Повне зібрання короткої прози. Том 1

Няня _{(пер. В. Корсун)}

— Тепер, озираючись назад, — мовила Мері Філдс, — я взагалі дивуюсь, як ми могли вирости без догляду Няні.

Нічого й сумніватися, з появою Няні в домі Філдсів життя там докорінно змінилося. З моменту, коли діти рано вранці розплющували очі, і до їхнього останнього сонного погляду увечері Няня не відходила від них ні на крок: наглядала за ними, ходила слідком, дбала, щоб усі їхні бажання були задоволеними.

Вирушаючи з дому на роботу, містер Філдс завжди знав, що його діти в безпеці, у цілковитій безпеці. Та й Мері звільнилася від нескінченних хатніх клопотів та тривог. Їй більше не треба було будити дітей, одягати, слідкувати, щоб вони були охайними, вмилися, почистили зуби, поїли як належить і тому подібне. Їй навіть не треба було відводити їх до школи. А після занять, якщо вони не поверталися одразу додому, вона не бігала знервовано будинком, хвилюючись, чи чогось не трапилося.

Не те, щоб Няня аж надто їм догоджала, зовсім ні. Якщо діти починали вимагати чогось геть безглуздого або шкідливого (як-от цілий магазин солодощів чи поліцейський мотоцикл), Няня була непохитна, мов скеля. Немов хороший пастух, вона завжди знала, коли відмовити своїм овечкам в їхніх проханнях.

Обоє дітей її любили. Якось, коли Няню треба було відвезти до ремонтної майстерні, вони плакали без перестану. Ані мама, ані тато не могли їх втішити. Але Няня повернулась, і все знову налагодилося. І саме вчасно! Бо місіс Філдс уже встигла втомитися.

— Господи, — сказала вона, важко сідаючи. — Що б ми без неї робили?

Містер Філдс підняв очі:

— Без кого?

— Без Няні.

— Одному богу відомо, — відповів містер Філдс.

Щоранку Няня будила дітей тихим музичним сигналом, що звучав за кілька футів над їхніми головами, потім вона слідкувала, щоб вони одяглись і поквапилися за стіл снідати, перед цим умившись і налаштувавшись на гарний настрій. Якщо ж вони були у кепському гуморі, Няня не відмовляла їм у задоволенні спуститися по сходах на її спині.

О, таке їм дуже подобалося! Немов на американських гірках: Боббі та Джин міцно притискалися до її спини, а Няня, хитаючись у характерній їй кумедній манері, крок за кроком спускалася сходами.

Няня, звісно, не готувала сніданку. Цим займалася кухня. Проте Няня перебувала поблизу, слідкуючи, щоб діти добре поїли, а потім, після сніданку, дивилася, щоб вони нічого не забули взяти до школи. Але й на цьому її обов’язки не закінчувалися. Перевіривши, чи всі підручники на місці, а діти причесані та охайні, Няня бралася до найскладнішої частини своєї роботи: захистити дітей на переповнених вулицях.

У місті не бракувало небезпек, тому Няня ніколи не втрачала пильності. Якось зовсім поруч з ними пронісся швидкісний реактивний транспорт, набитий людьми, що поспішали на роботу. Іншим разом хуліган спробував причепитися до Боббі.

Один блискавичний удар Няниною правицею — і той помчав геть, завиваючи від страху, мов несамовитий. А ще був випадок, коли якийсь пияк пристав до Джин з розмовою, і один бог знає, що він мав на думці. Одним легеньким поштовхом свого металевого корпусу Няня спровадила його в канаву.

Часом діти зупинялися перед вітринами магазинів. Тоді Няня давала їм легенького стусанця і відганяла геть. А коли (траплялося й таке) діти спізнювалися до школи, вона садовила їх собі на спину і мчала по тротуару, так, що довкруж розносився гучний брязкіт її кроків.

Після закінчення шкільних занять Няня не відходила від них ані на крок, слідкувала, як ті граються, наглядала за ними, захищала, а коли сутеніло і було вже пізно, припиняла їхні ігри і змушувала повертатися додому.

Щойно починали подавати вечерю, Няня, немов за годинником, підбадьорливо клацаючи, заганяла Боббі та Джин у дім. Саме на вечерю! Часу вистачало лише на те, щоб заскочити у ванну помити руки та вмитись.

А вночі...

Місіс Філдс мовчала, лише трохи супилася. Вночі...

— Томе? — мовила вона.

Її чоловік відірвався від газети:

— Що?

— Я хотіла з тобою про дещо поговорити. Це дуже дивно, я й сама всього не розумію. Звісно, я нічого не тямлю у тих механічних штуках. Але, Томе, вночі, коли ми спимо, коли в домі тихо, Няня...

У коридорі почувся якийсь звук.

— Мамо! — до кімнати стрімголов забігли Джин та Боббі, їхні обличчя сяяли від задоволення. — Мамо, ми бігли з Нянею наввипередки до самого дому, і ми перемогли!

— Ми перемогли! — радів Боббі. — Обігнали її!

— Ми бігли набагато швидше за неї, — додала Джин.

