Повне зібрання короткої прози. Том 1

Друга модель _{(пер. І. Гарнік)}

Тримаючи напоготові зброю, російський солдат відчайдушно дерся нагору посіченим вирвами схилом пагорба. Він часто озирався, облизував пересохлі губи, його обличчя було напружене. Час від часу він здіймав руку в рукавиці і витирав з потилиці піт.

Ерік обернувся до капрала Леоне:

— Візьмеш його? Чи залишиш мені? — Він підрегулював фокус бінокля, і весь окуляр заповнило обличчя росіянина, перехрестя прицілу лягло на його важкі, виснажені риси.

Леоне задумався. Росіянин був уже близько, рухався квапливо, майже біг.

— Не стріляй. Почекай, — сказав Леоне, — думаю, тут і без нас обійдеться.

Росіянин прискорився, розкидаючи ногами купи попелу і сміття. Він уже дістався до вершини пагорба і зупинився, важко дихаючи і роззираючись навколо. Небо вкрили хмари — сірі часточки пилу і попелу. Подекуди стирчали обідрані стовбури дерев, сама місцевість стелилася безплідною рівниною, всипаною битим камінням та поцяткованою поодинокими руїнами будівель, що випиналися, мов жовтаві черепи.

Росіянин занепокоївся. Він щось відчував. Потім почав спускатися пагорбом. Він уже був за кілька кроків від бункера. Ерік заметушився, він нервово стискав у руках пістолет і поглядав на Леоне.

— Заспокойся, — сказав Леоне, — він сюди не дійде. Про нього потурбуються.

— Ти впевнений? Він і так уже до біса близько.

— Вони піджидають його біля бункера. Він попався. Вгамуйся і потерпи.

Росіянин поспішав; намагаючись тримати зброю цівкою догори, він боком спускався з пагорба, аж черевики піднімали хмари сірого пилу. На мить він зупинився і підніс до очей бінокль.

— Він дивиться просто на нас, — знову занепокоївся Ерік.

Росіянин рушив далі. Вже було видно його очі, схожі на двійко блакитних камінців. Рот розтулений, обличчя неголене, на підборідді щетина. На запалій щоці виднівся пластир, наклеєний навхрест, з-під країв якого розповзалася синя пляма. Грибкове захворювання шкіри. На подертій шинелі налипла грязюка. Мав лише одну рукавицю. Рухався перебіжками, через що лічильник радіації теліпався на ремені. Леоне торкнув Еріка за руку:

— Поглянь, один уже з’явився.

У світлі примарного полуденного сонця, виблискуючи металевим корпусом, по землі сунув невеликий кулястий предмет. Він дерся пагорбом навздогін за росіянином. Судячи з розмірів, це була ще не доросла особина. Випущені кігті нагадували два гострі сталеві леза, що швидко оберталися і миготіли сталевим блиском. Росіянин почув цей шум, рвучко обернувся і вистрілив. Куля розлетілася на друзки. Але слідом за першою з’явилася друга. Росіянин знову вистрілив.

І тут третя кулька із дзижчанням і клацанням учепилася солдатові в ногу. Умить вона здерлася йому на плече і вгородила вихор своїх лез нещасному в горло.

Ерік полегшено видихнув.

— Ось і все! Господи, від цих клятих роботів у мене мурахи по всьому тілу. Іноді мені здається, що краще було б обходитися без них.

— Якби їх не винайшли у нас, то це зробили б вони.

Тремтячою рукою Леоне підпалив сигарету:

— Дивно, чому росіянин ішов сам? Я не бачив нікого, хто б його прикривав.

До бункера з тунелю зайшов лейтенант Скотт.

— Що сталося? На екрані монітора з’явився якийсь рух.

— Та, якийсь Іван.

— Один?

Ерік повернув монітор так, щоб лейтенант міг бачити зображення. Скотт витріщився на екран. Там було видно, як по розпластаному тілу рухалися численні металеві кулі тьмяного кольору. З клацанням і дзижчанням вони розтинали тіло на дрібні частинки і відтягали їх подалі.

— Скільки ж їх, цих «кігтів»! — пробурмотів Скот.

— Їх тут як мух. Це їм запросто, — Скот гидливо відсунув монітор.

— Справді, як мух. Цікаво, навіщо він сюди йшов? Їм же відомо, що у нас тут скрізь «кігті».

До дрібних куль приєднався більший робот. Він керував роботою, рухаючи видовженим хоботом з двома опуклими лінзами. Від російського вояка вже майже нічого не лишилося. Зграя «кігтів» позносила понівечені залишки до підніжжя пагорба.

— Сер, — мовив Леоне, — я з вашого дозволу хотів би спуститися й оглянути його останки.

— Навіщо?

— Можливо, він виконував якесь завдання.

Скотт замислився, стенув плечима.

— Ну гаразд, але дійте обережно.

— Я маю браслет, — Леоне торкнувся металевої стрічки на зап’ясті.

Він узяв автомат й обережно пішов до виходу з бункера. Зігнувшись, пробирався між бетонними блоками і сталевою арматурою. Зовні було холодно. Широко крокуючи встеленій м’яким попелом землі, він рухався до солдатського тіла. В обличчя йому війнуло сірим пилом. Капрал примружився і рушив далі.

Коли він наблизився до тіла, «кігті» відступили. Деякі з них застигли, немов заціпенівши. Він торкнувся свого браслета. Іван, мабуть, багато чого віддав би, щоб мати таку штуку! Жорстка радіація, яку випромінював браслет на коротку відстань, нейтралізувала «кігтів», вимикаючи їх. Навіть великий робот, оснащений двома хоботами з опуклими лінзами, при його наближенні відступив подалі. Капрал схилився над останками російського вояка. Долоня нещасного була в рукавиці і стиснута в кулак, в якому щось було. Леоне розчепив пальці небіжчика. В його долоні, тьмяно полискуючи, лежала запломбована алюмінієва капсула.

Леоне поклав її собі до кишені і попрямував назад до бункера. За його спиною оговталися «кігті» і продовжили свою роботу. Металеві кулі посунули сірим попелом, тягнучи свою здобич.

Було чути, як по землі шкребуться їхні металеві леза. Його аж пересмикнуло.

Скот уважно стежив, як Леоне діставав з кишені блискучу капсулу.

— Це було у нього?

— Так, затиснуте у нього в кулаці. — Леоне відкрутив ковпачок. — Можете глянути, сер.

Скот узяв капсулу, витрусив її вміст собі на долоню: ретельно скручений невеликий обривок глянцевого паперу.

Лейтенант підсунувся ближче до світла і розгорнув папірець.

— Що там, сер? — запитав Ерік. До бункера зайшло кілька офіцерів, попереду — майор Гендрікс.

— Майоре, — звернувся до нього Скот, — погляньте ось на це.

Гендрікс прочитав кілька рядків.

— Це ви щойно отримали?

— Саме так. Самотній посланець. Нещодавно прибув.

— То де ж він? — нетерпляче спитав Гендрікс.

— Його дістали «кігті».

Тут майор гмукнув:

— Ось, погляньте, — він простяг записку офіцерам.

— Гадаю, це те, на що ми чекали. Довго ж вони думали.

— Отже, вони хочуть розпочати з нами перемови, — сказав Скот. — Ми підемо на це?

— Не нам вирішувати, — Гендрікс сів на бетон. — Де офіцер зв’язку? Мені потрібна Місячна база.

Леоне мовчки дивився, як зв’язківець обережно налаштовував антену, промацуючи небо над бункером, щоб переконатися у відсутності російських супутників.

— Сер, — звернувся Скот до майора, — вам не здався дивним факт, що ми вже близько року використовуємо «кігті», а вони все мовчали. І ось раптом зреагували.

— Можливо, наші «кігті» дісталися до їхніх бункерів.

— Минулого тижня великий робот, отой з хоботами, проник до бункера, де сиділи Івани, — сказав Ерік. — Вони не встигли зачинити люк, і нашому роботові вдалося знищити цілий взвод.

— Звідки ти знаєш?

— Від приятеля. Робот приніс їхні останки.

— Місячна база, сер! — вигукнув зв’язківець.

На екрані монітора з’явилося обличчя чергового. Його новісінька уніформа надто контрастувала з польовим одягом людей, що зібрались у бункері. А ще він був чисто поголеним.

— Місячна база.

— На зв’язку передовий командний пункт «Л-сигнал». Земля. Мені потрібен генерал Томпсон.

Екран спорожнів, і враз його заповнило обважніле лице генерала Томпсона.

— У чому річ, майоре?

— Наші «кігті» перехопили росіянина з повідомленням. І ми сумніваємося, чи можна це сприймати всерйоз, адже в минулому вони вже вдавалися до таких ігор.

— А що в повідомленні?

— Росіяни пропонують, щоб ми відрядили до них на перемови нашого офіцера відповідного рангу. Про що йдеться, не повідомляють. Лише зазначають, що справа нагальна і вимагає обговорення представників сил ООН з їхніми. — Майор підніс повідомлення до екрана, щоб генерал міг його розгледіти.

— То що робити? — запитав Гендрікс.

— Відрядіть кого-небудь.

— А якщо це пастка?

— Можливо, але вони правильно зазначили місцезнаходження їхнього командного пункту. Думаю, варто спробувати.

— Гаразд, я пошлю людину. І щойно він повернеться, я вам доповім про результати.

— Чудово, майоре.

Томпсон вимкнув зв’язок. Екран згас. Зовнішня антена почала повільно складатися. Гендрікс згорнув записку і глибоко замислився.

— Я піду, — заявив Леоне.

— Їм потрібен хтось з політичними повноваженнями, — Гендрікс потер підборіддя. — Я вже тривалий час не виходив назовні. Дай-но трохи провітрюся.

— Вам не здається, що це надто ризиковано?

Гендрікс підняв бінокль і припав до окуляра. Тіло росіянина зникло. Виднівся єдиний «кіготь», та й той, рухаючись задки, немов рак, запорпувався у попіл.

— Єдине, що мене турбує, так це наші «кігті». Допоки на мені ця річ, — він потер рукою браслет, — я в безпеці. Але у цих роботах є щось зловісне. Ненавиджу їх, клятих. Краще б їх взагалі не винаходили. З ними щось не так. Оця їхня затятість...

— Якби їх не винайшли ми, то це б зробили Івани.

Гендрікс відірвав очі від бінокля.

— Хай там що, а, схоже, ми виграємо війну. І це добре. — Він поглянув на годинник і додав: — Час рушати. Краще дістатися до них завидна.

Він набрав повні груди повітря і ступив на сірий потрісканий ґрунт. За хвилину запалив сигарету і зупинився, роззираючись довкола. Мертвотна місцина. Безголосся. На багато миль навколо зір охоплював лишень попіл, згарища та руїни. Та ще кілька дерев без листя і гілок, самі стовбури. Угорі клубочилися завжди сірі хмари, що пливли по небу, затуляючи сонце.

Майор Гендрікс рушив далі. Неподалік праворуч стрімко пронеслося щось кулясте, металеве. Це був «кіготь», який за кимось, гнався. Можливо, за дрібною звіриною, за щуром. Вони полюють і на щурів: своєрідне хобі. Він зійшов на вершину пагорба і підніс до очей бінокль. За кілька миль перед ним простяглася передова лінія росіян, де у них і був облаштований командний пункт. Посланець прибув саме звідти.

Зовсім поруч, рвучко розмахуючи кінцівками, неначе виписуючи хвилеподібні рухи, пройшов присадкуватий робот. Він вів пошук. За мить він зник серед уламків бетону. Генрікс провів його поглядом. Цю модель він бачив уперше. Скільки їх уже наштампували, усілякого типу роботів, яких він ще не бачив; з підземних фабрик постійно виходять нові й нові моделі, різні за розміром і формою. Генрікс викинув цигарку і квапливо рушив далі.

Застосування штучного інтелекту з воєнною метою було дуже цікавим моментом. А як же воно почалося? На початку війни Радянський Союз домігся значного успіху, що, загалом, зрозуміло: першими почали росіяни. Більшу частину Північної Америки вони стерли з лиця землі. Звісно, без жодних зволікань у відповідь також завдали жахливого удару. Ще задовго до війни небо заполонили дискові бомбардувальники. Вони кружляли роками. За кілька годин після бомбардування Вашингтона бомби і ракети градом посипалися на радянські міста.

