Повне зібрання короткої прози. Том 1

Невтомна жаба _{(пер. В. Корсун)}

Зенон[5] був першим справді великим науковцем, — заявив професор Харді, обводячи аудиторію суворим поглядом. — Наприклад, його парадокс про жабу і болото. Зенон довів, що жаба ніколи не дістанеться до протилежного краю болота, якщо кожен її стрибок буде вдвічі коротшим за попередній. Попереду завжди залишатиметься коротка, проте цілком реальна відстань.

Запала тиша — студенти групи фізики З-A розмірковували над словами Харді. Потім у кінці аудиторії повільно піднялася рука, і Харді недовірливо втупився в її власника.

— Ну? — запитав він. — Що у вас, Пітнере?

— Але на лекціях з логіки нас вчили, що жаба дістанеться до краю болота. Професор Гроут казав...

— Жаба не дістанеться!

— Професор Гроут каже, що дістанеться.

Харді склав на грудях руки.

— На моїх лекціях жаба ніколи не дістанеться до краю болота. Я особисто перевіряв докази, і я переконаний, що завжди залишатиметься короткий відтинок шляху. Наприклад, якщо вона стрибне на...

Пролунав дзвоник.

Студенти попідводились і рушили до дверей. Професор Харді не став закінчувати речення. Він роздратовано потер підборіддя, несхвально оглядаючи юрбу юнаків та дівчат зі світлими, проте бездумними обличчями.

Коли аудиторія спорожніла, Харді взяв свою люльку і вийшов у коридор. Він подивився ліворуч, потім праворуч і побачив неподалік Гроута, той стояв біля фонтанчика з питною водою, змахуючи краплі з обличчя.

— Гроуте! — гукнув Харді. — Ходіть-но сюди!

Професор Гроут підняв очі і примружився.

— Що?

— Ідіть сюди, — сказав Харді й сам рушив до нього. — Як ви смієте вивчати із студентами Зенона? Він був ученим, і це я маю його викладати, а не ви. Залиште Зенона мені!

— Зенон був філософом, — обурено вирячився на нього Гроут. — Я знаю, до чого ви хилите. До парадоксу про жабу і болото. Так от, щоб ви знали, Харді, жаба без проблем добереться до його протилежного краю. Ви лише збиваєте студентів з толку. Логіка на моєму боці.

— Ха, логіка! — пирхнув Хорді, його очі спалахнули. — Старі запилюжені правила. Це ж очевидно, що жаба потрапила у пастку, у вічну в’язницю, і ніколи з неї не вибереться!

— Вибереться.

— Ніколи.

— Шановні, ви закінчили? — пролунав позаду спокійний голос. Вони різко обернулися. Поряд з ними стояв, посміхаючись, декан. — Якщо так, то чи не будете так люб’язні зайти на хвилинку до мого кабінету, — він кивнув на двері. — Це ненадовго.

Гроут з Харді переглянулися.

— Бачите, що ви наробили? — прошепотів Харді, заходячи до кабінету декана. — Через вас у нас знову проблеми.

— Це ви почали... ви з вашою жабою!

— Сідайте, шановні, — декан вказав на два стільці з твердими спинками. — Влаштовуйтеся зручніше. Даруйте, що турбую вас, коли ви такі зайняті, проте мені необхідно з вами поговорити. — Він замислено на них подивився. — Дозвольте поцікавитись, у чому суть вашої дискусії цього разу?

— Зенон, — пробурмотів Гроут.

— Зенон?

— Його парадокс про жабу і болото.

— Зрозуміло, — кивнув декан. — Жаба і болото. Парадокс, якому дві тисячі років. Дуже давня головоломка. І ви, двоє дорослих чоловіків, стоїте у коридорі, сперечаючись, мов...

— Проблема в тому, — перебив його Харді, — що ніхто ніколи не проводив відповідного експерименту. Парадокс — абстракція чистої води.

— Отже, ви будете перші, хто кине жабу у болото і побачить, що насправді станеться.

— Але жаба не стрибатиме у відповідності до умов парадоксу.

— Отже, вам доведеться її змусити. Даю вам два тижні, щоб підготувати умови для проведення експерименту і пролити світло на цю нещасну головоломку. Я втомився від ваших постійних суперечок. Ви маєте все з’ясувати — раз і назавжди.

Харді і Гроут мовчали.

— Що ж, Гроуте, — зрештою, промовив Харді, — почнімо.

— Нам знадобиться сітка, — сказав Гроут.

— Сітка і банка для жаби, — зітхнув Харді. — Треба якомога швидше все це дістати.

