Запитання та Відповідь

27. Так ми зараз живемо

— НЕ ДАЙ ЦЬОМУ періоду затишшя тебе обдурити, — каже мер, стоячи на платформі, голос гримить на всю площу через особливо потужні гучномовці, встановлені на кожному кроці, аби його чули понад РЕВОМ. Люди Нового Прентісстауна дивляться на нього крізь холодний ранок, чоловіки, оточені військом, скупчилися перед платформою, а жінки — далі, на бічних вуличках.

От ми й там, де починали.

Ми з Дейві гарцюємо на конях позаду платформи, майже впритул до неї, за спиною у мера.

Типу як почесна варта.

У наших новесеньких одностроях.

Я думаю: Я — ЦЕ КОЛО, А КОЛО — ЦЕ Я.

Бо коли я про це думаю, то можна більше ні про шо і не думати.

— Навіть зараз наші вороги лаштуються проти нас. Навіть зараз вони замишляють нашу погибель. Навіть зараз маємо всі підстави вірити, що напад неминучий.

Мер пильно і протяжно обзирає натовп. Хай там що, але чимало людей досі залишилось тут, усі працюють, намагаюцця їсти, живуть своїм буденним життям. Нехай вони всі з виду намучені, голодні, у брудних лахах, але всі однаково дивляться, всі однаково слухають.

— Відповідь може вдарити будь-де, будь-коли, практично в будь-кого, — каже мер, хоть Відповідь нічо такого вже з місяць не робила. Втеча з в’язниці була останнім разом, коли ми почули про Відповідь, перш ніж вона щезла в лісах, а солдатів, котрі пішли переслідувати, повбивали потім, уві сні, в їхніх укриттях.

Але це просто означає, шо вони десь там, впиваюцця своєю перемогою і планують наступну.

— Триста біглих в’язнів, — каже мер, — майже двісті мертвих солдатів і цивільних.

— Все вище й вище, — стиха бурмоче Дейві про цифри. — Коли він наступний раз виступатиме, уже ціле місто загине, — він дивиться на мене, чи я засміюсь. Ні. Я навіть на нього не дивлюсь. — Та й таке, — каже він, відвертаючись.

— І це я вже мовчу про геноцид, — каже мер.

Юрба бурмотить на цих словах, а РЕВ стає гучнішим і червонішим.

— Ті самі Спекли, котрі останнє десятиліття мирно служили у ваших домах, усі ті, котрих ми всі звикли поважати за їхню витривалість у неволі, котрих ми вважали нашими партнерами в Новому Світі…

Знову робить паузу.

— Всі вони мертві, усі загинули.

Юрба ще трохи РЕВЕ. Загибель Спеклів дійсно справила на людей сильний ефект, навіть сильніший за смерті солдатів чи містян, що потрапили під бомби. Чоловіки навіть знову почали записуватись до армії. Тоді мер повипускав декого з ув’язнених жінок, декотрі навіть повернулись до родин, а не в гуртожитки. І раціони всім покращив.

І почав проводити ці збори. Пояснювати.

— Відповідь каже, що б’ється за волю. Але хіба на цих людей ви покладаєте свою віру в спасіння? На людей, що здатні винищити неозброєний народ?

Я віччуваю, як зараз мені здавить горло, тому спустошую Шум, роблю його порожнечею, не думаю нічо, не віччуваю нічо, лише…

Я — ЦЕ КОЛО, А КОЛО — ЦЕ Я.

— Я знаю, останні тижні були важкі. Мало води і харчів, обов’язкові комендантські години, перебої в електроенергії, особливо в холодні ночі. Я аплодую вашій стійкості. Ми зможемо це пережити тільки якщо разом виступимо проти тих, хто хоче нас знищити.

І люди виступили, нє?

Вони дотримуються комендантської години, мовчки беруть воду і їжу по талонах, коли треба, сидять по хатах і в потрібний час гасять світло і взагалі тримаються навіть попри похолодання. Отак проїдешся містом, то навіть магазини повідкривані, надворі великі черги, всі чекають потрібних речей.

Усі дивляться на землю, перечікуючи.

Вночі мер Леджер каже мені, що містяни дотепер бурчать на мера Прентісса, але тепер дещо змінилося — найголосніше бурчать на Відповідь за підрив водоочисної станції, за підрив електростанції й особливо за вбивство Спеклів.

З двох зол, каже мер Леджер, вибирають найменше.

Ми дотепер у вежі удвох із мером Леджером, а з якого дива — це відомо хіба меру Прентіссу, але тепер я маю ключ і замикаю його, коли йду. Йому це не подобається, але шо він зробить?

З двох зол.

Але цікаво, чого вибір лише між одним і другим злом.

— Я б хотів висловити свою вдячність, — каже мер до народу, — за вашу невтомну допомогу в зборі інформації. Тільки постійна пильність приведе нас до світлих днів. Хай ваш сусід знає, що за ним пильнують. Тільки так ми насправді будемо в безпеці.

— Та скільки ж можна? — Дейві зопалу пришпорює Смертоносного/Жолудя і мусить його спиняти, коли кінь рветься вперед. — Я вже, трясця, задубів.

Анґаррад піді мною переминається з ноги на ногу. ЙТИ? — питає її Шум, дихання важке і біле на холоді.

— Вже ось-ось, — я заспокійливо пригладжую її бік долонею.

— Від сьогодні, — каже мер, — комендантську годину скорочено на дві години, а час відвідувань для дружин і матерів подовжено на тридцять хвилин.

У юрбі чоловіків дехто киває, з юрби жінок чути втішені плачі.

Вони вдячні, — думаю я. — Вдячні меру.

Чи ж не дивина.

— Нарешті, — каже мер, — я радий оголосити, що закінчено спорудження нового Міністерства, котре вбереже нас від загрози Відповіді, і тут, у цьому будинку, не існуватиме жодних таємниць, тут кожного, хто спробує підірвати наш спосіб життя, навчать цінувати наші ідеали, тут берегтимуть наше майбутнє від тих, хто захоче його в нас відібрати.

Мер робить паузу, аби його слова справили максимальний ефект.

— Отже, сьогодні ми відкриваємо Офіс Запитання.

Дейві ловить мій погляд і проводить пальцем по гострій срібній літері 3, вишитій на плечах наших нових одностроїв, мер вибрав це 3 якраз того, шо воно подібне на В, створює дуже різні асоціації, правда?

А ми з Дейві тепер Офіцери Запитання.

Та я не поділяю його радість.

Але це того, шо я вже практично нічого не віч-чуваю.

Я — ЦЕ КОЛО, А КОЛО — ЦЕ Я.

— Гарна промова, тату, — каже Дейві. — Довжелезна.

— Вона була не для тебе, Девіде, — каже мер, не дивлячись на нього.

Ми утрьох ідемо дорогою до монастиря.

Хоть то вже не монастир.

— Сподіваюся, все готово, — питає мер, заледве повертаючи голову. — Не хочеться, щоби з мене робили брехуна.

— Воно не стане менш готове віттого, шо ти запитаєш, — бурмоче Дейві.

Мер повертається до нього, лице дуже нахмурене, але я заговорюю, першніж комусь вріжуть Шумом.

— Готове, наскільки можливо, — кажу безбарвним голосом, — стіни і стеля є, але всередині…

— Нащо ж так похмуро, Тодде, — каже мер, — всередині облаштуємо у свій час. Будинок стоїть, і це головне. Хай дивляться на нього зовні та тремтять собі.

Тепер він до нас спиною, поїхав наперед, але я віччуваю, як він всміхнувся на тремтять собі.

— А ми до цього якось будемо причетні? — питає Дейві, його Шум дотепер кипить. — Чи ти найдеш, як знову зробити нас няньками?

Мер розвертає Морпета на дорозі, перекриває нам хід.

— Ти чув, аби Тодд стільки жалівся? — питає він.

— Ні, — спустошено каже Дейві. — Але ж він, знаєш, просто Тодд.

Мер піднімає брови.

— То й що?

— А я твій син.

Мер підводить Морпета до нас, такшо Анґаррад віцтупає. КОРИСЬ, каже Морпет. ВЕДИ, відповідає Анґаррад, опускаючи голову. Я гладжу її гриву, розчісуюю її пальцями, пробую заспокоїти.

— Дозволь розповісти тобі дещо цікаве, Девіде, — каже мер, суворо дивлячись на нього. — Офіцери, армія, містяни — вони бачать, як ви двоє їдете разом, у своїх нових одностроях, зі своєю новою владою, і вони знають, що один із вас — мій син. — Він скаче майже пліч-о-пліч із Дейві, відтісняючи його назад. — І вони бачать, як ви їдете, як займаєтеся своїми справами, знаєш? Вони часто думають неправильно. Вони дуже часто помиляються щодо того, котрий із вас моя плоть і кров.

Мер дивиться на мене.

— Вони бачать Тодда з його відданістю обов’язку, з його скромним виглядом і серйозним лицем, зі спокійною поведінкою та дорослим опануванням Шуму, і навіть подумати не можуть, що то його галасливий, неохайний, зарозумілий друг — мій справжній син.

Дейві дивиться на землю, сціпивши зуби, його Шум кипить.

— Він на тебе навіть не схожий.

— Я знаю, — каже мер, повертаючи Морпета назад на дорогу. — Просто подумав, що це цікаво. Настільки часто стається.

Ми їдемо далі. Дейві в мовчазній червоній бурі Шуму плететься позаду. Я тримаю Анґаррад посередині, а мер скаче попереду.

— Гарна дівчинка, — кажу до неї.

ЛОШАТКО, відповідає вона, тоді думає ТОДД.

— Так, дівчинко, — шепочу їй поміж вуха, — Я тут.

Я взяв за звичку надвечір ходити до неї в стайню, самостійно її розгнуздувати, чесати їй гриву, носити яблука. Єдине, що їй від мене треба — запевнення, що я тут, доказ, що я не залишив табун, і поки я є — вона щаслива, називає мене ТОДД, і мені не доводиться нічого їй пояснювати і не доводиться нічого в неї питати, і їй нічого від мене не треба.

Але я від неї не йшов.

Я ніколи і нікуди не пішов.

Мій Шум захмарюється, і я знову це думаю: Я — це Коло, а Коло — це я.

Мер озирається на мене. І всміхається.

Хоть у нас є однострої, ми не в армії, мер це спеціально уточнив. У нас немає рангів, ми просто офіцери, але самих одностроїв і 3 на рукаві вистачає, аби розігнати людей із дороги, поки ми їдемо до монастиря.

Поки шо наша робота заключалася в тому, шо ми сторожили чоловіків і жінок, котрі ше сидять, хоть то переважно жінки. Після того, як тюрми підірвали і спалили, решту в’язнів перевели в колишній дім сціленя біля ріки.

Вгадайте — у який?

Останній місяць ми з Дейві постійно водили робочі групи в’язнів із дому сціленя до монастиря і назад, аби закінчити роботу, яку почали Спекли — певно, чоловіки і жінки працюють швичче, чим Спекли. Мер на цей раз не просив нас наглядати за будовою, і я за це вдячний.

Коли всі вже замкнені на ніч у домі зцілення, нам із Дейві лишається хіба об’їхати верхи навколо будинку, з усіх сил пробуючи не чути крики ссередини.

Бачите, дехто с тих, шо дотепер у тюрмі — вони з Відповіді, їх мер зловив у ніч, коли підірвали в’язниці. Ми їх ніколи не бачимо, їх не посилають із рештою працювати, їх просто Запитують цілими днями, поки вони не дадуть якусь відповідь. Наразі мер вибив із них лише росташування табору біля шахти, та коли солдати туди добралися, табір вже покинули. Більше нічого корисного ніби й не видно.

Там є й інші, винні в тому, що помагали Відповіді, чи шо там, але ті, котрі сказали, шо бачили, як Відповідь убиває Спеклів, а жінки пишуть В на стіні — їх вітпустили додому, до рідних. Хоть вони навіть ніяк не могли там бути і шось бачити.

А решту… ну, решту Запитують, поки не почують відповідь.

Дейві голосно говорить, аби заглушити звуки, які ми чуємо, від Запитань усередині, пробує прикинутись, шо його це не тривожить, хотя дурному видно, шо тривожить.

Я просто тримаю себе в руках, заплющую очі, чекаю, аби крики припинились.

Мені лехше, чим Дейві.

Бо, як я казав, я практично нічого не віччуваю, більше не віччуваю.

Я — це Коло, а Коло — це я.

Але сьогодні всьо має змінитися. Сьогодні новий будинок готовий, чи майже готовий, ми з Дейві будемо сторожити його, а не дім сціленя, а паралельно, певно, вчитися Запитувати.

Добре. Це неважливо.

Все неважливо.

— Офіс Запитання, — каже мер, коли ми звертаємо за останній ріг.

Передню стіну монастиря відбудували, і видно нову будівлю, зведену над нею, то велика кам’яна брила, яка, здається, загрожує висадити тобі мозок, якшо підійти заблисько. А на новозбудованій брамі — велика блискуча срібна 3, якраз під наші однострої.

Варта в армійських одностроях стоїть обабіч дверей. Один із них — Іван, дотепер рядовий і дотепер кислий як середа на п’ятницю. Він пробує перехопити мій погляд, коли я під’їжджаю, а Шум гуркотить словами, які, певно, не варто би чути меру.

Я його ігнорую. Мер також.

— Тож зараз дізнаємось, коли почнеться справжня війна, — каже мер.

Брама відчиняється, і виходить чоловік, котрий займається Запитаннями, чоловік, зобов’язаний з’ясувати, де ховається Відповідь і як її найліпше вистежити.

Наш новопідвищений бос.

— Пане Президенте, — каже він.

— Капітане Гаммар, — відгукується мер.

28. Солдат

— ТИХО, — нянечка Койл прикладає пальця до вуст.

Вітер згас, так що чутно, як під нашими кроками хрускотять гілочки на землі попід деревами. Ми зупиняємось, нашорошуємо вуха і слухаємо, чи не марширують солдати.

Тихо.

Дуже тихо.

Нянечка Койл киває і знову рушає вниз, пробираючись поміж деревами. Я йду за нею. Нас лише двоє.

Я і бомба, прикріплена до моєї спини.

На вилазці ми врятували 132 в’язні. 29 із них померли або дорогою, або вже в таборі. Корін була тридцятою. Декого ми так і не врятували, зокрема бідолашного пана Фокса, і їхню долю я, певно, ніколи не дізнаюся. Але нянечка Койл прикидає, що ми вбили принаймні двадцять їхніх солдатів. На диво, тільки шестеро членів Відповіді загинули в першому рейді, зокрема Тея і нянечка Веґґонер, але ще п’ятьох захопили, і їх точно допитуватимуть і катуватимуть, аби дізнатися, де ховається Відповідь.

Тож ми переїхали. Швидко.