Тільки Вашингтону це вже не допомогло. Ще в перший рік війни уряди країн американського блоку передислокувалися на Місяць. Інших варіантів не було. Європу знищено: натомість лишилися згарища та тьмяні бур’яни, що пробивалися крізь попіл і кістки. Більшість території Північної Америки мала такий самий вигляд: там ніщо не могло ані рости, ані жити. Декілька мільйонів жителів залишалося у Канаді та в Південній Америці. Але на другому році війни там почали десантуватися радянські парашутисти. Спочатку невеликими групами, а потім усе більше і більше. На той час росіяни мали ефективне антирадіаційне спорядження. Залишки американської промисловості разом з урядами держав блоку терміново перебазували на Місяць. Перебазували все, окрім військ. Частини, що залишилися, чинили ворогові впертий опір. В одному місці діяв полк, в іншому — взвод. Де наразі вони перебували, не знав ніхто, а перебували вони там, де це було можливо. Пересувалися здебільшого вночі, ховалися в руїнах, по льохах, в каналізаційних тунелях, серед пацюків і змій. Скидалося на те, що Радянський Союз уже майже виграв війну. Не рахуючи бойових ракет, які час від часу запускали з Місяця, іншої зброї проти росіян не було. Росіяни вільно пересувалися Американським континентом. Війна практично скінчилася. Годі було сподіватися на результативний опір.

Саме тоді і з’явилися перші «кігті». І хід війни одразу змінився.

Перші «кігті» були недоладними і діяли повільно. Росіяни знищували їх, щойно ті виповзали з підземних тунелів. Але новіші моделі рухалися швидше й чіткіше, були меткішими. Їх виготовляли фабрики і заводи, що залишалися на Землі. Це були виробничі потужності, здавна розташовані глибоко під землею, навіть у тилу у ворога. Раніше вони виготовляли атомну зброю, а зараз були майже забуті.

З кожною новою серією «кігті» ставали спритнішими, з’явилися нові моделі: з чутливими мацаками, з крильми, були «кігті»-стрибуни. Кращі винахідники у своїх місячних лабораторіях створювали все нові й нові моделі: досконаліші, з хитрою тактикою ведення боротьби. На росіян «кігті» навіювали жах і завдавали їм чимало клопоту. Найдрібніші з них навчилися ховатися, зариваючись у попіл і підстерігаючи там ворога.

Незабаром вони почали проникати до бункерів росіян. Надто, коли ті відчиняли люки для провітрювання і спостереження. Навіть якщо хоч один такий «кіготь» прослизне до бункера — вихор металевих лез, і справу закінчено. За ним обов’язково з’являться інші. З такою зброєю війна не могла тривати довго.

Можливо, вона вже зараз закінчилася.

Можливо, йому доведеться почути про це першому. Можливо, політбюро вирішило капітулювати. Шкода, що таке рішення забарилося. Шість років! Надто довгий час для такої війни і способів її ведення. Сотні тисяч повітряних дисків ударом у відповідь сіяли смерть на просторах Росії. Потім з’явилися кристалічні бактеріоносні форми. А ще радянські бойові ракети, що зі свистом розтинали повітря.

А тепер ще й ці роботи — «кігті». Вони відрізнялися від інших видів озброєнь. З будь-якого погляду, це були живі істоти, і байдуже, що уряди не визнавали цього. То вже не машини. Навпаки: справжні живі істоти, що кружляють, повзають, раптово вистрибують із сірого попелу, кидаються на людину, добираються до горла — і кінець. Для цього їх і створено. Така у них робота.

І вони її добре виконують. Надто останнім часом, коли з’явилися нові моделі. Тепер вони самі себе ремонтують і діють цілком автономно. Протирадіаційні браслети захищають солдатів збройних сил ООН, але щойно вояк загубить браслет, як одразу стає легкою здобиччю «кігтів», незважаючи на те, яка на ньому форма. А глибоко під землею заводи-автомати продовжують свою роботу. Люди не втручаються у цей процес. Надто ризиковано: ніхто не наважується там з’являтися. Тому виробництво там діє цілком автономно.

Здавалося, воно чудово функціонувало. Нові моделі були спритнішими, складнішими за своєю будовою, а головне — ефективніше діяли.

Схоже, завдяки цим роботам вони і виграли війну.

Майор Гендрікс знову закурив. Краєвид справляв гнітюче враження. Навколо — лише попіл та руйновища. Раптом його опосіло відчуття самотності, йому здалося, що він лишився єдиною на весь світ живою істотою. Праворуч здіймалися руїни міста — понівечені стіни будівель і купи бетонних брил. Він кинув погаслого сірника і прискорив ходу. Зненацька Гендрікс зупинився, рвучко підняв автомат, усе його тіло насторожено застигло. Минула хвилина. Здавалося...

З-під уламків будівлі з’явилася постать і спроквола рушила до нього. Гендрікс узяв її на приціл.

— Стій!

Постать зупинилася. Це був хлопчик. Гендрікс опустив автомат. Хлопчик стояв, мовчки позираючи на нього. Невисокий на зріст, зовсім дитина. Років восьми. Втім, важко сказати напевно. У більшості дітей, що вижили у цій війні, припинявся ріст. На хлопчикові був вилинялий синій светр, забрьоханий грязюкою, і короткі штанці. Його каштанового кольору волосся було довге і сплутане. Ці пасма облямовували лице і закривали вуха. У руках він щось тримав.

— Що там у тебе?

Хлопчина простяг руки. То була іграшка, плюшевий ведмедик.

Хлопчик мав великі виразні очі, але в них не відбивалося жодних емоцій.

Гендрікс заспокоївся.

— Мені непотрібна твоя іграшка. Залиш її собі.

Хлопчина притис ведмедика до грудей.

— Де ти живеш? — запитав майор.

— Он там.

— У руїнах?

— Так.

— Під землею?

— Так.

— Скільки вас там?

— Як це скільки?

— Скільки вас там? Хто там з вами живе?

Хлопчик промовчав.

Гендрікс насупився.

— Ти ж там не сам-один, еге ж?

Хлопчик кивнув.

— А як ти вижив?

— Маємо харчі.

— Що за харчі?

— Різні.

Гендрікс уважно оглядав дитину.

— А скільки тобі років?

— Тринадцять.

Неймовірно. Хіба це можливо? Хлопчик був худенький, його ріст припинився. Скоріш за все, він стерилізований. Наслідок тривалого опромінення. Його руки і ноги нагадували йоржик для чищення труб — вузлуваті й тоненькі. Шкіра висохла і груба; шкіра, що зазнала опромінення. Майор схилився до дитини і зазирнув їй в обличчя.

— Ти сліпий?

— Ні, я трохи бачу.

— А як ти рятуєшся від «кігтів»?

— Яких «кігтів»?

— Ну, такі кулясті штуки, що швидко рухаються і ховаються у попелі.

— Не розумію.

Можливо, поблизу «кігтів» і не було. Великі простори залишалися вільними від них. «Кігті» зосереджувалися довкола бункерів, там, де ховалися люди. За задумом, «кігті» реагують на тепло, тепло живих істот.

— Тобі пощастило, — Гендрікс випростався. — Ну, гаразд. А куди ти тепер прямуєш? Туди, звідки прийшов?

— А можна, я піду з вами?

— Зі мною? — Гендрікс склав руки на грудях. — Мені далеко йти. Багато миль. Треба поспішати. — Тут він зиркнув на годинник. — Маю потрапити на місце завидна.

— Я б хотів піти з вами.

Гендрікс попорпався у своєму наплічнику.

— Не варто. Ось, тримай. — Він простяг хлопчині кілька консервних бляшанок з харчами. — Бери і катай до себе.

Хлопчина мовчав.

— За день чи два я повертатимуся цією ж дорогою. Якщо побачимося, то підеш зі мною. Гаразд?

— Я хочу зараз піти з вами.

— Це довгий шлях.

— Зі мною не буде проблем.

Гендрікс нервово переступав з ноги на ногу. Двоє людей, ідучи разом, ставали надто доброю мішенню. До того ж хлопчик уповільнить його рух. Але ж він може повернутися назад іншим шляхом. І що тоді? Якщо хлопець насправді сам-один?

— Гаразд, ходімо разом.

Хлопчик крокував поруч з Гендріксом, притиснувши до грудей ведмедика.

Через деякий час Гендрікс запитав:

— Як тебе звуть?

— Девід Едвард Деррінґ.

— Девід? А що сталося з твоїми батьками?

— Вони загинули.

— Як?

— Їх убило вибухом.

— Давно?

— Шість років тому.

Гендрікс уповільнив ходу.

— І ти шість років жив сам?

— Ну чому ж, деякий час тут були й інші люди. Потім вони пішли.

— І відтоді ти лишався один?

— Так.

Гендрікс опустив погляд. Дивний хлопчина. Говорить мало. Якийсь відсторонений. Мабуть, вони всі такі, діти, яким довелося самотужки виживати. Мовчазні. Терплячі. Вони стали своєрідними фаталістами. Їх ніщо не дивує. Вони сприймають усе, як є.

Більше не існувало нормального, природного стану речей, їм було ні на що сподіватися. Ні на моральні, ні на фізичні явища. Для них зникли звичаї, порядок і система навчання. Залишився грубий, жорсткий досвід.

— Я не дуже швидко йду? — запитав Гендрікс.

— Нормально.

— Як ти мене побачив?

— Я чекав.

— Чекав? — спантеличено поцікавився Гендрікс. — На що?

— Аби щось спіймати.

— Що саме?

— Щось, аби з’їсти.

— О! — Гендрікс з похмурим виглядом стис зуби. Тринадцятилітній хлопчина харчується щурами, гризунами та напівзогнилими консервами. Живе десь у норі, під уламками зруйнованого міста. А навколо джерела радіації, «кігті» та російські ракети, що в будь-яку мить готові впасти з-за хмар.

— А куди ми йдемо? — запитав Девід.

— До російських бункерів.

— До росіян?

— Так, до ворогів, що розпалили війну. Вони першими скинули атомні бомби. Саме вони усе це розпочали.

Хлопчик згідно кивнув, його обличчя залишалось незворушним.

— Я американець, — гордо сказав Гендрікс.

Хлопчина промовчав.

Так вони і йшли далі, Гендрікс дещо попереду, Девід — слідом за ним, притискаючи ведмедика до грудей.

Десь близько четвертої пополудні вони зупинилися перекусити. У заглибині поміж бетонних брил Гендрікс розклав багаття. Він повиривав бур’ян і наламав гілляччя. Неподалік уже виднілася передова лінія росіян. Раніше тут лежала долина, де на величезній площі росли плодові дерева і виноградники. А тепер на цьому місці стирчало кілька обгорілих стовбурів на тлі гірського кряжу, що простягся удалечінь аж до самого обрію. А ще — гнані вітром хмари попелу, що осідали шаром на бур’яни, руїни будівель та розбиту бруківку.

Гендрікс приготував каву, розігрів консервовану баранину і поклав на хліб.

— Бери, — він подав бутерброд Девіду, який сидів навпочіпки перед вогнищем, випнувши свої худенькі білі колінця.

— Не хочу.

— Не хочеш? Хіба ти не голодний?

— Ні.

Гендрікс стенув плечима. Можливо, хлопчик — мутант, звиклий до якоїсь особливої їжі. Втім, це не має значення. Якщо зголодніє, то муситиме знайти щось поїсти. Дивний хлопчина. Та у сьогоднішньому світі з’явилося чимало дивних речей. Життя не стоїть на місці. І немає вороття до того, що було колись. І людство має з цим змиритися.

— Ну, як хочеш, — сказав Гендрікс. Він з’їв кусень хліба з бараниною і запив кавою. Поволі пережовував їжу, розуміючи, що перетравити м’ясо буде непросто. Попоївши, він затоптав багаття.

Девід спроквола підвівся, позираючи на нього старечим поглядом своїх молодих очей.

— Ходімо далі, — кинув Гендрікс.

— Ходімо.

Гендрікс рухався з автоматом напоготові. Ворожі укріплення виднілися все ближче і ближче; він відчував внутрішню напругу, готовність до будь-чого. Росіяни повинні очікувати на парламентера у відповідь на своє послання, але ж їм не варто довіряти. У жодному разі не слід виключати можливості якоїсь провокації. Він роззирнувся довкруж: нічогісінько, крім шлаку і попелу, декілька пагорбів, обвуглені стовбури дерев. Бетонні стіни. Десь попереду був перший бункер російських укріплень — передовий командний пункт. Закопаний глибоко в землю, виднівся лише перископ, кілька дул стрілецької зброї та щось схоже на антену.

— Ще довго йти?

— А що, вже втомився?

— Та ні.

— То в чому ж річ?

Девід промовчав. Він важко ступав, обережно вибираючи шлях поміж куп каміння та попелу. Його черевики вкрилися пилюгою. На його дрібному личку теж осів попіл, забруднюючи бліду, аж побілілу шкіру. Його обличчя зовсім знебарвилось, що було типово для нового покоління дітей, які виросли у льохах, каналізаційних тунелях та підземних сховищах. Гендрікс уповільнив ходу, приклав до очей бінокль і уважно оглянув територію, що пролягала перед ними. Вони мають бути вже поблизу, очікуючи на нього, стежачи за ним, як це робили його солдати, спостерігаючи за російським посланцем. Можливо, вони вже готують зброю, щоб відкрити вогонь, як готувалися його підлеглі, готові знищити ворога. Гендрікс зупинився, витер піт з обличчя.