Жаб’ячий коридор, як його незабаром назвали, став проектом, робота над яким почалася з розмахом. Університет виділив для нього майже все підвальне приміщення, і Гроут з Харді одразу почали зносити туди необхідні матеріали та обладнання. В університеті не залишилося жодної душі, яка б не знала про експеримент. Більшість науковців були на боці Харді; вони утворили такий собі Клуб Поразки і посміювались над зусиллями жаби. На кафедрах філософії та мистецтва проводилась агітація за створення Клубу Успіху, проте безуспішно.

Гроут і Харді гарячково працювали над проектом. Два тижні повільно спливали, і вони все частіше почали пропускати свої лекції. Коридор же розростався і ускладнювався, все більше нагадуючи довгу стічну трубу, що простягалася на всю довжину підвалу. Один її кінець зникав у лабіринті дротів та трубок, інший закінчувався дверцятами.

Одного дня, коли Гроут спустився до підвалу, Харді стояв і вдивлявся в трубу.

— Агов! — гукнув Гроу. — Ми ж домовилися нічого не чіпати, поки хтось із нас відсутній.

— Я просто заглядаю всередину. Там зовсім темно, — посміхнувся Харді. — Сподіваюся, жаба зможе розгледіти дорогу.

— Що ж, стрибати вона зможе лише в одному напрямку.

Харді розпалив люльку.

— Як ви дивитесь на те, щоб запустити пробну жабу. Нестерпно хочеться побачити, що із цього всього вийде.

— Надто рано, — Гроут з тривогою дивився, як Харді шукає банку з жабою. — Може, варто ще трішки зачекати?

— Не можете подивитись правді у вічі? Краще допоможіть знайти банку.

Раптом від дверей долинуло якесь шарудіння. Вони озирнулись. У дверях стояв Пітнер і з цікавістю роздивлявся довгий Жаб’ячий коридор.

— Що ви тут забули? — запитав Харді. — Ми дуже зайняті.

— Ви хочете його випробувати? — Пітнер зайшов до кімнати. — А навіщо всі ці котушки і реле?

— Усе дуже просто, — промовив Гроут, заяснівши на обличчі. — Це мій винахід. Оцей кінець...

— Я йому поясню, — сказав Харді. — А то ви його геть заплутаєте. Так, ми саме збиралися запустити першу пробну жабу. Якщо хочете, юначе, можете лишатись. — Він відкрив банку і витяг звідти вологу жабу. — Як бачите, у цієї труби є вхідний і вихідний отвори. Випускаємо жабу біля вхідного. Можете зазирнути всередину. Ну ж бо!

Пітнер заглянув у вхідний отвір труби і побачив довгий чорний тунель.

— А що це за позначки?

— Розмітка. Гроуте, вмикайте.

Конструкція загула. Харді посадив жабу в трубу і захряснув металеві дверцята.

— Це щоб жаба не вибралась назовні з цього боку.

— А навіщо вам труба такого діаметру? — запитав Пітнер. — Тут помістився б навіть дорослий чоловік.

— Дивіться, — Харді увімкнув пальник. — Цей кінець труби нагрівається. Тепло змушуватиме жабу стрибати далі по трубі, а ми спостерігатимемо за нею крізь віконце.

Вони зазирнули у трубу. Жаба тихо сиділа, підібгавши під себе лапки, і сумно дивилася вперед.

— Стрибай, дурна жабо, — гаркнув Харді і додав вогню у пальнику.

— Не так сильно, садисте! — вигукнув Гроут. — Ви що, підсмажити її хочете?

— Дивіться! — крикнув Пітнер. — Вона ворушиться.

Жаба стрибнула.

— Дно труби почало нагріватися, — пояснив Харді. — Їй треба продовжувати стрибати, щоб не обпектись. Дивіться.

Раптом Пітнер перелякано зойкнув:

— Господи, професоре! Жаба зменшилась. Вона стала вдвічі меншою, ніж була.

Харді сяяв.

— Це і є диво. Розумієте, з протилежного кінця труби встановлене силове поле. Тепло змушує жабу стрибати вперед, а поле діє таким чином, що мірою наближення до нього жива тканина скорочується в розмірі. Що далі жаба стрибає, то меншою стає.

— Але навіщо?

— Це єдиний спосіб зменшити відстань, на яку вона стрибає. Стрибнувши, жаба зменшується, отже, і дальність стрибка зменшується пропорційно. Ми налаштували поле так, що жаба стрибатиме відповідно до умов парадоксу Зенона.

— І чим це все закінчиться?

— А це, — мовив Харді, — і є те питання, заради якого ми все це затіяли. В кінці труби б’є фотоновий промінь, який жаба має перетнути, якщо, звісно, коли-небудь до нього дістанеться.