— Діти, де Няня? — запитав містер Філдс.

— Скоро буде. Привіт, тату!

— Привіт, діти! — мовив Том Філдс. Нахиливши голову, він прислухався. З боку парадних дверей долинув дивний шурхіт, якесь дзижчання та шкряботіння. Він посміхнувся.

— Це Няня, — сказав Боббі.

До кімнати зайшла Няня.

Містер Філдс пильно на неї подивився. Вона завжди пробуджувала в ньому цікавість. Тепер кімнату наповнював один-єдиний звук — звук її металевих кроків, що з якоюсь особливою ритмічністю клацали по дерев’яній підлозі. Няня наблизилась до нього і завмерла, не дійшовши кількох кроків. Два незмигних ока на фотоелементах, що коливалися на гнучких дротяних вусиках, зміряли його оцінюючим поглядом. Упізнавши господаря, вони завмерли.

Няня була сконструйована у формі сфери, великої металевої сфери з пласким дном. Її поверхню вкривала темно-зелена емаль, яка від часу вже де-не-де полущилась і відкололася. Окрім очей-вусиків, зі сфери майже нічого не виступало. Навіть ніг не було видно. З обох боків корпуса виднілися контури дверцят. З них у разі необхідності могли висуватися магнітні захоплювачі. Фронтальна частина сфери була посиленою. Завдяки додатковим металевим пластинам, привареним спереду і ззаду, вона скидалася на якийсь бойовий снаряд. Або на танк якоїсь невідомої країни.

Або на корабель, круглий корабель, викинутий на суходіл. Або на металеву комаху — на мокрицю, чи щось подібне.

— Ходімо! — гукнув Боббі.

Няня одразу заворушилась, її ноги зашурхотіли підлогою, і вона, ледь похитуючись, розвернулась. Одні дверцята відчинились, і звідти з’явився довгий металевий маніпулятор із захоплювачем на кінці. Цією клешнею няня обережно схопила Боббі за руку, притягла до себе і посадила собі на спину. Хлопчикові ноги звісилися з металевого корпуса. Він із захватом пришпорив Няню і почав підстрибувати на її спині.

— Давай наввипередки навколо кварталу! — вигукнула Джин.

— Но! Жени! — крикнув Боббі.

Няня з дітьми заквапилася з кімнати. Тепер вона нагадувала велетенського круглого жука, всередині якого клацали перемикачі, фотоелементи і реле. Джин бігла поруч із нею. В кімнаті запала тиша. Батьки знову лишилися самі.

— Ну хіба не дивовижно? — запитала місіс Філдс. — Звісно, роботи в наш час — звична річ. Набагато звичніша, ніж кілька років тому. Вони тепер скрізь, куди б ти пішов: у магазинах за прилавками, за кермом автобусів, копають канави...

— Няня не така, — пробурмотів містер Філдс. — Вона... вона не схожа на машину. Вона немов людина. Немов жива людина. Зрештою, вона набагато складніша за інших роботів. Вона й мусить бути такою. Кажуть, за своєю конструкцією вона навіть хитромудріша за кухню. Та й виклали ми за неї чимало.

— Так, — пробурмотіла Мері Філдс. — Вона насправді дуже схожа на людину. — В її голосі прозвучали якісь дивні нотки. — Дуже схожа.

— І за дітьми вона наглядає як годиться, — мовив Том і знову взяв до рук газету.

— Але я однак хвилююся, — Мері поставила чашку з кавою на стіл і насупилася. Вони вже повечеряли. Була пізня година. Діти спали. Мері торкнулась губ серветкою. — Томе, я хвилююсь. Я б хотіла, щоб ти мене вислухав.

Том Філдс заморгав.

— Хвилюєшся? Через що?

— Через неї. Через Няню.

— Чому?

— Я... я не знаю.

— Думаєш, нам варто знову відвезти її до ремонтної майстерні? Ми ж її щойно звідти забрали. Що цього разу не так? Якщо діти залишаться без...

— Не в цім річ.

— А в чому ж?

Дружина надовго замовкла. Потім раптово підвелась із-за столу, вийшла з кімнати і підійшла до сходів. Там вона зупинилася, пильно вдивляючись у темряву. Том не зводив з неї збентеженого погляду.

— Що трапилося?

— Хочу переконатися, що вона нас не чує.

— Вона? Няня?

Мері підійшла до нього.

— Томе, минулої ночі я прокинулася. Мене розбудили якісь звуки. Потім я знову почула ті самі звуки, що й раніше. А ти сказав, щоб я не зважала!

Том зробив непевний жест.

— Так і є. А що, я був неправий?

— Не знаю. Але я хвилююся. Коли ми всі засинаємо, вона спускається на перший поверх. Скрадається сходами так тихо, як тільки може, щойно вважає, що всі ми позасинали.

— Але навіщо?

— Не знаю! Минулої ночі я чула, як вона спускається, крадеться сходами тихенько, як миша. Чула, як вона тут скрізь ходить. А потім...

— Що потім?

— Томе, потім я почула, як вона виходить крізь задні двері. Вона вийшла на задвірок. Ось усе, що я чула.