— Чорт! — йому стало не по собі.

Але ж його мали чекати! Щось тут було не так.

Стиснувши в руках зброю, він ступав по сірому попелу, а за ним ішов Девід. Гендрікс уважно роззирався навколо, зціпивши у напруженні зуби. Це може статися будь-якої миті: сліпучий спалах, вибух, автоматна черга з амбразури бункера.

Він підняв руку і помахав нею. Жодного поруху. Праворуч простягся ряд пагорбів, увінчаний мертвими стовбурами дерев.

Поміж них проростав дикий виноград і висівалася незнищенна темного кольору трава.

Гендрікс уважно вивчав пасмо пагорбів. Може, вони там окопалися? Чудове місце для спостереження.

Він повільно рушив у тому напрямку. Девід мовчки слідував за ним. Якби він був командиром російського підрозділу, то виставив би спостерігачів саме тут. А якби це був його командний пункт, то для цілковитої гарантії він залучив би ще й «кігтів».

Він зупинився: руки в боки, ноги на ширині плечей.

— Ми вже прийшли? — спитав Девід.

— Майже.

— Чому ж тоді зупинилися?

— Обійдемось без зайвого ризику.

Гендрікс обережно зробив кілька кроків. Праворуч тяглися пагорби. Їх обох було звідти видно як на долоні. Відчуття тривоги не спадало. Якщо росіяни там засіли, то у нього немає шансів. Він знову махнув рукою. Вони ж мають чекати на когось в однострої ООН як реакцію на повідомлення у капсулі. Якщо це тільки не пастка.

— Тримайся ближче до мене, — звернувся він до Девіда. — не відставай.

— Ближче до вас?

— Так, будь поруч. Ми вже майже на місці. Нам не можна ризикувати. Ходімо.

— Я спробую, — сказав Девід, але все одно тримався на кілька кроків позаду майора, так само притискаючи ведмедика до грудей.

— Дивись мені!

Гендрікс знову підняв бінокль і враз застиг. Наче щось ворухнулося? Він уважно стежив за пагорбами. Усе довкола мовчало. Завмерло. Жодних ознак життя, самі лише стовбури дерев та попіл на землі. Мабуть, то були здоровенні чорні пацюки, яким вдалося врятувалися від «кігтів». Тварини-мутанти споруджували сховища, розмочуючи попіл слиною. Виходило щось на зразок клейкої маси. Адаптація. Він рушив далі.

Раптом з-за пагорба, що височів неподалік, з’явилася дебела постать у розстебнутій шинелі сіро-зеленого кольору. Іван. Слідом за ним з’явився ще один Іван. Обидва тримали у руках зброю. Прицілилися. Гендрікс заціпенів. Хотів щось сказати. Ворожі солдати взяли приціл з коліна, цівки автоматів дивилися вниз. Над вершиною пагорба виникла ще одна постать, дещо нижча на зріст, теж у сіро-зеленій шинелі. Очевидно, жінка. Вона зупинилася позаду тих двох.

У Гендрікса прорізався голос:

— Стійте! — Він у відчаї замахав руками. — Я...

Росіяни натиснули на спускові гачки. За спиною у Гендрікса почувся негучний звук. Хвиля гарячого повітря жбурнула його на землю. В обличчя сипнуло пилюкою, попелом забило очі та ніс. Кашляючи, він підвівся навколішки. Це таки була пастка! За мить його вб’ють. Він став жертвою російської підступності, закланною твариною, що самохіть прийшла на забій. Солдати і жінка вже спускалися до нього пагорбом, ковзаючи схилом, встеленим м’яким попелом. Оглушений, Гендрікс немов задеревенів. У скронях гаряче бився пульс. Незграбно схопивши зброю, він спробував прицілитися. Здавалося, гвинтівка стала непомірно важкою; він заледве тримав її в руках. Щоки і ніс пекло вогнем, очі сльозилися. Від вибуху повітря наповнилося гіркувато-кислим смородом.

— Не стріляй! — гаркнув перший росіянин каліченою англійською.

Усі троє підійшли до Гендрікса і стали довкруж нього.

— Опусти зброю, янкі, — сказав інший росіянин.

Приголомшений, Гендрікс роззирнувся. Усе сталося неймовірно швидко. Його заскочили. Хлопчика розірвало на шматки, які розкидало по землі.

Троє з цікавістю вивчали його. Гендрікс сів, витер кров, що пішла носом, почав струшувати з одягу грудки попелу, затряс головою.

— Навіщо ви це зробили? — глухо пробурмотів він. — Навіщо хлопчика?..

— Навіщо? — один із солдатів рвучко допоміг йому підвестися і повернув обличчям убік.

— Поглянь!

Гендрікс заплющив очі.

— Поглянь! — обидва росіяни підштовхнули його вперед.

— Дивись, янкі, швидше — у нас обмаль часу.

Гендрікс глянув і завмер з роззявленим ротом.

— Бачиш тепер? Зрозумів, у чому річ?

З тіла малого Девіда викотилося маленьке коліщатко. Неподалік валялися електричні дроти, металеві шестерні, електронні реле. Росіянин копнув чоботом залишки цього механізму. Довкола розлетілися пружини, дроти і поршні. Частково обгорілі пластмасові частини залишилися на місці. Гендрікс нахилився.

Лобну частину голови знесло пострілом, і тепер можна було роздивитися складну машинерію мозку, що складався з безлічі дротів, мініатюрних релейних пристроїв, перемикачів тощо.

— Це робот, — сказав солдат, усе ще притримуючи майора за руку. — Ми уважно стежили за тим, як він учепився за тобою.

— Учепився за мною?

— Така їхня тактика. Вони слідують за людиною аж до бункера. Отаким чином вони туди і потрапляють.

Гендрікс аж заморгав з подиву.

— Але ж...

— А тепер ходімо! — Вони повели його до пагорбів, ковзаючись по дорозі, всипаній попелом. Жінка першою досягла вершини і, чекаючи, зупинилася.

— Мені потрібен командний пункт, — промурмотів Гендрікс. — Я прибув на перемови з радянським...

— Командного пункту більше немає. Вони знищили всіх. Зараз я поясню.

Вони піднялися на пагорб.

— Ми — це все, що залишилося. Троє. Решта лежить на дні бункера.

— Сюди, спускайтеся донизу. — Жінка відкинула сірий, втиснутий у ґрунт люк:

— Ну ж бо, янкі!

Гендрікс почав спускатися. Слідом спускалися двоє солдатів і жінка. Вона ретельно прикрила ляду.

— Це ще добре, що ми тебе помітили, — пробуркотів один із солдатів, — він учепився за тобою і йшов би аж до кінця.

— Пригостіть сигаретою, — попросила жінка. — Давно вже не курила американських сигарет.

Гендрікс простягнув їй пачку. Вона витягла одну сигарету і передала решту двом солдатам. У кутку невеликого підвалу тьмяно блимала лампа. Низька стеля нависала над захаращеним приміщенням. Усі четверо зсілися за дерев’яним столиком, відсунувши на протилежний кінець кілька брудних тарілок. За зім’ятою фіранкою виднілася частина сусідньої секції підвалу. Гендрікс розгледів бильце ліжка, навалені ковдри й одяг на вішаку.

— Оце тут ми й були, — сказав солдат, що сидів поруч. Він зняв каску і пригладив біляве волосся. — Капрал Руді Максер, поляк, — відрекомендувався він. — Два роки тому переведений до Радянської армії.

Він простягнув американцеві руку. Повагавшись якусь мить, Гендрікс потис її.

— Майор Джозеф Гендрікс.

— Клаус Епштайн, — другий солдат теж потиснув йому руку. Це був невисокий на зріст чоловік з темним поріділим волоссям. Він нервово посмикував себе за вухо. — Я австрієць, приписаний до Радянської армії бозна-коли, вже точно й не пам’ятаю. Нас тут було троє. Руді, я і Тассо, — він вказав на жінку. — Тому нам і вдалося вижити. Усі інші були в бункері.

— Але як вони туди проникли?

— Лише один із них. Схожий на того, що вчепився за тобою. А потім він впустив інших.

— Схожий? — Гендрікс занепокоївся. — А що, є й інші типи?

— Маленький хлопчик. Девід. Той, що тримає іграшкового ведмедика. То вже третя модель. Найефективніша.

— А на що схожі інші типи?

Епштайн поліз рукою до кишені шинелі.

— Ось, — він кинув на стіл зв’язаний шнурком стосик фотографій. — Поглянь сам.

Гендрікс узяв до рук світлини.

— Тепер розумієш, — провадив далі Руді Максер, — чому ми хочемо розпочати перемови. Я маю на увазі — радянське командування. Ми довідалися про них тиждень тому. Дізналися, що ваші «кігті» почали самостійно виготовляти нові конструкції роботів. Нові типи самих себе. Досконаліші. Далеко за лінією фронту, на підземних заводах. Ви дали їм можливість продукувати самих себе, ремонтувати себе. Удосконалювати. І в цьому цілковито ваша вина.

Гендрікс розглядав фотографії. Зроблені поспіхом, вони були дещо розпливчастими і нечіткими. На кількох перших знімках був Девід: Девід іде один по дорозі. Потім: Девід з іншим Девідом. Потім: три Девіди. Усі — однаковісінькі. У кожного в руках — обшарпаний плюшевий ведмедик.

І у всіх однаково нещасний вигляд.

— А поглянь на інші, — сказала Тассо.

На наступному знімку, зробленому з великої віддалі, зображено дебелого пораненого солдата, що сидів на узбіччі стежки.

Він тримав руку на перев’язі, а куксу ноги простяг вперед. На колінах у нього лежала грубо обстругана милиця. Далі: двоє поранених солдатів, що стоять поряд. Однаковісінькі.

— Це — перша модель. Поранений солдат. — Клаус потягся до стосика фотознімків. — «Кігті» були запрограмовані на знешкодження людей. На їхній пошук. Кожна наступна модель ставала досконалішою за попередню. Вони вже могли проникати крізь наші захисні периметри, потрапляти до ходів сполучення і бункерів. І доки вони були просто машинами: металевими кулями з кігтями і мацаками, їх можна було легко розпізнати. Відразу, з першого погляду було видно, що це роботи-вбивці.

— Але ось з’явилася перша модель, яка знищила майже все наше північне угрупування, — додав Руді. — І далеко не одразу ми здогадалися, в чому тут річ. І сталося це надто пізно. До нас приходили поранені солдати, стукали в люк і просили їх впустити. От ми їх і впускали. Але щойно вони потрапляли до бункера — вже все було вирішено. А ми ж вистежували роботів...

— Тоді ми вважали, що вони трапляються лише одного типу, — встряв Клаус Епштайн. — Ніхто не підозрював, що існують ще й інші типи. Коли ми відправили до вас парламентера, нам було відомо лише про першу модель — дебелого пораненого солдата. Ми думали, що це все.

— А ваші укріплення знищила...

— Так, їх знищила третя модель. Девід з плюшевим ведмедиком. Третя модель спрацювала найефективніше. — Клаус силувано всміхнувся. — Солдати жаліють дітей. Ми їх впускали до себе і хотіли нагодувати. І заплатили дорогою ціною за свою жалість, принаймні ті, хто залишався в бункері.

— Нам трьом просто пощастило, — пояснив Руді. — Коли це сталося, ми з Клаусом навідували Тассо. Це її сховище. — Він повів навколо рукою. — Цей невеличкий підвал. Ми вже збиралися повертатись до себе. Піднялися сходами і з вершини пагорба побачили, що там відбувається, Вони були довкола бункера. Бійня все ще тривала. Девід з ведмедиком... Там аж кишіло цими Девідами. Саме тоді Клаус зробив знімки.

Клаус знов зв’язав докупи знімки.

— І це відбувається скрізь по всій лінії вашої оборони? — запитав Гендрікс.

— Так.

— А як щодо наших укріплень? — він мимохіть торкнувся свого браслета. — Чи здатні вони?..

— Ваші браслети їм не заважають. Їм байдуже: росіяни, американці, поляки, німці. Вони просто виконують свою роботу, на яку їх запрограмовано. Вони де тільки можуть відстежують живі організми і знищують їх.

— Вони реагують на тепло, — додав Клаус, — саме такими ви їх спроектували із самого початку. Звісно, перші моделі не могли подолати випромінювання з ваших браслетів. Але тепер їх це вже не зупинить: на них свинцева оболонка.