Якщо ж у неї це вийде, силове поле відключиться.

— У неї вийде, — пробурмотів Гроут.

— Ні. Вона ставатиме все меншою і меншою, а стрибки — все коротшими і коротшими. Для неї труба постійно збільшуватиметься, до безкінечності. Вона ніколи звідти не вибереться.

Вони перезирнулися.

— Не будьте таким впевненим, — сказав Гроут.

Вони подивились крізь віконце у трубу. Жаба подолала вже значну відстань і стала майже крихітною цяткою, не більшою за муху, що вперто просувалась по трубі. Вона ще більше зменшилась, до розміру голівки шпильки, а потім і зовсім зникла.

— Нічого собі! — вимовив Пітнер.

— Пітнере, ви вільні, — сказав Харді, потираючи руки. — Ми з професором Гроутом маємо дещо обговорити.

Він зачинив за хлопцем двері.

— Отже, — мовив Гроут. — Ви спроектували трубу. Що сталося з жабою?

— Ну, вона все ще стрибає, десь у субатомному світі.

— Ви шахрай. Очевидно, що там, у трубі, жабу спіткало нещастя.

— Якщо ви насправді так думаєте, — сказав Харді, — чому б вам самому не оглянути трубу.

— А от і огляну. Сам.

— Як забажаєте, — посміхнувся Харді. Він вимкнув газ і відчинив металеві дверцята.

— Дайте мені ліхтарик, — сказав Гроут. Харді вручив йому ліхтарик, і професор, крекчучи, поліз у трубу. Зсередини, відлунюючись від стінок, пролунав його голос: — Тільки цього разу без фокусів!

Харді зачекав, поки ноги Гроута зникли у трубі. Потім він нагнувся і зазирнув усередину. Гроут сидів зігнувшись і важко дихав.

— Що трапилося? — запитав Харді.

— Тут надто тісно...

— Невже? — посмішка Харді стала ще ширшою. Він вийняв з рота люльку і поклав її на стіл. — Що ж, гадаю, я знаю, як цьому зарадити.

Він грюкнув металевими дверцятами, оббіг трубу і клацнув вмикачами. Засвітилися трубки, затріскотіли реле.

Харді склав на грудях руки.

— Починай стрибати, мила жабко, — проказав він. — Стрибай щодуху.

Він підійшов до газового крана і повернув його.

У трубі було дуже темно. Гроут довго лежав нерухомо. В його голові роїлися різні думки. Що це з Харді? Що він замислив? Зрештою, він оперся на лікті і вдарився головою об трубу.

Починало припікати.

— Харді! — прогримів його сповнений паніки голос. — Відчиніть дверцята! Чого ви домагаєтеся?

Він спробував розвернутись у трубі, щоб добратися до дверцят, проте не зміг. Не лишалося нічого іншого, окрім як просуватися вперед. Він почав повзти, тихо бурмочучи собі під ніс:

— Заждіть, Харді. Дожартуєтесь ви. Не знаю, на що ви сподіваєтеся...

Раптом труба підскочила. Гроут упав, ударившись підборіддям об метал. Він заморгав. Труба виросла, тепер тут місця було більш ніж достатньо. А його одяг! Сорочка і штани теліпалися на ньому, мов на городньому опудалі.

— Святі небеса, — пропищав Гроут тоненьким голоском і став на коліна. Він розвернувся і поповз по трубі назад, туди, звідки прийшов, до металевих дверцят. Він штовхнув їх, проте вони не піддалися. Тепер він був надто маленьким, щоб відчинити їх силою.

Геть розгублений, у такому стані він просидів доволі довго, і лише коли металева підлога під ним стала надто гарячою, неохоче відповз далі по трубі, у прохолодніше місце. Він підвівся і почав похмуро вдивлятись у темряву.

— І що мені тепер робити? — запитав він сам себе.

Через якийсь час до нього повернулося самовладання.

— Треба мислити логічно. Одного разу я вже потрапив у силове поле, а отже, зменшився вдвічі. Тепер я, мабуть, футів три заввишки. І труба має тепер бути вдвічі довшою.

Зі своєї величезної кишені він дістав ліхтарик, кілька аркушів паперу і зробив деякі підрахунки. Користуватися ліхтариком було майже неможливо.

Підлога під ногами знову нагрілася, і він мимохіть відступив трохи далі по трубі, щоб не обпектись.

— Якщо я залишатимусь тут достатньо довго, — пробурмотів він, — я зможу...

