Зимові заручини

ЯНГОЛ

Беренільда так сполотніла, що Офелія та тітка Розеліна підтримали її під руки, щоб допомогти їй підвестися. Проте вона одразу з олімпійським спокоєм почала давати їм розпорядження.

— По той бік дверей на нас чекатимуть тільки стерв’ятники. Не відповідайте на жодне з їхніх запитань, уникайте виходити на світло.

Беренільда схопила свій маленький ключ, оздоблений коштовним камінням, і встромила його в замок. Він клацнув, і вона виштовхала їх трьох у вир збудженого натовпу. Передпокій був заповнений жандармами та придворними. Усі були розгублені, лунали приглушені вигуки. Щойно двері відчинилися, настала тиша. Усі, повернулися в бік Беренільди, спрямувавши на неї свої погляди. І в тих поглядах була нездорова цікавість, а за мить їм назустріч вибухнув, мов феєрверк, потік запитань.

— Пані Беренільдо, нам сказали, що вся ваша родина загинула внаслідок погано організованого полювання. Тож Дракони втратили репутацію незрівнянних мисливців?

— Чому вас не було зі своєю родиною? Кажуть, ви з ними вчора посварилися. Ви мали передчуття щодо того, що сталося?

— Ваш клан зник. Чи вважаєте ви, що ваше місце при дворі все ще є законним?

Розгублена Офелія слухала всі ці злісні запитання, стоячи за спиною Беренільди, яка не зрушила за поріг дверей. Її силует затуляв від Офелії те, що коїлося в передпокої, і вона не бачила тих, хто запитував. А Беренільда мовчки зустрічала ці напади. Згорнувши руки на сукні, вона чекала приходу Торна.

Офелія завмерла, почувши запитання якоїсь жінки:

— Ходять чутки, що ви приховуєте чтицю з Аніми. Вона в цих апартаментах? Чому б вам не представити її нам?

Раптом жінка злякано скрикнула, а натовп довкола неї загомонів. Офелії не треба було бачити цю сцену, щоб зрозуміти, що прибув Торн і вгамував увесь цей бомонд.

— Пане інтенданте, чи вплине загибель мисливців на заготівлю провізії?

— Яких заходів ви плануєте вжити?

Замість відповіді Торн заштовхав Беренільду до кімнати, впустив усередину Арчибальда та ще одного чоловіка й замкнув двері на ключ. Гомін у передпокої вмить ущух: тепер вони перебували в іншому вимірі. Беренільда кинулася до Торна й притиснула племінника так міцно, що вони обоє похитнулися й опинилися біля дверей. Вона щосили вчепилася в його високе худорляве тіло, що вивищувалося в неї над головою.

— Мій хлопчику, я така рада тебе бачити!

Торн, прямий, як верея, здавалося, не знав, куди подіти свої довгі руки. Яструбиний погляд знайшов очі Офелії за окулярами. Вигляд у неї зараз, напевно, був мало привабливий: синці на обличчі, волосся розпатлане, убрана в сукню покоївки, руки оголені, а рукавичка тільки на одній руці (другу, діряву, забрала тітонька Розеліна заштопати). Але всім цим вона аж ніяк не переймалася. Пригнічувало інше — дівчина не могла відразу ж висловити вголос своє ставлення до Торна. Вона сердилася на Торна, але, зважаючи на обставини, не могла зараз давати волю своїм емоціям.

Офелія уникнула однієї незручної ситуації, як відразу вскочила в другу. Арчибальд глибоко вклонився їй, приклавши циліндр до грудей, і виразно промовив:

— Моє шануваннячко, наречена Торна! Як ви в біса опинилися в моїх апартаментах?

З ангельським обличчям, блідим і ніжним, він привітався з нею, підморгуючи так, немов усе знає. Як і можна було очікувати, невеличка імпровізація Офелії в Літньому саду не могла ввести його в оману. Хотілося сподіватися, що він не стане викривати її саме в цей вечір.

— Чи можу я нарешті дізнатися ваше ім’я? — наполегливо спитав він, широко всміхаючись.

— Офелія, — відповіла Беренільда замість неї. — Якщо ви не проти, ми познайомимо вас ближче іншого разу. Треба обговорити більш нагальні питання.