Ще до того, як багато поранених змогли самостійно ходити, ми склали припаси і зброю — усе, що можна було повантажити на вози, коней чи спини здорових, і втекли в ліс, де йшли цілу ніч, наступний день і наступну ніч, аж поки не вийшли до озера біля підніжжя скелі — там принаймні можна було попити і знайти сякий-такий прихисток.

— Годиться, — сказала нянечка Койл.

Ми розбили табір вздовж берега.

А тоді почали готуватися до війни.

Вона подає рукою умовний знак, і я миттю пірнаю в чагарники. Ми вийшли на вузенький під’їзд до основної дороги, і я вже чую, як солдатський загін Шумно крокує десь далеко від нас.

Наші власні запаси ліків тануть на очах, тож нянечка Койл запровадила пайки, але після рейду всім чоловікам, із Шумом чи без, однаково небезпечно відвідувати місто, тому відтепер жодного такого транспортування у прихованих відділеннях — відразу до легких цілей. Віз доїжджає лише до певного місця під містом, а решту шляху доводиться долати пішки.

Відступати буде ще важче, тож треба просто бути обережнішими.

— Все тихо, — шепоче нянечка Койл.

Я встаю. Місяці — наше єдине світло.

Зігнувшись у три погибелі, ми перебігаємо дорогу.

Після переходу до озера, після порятунку всіх тих людей, після смерти Корін…

Після того, як я приєдналась до Відповіді…

Я почала дізнаватись більше.

«Початкова підготовка», так нянечка Койл це називає. Під орудою нянечки Брайтвайт не лише я, а й кожна пацієнтка, котра вже достатньо оклигала, щоби приєднатися, — а це більшість із них, більше, ніж можна подумати, — ми навчаємося заряджати рушниці і стріляти, вивчаємо основи інфільтрації, нічні маневри, стеження, мову жестів, кодові слова.

Учимося, як встановити бомбу і підключити детонатор.

— Звідки ви знаєте, як все те робити? — запитала я якось за вечерею, коли тіло натомлене і болить від бігання, пірнання і носіння всього, чим був багатий цей день. — Ви ж цілительки. Звідки ви знаєте, як…

— Керувати армією? — питає нянечка Койл, — ти забуваєш про війну Спеклів.

— У нас був окремий загін, — каже нянечка Форт, не відриваючись від свого бульйону.

Інші нянечки вже помалу балакають зі мною, щойно побачили, як ретельно я тренуюся.

— Ми не були дуже популярні, — реготнула нянечка Ловсон, що сидить за стіл від неї.

— Нам не подобалось, як деякі генерали вели війну, — пояснила мені нянечка Койл, — тоді ми вирішили, що підпільна тактика буде ефективніша.

— А що в нас не було Шуму, — зауважила нянечка Надарі, котра сидить у кінці столу, — через те ми могли багато куди прослизати, правильно?

— Але відповідальні чоловіки не подумали, що ми — відповідь на їхню проблему, — повідомила нянечка Ловсон, не припиняючи реготати.

— Звідси й назва, — сказала нянечка Койл.

— А як сформували новий уряд і відбудували місто, що ж, — каже нянечка Форт, — необачно було б не притримати деякі важливі матеріали під рукою, на той випадок, якщо вони будуть потрібні.

— Вибухівка в шахті, — до мене нарешті дійшло, — ви її заховали ще багато років тому.

— І рішення виявилося правильним, — відповідає нянечка Ловсон, — Нікола Койл завжди була завбачливою жінкою.

Я кліпаю, почувши ім’я Нікола, бо майже неможливим здавалося, щоб нянечка Койл мала ім’я.

— Авжеж, — каже нянечка Койл, — бо чоловіки — істоти войовничі. Не зайве про це пам’ятати.

Наша ціль покинута, як ми й розраховували. Вона маленька, але символічна і розташована точно над смугою орних земель на східному кінці міста. Криниця й агрегат забезпечують водою лише нижнє поле, жодних великих систем чи архітектурних комплексів. Але якщо місто ладне дозволити меру викрадати, катувати і вбивати, то хай це місто скоротить свій раціон.

Проте, наша ціль далеченько від центру, тож я ніяк не в змозі побачити Тодда.

І з цим я не сперечаюсь. Не той момент, щоб сперечатися.

Ми йдемо відрізаною від решти світу дорогою, пірнаючи в кювети на узбіччі, і затримуємо дихання, коли проминаємо сонну ферму, де на горішньому поверсі досі світиться, але вже так пізно, що світять, мабуть, просто з міркувань безпеки.

Нянечка Койл подає рукою ще один сигнал, і я обганяю її, пригинаючись під дротяною сушаркою, на якій порозвішувано одяг. Я спотикаюсь об іграшковий скутер, але втримую рівновагу.

Бомба за спиною ніби й безпечна, так, вона начебто нечутлива до будь-якого струсу чи хитавиці.

Але, але…

Я видихаю і рушаю далі, до криниці.

Навіть у ті тижні, коли ми ховалися, коли лежали тихіше води і нижче трави, тренувались і готувались, навіть тоді нас знайшли кілька втікачів із міста.

— Що вони кажуть? — запитала нянечка Койл.

— Що ви повбивали всіх Спеклів, — відповіла жінка, притискаючи припарку до закривавленого носа.

— Стоп, — сказала я, — всі Спекли мертві?

Жінка кивнула.

— І вони кажуть, це ми зробили, — повторила нянечка Койл.

— Чого вони таке кажуть? — запитала я.

Нянечка Койл випросталась і глянула на озеро.

— Щоб налаштувати місто проти нас. Що отакі ми нібито лиходії.

— Саме це він і каже, — відповіла жінка. Я зустріла її під час тренувальної пробіжки лісом. Вона послизнулась на кам’янистому насипі, але примудрилася зламати тільки носа. — Що не день, то збори, — сказала вона. — І люди його слухають.

— Я не здивована, — сказала нянечка Койл.

Я глянула на неї.

— Ви ж цього не робили, правда? Ви ж їх не вбивали?

Від її лиця можна було припалити сірник.

— Ти за кого нас взагалі маєш, дівчинко моя? Я не відводжу погляд.

— Ну я ж не знаю, правильно? Ви підірвали бункер. Ви вбили солдатів.

Але нянечка Койл просто похитала головою, хоч я не знаю, чи то була відповідь.

— За тобою точно не стежили? — запитала вона жінку.

— Я три дні бродила лісом, — сказала та, — і я вас навіть не знайшла, — показала на мене, — вона знайшла мене.

— Так, — сказала нянечка Койл, змірюючи мене поглядом, — Віола в цьому сенсі корисна.

Біля криниці виникла проблема.

— Заблизько до хати, — шепочу я.

— Ні, — шепоче у відповідь нянечка Койл, заходить мені за спину і розстібає сумку.

— Ти впевнена? — сумніваюсь я. — Бомба, якою ти підірвала вежу, була…

— Є бомби, а є бомби, — вона щось іще кладе мені в сумку, тоді розвертає мене лицем до себе.

— Готова?

Я дивлюсь на будинок, у якому може спати хто завгодно: жінки, невинні чоловіки, діти. Я нікого не вбиватиму, хіба доведеться. Ну, тоді я роблю це за Тодда і Корін.

— Ти впевнена? — питаю.

— Віоло, ти мені або віриш, або ні, — вона смикає головою. — Що вибираєш?

Знову налетів вітерець, він навіває трошки сонного Шуму Нового Прентісстауна, котрий далі по дорозі. Суцільний нерозбірливий сопучий і хропучий РЕВ, майже тихий, якщо таке може бути.

Десь у цьому всьому Тодд.

(не мертвий, що б вона не казала)

— До роботи, — кажу я, знімаючи сумку.

Порятунок не був порятунком для Лі. Його сестри і мами не виявилося ні серед врятованих в’язнів, ані серед померлих. Можливо, вони досі в тій в’язниці, куди Відповідь не змогла проникнути.

Але.

— Навіть якщо вони мертві, — сказав він однієї ночі, коли ми сиділи на березі озера, жбурляли камінці, зболені після ще одного довгого і сповненого тренувань дня, — я просто хочу упевнитися.

Я похитала головою.

— Якщо не знаєш, отже, надія є.

— Знаю чи не знаю — це не допоможе їм вижити, — він сів, знову близько від мене. — Я думаю, вони мертві. Почуваюсь, ніби вони мертві.

— Лі…

— Я його вб’ю, — він розмовляв як чоловік, що обіцяє, а не погрожує, — якщо підберусь достатньо близько, присягаюся.

Над нами зійшли місяці, відбиваючи дві свої подоби в поверхні озера. Я кинула ще один камінець і задивилась, як він плигає через відображення. Табір тихо метушився за деревами, позаду нас і вздовж берега. Де-не-де чути Шум, зокрема все гучніше гудіння Лі, котрому не пощастило потрапити в чергу на пайок ліків від нянечки Койл.

— Воно буде не так, як ти уявляєш, — тихо сказала я.

— Вбити когось?

Я кивнула.

— Навіть якщо людина заслуговує, якщо або ти або вона, навіть тоді не так, як ти уявляєш.

Триває тиша, нарешті він сказав:

— Я знаю.

— Ти вбив солдата, — я зміряла його поглядом.

Він не відповів — і це була цілком зрозуміла відповідь.

— Лі? — запитала я. — Чому ти не сказав?

— Бо це не так, як ти уявляєш, правда? — сказав він. — Навіть якщо хтось і заслуговує.

Він кинув у воду ще один камінець. Ми не схилились на плечі одне одному. Між нами була дистанція.

— Я все одно його вб’ю, — сказав він.

Я розгортаю захисний папір і притискаю бомбу до стінки колодязя, щоби клей із деревного соку добре взявся. Дістаю з пакунка два дротики і закручую кінці ще двома, які вже стирчать із бомби: два дроти з’єдную докупи, а один залишається висіти.

Бомбу заряджено.

Витягаю маленький зелений циферблат із передньої кишеньки сумки і зав’язую кінець вільного дрота навколо контакту на виході циферблата. Натискаю червону кнопку, тоді сіру. Спалахують зелені цифри.

Тепер можна виставити таймер.

Я клацаю срібною кнопкою, аж поки на дисплеї не з’являються цифри 30:00. Знову натискаю червону кнопку, перевертаю циферблат, законтачую дві металеві пластинки і ще раз натискаю сіру кнопку. Зелені цифри негайно змінюються на 29:29, 29:28, 29:27.

Бомбу заведено.

— Чудово, — шепоче нянечка Койл. — Відходимо.

Перед тим майже місяць ми переховувались у лісі — чекали, щоби звільнені в’язні одужали і тренувалися, щоб вдихнути в нашу армію нове життя, і от зрештою настала ніч, коли чекання закінчилось.

— Вставай, дівчинко моя, — сказала нянечка Койл, спинившись біля мого ліжка.

Я кліпнула і прокинулась. Надворі було ще чорно. Нянечка Койл говорила тихо, щоб не побудити решту в довгому наметі:

— Що трапилося? — прошепотіла я.

— Ти сказала, що все зробиш.

Я встала і вийшла на холод, на ходу, підстрибом, узуваючи черевики, а нянечка Койл тим часом ладнала мені заплічну сумку.

— Ми йдемо в місто, так? — спитала я, зав’язуючи шнурівки.

— О, та в нас геній росте, — пробурмотіла нянечка Койл у сумку.

— Чому сьогодні? Чому зараз?

Вона глянула на мене.

— Бо треба їм нагадати, що ми досі тут.

Порожня сумка висить на моїх плечах. Ми перейшли подвір’я і підібрались до хати, зупинились послухати, чи ніхто не ворушиться.

Ніхто.

Я вже готова йти, але нянечка Койл відхиляється за зовнішню стіну хати, розглядаючи білі простори стіни.

— Тут має бути добре, — каже вона.

— Що? — я роззираюся, перелякана, бо час біжить.

— Чи ти забула, хто ми? — вона тягнеться в кишеню своєї довгої цілительської спідниці, які вони досі носять, хоч штани куди більш практичні. Вона щось дістає і кидає мені. Я ловлю, не думаючи.

— Зробиш ласку? — питає вона.

— Я дивлюся у свою руку. Там покришений шматок блакитного вугілля, яке залишається від спалювання деревини, залишки парасолькового дерева, яке ми спалюємо для обігріву. Вугілля розмащує порохнясту синяву моєю рукою, моєю шкірою.

Я ще хвильку дивлюся.

— Цок-цок, — каже нянечка Койл.

Я ковтаю слину. Тоді піднімаю вуглинку і залишаю швидкі риски на білій стіні хати.

В — дивиться на мене, моя власноручна.

Я розумію, що важко дихаю.

Коли я оглядаюся, нянечка Койл уже зникла в придорожній канаві. Я спішу за нею, не піднімаючи голови.

Рівно через двадцять вісім хвилин, коли ми добігаємо до нашого воза, коли ми вже глибоко в лісі, чуємо — БАБАХ.

— Вітаю, солдате, — каже нянечка Койл, коли ми рушаємо назад у табір. — Щойно ти зробила перший постріл у нашій вирішальній битві.

29. Справа Запитання

Жінка пристебнута до металевої рами за зап’ястки, її руки зведені за спину і задерті вгору.

Вигляд у неї такий, ніби вона пірнає в озеро.

Тільки на її лиці кривава волога.

— Тепер до неї дійде, — каже Дейві.

Але його голос дивно тихий.

— Ще раз, подруженько, — каже пан Гаммар, заходячи їй за спину. — Хто заклав бомбу?

Вчора вибухнула перша бомба з часів втечі, що забрала наш колодязь і помпу на фермі.

Почалося.

— Не знаю, — каже жінка здавленим і закашляним голосом. — Я навіть із Притулку не виходила, відколи…

— Куди не виходила? — питає пан Гаммар. Він хапається за ручку рами і нахиляє хитру конструкцію вперед, занурюючи жінку лицем у ванну з водою, і тримає її так доти, поки вона не починає борсатися в путах.

Я дивлюся собі на ноги.

— Будь ласка, підніми голову, Тодде, — каже мер, стаючи за нами, — бо як інакше тобі навчитись?

Я піднімаю голову.

Ми стоїмо з іншого боку двостороннього зеркала, у маленькій кімнатці, яка виходить на Зал Запитання, хоча це просто кімнатка з високими бетонними стінами і кімнатками з такими само зеркалами з кожного боку. Ми з Дейві сидимо поруч на короткій лавиці.

Ми спостерігаємо.

Пан Гаммар піднімає раму. Жінка виринає з води, напинаючи пута на руках.

— Де ти живеш? — пан Гаммар посміхається, це паскудство взагалі майже ніколи не сходить з його лиця.

— Новий Прентісстаун, — жінка хапає повітря. — Новий Прентісстаун.

— Правильно, — каже пан Гаммар, а тоді дивиться, як жінка заходиться таким сильним кашлем, що блює просто на себе. Він бере рушничок зі столу і лагідно витирає жінці обличчя, прибираючи блювотиння так чисто, як лише може.

