайно, щоб уже напевне?

— А що з іншим? — глянув на Джеда Кайл.

Джед уже махав ліхтариком навсібіч, обмацуючи простір навколо них в коридорі.

— Забрався. Далеко не втече. Рухаймось.

— Вони вдягаються. Вдягаються? — зауважив Кайл, рушивши за Джедом. Glock зі знятим запобіжником тепер заспокійливо важко лежав у кишені штанів. Макс пішов за ними, витираючи рота носовичком:

— Вони імітують життя. Отже, вони тут доволі довго й годні скопіювати те, ким вони колись були. Їх підтримують.

— Підтримують як, Максе? — гукнув назад Джед. — Темрявою?

— Не знаю. Але відсутності світла мало, щоб їх тут утримати. Їхня присутність не триває довго. У моїх кімнатах вони приходили та йшли за кілька хвилин.

— Цього достатньо, щоб хтось із них тебе навернув. Очі й вуха нашорошити, хлопці. Нашорошити. На цьому кораблі може бути повно щурів.

Вони ледь не пройшли під наступним давнім другом, не усвідомлюючи, що той причепився, зіщулившись і вичікуючи, до стелі під візерунчастою лампою на другому повороті другого поверху.

Джед вистрелив в істоту тричі, а Кайл не встиг навіть дотягнутися долонею до стегна, що напиналося пістолетом. Та заверещала так, що, він був певен, продірявила барабанну перетинку. Вони з Максом затулили вуха, коли істота гепнулася об килим із приглушеним торохтінням кісток у тканині. Звуки навколишнього світу пішли під воду, наче Кайл занурив голову в басейн. Джед шкірився з виряченими очима, мов у збудженого п’яниці чи божевільного, що не вживав ліки.

— Реально близько, га, хлопці?

І ця істота була вбрана в довгу сукню. Якусь нічну сорочку без рукавів або довгу комбінацію з мереживним коміром, відвислим навколо скам’янілих ключиць і під горлом, не ширшим за гриф гітари. Як і в іншого створіння, перед привласненого вбрання був замазаний кров’ю.

— Ці покидьки когось їли, Максе.

— Господи-боже, — прошепотів виконавчий продюсер виробниц­тва, що швидко виходило з-під контролю. Він судомно ковтав від паніки.

Здавалося, звуки пострілів та агонія таких, як вони, достатньо далеко відлунили, щоб сягнути інших висушених вух. На наступному повороті над ними чи на тому самому поверсі вони почули низку ударів поміж виру свистячого вереску. Віддалік затріснулися щонайменше двоє дверей.

Кайл був надто наляканий, аби говорити. Рука Джеда злетіла в повітря зі сигнальною ракетою, що на мить засліпила їх усіх фосфоресцентним спалахом. Той дійшов коридором до самої глибини будівлі.

— Чорт, — промовив Джед.

Щось навкарачки, худе й оголене, мов забальзамоване тіло єгипетського жерця, яке Кайл колись бачив у Британському музеї, зіщулилось і дряпало собі обличчя пазурами метрів за десять перед ними. За ним від спалаху відповзали, мов краби, інші примарні сухорляві силуети, хоч у густій пітьмі неможливо було виснувати, скільки їх. Коридор запов­нив жахливий вереск і виття.

— Ходімо, — сказав Джед і рушив далі, викидаючи вперед магнієві спалахи. Перед ними дряпалися геть гострі ступні, знову зникали в кімнатах, із яких з’явилися, чи тікали за наступний поворот залягти в очікуванні.

Джед зупинився. У наступній кімнаті ліворуч від них щось билося об стіни, аж доки не взялося шалено ляскати сухими руками об двері зсере­дини.

— Назад. Назад, — Джед відступив на два кроки й уперся Кайлові в камеру. — Якщо в цій штуці немає гармати, Спілберґу, тобі треба відкласти іграшку й націлитися сюди.

— За нами! — Макс дивився туди, звідки вони при­йшли; його ліхтарик освітив стіни, килим і стелю позаду й зрештою знайшов дальню стіну, де стрибали невиразні тіні. — Я щось бачив.

— Чорт. Їх забагато. Ми в клятій засідці. Вони можуть вийти з будь-яких із цих дверей. Нам потрібно більше людей. Штурмові гвинтівки, — вони відступили до остан­нього повороту в коридорі. Сигнальна ракета Джеда освітила його — порожній. — Чорт, вони швидкі.

Кайл був удячний, що його гнів ненадовго повернувся.

— Їх забагато для нас трьох, Максе. Довбаний ідіоте!

Спітніле обличчя Макса присунулося ближче до ліхтарика в Джедовій руці:

— Нам треба покласти цьому край. Вона тут. Зараз потрібний час. Вони її охороняють.

Джед не видавався таким упевненим.

— Візьми ще обойму, Спілберґу, — він відстібнув від пояса для інструментів магазин і швидко показав Кайлу, як вставляти його в зброю. — Дуже сильно, доки не клацне.