Арчибальд ледве слухав її. Його світлі очі уважно розглядали Офелію.

— З вами погано повелися, маленька Офеліє?

Їй було важко втямити, що йому відповісти. Не могла ж вона звинувачувати його жандармів. Дівчина опустила погляд, коли Арчибальд провів пальцем по пов’язці на щоці так невимушено, що тітка Розеліна аж кашлянула в кулак. Торн, навпаки, насупив чоло.

— Ми зібралися сьогодні ввечері, щоб поговорити, — сказав Арчибальд. — Тож поговорімо!

Він відкинувся на спинку крісла й примостив ноги в дірявому взутті на підніжку. Тітка Розеліна заварила чай. Торн умостив своє довге тіло на дивані, почуваючись незручно в цій кімнаті, серед її кокетливих жіночих меблів. Коли Беренільда сіла біля нього й розслабилася, схиляючись на погон мундира, він на неї навіть не подивився. Його сталевий погляд стежив за кожним рухом Офелії. Збентежена від його пильної уваги, вона не знала, де їй прилаштуватися і куди подіти руки. Дівчина все відступала й відступала в куток кімнати, поки не вдарилася головою об полицю.

Немолодий чоловік у кожушку з густого сірого хутра, який увійшов з Торном та Арчибальдом, так і стояв на килимі в центрі вітальні. На неголеному обличчі вирізнявся великий почервонілий ніс. Він тер об штани свої брудні черевики, намагаючись надати їм бодай трохи пристойного вигляду.

— Яне, — звернувся до нього Арчибальд, — повідай пані Беренільді все, що тобі відомо.

— Брудна справа, — пробурмотів чоловік, — ох, брудна.

В Офелії була погана пам’ять на обличчя, тому знадобилася хвилина, щоб пригадати, де вона його бачила раніше. Це був єгер, який проводжав їх до Небограда в день прибуття на Полюс.

— Ми слухаємо вас, Яне, — тихо сказала Беренільда. — Висловлюйтеся вільно, вас буде винагороджено за щирість.

— Різанина, шановна пані, — пробурмотів чоловік. — Просто диво, що мені пощастило втекти. Справжнє диво, пані.

Він незграбно схопив філіжанку із чаєм, яку подала йому тітка Розеліна, шумно- спорожнив її, поставив на столик і заговорив, розмахуючи руками, мов маріонетка:

— Я повторю вам те, що сказав вашому племінникові та послові. Там були всі члени вашої родини. Було навіть троє дітей, яких я ще й не знав в обличчя. Даруйте, якщо я казатиму все, як було, нічого не приховуючи. Еге ж? — спитав він. — Отже, ви, пані, повинні знати, що на вас вони були дуже сердиті через вашу відсутність. Як і через те, що ви нібито зреклися родини й що маєте намір заснувати свій власний клан, а вони, мовляв, це давно зрозуміли. І що «наречену бастарда», якщо говорити їхніми словами, які мені навіть соромно вимовляти, вони ніколи не визнають. Ані її, ані її майбутніх дітей. Отак вони вирішили. Ну, а потім, як і годиться, почалося полювання. Я ж бо знаю ліс як свої п’ять пальців, тож тварин вибрав для них заздалегідь. Звісно, крім вагітних самиць, яких ми ніколи не чіпаємо. Але там були три великі самці, які могли б забезпечити їх м’ясом на рік. Усе, що вони мали зробити, — це прочесати місцину, знайти їх, оточити й пристрелити. Власне, усе як зазвичай!

Офелія слухала його, і страх охоплював її дедалі сильніше. Цей чоловік мав різкий акцент, але тепер вона вже краще розуміла його.

— Я ніколи такого не бачив, ніколи. Звірі повискакували раптом звідусіль, звідти, звідки їх і не чекали. Морди в піні, ніби геть сказилися. Ну, тоді Дракони випустили свої кігті й стали роздирати їх живцем, одного за одним. А ті все прибували, і не було тому кінця-краю. Когось вони загризли, когось затоптали на смерть. Господи, я вже думав був, що й мені настав кінець... Хоча свою справу я знаю.