Жінка досі ловить ротом повітря, але її погляд не відриваєцця від пана Гаммара, поки той її витирає.

Вона ніби ще більше налякана, ніж досі.

— Нашо він це робить? — питає Дейві.

— Що робить? — питає мер.

Дейві знизує плечима.

— Ну, він же ніби добрий.

Я нічо не кажу. Не пускаю у свій Шум, як мер прикладав мені компреси.

Скільки місяців минуло відтоді?

Я чую, як мер міняє позу, починає Шуміти, аби прикрити мій Шум, аби Дейві не почув.

— Ми ж хіба нелюди, Девіде? Ми не робимо це для власного задоволення.

Я дивлюсь на пана Гаммара, дивлюсь на його посмішку.

— Так, Тодде, — каже мер, — капітан Гаммар хоч і демонструє певну радість, мабуть, недоречну, але й ти мусиш визнати, що він отримує результати.

— Тобі вже краще? — питає жінку пан Гаммар. Ми чуємо його Шум через систему мікрофонів, натиканих по всій кімнаті. Голос дивно відділений від його рота, ніби ми дивимось відео, а не реальну сцену.

— Перепрошую, що досі змушений Запитувати, — каже пан Гаммар, — це закінчиться, щойно ти захочеш.

— Прошу, — шепоче жінка. — Будь ласка, я нічого не знаю.

І починає плакати.

— Господи, — тихенько каже Дейві.

— Ворог випробує найрізноманітніші хитрощі, щоб вибити співчуття, — каже мер.

Дейві повертається до нього.

— То це просто хитрість?

— Майже напевне.

Я далі дивлюсь на жінку. Не схоже на хитрощі.

Я — це Коло, а Коло — це я, — думаю.

— Саме так, — каже мер.

— Все у твоїх руках, — каже пан Гаммар, знову рушаючи кімнатою. Вона повертає голову, аби простежити за ним поглядом, але далеко не повернеш, бо голова теж пристебнута до рами. Він виходить саме за межі її поля зору. Певно, щоб вибити з рівноваги.

Бо ясношо пан Гаммар не має Шуму.

Але ми з Дейві маємо.

— Лише приглушені звуки, Тодде, — каже мер, читаючи моє запитання. — Бачиш металеві стержні на рамі, біля її голови?

Він показує. Ми з Дейві бачимо.

— Вони постійно дзижчать їй над вухом, — каже мер, — глушать будь-який Шум із кімнат спостереження, допомагають зосередитись на офіцері Запитання.

— Щоб вони не почули, що ми знаємо, — здогадується Дейві.

— Так, — відповідає мер, трохи здивовано. — Так, Девіде, саме тому.

Дейві посміхається і його Шум трошки світиться.

— Ми побачили блакитну В на стіні ферми, — каже пан Гаммар, він уже за спиною жінки. — Бомба така сама, як і всі інші, закладені вашою організацією…

— Це не моя організація! — кричить жінка, але пан Гаммар продовжує, ніби то й не вона говорила.

— І ми знаємо, що ти останній місяць провела в полі.

— Інші жінки теж! — горлає вона у все більшому й більшому відчаї. — Мілла Прайс, Кассія Мак-Рей, Марта Сатпен…

— То вони теж причетні?

— Ні! Ні, просто…

— Бо пані Прайс і пані Сатпен ми вже Запитували.

Жінка замовкає, і видно, шо вона вже страшно налякана.

Дейві біля мене хихоче. «Попалась», — шепоче він.

Але я чую в ньому дивне полехшеня. Цікаво, чи мер теж чує.

— А що… — жінка замовкає, а тоді знову продовжує, — а що вони сказали?

— Вони сказали, що ти пробувала заручитись їхньою допомогою, — спокійно відповідає пан Гаммар. — Сказали, що ти хотіла завербувати їх у терористки, а коли вони відмовились, ти сказала, що все зробиш сама.

Жінка блідне, її рот мимоволі відкривається, а очі недовірливо ширшають.

— Це ж усе брехня, так? — втручаюсь я, намагаючись розмовляти спокійно. Я — це Коло, а Коло — це я. — Він пробує вибити з неї зізнання і прикидається, що вже все знає.

— Блискуче, Тодде, — каже мер, — можливо, ти ще й знайдеш у цьому смак.

Дейві дивиться спершу на мене, тоді на свого тата, тоді знову на мене, але питання лишається невисловлене.

— Ми вже знаємо, що ти винна, — каже пан Гаммар, — знаємо достатньо, аби згноїти тебе в тюрмі до кінця життя, — він не зупиняючись носиться навколо неї. — Я прийшов до тебе як друг, — каже він, — я той, хто може порятувати тебе від долі, гіршої за тюрму.

Жінка мотає головою і схоже, ніби вона зараз знов блювоне.

— Але я нічого не знаю, — слабко каже вона, — я просто не знаю.

Пан Гаммар зітхає.

— Що ж, мушу сказати, я розчарований.

Він знову заходить їй за спину, хапає раму і занурює у воду.

І тримає…

І тримає…

Він дивиться в зеркало, бо знає, шо ми дивимось…

Посміхається нам…

І далі тримає…

Вода закипає від її шарпань, хоч пута міцно тримають її…

Я — це Коло, а Коло — це я, — думаю, заплющивши очі…

— Розплющ, Тодде, — каже мер…

Розплющую…

А пан Гаммар досі її тримає…

Вона борсається сильніше…

Так сильно, що пута на руках вгризаються до крові…

— Господи, — тихенько каже Дейві…

— Він її вб’є, — досі тихо кажу я…

Це просто відео…

Це просто таке відео…

(тільки от ні…)

(нічого не віччуваю…)

(бо я мертвий…)

(я мертвий…)

Мер за моєю спиною нахиляється і натискає кнопку на стіні.

— Думаю, цього досить, капітане, — каже він, і його голос відлунює на весь Зал Запитання.

Пан Гаммар витягує раму з води. Дуже повільно.

Жінка звисає в путах, підборіддя опущене на груди, з рота і носа цебенить вода.

— Він її вбив, — каже Дейві.

— Ні, — каже мер.

— Скажи, — звертається до жінки пан Гаммар, — і все припиниться.

Западає довга тиша, ше довша.

А тоді жінка крекче.

— Що, перепрошую? — питає пан Гаммар.

— Я це зробила, — крекче жінка.

— Та ну! — каже Дейві.

— Що ти зробила? — питає пан Гаммар.

— Я заклала бомбу, — каже жінка, не піднімаючи голови.

— І ти заманювала своїх посестер у терористичну організацію.

— Так, — шепоче жінка, — що завгодно.

— Ха! — вигукує Дейві, і знову — полегшення, полегшення, яке він намагається приховати. — Вона зізналась! Вона це зробила!

— Ні, не зробила, — кажу, дивлячись на неї, нерухомо сидячи на лавці.

— Що? — перепитує мене Дейві.

— Вона вигадує, — кажу, дивлячись крізь дзеркало, — аби він її перестав топити, — я трішки повертаю голову, аби показати, що говорю з мером. — Правильно?

Мер вичікує, перш ніж відповісти. Навіть без Шуму я бачу, що він вражений. Відколи я почав працювати з Колом, все прояснилося так, що страшніше нікуди.

Може, у цьому й сенс.

— Майже напевне вигадує, — нарешті каже він, — але тепер, коли в нас є її зізнання, ми зможемо використати його проти неї.

Погляд Дейві все бігає між мною і його татом.

— Ти маєш на увазі, ти хочеш… іще її Запитувати?

— Всі жінки — частина Відповіді, — каже мер, — хай навіть через саме лише співчуття. Нам треба знати, що вона думає. Нам треба знати, що вона знає.

Дейві знову дивиться на жінку, котра досі відсапується на рамі.

— Я не розумію, — каже він.

— Коли її повернуть у тюрму, — кажу я, — решта жінок дізнаються, що з нею сталося.

— Тихо, — каже мер, коротко опускаючи руку на моє плече. Ніби випадково. Коли я не рухаюсь, він її прибирає. — Вони знатимуть, що їх чекає, якщо не дадуть відповідь. І так ми дізнаємося все, що треба, від тих, котрі знатимуть. Вчорашня бомба була поновленням агресії, початком чогось більшого. Нам треба знати їхній наступний крок.

Дейві все ще дивиться на жінку.

— А з нею що?

— Її покарають за злочин, у якому вона зізналася, ясна річ, — каже мер, і продовжує говорити, коли Дейві намагається перебити очевидним питанням, — та хтозна. Може, їй дійсно щось відомо, — він знову дивиться крізь дзеркало. — Є тільки один спосіб переконатися.

— Я б хотів подякувати за твою сьогоднішню допомогу, — каже пан Гаммар, піднімаючи її голову рукою за підборіддя. — Ти мужньо трималась і можеш пишатися своєю витримкою, — він всміхається, але вона відмовляється дивитись йому в очі, — ти виказала більше мужности, ніж багато чоловіків під Запитаннями.

Він відступає від неї, підходить до маленького столика і знімає з нього полотняну накривку. Під нею — кілька блискучих шматочків металу. Пан Гаммар бере один із них.

— А зараз переходимо до другої частини нашої бесіди, — каже він, наближаючись до жінки.

І вона починає кричати.

— Це було, — каже Дейві, крокуючи, поки ми обоє чекаємо під дверима, але це все, на що він здобувся, — це було, — він повертається до мене, — всратись і не встати, Тодде.

Я нічо не кажу, просто дістаю з кишені яблуко, яке приберіг раніше.

— Яблуко, — кажу до Анґаррад, прихиляючи до неї голову.

ЯБЛУКО, промовляє вона, вгризаючись у нього зубами і закопиливши губи. ТОДД, каже вона, жуючи, а тоді перетворює це на запитання. ТОДД?

— Це не через тебе, дівчинко, — шепочу, гладячи її по носі.

Ми трохи осторонь брами, на якій досі вартує Іван, а він досі пробує перехопити мій погляд. Я чую, як він тихенько кличе мене через Шум.

Я далі його ігнорую.

— Це, трясця, жостко, — каже Дейві, намагаючись прочитати мій Шум, намагаючись побачити, шо я про все це можу думати, але я тримаю його якомога тихіше.

Нічого не відчуваю. Нічого не сприймаю.

— Ти останнім часом якось охолов, — докірливо каже Дейві, ігноруючи Смертоносного, котрий теж хоче яблуко, — ти навіть не здригнувся, коли він…

— Панове, — каже мер, виходячи з брами із довгою важкою торбою в одній руці.

Іван стає струнко, знову сама увага.

— Тату, — привітально каже Дейві.

— Вона мертва? — питаю, дивлячись у вічі Анґаррад.

— Мертва вона нам непотрібна, Тодде, — відповідає мер.

— Вона була схожа на мертву, — заперечує Дейві.

— Вона просто знепритомніла,— пояснює мер, — а зараз я маю для вас нову роботу.

Минає мить, поки до нас доходить фраза «нова робота».

Я заплющую очі. Я — це Коло, а Коло — це я.

— Можеш, трясця твоїй матері, перестати це триндіти? — горлає на мене Дейві.

Але ми всі чуємо жах у його власному Шумі, він сходить тривогою, страхом перед татом, перед «новою роботою», страхом, що він не зможе…

— Ти не зможеш займатися Запитаннями, якщо такого боїшся, — каже мер.

— Я не боюся, — каже Дейві, але надто голосно, — хто вирішив, що я боюся?

Мер кидає торбу нам під ноги.

Я впізнаю, що там усередині, за знайомими обрисами.

Нічого не відчуваю, нічого не сприймаю.

Дейві теж дивиться на торбу. Навіть він шокований.

— Тільки в’язнів. Щоби можна було боротися з ворожою інфільтрацією зсередини.

— Ти хочеш, аби ми…? — Дейві дивиться на тата. — На людей?

— Не на людей, — каже мер, — а на ворогів народу.

Я все ще дивлюсь на торбу.

І в цій знайомій нам усім торбі лежать кріпильники і пронумеровані металеві смужки.

30. Смужка

Я ЩОЙНО ВСТАНОВИЛА ТАЙМЕР і повернулася до нянечки Брайтвайт — сказати, що можемо йти, — коли це з кущів за нами вивалюється жінка.

— Поможіть, — каже вона так делікатно, ніби взагалі не знає, що ми тут і просто звертається до всесвіту, аби якось їй допомогли.

І втрачає свідомість.

— Що це? — питаю я, дістаючи іще один бинт із крихітної аптечки, яку ми тримали захованою у возі, намагаючись перев’язати її рани, поки нас хилитає туди-сюди. Посередині її руку оперізує металева смужка, така туга, що здається, ніби шкіра навколо намагається врости в неї. Шкіра така запалена від інфекції, що я майже чую жар, яким від неї пашить.

— Це для таврування худоби, — відповідає нянечка Брайтвайт, люто цвьохаючи віжками волів, що трусять по стежках, які ми б не мали проїздити настільки швидко, — садистський виплодок.

— Допоможіть, — шепоче жінка.

— Я допомагаю, — відповідаю я.

Її голова в мене на колінах, щоб захистити від вибоїн на дорозі. Я обмотую бинт навколо металевої смужки, але спершу дивлюсь на число, вибите збоку.

1391.

— Як вас звати? — питаю.

Але її очі напівзаплющені, вона каже тільки «Допоможіть».

— А ми впевнені, що вона не шпигунка? — каже нянечка Койл, схрестивши руки.

— Господи Боже, — відрізаю я, — у тебе що, камінь замість серця?

Вона похмурніє.

— Треба бути готовими до всіх можливих хитрощів…

— Інфекція така запущена, що руку ми врятувати не зможемо, — каже нянечка Брайтвайт, — якщо вона і шпигунка, то вернутися з інформацією не зможе.

Нянечка Койл зітхає.

— Де її знайшли?

— Біля того нового офісу Запитання, про який нам розповідали, — каже нянечка Брайтвайт, по-хмурніючи ще більше.

— Ми розмістили пристрій на маленькому складі поруч, — кажу я, — ближче не можна підібратися.

— Таврувальні стрічки, Ніколо, — каже нянечка Брайтвайт, аж пашить гнівом, ніби пара виривається з рота.

Нянечка Койл потирає чоло пальцями.

— Я знаю.

— Ми не можемо її зняти? — питаю я. — Залікувати рану?

Нянечка Брайтвайт хитає головою.

— Там такі хімікати, що таврована шкіра вже не гоїться, у цьому й суть. Неможливо зняти стрічку, хіба що хочеш стекти кров’ю і померти. Вони перманентні. Це назавжди.

— О Боже.

— Мені треба з нею поговорити, — каже нянечка Койл.

— Надарі її лікує, — каже нянечка Брайтвайт, — вона може повернутись до тями перед операцією.

— Ну то пішли, — каже нянечка Койл, і вони прямують до цілительського шатра. Я рушаю було за ними, але нянечка Койл поглядом зупиняє мене.

