Зимові заручини

ПОМАРАНЧА

Офелія байдуже дивилася на свій бутерброд з маслом. Навколо аж гуло від пліток та пересміювань: зібралися всі слуги. їй здавалося, що навіть найтихіше дзенькання чашки відлунює просто в черепі.

Відколи вона повернулася з інтендантства вже багато днів тому, їй ніяк не щастило виспатися, однак не через виснаження роботою. На додачу до своїх звичних завдань Мім тепер іще й гортав сторінки. Беренільда врешті погодилася виконати роль Ізольди в опері навесні й тепер відвідувала всі репетиції в музичному салоні.

— Я стану до вас вимогливішою, ніж будь-коли, — оголосила вона Офелії, вислухавши новину про зникнення листів. — Ніхто тут не повинен запідозрити, що ви для мене щось більше, аніж просто лакей.

Офелії до цього було геть байдуже. Вона мала лише одне бажання — викинути Торна з голови. Він мав поганий смак: перетворив шлюб за домовленістю на сентиментальну оповідку, і вона досі не пробачила йому цього, їй здавалося, що він порушив мовчазну угоду. Доброзичливе спілкування без жодних пристрастей — усе, на що вона сподівалася, а тепер з його провини між ними тінню пролягло незнане досі відчуття незручності.

Офелія намагалася проковтнути свою каву, аж тут її поплескали по спині, і вона вихлюпнула пів горнятка на стіл. Ренар, штовхнувши іншого лакея, що саме проходив повз них, сів на лаву й тицьнув їй під носа годинник.

— Синку, поквапся. Заупокійна церемонія ось-ось розпочнеться!

Мадам Фріда, стара Арчибальдова кузина, під час минулого балу в Місяцесяйві померла від серцевого нападу після надто енергійного танцю. Сьогодні вранці її мали поховати у сімейному склепі.

Офелія жестом показала Ренару, щоб ішов уперед. Він скоса позирнув на неї, насупивши руді кошлаті брови.

— Та що з тобою, врешті, таке? Ти взагалі замовк! Нехай ти й раніше не був балакучий, але зі мною говорили твої очі, руки, ти міг щось черкнути, і ми одне одного розуміли. А зараз у мене таке враження, ніби я стою сам на сам зі стінкою і бризкаю до неї слиною! Я вже місця собі не можу знайти.

Офелія здивовано позирнула на Ренара. З якого дива він так турбується про неї? Вона здригнулася, коли простісінько на її хліб з маслом опустився кошик з помаранчами.

— Віднесеш? — запитала Ґаель, інженерка із чорним моноклем.

Вона, як завжди, була вдягнена в надто широку блузу, вкриту кіптявою, а обличчя ховалося за хмарою темного волосся.

— Трясця! — вилаявся Ренар. — Звідки ці помаранчі?

Помаранчі, як і всі екзотичні фрукти, потрапляли тільки на стіл аристократів. Арчибальд мав власний сад на далекому Ковчегу-на-Землі. Офелія знала, що туди можна потрапити з Рози Вітрів, переступаючи одним кроком тисячі кілометрів, нехтуючи всіма законами географії, — але ключ мав лише управитель.

— Як мені відомо, оранжерея на Ковчегу-на-Землі також належить Матінці Хільдеґарді, — крізь зуби промовила Ґаель. — Урешті-решт, вона там у себе вдома.

— Я так і думав, — зітхнув Ренар, чухаючи бакенбарди. — Ти зазирнула до комори старших. Я нізащо не торкнуся крадених фруктів. Проси що завгодно, але не це.

— А я ні про що й не прошу. Я до новенького звертаюся.

Ґаель зиркнула на Офелію своїм оком без монокля — таким яскравим, живим і ясним навіть крізь чорні пасма її волосся.

— Віднесеш моїй господині? Вона прийде на церемонію, і я знаю, що й ти там будеш. Обіцяю, що проблем ти не матимеш.

— Чому він? — пробуркотів, насупившись, Ренар. — Чого б тобі самій не віднести?