Труба знову підскочила, збільшуючись у всіх напрямках, і він, задихаючись від гніву, почав борсатись у морі грубої тканини. Зрештою, йому таки вдалося звільнитися від одягу.

— Півтора фути, — промовив Гроут, роззираючись довкола. — Більше я і на дюйм не зрушу з місця.

Проте коли підлога почала припікати, він перебрався ще трохи вперед.

— Три чверті фута, — його обличчя почало заливати потом. — Три чверті нещасного фута.

Він подивився вперед. Далеко, аж у далекому кінці Жаб’ячого коридору, сяяла цяточка світла, фотоновий промінь, що перетинав трубу. Якби ж можна було до нього добратись, якби ж змогти!

Якийсь час Гроут розмірковував над своїми підрахунками.

— Що ж, — нарешті промовив він. — Сподіваюсь, я не помилився. Згідно з розрахунками, я маю добратися до променя приблизно за дев’ять з половиною годин, якщо йтиму не зупиняючись. — Він глибоко зітхнув і закинув на плече ліхтарик. — Хай там як, — пробурмотів Гроут, — до того часу я стану геть крихітним... — і з високо піднятою головою він рушив уперед.

Професор Харді повернувся до Пітнера.

— Розкажіть студентам, що ви бачили сьогодні вранці.

Усі подивилися на Пітнера. Той нервово сковтнув слину.

— Ну, я був у підвалі. Професор Гроут попросив мене спуститись подивитися на Жаб’ячий коридор. Там саме мав початися експеримент.

— Який саме експеримент?

— З парадоксом Зенона, — напружено пояснив він. — З жабою. Її посадили в трубу і зачинили дверцята. А потім професор Гроут увімкнув апарат.

— І що трапилось?

— Жаба почала стрибати. І зменшуватися.

— Кажете, вона зменшилась. А що потім?

— Вона зникла.

Професор Харді сидів, відкинувшись на стільці.

— То жаба не добралась до кінця труби?

— Ні.

— Це все, що я хотів почути. — В аудиторії здійнявся шум. — Як бачите, жаба не добралась до кінця труби, чого очікував мій колега професор Гроут. І ніколи не добереться. На жаль, нам не пощастить знову побачити бідолашну жабу.

Студенти збуджено заворушились, і Харді постукав олівцем по столу. Він розпалив люльку, спокійно випустив хмарку диму і зручніше вмостився на стільці.

— Боюсь, для сердеги Гроута результат експерименту був мов грім серед ясного неба. У нього стався удар чи щось таке. Як ви, мабуть, помітили, він не з’явився на свої вечірні пари. Наскільки мені відомо, професор Гроут вирішив провести у горах тривалу відпустку. Можливо, отримавши змогу відпочити, заспокоїтись і забути...

Гроут морщився, проте не зупинявся.

— Не бійся, — підбадьорював він сам себе. — Тримайся. Труба знову стрибнула. Гроут захитався. Ліхтарик упав на підлогу і погас. Він залишився сам-один у велетенській печері, неосяжній порожнечі, що, здавалось, не мала кінця і краю.

Він уперто продовжував іти.

Через якийсь час він відчув утому.

— Мені не завадить відпочинок. — Гроут сів на підлогу, яка здавалася жорсткою і нерівною. — За моїми підрахунками, мені потрібно близько двох днів, щоб дійти до кінця труби. Можливо, трохи більше...

Гроут розслабився і закуняв. Через якийсь час пішов далі.

Його вже давно перестали лякати раптові стрибки труби, він встиг до них призвичаїтися. Рано чи пізно, а він все-таки дійде до фотонового променя і перетне його. Силове поле зникне, і він знову набуде свого звичного розміру. Гроут скупо посміхнувся.

Як же здивується Харді, коли...

Він спіткнувся і впав на підлогу. Його охопив глибокий страх, і він затремтів. Підвівшись, роздивився довкола. Куди іти?

— Господи, — пробурмотів Гроут, нахилився і доторкнувся до підлоги.

Куди іти? Час спливав. Він повільно пішов, спершу в один бік, потім в інший. Він не міг нічого розгледіти у непроникній темряві, взагалі нічого.

А потім він побіг, кидаючись у пітьмі то туди, то сюди, спотикаючись і падаючи. І раптом підлога під ним похитнулася. Знайоме відчуття: він полегшено зітхнув. Він рухався у правильному напрямку! Гроут знову побіг, але тепер спокійно, глибоко дихаючи відкритим ротом. Потім усе знову захиталося — це він минув наступну лінію розмітки; отже, напрямок залишався правильним. І він знову побіг.