— Ні, дівчинко моя, тобі не можна.

— Чому ні?

Але вони просто йдуть далі, а я залишаюся стояти на холоді.

— Всьо добре, Гільді? — питає Вілф, коли я тиняюся собі поміж волів. Там, де на них тиснуть ярма, у них подряпана шкіра. Вони кажуть: ВІЛФ.

Це практично все, що вони взагалі кажуть.

— Важка ніч, — кажу я, — ми врятували жінку, котру затаврували якоюсь металевою смужкою.

Вілф на хвилину замислюється. Показує на металеву смужку на правій передній нозі кожного з волів.

— Як оці-о?

Я киваю.

— На людині? — він здивовано присвистує.

— Все змінюється, Вілфе, — кажу я, — змінюється на гірше.

— Я знаю, — каже він, — скоро наш хід, і на тому вирішиться, так чи інакше.

Я дивлюсь на нього.

— А ти знаєш, що вона планує?

Він хитає головою і проводить рукою по металевій смужці на одному з волів. ВІЛФ, каже віл.

— Віоло? — чую з іншого кінця табору.

Ми з Вілфом бачимо нянечку Койл, котра бреде до нас через темний табір.

— Вона всіх побудить, — каже Вілф.

— Вона ще трохи марить, — каже нянечка Надарі, а я вклякаю біля ліжка врятованої, — в тебе щонайбільше хвилина.

— Скажи їй те, що нам сказала, дівчинко моя, — звертається до жінки нянечка Койл, — ще разочок, і підеш спати.

— Моя рука? — питає жінка з посоловілими очима. — Вже не болить.

— Просто повтори їй, що ти нам сказала, любонько, — каже нянечка Койл, її голос такий теплий, наскільки взагалі буває, — і все буде добре.

Погляд жінки коротко зосереджується на мені, очі ледь розплющуються.

— Ти, — каже вона, — та дівчинка, що там була.

— Віола, — кажу я, торкаючись здорової руки.

— У нас небагато часу, Джесс, — голос нянечки Койл стає суворішим, навіть коли вона вимовляє, певно, її ім’я, — скажи їй.

— Що мені сказати? — питаю я, починаючи дратуватись. Жорстоко так оце тримати її при тямі, і я збираюся це сказати, коли це нянечка Койл перша:

— Скажи, хто це тобі зробив.

В очах Джесс з’являється страх.

— Ох, — каже вона, — ох, ох.

— Оце єдине — і ми дамо тобі спокій, — каже нянечка Койл.

— Нянечко Койл, — кажу я, вже сердита.

— Хлопці, — каже дівчина, — хлопці. Навіть не чоловіки.

Я глибоко вдихаю.

— Які хлопці? — питає нянечка Койл. — Як їх звали?

— Дейві, — каже жінка, її очі вже нічого не бачать, — Дейві був старший.

Нянечка Койл перехоплює мій погляд.

— А другий?

— Тихий, — каже жінка, — він нічого не казав. Просто робив роботу і нічого не казав.

— Як його звали? — наполягає нянечка Койл.

— Мені треба йти, — кажу я і встаю, я не хочу цього чути. Нянечка Койл хапає мене за руку і міцно тримає.

— Як його звали? — перепитує вона.

Жінка уривчасто дихає, майже хапає повітря.

— Ну все, годі, — каже нянечка Надарі, — я від початку була проти…

— Ще секунду, — каже нянечка Койл.

— Ніколо… — застерігає нянечка Надарі.

— Тодд, — каже жінка на ліжку, жінка, котру я врятувала, жінка, котра втратить заражену руку, жінка, котра б ліпше лежала десь на дні океану, якого я ніколи не бачила, — той інший називав його Тодд.

— Заберись від мене, — кажу я, коли нянечка Койл слідом за мною виходить із намета.

— Він живий, — каже вона, — але він один із них.

— Заткнись! — кажу, крокуючи від неї табором, не дбаючи про те, наскільки гучно кричу.

Нянечка Койл кидається до мене і хапає за руку.

— Ти втратила його, дівчинко моя, — каже вона, — навіть якщо колись насправді мала.

Я даю їй такого сильного ляпаса, що вона не встигає захиститися. Відчувається, ніби вдарила пень. Її вага зміщується назад, і моя рука дзвенить болем.

— Ти не знаєш, про що говориш, — палко кажу я.

— Як ти смієш, — відповідає вона, приклавши руку до лиця.

— Ти ще не бачила, як я б’юся, — не сходжу з місця, — я підірвала міст, аби зупинити армію. Я всадила ножа в шию божевільному вбивці. Я рятувала життя інших, поки ти бігала і підривала їх.

— Ти ж нерозумне дитя…

Я підступаю на крок.

Вона не відступає. Але замовкає.

— Я тебе ненавиджу, — повільно кажу я, — все, що ти робиш, змушує мера відповідати чимось гіршим.

— Не я почала цю війну…

— Але ти її обожнюєш! — я підступаю ще на крок. — Обожнюєш її з тельбухами. Бомби, бої, порятунки.

Її лице таке люте, що це видно в місячному світлі.

Але я її не боюся.

І, здається, вона це знає.

— Ти хочеш бачити тут просто добро і зло, дівчинко моя, — каже вона, — але світ так не працює. Ніколи не працював, ніколи не працюватиме, і не забувай, — вона всміхається мені так, що молоко звурдилося б, — ти у цій війні зі мною.

Я прихиляюсь до її лиця.

— Його треба скинути, тому я тобі допомагаю в цьому. Але коли скинемо? — так близько, що я відчуваю її подих. — Чи не доведеться далі скидати тебе?

Вона мовчить.

Але й не відступає.

Я повертаюсь на п’ятах і йду геть від неї.

— Його більше немає, Віоло! — кричить мені вслід нянечка Койл.

Але я просто йду геть.

— Мені треба назад у місто.

— Зараз? — питає Вілф, дивлячись на небо. — Скоро світанок. Небезпечно.

— А коли безпечно? — кажу я. — Мабуть, вибору немає.

Він кліпає на мене. Тоді заходиться збирати шнурки і ремені, щоби запрягти воза.

— Ні, — кажу я, — просто покажи мені, як це робиться. Я не можу просити тебе ризикувати життям.

— Ти їдеш по Тодда?

Киваю.

— То я тебе відвезу.

— Вілфе…

— Ше рано, — каже він, ставлячи волів у запряг, — то хоть блишче до міста підвезу.

Більше він нічого не каже, а просто запрягає волів у ярмо свого воза. Вони здивовано питають його ВІЛФ, ВІЛФ, бо їх так швидко беруть у роботу, хоч вони думали, що вже відпрацювали свою ніч.

Я думаю, що сказала б Джейн. Я думаю, що наражаю її Вілфа на небезпеку.

Але я просто кажу: «Дякую».

— Я теж їду, — я озираюся. Це Лі, витирає з очей сон, але вдягнений і готовий.

— Чого це тобі не спиться? — питаю я. — І ні, ти не їдеш.

— Так, їду, — каже він, — і хто б ото міг спати в таких криках?

— Це дуже небезпечно, — кажу я, — вони почують твій Шум…

Він закриває рота і каже мені: То хай собі й чують.

— Лі…

— Ти їдеш його шукати, так?

Я роздратовано зітхаю, починаю гадати, чи не покинути цю ідею остаточно, перш ніж іще хтось наразиться на небезпеку.

— Ти їдеш в офіс Запитання, — каже Лі, стишуючи голос.

Я киваю.

А тоді розумію.

Шован і його мама будуть там.

Я знову киваю, і цього разу він знає, що я згодна.

Ніхто нас не пробує зупинити, хоча половина табору має знати, що ми їдемо. Певно, у нянечки Койл є свої міркування.

Дорогою ми не дуже говоримо. Я просто слухаю Шум Лі, а там думки про його сім’ю, про мера, про те, що він зробить, якщо до нього дістанеться.

Думки про мене.

— Ти б щось казала, — перериває мовчанку Лі, — нечемно так пильно слухати.

— Я таке чула, — кажу я.

Але в роті сухо і більше мені сказати нічого.

Сонце сходить, перш ніж ми опиняємося в місті. Вілф жене биків так швидко, як лише може, але й попри це дорога назад небезпечна, бо місто не спить, а на возі — Шумні чоловіки. Ми йдемо на велетенський ризик.

Але Вілфа не спинити.

Я пояснила, що саме хочу побачити, і він сказав, що знає це місце. Зупиняє воза глибоко в лісі та скеровує нас на кручу.

— Голови не піднімайте, — каже він, — не дай Бог побачать.

— Не побачать, — кажу я, — та якщо за годину не вернемося, то не чекай.

Вілф просто дивиться на мене. Ми всі знаємо, які шанси, що він нас покине.

Ми з Лі видираємось на кручу, тримаючись укриття дерев, і бачимо, чому Вілф вибрав саме це місце. Це пагорб неподалік від зруйнованої вежі, і звідси відкривається чистий краєвид на дорогу, що спускається до Залу Запитання — це, наскільки ми чули, якась тюрма, катівня, чи щось таке.

Навіть знати не хочу.

Ми лежимо на животах, пліч-о-пліч, визираємо з кущів.

— Тримай вуха відкриті, — шепоче Лі.

Ніби треба нагадувати. Щойно сходить сонце, Новий Прентісстаун оживає з РЕВОМ. Я починаю думати, що Лі, можливо, взагалі не треба перейматися через свій Шум. Хіба в ньому можливо не втонути?

— Бо це підходяще слово, — каже Лі, коли я запитую, — якщо в ньому розчинитися, то задихнешся.

— Не уявляю, як воно — рости в такому, — кажу я.

— Так, — каже він, — тобто ні, не уявляєш.

Але він каже це незлостиво.

Сонце яснішає, і я примружуюсь, аби розгледіти, що там робиться на дорозі.

Якби ж мені бінокулі.

Лі сягає в кишеню і дістає пару.

Я дивлюсь на нього.

— Ти просто чекав, поки я попрошу, аби справити враження.

— Не уявляю, про що ти говориш, — усміхається він, прикладаючи бінокулі до очей.

— Та ну, — я штурхаю його плечем, — дай і мені.

Він відтягує руку, щоб я не могла їх вхопити. Я починаю хихотіти, він теж. Я хапаю його і намагаюся втримати достатньо, щоб вихопити окуляри, але він більший за мене і все вивертається.

— Я не боюся вдарити, — кажу я.

— Не сумніваюсь, — відповідає він, знову звертаючи бінокулі на дорогу.

Його Шум підскакує достатньо гучно, аби я злякалася, що нас почують.

— Що ти бачиш? — питаю, і вже не хихочу.

Він простягає мені окуляри, показує.

— Онде, — каже, — на дорозі.

Але я вже бачу їх через бінокулі.

Двоє верхи. Двоє в блискучих нових одностроях, на своїх конях. Один із них говорить, махає руками.

Сміється. Усміхається.

Інший не відводить очей від коня, але їде разом із ним на роботу.

Їде з ним на свою роботу в Зал Запитання.

В однострої з блискучою 3 на плечі.

Тодд.

Мій Тодд.

їде поруч із Дейві Прентіссом.

їде на роботу з чоловіком, котрий мене підстрелив.

31. Цифри і букви

ДНІ МИНАЮТЬ І МИНАЮТЬ. І стає тільки гірше.

— Всіх? — перепитує Дейві, його Шум бринить погано прихованою тривогою. — До одного?

— Це вотум довіри, Девіде, — каже мер, стаючи з нами у дверях стайні, поки наші коні готуються до роботи, — ви з Тоддом так чудово попрацювали над перманентною ідентифікацією в’язнів, що я й подумати не міг, аби довірити розширення програми комусь іншому.

Я нічо не кажу, навіть не показую виду, шо бачу звернений на мене погляд Дейві. Його Шум від татової похвали збентежено-рожевий.

Але також там думки про таврування жінок.

Отже, усіх до одної.

Бо таврування в Залі Запитання пішло ше гірше, чим ми думали.

— Вони все йдуть, — каже мер, — посеред ночі вислизають і злигаються з терористками.

Дейві дивиться, як Смертоносного сідлають у його маленькому стійлі, його Шум клацає обличчями жінок, котрих він таврував, їхніх болючих криків.

Слів, які вони нам казали.

— А якщо вони продовжують тікати, — каже мер, — то й назад напевне можуть прослизнути.

Він про бомби. От уже майже два тижні маємо по одній щодня, так багато, шо це мусить бути неспроста, мусить підводити до чогось більшого, і нікого ж так і не зловили на гарячому, хіба раз, коли бомба вибухнула, ше поки її встигли поставити. Від диверсантки мало шо лишилося, хіба клаптики одягу і м’яса.

Я заплющую очі, варто лиш подумати про це.

Нічого не відчуваю, нічого не сприймаю.

(то була вона?)

Нічого не відчуваю.

— То ти хочеш, аби ми пронумерували всіх жінок, — знову тихенько каже Дейві, не дивлячись на тата.

— Я ж уже казав, — зітхає мер, — кожна жінка — частина Відповіді, хай навіть лише тому, що вона жінка і співчуває своїм посестрам.

Конюх заводить Анґаррад у поближнє стійло. Вона витягує голову над загорожею, аби тицьнутись у мене носом. ТОДД, каже вона.

— Вони опиратимуться, — кажу я, чухаючи її гриву, — чоловікам це теж не сподобається.

— А, так, — каже мер, — ти ж пропустив учорашні збори, правильно?

Ми з Дейві перезираємось. Ми вчора цілий день працювали і нічого не чули ні про які збори.

— Я говорив із чоловіками Нового Прентісстауна, — каже мер, — як чоловік із чоловіками. Я пояснив їм загрозу Відповіді для нас, пояснив, що це розсудливий крок у напрямку безпеки для всіх, — він проводить рукою по шиї Анґаррад. Я стараюсь приховати неспокій, який у мене викликає ця картина, — жодного опору не буде.

— Жінок на зборах не було, — питаю, — це правда?

Він повертаєцця до мене.

— Я б не хотів підкачувати ворога, котрий і так ховається посеред нас, правда ж?

— Але ж їх, дідько, тисячі! — каже Дейві. — Таврування займе цілу вічність.

— Крім вас, будуть інші команди, Девіде, — спокійно каже мер, переконуючись, що син слухає його максимально уважно, — але я впевнений, що ви їх усіх переженете.

На це Шум Дейві трошки сіпається.

— Полюбому, тату, — каже він.

Але він дивиться на мене.

І я бачу тривогу.

Тому знову гладжу Анґаррад по носі. Стайничий виводить Морпета, свіжовичесаного і лискучого від оливи. КОРИСЬ, каже він.

— Якщо ти тривожишся, — каже мер, беручи Морпета за віжки, — запитай себе ось про що.

Він застрибує в сідло єдиним плавним рухом, ніби зроблений із рідини. Тоді дивиться вниз, на нас.

— Чому б це безневинна жінка заперечувала проти ідентифікації?

