Зимові заручини

ОПЕРА

Коли годинник у головній галереї пробив сім разів, Місяцесяйво вже спорожніло. Усі, хто там перебував, від знатних гостей до придворної дрібноти, піднялися на ліфтах у Вежу.

В останню мить Арчибальд зібрав навколо себе виконавців.

Трупа складалася із семи його сестер, Беренільди, жінок-хористок і герцогів Ганса й Отто — виконавців двох чоловічих партій у спектаклі.

— Прошу вас поставитися до мого повідомлення дуже уважно, — сказав Арчибальд, витягнувши годинник з дірявої кишені жилета. — За кілька хвилин ми сядемо в ліфт і покинемо дипломатичну територію. Тому рекомендую вам дотримуватися правил. Вежа не входить до моєї юрисдикції. Там, нагорі, я не зможу охороняти вас від ваших ворогів.

І він втупив свої небесно-блакитні очі в Беренільду, так ніби його слова стосувалися головним чином її. Але вона лише глузливо посміхнулася йому у відповідь. Правду кажучи, зараз вона здавалася такою впевненою в собі, що була наче невразлива.

Насунувши на чоло капелюх гондольєра, щоб сховати обличчя, Офелія думала: «Хотілося б мені мати її впевненість». Зустріч із родиною майбутнього чоловіка нагадала їй сходження снігової лавини.

— А що стосується вас, — продовжував Арчибальд, повернувшись до сестер, — то ви поїдете зі мною в Місяцесяйво відразу після спектаклю.

Він залишився глухим до обурених вигуків дівчат, які доводили, що вони вже не діти, що він безсердечний. Офелія подумала: а чи доводилося цим дівчатам бачити що-небудь, крім маєтку брата?

Арчибальд запропонував руку Беренільді. Уся трупа скупчилася за золотавою решіткою ліфта, яку ревно охороняли четверо жандармів. В Офелії сильно забилося серце. Скільки разів вона бачила, як у цьому ліфті піднімалися знатні персони! На що ж схожий світ нагорі, куди всі так прагнуть потрапити?

Слуга відсунув дверцята й потягнув за шнур виклику. За кілька хвилин ліфт спустився з Вежі. Здавалося, його кабіна могла вмістити не більше трьох-чотирьох людей, проте туди вільно увійшли всі двадцять два учасники вистави.

Офелія нітрохи не здивувалася, побачивши всередині ліфта величезний зал з оксамитовими диванчиками та столами, повними солодощів. Тепер просторові ілюзії стали частиною її щоденного життя. Завдяки оптичній ілюзії простір, здавалося, поширюється на галереї зі статуями та сонячні сади. Вони були такі справжні, що Офелія врізалася у стіну, вирішивши, що входить у нішу.

Повітря було насичене пряними ароматами. Обидва герцоги в пишних перуках стояли, картинно спираючись на палиці. Жінки-хористки кокетливо пудрили носики. Пробратися з веслом у руках крізь цей натовп було справжнім подвигом. Тітоньці Розеліні, що увійшла слідом за ними, велося набагато легше: єдиним її аксесуаром була склянка, яку треба було вручити Беренільді на сцені. Але і її вона тримала так боязко, немов несла розпечене вугілля.

Ліфтер у жовтій лівреї шарпнув дзвінок.

— Пані та панове, ми вирушаємо. Ліфт обслуговує зал Ради й висячі сади, лазні для благородних. Кінцева зупинка — Сімейна опера. Ліфтова компанія бажає вам приємного підйому І

Кабіна із черепашачою швидкістю поповзла вгору.

Учепившись у весло, Офелія не зводила очей з Беренільди. Вона розуміла, що в такій ситуації бодай одна з них двох має бути пильною. Ніколи ще атмосфера не здавалася їй такою загрозливою. Щось неодмінно має статися, дівчина була в цьому впевнена. Залишалося зрозуміти, хто й коли завдасть удару.

Побачивши, що Арчибальд намірився щось шепнути Беренільді, Офелія присунулася ближче, щоб почути їхню розмову.