Поки він мчав уперед, підлога ставала все грубішою і грубішою. Досить скоро йому довелося зупинитись — він постійно перечіпався через якісь каміння та валуни. Вони що, не відполірували труби? Що сталося зі шліфовкою, з металевим покриттям...

— Ну звісно, — пробурмотів він. Навіть рівна, мов лезо, поверхня... такому крихітному, як я...

Гроут пішов далі, ледь орієнтуючись у навколишньому просторі. Все навколо почало випромінювати тьмяне світло, воно сочилося з брил, що його оточували, навіть з його власного тіла.

Що це? Він поглянув на свої руки. Вони виблискували у темряві.

— Теплове випромінювання, — здогадався він. — Ну звісно. Спасибі вам, Харді, — і він почав перебиратися у напівтемряві з каменя на камінь. Він просувався по неосяжній рівнині з брил та валунів, стрибаючи, як гірський козел, зі скелі на скелю. «Немов та жаба», — подумалось йому.

Він усе стрибав і стрибав, зрідка зупиняючись, щоб перевести подих. Скільки йому ще лишилося пройти? Він зміряв поглядом велетенські залізні пагорби, що здіймалися довкола, і його охопив жах.

— Цього я і не врахував, — сказав він, видерся на високу скелю і зіскочив з її протилежного боку. Наступна прірва була ще ширшою. Він насилу її подолав, задихаючись від напруження і ледь втримавшись на її краю.

Йому доводилося стрибати знову і знову, так довго, що він втратив лік часу.

Зупинившись на верхівці скелі, він знову стрибнув.

І почав падати, все нижче і нижче у прірву, назустріч тьмяному сяйву. Здавалось, у провалля не було дна. Він усе летів і летів.

Професор Гроут заплющив очі. Він втихомирився, його втомлене тіло розслабилось.

— Більше ніяких стрибків, — промовив він, опускаючись усе глибше. — Як у тому законі про падаючі тіла... що менше тіло, то менший на нього вплив гравітації. Не дивно, що жуки падають так повільно... певні властивості...

Він заплющив очі і нарешті дозволив пітьмі оповити себе.

— Таким чином, — провадив професор Харді, — ми можемо сподіватися, що цей експеримент ввійде в історію науки як...

Він замовк і насупився, бо студенти широко розплющеними очима дивилися не на нього, а в напрямку дверей. Деякі посміхались, один засміявся. Харді озирнувся, щоб з’ясувати, в чому річ, і також це побачив.

— Загадка Чарльза Форта[6], — промовив він.

До кімнати заскочила жаба.

Пітнер підвівся.

— Професоре, — збуджено заговорив він. — Це підтверджує мою теорію. Розмір жаби настільки зменшився, що вона провалилась у простір між...

— Що? — обірвав його Харді. — Це інша жаба.

— ...у простір між молекулами матеріалу, з якого зроблено підлогу Жаб’ячого коридору. Жаба випала між ними на підлогу, оскільки закон тяжіння впливав на неї значно меншою мірою. І вийшовши з-під дії силового поля, вона повернулася до свого початкового розміру.

Пітнер з усміхом подивився на жабу, яка повільно скакала по аудиторії.

— Насправді... — почав було професор Харді, знесилено зіпершись на стіл, проте пролунав дзвінок, і студенти почали збирати свої книжки та папери. У якийсь момент Харді зрозумів, що крім нього та жаби в аудиторії нікого не лишилося. Він похитав головою. — Не може бути, — пробурмотів він. — У світі повно жаб. Це якась інша.

До його столу підійшов студент.

— Професоре Харді...

Харді підняв на нього очі.

— Так? Чого вам?

— Там, у коридорі, якийсь чоловік хоче вас бачити. Він у кепському гуморі. І закутаний у ковдру.

— Гаразд, — сказав Харді, зітхнув і підвівся. Біля дверей він завагався і набрав повні груди повітря. Потім потер підборіддя і вийшов у коридор.

На нього чекав Гроут, загорнутий у червону вовняну ковдру, його обличчя палало від збудження. Харді подивився на нього з винуватим виразом обличчя.

— Ми досі цього не знаємо! — крикнув Гроут.

— Чого? — пробурмотів Харді. — Послухайте, е-е-е, Гроуте...

— Ми досі не знаємо, чи добереться жаба до кінця труби. І вона, і я провалились поміж молекул. Треба знайти інший спосіб перевірити парадокс. З Коридором нічого не вийшло.

— Так, не вийшло, — мовив Харді. — От скажіть, Груоте...

— Поговорімо про це пізніше, — перебив його Гроут. — Мені ще треба встигнути на лекції. До вечора.

І, кутаючись у ковдру, він швидко пішов коридором.