— Ясно, — Кайл намагався вгамувати тремтіння в руках. Запхнув камеру назад у наплічник і тепер замислився, чи вимкнув її.

Джед витер піт з обличчя.

— Гаразд. План міняється. Шукати та знищувати — не варіант. Їх забагато, і це надто ризиковано. Ідемо до наступних сходів. Я їх освітлюю. Натрапляємо на черговий натовп — відступаємо. Операція скасовується. Максе, ти ніхріна не вмієш стріляти, і я б не заклався, що Спілберґу це краще вдасться. Я візьму на себе стільки, скільки зможу. Якщо хтось проскочить через мене, ви двоє знімаєте їх зблизька. Голови та груди. Мізки й серця.

— Гаразд, — мовив Кайл, але заледве почув власний голос.

— Макс посере­дині. Ти замикаєш, Спілберґу. Горлай, коли щось побачиш. І, хлопці, стелі та двері, стелі та двері — пильнуйте скрізь. Ці покидьки лазять, як кажани.

— Боже милий, — Макс зіщулився в темряві. Шаленими очима прозирав крізь пальці.

Кайл нічого не сказав і дістав із наплічника камеру — досі працювала. Навів об’єктив на стіни та стелю вестибюля другого поверху: мініатюрної приймальні, змодельованої за приймальнями біля лож на верхніх ярусах у старих кінотеатрах. Вестибюль розгорнувся навколо них, коли вони вий­шли на третій поверх, а тоді припах тління та застояної води змусив їх зупинитися й затриматися: сморід, що зависнув над свідченням великого народження.

Три промені ліхтариків вихоплювали з темряви точки входу на почорнілих шпалерах — сліди явлення Кровних Друзів. Тиньк на стелі прикрашала дюжина скам’янілих силуетів тих, що впали на мармурову підлогу, — вологих скигліїв за життям. Зародкова огидність. Післяпологове богохульство.

Дещо Кайл детальніше розгледів у видошукачі, і видиво ледь не змусило його мозок вимкнутися. Коли його думки зібралися докупи після гострого шоку, байдужість, яку він розпізнав за заціпенінням частин тіла, заспокоїла його, але позбавила здатності рухати щелепою чи ногами. Коли рухливість повернулася, він зауважив, що до підошов черевиків прилипала плацента.

Йому здавалось, що, перероджені у світі, вони скидались на новонароджених телят: липких, напівпрозорих, незграбних, сліпих і амніотичних, що хвицалися напівутіленими кінцівками потойбіч своєї надто тривалої пастки. Він чув їхні пологи вночі під час травми вагітності. Чув, як їхні роти роззявлялися з криком про їжу, коли вони прокидалися в повітрі цього світу, і як потім починалися справжні пошуки харчу.

Ще одна Джедова ракета освітила катакомбний стінопис, цю неолітичну печеру, укриту візерунками скам’янілих, давно похо­ваних реліктів, що знову піднялися. Сатанинські графіті ніби одразу потьмяніли, як фотографії, надто рано проявлені. Сигналка враз виявила метушню поблизу.

З вестибюля вели дві арки, і під облямівкою відгорнутої темряви Кайл мигцем помітив тонкі кінцівки, що виштовхувалися в безпеку неосвітленості. Виття, скиглення, виск і свист з-під їхніх ніг здіймався пекельним крещендо з поверху нижче, ближче до сходів. Двері прочинялися й затріскувалися, прочинялися й затріс­кувалися, мовби від протесту чи збудження.

— Ми знайдемо її реально швидко, Максе, — часи, коли Джед шкірився, минули. Наявна ситуація нарешті поклала край його легковажності. — Це поверх пентгаузу. Чет мусить бути в одній із великих кімнат. Їх тут дванадцять. Ліворуч чи праворуч?

— Я не знаю! — верескнув Макс.

— Дай мені одну з цих ракет! — гукнув Кайл Джедові й запхнув камеру назад у сумку. — Ти знайдеш кімнату. Макс посере­дині. Я замикатиму.

Джед жбурнув Кайлові сигналку. Той упіймав її:

— Як вона, в біса, працює?

— Запали довбаний папір. Черкни, як сірником.

— Вони деруться вгору сходами, — це був Макс: він двічі вистрілив наосліп у темряву, якою вони щойно піднялися.

— Зроби так, аби вони запам’ятали, Максе, — Джед жбурнув сигналку на наступний майданчик. Тіні кинулися врозтіч, доки спалах магнію не заплювався на мармурі. — Ходімо.

Джед підійшов до арки ліворуч. Зіщулився й вистрелив двічі на стелю в коридорі. З темряви випав обрис і вдарився об підлогу.

— За мною, — Джед рушив. Макс за ним, майже приліпившись тому до спини. Проминаючи здобич, Джед розчавив крихкий череп підбором черевика, щоб той перестав смикатися. Кайл зиркнув на істоту, зістрелену Джедом зі стелі. Та була вдягнена в робочий халат, такий брудний від віку й крові, що старе полотно затверднуло й висохло навколо виразної грудини. Кайл відвернувся.