Офелія теж про це подумала, але чому б і не поглянути нарешті на Матінку Хільдеґарду? Та, як і вона, була іноземкою, але попри це зуміла зробити себе незамінною для сильних цього світу. Небоград злетів до небес, для собачих упряжок утворилися повітряні коридори, простір вигинався, з’явилися укріплені кімнати та ідея пісочних годинників — і до всього цього доклала рук вона, Матінка Хільдеґарда. Геніальність її рішень полягала в тому, щоб поєднати її володіння простором з ілюзіями Міражників. Офелія багато чого мала в неї навчитися...

Вона напружилася: Ґаель, спираючись на стіл, мало не ткнулася носом у маску Міма. Офелія ледве розрізняла її слова в галасі, що їх оточував.

— Невтямки, чого саме ти? Бо відколи ти тут, я постійно спостерігаю за тобою. Ти, як я помітила, почуваєшся тут не на своєму місці. Знаєш, чому мою господиню називають Матінкою, а не герцогинею чи графинею? Бо вона не з їхнього світу. Вона мати таких людей, як ми з тобою. Віднеси їй помаранчі, вона зрозуміє.

Заклавши руки в кишені, Ґаель пішла собі від них своїм звичним кроком хлопця-шибеника. «Не на своєму місці»? Що вона хотіла цим сказати?

— Не знаю, як ти, а я нічого' не зрозумів, — сказав Ренар, пригладжуючи свою вогненно-руду гриву. — Я цю жіночку знав, іще коли вона дівчам була, але, мабуть, ніколи не розумів.

Він зітхнув мрійливо, майже захоплено, потім тицьнув Офелії під носа годинник.

— Часу в нас дедалі менше. Відліпися вже нарешті від цієї лавки!

Поховальна церемонія для покійної мадам Фріди відбувалася в каплиці Місяцесяйва, у глибині маєтку, за лісом із ялиць та озером Срібна Тареля. Щойно увійшовши всередину після процесії вбраних у чорне аристократів, Офелія відчула, як змінилася атмосфера. Зовні каплиця скидалася на невеликий занедбаний замок, простеньку будівлю, завдяки якій навколишній сад здавався навіть трохи романтичним. Натомість за широкими дверима починався тривожний світ напівтемряви. Кожен крок відлунював від мармурової підлоги аж до склепіння. У величні вітражі бився фальшивий дощ і світили фальшиві блискавки. Кожен спалах на мить вихоплював з темряви орнаменти вітражів між свинцевими переплетіннями: закутий у кайдани вовк, вуж, молот, у який б’є блискавка, восьминогий кінь, якесь обличчя — наполовину освітлене, наполовину в затінку.

Стиснувши кошик з помаранчами, Офелія стривоженим поглядом обводила каплицю, заповнену самими аристократами. Як упізнати з-поміж них Матінку Хіль-деґарду?

— Прошу ваш ключ, — перепинив її жандарм біля входу.

Офелія витягнула й показала ключ на ланцюжку. На її превеликий подив, він дав їй чорну парасольку, таку важку, що в неї аж дух перехопило. Жандарм роздавав такі всім лакеям, яких зустрічав на вході, а ті вимахували ними над головами господарів, немовби захищаючи їх від невидимого дощу. Ця вистава теж входила до поховальної церемонії? Офелії стало шкода родини: мабуть, тяжко переживати жалобу посеред такого фарсу.

Вона помітила Беренільду з матір’ю. Тітки Розеліни поруч не було. На церемонію поховання допустили лише лакеїв.

— Навіщо ці помаранчі? — запитала Беренільда, така вродлива сьогодні, що це аж ніяк не пасувало до чорної сукні. — Хіба я чогось просила?

Щосили розмахуючи руками, Офелія спробувала пояснити, що фрукти потрібно передати іншій людині.

— Ми не маємо часу, — кинула Беренільда. — Ось-ось почнеться церемонія. Розгортай парасольку, чого чекаєш?