— А які ще існують моделі, окрім цих двох? — запитав Гендрікс. — Девід, Поранений солдат. А ще?

— Ми не знаємо! — Клаус показав пальцем на стіну. Там було прикріплено дві металеві пластини, помітно пошкоджені на краях, пом’яті і зігнуті.

— Ту, що ліворуч, ми зняли з Пораненого солдата, — пояснив Руді. — Ми його помітили, коли він з’явився поблизу старого бункера, і поцілили з пагорба так само, як і Девіда, що йшов за тобою.

На пластині стояв штамп I-М. Гендрікс торкнувся іншої пластини. На ній виднілося ІІІ-М.

Клаус перегнувся через широке плече Гендрікса й уважно розглядав штампи.

— Тепер ви бачите, що нам загрожує. Існує ще одна модель. Можливо, від неї відмовилися; можливо, вона виявилась невдалою. Ми бачили лишень першу і третю моделі. Але ж має бути друга модель!

— А вам пощастило, — мовив Руді, — Девід тягся за вами всю дорогу. І так вас і не зачепив. Скоріш за все, він розраховував, що ви приведете його до якогось бункера.

— Щойно один з них потрапить досередини — і все, капут. — Підхопив Клаус. — Вони дуже швидко рухаються. Один запускає всередину всіх інших. Їх не відвернути від цілі. Ці машини запрограмовані для досягнення тільки однієї мети... — Він витер краплі поту з верхньої губи. — Ми це бачили на власні очі.

Запала мовчанка.

— Янкі, пригости ще одною сигаретою, — попросила Тассо. — Вони у тебе чудові. Я майже забула їх смак.

Споночіло. Небо потемнішало. Важкі хмари пилу ховали зірки. Клаус обережно підняв кришку люка, щоб Гендрікс визирнув назовні. Руді тицьнув пальцем кудись у темряву.

— Там наші бункери, де ми дислокувалися. Десь за півмилі звідси. Коли це все сталося, нас із Клаусом там не було лише випадково. Нас врятувала людська слабкість — хіть.

— Усі інші, вважай, загинули, — Клаус стишив голос. — Все сталося напрочуд швидко. Сьогодні вранці політбюро нарешті ухвалило рішення, про яке повідомило командування на передовій. Ми одразу вислали до вас парламентера. Ми його прикривали, коли він подався до ваших укріплень, доки він рухався у полі нашого зору. Його звали Алекс Радзівскі. Ми обидва його знали. Він вирушив близько шостої години. Сонце щойно зійшло. Десь ополудні нам з Клаусом випала година вільного часу, тож ми вибралися з бункера і прийшли сюди. Раніше тут було містечко — кілька будинків, вулиця. Цей підвал був під великим житловим будинком. Ми знали, що Тассо ховається десь тут. Ми й раніше приходили сюди. Інші солдати теж тут бували. А сьогодні була наша черга.

— Ось так ми й уціліли, — підсумував Клаус. — Випадково.

На нашому місці могли б бути інші. Тож ми зробили свою справу, дісталися поверхні й вирушили до себе в бункер. Там ми їх і побачили, цих Девідів. І враз усе зрозуміли. Нам показували знімки першої моделі — Пораненого солдата. Наш політрук роздавав нам їх з детальним поясненням. Ще один крок, і вони б нас побачили. Але перш ніж повернути назад, нам довелося рознести на друзки двох Девідів. А їх там були сотні. Вони копошилися повсюди, як мурахи. Ми зробили кілька знімків і проскочили сюди, надійно зачинивши люк. Коли їх мало, то з ними ще можна якось впоратися. Ми швидше рухаємося, зате вони не знають втоми, не відають страху, на відміну від інших живих істот. Ми нищили їх навальним вогнем, а вони все йшли і йшли на нас.

Майор Гендрікс, вдивляючись у темряву, сперся на люк.

— А чи безпечно тримати люк відчиненим?

— Слід бути дуже обережним. Але якщо не тримати люк відкритим, то як же користуватися передавачем?

Гендрікс поволі відчепив від ременя маленький передавач і приклав його до вуха. Метал був холодним і вологим. Він дмухнув у мікрофон і розправив коротку антену. Вухо вловило слабкий шум.

— Так, ви маєте рацію, — він усе ще вагався.

— Якщо виникне небезпека, ми вас одразу затягнемо досередини, — сказав Клаус.

— Дякую. — Гендрікс ще якусь мить зволікав, поклавши передавач собі на плече. — Цікаво, правда ж?

— Що саме?

— Оці нові типи, нові моделі «кігтів». Тепер ми цілковито в їхніх руках. Еге ж? Мабуть, вони вже вдерлися і в розташування військ ООН. Я ніяк не можу збагнути, як це ми проґавили появу нових моделей. Чи, скоріше, нових видів. Це — як еволюція: нова раса, що йде на зміну людині.

Руді гмикнув:

— Після людини вже не може бути нікого.

— Чому ж? Можливо, ми якраз є свідками саме цього явища. Кінця людської раси і започаткування нового суспільства.

— Вони — не раса. Вони — механічні вбивці. Ви їх запрограмували на вбивство. Це все, на що вони здатні. Це автомати з єдиним завданням.

— Це нам так тепер здається. А що буде у майбутньому? Після закінчення війни, коли вже не стане кого нищити? Тоді й виявляться їхні потенційні можливості.

— Ви говорите так, неначе це живі істоти.

— А хіба ж ні?

Запала тиша.

— Усе ж таки, вони — автомати, — урвав мовчання Руді. — Вони лише виглядають наче люди. А насправді це — роботи.

— Вмикайте передавач, — рішуче сказав Клаус. — Ми не можемо стояти тут цілу вічність.

Тримаючи перед собою апарат, Гендрікс промовив код командного пункту. Зачекав, прислухався: тиша. Він ще раз перевірив налаштування. Усе було як слід.

— Скоте! — гукнув майор у мікрофон. — Ти чуєш мене? Мовчанка. Він висунув антену на повну довжину і спробував знову. У навушниках — лише шуми.

— Нічого не виходить. Можливо, вони мене чують, але не відповідають.

— Скажіть їм, що це позаштатна ситуація.

— Вони вважатимуть, що я дію з примусу, за вашими вказівками.

Гендрікс спробував ще раз налагодити зв’язок, виклав у мікрофон усе, що йому вдалося дізнатися. Але в навушниках чулося лише слабеньке потріскування від атмосферних перешкод.

— Зв’язку перешкоджають радіаційні поля, — припустив Клаус.

— Цілком можливо.

Гендрікс вимкнув рацію.

— Усе марно. Вони не відповідають. Радіаційні поля? Може й так. Або ж вони мене чують, але не хочуть відповідати. Правду кажучи, якби хтось нав’язувався з розмовою із зони радянських укріплень, то я зробив би так само. Думаю, вони чули геть усе, що я сказав.

— Або вже запізно.

Гендрікс згідно кивнув.

— Карще задраїти люк, — нервово мовив Руді. — Навіщо нам зайвий ризик?

Вони спустилися до підвалу. Клаус ретельно припасував і зафіксував гвинтами кришку люка. Пройшли на кухню. Повітря було важким, задушливим.

— Невже вони так швидко упорались? — дивувався Гендрікс. — Я вийшов з бункера сьогодні опівдні. Минуло всього десять годин. Як вони так змогли?

— А їм і не треба багато часу. Варто лише одному з них проникнути всередину. І тоді починається справжнє пекло. Та ви й самі добре знаєте, на що здатні малі «кігтики». У це важко повірити, доки сам не побачиш: леза, кігті... Жодного шансу на порятунок.

— Зрозуміло, — відповів Гендрікс і, чимось стурбований, відійшов убік. Потім повернувся до них спиною.

— Що сталося? — запитав Руді.

— Місячна база. О Господи! Невже вони і туди...

— Місячна база?

Гендрікс обернувся:

— Вони не можуть потрапити на Місячну базу. Як вони туди дістануться? Ні, це неможливо. Неймовірно.

— А що це таке — Місячна база? До нас доходили всілякі чутки, але нічого конкретного ми не знаємо. Вас, здається, щось непокоїть.

— Нас усім забезпечують з місячних баз. Уряди держав ООН теж перебувають там, під поверхнею Місяця. Усе наше населення і промисловість теж. Завдяки цьому ми ще тут тримаємося. І якщо вони зможуть покинути Землю і дістатися до Місяця, то...

— Варто тільки з’явитися там бодай одному із них, він потурбується про всіх інших. Їх тут сотні, тисячі, і всі однакові. Вам би побачити їх у всій їхній красі! Вони ідентичні, як мурахи.

— Довершений соціалізм, — докинула Тассо, — ідеал комуністичної держави. Кожен може замінити кожного.

Тут Клаус не витерпів:

— Годі! — сердито гаркнув він. — Що тепер нам робити?

Гендрікс міряв кроками невеличку кімнату, просяклу духом харчів і поту. Інші мовчки на нього поглядали. А Тассо відхилила запону, що відділяла її частину приміщення:

— Я трохи подрімаю.

Пройшовши на свою половину, вона засмикнула запону. Руді і Клаус сиділи за столом, не зводячи очей з Гендрікса.

— Вам вирішувати, майоре, — мовив Клаус, — вам ліпше знати, як там у вас ідуть справи.

Гендрікс кивнув.

— У нас проблема, — Руді відсьорбнув кави, яку налив у кружку з іржавого кавника. — Поки що ми тут у безпеці. Але ж ми не можемо увесь час сидіти в цьому підвалі. У нас мало їжі.

— А якщо ми виберемося назовні...

— Якщо ми виберемося назовні, то станемо для них легкою здобиччю. Принаймні, висока ймовірність, що вони нас знищать. Ми не зможемо далеко відійти. Майоре, а на якій відстані звідси ваш командний пункт?

— Близько чотирьох миль.

— Ми могли б подолати цей шлях. Нас четверо. Четверо контролюватимуть усі напрямки. Тоді вони не зможуть сісти нам на хвіст і плестися услід за нами У нас три автомати з гранатометами. Я можу дати Тассо свій пістолет. — Руді поклав руку на свій ремінь. — У Радянській армії не завжди видають взуття, зате зброю — неодмінно. Оскільки ми всі четверо озброєні, то один із нас без проблем зможе потрапити до вашого командного пункту. Бажано, щоб це були ви, майоре.

— А що як вони вже там засіли? — засумнівався Клаус.

Руді стенув плечима:

— Тоді повернемося сюди.

Гендрікс зупинився посеред кімнати:

— Яка ймовірність того, що вони вже захопили американські укріплення?

— Важко сказати. Але це цілком можливо. Вони добре організовані, чітко планують свої дії. Атакують, як хмара саранчі. Вони швидкі і беруть масою. Покладаються на раптовість і швидкість нападу. Роблять свою справу, не даючи нікому оговтатися.

— Так-так, — пробурмотів Гендрікс.

З-за фіранки почувся голос Тассо:

— Майоре?

Гендрікс відхилив запону:

— Що?

Лежачи на ліжку, Тассо ліниво поглянула на нього:

— У вас часом не залишилося американських сигарет?

Гендрікс підійшов і всівся на дерев’яний табурет. Обмацав свої кишені:

— Немає. Не залишилося жодної.

— Погано, дуже погано.

— Хто ви за національністю? — помовчавши, запитав Гендрікс.

— Росіянка.

— А як ви сюди потрапили?

— Сюди?

— Раніше це була територія Франції, точніше, Нормандії. Ви потрапили сюди з Радянською армією?

— А чому ви запитуєте?

— Просто цікаво. — Він уважно її розглядав. Вона зняла шинель і кинула її на бильце ліжка. Була молода, років двадцяти. Струнка. Довге волосся розсипалося по подушці. Дівчина мовчки дивилася на нього своїми величезними темними очима.

— Про що ви думаєте, майоре?

— Ні про що. Скільки вам років?

— Вісімнадцять.

Вона не зводила з нього погляду. На ній були армійські штани сіро-зеленого кольору і така сама сорочка, до широкого шкіряного ременя були прикріплені лічильник Гейгера і сумка для набоїв, а ще — медичний пакет.

— Ви служите в армії?

— Ні.

— А звідки тоді у вас ця уніформа?

Дівчина стенула плечима і відповіла:

— Мені її дали.

— А скільки вам було років, коли ви сюди потрапили?

— Шістнадцять.

— Така молода?

Її очі раптом звузилися:

— Що ви маєте на увазі?

Гендрікс потер підборіддя:

— Якби не війна, то ваше життя могло б бути зовсім іншим. Шістнадцять років! Ви прибули сюди шістнадцятирічною. І відтоді — таке життя.

— Я мусила якось виживати.

— Та я без усякого...