Рухаючись так швидко, наскільки ставало сміливості, вони проминули ще один міжпалубний коридор. Двері тут були величнішими, облямованими позолотою, і над кожними розгорталися павичі, а навколо клямок вигиналися силуети прекрасних жінок, інкрустованих у дерево лаком.

Джед повернув клямку першої кімнати пентгаузу. Відступив і вибив їх. Промінь ліхтарика метнувся туди й назад у темряву, а тоді чоловік зайшов усере­дину, зіщулений і ладен стріляти. Макс рушив за Джедом. Кайл почув, як Джед сказав:

— Господи-боже.

Кайл залишився в коридорі, просто перед одвірком, тримаючи іскристу білу ракету вгорі. Вона освітлювала весь коридор до самого кінця, де з пащі суміжного проходу час від часу відлунював свист і гавкіт. У самому вестибюлі, ліворуч, Кайл бачив арку, у яку вони щойно забігли. Й істоту, що навкарачки носилася навколо миготливого хімічного світла, використовуючи руки як ноги: кінцівки вона мала тонкі, як у пса. Обличчя було відвернуте, а потилиця бліда й помережана темним волоссям. Кайл міцніше стиснув руків’я пістолета.

За спиною Макс шалено й навіжено торохтів чи то до Джеда, чи то сам до себе:

— Кров випивається швидко. Вона утримує їх тут. У Франції янголи Лорхе навіть розвивали смаки містечка під облогою. Ті стали канібалами. Їхнє страждання було таким жахливим, що вони позначили небо, повітря, світ...

Кайл зиркнув через плече. І побачив пакети з плазмою, що звисали з довгої сталевої пересувної жердки — такі можна побачити за лаштунками на модному показі. Пласкі поплямовані пакети з банку крові висіли та скрапували плазмою з пластикових трубок у жолоб, мовби сисним поросятам. Біля поруч біч-о-біч на білих стільцях сиділи дві літні жінки. Очі в них були широко розплющені й скляні.

— Сестра Геєнна й Сестра Беллона. Останні з Сімох, — сказав Макс. — Найбільші улюблениці Кетрін. Найфанатичніші... вони віддали себе. Навіть після... — Макс так і не завершив, а голос його затихнув у хрипкій безнадії.

Два тіла в мерехтінні ліхтарика були вбрані, як черниці, — у червону форму благословенних Сімох Останніх Днів. І щойно пакети з плазмою спустошилися, їх висушили до сухожиль, волокон і кіс­ток просто на місці; їх спорожнили багацько зламаних зубів, що прокололи їхні тонкі ноги, руки й, зрештою, горлянки. Видавалося, що сестри випустили власну кров потоком із зап’ясть, мов пекельні матері, що годували своїх малих. А та наче окропила шалену змову живих і мертвих: іржавий аромат їхньої старої крові, певно, розпочав божевілля, результати якого поставали перед Максом і змушували його коліна підгинатися. Джед утримав його на ногах і витягнув з кімнати.

Мовчазні від жаху й шоку, вони строєм відступили. Кайл зад­кував і передбачав, застигне він чи вистрелить, коли один з них накинеться на нього з величезних неосвітлених тунелів. У цій кімнаті вони щойно бачили власний кінець, якщо припустяться тут, у темряві, хоч однієї помилки. Їхні видихи оглушували. Усі вони важко дихали крізь роззявлені роти, аби притлумити нудоту від смороду.

— Вона збирала їх, — почув Кайл слова Макса в наступній великій кімнаті, куди вони вломилися. Пістолети не вистрелили, тож, певно, там нікого не було.

— Срань господня, Максе, нам потрібно більше зброї. Їх тут можуть бути сотні, — Кайл на цих словах обернув голову та глянув на те, чого насправді не хотів бачити. Але перший погляд на кімнату не викликав катарсису. Він протер очі та глянув ще раз. Та нагадувала залу музею. Уздовж трьох стін, які він міг розгледіти, тягнулися вітрини. За склом благальні очі Кайла розгледіли наче обриси уламків, брунатних останків.

— Знаки, — сказав Макс. — Артефакти з початку. Від тих янголів Лорхе, зібраних у Сен-Маєнн.

Кайл устромив голову в кімнату. Зиркнув у найближчу шафу. Побачив жаский черевичок, малий, почорнілий і гостроносий. Біля нього лежав халат, малий, наче дитячий, з червонувато-брунатними плямами. А далі на білій картці, мовби з пошаною — грубо вирубана дерев’яна корона. Він замислився, чи вона колись належала Лорхе, Батьку Брехні. Корону оточували почорнілі кістки, прикріплені сталевими шпильками до пурпурового сукна. Небесні листи. Дощ із чорних кісток.

Кайл озирнувся на коридор, освітлюваний сигнальною ракетою, що поволі згасала. Праворуч далеку темряву коридору пронизав вереск люті чи істерики. Об одні із зачинених дверей гупотіли кістляві долоні й ступні. Звуки, від яких шлунок Кайла розм’як, коли він уявив, як ця лють завиває йому в обличчя. Він спрямував туди Glock: кінець променя пронизав обрис, худіший за смертельно голодного й новонароджено голий. І цієї миті він міг зробити перший постріл у своєму житті, та істота, на щастя, плюснулася боком схиленої голови й почвалала геть на зігнутих ногах, поплямованих дизентерійно-брунатним.