Дівчина взялася виконувати її наказ, аж тут помітила, що кожна спиця оздоблена кришталевими підвісками — саме через це парасоля була така важка. Офелії і без цієї парасолі було важко тримати кошик з помаранчами, що його дала їй Ґаель. Вона неодмінно розсипала б їх, якби Торнова бабуся вже вкотре не прийшла їй на допомогу, узявши кошик у неї з рук.

— Мамо, ви надто добрі до цього хлопця, — роздратовано промовила Беренільда.

Очевидно, бабуся відчула небезпеку конфлікту: на її вкрите зморшками обличчя лягла сором’язлива усмішка

— Доню, та я просто занадто люблю солодке, а від апельсинів просто шаленію!

— Не торкайтеся їх, мамо: ми не знаємо, звідки принесено ці апельсини. І поквапмося: я б хотіла зайняти місце біля вівтаря Одіна.

Беренільда взяла матір під руку. Намагаючись тримати парасолю якомога вище, щоб компенсувати свій малий зріст, Офелія пішла за ними. Нічого не вдієш: Матінка Хільдеґарда має зачекати. Вона, як могла, прокладала собі шлях між іншими парасольками, ніби в лісі із чудернацьких чорних грибів, аж поки дісталася лав, зарезервованих для близьких покійної. Арчибальд — його легко було впізнати за циліндром з подертим верхом — возсідав попереду. Офелія ніколи досі не бачила його таким серйозним. Невже його вразила смерть старої мадам Фріди? Через це Арчибальд навіть піднісся в її очах.

Навколо посланника сиділи його сестри й чимало тіток та кузин. Не всі члени клану мешкали в Місяцесяйві, тож зараз Офелія вперше бачила Павутину в повному складі. У цій родині за кількістю суттєво переважали жінки. Вона побачила Ренара, який стояв за третім рядом, тримаючи парасольку над пані Клотильдою. Арчибальдова бабуся була трохи туга на вухо. Вона сиділа, наставивши слухову трубку на фісгармонію, насупившись, ніби вибагливий музичний критик, хоча за інструментом поки що ніхто не сидів.

Офелія стала за Беренільдою та її матір’ю, які сіли в другому ряду. У глибині каплиці, біля ніг статуї велетня на троні, була виставлена на загальний огляд труна. Отже, це вівтар Одіна? Дівчина зацікавлено роздивлялася його. Стиснувши парасолю обома руками, щоб не трусилися підвіски, вона допитливо глянула на стіни нефа. Між вітражами, тримаючи склепіння на витягнутих руках, стояли інші статуї з вибалушеними очима й жорсткими рисами обличчя.

Забуті боги.

Ця каплиця відтворювала церкви старого світу за часів, коли люди вірили, що ними керують всемогутні сили. Офелія бачила такі інтер’єри лише на давніх гравюрах у книжках. На Анімі хрестини, весілля та поминки справляли в товаристві, по-простому, а тутешній люд натомість любив похизуватися.

Ущухло перешіптування на лавках. Жандарми, ви-шикувані вздовж стін, стали струнко. Каплицю заповнили урочисті звуки фісгармонії.

На вівтар Одіна вийшов розпорядник церемоній — старий чоловічок у перуці, який помітно розхвилювався, побачивши перед собою Павутину в повному складі. Офелія впізнала вдівця мадам Фріди.

— Порвалася ниткаї — проголосив він тремтливим голосом і заплющив очі.

Зворушена Офелія на мить подумала, що він не може знайти слів, аж тут усвідомила, що в цей час збираються з думками всі учасники Павутини. Тиша тривала далі. Лише вряди-годи хтось позіхав чи покашлював на лавках. Щоб рівно утримувати парасолю, Офелія докладала чимдалі більших зусиль. Вона сподівалася, що кошик з помаранчами не надто важкий для Торнової бабусі: та поставила його на коліна й міцно тримала, щоб не перекинувся.