— Вам це так не минеться, — каже жінка майже рівним голосом.

Пан Гаммар зводить рушницю і цілиться їй у голову.

— Ти сліпа? — питає її Дейві, трохи занадто пискляво. — Оце буквально зараз минається.

Пан Гаммар сміється.

Дейві різко і сильно вивертає кріпильники. Смужка замикається на шкірі жінки, на середині передпліччя. Вона волає, хапається за смужку і ва-лицця вперед, хапаєцця за підлогу нетаврованою рукою. Там і завмирає на хвилину, хапаючи ротом повітря.

Її волосся сплетене в строгий вузол, біляве і каштанове разом, ніби плетиво дротів ззаду відика. На потилиці є галявинка сивого, воно росте разом з усім, річка посеред запилюженої пустелі.

Я дивлюся на сиву пляму, дозволяю погляду трохи розфокусуватись.

Я — це Коло, а Коло — це я.

— Вставай, — каже Дейві до жінки, — шоб цілителі тебе полікували.

Він озирається на довгу вервечку жінок, котрі дивляться на нас із коридора і із двору перед гуртожитком, усі вони чекають своєї черги.

— Хлопчик сказав, піднімайся, — каже пан Гаммар, киваючи рушницею.

— Нам тебе тут не треба, — пирхає Дейві напруженим голосом, — нам і без няньки нормально.

— Я з вами не няньчуся, — всміхається пан Гаммар. — Я захищаю.

Жінка встає, дивиться на мене.

Мій вираз абсолютно мертвий, віцторонений, я не тут, якшо це не конче необхідно.

Я — це Коло, а Коло — це я.

— Де твоє серце? — питає вона. — Де твоє серце, якщо ти можеш таке робити?

А тоді вона повертається до цілителів, уже таврованих, аби вони дали їй ліки.

Я дивлюсь, як вона йде.

Я не знаю, як її звати.

Але її номер 1484.

— 1485! — гукає Дейві.

Наступна в черзі виходить наперед.

Ми проводимо день у поїздках з одного жіночого гуртожитки до іншого, використовуємо майже триста смужок, це набагато швичче, чим було зі спеклами. Коли сонце починає схилятися, а Новий Прентісстаун згадує про комендантську годину, ми рушаємо додому.

Розмовляти нема охоти.

— Ото день, ге, свиното? — по довгій мовчанці озивається Дейві.

Я нічо не кажу, але він і не чекає відповіді.

— З ними всьо буде добре, — каже він, — у них є цілителі, дадуть їм знеболювальне і таке інше.

Цок-цок, їдемо.

Я чую, що він думає.

Западає присмерк. Його лиця я не бачу.

Може, того він його і не прикриває.

— Але коли вони плачуть… — каже він.

Я мовчу.

— Шо, тобі нічо сказати? — голос Дейві стає міцнішим. — Ти тепер лише мовчиш, ніби взагалі не хоч говорити, ніби зі мною й не вартує говорити.

Його Шум починає тріщати.

— Знаєш, свиното, мені не дуже є з ким говорити, крім тебе. І вибору в цій ситуації я просто не маю. І не то шоби мої зусилля хоть у чомусь давали мені якусь добру роботу, якусь бойову роботу. Отой тупізм із догляданням Спеклів. Тоді ми повертаємось і робимо то саме з жінками. І для чого? Нашо?

Його голос тихішає.

— Шоб вони нам плакались, — каже він, — аби дивились на нас, ніби ми навіть не люди.

— Ми й не люди, — кажу, здивований, шо кажу таке.

— Ага, оце новий ти, так? — пирхає він. — Весь такий містер Мужик-Коло-без-почуттів. Ти б і своїй мамі в голову всадив кулю, якби мій батя тобі сказав.

Я нічо не кажу, але стискаю зуби.

Дейві теж на хвилину замовкає. Тоді каже:

— Вибач.

Тоді каже:

— Вибач, Тодде, — на ім’я.

Тоді каже:

— А якого хріна я взагалі вибачаюся? Це ж ти, тупа свинота-хрін-прочитаєш, ловиш усі плюшки від баті. Кого ти взагалі обходиш?

Я далі нічо не кажу, і ми цок-цок дорогою.

— Вперед, — Анґаррад тягнеться до Смертоносного, котрий починає здавати назад, — уперед.

ВПЕРЕД, чую в її Шумі, а тоді ЛОШАТКО ТОДД.

— Анґаррад, — шепочу їй поміж вух.

— Тодде? — каже Дейві.

— Шо? — кажу я.

Чую, як він дихає носом.

— Нічо, — а тоді він передумує, — як ти це робиш?

— Шо я роблю?

Я бачу, як він знизує плечима в присмерку.

— Так спокійно це всьо сприймаєш. Такий, знаєш, нечутливий. Типу… — він замовкає, тоді каже, заледве достатньо, щоби почути. — Коли вони плачуть.

Я нічо не кажу, бо як маю йому допомогти? Як він може не знати про Коло, якшо це не його батя захотів приховати від нього?

— Я знаю, — каже він, — але я пробував цю фігню, і воно не працює, а він не хоче…

Він різко замовкає, ніби наговорив зайвого.

— Ай, до сраки, — каже він.

Ми їдемо далі, і РЕВ Нового Прентісстауна обгортає нас, коли ми в’їжжаємо в центр міста, а коні гукають накази одне одному, нагадують одне одному, хто вони є.

— Ти мій єдиний друг, свиното, — нарешті каже Дейві, — хіба це не найтрагічніша історія у твоєму житті?

— Важкий день? — цікавиться мер Леджер, коли я повертаюся в нашу кліть. Його голос дивно лехкий, він не зводить із мене очей.

— Тобі не один чорт? — я скидаю ковдру на підлогу і бехкаюсь на ліжко, не знімаючи однострій.

— Мабуть, цілоденні катування жінок виснажують.

Я здивовано кліпаю.

— Я їх не катую, — гарчу, — ліпше заткнися.

— Ну, звісно, що ти їх не катуєш. Що за дурниці я кажу? Ти просто кріпиш смужку корозивного металу, яку вони вже ніколи не знімуть, хіба що захочуть стекти кров’ю, їм на руки. Не уявляю, як це можна вважати за тортури.

— Слухай! — я сідаю. — Ми це робимо швитко і без клопоту. Є тисяча способів зробити це гірше, але ми так не робимо. Якшо це треба робити, то ліпше вже ми, чим хто інший.

Він схрещує руки, голос далі безтурботний.

— Така відмазка нині поможе тобі заснути?

Мій Шум починає ревіти.

— Так! — різко кажу я. — То це не ти вчора на зборах засудив пропозицію мера? Це не ти так сміливо проти нього виступив?

Його лице моментально хмуриться, і я чую в Шумі спалах сірого обуреня.

— Щоб мене застрелили? — питає він. — Чи забрали для Запитання? Чим би це помогло?

— А ти цим не займаєшся? — питаю. — Не помагаєш?

На це він нічо не каже, просто повертаєцця до одного з вікон і визирає в місто, де світяться лише кілька вогнів у найважливіших місцях, визирає на РЕВ міста, котре думає, коли ж Відповідь нарешті об’явиться, звідки, наскільки цим разом погано буде і хто їх тепер порятує.

Мій Шум великий і червоний. Я заплющую очі і глибоко, глибоко вдихаю.

Я — це Коло, а Коло — це я.

Нічого не відчуваю, нічого не сприймаю.

— Вони вже були почали знову до нього звикати, — каже він. — Вже об’єднувалися за ним, бо що таке комендантська година проти загрози підриву? Але це — тактична помилка.

Я розплющую очі на слові «тактична», бо це дивний слововжиток.

— Тепер вони будуть залякані, — продовжує він, — залякані тим, що може бути далі, — він дивицця на власне передпліччя, потираючи місце, де може опинитися смужка, — політично він робить помилку.

Я примружуюсь.

— Яке тобі діло, чи робить він помилку? — питаю. — Ти на чиєму боці?

Він повертається до мене, ніби я кажу щось образливе, проте, певно, так і є, я його скривдив.

— На боці міста, — кипить він. — А ти на чиєму, Тодде Г’юїтте?

У двері стукають.

— Врятований обіднім дзвінком, — каже мер Леджер.

— Обідній дзвінок не стукає, — кажу, зводячись на ноги. Відмикаю двері своїм ключем, хррц-клац, віччиняю двері.

Там Дейві.

Спочатку нічо не каже, просто вигляд знервований, очі бігають туда-сюда. Певно, проблема в гуртожитках, такшо я зітхаю і вертаюсь до ліжка, аби забрати речі. Я навіть роззутись не вспів.

— Хвилинку, — кажу йому, — Анґаррад, певно, ще їсть. Їй не сподобається так скоро знову йти під сідло.

Він так нічо і не каже, тому я дивлюсь на нього. Так, він дуже нервуєцця, навіть не дивицця мені в очі.

— Шо? — питаю.

Він зажовує верхню губу, і я бачу в його Шумі сором, знаки питання, злість на то, шо мер Леджер тут, і ше питання, а там, за всім, дивне і сильне почуття, ніби він винуватить себе, така майже чиста провина…

Але він швидко все це ховає і на передній план виходять злість і сором.

— Срана свинота, — каже сам до себе. Він люто смикає себе за лямку на плечі, і я бачу, шо в нього за спиною торба. — Срана… — знову каже він, але не закінчує думку. Відстібає клапан і шось дістає.

— Осьо, — мало не кричить він, жбурляючи це щось у мене.

Мамина книжка.

Він віддає мені мамину книжку.

— Бери давай!

Я повільно протягую руку, беру її пальцями і забираю від нього, ніби вона якась дуже тендітна. Шкіра обкладинки дотепер м’яка, спереду дотепер розріз там, де мене штрикнув Аарон, де його зупинила книжка. Я проводжу по ній рукою.

Я дивлюсь на Дейві, але той відводить погляд.

— Та й таке, — каже він, розвертаєцця, збігає сходами і вибігає в ніч.

32. Останні приготування

Я ХОВАЮСЯ ЗА ДЕРЕВОМ, і моє серце не на місці.

У руці — пістолет.

Я уважно слухаю лопотіння крил, ловлю найтихіші кроки, найменший знак, який викаже солдата. Я знаю, що він там, бо чую його Шум, але він такий безбарвний і широкий, що я маю хіба загальне поняття напрямку, звідки він надійде по мене.

Бо він іде по мене. Це безсумнівно.

Його Шум гучнішає. Я спиною до дерева, чую його ліворуч.

Доведеться вискочити саме в потрібну мить.

Готую пістолет.

Бачу дерева навколо себе в його Шумі, і на кожному з них — знаки запитання, він думає, за яким я ховаюся, варіанти скорочуються до двох, до того, за яким я дійсно стою, і ще одним, за кілька футів зліва.

Якщо він обере те інше, тоді хай начувається.

Я вже чую його кроки, тихі на вогкій земляній долівці. Я заплющую очі та намагаюся зосередитись тільки на його Шумі, на тому, де він стоїть, куди крокує.

До якого дерева підходить.

Він рухається. Тепер вагається. А ось знову йде.

Він робить свій вибір…

А я свій…

Я стрибаю, пригинаюся, тепер поворот, проводжу свою ногу млином йому під ногами, заскочивши його зненацька, і він гепається на землю і пробує націлити рушницю, але я налітаю на нього, притискаючи її до землі, та кидаюся всією вагою йому на груди, вперши ствол йому в підборіддя.

Попався.

— Чудово, — Лі всміхається.

— І справді чудово, — каже нянечка Брайтвайт, виходячи з темряви. — І оце якраз той момент, Віоло. Що ти робиш із ворогом у своїй милості?

Я дивлюся в обличчя Лі, важко дихаю, відчуваю його тепло піді мною.

— То що ти робиш? — знову питає нянечка Брайтвайт.

Я дивлюся на свій пістолет.

— Роблю те, що треба, — кажу я.

Роблю те, що треба, щоб урятувати його.

Роблю те, що треба, щоб урятувати Тодда.

— Ти впевнена, що хочеш це зробити? — всоте вже питає нянечка Койл, коли ми виходимо з трапезної наступного ранку, відмахуючись від останніх наполягань Джейн узяти собі ще чаю.

— Впевнена, — кажу.

— У тебе один шанс, перш ніж ми зробимо свій хід. Лише один.

— Він прийшов був по мене, — відповідаю я, — коли я була в полоні, він прийшов по мене і приніс найбільшу жертву, яку міг.

Вона хмуриться.

— Люди змінюються, Віоло.

— Він заслуговує того шансу, що дав мені.

— Гмм, — гмикає нянечка Койл. Вона досі не переконана.

Але я не дала їй вибору.

— А коли він до нас приєднається, — кажу я, — подумай, скільки інформації він зможе передати.

— Так, — вона відводить погляд, дивиться на табір Відповіді, а табір збирається. Збирається на війну. — Так, ти вже казала.

Попри те, як добре я сама знаю Тодда, я також розумію, чому хтось може побачити його на коні, побачити його в тому однострої, побачити його з Дейві та й подумати, що він зрадник.

І глупої ночі, коли я лежу під ковдрою, коли не можу заснути.

Я теж так думаю.

(що він робить?)

(що він робить із Дейві?)

І я зі всіх сил пробую викинути це з голови.

Бо я його врятую.

Вона погодилася, що я можу це зробити. Погодилася, що я можу ризикнути собою і піти до собору в ніч перед останньою атакою Відповіді — щоб спробувати його врятувати.

Вона погодилась, бо я сказала, що як не погодиться, то я більше їй не допомагатиму — ні з бомбами, ні з останньою атакою, ні з кораблями, коли ті приземляться, а цеж буде вже через вісім тижнів. Нічого, якщо я не зможу спробувати врятувати Тодда.

Попри це все, мабуть, єдина причина, з якої вона дійсно дозволила, — це те, що він міг би нам розказати.

Нянечка Койл любить знати про все.

— Ти достатньо хоробра, щоби спробувати, — каже нянечка Койл. — Дурна, але хоробра.

Вона ще раз змірює мене поглядом, її лице кам’яне.

— Що? — питаю.

Вона хитає головою.

— Знала б ти, скільки себе я в тобі бачу, нестерпне ти дівчисько.

— Гадаєш, я готова очолити армію? — я ледь помітно всміхаюся.

Та вона лише востаннє дивиться на мене і поспішає до табору, бо треба ж віддавати нові накази, керувати новими приготуваннями, накладати останні мазки на плани нашої атаки.

А це буде завтра.

— Нянечко Койл, — гукаю услід.

Вона обертається.

— Дякую, — кажу їй.

Вона здивована, чоло наморщене. Але киває, приймаючи подяку.

— Ясно? — гукає Лі через верх воза.

— Ясно, — я затягую останній вузол і застібаю пряжку.

— Оце вони всі, — каже Вілф, обрушуючи з рук пилюку.