— Ваше життя теж могло б скластися інакше, — пробурмотіла Тассо. Вона дотяглася до черевика і розшнурувала його. Потім скинула на підлогу.

— Майоре, ви не могли б вийти до іншої кімнати? Я б подрімала.

— Схоже, нам чотирьом тут не дуже зручно. У цьому ж підвалі лише дві кімнати?

— Так.

— Цікаво, яким цей підвал був раніше? Можливо, займав більшу площу, ніж тепер. Може, тут і досі є якісь завалені уламками приміщення. Ми могли б їх розчистити і використовувати.

— Може. Хіба я знаю? — Тассо послабила ремінь, зручніше влаштувалася на ліжку, розстебнула комір сорочки.

— У вас точно більше немає сигарет?

— Я мав усього одну пачку.

— Шкода. Хіба що, коли потрапимо до вашого бункера, там щось знайдемо. — Почувся стукіт другого черевика. Тассо потяглася до вимикача: — На добраніч.

— Ви лягаєте спати?

— Так.

Кімната занурилась у пітьму. Гендрікс підвівся і, відхиливши фіранку, пройшов до кухні. І враз остовпів.

Руді стояв біля стіни з мертвотно блідим обличчям. Він без жодного звуку відкривав і закривав рот. Перед ним стояв Клаус, уперши дуло пістолета Руді в живіт. Обидва немов застигли. Клаус міцно стискав свою зброю, обличчя закам’яніло. Руді, сполотнілий і мовчазний, був припертий до стіни.

— Що тут... — вихопилось у Гендрікса.

— Спокійно, майоре. Підійди ближче. Пістолет. Витягни пістолет.

Гендрікс дістав з кобури пістолет.

— Що відбувається?

— Сюди, майоре, — Клаус кивнув йому головою. — Стань біля мене. Хутко!

Руді ворухнувся, опустив руки. Повернувся до Гендрікса, облизуючи губи. Очі ледь не вискочать з орбіт. Чолом та щоками котилися краплі поту. Не зводячи з Гендрікса благального погляду, він ледве чутно прохрипів:

— Майоре, він божевільний. Зупиніть його.

— Що тут відбувається? — запитав Гендрікс.

Не опускаючи зброї, Клаус відповів:

— Пам’ятаєш нашу розмову, майоре? Про три моделі? Нам відомі перша і третя моделі. Про другу модель ми нічого не знали. Принаймні, раніше. — Клаус міцніше стис у руках пістолет. — Раніше не знали, але тепер знаємо.

Він натиснув на спусковий гачок. З дула вихопилось біле полум’я й оповило постать Руді.

— Оце і є, майоре, друга модель.

Тассо відкинула запону:

— Клаусе, що ти наробив?

Клаус відвернувся від обгорілого тіла, що повільно сповзало на долівку.

— Це і є друга модель, Тассо. Тепер ми знаємо. Усі три моделі ідентифіковано. Небезпека зменшується. Я...

Погляд Тассо поминув Клауса і втупився в останки Руді — почорніле, обвуглене тіло, шматки одягу.

— Ти вбив його.

— Так, його. Але це не він, це — воно. Я стежив, я відчував, але не був певний. Тобто не був певен раніше. Проте цього вечора я вже не мав жодних сумнівів.

Клаус нервово потер руків’я пістолета:

— Нам пощастило. Ви що, не розумієте? Ще б якась година — і вони могли б...

— А ти впевнений? — Тассо відштовхнула Клауса і схилилася над розпростертими на долівці задимленими останками. Враз її обличчя закам’яніло.

— Майоре, погляньте. Тут лише кістки та людські органи. Гендрікс схилився поруч. Останки були тілом людини. Обгоріла плоть, уламки осмалених кісток, розколотий череп, внутрішні органи, хрящі і кров. Калюжа крові під стіною.

— Жодних механізмів, — спокійно промовила Тассо, випроставшись. — Жодних коліщат, жодних гвинтиків, жодних металевих деталей. Він не був «кігтем», не був другою моделлю. — Вона схрестила руки на грудях. — Тепер спробуй пояснити свої дії.

З побілілим як крейда обличчям Клаус сів за стіл. Обхопивши руками голову, він хитався туди-сюди.

— Припини! — Тассо стисла йому плече. — Чому ти це зробив? Чому вбив його?

— Він просто очманів від страху, — втрутився Гендрікс. — Усе, що тут відбувається, діє на людську психіку.

— Можливо...

— А як ви гадаєте, Тассо?

— На мою думку, він міг мати якусь причину, щоб вбити Руді. Вагому причину.

— Яку?

— Ймовірно, Руді про щось дізнався.

Гендрікс уважно вдивлявся у її зблідле обличчя.

— Про що?

— Про нього самого. Про Клауса.

Клаус рвучко підвів голову:

— Ти розумієш, що вона має на увазі? Вона вважає, що це я — друга модель. Це ж очевидно, майоре. Вона намагається переконати тебе, що я вбив його зумисне, що я — це...

— Навіщо тоді ти вбив його?

— Я вже казав вам, — Клаус скрушно похитав головою. — Я думав, що Руді — «кіготь». Я був впевнений в цьому.

— Чому?

— Я стежив за ним. Я підозрював його.

— Чому?

— Мені здалося, що я побачив щось дивне, точніше, почув. — Він замовк.

— І що ж то було?

— Ми сиділи за столом. Грали в карти. Ви, двоє, були у сусідній кімнаті. Скрізь панувала тиша. І раптом я почув, як у нього всередині немов щось задеренчало.

Запала тиша.

— Ви вірите цьому? — запитала Тассо у Гендрікса.

— Так, вірю.

— А я — ні. Думаю, що в нього була серйозніша причина покінчити з Руді. — Вона торкнулася бластера, що стояв у кутку кімнати. — Майоре...

— Ні, — Гендрікс заперечливо похитав головою. — Припинімо це негайно. Досить однієї жертви. Ми налякані, як був наляканий і Клаус. Якщо ми його вб’ємо, то вчинимо так само, як він вчинив із Руді.

Клаус вдячно поглянув на Гендрікса.

— Дякую. Бачите, я таки справді злякався. А тепер вона боїться, як тоді боявся я. Ось чому вона хоче мене вбити.

— Годі! Більше жодних убивств! — Гендрікс підійшов до східців. — Вийду нагору і спробую ще раз зв’язатися з Місячною базою або з угрупованням військ. Якщо не вдасться, завтра вранці рушаємо до нашого командного пункту.

Клаус вмить підвівся:

— Я теж піду з вами, допоможу.

Повіяло холодним нічним повітрям. Земля вже встигла охолонути. Клаус дихав глибоко, на повні груди. Вони разом із Гендріксом вибралися на поверхню. Тримаючи зброю напоготові, Клаус широко розставив ноги. Роззирнувся, прислухався. Гендрікс присів навпочіпки біля люка і почав налаштовувати невеличкий передавач.

— Ну як? — нетерпляче поцікавився Клаус.

— Поки що нічого.

— Давай, спробуй ще раз, майоре. Повідом їх про те, що сталося.

Гендрікс продовжував виходити на зв’язок, але безуспішно.

Врешті він склав антену.

— Марна справа. Вони мене не чують. Або чують, та не відповідають. Або...

— Або їх уже знищено.

— Спробую ще раз, — сказав Гендрікс і знову розклав антену.

— Скоте, ти мене чуєш? Відповідай.

Він прислухався: лише атмосферні шуми. Аж ось прорізався ледве чутний голос:

— Це Скот.

Гендрікс мимоволі стиснув передавач:

— Скоте, це ти?

Клаус присів поруч.

— Скоте, слухай. Ви все зрозуміли? Про «кігті». Ви отримали моє повідомлення? Ти мене чуєш?

— Так, — його голос прозвучав дуже тихо, ледь чутно. Він ще щось сказав, але Гендрікс не зміг нічого більше розібрати.

— Ви отримали моє повідомлення? Як там у вас? Усе гаразд? «Кігті» до вас не дісталися?

— Усе гаразд.

— Вони не намагалися прорватися у бункер?

Голос з динаміка став ще слабшим:

— Ні.

Гендрікс повернувся до Клауса:

— Усе гаразд.

— На них не нападали?

— Ні. — Гендрікс притис динамік до вуха:

— Скоте, я ледве тебе чую. Ти сповістив Місячну базу? Вони попереджені? Готові до нападу?

Відповіді не було.

— Скоте, ти мене чуєш?

Мовчанка.

Гендрікс втомлено сів на землю:

— Усе. Схоже, радіація заглушила радіозв’язок.

Гендрікс і Клаус перезирнулися. Помовчали. Потім Клаус запитав:

— А як звучав голос того чоловіка? Схоже, що то був ваш офіцер? Ти впізнав його?

— Голос був надто слабкий.

— Тобто ти не впевнений?

— Ні.

— Тоді це міг бути...

— Не знаю. Тепер я вже нічого не знаю.

— Повертаймося до підвалу.

Вони повільно спустилися сходами до теплого підвалу. Клаус задраїв люк. Там на них чекала Тассо з непроникним обличчям.

— Ну як? — запитала вона, їй ніхто не відповів.

— То що ж тепер? — врешті промовив Клаус. — Що скажеш, майоре? Це був чоловік із твоєї команди чи один із них?

— Не знаю.

— Тоді ми нічого не домоглися.

Стиснувши зуби, Гендрікс втупився у долівку.

— Ми мусимо туди піти, щоб знати напевне.

— У будь-якому разі, харчів у нас лишилося на кілька днів. І тоді нам все одно доведеться звідси вийти.

— Схоже, що так.

— Що сталося? — запитала Тассо. — Ви зв’язалися зі своїм бункером? У чому річ?

— Це міг бути один із нашої команди, — повільно проказав Гендрікс. — Або один із них.

— Але залишаючись тут, ми так нічого і не дізнаємося.

Він глянув на годинник.

— Давайте відпочивати. Завтра вранці ми мусимо вирушити в дорогу.

— Рано вранці?

— Зранку матимемо більше шансів, — пояснив Гендрікс.

Ранок видався свіжим і ясним. Майор Гендрікс оглядав у бінокль місцевість.

— Щось бачиш? — спитав Клаус.

— Ні.

— А наші бункери?

— А де вони?

— Чекай, — Клаус узяв у нього бінокль і підлаштував окуляр. — Я знаю, де вони розташовані. — Він довго мовчки дивився у напрямку бункерів.

З підвалу вийшла Тассо.

— Ну, щось з’ясували?

— Нічого. — Клаус повернув бінокль Гендріксу.

— Їх не видно. Рушаймо. Краще тут не залишатися.

Усі троє почали спускатися пагорбом, ковзаючи по м’якому попелу. Пласким каменем промайнула ящірка. Вони враз зупинилися і застигли.

— Що це було? — прошепотів Клаус.

— Ящірка.

Розгрібаючи лапками попіл, ящірка побігла далі. Її забарвлення точнісінько відповідало кольору попелу.

— Ідеальне пристосування, — сказав Клаус. — І це доводить нашу правоту. Я маю на увазі теорію Лисенка.

Вони спустилися до підніжжя пагорба і зупинились, збившись докупи і роззираючись навколо.

— Йдемо далі, — порушив тишу Гендрікс. — У нас попереду неблизька дорога.

Клаус рушив слідом за майором. Тассо йшла позаду, тримаючи напоготові пістолет.

— Майоре, у мене до тебе одне запитання, — почав розмову Клаус. — Як ти зустрівся з Девідом? З тим, що пристав до тебе?

— Просто зустрів його по дорозі до вас. Серед руїн.

— І що він розповів?

— Небагато. Сказав, що живе один. Сам по собі.

— І ти не зрозумів, що це механізм? Воно говорило як людина? І в тебе не закралося жодних сумнівів?

— Воно здебільшого мовчало. Я не помітив нічого незвичайного.

— Дивовижно! Механізм так схожий на людину, що можна сплутати. Вони — як живі. Хотів би я знати, чим усе це закінчиться.

— Вони роблять те, чого ви, янкі, їх навчили, — сказала позаду Тассо. — Ви запрограмували їх на знищення всього живого. А надто людського життя. Скрізь і всюди.

Гендрікс пильно подивився на Клауса.

— Чому ви мене про це розпитуєте? Що задумали?

— Клаус думає, що ви — друга модель, — спокійно обізвалася Тассо. — Тепер він стежитиме за вами.

Клаусові щоки взялися червоними плямами:

— А чом би й ні? Ми вислали парламентера до янкі, а прийшов сюди він. Можливо, він сподівався тут на велику здобич?

Гендрікс хрипло розсміявся.

— Я прийшов з передової військ ООН. Там скрізь були люди.

— А може ти просто скористався можливістю, щоб проникнути до радянських укріплень. А може, ти...