— Вони там, — повідомив Кайл Джедові, коли той вий­шов із виставкової кімнати.

— Вони скрізь. Ходімо. Тут на плані ще десять кімнат. Лишилося три ракети. Потім палитимемо смолоскипи. Отже, розведемо вогонь, хлопці.

Звук чогось схожого на дитячий плач змусив їх завмерти біля наступної кімнати.

— Там дитина! — заверещав Макс. — Відчини.

Джед намагався спіймати Макса розмахом вільної руки, але не зумів схопити за плече.

— Обережно, Максе! — Джед ляснув по бічній кишені й висмикнув з неї світлину. — Дитина. Переконайся, що це ця дитина, Максе. Спілберґу, звали назовні. Прикривай коридор!

— Ви не вб’єте дитину. Ні! Ви не вб’єте дитину!

— Стій зовні, Спілберґу!

— Йди нахер!

Макс намацав ручку й відчинив двері. Джед зіщулився в позицію для стрільби.

Дитина. Дитина. Вони не вб’ють дитину. Не думаючи, не усвідомлюючи, що саме чинить, спонуканий нерозсудливим енергійним поривом, Кайл набіг на Джеда та в’їхав вагою чоловікові в спину. Упав на коліна та спостерігав, як Джед зі стогоном ввалився у, як він мигцем розгледів, розкішну кімнату, освітлену намацуванням Максового ліхтарика. Оздоблену пурпуровим, із велетенським ліжком. Величезні дзеркала на всіх стінах віддзеркалили їхній хао­тичний хід і подвоїли світло ліхтариків.

Дитячі крики перетворилися на собачий рик. Макс шоковано охнув, а тоді закричав, коли щось миттю вистрибнуло з-за ліжка й накинулося на Джеда. Який лишився лежати під заклопотаним ротом і гострими пальцями; вищир нападника був жахливішим, ніж тремтіння потертого черепа.

Джед заверещав. Плямисті ноги шарпали йому живіт, мов голодний кіт намагався спорожнити черево здобичі. Темна рідина вихлюпнулася на обличчя Джеда з одночасним булькотінням у горлі шкірястої істоти, не більшої за десятирічну дитину, що звисала з чоловіка.

Паралізований від жаху, Кайл зачув стукіт і гуркіт кістлявих кінцівок у коридорі зовні, мовби в кімнату мчав натовп. Джед прострелив маленький череп, що рвав йому горло. Його живіт смикався. Він замовк із роззявленим ротом, притискаючи долоню до вологого чорного горла. Їхні погляди перетнулися: у Джедових очах він розгледів лише страх і біль. Макс знову заволав, коли крізь двері в кімнату до них галопом увірвалися худорляві тіла.

Кайл упав на стіну біля підніжжя ліжка. Згадав, що має зброю. Підняв руку. Освітив прикріпленим ліхтариком Джеда на землі. Дві нерівні постаті пробігли крізь тонкий промінь тремтливого білого світла, рикаючи над харчем. Джедів Glock востан­нє глухо вистрелив у сутолоку, і чоловік самовільно припинив рухатися.

Макс заверещав і взявся стріляти в натовп на підлозі. Промазав. Кровні Друзі вчепилися пальцями ніг у килим і висмикнули мляве тіло Джеда з кімнати вглиб темряви.

Кайл освітив їхній квапливий відступ, але не встиг побачити зброю чи натиснути на гачок у тих істот, завбільшки з дітей, що тягли дорослого чоловіка, мов іграшку, підлогою своєї дитячої. Він стиснув пояс, шукаючи сигналку, і збагнув, що остан­ні три кріпилися до пояса Джеда.

— Нам треба забиратися! — усе обличчя Макса було тремтінням блідої плоті над роззявленим ротом. З нижньої губи звисала слина. Він вибіг зі спальні й лишив Кайла притиснутим до стіни, непорушним, як торшер у стилі ар-деко.

— Максе, — віднайшов Кайл голос. Скидалося на схлипування.

Ноги Макса гупотіли в коридорі зовні в напрямку вестибюля. Просто в хор пташиного вереску. Жахнула швидка черга пострілів. За нею — глухий ляскіт.

Кайл рушив до дверей, змахнувши праворуч прикріпленим до пістолета ліхтариком. Побачив шарпання шалених кінцівок і мокрих долонь у пітьмі над нещодавно поваленою здобиччю: Джедом. Плямисте обличчя піднялося, показавши ліхтарику вибілені очі й укрите зіжмаканою паперовою плоттю чоло. Істота один раз зашипіла, а тоді її огидна голова знову взялася до бридкої справи на вологому килимі.