Офелія, заплющивши очі, принишкла у своєму куточку. Лише вчора вона думала про те, що більше ніколи не хоче бачити родичів свого майбутнього чоловіка. Але ж чи гадала вона, що її бажання справдиться в та-кий-от спосіб! Вона згадувала прочитані нею спогади Торна про Ґодфруа і Фрею, про те, якими вони були в дитинстві. Про трійнят і про те, як пишався собою отець Володимир, коли брав їх на полювання... Усю ніч Офелії було душно, як перед грозою. І ось буря нарешті почалася.

Єгер потер заросле густою бородою підборіддя. Очі в нього оскляніли.

— Ви подумаєте, що я не сповна розуму, я й сам, коли себе слухаю, гадаю, чи, бува, не з’їхав я з глузду. Янгол, пані, янгол урятував мене від різанини. Він з’явився серед снігів, серед звірів, і вони вмить стали покірними, немов ягнята. Саме завдяки йому я і врятувався. Це було справжнє диво... вибачте на слові, пані.

Чоловік вийняв фляжку з алкоголем і зробив кілька ковтків.

— Чому я? — спитав він, витираючи вуса рукавом. — Чому цей янгол урятував мене, а не інших? Я цього ніколи не зрозумію.

Приголомшена розповіддю єгеря, Офелія все ж таки не втрималась і крадькома глянула на Торна. Але його реакції на почуте вона не зрозуміла. Торн дивився на кишеньковий годинник, так наче стрілки того зупинились і він чекав, коли ж вони почнуть рухатися.

— Отже, ви можете підтвердити, що всі члени моєї родини загинули під час цього полювання? — терпляче запитала Беренільда. — Геть усі?

Єгер не наважувався дивитися нікому в обличчя.

— Ми не знайшли живих. Деякі тіла неможливо було впізнати. Клянуся своїм життям, що ми прочісуватимемо ліс стільки, скільки буде потрібно, щоб знайти всі тіла. Щоб гідно всіх поховати. І хто знає, може, янгол урятував іще когось.

Беренільда саркастично посміхнулася.

— Ви такий наївний! Ну ж бо скажіть, що ж то був за янгол, який упав з неба? Чи, бува, не хлопчик у красивому вбранні, з пшеничного кольору волоссям, із чарівним пухкеньким личком?

Офелія подихала на скло окулярів і витерла їх об спідницю. Шевальє. Це знову був він.

— Ви його знаєте? — злякався чоловік.

Беренільда голосно зареготала. Торн вийшов з оціпеніння й суворо поглянув на тітку, наказуючи їй опанувати себе.

Вона розчервонілася, кучері безладно впали їй на щоки, що було геть не схоже на неї.

— Звірі були як скажені, ось у чім річ! Ваш янгол навіяв їм такі ілюзії, які може витворити тільки хвора фантазія.

Ілюзії, які спочатку їх розлютили, викликали голод, а потім розвіялися за лясканням пальців.

У жестах та словах Беренільди була така впевненість, що єгер зойкнув. Його очі стали великими й круглими, як тарілки.

— А знаєте, чому цей маленький янгол пощадив вас? — вела далі Беренільда. — Щоб ви могли мені дуже детально описати, як було вирізано мою сім’ю.

— Це дуже серйозне звинувачення, люба, — докинув у розмову свої міркування Арчибальд, указуючи на татуювання в себе на чолі. — І до того ж звинувачення перед купою свідків.

Його губи викривилися в посмішці, яка призначалася саме Офелії. Уся Павутина була свідком сцени, де вона зіграла свою роль у цьому спектаклі.

Кліпнувши очима, Беренільда надала своєму обличчю безтурботного вигляду. Дихання її заспокоїлося, а шкіра знову набула світлого, немов порцеляна, кольору.

— Звинувачення? Хіба я щойно назвала чиєсь ім’я?

Арчибальд втупився у свій дірявий циліндр, немов той цікавив його значно більше, ніж усі люди, які були тут присутні.

— Слухаючи вас, я подумав, що ви знаєте цього «янгола».

Беренільда звела погляд на Торна, щоб порадитися з ним. Нерухомо сидячи на дивані, він пильно подивився на неї. Глибиною свого мовчання він ніби наказував їй: «Грайте свою гру».