— На той час ваші укріплення вже було знищено. На вас напали, перш ніж я залишив свій командний бункер. Не забувай про це.

Тассо порівнялася з ними:

— Це ще нічого не доводить, майоре.

— Чому ж?

— Схоже, між різними моделями роботів немає тісної взаємодії. Кожну модель складають на різних заводах, і вони діють незалежно одна від одної. Ви могли б вирушити до радянської передової, не знаючи про діяльність інших моделей і про те, як вони виглядають.

— Звідки у вас така достовірна інформація?

— Я їх бачила, я за ними спостерігала. Я бачила, як вони нищили радянські передові укріплення.

— Відомо тобі немало, — зауважив Клаус. — Хоча бачила ти не так уже й багато. Дивно, невже ти справді такий уважний спостерігач?

Тассо захихотіла:

— Ти вже й мене підозрюєш?

— Гаразд. Забудемо.

Далі вони йшли мовчки.

— Ми що, будемо весь час іти пішки? — через деякий час озвалася Тассо. — Я не звикла стільки ходити.

Вона обвела поглядом краєвид. Навсібіч, скільки бачило око, простягалася вкрита попелом земля.

— Як сумно!

— І так буде всю дорогу, — докинув Клаус.

— Іноді я шкодую, що під час нападу ти не залишився у своєму бункері.

— Тоді з тобою міг бути хтось інший, а не я, — пробурмотів Клаус.

Тассо засміялася і засунула руки до кишень:

— Гадаю, що так.

Вони все йшли, оглядаючи всіяну попелом мовчазну рівнину навколо.

Сонце сідало. Гендрікс повільно йшов попереду, потім махнув рукою Тассо і Клаусу, щоб ті зупинилися.

Клаус сів навпочіпки, впершись прикладом рушниці у землю.

Тассо знайшла уламок бетонної плити і, тяжко зітхнувши, вмостилася на ньому:

— Як добре перепочити!

— Тихіше, — обірвав її Клаус.

Гендрікс зійшов на вершину пагорба, що височів попереду, того самого пагорба, на який за день перед тим підіймався російський солдат. Майор припав до землі й підніс до очей бінокль.

Він не побачив нічого цікавого. Навкруги — сам попіл та поодинокі дерева. Але попереду, десь за п’ятдесят метрів, був командний бункер. Той бункер, який він нещодавно покинув. Гендрікс мовчки спостерігав. Жодного руху. Жодних ознак життя.

До нього підповз Клаус.

— Де бункер?

— Там, — відповів Гендрікс і передав йому бінокль.

Вечірнім небом повзли хмари сірого попелу. Западали сутінки. До настання темряви залишалося щонайбільше кілька годин.

— Я нічого не бачу, — сказав Клаус.

— Бачиш он там дерево? Потім — пеньок. Біля купи цегли. Вхід — праворуч. Ви з Тассо повинні мене прикривати. Весь шлях до бункера має бути у вас під прицілом.

— Ти один підеш?

— З браслетом я буду у безпеці. Навколо входу до бункера у попелі копошаться «кігті», мов краби у піску. Без браслетів у вас — жодних шансів.

— Схоже, ти маєш рацію.

— Я йтиму дуже повільно. Щойно я знатиму напевно...

— Якщо вони вже в бункері, тобі не вдасться звідти вибратися. Вони дуже прудкі, ти навіть не уявляєш наскільки.

— То що ти пропонуєш?

Клаус замислився:

— Навіть не знаю. Треба їх виманити на поверхню. Щоб ми могли їх побачити.

Гендрікс зняв з ремінця передавач, підняв антену.

— Що ж, спробую.

Клаус подав знак Тассо, і вона повзком дісталася тієї частини пагорба, де вони залягли.

— Він збирається піти туди один, — пояснив Клаус. — А ми маємо його звідси прикривати. Як тільки побачиш, що він відходить назад, одразу по них стріляй. Вони до біса прудкі.

— А ти не такий уже й оптиміст, — зауважила Тассо.

— Я — зовсім не оптиміст.

Гендрікс відкрив затвор своєї рушниці й ретельно оглянув зброю:

— Сподіваюсь, усе буде добре.

— Ти їх не бачив, майоре, сотень однаковісіньких роботів. Виповзають назовні, як мурахи.

— Я спробую все з’ясувати, не спускаючись до бункера. Гендрікс повернув затвор на місце. Зброя в одній руці, передавач — у другій.

— Ну, побажайте мені успіху.

Клаус простягнув руку:

— Не спускайся в бункер, доки не переконаєшся, що все гаразд. Говори з ними з поверхні. Нехай вони покажуться.

Гендрікс підвівся і почав спускатися до підніжжя пагорба.

За хвилину він уже підходив до купи цегли поблизу обвугленого пня, де вже виднівся вхід до командного бункера. Жодного руху. Він дістав передавач і ввімкнув.

— Скоте! Ти мене чуєш?

У відповідь — тиша.

— Скоте! Це — Гендрікс. Ти чуєш мене? Я стою тут, біля бункера. Ти можеш побачити мене у перископ.

Міцно тримаючи передавач, він прислухався: жодного звуку, лише атмосферні перешкоди. Потім сторожко рушив далі. З попелу виліз «кіготь» і кинувся до Гендрікса. За кілька кроків він зупинився. Аж ось з’явився інший, великий, із щелепами. Наблизившись, він уважно обстежив майора, потім шанобливо, на деякій відстані, пішов слідом за ним. За мить до нього приєднався ще один великий «кіготь». По дорозі до бункера вони рухалися мовчки.

Гендрікс зупинився, і за ним завмерли «кігті». Тепер він був зовсім близько, майже перед самими східцями до бункера.

— Скоте! Ти мене чуєш? Я стою біля виходу на поверхню. Ти бачиш мене?

Він чекав, тримаючи напоготові рушницю і притискаючи до вуха передавач. Збігали хвилини. Він напружував слух, але чув лише тишу. Тишу і ледь чутні атмосферні розряди.

І раптом наче звідкілясь здалеку пролунав голос з металевими нотками:

— Це — Скот.

Голос був абсолютно нейтральний, холодний, невловимий для впізнання.

— Скоте! Слухай! Я стою тут нагорі, на поверхні біля входу.

— Так.

— Ти бачиш мене?

— Так.

— У перископ? Він спрямований на мене?

— Так.

Гендрікс замислився. «Кігті» спокійно завмерли поруч. Його зусібіч оточували металево-сірі постаті.

— У бункері все гаразд? Нічого незвичайного не сталося?

— У нас все гаразд.

— Виходь на поверхню. Хочу тебе побачити. — Гендрікс набрав повні груди повітря. — Виходь до мене. Мені треба тобі щось сказати.

— Краще спускайся.

— Я наказую тобі піднятися.

Тиша.

— Ти виходиш? — Гендрікс прислухався. Відповіді не було. — Я наказую тобі вийти на поверхню.

— Спускайся сюди.

Гендрікс міцно стис щелепи.

— Дай мені поговорити з Леоне.

Настала тривала пауза. В навушниках — сухе потріскування. Нарешті почувся голос, твердий, високого тембру, з металевими нотками. Достоту як попередній.

— Це — Леоне.

— Майор Гендрікс. Я стою на поверхні. Біля входу до бункера. Вийдіть хто-небудь сюди.

— Спускайтеся до нас.

— Чому я повинен спускатися? Я вам наказую піднятися на поверхню!

Знову тиша. Гендрікс опустив передавач і роззирнувся довкола. Вхід до бункера був просто перед ним. Майже під ногами. Він склав антену і пристебнув передавач до ременя. Зручніше взявши зброю, він обережно рушив до входу. Якщо вони за ним стежать, то побачать, що він іде до входу. На мить він заплющив очі, потім поставив ногу на першу сходинку.

Назустріч підіймалося двоє Девідів з однаковісінькими застиглими обличчями. Він розніс їх на шмаття. Услід за ними піднімалося ще декілька, а потім ще і ще, усі як один.

Гендрікс рвучко розвернувся і побіг до пагорба.

З його вершини Тассо і Клаус теж відкрили вогонь. Невеличкі круглясті «кігті» вже поспішали до них, піднімаючись пагорбом і виблискуючи металевими тілами. Інші — повсякчас гарячково вистрибували з попелу. Але майору було не до них. Ставши на коліно, він узяв на приціл вхід до бункера. Девіди виходили групами, притискаючи до грудей своїх ведмедиків, їхні худі ноги незграбно піднімалися сходинками. Гендрікс вистрілив по найбільшій групі. Навсібіч розлетілися рештки тіл і шматки механізмів. Цілячись крізь хмари уламків, він вистрілив ще раз.

З бункера, хитаючись, вибралася дебела незграбна постать. Гендрікс завмер від подиву. То була людина, солдат. Він стояв на одній нозі, спираючись на милицю.

— Майоре! — почувся крик Тассо. Потім — знову постріли. Величезний вояка в оточенні Девідів рушив уперед. Гендрікс отямився. Це була перша модель: поранений солдат.

Він прицілився і натиснув на гашетку. Постать солдата розлетілася на шмаття: вусібіч полетіли якісь реле, металеві деталі, дроти. А тим часом Девіди вже заповнили увесь простір біля входу в бункер. Гендрікс робив постріл за пострілом, відступаючи і присідаючи, щоб зручніше було цілитися.

Клаус вів вогонь з пагорба, а по схилу до нього підбиралися «кігті»; їх ставало все більше і більше. Гендрікс відступав до його підніжжя — то бігцем, то навприсядки. Тассо відійшла від Клауса і звернула праворуч, віддаляючись від вершини пагорба.

Навперейми Гендріксу кинувся один Девід. Його бліде миршаве личко було байдужим, на очі спадало каштанове волосся.

Він раптом нагнувся і розвів руки. Плюшевий ведмедик кинувся до Гендрікса. Гендрікс вистрілив. І ведмедик, і Девід — обидва розлетілися. Майор сумно всміхнувся. Усе це було схоже на сон.

— Сюди, нагору! — почувся голос Тассо. Гендрікс рушив до неї. Тассо засіла за бетонними колонами. То були руїни якоїсь споруди. Цілячись у постаті позаду Гендрікса, вона раз у раз стріляла з пістолета, який їй дав Клаус.

Нарешті, важко дихаючи, він дістався до неї.

— Дякую!

Тассо потягла його за бетонні брили.

— Заплющ очі! — крикнула вона, відстебнула від свого ременя якийсь круглий предмет і зняла з нього ковпачок. — Заплющ очі і пригнися!

І одразу вправно жбурнула круглу гранату, що, описавши дугу в повітрі, впала на землю і покотилася, підстрибуючи, до входу в бункер. Двоє «поранених солдатів» нерішуче застигли біля купи цегли. Повз них на поверхню вибігало все більше Девідів. Один з «поранених солдатів» рушив до гранати, незграбно нагнувшись, щоб її підняти.

Граната здетонувала. Вибух жбурнув Гендрікса обличчям на землю. Його обдало різким поривом гарячого вітру. Немов у тумані, він розгледів за бетонними колонами Тассо, яка методично, без поспіху розстрілювала Девідів, що виходили з-за розбурханої завіси білого вогню.

Позаду, на схилі пагорба, Клаус боровся з цілою зграєю «кігтів», що оточили його з усіх боків. Він відступав, розстрілюючи їх і намагаючись прорвати кільце.

З величезним зусиллям Гендрікс звівся на ноги. У голові гуло. Він ледве міг бачити. Йому здавалось, що все довкруж колихалося і стрибало на нього. Права рука не діяла.

Тассо підійшла до нього:

— Давай, пішли!

— А Клаус? Він же там!

— Пішли! — Тассо потягла за собою Гендрікса, подалі від бетонних розвалин. Гендрікс труснув головою, намагаючись оговтатись. А Тассо швидко вела його, пильно роззираючись навсібіч і намагаючись не спускати з ока вцілілих після вибуху «кігтів».

З розбурханого полум’я виник силует Девіда. Тассо його знищила одним пострілом. Більше Девіди не з’являлися.

— Але ж Клаус... Що з ним? — Гендрікс зупинився, нетвердо стоячи на ногах. — Він...

— Рухайся!

Вони відступали все далі й далі від бункера. За ними тяглося кілька малих «кігтів», але потім вони відстали і повернулися назад.

Нарешті Тассо зупинилася:

— Тут можна відпочити і перевести подих.

Важко дихаючи, Гендрікс сів на купу якихось уламків.

— Ми залишили там Клауса...

Тассо промовчала. Витягла з гвинтівки порожній магазин і заходилася його заряджати.

Гендрікс витріщився на неї, ошелешений:

— Ти навмисне його залишила!

Тассо вставила магазин на місце. З непроникним обличчям, неначе щось шукала, вона уважно оглядала купи уламків навколо.