Кайл зиркнув ліворуч, за тонким променем ліхтарика на пістолеті, і втягнув повітря. Вестибюль раптом нагадав відео з камери спостереження в пеклі, видиме в єдиному промені світла: темні обриси на стінах, на підлозі, на стелі, брудні зуби, закочені й білі, як більярдні кулі, очі посеред рою десь там, де досі гарчав і панічно спалахував маленький Максів пістолет. Кайл опустив руку зі зброєю, і вестибюль знову занурився в темряву.

Розум кричав: «Геть! Геть! Геть! Геть!». Він мусив вшиватися геть. Як? Кайл зіщулився в темряві, досі у дверях, і що мав сили придушив крик та не дав тілу метушливо борсатися просто в тому пурханні кісток. Витрусив із наплічника камеру й переставив на нічний режим, вимкнувши ліхтар. Куди? Він розвернув камеру та глянув крізь видошукач у бік останків Джеда.

Світ у видошукачі був підводно-темним, зеленим, чорним, розбавленим латками молочного освітлення. У ньому він побачив, як підлогою навкарачки з дальнього кінця коридору наближається ще один Кровний Друг, убраний у якесь невпізнаване розмаїття поплямованого савана й, певно, одягу Чета. Істоті вдалося забратися в кравецьку сорочку. І постать стрибала, як леопард, що націлився на зад­ні стегна газелі. Вона сягнула цілі та впала на неї, копаючи й шарпаючи, хрускаючи обличчям об вологий обрис Джеда. Кайл не відчував ніг; його широко розплющені очі затягнулися плівкою сліз.

Однак трійця Кровних Друзів була надто заклопотана останками Джеда, аби помітити його тривогу так близько в темряві. Це була єдина причина, з якої він досі лишався живим. Намагаючись утримати на місці вміст шлунку, Кайл обернувся й почвалав до вестибюля, користуючись видошукачем камери, як очима, щоб побачити, чи можна пройти до сходів.

Він затремтів і зупинився, не ступивши й чотирьох кроків. Макс не пробрався надто далеко та не проклав шлях. І спершу Кайл не був певен, долинали стогони та виск від Макса чи від блідої, але невиразної туші, яка, мабуть, тільки нещодавно прибула чи ховалася, щоб збити Макса з ніг, доки той біг до сходів. Істота завбільшки з ведмедя, на зад­ніх ногах, тримала дрібне тіло виконавчого продюсера вгорі. Якнайдалі від інших, яких Кайл, на щастя, детально розгледіти не міг і які стрибали навколо кінцівок туші, охочі доєднатися до бенкету. Гущавина дрібних змарнілих силуетів, що заповнювали вестибюль третього поверху, ричала, ґелґотіла й вигукувала зі звірячою насолодою та, коли виснувати за звуками, ляскала хрящами та здирала шкіру вологими ременями з дрібного тіла Макса.

Нічне бачення найдальше досягало верхівки сходів, однак на великій постаті його затуманення відшукало вологу морду на висоті голови. Під нею — чимале почорніле черево свині з вологими від ропи пипками.

Жаский плюскіт під вагою істоти супроводжувало нелюдське сопіння і хапальний гам рота навколо чогось, що з вологим ляпанням відпало від здобичі. У сіпанні гнітючого світла Кайл помітив і відтиск маленьких чорних очей глибоко у великій темній щетині. Подоба вологої пащі гарчала. Бивні омилися рідиною, а частини мокрої туші огортало дрантя ветхого одягу; істота стояла вертикально, прикрашена чимось, що цілком могло бути клаптями шат єпископа, вигнаного чотири століття тому. Нечестива Свиня похитувалася на зад­ніх ратицях, а біля богохульного верховного жерця Сен-Маєнна згромадження частин опудал верещало, завивало й тягнулося вгору тонкими руками, з новим запалом хапаючи все, що відпадало від шумного бенкету над ними.

Тонкі щиколотки Макса посмикувалися чи й навіть досі борсалися, аж доки свинячий виск не пронизав остан­ній вереск розірваного живцем чоловіка. Від другого дихання агонії й жаху Макса павуча метушня постатей, що продовжували роєм линути у вестибюль із поверху нижче та темної арки навпроти, лише посилилась. Максимілліан Соломон загинув, його не стало: він зустрів свій кінець, намагаючись завершити бездумно ним розпочате в 1967 році.

Вестибюль і суміжні сходи було заблоковано, і це непокоїло найдужче. Ніщо б не дісталося сходів живим. Хоч як би мало розважливості мерехтіло в Кайловій голові, що плила від нудоти й жаху, вона підказала йому, що тікати доведеться в інший бік, попри останки Джеда й крізь шарпанину тих, хто досі був заклопотаний полеглим товаришем. Думка про це змусила все його єство здригнутися, а обличчя примружилося від напливу сліз, які Кайлу ніколи було проливати. Паніка наелектризувала його. Він знав, що мусить зараз бігти, кудись глибше в будівлю, але міг тільки боротися з розпачливим протилежним пориванням просто всістися й тремтіти, доки за ним не прийдуть також.