Ми дивимось на вози — одинадцять штук, ущерть напаковані припасами, зброєю і вибухівкою. Майже весь резерв Відповіді.

Одинадцять возів — ніби й небагато проти армії з тисячі, чи й більше, чоловік. Але це все, що маємо.

— Немає нічого неможливого, — Вілф цитує нянечку Койл, але він завше такий сухий, що й не розбереш, чи він жартує, — лише питання тактики.

А тоді він всміхається тією само таємничою посмішкою, так само завжди всміхається і нянечка Койл. Це так смішно і несподівано, що я регочу вголос.

А от Лі не сміється.

— Просто вона має надсекретний план, — він дістає з воза мотузку, аби перевірити, чи тримається.

— Підозрюю, це якось пов’язано з ним, — кажу я, — спершу прибрати його, а вже коли приберемо…

— Тоді його армія розвалиться, місто повстане проти його тиранії і ми всіх врятуємо, — каже Лі, але не дуже впевнено. Дивиться на Вілфа. — А твоя яка думка?

— Вона каже, на цьому буде кінець, — знизує плечима Вілф, — а я хочу, би то скінчилось.

Нянечка Койл дійсно повсякчас це повторює, що це може закінчити весь конфлікт, що правильного удару в правильне місце і правильний час цілком досить, і навіть якщо до нас приєднаються лише міські жінки, ми зможемо скинути його ще до приходу зими, перш ніж він нас знайде.

А тоді Лі каже:

— Я знаю дещо, чого не мав би знати.

Ми з Вілфом обоє дивимось на нього.

— Вона проходила через кухню з нянечкою Брайтвайт, — каже він, — говорили про те, куди завтра атакуватимуть.

— Лі… — кажу я.

— Помовч, — каже Вілф.

— Пагорб на південь від міста, — пояснює Лі, відкриваючи Шум, аби ми не могли не почути, — той самий, де перевал, ну, де менша дорога веде прямо на центральну площу.

Вілф вибалушує очі.

— Не треба було казати. Раптом Гільді зловлять…

Але Лі просто дивиться на мене.

— Раптом що, — каже він, — тоді біжи просто до мене на пагорб. Біжи просто туди, і там знайдеш допомогу.

А його Шум каже: Там ти мене знайдеш.

— З обтяженими скорботою серцями вручаємо тебе землі.

Одна за одною ми кидаємо по жменьці землі на порожню труну, в якій немає ані крихти від нянечки Форт, бо її розірвало на шмаття бомбою, що здетонувала надто рано, коли ми встановлювали її на зерносховище.

Коли ми закінчуємо, сонце вже сідає і присмерк над озером світиться холодом, на озері сьогодні зранку вже намерзли такі крижані пружки, що не розтали і за весь за день. Люди потихеньку беруться до нічної роботи, до останніх допаковувань й наказів, бо усі вони, жінки й чоловіки, ось-ось перетворяться на солдат, усі маршируватимуть зі зброєю, готові завдати останнього удару.

А зараз вони ще схожі на звичайних цивільних.

Та я йду вже сьогодні, щойно стемніє.

А вони — завтра надвечір, хай там що зі мною станеться.

— Час настав, — нянечка Койл підступає до мене.

Вона не має на увазі, що час іти.

Спершу має статися ще дещо.

— Ти готова? — питає вона.

— Так точно, — відповідаю, рушаючи з нею.

— Ми дуже ризикуємо, дівчинко моя. Дуже. Якщо тебе спіймають…

— Це виключено.

— Та якщо спіймають, — вона зупиняється, я теж, — якщо спіймають, ти знаєш, де табір, ти знаєш, коли ми нападаємо, а я тобі скажу, що ми нападаємо зі східної дороги, тієї, що біля офісу Запитання. Ми ввійдемо в місто і запхаємо йому його владу в горлянку, — вона бере мене за руки і пильно дивиться мені у вічі, — ти розумієш, що я тобі кажу?

Я розумію. Справді. Вона зумисне каже мені брехню, маючи на меті одне, щоб я могла правдоподібно збрехати, якщо мене спіймають, як збрехала раніше — про океан.

Я б теж так зробила на її місці.

— Втямила, — кажу я.

Вона міцно загортає халат проти крижаного вітру, що налітає. Ми мовчки проходимо кілька кроків, прямуємо до цілительського намету.

— Кого ти врятувала? — питаю я.

— Що? — вона дивиться на мене, щиро збентежена.

Ми знову зупиняємось. Я не проти ще трохи постояти.

— Ну, тоді, багато років тому, — нагадую, — Корін казала, тебе вигнали з ради, бо ти врятувала життя. Кого саме ти врятувала?

Вона замислено дивиться на мене і пальцем потирає лоба.

— Я можу не повернутись, — кажу я, — ти можеш більше ніколи мене не побачити. Гарно було б дізнатися про тебе щось хороше, аби я не вмирала з думкою про те, що в тебе просто здоровенне шило в дупі.

Вона мало не всміхається, але ця мить проходить, її очі знову повні турбом.

— Кого я врятувала? — повторює вона до себе. Глибоко вдихає. — Я врятувала ворога народу.

— Ти що зробила?

— Річ у тім, що Відповідь ніколи не була повністю авторизована, — вона рушає в іншому напрямку, на берег підмерзлого озера, — чоловіки, що воювали зі спеклами, не дуже схвалювали наші методи, хай які ефективні, — вона дивиться на мене, — а вони були дуже ефективні. Достатньо ефективні, щоб очільниці Відповіді здобули владу й опинилися в раді, і почали складати Притулок докупи.

То це тому ти думаєш, що зараз спрацює. Думаєш, що спрацює проти більшої сили.

Вона киває і знову потирає чоло. Я здивована, що вона ще не натерла собі там мозоля.

— Притулок перезапустився, — провадить Койл, — його відбудували руками захоплених Спеклів, тощо. Але дехто не зрадів новому уряду. Деякі люди мали менше влади, ніж, як вони вважали, їм належить, — вона здригається під плащем, — і всі ці люди були саме з Відповіді.

Вона чекає, поки я зрозумію, що це може означати.

— Бомби, — кажу я.

— Саме так. Дехто так захопився війною, що почав воювати заради процесу.

Вона відвертається, аби я не бачила її лиця, чи щоб не бачити мого, не бачити осуду.

— Її звали нянечка Трейс, — тепер вона говорить до озера, до холодного нічного неба, — розумна і сильна, вельми шанована, але надто любила покомандувати. І саме тому ніхто не хотів її в раді, зокрема й Відповідь, і тому вона так гостро на це відреагувала.

Вона повертається до мене.

— У неї була підтримка. Ну, і бомби. Десь так, як оце ми з мером зараз, тільки що тоді був мирний час, — вона дивиться на місяці, — а спеціалізувалась на тому, що називали бомбою Трейс. Її залишали десь біля солдатів, і вона зовні була як такий собі маленький пакунок. Заводилась негайно, щойно відчувала пульс у руці, якою її піднімають. Твоє серцебиття робить її небезпечною — тільки тоді розумієш, що це бомба, а вона вибухає, як тільки ти її відпустиш. Так що коли впустив чи не зміг розрядити, — вона розправляє плечі, — тоді Бабах.

Ми спостерігаємо, як між двома місяцями пропливає хмарка.

— Погана прикмета, — бурмотить нянечка Койл.

Вона знову обвиває мою руку своєю, і ми рушаємо назад до цілительського намету.

— Втім, другої війни не було, — каже вона, — радше була потасовка. І коли нянечка Трейс була смертельно поранена, усім полегшало.

Западає тиша, в якій чути лише наші кроки і Шум чоловіків, хрусткий у повітрі.

— Але, очевидно, не смертельно, — кажу я.

Вона хитає головою.

— Бо я гарна цілителька, — ми доходимо до входу в цілительський намет, — я знала її ще звідколи ми були дівчатками в Старому Світі. І з моєї перспективи вибору не було, — вона потирає руки, — от за що мене виперли з ради. А тоді все одно її стратили.

Я дивлюсь на неї тепер, намагаюся її зрозуміти, намагаються зрозуміти, яким чином усе, що в ній доброго, складне і конфліктне, як все це разом втілилося у ту людину, якою вона є.

Ми — це вибір, який ми робимо. І маємо робити. Ми — нічого більше.

— Готова? — знову питає вона, цього разу остаточно.

— Аякже.

Заходимо в намет.

Моя торба на місці, нянечка Койл сама її спакувала, і я візьму її на візок до Вілфа, коли рушимо до міста. Там повно їжі, повно усякої безневинної смакоти, котра, якщо все піде за планом, буде мені перепусткою в місто, проведе мене повз варту і врешті-решт — проведе в собор.

Якщо все піде за планом.

Якщо ні, у потаємній кишені на дні є пістолет.

Нянечки Ловсон і Брайтвайт також у наметі, медикаменти напоготові.

Лі теж, бо я його попросила.

Я сідаю в крісло лицем до нього.

Він бере мою руку, стискає, і я відчуваю папірець у його долоні. Він дивиться на мене, у його Шумі повно того, що має статися.

Я розгортаю папірець, не показуючи його жодній із трьох нянечок, тож вони просто вважають, що це щось романтичне чи якась така дурня.

Не подавай виду, — написано там. — Я вирішив піти з тобою. Зустріну воза в лісі. Ти хочеш знайти свою сім'ю, а я — свою, тож краще нам об’єднатися.

Що ж, я не реагую. Складаю цидулку, дивлюся на нього і ледь помітно — якнайнепомітніше — киваю на знак згоди.

— Щасти, Віоло, — каже нянечка Койл, за нею швидке відлуння голосів усіх присутніх, останній Лі.

Я хотіла, щоб це зробив саме він. Я б не стерпіла, якби це була нянечка Койл, і я знаю, що Лі буде максимально обережний.

Бо для мене є тільки один спосіб пересуватись Новим Прентісстауном, не палячись. Згідно з нашими розвідданими — лише один.

Є лише один спосіб знайти Тодда.

— Я готова, — кажу.

Простягаю руку і закочую рукав.

— Тільки хутко, — дивлюся в очі Лі, — будь ласка.

— Гаразд, — каже він.

Тягнеться в торбу, що лежить під ногами, і дістає металеву смужку, марковану 1391.

33. Батьки і сини

— Він тобі сказав, чого хоче? — цікавицця Дейві.

— Коли це я говорив із ним без тебе? — питаю я.

— Тю, свиното, ви ж під одним дахом живете.

Ми прямуємо в Зал Запитання увечері, коли сонце схиляється на захід. Ще двісті мічених жінок. Коли пан Гаммар наглядає з рушницею, справа просуваєцця швичче. У місті є й інші бригади, їх очолює пан Морґан і пан О’Гейр, ходять чутки, що позначили вже майже всіх, хоть на жінках смужки гояться далеко не так добре, як на вівцях чи спеклах.

Я дивлюсь на вечірнє небо, ми їдемо собі дорогою, і тут до мене доходить.

— А де ти живеш?

— О, нарешті один зацікавився, — Дейві цвьохає віжками Смертоносного/Жолудя, так що той на два кроки зривається у чвал і зразу повертається в рись, — а всього лише п’ять місяців разом працюємо.

— Ну то я запитую зараз.

Шум Дейві трохи дзижчить. Ясно шо він не хоче відповідати.

— Не хочеш казати, то й не треба…

— Над стайнями, — каже він, — є така кімнатка. Матрас на підлозі. Штиняє гноєм.

Ми їдемо далі.

— Вперед, — Анґаррад іде швичче.

— Вперед, — Смертоносний задкує.

ТОДД, думає Анґаррад.

— Анґаррад, — кажу я.

Ми з Дейві не говорили про мамину книжку, відколи він мені її приніс чотири дні тому. Ані слова. І кожен слід її в наших Шумах ми старанно ігноруємо.

Але більше говоримо.

Я починаю думати, яким би я виріс, якби мер був моїм татом. Починаю думати, яким би я виріс, якби мер був моїм татом, а я — його небажаним сином. Цікаво, чи спав би я в кімнатці над стайнями.

— Я стараюся, — тихо каже Дейві, — але хто його в сраці знає, чого він хоче?

Я не знаю, тому й нічого не кажу.

Ми прив’язуємо коней біля брами. Іван знову пробує зустрітися зі мною поглядом, поки я не зайшов, але я не дозволяю.

— Тодде, — каже він, коли я його проминаю, старається сильніше.

— Для тебе він — пан Г’юїтт, рядовий, — кидає йому Дейві.

Я не зупиняюся. Ми проходимо короткою стежинкою від брами до парадних дверей Залу Запитання. Ці двері також вартують солдати, але ми проходимо попри них просто всередину, на холодну бетонну підлогу, ще ненакриту, ще неопалену, йдемо в ту саму оглядову залу, що й раніше.

— О, вітаю, хлопці, — каже мер, відвертаючись від вікна і вітаючи нас.

За вікном, на Арені Запитання, пан Гаммар у ґумовому фартуху. Перед ним у кріслі кричить, голий чоловік.

Мер тисне на кнопку, обриваючи звук посеред ноти.

— Я так розумію, що з ідентифікацією закінчено? — ясно і чисто питає він.

— Наскільки нам відомо, — відповідаю.

— Хто це? — Дейві показує у вікно.

— Син підірваної терористки, — каже мер, — не втік разом із мамою, дурник. От і побачимо, що він знає.

Дейві закушує губу.

— Але ж якшо він не втік із нею, тоді…

— Ви обоє зробили для мене колосальну роботу, — обриває мер, закладаючи руки за спину, — я дуже втішений.

Дейві всміхаєцця, а його Шум геть рожевий.

— Але наразі стає гаряче, — оголошує мер, — одна з перших терористок, захоплених під час нападу на в’язницю, нарешті розповіла дещо корисне.

Він знову дивицця у вікно. Пан Гаммар здебільшого закриває огляд, але, хай там шо він робить із тим чоловіком, його босі стопи від того зводить судома.

— Перш ніж відійти — так, на жаль, її вже немає з нами — вона розповіла, що, судячи з тенденції останніх бомбардувань, можна майже напевне чекати потужного удару від Відповіді цими днями, можливо, вже й завтра.

Дейві зиркає на мене. Я продовжую вдивлятися в точку позаду мера, на порожній стіні за його спиною.

— Ясна річ, вони зазнають поразки, — каже мер, — без проблем. Їхні сили не йдуть у жодне порівняння з нашими, тож я не уявляю, як вони мають протриматись довше одного дня.

— Пусти нас у бій, тату, — палко каже Дейві. — Ти знаєш, що ми готові.

Мер усміхаєцця, він усміхаєцця власному синові. Шум Дейві рожевіє так сильно, що на нього боляче дивитись.

— Тебе підвищено, Девіде, — каже мер, — на військову посаду. Тепер ти сержант Прентісс.

Усмішка Дейві практично вибухає на лиці маленьким вибухом втішеного Шуму.

— Всратись і не встати, — каже він, ніби нас немає поруч.