Том потер підборіддя:

— Продовжуй.

— Я прислухалася. Сіла в ліжку. Ти, звісно, спав. Міцно спав. Будити тебе було б марною справою. Я підвелася і підійшла до вікна. Підняла штору і виглянула назовні. Вона була там. На задвірку.

— І що вона там робила?

— Не знаю, — від хвилювання на обличчі Мері Філдс проступили зморшки. — Не знаю! Ну скажи, заради бога, що Няня могла робити посеред ночі на задньому дворі?

Стояла непроглядна темінь. Проте інфрачервоний фільтр, клацнувши, став на місце, і темрява розсіялась. Металева фігура рушила далі й опинилась на кухні, її ноги були висунуті лише наполовину, так вона могла рухатись якомога тихіше. Вона зупинилась біля дверей чорного ходу і завагалася, прислухаючись.

У домі панувала мертва тиша. Нагорі всі міцно спали.

Няня штовхнула двері, і ті відчинилися. Вона вийшла на ґанок і обережно причинила за собою двері. Повітря було по-нічному свіжим та прохолодним. Його переповнювали запахи, всі ці дивні ледь вловимі нічні аромати, що з’являються, коли весна починає перетікати у літо, коли земля все ще волога, а пекуче липневе сонце ще не встигло випалити ніжної зелені.

Няня спустилась східцями на цементну доріжку. Потім обережно рушила на газон, вологі стебла трави торкалися її металевих боків. Нарешті вона спинилась і витягнулася на своїх ногах. Вусики її очей витяглися, затверділи, напружились і ледь заколихалися. Потім вона знову припала до землі і продовжила рухатися вперед.

Оминаючи персикове дерево, прямуючи вже до будинку, вона вловила якийсь звук.

Няня одразу ж стривожено зупинилась. Її бокові дверцята розчахнулись, і звідти на всю довжину висунулися гнучкі та насторожені маніпулятори. По той бік дощатого паркану, за рядком великоквіткових хризантем, щось заворушилося. Няня почала пильно вдивлятись, один за одним перемикаючи фільтри.

Високо в небі горіло лише кілька зірок. Проте і їхнього світла виявилось достатньо: Няня все розгледіла.

По той бік паркану рухалась інша Няня. Повільно пробираючись по квітах, вона наближалася до паркану і намагалася створювати якнайменше шуму. Обидві Няні зупинилися, завмерли, розглядаючи одна одну. Зелена Няня чекала на своєму дворі, а синя нишпорка знову сунула до паркану.

Синя була набагато більшою Нянею, сконструйованою для догляду за двома хлопцями. Її боки були подряпаними та погнутими, проте маніпулятори були ще міцними і не втратили сили. Окрім звичних накладних пластин на передній частині, вона мала міцну сталеву пащу, а її щелепа випиналася вперед і вже висувалася вперед, готова до дії.

Компанія «Меха-товари», її виробник, приділяла особливу увагу цій зубастій конструкції. Вона була її торгівельною маркою, унікальною особливістю. В рекламах компанії та брошурах особливо наголошувалося на перевагах масивної фронтальної пащі, якою комплектувалися всі моделі. До неї можна було навіть підібрати доповнення: підсилену насадку з загостреними краями, яку за додаткові гроші можна було легко встановити на моделі класу «люкс».

Синя Няня мала таку насадку.

Обережно просуваючись вперед, синя Няня наблизилась упритул до паркану. Там вона зупинилась і ретельно оглянула дошки. Вони були тонкими та підгнилими, їх встановили багато років тому. Вона штовхнула паркан своєю міцною головою. Паркан упав, розлетівшись на щепки. Зелена Няня одразу ж звелася на своїх ногах і витягла вперед довгі маніпулятори. Її сповнював несамовитий азарт, дикий шал неминучої битви.

Няні зблизилися, тихо підібравшись одна до одної, їхні маніпулятори зімкнулися. Жодна не порушувала тиші: ані синя меха-товарівська Няня, ані менша і легша темно-зелена, сконструйована компанією «Сервіс Індастрі інк.». Вони все бились і билися, стискали одна одну в обіймах, міцна щелепа синьої Няні намагалась підібратися до м’яких дротів під дном суперниці. А зелена Няня силкувалась ухопити своїм металевим захоплювачем очі синьої, що поблимували у неї на боках. Зелена Няня мала вагомий недолік — вона була моделлю середнього класу, слабкішою та легшою за супротивницю. Проте билась вона відчайдушно і люто.

Боротьба все не припинялась, тепер вони борюкалися на вологій землі. Без жодного звуку вони виконували свою основну жахливу роботу, заради якої й були сконструйовані.

— Як таке можливо, — пробурмотіла Мері Філдс, похитуючи головою. — Нічого не збагну.

— Можливо, це зробила якась тварина? — припустив Том. — Тут поблизу в когось є великий собака?

— Ні. У містера Петті був рудий ірландський сетер, але вони всі виїхали за місто.