— Я мимоволі був присутній на вашому милому сімейному збіговиську.

Офелія здивовано блимнула, але одразу згадала, що Арчибальд міг бачити й чути все, що бачили й чули його сестри.

— Ви не повинні реагувати на провокації, — переконував посол Беренільду.

— Значить, ви вважаєте, що я вже ні на що не здатна? — під’юдила вона Арчибальда, кокетливо труснувши золотистими локонами.

— Я чудово знаю, на що ви здатні, але мені доручено оберігати вас і дитину, яку ви носите. А ваша сім’я на полюванні щороку платить за здобич декількома загиблими. Не забувайте про це!

Офелія затремтіла, згадавши велетенські туші мамонтів і ведмедів на малюнках, що її пращур Авґустус зобразив у своєму щоденнику подорожей. Невже Беренільда всерйоз має намір брати участь у завтрашньому полюванні, та ще й разом з Офелією і її тіткою?! Дівчина не могла уявити себе учасницею цієї бійні в снігах, у темряві, на двадцягип’ятиградусному морозі.

Тепер вона буквально задихалася від необхідності мовчати.

— Сімейна операї — проголосив ліфтер.

Поринувши у свої думки, Офелія машинально крокувала слідом за всіма. І сталося те, що мало статися: вона когось зачепила веслом гондольєра. Дівчина почала ретельно кланятися і вибачатися знаками, не відразу помітивши, що звертається до маленького хлопчика.

— Нічого страшного, — сказав їй шевальє, потираючи потилицю. — Мені зовсім не боляче.

Його обличчя і погляд були геть незворушні. Яким чином хлопчина опинився в ліфті, серед дорослих? Він тримався так скромно, що Офелія його не помітила. Але ця дрібна пригода залишила якийсь неприємний осад.

У великій залі кілька дворян курили сигари. Коли наблизилася трупа, вони обернулися, щось обговорюючи. Офелія ледь могла їх розгледіти, засліплена сяйвом дванадцяти кришталевих люстр, що відбивалося у лакованому паркеті; здавалося, що їй доводиться крокувати відблисками численних свічок.

Пройшовши через хол, уся компанія опинилася біля підніжжя монументальних парадних сходів з мармуру та міді, прикрашених мозаїками й позолотою. Вони вели в зал для глядачів.

На кожній верхній'сходинці газові лампи у формі ліри сяяли в руках бронзових статуй. У самому залі вже були розсунуті майже всі портьєри лож і балконів. У повітрі розносилися перешіптування і приглушений сміх.

В Офелії навіть у голові запаморочилося від думки про те, що їй доведеться здолати ці незліченні сходинки. Кожен крок завдавав такого болю, немов під ребра втикали гострий ніж. На щастя, їхня група обігнула сходи й пройшла в гримерку, розташовану прямо під залом для глядачів.

— Тут я вас залишу, — прошепотів Арчибальд. — Мені потрібно зайняти своє місце в почесній ложі до появи нашого монсеньйора.

— Ви поділитесь зі мною враженням після вистави? — спитала Беренільда. — Інші мені леститимуть без жодної краплини щирості. Я принаймні знаю, що можу розраховувати на вашу відвертість.

— Ви ризикуєте. Мені не дуже подобається опера.

Він торкнувся циліндра й пішов.

Двері гримерки виходили в химерно з’єднані між собою коридори, які вели до машинного залу та ложі хористів. Офелії ніколи ще не доводилося бувати в Опері. Побачити цей світ з-за лаштунків було захопливим досвідом. Вона із цікавістю роздивлялася статистів у яскравих костюмах і механізми, що дають змогу піднімати й опускати завісу та змінювати декорації.

Але тут дівчина помітила відсутність тітоньки Ро-зеліни.

— Ідіть розшукайте її, — наказала Беренільда, сідаючи перед дзеркалом. — Вона вийде на сцену лише наприкінці першої дії, але все одно повинна бути тут, поруч із нами.