— Тримайся поруч із капітаном Гаммаром, коли той поїде в бій на чолі першої хвилі, — каже мер, — ти хотів битви — і ти її отримаєш.

Дейві практично світиться.

— Ох, капець, дякую, тату!

Мер повертається до мене.

— Тебе я підвищую до лейтенанта Г’юїтта.

Шум Дейві різко змінюється.

— Він лейтенант?

— Призначаю тебе моїм особистим охоронцем, від початку битви, — провадить мер, — тримайся коло мене і захищай мене від усіх можливих загроз, поки я керуватиму битвою.

Я нічого не кажу, але й не відриваю погляду від порожньої стіни.

Я — це Коло, а Коло — це я.

— І так ось Коло повертається, Тодде, — каже мер.

— Чого це він буде лейтенантом? — питає Дейві, його Шум тріщить.

— Лейтенант — це не бойове звання, — м’яко каже мер, — а сержант — бойове. Якби ти не був сержантом, не зміг би й битися.

— А, — каже Дейві, переводячи погляд із батька на мене і назад, він силкуєцця зрозуміти, чи не кпинимо ми з нього. Та я про це нічого не думаю.

— Та немає за що, лейтенанте, — дражниться мер.

— Дякую, — кажу, не відриваючи очей від стіни.

— Так тобі не доведеться робити те, чого ти не хочеш, — каже він, — не доведеться вбивати.

— Хіба шо хтось нападе на тебе, — кажу я.

— Хіба що хтось нападе на мене, так. Це буде проблемою для тебе, Тодде?

— Ні, — кажу, — ні, сер.

— Чудово, — відповідає мер.

Я дивлюся крізь дзеркало. Голова голого чоловіка безжиттєво схилилась на груди, з роздробленої щелепи скрапує слина. Пан Гаммар люто знімає рукавиці та кидає на стіл.

— Я благословенний, — тепло каже мер, — я досягнув своєї мети — повернути цю планету на правильний шлях. За кілька днів — можливо, за кілька годин — я розтрощу терористів. А коли з’являться нові поселенці, саме я простягну їм свою горду і мирну руку в привітанні.

Він піднімає руки, ніби не може дочекатися нагоди, аби їх потисли.

— І хто тоді буде біля мене? — він простягає руки до нас. — Ви двоє, ось хто.

Дейві, аж палаючи рожевістю, тягнецця до тата і хапає його за руку.

— Я прийшов у це місто з одним сином, — мер і мені простягає руку, — але воно благословило мене ще одним.

І ось рука простягнута, і вона чекає, шоб я її взяв.

Він чекає, шоб і другий його син потиснув йому руку.

— Вітання, лейтенанте Свиното, — каже Дейві, застрибуючи в сідло Смертоносного.

— Тодде, — каже Іван, сходячи зі свого посту, поки я застрибую на Анґаррад. — На два слова.

— Він вищий званням за тебе, — каже Дейві, — звертайся до нього як до лейтенанта, якшо не хочеш копати вбиральні на передовій.

Іван глибоко вдихає, ніби шоб заспокоїтись.

— Гаразд, лейтенанте, можна вас на два слова?

Я дивлюся на нього зі спини Анґаррад. Шум Івана пульсує насильством і пострілом у ногу, змовою і злобою, способами помститися меру, і він думає про це відкрито, ніби щоби вразити мене.

— Тихіше з цим, — попереджаю я, — ніколи не знаєш, хто може почути.

Я цвьохкаю віжками Анґаррад, і ми скачемо далі дорогою. Шум Івана переслідує мене. Я його ігнорую.

Нічого не відчуваю, нічого не сприймаю.

— Він назвав тебе сином, — каже Дейві, дивлячись уперед, на сонце, шо зникає за водоспадом, — по ходу, ми тепер брати.

Я нічо не кажу.

— Треба це якось відмітити, — каже Дейві.

— Де? — питаю. — І як?

— Ну ми ж тепер офіцери, не, братику? У моєму розумінні офіцери мають привілеї, — він дивиться на мене краєм ока, його Шум ясний, як вогонь, наповнений речами, які я колись постійно бачив у старому Прентісстауні.

Картинками з жінками без одягу.

Я хмурюся і посилаю йому картинку жінки без одягу і зі смужкою на руці.

— Ну і? — питає Дейві.

— Ти просто хворий.

— Ні, братику, ти говориш до сержанта Прентісса. Мені, певно, нарешті добре.

Він регоче й регоче. Йому так добре, що це трохи переходить і в мій Шум, він яснішає, хочу я того чи ні.

— Ой, та ну, лейтенанте Свиното, ти досі сохнеш по тій своїй дівці, чи шо? Вона пішла пару місяців тому. Тобі треба знайти когось нового.

— Стули пельку, Дейві.

— Стули пельку, сержанте Дейві, — і він знову смієцця, — гаразд, твоя взяла, сиди собі вдома, читай свою книжку…

Зненацька він замовкає.

— Ой, трясця, вибач, ні, я не хотів. Я забув.

І шо дивно — він це, здається, щиро.

Западає мить тиші, коли його Шум знову пульсує тим сильним почутям, яке він ховає…

Оте, шо він пробує поховати, віччого він почувається…

А тоді він каже:

— Знаєш… — і я вже бачу пропозицію, і не думаю, шо зможу її витримати, не думаю, що проживу ше хоч хвилину, якшо він це вимовить вголос, — якби ти хотів, шоб я її тобі, ну…

— Ні, Дейві, — швидко кажу я, — ні, дякую, ні.

— Точно?

— Так.

— Ну, пропозиція досі в силі, — його Шум знову ясніє, цвіте, коли він думає про свій новий титул, про жінок, про те, шо ми з ним брати.

І він щасливо насвистує дорогою до міста.

Я спочиваю на ліжку, спиною до мера Леджера, котрий, як завжди, чавкає свою вечерю. Я теж їм, а ше я дістав мамину книжку; просто дивлюся на неї, як вона лежить на ковдрі.

— Люди гадають, коли чекати потужного удару, — каже мер Леджер.

Я не відповідаю. Проводжу рукою по палітурці, як і шоночі, віччуваю шкіру, кінчиками пальців торкаюсь розриву, куди зайшов ніж.

— Люди кажуть, це буде скоро.

— От і добре, шо кажуть.

Я розгортаю книжку. Згорнута Бенова мапа досі всередині, там, куди я її поклав. Виглядає на те, шо Дейві її навіть не розгортав, жодного разу за весь час. Від неї трохи відгонить стайнею, бо я знаю, де вона була, але це всьодно книжка, всьодно її книжка.

Моєї мами. Там слова моєї мами.

Дивися, шо сталося із твоїм сином.

Мер Леджер гучно зітхає.

— Очевидячки, вони вдарять сюди, — каже він, — тому ти мусиш мене випустити, коли це станеться.

— Ти не можеш хоч п’ять секунд помовчати? — я перегортаю на першу сторінку, то перший запис, і мама написала його того самого дня, коли я народився. Сторінка повна слів, які мені колись читали.

(читала…)

— Ні пістолета, жодної зброї, — мер Леджер стоїть і зирить у вікно, — я ж беззахисний.

— Я про тебе подбаю, — кажу, — а тепер стули писок нарешті.

Я так і не повернувся до нього. Я дивлюся на перші слова моєї мами, слова, написані її рукою. Я знаю, шо вона там пише, але пробую читати їх зі сторінки.

Емі-йо. Мій. Це «Мій». Я глибоко вдихаю. Най. Най-до. Най-до-ро. Най-до-ро-щий. Пишеться «найдорожчий», тобто приблизно правильно. Мій найдорожчий. А останнє слово «син», я його знаю, бо добре почув сьогодні.

Я думаю про простягнуту руку.

Я думаю про те, як я її взяв.

Мій найдорожчий сину.

— Я ж пропонував тобі її почитати, — каже мер Леджер, нездатний приховати стогін від того, як мій Шум читає.

Я повертаюсь до нього, лютий.

— Я хіба не сказав, заглухни!

Він піднімає руки.

— Гаразд, гаразд, як скажеш, — знову сідає і стиха додає останнє саркастичне слово, — лейтенанте.

Я сідаю. Тоді сідаю вище.

— Шо ти сказав?

— Нічого, — він не дивиться мені в очі.

— Я тобі про це не казав, — кажу я, — ані слова не казав.

— У Шумі побачив.

— Ні, не побачив, — я зводжуся на ноги. Так, я маю рацію. Я ше відколи вернувся на вечерю, не думав ні про шо, крім маминої книжки. — Звідки ти знаєш?

Він дивицця на мене, але з рота не вилітають слова, а Шум шукає, що б йому сказати.

І не знаходить.

Я піцтупаю на крок.

У дверях хррц-клац, і пан Коллінз заходить досередини.

— До тебе гості, — каже мені, тоді помічає мій Шум. — Що тут сталося?

— Я нікого не чекаю, — кажу, не відводячи погляду від мера Леджера.

— Дівчина, — каже пан Коллінз, — каже, її Дейві прислав.

— Чорт забирай, — зітхаю, — я ж йому казав.

— Твоя воля, — кидає він, — каже, ні з ким не буде говорити, крім тебе, — хихоче, — нормальна фігура, скажу тобі.

Я реагую на його тон.

— Хай хто б вона була, дайте їй спокій. Це неправильно.

— Тоді краще не затримуйся з нею дуже надовго, — він сміється, зачиняючи за собою двері.

Я дивлюся на мера Леджера, мій Шум ще кипить.

— Яз тобою не закінчив.

— Це було у твоєму Шумі, — каже він, але я вже за дверима, уже замикаю за собою. Хррц-клац.

Я збігаю вниз по сходах, думаю, як би вивести дівчину, аби пан Коллінз її не займав, аби їй взагалі не прийшлось через це проходити, а мій Шум кипить підозрою і думками про мера Леджера, і починає прояснюватися, коли я збігаю в самий низ.

Пан Коллінз чекає, спершись на стіну передпокою, ноги схрещені, росслаблений, усміхаєцця. Показує великим пальцем.

Я дивлюсь.

Он вона стоїть.

34. Останній шанс

— ЗАЛИШТЕ НАС, — каже Тодд чоловікові, котрий мене пропустив, не відводить очей від мене, коли каже.

— Казав тобі, нормальна фігура, — каже чоловік, либиться і зникає в бічному кабінеті.

Тодд стоїть і дивиться.

— Це ти, — каже він.

Але не рухається до мене.

— Тодде, — кажу я і підходжу на крок.

А він відступає на крок.

Я зупиняюся.

— Хто це? — питає він, дивлячись на Лі, котрий зі всіх сил поводиться як реальний солдат.

— Це Лі, — кажу я, — друг. Він прийшов зі мною…

— Шо ви тут робите?

— Ми прийшли по тебе, — кажу я, — прийшли тебе врятувати.

Я бачу, як він ковтає. Бачу, як рухається його борлак.

— Віола, — нарешті каже він. Моє ім’я — і в його Шумі. Віола Віола Віола.

Він прикладає долоні до скронь, хапається за волосся, яке стало довше, а розкувойджене так, як я ніколи ще не бачила — відтоді як ми зустрічалися.

А ще він підріс.

— Віоло, — знову каже він.

— Це я, — кажу і ступаю ще крок уперед. Він не відходить, тому я теж не зупиняюся, перетинаю зал — не біжу, а просто підбираюся ближче і ближче до нього.

Але коли я вже поруч, він знову відступає.

— Тодде? — питаю.

— Шо ти тут робиш?

— Я прийшла по тебе, — у мене в животі потроху млоїть, — я ж казала, що прийду.

— Ти казала, що й не підеш без мене, — каже він, і в Шумі я чую гучне роздратування від того, як він звучить. Він відкашлюється. — Ти мене залишила.

— Мене забрали, — кажу я, — я ж не мала вибору.

Його Шум погучнішав, і хоч я чую в ньому щастя…

О Господи, Тодде, там і лють.

— Що я зробила? — питаю. — Нам треба йти. Відповідь скоро…

— То ти тепер разом із Відповіддю? — відрізає він, гіркоти раптом більшає. — 3 цими вбивцями.

— А ти, отже, солдат? — зненацька відрубую я, показуючи на 3 на його рукаві, мій Шум раптом розпікається. — Не розказуй мені про вбивства.

— Відповідь повбивала Спеклів, — каже він, тихо і люто.

І в його Шумі — тіла Спеклів.

Згромаджені на купу, поскидані, як сміття.

І В Відповіді на стіні.

І Тодд — посеред цього всього.

— Вони могли й мене забити за компанію, — каже він.

Заплющує очі.

Я — це Коло, а Коло — це я, — чую я.

— Віоло? — питає Лі позаду мене. Я озираюся. Він уже пройшов зал до половини.

— Зачекай надворі, — кажу йому.

— Віоло…

— Надворі.

Він такий стурбований, такий готовий битись за мене, що моє серце на мить завмирає. Дорогою сюди він гучно і ясно показував, що я його полонянка, так гучно, що інші солдати так і розуміли, що саме на мене чекає — зґвалтування, так що навіть підсвистували йому, бажаючи успіху. Тоді ми заховалися біля собору, дивилися, як Дейві Прентісс їде геть, думаючи речі, які я ніколи більше не хочу бачити, він думав — а як же він з Тоддом відсвяткує подію.

То ми й прикинулися, що є частиною того свята.

І це спрацювало.

Аж зло бере, наскільки легко воно спрацювало. Лі переминається з ноги на ногу.

— Поклич, якщо буду потрібен.

— Покличу, — кажу я, і він чекає ще секунду, тоді виходить із передніх дверей, але не зачиняє їх, аби дивитися.

Очі Тодда досі заплющені, він повторює Я — це Коло, а Коло — це я, і мушу сказати, що це дуже неприємно і нагадує мені щось про мера.

— Ми не вбивали Спеклів, — озиваюсь я.

— Ми? — він розплющує очі ширше.

— Я не знаю, хто це зробив, але точно не ми.

— Ви скинули на них бомбу ше тоді, коли ви підірвали вежу, — він практично плюється словами, — а тоді повернулися в день утечі з тюрми і доробили своє.

— Бомбу? — я не розумію. — Яку бомбу?..

Але тоді пригадую…

Перший вибух, який змусив солдатів тікати від вежі зв’язку.

Ні.

Вона б таке не зробила.

Ні, навіть вона. Ти за кого нас взагалі маєш? Так вона сказала…

Але насправді не відповіла на запитання.

Ні, ні, це неправда, тим паче…

— Хто тобі це сказав? — питаю. — Дейві Прентісс?

Він кліпає.

— Шо?

— Що значить шо? — мій голос як камінь. — Та ж твій новий дружбан. Той чоловік, який мене підстрелив, Тодде, а ти з ним зараз так весело щоранку їздиш на роботу.

Він стискає долоні в кулаки.