Занепокоєні та стурбовані, вони розглядали Няню. Та непорушно лежала біля дверей ванної, слідкуючи, чи добре Боббі чистить зуби. Зелений корпус був погнутим, понівеченим. Одне око розбите, в ньому бракувало кількох скалок. Один із маніпуляторів не втягувався всередину корпуса на всю свою довжину, він безсило звисав із дверцят і кволо похитувався.

— Я просто не розумію, — повторила Мері. — Зараз зателефоную до ремонтної майстерні — подивимося, що вони скажуть.

Томе, це трапилося вночі, не інакше. Поки ми спали. Я ще чула...

— Тсс, — застережно цикнув Том.

Няня підвелась і рухалася в їхньому напрямку. З клацанням та натужним гудінням вона проминула їх — кульгава зелена металева діжка, що видавала неритмічний скрипучий звук. Том і Мері з сумом спостерігали, як та вайлувато вповзає у вітальню.

— Хотілося б мені знати... — пробурмотіла Мері.

— Що саме?

— Чи це може повторитися. — Вона подивилася на чоловіка сповненим тривоги поглядом. — Ти ж знаєш, як діти її люблять... Вона їм потрібна. Без неї вони вже не будуть у безпеці. Хіба ні?

— Можливо, такого більше не трапиться, — заспокійливо промовив Том. — Очевидно, це сталося випадково.

Проте сам він не вірив у те, що говорив. Те, що трапилося, не було випадковістю.

Він сів у свій наземний транспорт і розвернув його так, щоб дверцята вантажного відсіку порівнялися з ґанком чорного ходу. За якусь хвилину він влаштував усередині понівечену Няню і вже за десять хвилин мчав містом до центру ремонту та підтримки компанії «Сервіс Індастрі інк.».

Біля входу його зустрів майстер у засмальцьованій уніформі.

— Якісь проблеми? — втомлено запитав він. За його спиною у нетрях довгої, з квартал завдовжки, будівлі громадилися купи пошкоджених Нянь. — Що цього разу?

Том не відповів. Він наказав Няні вийти з машини і зачекав, поки майстер сам її огляне.

Хитаючи головою, той звівся на ноги і витер руки від мастила:

— Ремонт влетить вам у копійку, — сказав він. — Вся нейронна трансмісія полетіла.

Пересохлими губами Том запитав:.

— Ви таке вже бачили? Це не я, самі ж розумієте. Щось її пошкодило.

— Звісно, — байдуже погодився майстер. — Її добре потріпало. Судячи з того, як у неї вирвані он ті шматки, — він вказав пальцем на щербини в передній секції корпусу, — можу припустити, це була одна з нових зубастих моделей «Меха».

Всередині у Тома Філдса все похололо.

— Отже, для вас ці пошкодження не дивина, — важко дихаючи, тихо вимовив він. — Очевидно, таке постійно трапляється.

— Ну, це нова лінійка зубастих «Меха». Вони не такі уже й погані... коштують десь удвічі дорожче за вашу. Звісно, — замислено додав майстер, — у нас є модель, яка не поступається виробам «Меха». Ми можемо запропонувати вам ще кращу Няню, і за доступнішу ціну.

З усіх сил намагаючись опанувати себе, Том сказав:

— Я хочу, щоб ви мені відремонтували цю. Мені не треба іншої.

— Зроблю все можливе. Але вона вже не буде колишньою. Надто багато пошкоджень. Я запропонував би здати її на запчастини — ви відбили б майже всю її вартість. Через місяць ми очікуємо на нові моделі, торговельні агенти зі шкіри пнуться, щоб...

— Але мені потрібна саме ця, — намагаючись стримати тремтіння рук, Том Філдс запалив цигарку. — Я бачу, ви зовсім не хочете її ремонтувати, еге ж? Щойно старі зламаються, хочете продати нові, розрекламовані. — Він зміряв майстра пильним поглядом. — Зламаються, або ж коли їх зламають.

Майстер знизав плечима:

— По-моєму, її ремонтувати — лише час гаяти. В будь-якому разі вона довго не протягне, — він буцнув черевиком деформований зелений корпус. — Цій моделі вже три роки. Містере, вона застаріла.

— Ремонтуйте, — проскреготів зубами Том. Тепер він цілком усвідомлював ситуацію, що склалася з роботами, і вже ледь міг стримувати себе. — Я не купуватиму нової! Відремонтуйте мені цю!

— Гаразд, — погодився майстер і почав заповнювати квитанцію. — Зробимо все, що в наших силах. Але не сподівайтеся на диво.

Поки Том Філдс тремтячою рукою виводив на квитанції своє ім’я, до майстерні привезли ще двох пошкоджених Нянь.

— Коли вона буде готова? — запитав він.

— Ремонт триватиме кілька днів, — відповів майстер, киваючи головою на вервечку напіврозібраних Нянь, що стояли уздовж стіни. — Самі бачите, — неквапливо промовив він, — скільки у нас зараз роботи.

— Я зачекаю, — сказав Том. — Навіть якщо це займе місяць.

— Ходім у парк! — вигукнула Джин.

І вони вирушили до парку.