Офелія дотримувалася тієї самої думки. Поставивши в кут весло, вона вирушила на пошуки тітки. Оркестрова яма, мабуть, була трохи вище; Офелія чула, як музиканти налаштовують інструменти. На превелике своє полегшення, дівчина майже відразу знайшла її. Тітонька Розеліна у своїй строгій чорній сукні стояла посеред коридору й заважала механікам проходити. Офелія помахала їй, запрошуючи до себе, але тітонька ніби не бачила її і лише розгублено озиралася, стискаючи в руці свою склянку.

— Та зачиніть нарешті ці двері, — бурмотіла вона крізь зуби. — Я терпіти не можу протяги.

Офелія поспішила взяти її за руку, щоб відвести в гримерку. Імовірно, тітонька Розеліна просто розгубилася від страху, але все одно поводилася вкрай необережно. А головне — вона забула, що не повинна говорити на людях. Досить було їй вимовити що-небудь, крім «Так, мадам» чи «Добре, мадам», як її миттєво видавав акцент мешканки Аніми. Офелія привела тітоньку Розеліну в гримерку й посадила в крісло. Тепер старенька начебто прийшла до тями і, поки Беренільда розспівувалася, сиділа мовчки, у манірній позі, притискаючи до грудей склянку.

Сестри Арчибальда вже стояли за лаштунками. їм належало вийти на сцену на самому початку дії. Що ж до Беренільди, то вона повинна була вперше з’явитися лише в третій сцені першого акту.

— Візьміть це. — Офелія здригнулася. Біля неї стояла Беренільда й простягала їй театральний бінокль. У сценічному вбранні та з пишно укладеним волоссям вона мала вигляд королеви. — Підніміться вгору й обережно подивіться на ложу Фарука. Коли ці чарівні дівчатка вийдуть на сцену, ви повинні дуже уважно подивитися на його обличчя. У вас буде рівно десять хвилин.

Офелія зрозуміла, що зараз Беренільда звертається саме до неї, а не до Міма. Вона вийшла в коридор і стала підніматися драбиною, що вела до мостиків над сценою. Але невдовзі переконалася, що пишні складки театральної завіси не дають їй змоги розгледіти звідти зал. Тоді вона кинулася вниз і попрямувала до напівтемних лаштунків, де тіснилися хористки, схожі на сполоханих лебедів. Сестри Арчибальда з нетерпінням очікували свого виходу на сцену.

Пролунали мляві оплески: це піднялася завіса. Оркестр заграв початок увертюри. Хористки вийшли на сцену й голосно заспівали в унісон: «Сеиьйори, чи не зволи-те послухати дивне сказання про полум’яне кохання і смерть фатальну?» Офелія, обійшовши сцену, помітила завіси назадньому плані, які мали приховати куліси. Вона обережно зазирнула в щілину між декораціями й побачила спочатку снини хористок, а тоді зал для глядачів Опери.

Дівчина зняла капелюх з довгою стрічкою і приклала бінокль до окулярів. Цього разу їй пощастило як слід розгледіти яскраво-червоні з позолотою крісла партеру. Вільних місць майже не було. І хоча офіційно спектакль уже почався, знатні персони продовжували базікати, прикриваючись віялами. Офелія вважала їхню поведінку вкрай нечемною, адже хористки репетирували свій виступ багато днів поспіль. Вона навела бінокль на верхні яруси. У залі їх було п’ять. Усі ложі були заповнені. Однак і там глядачі розмовляли, сміялися, грали в карти й навіть не думали слухати спів хору.

У подвійних скельцях бінокля з’явилася велика центральна ложа, і Офелія затамувала подих. Там сидів Торн. Затягнутий у чорний мундир з еполетами, він пильно дивився вниз — як припустила дівчина, на свій улюблений кишеньковий годинник. Значить, посада інтенданта була така висока, що давала йому право перебувати в цій ложі... Поруч з ним Офелія побачила Арчибальда в старому циліндрі. Він безтурботно роздивлявся свої нігті. Обидва старанно не помічали один одного й при цьому навіть не прикидалися, що цікавляться спектаклем. Так, справді, ці двоє — поганий приклад для інших глядачів.