Коли Офелія побачила, що Арчибальдові сестри витирають носи, охоплені однаковим почуттям, вона зрозуміла, що сім’я болісно переживає втрату. Церемонія спокійно тривала далі, але без слів. У Павутині їх не потребували: там усі були пов’язані між собою. Що відчував один, те відчували всі. Офелія знову поглянула на Арчибальда, який сидів попереду. Вона бачила хіба що його профіль. Зараз у нього на вустах не було й тіні грайливої усмішки, що зазвичай була так притаманна йому. Заради цього дня він пригладив волосся і поголився.

У цій родині існував зв’язок, якого не могла збагнути ані Офелія, ані жоден клан на Полюсі. Смерть означала не просто втрату рідної людини — у небуття поринала частка кожної особистості.

Офелії стало соромно, що вона, заходячи до цієї каплиці, анітрохи не думала про жінку, яка лежала в труні. Забути покійних — те саме, що вбити їх удруге. Вона зосередилася на єдиному спогаді, який мала про мадам Фріду — літню пані, що танцювала, мабуть, надто завзято, — і спрямувала на нього всю свою увагу. Вона могла лише в такий спосіб віддати їй належну шану.

Здавалося, що парасоля вже не така важка й час тягнеться не так повільно. Коли вдівець подякував присутнім і всі встали, її це заскочило майже зненацька. Лакеї склали парасольки й почепили їх держаками на спинки лав. Від передзвону всіх підвісок здавалося, ніби йде дощ із крапель кришталю.

Офелія теж склала парасольку й кивком голови подякувала Торновій бабусі, яка передала їй кошик. Поки Беренільда висловлювала співчуття родині Арчибальда, Офелія почала шукати Матінку Хільдеґарду. Треба було її знайти, поки всі не порозходилися з каплиці.

— На задніх лавах шукай, — прошепотів їй на вухо Ренар. — І не барися в її товаристві, синку: репутація в неї не бездоганна.

Щойно помітивши літню жінку, яка сиділа в останньому ряду, Офелія одразу зрозуміла: це не хто інший, як Матінка Хільдеґарда. Вона скидалася на страшенно потворну антикварну старожитність. Густе волосся із сивиною, брунатно-смаглява шкіра, відвертий несмак сукні в горошок, сигара, затиснена в іронічно всміхне-них вустах, — усе це страшенно вирізняло її з-поміж блідих аристократів, що юрмилися в каплиці. Роззираючись довкола чорними оченятами, вдавленими в пухке обличчя, мов дві кульки, вона глумливо оглядала все це вище товариство. Здавалося, вона дістає велике задоволення, коли люди відводять очі, зустрівшись із нею поглядом, а вона гортанним голосом звертається до них:

— Мсьє Ульрику, ви задоволені новим скороченим приходом?

Чоловік вичавив із себе люб’язну усмішку й поквапливо відійшов.

— Я не забула про ваш павільйон, мадам Астрід! — запевняла вона пані, яка марно намагалася сховатися за віялом.

Споглядаючи цю сцену, Офелія відчувала непереборну симпатію до архітекторки. Усі ці люди потребували її послуг, але соромилися опинитися поруч із нею. І що більше вони давали їй зрозуміти, що її присутність небажана, то впевненіше почувалася вона господинею. Вона невпинно озивалася до аристократів, і жандарми вже стояли напоготові, але Арчибальд жестом наказав їм не втручатися. Він спокійним кроком перейшов через каплицю і схилився перед лавкою в останньому ряду, прикладаючи до грудей свій шапоьсляк.

— Мадам, у нас жалоба. Чи могли б ви поводитися тихенько?

— Авіустине, хіба я можу відмовити вам? — по-відьом-ськи посміхнулася Матінка Хільдеґарда.

— Арчибальд, мадам. Мене звати Арчибальд.

Архітекторка провела його поглядом, але дотримала свого слова й припинила розлякувати присутніх. Офелія подумала, що це чудовий момент, щоб віддати їй помаранчі.