День був чудовим: лагідно пригрівало сонечко, легенький вітерець колихав стебла трави і квітів. Діти крокували посипаною жорствою доріжкою і вдихали тепле повітря, напоєне ароматом рослин: набирали повні легені і затамовували подих, затримуючи в собі якнайдовше пахощі троянд, гортензій та цвіту апельсинових дерев. Вони ввійшли у темний кедровий лісок: пишні крона дерев ледь погойдувалися на вітрі. Під ногами пружинив мох, який вологим оксамитовим хутром устеляв землю. Кедровий лісок скінчився, знову з’явились сонце і блакитне небо, а попереду простягався величезний зелений луг.

За дітьми рухалась Няня, повільно, незграбно, її ноги гучно клацали. Нянині маніпулятори відремонтували, а замість пошкодженої оптики вставили нову. Проте вона вже не могла рухатися так плавно, як колись, та й корпус не був таким бездоганно гладеньким, як раніше. Час від часу вона завмирала, і діти нетерпляче чекали, поки вона їх наздожене.

— Що з тобою, Няню? — запитав Боббі.

— З нею щось не так, — поскаржилась Джин. — Вона із самої середи якась чудна. Повільно рухається і дивно поводиться. А ще її не було кілька днів.

— Її відвозили до ремонтної майстерні, — повідомив Боббі. — Думаю, вона втомилась, або ще щось. Тато каже, Няня вже стара. Я чув, як він з мамою про це говорив.

Посмутнілі діти пішли далі, Няня важко пленталася за ними. Сміючись та ніжачись на сонці, на лавках скрізь сиділи люди. Прикривши обличчя газетою і підмостивши під голову скручений піджак, на траві лежав якийсь юнак. Діти обережно його обійшли.

— Оно озеро! — вигукнула Джин, до якої повернувся хороший настрій.

Луг плавно переходив у порослий травою схил. Внизу, там, де він закінчувався, пролягала стежина, а за нею виднілося синє озеро. Сповнені радісного передчуття, діти стрімголов помчали униз. Вони бігли все швидше і швидше, а Няня з нещасним виглядом ледь за ними встигала.

— Озеро!

— Хто останній добіжить — той дохлий марсіанський жук-смердючка!

Важко дихаючи, вони бігли доріжкою до вузенької смужки зеленого берега, об який плескалися хвилі. Там Боббі впав на коліна, сміючись, захекавшись, і почав вдивлятися у воду. Джин сіла поруч, охайно поправивши сукню. Глибоко у прозоро-синій воді юрмились пуголовки та манюсінькі рибинки, надто крихітні, щоб їх упіймати.

Неподалік діти спускали на воду кораблики з білими вітрилами, що тріпотіли на вітрі. На лавці якийсь чоловік читав книжку, в його зубах диміла люлька. Вздовж берега, взявшись за руки, прогулювалися юнак з дівчиною, вони були захоплені одне одним і, здавалось, не помічали нічого довкола.

— От якби у нас був човен, — мрійливо промовив Боббі.

Зі скреготом та клацанням до них з натугою рухалася стежкою Няня. Вона спинилась, втягнула під себе ноги, плавно осіла і непорушно завмерла. В її оці, у справному оці, відбивалося світло. Інше так і не було синхронізованим, і воно тупо дивилося перед собою. Їй вдалося перемістити більшу частину своєї ваги на уцілілий бік, але рухи все одно виходили незграбними та повільними. А ще від неї почало пахнути нагрітим від тертя мастилом.

Джин уважно подивилася на Няню і співчутливо поплескала її погнутий зелений бік.

— Бідолашна Няня! Що ти накоїла, Няню? Що з тобою сталося? Ти потрапила в аварію?

— Давай зіштовхнемо Няню в воду, — спроквола промовив Боббі. — Подивимось, чи вміє вона плавати.

— Ні, — сказала Джин, — вона надто важка. Няня одразу піде на дно, і ми вже ніколи її не побачимо.

— Тоді не будемо її зіштовхувати, — погодився Боббі.

На деякий час запала тиша. Над їхніми головами пролетіло кілька пташок, пухкими цятками шугнувши в небо. По доріжці, посипаній жорствою, повільно проїхав на велосипеді маленький хлопчик, невпевнено ним кермуючи, від чого переднє колесо велосипеда вихляло.

— От би мені велосипед, — пробурмотів Боббі.

Хлопчик зник. Огрядний чоловік підвівся і вибив об лавку свою люльку. Він згорнув книжку і повільно рушив доріжкою, витираючи спітніле чоло великою червоною хусточкою.

— А що стається з Нянями, коли вони старіють? — замислено проказав Боббі. — Що вони роблять? Куди потрапляють?

— Вони потрапляють у рай, — Джин лагідно погладила рукою деформований корпус. — Як і всі інші.

— А Няні народжуються? Няні завжди були? — Боббі почав розмірковувати над первісними таємницями космосу. — Цікаво, чи були часи, коли Нянь ще не існувало. І яким був світ до того, як у ньому з’явилися Няні?

— Ну, звісно, Няні були завжди, — нетерпляче відповіла Джин. — Якщо їх не було, то звідки, по-твоєму, вони з’явилися?