Кінець. Кінець. Кінець йому просто тут. Кетрін виграє. Зайде в дитину. Дитину. Ще одну дитину. Кайл схлипнув. А потім нашорошився тієї самої секунди, коли у вир його розуму увірвалась ясна ідея.

Тримаючи камеру однією рукою, він підняв Glock і націлив на вискотливе метушіння у вестибюлі. Прицілився в невиразну тушу й гучно заговорив, але не був певен, що саме сказав чи кому. Діючи за якимось інстинктом, який заледве зумів би пояснити, він став із розставленими ногами й випустив п’ять пострілів у коридор у те, що так зосереджено й жадібно ласувало там у темряві.

Величний обрис із мокрим гупанням упав на зад­ні ноги. Здійнявся вереск і приглушив Кайлові вуха, мов долоні в рукавичках. У тремтячому видошукачі в мертвотному світлі чорноволосі боки свині задвигтіли між зелено-білими стінами, що здригалися, мовби це в них щойно поцілили. Волога туша, так заклопотана тулубом Макса, важко розвернулася на підлозі й хистко звелася нібито навкарачки; мляві останки старого чіплялися їй за живіт.

За мить поранену тушу вкрив жадібний рій тонких кінцівок і пазуристих рук, які до того могли тільки хапати й ловити здобич, яку тримали над ними. Кайл відвернув лице й камеру, коли лиха паства розтягнула перші частини своєї Нечестивої Свині.

Він відступив у кімнату, де поліг Джед. Досі був у пастці. Вестибюль кишів оргією болю й розчленування; за ним давні друзі досі обгризали Джеда до вологих кісток. І, як він і сподівався, нападники стали здійматися, відірвані від дедалі вбогішої трапези звуками свіжої збудженої метушні, що виривалися з вестибюля. У видошукачі Кайл спостеріг три темні голови, що виринули з тихим іржанням, мов гієни з грудної клітки чогось поваленого на землю на африканському пасовиську. У білих очах на заплямованих обличчях Кайл розгледів жадання вгамувати свій скажений апетит деінде, наново поживитися за допомогою цих брудних пальців і чорних зубів, які виростали в їхніх ротах, наче за покликом. Він дивився, як вони відвернули свою увагу, як пожадливо комашилися в коридорі просто перед носаками його черевиків, і подумав було вкласти пістолет собі в рота. Але вони пошкреблися, погупали й поквапилися далі у вестибюль, де збита з ніг свиня ревіла, плюскала й ляскала серед збудженого натовпу стародавніх кісток.

Безнадійний розпач і туга Кайла змінилися божевільною надією, і, навіть ще вповні не усвідомивши, що рухається, він узявся чвалати геть від місця, де шумно чвакали так багато крихких зіщулених постатей.

Зупинився за пару метрів від нині безплотного силуету Джеда на килимі коридору. Глипнув у видошукач і спробував не розглядати, а тоді й розбачити останки Джеда та його єдине око, що досі витріщалося вгору. Він понишпорив за сигнальними ракетами — одна з них була зламана, інші дві, хоч і вологі, але цілі й досі прикріплені до відкинутого пояса для інструментів. Кайл забрав усе. Витер об джинси. Водночас стиснув зуби, притлумлюючи жадання схлипнути.

Дозволив камері метнутися геть під плечем на лямці. Міцно стиснув Glock і якомога хутчіше запалив одну із сигналок між колінами. І якраз вчасно звів її над головою: три постаті, що скрадалися до нього стелею з коридору, з чорними від крові щелепами, зупинилися неподалік.

Хитаючись, Кайл рушив до кінця коридору, озираючись через плече на тих, що застигли та схопилися за обличчя з шоку й болю від світла ракети. Повернув праворуч. Згадав, як Джед казав, що тут дванадцять кімнат. Скільки вони перевірили? Одну, дві, три.

— Чорт! — йому доведеться вломитися ще в дев’ять, поки вигорять дві ракети. В обоймі Glock — він так думав — ще десять патронів. Чи варто повернутися і знайти зброю та запасні обойми Джеда? Він не бачив там жодної зброї чи магазинів; пістолет Джеда також міг виявитися будь-де в коридорі чи навіть в остан­ній кімнаті, яку вони перевірили, у тій, де він поліг. І щойно ракети згаснуть, без окулярів нічного бачення Кайлові знову доведеться тримати камеру однією рукою й дивитися у видошукач, водночас стріляючи в худорляві та швидкі цілі: він загине за кілька секунд. Він не був вправним стрільцем, тож пробити собі шлях назовні — не варіант. Кайл рушив далі.

У довгому коридорі в глибині маєтку він побачив троє дверей; ще три далі й три попереду, з іншого боку обшуканого ними вестибюля. Кайл подумав, що там на нього чекає, і йому запаморочилося в голові. Де міг бути Чет? Де, де, де? Макс сказав, що з ним усе закінчиться. Виття й вереск упереміш зі стогонами останків свині відлунювали з іншого кінця будівлі, а ще пронизували темряву в далині коридору, до якого Кайл стояв лицем. Він задрижав. Роззирнувся.