Цей мовчазний обмін тривав лише хвилину, але дав Офелії можливість зрозуміти, наскільки вона помилялася щодо Торна. Вона довго сприймала його як маріонетку Беренільди, проте саме він весь час був ляль-ководом.

— Я глибоко вражена смертю своєї родини, — прошепотіла Беренільда зі слабкою усмішкою. — Біль забиває мені дух. Що насправді сталося сьогодні, ніхто не знає, і ніхто ніколи про це не дізнається.

Оксамитовий погляд, мармурове обличчя, ніби вона знову виступала иа сцені театру. Бідолашний Ян, геть розгублений, не міг уже нічого зрозуміти.

Офелія не знала, як скласти доладу все почуте. Нацькувавши жандармів на Міма, ув’язнивши дух тітки Ро-зеліни, змусивши бідну служницю кинутися з вікна, шевальє хотів утримати Беренільду тут і завадити їй бути на цьому полюванні? Це була лише здогадка. Ще одне припущення. Цей малий був загрозою. Його тінь висіла над кожною катастрофою, але його ніколи ні в чому не звинувачували.

— То ми вважатимемо цю справу закритою? — жартівливо спитав Арчибальд. — Такий собі прикрий нещасний випадок на полюванні.

Хоч хтось сьогодні насолоджувався ситуацією. Офелія сприйняла б це як огидний цинізм, коли б інтуїтивно не відчувала, що він усіма своїми репліками допомагає Беренільді тримати себе в руках і зберігати спокій.

— Поки що так.

Усі подивилися на Торна. Це були перші слова, які він мовив від самого початку їхньої маленької наради.

— Мудро, — іронічно резюмував Арчибальд. — Якщо слідство виявить бодай щось, що наводитиме на думку про злочин, не маю сумніву — ви відновите справу, пане інтенданте. Мені здається, це у вашій компетенції.

— Позаяк вам слід буде доповісти про це Фаруку, пане посол, — сказав Торн, кидаючи на нього гострий як бритва погляд, — становище моєї тітки при дворі стане нестабільним. Чи можу я розраховувати на те, що ви захищатимете її інтереси?

Офелія помітила, що ця фраза несла скоріше загрозу, ніж прохання. Арчибальд усміхнувся ширше. Він повільно стягнув одну ногу з підніжки, потім другу й напнув на голову свій дірявий циліидр.

— Невже пан інтендант сумнівається в моїй старанності щодо благополуччя його тітки?

— Раніше ви нею вже грішили, — прошипів Торн крізь зуби.

Так само, як донедавна чинив її Мім, Офелія надала своєму обличчю байдужого, відстороненого виразу. Утім насправді вона чула все, про що говорили, і все завважувала в поведінці присутніх.

Отже, Арчибальд колись уже зраджував Беренільду, тому Торн ненавидів його дужче за інших? .

— Ви говорите нам про минулу епоху, — прошепотів Арчибальд, продовжуючи всміхатись. — Яка хороша пам’ять! Однак я розумію ваше занепокоєння. Адже своєю кар’єрою ви зобов’язані тітоньці. Падати разом з нею буде височенько.

— Пане посол! — скрикнула Беренільда. — Ваша роль — не підливати масла у вогонь.

Офелія пильно спостерігала за Торном, що нерухомо сидів на дивані. Здавалося б, натяк Арчибальда не змусив його нервуватися, але вона помітила, що довгі тонкі пальці, що охопили коліна, судомно стиснулися.

— Моя роль, мадам, полягає в тому, щоб говорити правду, тільки правду й нічого, крім правди, — відповів Арчибальд солодкавим голосом. — Сьогодні ваш племінник втратив лише половину сім’ї. Друга половина жива, але перебуває десь у провінції. І ця половина, інтенданте, — закінчив він, спокійно дивлячись на Торна, — багато втратила з вини вашої матері.

Торн примружив очі, що тепер нагадували дві сірі щілини, але Беренільда взяла його за руку, щоб заспокоїти.

— Будь ласка, панове, не ворушіть усіх цих старих історій! Ми повинні думати про майбутнє. Арчибальде, чи можу я розраховувати иа твою підтримку?