На це запитання Боббі не мав відповіді. Якийсь час він намагався її знайти, та, зрештою, його почало хилити в сон — надто він був малий, щоб вирішувати такі питання. Його повіки стали важкими, він позіхнув. Діти лежали на березі озера, дивилися на небо і на хмари, слухали, як у кронах кедрів шелестить вітер. Поруч із ними застигла пошарпана зелена Няня, відновлюючи свої і так незначні сили.

Порослим травою лужком до них неквапом наближалася маленька дівчинка, миле дитя у синій сукні, її довге темне волосся було підібране яскравою стрічкою. Вона йшла до озера.

— Поглянь! — мовила Джин. — Он Філліс Кесворті. У неї помаранчева Няня.

Діти зацікавлено витріщилися на дівчинку.

— Ну де це чувано, щоб Няні були помаранчевими? — запитав з відразою Боббі.

Дівчинка та її Няня перетнули доріжку неподалік від Боббі та Джин і підійшли до самого берега. Вони нерішуче спинилися і почали розглядати озеро, білі вітрила іграшкових кораблів, маленьких рибок на мілині.

— Її Няня більша за нашу, — сказала Джин.

— Так, — погодився Боббі і поплескав по зеленому корпусу. — Але наша все одно краща. Правда?

Їхня Няня не поворухнулася. Хлопець кинув на неї здивований погляд. Зелена Няня завмерла у напруженій позі. Вусик її здорового ока видавався далеко вперед — вона пильно розглядала помаранчеву Няню.

— Що трапилося? — спантеличено запитав Боббі.

— Няню, що трапилося? — повторила за братом Джин.

Зелена Няня загула, всередині неї заскреготіли шестерні. Її ноги висунулися і, різко клацнувши, стали на місце. Дверцята в корпусі повільно відчинились, і звідти висунулися маніпулятори.

— Няню, що ти робиш? — Джин стривожено скочила на ноги. Боббі також підхопився. — Няню! Що коїться?

— Ходімо звідси, — боязко проказала Джин. — Ходімо додому.

— Ходімо, Няню, — наказав Боббі. — Ми йдемо додому, негайно.

Зелена Няня рушила геть, немов забувши про існування дітей. Вона просувалася вздовж берега, у напрямку іншої Няні, великої помаранчевої Няні, яка також, покинувши дівчинку, рушила назустріч зеленій.

— Няню, вернися! — пролунав крик дівчинки, пронизливий та сповнений страху.

Джин і Боббі помчали вгору схилом пагорба, геть від озера.

— Вона побачить, що ми пішли, і повернеться, — сказав Боббі. — Няню! Вернись же!

Проте Няня не зважала на дітей.

Помаранчева Няня наближалась. Вона була велетенською, набагато більшою за синю зубасту модель «Меха», що з’явилась тієї ночі на сусідському подвір’ї. Зараз синя валялась розтрощена біля віддаленого краю паркану, з пошматованим корпусом і випотрошеними нутрощами.

Ця Няня була найбільшою з тих, що зелена Няня коли-небудь бачила. Зелена Няня незграбно рушила їй назустріч, піднявши маніпулятори та приготувавши внутрішні щити. Помаранчева Няня почала витягувати металеву руку на довгому сталевому тросі. Рука хльоснула і здійнялась високо у повітря.

Вона почала крутитися, набираючи шалену швидкість, все швидше і швидше.

Зелена Няня завагалася. Вона почала відступати, невпевнено задкуючи від металевого вихору. І поки вона намагалась зібратися з невеселими думками, інша Няня стрибнула.

— Няню! — закричала Джин.

— Няню! Няню! — почувся відчайдушний крик маленької дівчинки.

Два металеві тіла несамовито і відчайдушно боролися у траві. Металева булава падала знову і знову, вминаючи зелений бік.

А тепле сонце щедро поливало їх промінням, і вітерець залишав легкі хвильки на воді.

— Няню! — закричав Боббі, безпорадно бігаючи довкола них.

Проте не почулося жодної відповіді від божевільного сплетіння помаранчевого та зеленого тіл.

— Що робитимеш? — запитала Мері Філдс, губи на її зблідлому обличчі перетворилися на дві ниточки.

— Ти залишайся дома, — Том схопив плащ і накинув його на плечі, потім зірвав з гачка капелюх і рішучими кроками рушив до дверей.

— Ти куди?

— Транспорт знадвору? — Том штовхнув двері і вийшов на ґанок. Діти не зводили з нього переляканих очей.

— Так, — пробурмотіла Мері, — знадвору. Але куди ти... Том повернувся до дітей:

— Ви впевнені, що вона... мертва?

Боббі кивнув. На його замурзаному обличчі виднілися сліди від нещодавніх сліз.

— Там шматки... по всьому лугу.

Том похмуро кивнув:

— Я скоро повернуся. І не треба хвилюватись. Ви троє лишаєтеся вдома.