— То ти за мною шпигувала? — питає він. — Три місяці я тебе не бачу, три місяці я від тебе нічого не чую, а ти шпигувала? Цим ти займаєшся у вільний час, коли не підриваєш людей?

— Ага! — горлаю я, мій голос гучнішає, у тон його. — Три місяці я захищаю тебе перед людьми, котрим тільки дай вважати тебе ворогом, Тодде. Три місяці думаю, якого це хріна ти так ретельно працюєш на мера і як це він дізнався, що треба йти до океану, одразу наступного дня після нашої бесіди, — він здригається, але я тисну, простягаю до нього руку, закочуючи рукав, — і три місяці я думаю, чому це ти чіпляєш оце на жінок!

Його лице миттю змінюється. Він буквально скрикує, ніби самому боляче. Він прикриває рота рукою, щоб заглушити, але Шум раптом заливає чорнота. Він проводить пальцями іншої руки біля смужки, над моєї шкірою, над металом, який не зняти, хіба що разом із рукою. Шкіра досі червона, смужка 1391 досі пече, попри цілительські зусилля трьох нянечок.

— Ні, — каже він, — ні.

Бічні двері відчиняються, і чоловік, котрий мене впустив, зазирає всередину.

— Все гаразд, лейтенанте?

— Лейтенанте? — перепитую я.

— Все нормально, — Тодд трішки давиться. — Все чудово.

Чоловік секунду вичікує, тоді знову ховається всередині.

— Лейтенанте? — тихіше кажу я.

Тодд схилився, руки на колінах, дивиться на підлогу.

— Це ж не я, ні? — питає, але голос тихий.

— Я ж не… — він знову показує на смужку, не підводячи погляду. — Я ж не зробив це, не знаючи, що то ти?

— Ні, — кажу, читаючи в його Шумі, читаючи його отупіння від них, читаючи весь жах, котрий досі сидить у глибині, жах, який він так сильно намагається ігнорувати, — це зробила Відповідь.

Він швидко підводить погляд, наповнений запитаннями.

— Бо тільки так я могла безпечно прийти і знайти тебе, — кажу. — Тільки так могла пройти повз усіх тих солдатів, котрі марширують по місту, тільки в тому разі, якщо вони бачать, що я вже таврована.

Його лице знову змінюється, і до нього доходить.

— Ох, Віоло.

Я важко видихаю.

— Тодде, — кажу, — прошу, ходімо зі мною.

Його очі вологі, але тепер я його бачу, нарешті бачу, бачу його в лиці, бачу в Шумі, у його руках, котрі опускаються, ніби він отримав нищівну поразку.

— Запізно, — каже він так сумно, що і мої власні очі теж на мокрому місці, — бо я вже помер, Віоло. Я вже помер.

— Ні, — я підсуваюся до нього ближче, — просто зараз такі важкі часи.

Він дивиться вниз, його очі незосереджені.

Нічого не віччуваю, — каже його Шум. — Нічого не сприймаю.

Я — це Коло, а Коло — це я.

— Тодде? — питаю, і я достатньо близько, щоби взяти його за руку. — Тодде, глянь на мене.

Він дивиться, але в його Шумі — втрата, така велика, ніби я стою на межі прірви, ніби як ось-ось упаду в нього, у чорноту таку порожню і самотню, що ніколи вже не виберусь.

— Тодде, — знову кажу, із хитринкою в голосі, — а на краю, під водоспадом, пам’ятаєш, що ти мені сказав? Пам’ятаєш, як ти мене врятував?

Він повільно хитає головою.

— Я робив жахливі речі, Віоло. Жахливі речі…

— Всі ми падаємо, так ти сказав, — я міцно тримаю його за руку. — Всі ми падаємо, але це неважливо. Важливо після цього встати.

Але він відкидає мою руку.

— Ні, — каже, відвертаючись. — Ні, лехше було, як тебе тут не було. Лехше було, як ти не бачила…

— Тодде, я ж прийшла сюди врятувати тебе…

— Ні. Мені не треба було нічого думати…

— Ще не пізно.

— Вже пізно, — каже він, хитаючи головою, — пізно!

І він відходить.

Відходить від мене.

Я його втрачаю…

І тут мені спадає ідея.

Дуже, дуже небезпечна ідея.

— Атака завтра на світанку, — кажу я.

Він здивовано кліпає.

— Шо?

— Завтра на світанку, кажу, — я ковтаю і підходжу ближче, намагаючись говорити спокійно, — я маю знати лише фальшивий план, але я розвідала справжній. Відповідь нападе з пагорба за перевалом, того що на півдні, на півдні від собору, Тодде. Вони битимуть просто сюди, і вони точно нападуть на самого мера.

Він нервово зиркає на бічні двері, але я говорю тихенько.

— Їх лише двісті, Тодде, але всі вони озброєні до зубів рушницями і бомбами, а головне — неймовірною лідеркою, і вона не вгамується, аж поки не переможе його.

— Віоло…

— Вони йдуть, — я знов наближаюся до нього, — і тепер ти знаєш, коли і звідки, і якщо ця інформація потрапить до мера…

— Не треба було мені казати, — він не дивиться мені в очі, — я приховую, але він однаково дізнається. Не треба було мені це казати!

Але я підходжу ще ближче.

— То тепер ти мусиш іти зі мною, правильно? Мусиш, інакше він переможе раз і назавжди, і буде правити цією планетою, і вітатиме новоприбулих…

— Простягнутою рукою, — зненацька м’яким голосом каже Тодд.

— Що?

Але він простягає руку в порожній простір, дивиться на неї.

— Зі своїм сином.

— Ну, цього ми теж не хочемо, — я нервово проходжу до передніх дверей. Лі застромляє голову всередину, намагається не виглядати надто недоречно, але біля входу марширують солдати. — У нас мало часу.

Рука Тодда досі простягнута.

— Я теж робила погані речі, — кажу, — і хотіла, щоб усе було інакше, але вже як є. Маємо те, що маємо, а ти мусиш іти зі мною, щоб у нас був хоч якийсь шанс обернути це все на краще.

Він нічого не каже, але його рука досі простягнута, він дивиться на неї, тож я підходжу ще на крок і беру її в свою.

— Ми можемо врятувати світ, — кажу, намагаючись усміхатись, — ми з тобою.

Він дивиться на моє чоло, шукає, намагається мене прочитати, побачити, чи я дійсно там, чи це правда, чи я кажу справжні речі, він шукає і шукає…

Але не знаходить мене.

— Ох, Тодде…

— Кудись зібралися? — питає голос з іншого кінця кімнати.

Голос чоловіка з пістолетом.

Це не той чоловік, котрий нас пустив, я його ніколи не бачила.

Тільки раз, у Шумі Тодда.

— Як ти вийшов? — Тодд нетямиться від подиву.

— Ти ж не пішов би без цього, правда? — у неозброєній руці він тримає щоденник Тоддової мами.

— Ану віддай мені! — каже Тодд.

Чоловік ігнорує його і махає пістолетом на Лі.

— Ходи-но сюди, — каже він, — а то я з радістю пристрелю нашого милого Тодда.

Я озираюся. Шум Лі аж пищить про втечу, але ж він бачить націлений на Тодда пістолет, а побачивши моє лице, негайно заходить, і його Шум каже, що не залишить мене, і він такий гучний, що я майже забуваю про пістолет.

— Кидай, — каже чоловік, поглядаючи на рушницю Лі. Той із брязкотом впускає її на підлогу.

— Ти брехло, — каже Тодд чоловікові, — боягуз.

— Усе на благо міста, Тодде, — відповідає той.

— Стільки було стогонів, — каже Тодд, його Шум і голос палають, — стільки скарг і ниття про те, як він усе руйнує, а ти просто черговий шпик.

— Спершу ні, — чоловік наближається до нас, — спершу я був таким, як ти мене бачив, знеславленим колишнім мером, котрому залишили життя, хоч це й незручно, — чоловік проминає Тодда і підходить до мене, тримаючи Тоддову книжку під пахвою, — наплічник сюди!

— Що? — я не розумію.

— Давай, кажу, — він відводить руку назад і націлює пістолет просто в голову Тодда. Я скидаю наплічник і віддаю йому. Він його навіть не відкриває, просто промацує дно, правильно знаходить таємну кишеню де, якщо правильно натиснути, можна відчути пістолет.

Чоловік всміхається.

— Он він де, — каже він. — Відповідь геть не змінилась, еге ж?

— Торкнешся хоч волосини на її голові, — каже Тодд, — і ти мрець.

— Те саме, — каже Лі.

А чоловік усе усміхається.

— Схоже, у тебе з’явився суперник, Тодде.

— Хто ти такий? — питаю я, осміліла від роздратування через весь цей захист.

— Лицедій Леджер, мер Притулку, до твоїх послуг, Віоло, — він легенько кланяється, — бо ти ж, на мою думку, і є та сама Віола? — він походжає навколо Тодда. — Ой, Президент дуже цікавився Шумом твоїх снів, хлопчику. Дуже цікавився, про що ти думаєш, коли спиш. Як ти сумуєш за своєю Віолою, як ти зробиш усе, щоб її знайти.

Я бачу, як лице Тодда червоніє.

— І от одного разу він стає значно прихильніший до мене і просить переказати тобі одну інформацію, подивитися, чи не захочеш ти зробити те, що треба нам, — мер Леджер виглядає просто сміховинно з усім своїм багажем: пістолет в одній руці, сумка в іншій, книжка під пахвою, і все одно він намагається здаватись загрозливим. — Мушу сказати, спрацювало як по маслу, — він підморгує мені. — Тепер, коли я знаю час і місце нападу Відповіді…

Шум Лі гучніє, він розлючено підступає на крок.

Мер Леджер зводить курок. Лі зупиняється.

— Не подобається? — питає мер. — Президент дав, тоді ж, коли й ключ.

Він знову всміхається, а тоді бачить, як ми всі на нього дивимось.

— Ой, давайте без цього, — каже він, — якщо Президент переможе Відповідь, то все закінчиться. Бомби, обмеження, комендантські години, — його посмішка трохи блідне, — ви мусите навчитися, як змінювати систему зсередини. Коли я стану його заступником, то докладу всіх зусиль, аби покращити життя для всіх, — киває на мене, — і для жінок теж.

— То краще вбий мене, — каже Тодд, його Шум клекотить, як полум’я, — бо якшо ти коли-небудь опустиш цей пістолет, безпечного місця в цьому світі для тебе вже не буде.

Мер Леджер зітхає.

— Я нікого не збираюся вбивати, Тодде, хіба що…

Бічні двері зненацька відчиняються, і чоловік, котрий мене впустив, заходить досередини, його лице і Шум наповнюються подивом.

— Що ти…

Мер Леджер націлює на нього пістолет і тричі тисне на гачок. Чоловік падає крізь двері, на підлогу, так що тільки його ноги стирчать.

Ми всі стоїмо, шоковані, відлуння пострілу досі дзвенить об мармурову підлогу.

У Шумі мера Леджера чітка картинка: він із підбитим оком і розбитою губою, а чоловік на підлозі його лупцює.

Він знову дивиться на нас, бачить, як ми поглядаємо на нього.

— Шо?

— мер Прентісс тобі цього не подарує, — каже Тодд, — бо він знає пана Коллінза ще зі старого Прентісстауна.

— О, я впевнений, що за Віолу і напад Відповіді мені пробачать будь-які непорозуміння, — тепер мер Леджер роззирається, думає, як би ото вивільнити руки. Нарешті просто кидає книжку Тодду, ніби більше її не хоче. Тодд незграбно, впускаючи, але ловить її.

— Авторка з твоєї мами така собі, Тодде, — каже мер Леджер, згинаючись і вільною рукою розстібаючи наплічник, — малописьменна.

— Ти за це заплатиш, — Тодд озирається на мене, і я розумію, що насправді це я сказала.

Мер Леджер порпається в моїй торбі.

— А ось і їжа! — його обличчя аж сяє. Дістає з торби гребенясту шишку і відразу ж запихає в рота. Дістає ще кілька, знаходить хліб і фрукти, надкушує майже все.

— Скільки ви тут планували бути? — питає він із набитим ротом.

Я бачу, як Тодд починає підходити ближче.

— Не те щоб я тебе не чув, — каже мер Леджер, одною рукою розмахуючи пістолетом, а другою порпаючись у торбі. Він завмирає, тримаючи руку ще глибоко всередині, тоді дивиться на мене. — Що це?

Він ще трохи нишпорить і починає витягувати з наплічника щось велике. Спершу я думаю, що це пістолет, але тоді він остаточно дістає предмет із торби.

Він підводиться.

І зацікавлено розглядає бомбу Трейс у своїй руці.

Настає час, коли це не може бути правда. Настає секунда, коли мої очі не можуть бачити те, що вони бачать, бо не вірять у бомбу, яка мені добре знайома. Настає момент, коли вона в його руці, але це нічого не означає, взагалі нічого не означає.

Але тоді Лі зойкає біля мене, і все має сенс, все має найгірший з усіх чортових сенсів, про які я можу подумати.

— О ні, — кажу я.

Тодд розвертається.

— Що? Що таке?

Час сповільнюється в ніщо. Мер Леджер повертає бомбу в руці, і вона починає пікати, швидко пікати, пікати так, що ясно, її мала підірвати перша ж людина, котра обшукає мою торбу і візьме її, бо її заряджає пульс руки, це ж така бомба, яка тебе вб’є, варто її відпустити.

— Це ж не… — питає мер Леджер, дивлячись на мене.

Але Лі вже тягнеться до моєї руки…

Пробує вхопити, аби ми обоє вибігли в передні двері…

— Біжи! — горлає він…

Але я стрибаю вперед, не назад…

І відштовхую Тодда вбік…

Ми завалюємося в кімнату, куди впав мертвий чоловік…

Мер Леджер не пробує нас застрелити…

Нічого не робить…

Просто стоїть, поки до нього доходить…

І коли ми пролітаємо крізь двері…

І котимось на покійника…

І притуляємось одне до одного, щоб захистити…

Мер Леджер пробує кинути бомбу подалі від себе…

Відпускає…

І…

…його розносить на тисячу шматочків, також зносить стіни за ним, а це ж та сама кімната, куди ми втекли, тому жар від вибуху смалить нам одяг і волосся, а згори ще й летить каміння, і ми ховаємося під стіл, але щось уперіщує Тодда в потилицю, а довга балка падає на мої щиколотки, і я відчуваю, як обидві ламаються, і, кричучи свій неможливий біль, я думаю лише одне: вона мене зрадила вона мене зрадила вона мене зрадила, бо це ж не була місія з порятунку Тодда, це була місія вбити його, і мера теж, якщо пощастить…

Вона мене зрадила…

Вона мене знову зрадила…

А тоді темрява.

Згодом лунають голоси, голоси в пилюці й завалах, голоси в моїй задурманеній болем голові.

Один голос.

Його голос.

Стоїть наді мною.

— Так-так, — каже мер, — хто ж це в нас тут?