Він підняв циліндр і шанобливо глянув на Беренільду своїми великими ясними очима.

— Я маю запропонувати вам щось більше, ніж підтримку, люба. Я пропоную вам союз. Зробіть мене хрещеним батьком своєї дитини, і відтоді ви зможете вважати всю мою сім’ю своєю.

Офелія схопила хусточку, щоб відкашлятися. Хреще-ніш батько прямих нащадків Фарука? Ось той, хто своє візьме. Збита з пантелику, Беренільда інстинктивно поклала руки на живіт. Тим часом Торн сполотнів від люті і, здавалося, гасив бажання запхати Арчибальду в горлянку його клятий циліндр.

— Я не можу відмовитися від вашої допомоги, — покірно відповіла Беренільда. — Нехай буде так.

— Це офіційна заява? — наполягав Арчибальд, знову потираючи татуювання на чолі.

— Арчибальде, я оголошую вас хрещеним батьком моєї майбутньої дитини, — витримано проголосила вона. — Ваш захист, сподіваюся, поширюватиметься на мого племінника?

Усмішка Арчибальда стала більш стриманою.

— Ви забагато хочете від мене, пані. Я глибоко байдужий до людей моєї статі, і в мене немає найменшого бажання зараховувати до своєї родини таку похмуру особу.

— Я також не хочу бути твоїм родичем, — відрубав Торн.

— Скажімо, я відступлюся від своїх принципів, — провадив Арчибальд, ніби нічого не сталося. — І хочу запропонувати свій захист вашій маленькій нареченій, але за умови, що вона сама про це попросить.

Офелія з подивом звела брови, коли Арчибальд кинув на неї швидкий погляд яскравих очей. Зазвичай з нею поводились як з предметом меблів, і вона більше не очікувала, що хтось поцікавиться її думкою.

— Відхиліть його пропозицію, — наказав Торн.

— Цього разу я погоджуся з ним, — раптом втрутилася тітка Розеліна, грюкаючи блюдцем із чаєм. — Я не хочу, щоб у вас була така погана компанія!

Арчибальд поглянув на неї з відвертою цікавістю.

— Он воно що! Компаньйонка також з Аніми? Мене обдурили під власним дахом!

Анітрохи не ображений, він, навпаки, здавався приємно здивованим. Арчибальд обернувся до Офелії, клацнувши підборами, і розплющив очі, блакитні як небо, так широко, що вони наче захопили все обличчя. Торн і Беренільда уважно спостерігали за дівчиною зі свого дивана, натякаючи таким чином, що від неї чекають відповіді, а не ідіотського мовчання.

Нараз у голові Офелії виникла несподівана для неї самої думка, не схожа на всі інші, властиві їй досі: «Зробіть свій вибір, маленька пані. Якщо сьогодні ви не виборете свою свободу, завтра буде вже пізно».

Арчибальд продовжував невинно дивитися на неї, роблячи вигляд, що це не він вселив у її мізки цю думку. І Офелія вирішила, що він має слушність, що їй зараз треба зробити власний вибір.

— Ви людина без моралі, — промовила вона якомога голосніше. — Але я знаю, що ви ніколи не брешете, а правда — це саме те, що мені потрібно. Я погоджуюся вислухати будь-яку пораду, яку ви мені дасте.

Офелія дивилася Торну просто в очі, вимовляючи ці слова, бо вони були адресовані і йому теж. Вона побачила, як скривилося його обличчя. Арчибальд же продовжував безтурботно всміхатися.

— Гадаю, ми з вами добре порозуміємося, наречена Торна. Із цієї хвилини ми друзі!

Він попрощався помахом циліндра, поцілував Беренільді руку й узяв із собою бідолашного розгубленого єгеря. Щойио посол переступив поріг вітальні, як з передпокою знову хвилею полинули крики та запитання придворних. Щойно тітка Розеліна повернула ключ у дверях, у кімнаті запала тиша. Напружена тривала тиша, у якій Офелія відчула, що її поведінку не схвалюють.

— Мене вражає ваша зухвалість, — обурилася Беренільда, підводячись.