Спустившись сходами, він попрямував до крейсера. За мить діти почули ревіння двигуна машини, що швидко віддалялася. Тому довелося побувати у кількох агентствах, перш ніж він натрапив на те, що шукав. У «Сервіс Індастрі інк.» він нічого для себе не знайшов, тож довелося шукати далі. Нарешті він побачив модель, яку хотів придбати, виставлену у розкішній добре освітленій вітрині «Домотехніки». Магазин уже закривався, проте, побачивши вираз Томового обличчя, клерк одразу його впустив.

— Беру, — промовив Том, дістаючи з кишені плаща чекову книжку.

— Яку саме, сер? — спантеличено запитав клерк.

— Найбільшу. Он ту чорну, що на вітрині. З чотирма руками і фронтальним тараном.

Клерк просто розцвів, його обличчя аж засяяло від задоволення.

— Чудово, сер! — вигукнув він, вихоплюючи бланк замовлення. — «Імператор де люкс» із силовим променевим фокусом. За додаткову плату можемо запропонувати швидкісні маніпулятори посиленої потужності та пульт дистанційного керування. Також ми могли б укомплектувати її сенсором візуального контролю, щоб ви могли спостерігати за ситуацією перед екраном свого телевізора, не покидаючи комфорту своєї вітальні.

— За ситуацією? — хрипким голосом перепитав Том.

— За нею в дії, — клерк почав швидко заповнювати бланк. — І я говорю про дію... Ця модель розігрівається і атакує противника вже через п’ятнадцять секунд після активації. Швидшої реакції ви не знайдете в жодній одномодульній моделі — ані серед наших, ані серед інших. Шість місяців тому п’ятнадцять секунд вважали нездійсненною мрією, — клерк збуджено засміявся. — Але наука не стоїть на місці.

Тома Філдса охопило якесь дивне холодне заціпеніння.

— Послухайте, — прохрипів він, хапаючи клерка за лацкани піджака і підтягуючи його до себе. Бланк відлетів геть, на обличчі клерка, який почав судомно ковтати повітря, з’явився вираз здивування, а потім переляку. — Послухайте сюди, — заскреготів зубами Том. — Ви будуєте ці штуки все більшими і більшими... так? Щороку нові моделі, нове озброєння. Ви, як і інші компанії, обладнуєте їх все кращим спорядженням, щоб вони знищували одна одну.

— О! — обурено вигукнув клерк. — Моделі «Домотехніки» неможливо знищити. Ну отримають вони вм’ятину, ну хай ще одну, але покажіть мені нашу модель, яка б вийшла з ладу, — клерк з гідністю підняв бланк замовлення й осмикнув піджак. — Ні, сер, — рішуче запевнив він, — наші моделі дуже надійні. Ха, я тут нещодавно бачив семирічну «Домо», стару модель «3-С». Пом’ята трохи, але в неї ще є порох у порохівницях. Хотів би я подивитись, як одна з тих бюджетних моделей «Охорон-спорядження» спробує помірятися з нею силами.

Зусиллям волі опанувавши себе, Том запитав:

— Але навіщо? Навіщо усе це? В чому суть цього... змагання між ними?

Клерк завагався з відповіддю. Обдумуючи її, він знову почав нерішуче заповнювати бланк замовлення.

— Так, сер, — промовив він. — Змагання; ви це дуже влучно зауважили. Успішне змагання, якщо бути точним. Компанія «Домотехніка» не бере участі в цьому змаганні... Вона просто перемагає.

Тому Філдсу знадобилася секунда, щоб усе зрозуміти.

— Ясно, — сказав він. — Іншими словами, щороку ці штуки стають застарілими. Недостатньо хорошими, недостатньо великими. Недостатньо потужними. І якщо їх не замінити, якщо не купити нової, сучаснішої моделі...

— О, ваша Няня виявилась, е-е-е, невдахою? — Клерк з розумінням посміхнувся. — Ваша нинішня модель була, мабуть, дещо анахронічною, так? Не змогла протистояти сучасним стандартам? Перестала, зрештою, вмикатися?

— Вона не повернулася з парку додому, — сухо відповів Том.

— Так, її знищено... Чудово вас розумію, сер. Таке часто трапляється. Бачите-но, у вас немає вибору. Ніхто в цьому не винен. Не звинувачуйте нас, не звинувачуйте «Домотехніку».

— Але, — різко заперечив Том, — якщо одну Няню знищено, це означає, що ви маєте кому продати іншу. А отже, нагріваєте на цьому руки. Звідси й гроші у вашій касі.

— Це так, сер. Однак ми мусимо відповідати сучасним стандартам якості. Ми не можемо дозволити собі відставати... Якщо ви мені не вірите, сер, то на власному досвіді мали можливість переконатися: ви самі бачили сумні наслідки такого відставання.

— Так, — ледь чутно промовив Том. — Мені казали, що не варто її ремонтувати. Казали, що краще її замінити.

Обличчя клерка засяяло такою самовпевненістю, що, здавалося, аж збільшилось у розмірі. Немов мініатюрне сонце, воно випромінювало радість і завзяття.

— Але тепер ви серед перших, сер. З цією моделлю вам нічого хвилюватися, сер... — він очікувально замовк. — Як вас звати, сер? На чиє ім’я заповнювати бланк?