— Чорт!

Двері. Спробуй двері. Будь-які двері. Перші були замкнені. Сигнальна ракета опливала. Він кинувся до наступних, рвонув клямку: замкнено.

— Бляха!

Треті відчинилися. Він штовхнув їх усере­дину. Обернувся і глянув ліворуч та праворуч у коридор. Стіни, стеля й підлога за мить перетворяться на шосе з огидним дорожнім рухом: він чув, як той мчав з обох боків, посилений рішучим дріботінням у тінях. Певно, бенкет у коридорі завершувався. Кайл ніяк не міг відбиватися. Йому нікуди було йти. І раптом закортіло покликати маму.

Натомість він закинув першу майже згаслу ракету в кімнату — вона була велика. Заставлена стільцями, відвернутими від дверей. Чи сидів на них хтось? Сигналка згасла. Він запалив другу після трьох спроб. Та спалахнула, пінячись і шиплячи, прекрасним білим яскравим світлом, і Кайл почув, як навколишній потік плямистих кісток у коридорі зовні зупинився, а тоді неохоче кинувся тимчасово врозтіч.

Випроставши руку з пістолетом і високо тримаючи сигнальну ракету якнайдалі від тіла, Кайл прокрався в кімнату й ногою затріснув за собою двері. Зайшов усере­дину, пробрався поміж стільців. І застиг, німо споглядаючи на те, що рівно сиділо та шкірилося в кімнаті, у якій він себе замкнув.

Він не знав, через що кричати найперше, бо причин волати було багато. Він наче змалів до безсилої істоти — непорушної, німої та з роззявленим ротом.

Кайл лише за кілька секунд збагнув, що жодна з сидячих постатей не ворушилася. Авдиторія, посадовлена вертикально на білі стільці чи й навіть прив’язана шовковими шарфами, давно померла. Переважно кістки. У декількох були зуби — довгі кінські зуби, досі жовті, що випиналися з хрящуватих ротів. Плоть, яка ще хоч трохи збереглася, була сухою, як в’яленина, мовби збережена запилюженими безповітряними місцями. Очниці були порожні, а носи давно зникли. Вони всі принесені сюди? Для чого? Щоб розсадити їх, мов для вистави, на стільцях із їдальні, що позабирали від столиків унизу.

Мовчазні пахучі мерці сиділи й витріщалися на два ліжка в дальньому кінці пентгаузу. Кайл забув як дихати, аж доки з нього не вирвався видих, коли він рушив глибше в кімнату зі стінами, цілковито затягненими пурпуровою тканиною, атласною в крижаному доторку сигнальної ракети. Можливо, він досі задихався від жаху зовні й позаду, безперервного моторошного видива, що супроводжувало його з першого дня основних зйомок у Лондоні й до верхівки маєтку у Сан-Дієґо. Кайл рушив невидною лінію погляду з порожнистих очниць навколо. Підійшов до двох ліжок.

— Господи, ні, — промовив до себе й до світу, що ніколи, за жодних обставин, не мав узріти такої картини: ні в глухих його куточках, ні в забутих, ні навіть богом покинутих. І він так живо згадав власні ночі переслідування, коли у жаскому сні здіймався непритомним із ліжка, мовби заповнений нічним нашестям, що перекроювало його обриси кінцівками, долонями й ступнями іншого. Цього іншого. У великому ліжку, оточеному прозорим пластиковим наметом, аби захистити його й білі панелі апаратів навіть від повітря в кімнаті й від непорушно сидячих, наче забальзамованих, постатей на білих стільцях, Кайл розгледів непевні контури змарнілого тіла.

І він би не зміг побачити підошви ніг кольору слонової кістки чи зморщені, як фіги, сідниці, чи довгі кінцівки в плямах карциноми, ці руки, що впали обабіч, і ноги, що стирчали прямо. Як і не мав би вгледіти безволосу голову з жовтяницею й обтягнуте шкірою кістляве обличчя. Він не зміг би спостерігати нічого з цього, та воно піднялося щонайменше на метр від постелі й зависнуло на невидимих нитках, мовби якась горизонтальна маріонетка, і Кайл мусив дивитися на неймовірно жаскі змарнілі останки людської істоти.

У двері позаду загупотіли тверді долоні й ступні. Кайл обернувся. Двері прочинилися й широко розчахнулися, і верескливий натовп з коридору заметався навсібіч у відкритому просторі. Бридкі голови обернулися всере­дину, тоді відвернулися від ненависного світла дедалі слабшої сигнальної ракети, що стримувало їх. Та щойно ракета згасне, вони ринуть усере­дину та здолають Кайла. Посеред стільців з уже мертвими він зустріне свій кінець. Не зафільмований. Не задокументований. Не розказаний.