— Мене попросили висловити думку, і я це зробила, — відповіла Офелія так спокійно, як тільки могла.

— Ваша думка? Ви не повинні мати своєї думки. Вашими єдиними думками будуть ті самі, що і в мого племінника.

Закляклий, мов труп, Торн не відводив очей від килима. Його різкий, немов викарбуваний ножем, профіль не виражав нічого.

— Яке ви маєте право публічно виступати проти волі свого майбутнього чоловіка? — вела далі Беренільда крижаним тоном.

Офелія довго не розмірковувала над цим запитанням. Її обличчя було в жахливому стані, там уже не залишилося місця для нових подряпин.

— Це право собі дала я, — впевнено сказала вона. — Маю його відтоді, як почула, що ви мною маніпулюєте.

Здавалося, у прозорих, немов вода, очах Беренільди забурунився вир.

— Як ви смієте говорити з нами таким тоном? — прошепотіла вона, задихаючись від люті. — Ви ніщо без нас, моя маленька бідолашко, геть ніщо...

— Замовкніть!

Беренільда швидко обернулася. Торн промовив наказ громовим голосом. Він звів своє велике тіло з дивана й кинув на тітку такий пронизливий погляд, що вона сполотніла.

— Схоже на те, що її думка дуже важлива. Що ви їй сказали?

Беренільда була така вражена відсіччю, що враз осіклася. Офелія вирішила відповісти за неї. Вона різко піднесла підборіддя, щоб подивитися прямо в око Торнові — те, що з рубцем. У нього були страшенно темні кола під очима, а його світле волосся ще ніколи не було так недбало зачесане. Сьогодні йому добре перепало, але Офелія не могла зі співчуття до нього відкладати на потім розмову.

— Я знаю про Книгу. Мені відомі ваші справжні наміри. Ви мали намір використати шлюб, щоб я передала вам свій дар. Я шкодую, що дізналася про це не від вас.

— І те, про що особисто я шкодую, — пробурмотіла тітка Розеліна, повертаючи Офелії заштопану рукавичку, — так це те, що геть не розумію, про що ви тут торочите.

Торн дивився на свій годинник, ховаючи в ньому погляд, як і щоразу, коли ситуація виходила з-під його контролю. Він закрив кришку, знову відкрив її, але це нічого не змінило: на годинниковій шкалі з’явилася тріщина. Нічого більше не буде, як раніше.

— Що зроблено, те зроблено, — сказав він нейтральним тоном. — Зараз ми маємо інші проблеми.

Офелія була ображена на Торна, однак його відповідь ще дужче образила її. Він навіть не розкаявся з приводу того, що скоїв, йому навіть на думку не спало вибачитися перед нею! Офелія ще більше розчарувалася в Тор-ні. Несподівано дівчина зловила себе на тому, що якась її частина продовжувала таємно сподіватися, що Беренільда їй збрехала й що він жодним чином не причетний до цих інтриг.

Розгнівана Офелія наділа рукавичку й допомогла тітці прибрати чайний сервіз. Вона була така знервована, що розбила дві чашки та блюдце.

— У нас немає вибору, Торне, — зітхнула Беренільда. — Ми повинні представити вашу наречену Фаруку, і що швидше, то краще. Невдовзі всі дізнаються, що вона тут. Було б небезпечно й далі ховати її від нього.

— Хіба не небезпечніше сунути її йому під ніс? — пробурмотів він.

— Я подбаю про те, щоб він узяв її під своє крило. Обіцяю тобі, усе буде гаразд.

— Звичайно, — різко прошипів Торн. — Це ж так просто, чому ми не подумали про це раніше?

На маленькій кухні тітка Розеліна здивовано поглянула на Офелію. Це було вперше, коли Торн так нахабно ставився до Беренільди в її присутності.

— Ви мені більше не довіряєте? — дорікнула вона.

Хтось, важко крокуючи, підійшов до кухні. Торн схилив голову, щоб не вдаритися об одвірок, занадто низький для його зросту, і притулився до рами. Зайнята витиранням посуду, Офелія не звернула уваги на погляд, яким він важко дивився на неї. Чого він чекав? Доброго слова? Вона більше не хотіла дивитися йому в обличчя.