Боббі та Джин не зводили зачарованих поглядів з робітників служби доставки, що затягували у вітальню велетенський ящик. Крекчучи і обливаючись потом, вони поставили його на підлогу і полегшено випросталися.

— Чудово! — бадьоро промовив Том. — Спасибі!

— Не варто подяки, сер, — робітники доставки гордо рушили геть, грюкнувши дверима.

— Тату, що це? — прошепотіла Джин. Діти обережно підійшли до ящика і дивилися на нього сповненим подиву та благоговіння поглядом.

— Зараз побачите.

— Томе, їм давно вже пора спати, — запротестувала Мері. — Невже вони не зачекають до завтра?

— Я хочу, щоб вони побачили її зараз. — Том зник у підвалі і повернувся звідти з викруткою. Ставши на коліна біля ящика, він почав швидко викручувати болти, що його скріплювали. — Один раз можуть і пізніше лягти спати.

Один за одним, впевнено і спокійно, він розбирав борти ящика. Нарешті був знятий останній і приставлений до стіни поруч із іншими. Він витяг буклет з інструкцією і талоном гарантійного обслуговування протягом дев’яноста днів і передав їх Мері:

— Сховай це.

— Це ж Няня! — вигукнув Боббі.

— Велика-превелика Няня!

Перед ними лежала величезна чорна сфера, немов гігантська металева черепаха, покрита шаром мастила. Ретельно перевірена, змазана і забезпечена гарантією. Том кивнув:

— Саме так. Це Няня, ваша нова Няня. Буде вам замість старої.

— Нам?

— Так, — Том сів у крісло, що стояло поруч, і запалив цигарку. — Завтра вранці увімкнемо її і прогріємо. Подивимося на неї в роботі.

Від подиву очі дітей стали круглими, мов блюдця. Жоден з них не міг навіть видихнути, не те щоб промовити хоч слово.

— Але цього разу, — сказала Мері, — будете триматися подалі від парку. Чуєте?

— Ні, — заперечив Том. — Вони можуть ходити до парку.

Мері подивилася на нього невпевненим поглядом:

— Але ж та помаранчева штука може...

Том похмуро посміхнувся:

— Думаю, нічого не трапиться, якщо вони вирушать до парку, — він нахилився до Боббі та Джин. — Діти, можете ходити до парку, коли заманеться. І нічого не бійтеся. Нічого і нікого. Пам’ятайте це.

Він торкнувся ногою величезного боку Няні.

— У світі немає нічого такого, чого б ви мали боятись. Більше немає.

Боббі та Джин закивали, все ще не в змозі відірвати очей від чорної сфери.

— Добре, тату, — зрештою видихнула Джин.

— Ох, подивіться на неї! — прошепотів Боббі. — Ви лишень погляньте на неї! Скоріше б уже настало завтра!

Заламуючи руки, місіс Ендрю Кесворті зустріла свого чоловіка ще на порозі їхнього розкішного триповерхового будинку.

— Що трапилося? — буркнув Кесворті, знімаючи капелюха. Він витер хустинкою піт з розчервонілого обличчя. — Ну й спека сьогодні! То що трапилося? Що там?

— Ендрю, мені страшно...

— Та що в біса сталося?

— Філліс сьогодні повернулася з парку без Няні. Вчора, коли донька привела її додому, вона була вся погнута й понівечена, а тепер Філліс така засмучена, що я навіть не знаю...

— Повернулася без Няні?

— Так, вона прийшла додому одна. Сама прийшла. Одна-однісінька.

М’ясисте обличчя чоловіка почало наливатися гнівом.

— Що все-таки трапилось?

— Щось у парку, як і вчора. Щось напало на її Няню. Знищило її! Філліс не може толком все пояснити, але це було щось чорне, щось велетенське і чорне... мабуть, інша Няня.

У Кесворті відвисла щелепа. Його і так червоне кругле обличчя вкрилося огидними плямами бурякового кольору. Раптом чоловік скочив на ноги.

— Ти куди? — занепокоєно запитала дружина.

Її огрядний червонопикий чоловік широкими кроками попрямував до тротуару, де стояв припаркований його лискучий транспорт, і вже тягнувся рукою до дверцят.

— Я в магазин за новою Нянею, — пробурчав він. — За найкращою клятою Нянею, яка лише буває. Хай мені навіть доведеться сотню магазинів об’їздити. Я хочу найкращу... і найбільшу.

— Але ж, любий, — почала його дружина, кваплячись за ним, — хіба ми можемо таке собі дозволити? Чи не краще трохи зачекати? Ну, поки ти все як слід обміркуєш. Можливо, пізніше, коли ти трохи... заспокоїшся?

Проте Ендрю Кесворті її не слухав. У транспорті спалахнуло світло, він був готовий мчати.

— Ніхто мене не обійде, — похмуро промовив він, його товсті губи сіпались. — Я їм покажу, всім покажу. Навіть якщо спеціально для мене побудують найбільшу. Навіть якщо одній з тих компаній спеціально для мене доведеться розробляти нову модель!

І щось йому підказувало: якась із них та побудує.