Вона повільно повела біноклем уздовж шереги жінок, що сяяли діамантами, — імовірно, фавориток правителя, — поки в поле її зору не потрапив чоловік велетенського зросту в елегантному хутряному плащі. Вражена Офелія дивилася на нього. Ось він який, Дух родини, перед яким плазують усі ці клани, усі ці аристократи, усі ці жінки! Той, у кого Беренільда шалено закохана. Той, заради кого вбивають, не замислюючись. Уже чимало тижнів поспіль багата уява Офелії малювала їй образ правителя — суперечливий, водночас крижаний і пристрасний, лагідний і жорстокий, блискучий і лячний.

Байдужий.

Це було перше слово, що спало Офелії на думку, коли вона роздивлялася кремезну фігуру на троні.

Скоцюрбившись на краєчку та поклавши руки на підлокітники, Фарук нагадував дитину, якій дуже нудно. Він сперся підборіддям на кулак, щоб не клювати носом; на другій руці була намотана трубка від кальяну. Офелія подумала б, що він спить, якби не помітила між приплющених повік іскру похмурого погляду. Навіть бінокль не давав змоги детально роздивитися його обличчя. Можливо, їй би це вдалося краще, якби Фарук мав виразні риси, але його обличчя було невиразне, біле та чисте, наче необроблений мармур. Дивлячись на нього, Офелія зрозуміла, чому його нащадки такі білошкірі та біляві. На його безбородому, майже перламутровому обличчі ледь можна було розрізнити вигін брів, перенісся, складку рота. Воно було ідеально гладеньке, без тіней та нерівностей. Довга білява коса обвивала тіло, як дивна крижана річка. Він здавався водночас старим, як світ, і молодим, немов бог. Безумовно, він був красень, але, на думку Офелії, йому бракувало суто людської теплоти, щоб ця краса могла захопити.

Коли на сцену вийшли сестри Арчибальда, Офелія нарешті відчула в цьому заціпенінні хвилю інтересу. Фарук пожував носик свого кальяну, а потім з поблажливою повільністю змії повернув голову до своїх фавориток. Тіло його залишалося непорушним, тому здавалося, що шия вигнулася під дивним кутом. Офелія побачила, як його губи рухаються, щось промовляючи, і всі фаворитки, бліді від ревнощів, передали повідомлення з вуст в уста Арчибальду. Мабуть, комплімент йому не сподобався, бо Офелія побачила, як він підвівся з місця та пішов з балкона. Тим часом Торн не зводив очей з годинника; йому кортіло повернутися до свого інтендантства, і він цього не приховував. Інтерес, який Фарук виявив до сестер Посла, поширився з балконів до партеру. Усі дворяии, які до цього часу майже не дивилися виставу, почали гаряче аплодувати. Те, що схвалював Дух родини, схвалював і Двір. Офелія засмикнула завіси та знову наділа на голову капелюх гондольєра. Зараз вона могла повернути бінокль Беренільді, цей урок вона добре засвоїла.

За лаштунками вже збиралися шанувальники, щоб визнати свою прихильність сестрам Арчибальда. На Беренільду, яка стояла у своїй гондолі на рейках, немов самотня королева, ніхто не подивився. Офелія, посівши місце гребця позаду Беренільди, почула, як та саркастично шепоче:

— Насолоджуйтесь цими крихтами слави, мої милі дівчатка, вони триватимуть недовго.

Офелія насунула капелюх на обличчя. Від Беренільди її іноді немов морозом обсипало. Здалеку долинули звуки скрипки та арфи: оркестр сповістив про появу Ізольди. Механізм плавно висунув гондолу на рейки. Офелія глибоко вдихнула, щоб себе підбадьорити. Вона мала грати роль веслувальника протягом усього першого акту. Коли гондола випливла на сцену, Офелія з недовірою поглянула на свої порожні руки. Вона забула весло в гримерці!