— Що сталося? — не витерпів Гендрікс. — Ти щось шукаєш? Щось має з’явитися? — Він труснув головою, намагаючись зрозуміти, у чому річ. Що вона робить? Чого чекає? Незрозуміло. Навкруги лежав попіл, лише попіл і руїни. Подекуди — оголені стовбури дерев, без гілля і листя.

— Що...

Тассо його увірвала.

— Тихіше!

Вона примружилась і раптом підняла зброю. Гендрікс повернувся, намагаючись прослідкувати за її поглядом.

На дорозі, якою вони щойно пройшли, з’явилася постать. Непевною ходою вона рухалась до них. Одяг — суцільні шмаття. Ідучи дуже повільно й обережно, постать накульгувала. Раз по раз зупинялась, відпочиваючи і набираючись сили. Ось захиталась і ледь не впала. На мить зупинилась у спробі відновити рівновагу. Потім рушила далі.

Клаус.

Гендрікс підвівся:

— Клаусе! — і кинувся йому назустріч.

— Якого дідька ти...

Тассо вистрілила. Гендрікс відскочив. Вона вистрілила ще раз, повз нього. Набій потрапив Клаусу в груди. Він вибухнув, розметавши навколо сервоприводи і механізми. Якусь мить він ще продовжував іти, зробив кілька кроків. Потім захитався з боку на бік і, розкинувши руки, звалився на землю. Покотилося ще кілька коліщат.

Тиша.

Тассо звернулася до Гендрікса:

— Тепер ти розумієш, чому він убив Руді?

Гендрікс повільно сів. Труснув головою. Він заціпенів від несподіванки, неспроможний зібратися з думками.

— Тепер ти бачиш? — тормосила його Тассо. — Розумієш?

Гендрікс мовчав. Усе, що відбувалося, стало кудись відпливати, усе швидше і швидше. На нього насувалася непроникна темрява. Він заплющив очі.

Гендрікс поволі відкрив очі. Біль відчувався у всьому тілі. Спробував сісти, але руку й плече наче голки прошили. Він судомно вдихнув повітря.

— Лежи, — мовила Тассо. Вона схилилася над ним і поклала холодну долоню йому на чоло.

Була ніч. Крізь хмари попелу миготіло кілька зірок. Гендрікс лежав, зціпивши зуби, щоб стримати стогін від болю. Тассо незворушно за ним спостерігала. Вона знайшла кілька цурпалків, підклала сухої трави і запалила невелике багаття. Пломені ліниво і з шипінням облизували підвішений металевий казанок. Ніщо не порушувало тиші. За світляним колом багаття розпростерлася темінь.

— Отже, він і був другою моделлю, — пробурмотів Гендрікс.

— Я давно вже здогадувалась про це.

— Чому ж не знищила його раніше? — поцікавився майор.

— Ти мене стримував. — Тассо підійшла до багаття і зазирнула у казанок. — Зараз поп’ємо кави. Ось-ось буде готова.

Вона повернулась до Гендрікса і всілася біля нього. Потім почала ретельно розбирати свого пістолета.

— Чудова зброя, — мовила Тассо, — незрівнянна конструкція.

— А що там з ними, з «кігтями»?

— Вибух гранати багатьох знищив. Вони — вразливі. Думаю, через складність конструкції.

— А Девіди теж?

— Так.

— А звідки у тебе така граната?

Тассо стенула плечима:

— Наші розробили зразок. Не варто недооцінювати наших технологій, майоре. Без цієї гранати нас уже не було б серед живих.

— Дуже дієва зброя.

Тассо випростала до вогнища ноги, зігріваючи їх.

— Мені здалося дивним, що ти, схоже, не розумів, чому він убив Руді. Чому ти вважав, що він...

— Я вже казав тобі. Я думав, що він просто надто перелякався.

— Хіба? Знаєш, майоре, якийсь час я і тебе підозрювала. Бо ти не дав мені його вбити. Неначе захищав його. — Вона розсміялася.

— А ми тут у безпеці? — запитав Гендрікс.

— Поки що. Поки до них не надійде підкріплення з інших районів. — Тассо почала протирати зброю ганчіркою. Упоравшись, вона склала механізм докупи, клацнула затвором, провела пальцем по дулу.

— Нам пощастило, — пробурмотів Гендрікс.

— Так, справді пощастило.

— Дякую, що витягла мене звідти.

Тассо промовчала, лише поглянула на нього. В її очах відбивалися пломінці багаття. Гендрікс поворухнув рукою. Пальці його, не слухалися. Здавалось, уся половина тіла заніміла. Усередині не вщухав біль.

— Як почуваєшся? — запитала Тассо.

— Рука пошкоджена.

— Ще щось?

— Усередині все болить.

— Перед вибухом гранати я просила тебе пригнутися.

Гендрікс не відповів. Він дивився, як Тассо наливає каву у металеву накривку казанка.

Вона подала йому напій.

— Дякую. — Він спромігся ледь випростатися. Було боляче ковтати. Його шлунок просто вивертало, і він віддав посудину дівчині: — Більше не можу.

Тассо допила решту. Час минав. Угорі по безпросвітному небу пливли хмари попелу. Намагаючись ні про що не думати, Гендрікс спробував розслабитися і відпочити. І раптом він усвідомив, що над ним стоїть Тассо і пильно на нього дивиться.

— Що таке? — тихо запитав він.

— Тобі не краще?

— Та трохи.

— Знаєш, майоре, якби я не витягла тебе звідти, то вони б тебе дістали. Ти був би вже мертвий, як Руді.

— Я це знаю.

— А знаєш, чому я притягла тебе сюди? Я ж могла тебе там залишити, просто кинути.

— То навіщо ти мене притягла?

— Бо ми мусимо вибратися звідси. — Тассо поворушила палицею багаття, не відриваючи очей від вогню. — Жодна людина тут не виживе. Щойно до «кігтів» надійде підкріплення, у нас не буде жодного шансу. Я про це думала, поки ти був непритомний. Схоже, у нас є близько трьох годин до того, як вони тут з’являться.

— Іти вважаєш, що я зможу нас вивести?

— Саме так. Я сподіваюсь, що ти нас виведеш.

— Але чому саме я?

— Тому що не бачу нікого іншого, хто б міг це зробити. — У напівтемряві її очі яскраво засяяли, і їхній наполегливий погляд був спрямований просто на нього. — Якщо ти нас не виведеш, то через три години вони нас прикінчать. Іншого варіанту я не бачу. Ну то що, майоре? Що ти збираєшся робити? Я чекала цілу ніч. Коли ти знепритомнів, я тут сиділа, чекала і прислухалася.

Вже починає світати. Ніч майже минула.

Гендрікс замислився.

— Цікаво, — нарешті промовив він.

— Що цікаво?

— А те, що ти вважаєш, ніби я можу нас звідси вивести. Хотів би я знати, як ти це собі уявляєш.

— Ти можеш переправити нас на Місячну базу?

— На Місячну базу? Яким чином?

— Має ж бути якийсь спосіб.

Гендрікс похитав головою:

— Якщо такий спосіб і є, то він мені не відомий.

Тассо промовчала. На мить у її твердому погляді промайнула розгубленість. Вона нагнула голову і відвернулась. Потім важко підвелася.

— Ще кави?

— Ні.

— Як хочеш.

Тассо мовчки пила каву. Гендріксу не було видно її обличчя. Він знову ліг на землю і спробував зосередитися. Але думалося важко. Голова все ще боліла, та й заціпеніння так само сковувало тіло.

— Все ж мабуть таки є один спосіб, — раптом сказав він.

— Так?

— Скоро світанок?

— За дві години. Невдовзі зійде сонце.

— Десь тут неподалік повинен бути корабель. Я його ніколи не бачив, але знаю, що він є.

— Що за корабель? — Її голос прозвучав досить різко.

— Корабель на реактивній тязі.

— Такий, що на ньому можна буде вийти у космос? Потрапити до Місячної бази?

— Начебто так. На випадок надзвичайної ситуації. — Він потер лоба.

— Що сталося?

— Голова болить. Важко думати. Я не можу сконцентруватися. Ота граната...

— Цей корабель десь поблизу? — Тассо присіла навпочіпки біля Гендрікса. — Де саме?

— Я намагаюся пригадати.

Вона вп’ялася пальцями в його плече:

— Неподалік? — В її голосі зазвучали металеві нотки. — Де він може бути? Під землею? У підземному сховищі?

— Так, у підземному сховищі.

— А як його знайти? Це місце якось позначено? Чи існує для цього якийсь код?

Гендрікс напружував пам’ять.

— Ні, жодного коду.

— А як тоді?

— Має бути певна позначка.

— Яка позначка?

Гендрікс мовчав. У мерехтливому полум’ї багаття його очі, здавалося, покрилися прозорою плівкою — дві пустопорожні орбіти. Тассо ще глибше вп’ялася в його плече.

— Яка позначка? Що за позначка?

— Не можу згадати... Дай мені відпочити.

— Гаразд. — Вона відпустила його плече і звелася на ноги. Гендрікс ліг на землю і заплющив очі. Тассо відійшла вбік, руки в кишенях. Відкинула копняком камінця, що потрапив під ноги, і зупинилась, втупившись поглядом у небо. Нічна темрява вже починала сіріти. Надходив світанок.

Стискаючи в руках пістолет, Тассо нервово кружляла довкола вогнища. Майор Гендрікс із заплющеними очима нерухомо лежав долі. Сіра імла дедалі світлішала. Поступово проступали обриси краєвиду: довкола скрізь тяглася вкрита попелом рівнина. Суцільний попіл і руїни будівель; подекуди залишки стін або купи бетону, а ще — оголені стовбури дерев.

Повітря холодне й колюче. Десь у далині самотній птах видав кілька невиразних звуків.

Гендрікс ворухнувся і розплющив очі.

— Світає? Уже?

— Так.

Гендрікс підвівся і сів:

— Ти хотіла про щось довідатися? Ти про щось мене запитувала?

— А ти пригадав?

— Так.

— То що ж воно таке? — Тассо напружилася. — Що воно таке? — нетерпляче повторила вона.

— Шахтний бункер, зруйнований шахтний бункер. А там — ракетне сховище.

— Шахтний бункер, — Тассо дещо заспокоїлася. — Тоді шукатимемо шахтний бункер. — Вона кинула погляд на ручний годинник. — До нас десь година, майоре. Думаєш, за годину впораємось?

— Дай мені руку, — відповів Гендрікс.

Тассо заховала пістолет і допомогла йому звестися на ноги.

— Тобі буде нелегко йти.

— Так, — Гендрікс стис губи. — Але, думаю, це не так уже й далеко.

Вони рушили в дорогу. Вранішнє сонце не дуже зігрівало. Місцевість була рівнинна і спустошена. Усе довкола, наскільки бачило око, здавалося сірим і неживим. Лише у височині кружляло кілька птахів.

— Ти щось бачиш? — запитав Гендрікс. — Якісь «кігті»?

— Ні. Поки що — жодного.

Вони пройшли повз руїни, залишки бетонних стін, купи цегли та рештки фундаменту. Потривожені ними пацюки кинулися врозтіч. Тассо обачно відступила.

— Колись тут було місто, — сказав Гендрікс. — Містечко. Провінційне містечко. Раніше це був край виноградників.

Вони вийшли на порослу бур’яном зруйновану вулицю, на ній там і сям зяяли тріщини. Праворуч стовбичив кам’яний димар.

— Обережно, — стиха мовив Гендрікс.

Попереду темніла яма — зруйнований підвал. Скрізь стирчали скручені та зігнуті труби розтрощеного сантехнічного обладнання. Вони пройшли під стіною будинку, обійшли перекинуту ванну, розламаний стілець. Долі — кілька ложок і порцелянові уламки. Посередині вулиці ґрунт просів. Заглибину заповнювали обгоріле бадилля, різне сміття і кістки.

— Це тут, — ледь чутно мовив Гендрікс.

— Просто тут?

— Трішки праворуч.

Вони обійшли розбитий важкий танк. Лічильник на ремені Гендрікса тривожно запищав. Очевидно, тут розірвався ядерний фугас. За кілька кроків від танка лежав схожий на мумію труп із роззявленим ротом. Обабіч вулиці простягалося поле: каміння, бур’ян, бите скло.

— Ось воно, — сказав Гендрікс.

Попереду виднівся кам’яний колодязь з вищербленими стінками. Отвір закривало декілька дощок. Частина конструкції, що видавалася назовні, майже повністю осіла, перетворившись на дрібні уламки. Гендрікс нерішуче підійшов до колодязя. Тассо йшла поруч.

— Ти впевнений, що це те саме місце? — запитала Тассо. — Щось воно виглядає не дуже...

— Цілком.