— Це Фаруку я не довіряю, — різко сказав Торн. — Він дуже забудькуватий і надто нетерплячий.

— Але якщо я залишатимуся поруч із ним, то зможу привести його до тями, — сказала Беренільда, стоячи за його спиною.

— Ви б пожертвували тим, що залишилося від вашої незалежності?

— Я до цього готова.

Торн не зводив очей з Офелії. Хай як вона терла чайник, але відчувала це кожним куточком окулярів.

— Ви продовжуєте наближати її до цього епіцентру, від якого я хотів тримати її якомога далі, — пробурмотів він.

— Я не бачу іншого виходу.

— Будь ласка, удавайте, що мене тут немає, — сказала Офелія. — Зрештою, це не стосується мене.

Вона звела вгору очі й уже не могла уникнути погляду, який цього разу кинув на неї Торн. Вона здивувалася, що не може зрозуміти, що саме бачить у його очах.

Глибоку втому. Вона не хотіла його жаліти, не хотіла думати про дві маленькі гральні кості.

Торн увійшов на кухню.

— Дайте нам хвилинку, — попросив він тітку Розелі-ну, яка ставила чайний сервіз у шафу.

Вона зімкнула свої довгі конячі зуби.

— За умови, що ці двері залишаться відчиненими.

Тітка Розеліна приєдналася до Беренільди у вітальні, і Торн розчинив двері якнайширше. На кухні була лише газова лампа; у її світлі постать Торна кинула скелето-подібну тінь на шпалери, коли він став на весь зріст перед Офелією.

— Ви з ним знайомі.

Він прошепотів ці слова дуже жорстко.

— Ви зустрічаєте його не вперше, — продовжив він. — Маю на увазі — у вашій справжній подобі.

Офелія не одразу зрозуміла, що він говорить з нею про Арчибальда. Вона відкинула волосся, що падало на її окуляри, мов завіса.

— Так. Я випадково познайомилася з ним.

— У ніч вашої витівки.

— Так.

— І він весь час знав, хто ви насправді.

— Я йому збрехала. Це погано, зізнаюся, але він так і не зрозумів, що Мім і я — одна й та сама особа.

— Ви могли б мені розповісти.

— Безсумнівно.

— Можливо, у вас були причини мовчати про цю зустріч?

В Офелії боліла шия від необхідності задирати голову, щоб дивитися Торну в очі. У світлі лампи вона помітила, як його м’язи скорочуються вздовж щелепи.

— Сподіваюся, ви не маєте на увазі те, про що я думаю, — сказала вона тихо.

— Чи повинен я вважати, що він вас збезчестив?

Офелія аж захлинулася від образи. Це вже було занадто!

— Ні, він нічого лихого мені не заподіяв. Це ви зараз принизили мене.

Торн скинув бровою і глибоко вдихнув носом.

— Ви гніваєтеся на мене тому, що я багато від вас приховував? Але ви теж мені нічого не розповідали. Схоже, ми обоє від самого початку пішли хибним шляхом.

Він сказав це їй безбарвним тоном. Офелія ніяк не могла збагнути його поведінку. Невже він сподівається залагодити суперечку між ними так, як залагоджує якісь там справи у своєму інтендантстві?

— Крім того, я ні в чому вас не звинувачую, — додав він байдуже. — Я раджу лише остерігатися Арчибальда. Остерігайтеся його, ніколи не залишайтеся з ним наодинці. Також раджу бути так само обережною з Фару-ком. Нехай вас завжди хтось супроводжує, коли ви спілкуватиметеся з ним.

Офелія навіть не знала, сміятися їй чи гніватися. Торн мав дуже серйозний вигляд. Вона чхнула тричі, висякалася і холодно мовила:

— Ви даремно непокоїтеся. На мене навряд чи хтось зверне увагу.

Торн зупинився, задумавшись, а потім нахилився вперед, ніби складаючись хребець за хребцем, поки майже не схопив Офелію за руку. Вона б ухилилася, якби він майже одразу не випростався.

— Ви так гадаєте? — іронічно спитав він.

І коли Торн вийшов із кухні, Офелія зрозуміла, що він поклав їй у руку папірець. Телеграма?