Дівчина розгублено поглянула на Беренільду, сподіваючись на диво, яке врятувало б їх від глузувань, але співачка вже роздулася від гордощів, засліплена вогнями рампи. Без свого дорогоцінного аксесуара Офелії довелося вдатися до імпровізації та просто вдавати, ніби вона гребе.

Напевно, вона ніколи б не привернула до себе уваги, якби не стояла високо на краю гондоли. Збентежена, Офелія закусила губу, коли зал вибухнув сміхом, що спав на Беренільду, поки вона виспівувала: «Ніч любові, в місті небесному, не знайдеш такого ніде...» Спантеличена, засліплена сценічним освітленням, Беренільда кілька разів глибоко вдихнула і тоді зрозуміла, що сміються не з неї, а з її весляра. За її спиною Офелія намагалася не втрачати самовладання, мовчки розгойдуючись, ніби гребе невидимим веслом. Краще так, ніж просто стояти, згорнувши руки. Тоді Беренільда чарівно усміхнулася, припинивши всі глузування, і продовжила співати так, ніби її ніхто не переривав. Офелія щиро нею захоплювалася. їй довелося зробити багато рухів уявним веслом, перш ніж стало духу підвести погляд від свого взуття. Поки поруч із нею співали про кохання, ненависть і помсту, Офелія відчувала, як наростає біль у ребрах. Вона намагалася зосередитися на ілюзії води, що без упину текла серед картонних будинків та імпровізованих мостів, але це їй не надто допомагало.

Прикрившись капелюхом, вона ризикнула кинути зацікавлений погляд на головний балкон. Сидячі на своєму троні, Фарук змінився. У його очах виблискували вогники. Вираз його обличчя змінювався. Його не цікавила ані опера, ані краса співу, лише Беренільда й тільки вона. Офелія зрозуміла, чому Беренільда так хотіла, щоб він її побачив. Вона цілком усвідомлювала свою владу над Фа-руком. І не менш чудово опанувала мистецтво чуттєвості, що вміє роздмухати вугілля бажання однією лише мовою тіла. Бачити, як цей мармуровий колос тане від погляду на цю жінку, Офелії було навіть тривожно. Вона ще ніколи так гостро не почувалася такою чужою в їхньому світі. Пристрасть між ними була, мабуть, найсильніша та найбільш щира з усього, що вона бачила від моменту прибуття на Полюс: але правда полягала в тому, що Офелія ніколи такого не відчуватиме. Що більше вона спостерігала за ними, то більше в цьому переконувалася. Вона, звісно, може намагатися бути більш терпимою до Торна, але ніколи не відчуватиме любові. Чи він це теж розуміє?

Якби Офелія не забула весла, то могла б і не відчути гострого погляду, який Торн кинув на неї з головного балкона. Якщо дивитися з іншого кутка сцени, будь-хто, помітивши погляд Торна, вирішив би, що він дивиться тільки на свою тітку. Офелія зі свого місця на краю гондоли добре бачила, що саме постать Міма неминуче привертала його погляд.

«Ні, — подумала Офелія схвильовано, — він цього не усвідомлює. Він чекає від мене чогось такого, чого я не можу йому дати».

Коли акт добігав кінця, знову сталося дещо, що повернуло її до реальності. Тітка Розеліна, яка мала подати Ізоль-ді любовне зілля, так і не з’явилася на сцені. Серед співаків запала незручна тиша, навіть Беренільда довгий час не могла видати ані звуку. Вона опанувала себе, коли статист подав їй чашку замість флакона. Відтоді Офелія більше не могла думати ані про Торна, ані про Фарука, ані про Оперу, полювання, ані про своє ребро. Вона тільки хотіла знати, чи все гаразд з її тіткою, все інше втратило для неї вагу. Коли на час антракту завіси опустилися серед аплодисментів та виїуків «браво!», вона злізла з гондоли, не дивлячись на Беренільду. Під час другого акту потреби в ній уже не було. Офелія змогла полегшено видихнути, коли знайшла тітку Розеліну в гримерці, саме там, де її й залишила. Сидячи на стільці дуже прямо, з флаконом у руках, вона, здається, просто не зрозуміла, скільки часу минуло.