Зціпивши зуби, Гендрікс сів на краю колодязя і витер піт з обличчя. Він важко дихав.

— Цей варіант передбачено на випадок нагальної евакуації відповідального офіцера. Коли щось станеться. Як, скажімо, захоплення ворогом командного бункера.

— То це ти — відповідальний офіцер?

— Так.

— А де ж корабель? Він тут?

— Ми над ним стоїмо.

Гендрікс провів пальцями по поверхні кам’яного колодязя.

— Біометричний замок реагує лише на мій доторк, і нічий інший. Це — мій корабель. Принаймні, вважалося, що буде моїм.

Почулося різке клацання. І відразу ж із глибини колодязя долинув глухий гуркіт.

— Відійди, — сказав Гендрікс. Обоє відступили від шахтного колодязя.

Широкий пласт ґрунту зсунувся вбік. Крізь попіл, бур’ян і цеглу, пробиваючи собі дорогу, поволі рухалася догори металева конструкція. Коли вся вона вийшла назовні, рух припинився.

— Оце він і є, — сказав Гендрікс.

Сам корабель був невеликий. Підтримуваний сітчастим каркасом, він непорушно застиг, нагадуючи своєю формою тупу голку. Потривожений попіл лавиною шугнув донизу в шахту. Перечекавши деякий час, поки всядеться пилюга, Гендрікс підійшов до корабля. Ступивши на сітку, він розпечатав люк і відкрив його. Усередині виднілися пульт керування і гідравлічне крісло пілота.

Підійшла Тассо і стала поруч, оглядаючи корабель. Згодом заявила:

— Я не маю досвіду пілотування ракетних кораблів.

Гендрікс глянув на неї:

— Я поведу корабель.

— Невже? Там тільки одне місце, майоре. Як я розумію, корабель розрахований лише на одного пасажира.

У Гендрікса перехопило подих. Він уважно оглянув кабіну. Тассо мала рацію. Крісло для пілота було там єдиним сидінням. Так, корабель розраховано лише на одного.

— Так, я бачу, — неквапом промовив він. — І цим пасажиром будеш ти?

Вона кивнула:

— Звичайно.

— Чому ж?

— Бо ти не можеш летіти. Ти поранений і не перенесеш польоту. Схоже, не бачити тобі Місячної бази.

— Цікавий погляд на речі! Але тільки я знаю, де розташована Місячна база. Ти можеш кілька місяців кружляти навколо Місяця і не знайти її. Вона чудово замаскована. Не знаючи орієнтирів...

— І все ж я спробую. Можливо, я і не знайду бази. Без сторонньої допомоги. Але ти ж повідомиш мені необхідну інформацію? Від цього залежить твоє життя.

— Яким чином?

— Якщо я вчасно знайду Місячну базу, то, можливо, зможу переконати ваше командування послати корабель, щоб забрати тебе звідси. Це якщо я знайду вчасно. В іншому випадку у тебе не буде жодних шансів. Думаю, на борту корабля досить припасів. Мені їх надовго вистачить...

Гендрікс зреагував миттєво. Але його підвела поранена рука. Тассо пригнулась і відскочила вбік. Її рука описала блискавичну дугу. Гендрікс лише встиг побачити руків’я пістолета. Він спробував відбити удар, але не встиг. Вона поцілила його в скроню. Все тіло пронизав неймовірний біль. А далі — пелена темряви. Гендрікс поволі сповз на землю.

Мов крізь туман він побачив навислу над ним постать Тассо, вона штовхнула його ногою.

— Майоре, прокидайся!

Він розплющив очі й застогнав.

— Слухай сюди, — вона нагнулась і націлила пістолет просто йому в обличчя. — Я поспішаю. Часу мало. Корабель готовий до старту. Але перед цим ти повинен розповісти мені всю потрібну інформацію.

Гендрікс потряс головою, намагаючись прийти до тями.

— Ну, давай! Говори! Де розташована Місячна база? Як її знайти? Що там за орієнтири?

Гендрікс мовчав.

— Відповідай!

— Мені шкода...

— Майоре, корабель завантажено припасами, і я можу перебувати на місячній орбіті досить тривалий час. І врешті я знайду базу. А ти за півгодини помреш. Я — твій єдиний шанс. — Раптом вона замовкла.

Поблизу руїн схилом щось рухалось. У попелі. Тассо хутко обернулась і підняла пістолет. Спалахнуло полум’я.

Щось у попелі шугонуло назад. Вона вистрілила ще раз. «Кіготь» рознесло на шмаття, навсібіч полетіли деталі.

— Бачив?! — вигукнула Тассо. — Це — розвідник. Тепер уже недовго чекати решти.

— Ти пошлеш їх за мною Тассо?

— Так. Щойно дістануся бази.

Гендрікс знизу подивився на неї.

— Ти кажеш правду? — Його обличчя набрало дивного вигляду: на ньому спалахнула жага життя. — Ти повернешся за мною? Забереш мене на Місячну базу?

— Я відвезу тебе на Місячну базу. Але спочатку скажи мені, як її знайти. У нас майже не лишилося часу.

— Добре. — Генрікс підняв камінець і спромігся сісти. — Дивися!

Він почав щось креслити на попелі. Тассо стояла поруч і стежила за рухом камінця. Гендрікс малював мапу Місяця.

— Ось це — Апеннінський хребет. А ось — кратер Архімеда. Місячна база розташована за двісті миль за Апеннінами. Де саме, я не знаю. На Землі цього не знає ніхто. Але коли летітимеш над цими горами, просигналь однією червоною і однією зеленою ракетою, і відразу ж двома червоними підряд. Базовий монітор зафіксує твій сигнал. Зрозуміло, що база облаштована під поверхнею Місяця. А тому вони поведуть корабель на посадку за допомогою магнітного маніпулятора.

— А пульт управління? Я зможу ним керувати?

— Загалом, пульт управління діє автоматично. Усе, що тобі потрібно зробити, це вчасно подати сигнал.

— Зрозуміло.

— Конструкція крісла пілота дозволяє гасити практично все перевантаження під час старту. Подача повітря і його температура контролюються автоматично. Корабель запрограмований на старт із Землі та вихід у космічний простір. На висоті ста миль він лягає на місячну орбіту, яка проходить над Місячною базою. В районі Апеннінського хребта слід випустити сигнальні ракети.

Тассо ковзнула у люк і вмостилася у кріслі пілота. Навколо неї автоматично переплелися ремені безпеки. Вона провела пальцем по клавішах пульта.

— Шкода, що ти не летиш, майоре. Тут усе підготовлено для тебе, а ти не летиш.

— Залиш мені пістолет.

Тассо зняла з ременя пістолет. Потримала його у руці, наче зважуючи. Замислилася.

— Не відходь далеко від цього місця. А то тебе буде важко знайти.

— Так. Я триматимусь біля шахти.

Тассо взялася за стартовий важіль, пробігла пальцями по гладенькій металевій поверхні.

— Чудовий корабель, майоре. Досконала конструкція. Я захоплююсь рівнем вашої техніки. Люди завжди трудилися на славу. Ви створили незрівнянні речі. Ваша праця, ваші винаходи, усі ваші досягнення — ви можете пишатися ними, майоре.

— Дай пістолет, — нетерпляче сказав Гендрікс і простягнув руку. Він важко зіпнувся на ноги.

— Бувай, майоре! — Вона жбурнула пістолет. Той гупнувся об землю, підскочив і покотися. Гендрікс поспіхом потягся за ним.

Люк корабля закрився. Замки стали на місце. Гендрікс, хитаючись, нагнувся і підняв пістолет.

Почувся оглушливий гуркіт. Розплавивши струменем металевий каркас, на якому він тримався, корабель рвонув угору. Майор зіщулився і відскочив убік. Пірнувши у низько навислі хмари, ракета зникла у небі.

Гендрікс довго стояв і дивився услід кораблю, навіть коли вже давно розвіявся інверсійний слід. Все навколо ніби завмерло. Вранішнє повітря було виповнене прохолодою і тишею. Він бездумно почвалав вулицею, якою вони прийшли сюди. Краще ходити не зупиняючись. Адже допомога надійде не скоро — якщо взагалі надійде.

Він покопався у кишенях і намацав пачку з цигарками. Сумно припалив сигарету. Усі хотіли пригоститися його сигаретами. А тепер їх мало.

У попелі зашаруділа ящірка. Він зупинився і хотів було її роздивитися, та вона хутко зникла. Сходило сонце. Поруч на великий білий камінь посідали мухи. Він їх зігнав носаком черевика.

Почало припікати. Піт стікав його обличчям просто за комір. У роті пересохло.

Він сів на уламок бетону. Відкрив медичний пакет і ковтнув кілька наркотичних піґулок. Роззирнувся довкола. А це що там видніється?

Неподалік на землі щось лежало. Мовчки і непорушно.

Гендрікс швиденько витяг пістолет. Схоже на людину. Тоді він згадав. То були рештки Клауса. Другої моделі. Саме тут Тассо його й прикінчила. Було видно дроти, реле та інші металеві частини, розкидані на попелі, які виблискували у сонячному промінні.

Гендрікс звівся на ноги і підійшов ближче. Злегка торкнув черевиком застиглу фігуру, яка напрочуд легко перевернулася і лягла горілиць. Стало видно металевий хребет, алюмінієві ребра та розпірки. Повивалювалися пучки дротів, щось схоже на внутрішні органи. Купки перемикачів, реле, моторчиків і сервоприводів.

Майор нахилився. Постріл сильно пошкодив черепну коробку. Але штучний мозок майже не постраждав. Цілі лабіринти контурів, мініатюрні трубки, дроти завтовшки з волосину.

Він торкнувся черепа, і той повернувся набік. Майор побачив пластинку з позначкою типу виробу. Гендрікс уважно її оглянув.

І враз зблід.

На ній було вибито IV-M.

Він довго дивився на цю металеву пластинку. Четверта модель. Не Друга. Вони помилялись. Існує більше типів. Не тільки три. Можливо, набагато більше. Принаймні чотири. І Клаус не був Другою моделлю.

Але якщо Клаус не був Другою моделлю, то...

Раптом він помітив, як щось рухалося, там, за пагорбом, у попелі. Що ж воно таке? Він напружив зір. Якісь постаті, що повільно прямували в його напрямку. Підходили все ближче і ближче.

Гендрікс хутко присів і підняв пістолет. Піт заливав йому очі. Постаті наближалися, і він спробував себе опанувати.

Першим ішов Девід. Помітивши Гендрікса, Девід наддав ходи. Інші потяглися за ним. Другий Девід, третій. Три Девіди, усі однакові, наближалися до майора мовчки, з безвиразними обличчями. Їхні тоненькі ніжки ритмічно здіймались і опускалися. Плюшеві ведмедики притиснуті до грудей.

Він прицілився і вистрілив. Перших двох Девідів рознесло вщент. Третій продовжував рухатися. А за ним майор побачив ще одну постать, яка німотно наближалась, ступаючи по сірому попелу: Поранений солдат. А за ним...

А за Пораненим солдатом, ступаючи поруч, ішли дві Тассо. Широкі ремені, російські армійські штани, гімнастерки, довге волосся. Знайома фігура, щойно бачена на сидінні пілота у ракетному кораблі. Дві стрункі мовчазні постаті, геть тотожні.

Вони були вже близько. Раптом Девід нагнувся і впустив ведмедика. Ведмедик помчав попелом. Завченим рухом Гендрікс натиснув на гашетку. Ведмедик щез, перетворившись на пил. Натомість наближались дві Тассо з безвиразними обличчями; вони крокували попелом пліч-о-пліч.

Коли вони були вже майже поруч, Гендрікс вистрілив. Обидві Тассо зникли. Та пагорбом піднімалася вже нова група: п’ятеро чи шестеро однаковісіньких Тассо швидко йшли шеренгою.

А він віддав їй свій корабель і повідомив сигнальний код! Це завдяки йому вона вже на шляху до Місячної бази. Це він надав їй таку можливість.

Його здогад щодо гранати таки виявився правильним. Її конструкцію розробляли, знаючи внутрішню будову інших типів роботів, таких як Девід чи Поранений солдат. А ще — Клаус. Усе це проектувалося не людьми. Усе це вироблялося на підземних фабриках, подалі від будь-якого людського контролю.

Наближалася ціла шеренга Тассо. Схрестивши на грудях руки, Гендрікс незворушно дивився на них. Знайоме обличчя, ремінь, гімнастерка, і граната на своєму місці.

Граната!

Щойно Тассо підійшли впритул, остання іронічна думка осяяла його мозок. Він відчув полегшення. Так, граната. Яку виготовила Друга модель, щоб знищити всі інші. У цьому і полягала їхня єдина мета. Вони вже почали робити зброю, щоб знищувати одне одного.