А тоді його осяяло: ці вертикальні лахміття й кістки на стільцях — це, ймовірно, колишні послідовники, її піддані. Висохлі фрукти колишньої пастви Сестри Кетрін. Ті, хто мав необачність, непростиму зухвалість її покинути. Відмовитися від неї. Можливо, мовчазні мерці були ексгумованими жертвами з ферми й копальні, утікачами, пропалими, яких вистежили й забрали до іншого місця або викопали з непозначеної з її волі могили. Ще одна виставка, така ексклюзивна, що призначалася для царственної спальні королеви. Висохлі, бліді, безокі — навіть після смерті ці оболонки обманутих притягнули сюди сидіти на стільцях проти їхньої волі. Стати свідками. Помсти. Якою могла насолодитися істота у величезному ліжку. Навіть після їхньої смерті й жахливого кінця їх знову прикликали до королеви, аби вони засвідчили її богохульні чудеса, її монструозне марнославство, бо всі повинні служити йому вічно.

Огрядна мадам, шахрайка, відлучена від саєнтології психопатка, колись навіть жінка, самокоронована вічною королевою пилу, прокляття та згуби невинності. Жахливий дух, що переселився в дитину і став цим розбитим хворобами чоловіком, цією оболонкою, яку надмірності паразита звели до скелету й жінкуватості.

Після всього побаченого Кайл бажав його смерті. Поки воно якимось невидимим і жаским шляхом не забралося в це. У маленьке тіло, прикрите білими шовковими простирадлами на сусідньому ліжку, де на глибоких подушках виднілася маленька темна голова дитини.

Дитина борсалася під простирадлом, але не прокидалася. Судомно копалася під покривалом, бурмотіла. Нібито боролася з кимось. Можливо, з неприродною гостею. Тією, яка хотіла знову повстати.

Кайл спробував прорватися крізь пластиковий намет. Але той був запечатаний. Кайл став збоку пластикового куба, так щоб бачити сухі боки завислого чоловіка всере­дині, і прицілився. І стріляв, і стріляв, і стріляв, і стріляв у руїну Чета Реґала, яка левітувала. І стріляв доти, доки не побачив, як худорлява постать смикнулася, а потім знову, знов і знову. А тоді радше з брязкотом, аніж із гупанням, упала на ліжко й закривавила чорним.

Кайл пробивався й продряпувався, шматував і рвав продірявлений кулями пластик, доки не опинився всере­дині біля підніжжя ліжка, де здригалася та хрипіла прошита кулями істота. Монітор в узголів’ї пищав єдиною тривожною нотою. Кайл перевів погляд на хлопчика. Той теж став дибки, скуйовджений, усипаний потом, бурмочучи. Чи встигла вона перебратися?

Кайл задивився на постать при смерті у великому ліжку. Її очі розплющилися, і в лазуритових райдужках він побачив відголосок прекрасного актора Чета Реґала, названого сина. Вмістилище Сестри Кетрін у 1975-му, у її другу Ніч Сходження після облоги Сен-Маєнн у 1566-му. Він задивився в очі того, що бідолашний Ірвін Левайн називав «матір’ю мерзоти».

Воно розтулило рота й спробувало озватися. Лапа, радше ніж рука, сіпнулася до нього. Голова звелася з потемнілої постелі. Виплюнула кров на зморщене підборіддя. Вичавила такий жалюгідний та огидний звук, що Кайлові закортіло відвернутися. Забулькотіла. Потім у ті очі наче повернулося жаске усвідомлення, і в горлі зродився тонкий крик. Люті. Яка так само швидко обернулася на тугу. Воно схлипнуло:

— Імператор... править... тисячу...

І для певності, що цього ніколи не станеться, Кайл розрядив Glock істоті в обличчя менш як з десяти сантиметрів, аж доки від нього майже нічого не лишилося.

Сигнальна ракета опливла до іскри, і він обернувся до того, що знищить і його також.

Три ряди людських останків на білих стільцях і далі витріщалися на Кайла пустими очницями. Він уявляв, що вони підбадьорюють його впалими ротами. Двері за ними у світлі ліхтарика вже не повнилися хаотичними Кровними Друзями. Величний дім замовк. Спорожнів.

Дитина в ліжку, видавалось, гарячково марила, очі її лишалися заплющеними. Він не був певен чому, але вибачився перед хлопцем. Може, тому що той прокинеться і побачить свого мертвого батька, чи сурогатну матір, чи що, розбите, ще шаленіло в нього всере­дині. Варто, мабуть, викликати швидку. Може, вона вже їде. Поліція теж: було багато пострілів. Він роззирнувся в кімнаті. Що робити?

Він усівся, схрестив ноги і, граючись, посвітив ліхтариком з порожнього пістолета на обличчя мертвої авдиторії. Замислився, чи йому взагалі повірять — про те, що він бачив, робив і знав, як правду. Очі поблукали ендшпілем Максової історії. Останньою сценою фільму. Чи хтось йому повірить? Що він кілька разів вистрелив у Чета Реґала, доки той інкарнувався в названого сина. Що Реґал насправді був не затребуваним актором, а жінкою, що називала себе Сестрою Кетрін, очільницею Храму Останніх Днів, яка продовжувала рід з Кровними Друзями, що тягнувся ще з Франції шістнадцятого століття.