Офелія тихенько торкнулася її плеча.

— У нас нічого не вийде, якщо постійно ворушитися, — сухо сказала тітка Розеліна, дивлячись просто себе затуманеним поглядом. — Щоб фото було вдалим, треба утримувати певну позу.

Вона марить? Офелія поклала руку їй на лоба. Ні, здавалося, лихоманки в неї не було, але це ще дужче тривожило. Тітка Розеліна поводилася дивним чином, і то давно. Очевидно, щось було не так.

Офелія перевірила, чи вони самі в гримерці, а потім тихенько спитала:

— Вам зле?

Тітка Розеліна махнула рукою, ніби відганяючи муху, але нічого не відповіла. Здавалося, вона загубилася у своїх думках.

— Тітонько! — схвильовано покликала Офелія.

— Ти знаєш, як я ставлюся до твоєї тітки, мій бідний Жорже, — пробурмотіла Розеліна. — Вона не знає грамоти, а книжками розпалює піч. Я відмовляюся зустрічатися з тим, хто так мало поважає папір.

Офелія подивилася на неї широко розплющеними від подиву очима. Дядько Жорж помер двадцять років тому. Тітко Розеліна загубилася не у своїх думках, а у спогадах.

— Хрещена мати, — пошепки спитала Офелія, — ви мене впізнаєте?

Тітка дивилася крізь неї, наче Офелія була прозора немов скло. Дівчину охопило глибоке відчуття провини. Вона не знала, чому і як, але в неї було невиразне відчуття, що з тіткою Розеліною це сталося через неї. Вона злякалася. Можливо, не було причини для тривоги і це лише легка нездуга... але тихий голос усередині прошепотів їй, що справа тут набагато серйозніша, ніж здається. їй знадобиться допомога Беренільди.

Офелія обережно вийняла флакон зі зціплених рук тітки, потім влаштувалася біля неї й просиділа поруч протягом другої та третьої дії. Очікування здавалося нескінченним. Тітонька Розеліна вимовляла окремі фрази, без кінця і початку, і ніяк не приходила до тями. Нестерпно було бачити, як вона сидить у цьому кріслі, втупивши погляд у невідоме.

— Я повернуся, — прошепотіла Офелія, коли стеля гримерки затремтіла від аплодисментів. — Я піду по Беренільду, вона знатиме, що робити.

— Тобі треба просто відкрити парасольку, — відповіла тітка Розеліна.

Офелія піднялася сходами, що вели до куліс, так швидко, як тільки могла через біль у ребрі. Посилившись від швидкого руху, він заважав навіть дихати. Вона проскочила повз статистів, які збиралися на сцені для виходу на уклін. Підлога тремтіла від аплодисментів. Букети троянд десятками падали на неї.

Офелія зрозуміла, до чого всі ці почесті, коли побачила, як Фарук цілує Беренільду. Дух Родини особисто вийшов на сцену, щоб публічно висловити захоплення. Беренільда була на сьомому небі: вона мала осяяний, виснажений, чудовий та переможний вигляд. Цього вечора завдяки виставі їй вдалося повернути титул головної фаворитки. Серце швидко билося в грудях Офелії, яка не могла відвести очей від Фарука. Зблизька цей неперевершений білявий велетень вражав іще сильніше. Недивно, що його сприймали як бога. Погляд, яким він дивився на Беренільду, обпікав, сповіщаючи про прагнення володіти. Офелія за рухом його губ змогла розібрати одне слово, яке він вимовив:

— Ходімо.

Його величезні пальці обійняли м’яку округлість її плеча, і дуже, дуже повільно вони спустилися сходами зі сцени. Натовп вельмож розступався на їхньому шляху, немов хвиля.

Офелія зрозуміла, що не може розраховувати на Беренільду цього вечора. Вона має знайти Торна.