— І чого ж хоче цей карлик? — спитала Хільдеґарда в Офелії, затягуючись сигарою.

Офелія поставила кошик біля неї на лаву і, не знаючи, як їй діяти далі, відсалютувала. Нехай Матінка Хільдеґарда не була аристократкою і явно не вирізнялася шляхетними манерами, вона все-таки заслуговувала на мінімум виявів пошани. «Вона мати таких людей, як ми з тобою», — сказала Ґаель. Офелія раптом відчула, що чогось дуже чекає від цієї зустрічі, хоча це й було безглуздо. Її хтозна-чому вибрали для цього дивного доручення, але зараз вона сподівалася маленького дива. Погляду, підбадьорливого слова — бодай чогось, щоб нарешті почуватися тут на своєму місці. Вона аж тепер зрозуміла, як сильно зачепили її слова Ґаелі.

Матінка Хільдеґарда повільно взяла одну помаранчу, переводячи з фрукта на Офелію і знову на фрукт напрочуд жвавий як для її віку погляд чорних оченят.

— Ти від моєї чорнявочки?

Вона говорила дуже хрипко, але Офелія не знала, чому був у неї такий голос: через її чужинницький акцент, а чи тому, що вона забагато курить.

— Ти що, язика проковтнув, карлику? Тебе як звати? Кому служиш?

Офелія безсило приклала руку до рота, щиро шкодуючи, що не може відповісти. Матінка Хільдеґарда бавилася апельсином, перекочуючи його у своїй великій поморщеній руці. Вона саркастично-зацікавлено оглянула Міма з голови до ніг, потім жестом наказала підійти ближче й прошепотіла йому на вухо:

— З вигляду ти такий мізерний, що це навіть привертає увагу. Ти теж маєш свої маленькі таємниці, мій хлопчику? Ну, то гаразд, домовилися.

На превеликий подив Офелії, Матінка опустила в кишеню її лівреї три сині пісочні годинники й ляснула по сідницях: аудієнція завершилася. Дівчина геть нічого не могла збагнути. Вона ще не отямилася від подиву, аж тут Ренар схопив її за лікоть і розвернув до себе, мов ляльку.

— Я все бачив! — просичав він крізь зуби. — Три сині за кошик помаранчів! Ти знав, скільки тобі дадуть, еге ж? І хотів притримати все собі, паскудо ти двоєдушна!

Офелія просто не могла його впізнати. Його великі зелені очі, зазвичай такі ласкаві, тепер палали жадобою та злістю. Від цього Офелії стало невимовно боляче. Вона похитала головою, щоб показати йому, що нічого не знала та не розуміла й що не потрібні їй ці годинники, але цієї миті вони обоє озирнулися, почувши крик:

— Убивця!

Навколо них вирував хаос. Аристократки в паніці з криками підхоплювалися з місць, а чоловіки обступили лаву останнього ряду, утворивши коло. Матінка Хільдеґарда сиділа у своїй сукні в горошок, пряма, наче аршин проковтнула, бліда, мов покійниця, вибалушивши очі.

Помаранча, яку вона щойно тримала в руці, покотилася по підлозі. Уся долоня почорніла й розпухла.

— Це він! — заволав хтось, указуючи на Офелію. — Він отруїв архітекторкуі

— Отруйник! ОтруйникІ Отруйник! — розляглося відлунням по всій каплиці.

Офелії здавалося, що вона бачить страшний сон і ніяк не може прокинутися. Вона крутилася на місці, і на неї вказували десятки рук. Виринувши з натовпу, промайнуло перекошене обличчя Ренара, зболене — Беренільди, зацікавлене — Арчибальда. Відштовхнувши жандармів, які намагалися її схопити, вона кинулася до кошика і, миттю стягнувши рукавички, торкнулася кінчиками пальців його ручки. Ризикований учинок, але, мабуть, єдина можливість дізнатися. їй вистачило миті, щоб прочитати нестерпну правду.

А наступної секунди вона вже нічого не бачила під градом ударів.