Запитання та Відповідь

Кінець

— Твій Шум зраджує тебе, Тодде Г’юїтте.

Голос…

У темряві…

Я кліпаю і розплющую очі. Все довкола в тіні та ше ж воно розмите-розпливчасте; таке враження, шо світ обертаєцця і моя кров загаряча, а мозок засмічений і я не можу думати, бо ж темрява…

Я знову кліп-кліп.

Секу…

Ні, одну секундочку…

Шойно, буквально шойно ми були на плошчі…

Шойно вона була на моїх руках…

Вмирала на моїх руках…

— Де вона? — кидаю в темряву і чую запах крові, такшо мій голос зриваєцця, а Шум злітає угору, ніби зненацька буря, такий високий, червоний і лютий Шум. — ДЕ ВОНА?

— Тут я запитую, Тодде.

Цей голос.

Його голос.

Десь у темряві.

Десь позаду мене, де я ніфіга не бачу.

Мер Прентісс.

Я знову кліпаю, такшо мла вмить перетворюєцця на широку кімнату, освітчену через одне-єдине вікно угорі, через широкий круг високо і далеко звіци; те шкло брудне-бруднюще, хіба шо пофарбоване контуром Нового Світу з його двома супутниками-місяцями, і на мене падає тіки його світло — більше ніякого.

— Шо ви з нею зробили? — кажу голосно, кліпаючи від свіжої крови, що скрапує мені в очі. Пробую підняти руку й витерти, але руки, виявляєцця, зв’язано за спиною, і знову починається паніка, я шарпаюся в путах, дихання прискорюєцця і я знову горлаю: — ДЕ ВОНА?

Нізкуди прилітає кулак і врізаєцця мені в живіт.

Я нагинаюся вперед від шоку й метикую, шо мене прив’язали до дерев’яного стільця, ноги припнули до ніжок, сорочку я згубив ше там, на запилюженому горбі, а зараз вибльовую свій порожній шлунок і замічаю — шо то під ногами? — цей килим, на якому дзеркалицця силует Нового Світу з його місяцями, і все то дзеркалицця знову і знову, воно тягнецця без кінця.

І я пригадую, шо ми ж були на плошчі, так, на плошчі, — я біг, тримав її, ніс її і наказував їй жити, жити, поки не будемо в безпеці, поки не будемо в Притулку, де її зможуть порятувати…

Але безпеки не було, яка там безпека, був лише він і його люди, і вони забрали її — вирвали просто в мене з рук…

— Ви помітили, що він не питає «Де я?», — чую голос мера, мінливий, десь там. — Його перші слова: «Де вона?», і Шум каже те саме. Цікаво.

Голова пульсує, живіт теж, я зовсім прокидаюся і пригадую, шо я бився з ними, бився, коли вони її забирали, аж поки мені в скроню не прилетіло прикладом, і лише тоді я пірнув у морок…

Я ковтаю грудку, що назбиралася в горлі, ковтаю паніку і страх…

Бо це ж кінець, хіба ні?

Кінець усьому.

Я в руках мера.

І вона в руках мера.

— Якшо зробиш їй боляче… — кажу я, а в животі дотепер ниє удар.

Містер Колінз стоїть навпроти мене напівзатінений. Той самий містер Колінз, котрий ростив кукурудзу і каляфйори, доглядав мерових коней і той шо зараз стоїть наді мною з пістолетом у гольстрі, з перевішеною через спину рушницею і з кулаком, занесеним для нового удару.

— Їй і без нас було дуже боляче, Тодде, — пояснює мер, зупиняючи містера Коллінза. — Бідолашка.

Мої кулаки стискаюцця в кайданках. Мій Шум рваний і ніби побитий, я про це казав, але в ньому таки виникає спогад про те, як Деві Прентісс навів на нас ствол і як вона впала мені на руки: рана кровила і їй не вистачало повітря.

А тоді я червонію свій Шум, згадую відчуття першого удару в лице Деві Прентісса, згадую згадку, як Деві Прентісс летить із коня, він заплутався ногою в стремені і кінь волочить його, як торбу зі сміттям.

— Що ж, — зітхає мер, — це пояснює таємницю зникнення мого сина.

Якби я не відав, шо до чого, то сказав би, шо він зітхає із полегшенням.

Але я підозрюю, шо зробив цей висновок лише зі звуків його голосу, а цей голос, шо нині, він дуже проникливий і мудріший за той старий Прентісстаунський голос, шо в нього колись був, а те нішчо, яке я почув, щойно прибув до Притулку, — воно й досі велике нішчо в цій кімнаті, хай чим вона не була, і воно поєднується з великим нішчо від містера Колінза.

В них нема Шуму.

У жодного з них.

Єдиний Шум тут мій, і він сіпається, як поранене теля.

Я вивертаю шию в пошуках мера, але вивернути як слід боляче, такшо я просто розумію, шо сиджу собі під одним-єдиним променем запилюженого-підфарбованого сонця, яке квапицця на захід, посеред такої великої кімнати, шо я ледве розбираю її дальні стіни.

А тоді я помічаю крихітний столик у глибині темряви: його відсунули так далеко, аби я не міг розібрати, шо на ньому лежить.

Там просто метал, поблискує, обіцяє речі, про які я не хочу й думати.

— Він досі вважає, що я мер, — каже голос, знову безтурботно і втішено.

— Тепер це Президент Прентісс, хлопче, — бурчить містер Коллінз, — зарубай собі на носі.

— Шо ви з нею зробили? — кажу я, а сам пробую знову повернутися, туда-сюда, здригаючись від болю в шиї. — Якшо ви її торкнетесь, я…

— Ти приїхав до мого міста сьогодні зранку, — перебиває мер, — Голіруч, навіть без сорочки, лише з дівчиною на руках. А з дівчиною стався страшний нещасний випадок…

Мій Шум сіпається.

То був не випадок…

— Страшне, дуже страшне нещастя… — незворушно продовжує мер, але Шум його зраджує, я чую, який він нетирплячий і це вперше з того часу, вітколи ми зустрілись на площі. — В результаті цього жахливого випадку вона при смерті, а от переді мною хлопчик, на пошуки якого ми витратили стільки часу і зусиль, котрий завдав нам стільки клопоту, а тепер він же пропонує нам добровільно, так, він пропонує зробити все, що ми захочемо, якщо ми просто врятуємо дівчину, а проте коли ми спробували зробити саме це…

— З нею все гаразд? Вона в беспеці?

Мер замовкає, а містер Коллінз робить крок вперед і навідліг урізає мені в лице. Довгу мить біль роспофсюджуєцця моєю щокою, тому я лише сиджу і важко дихаю.

Тоді мер заходить в коло світла і стає просто переді мною.

Він і досі у своєму гарному костюмчику, хрусткому і чистому як ніколи, ніби там під тканиною нема живої людини, а лиш прудкий і балакучий кавалок льоду. Навіть у містера Коллінза є плями поту й бруду, від нього тхне, як і слід тхнути, але в мера нічо цього немає, ані сліду.

Поруч із мером ти просто якась купку бруду, яку треба прибрати геть.

Він дивицця на мене, нахиляєцця, так шоб дивитись мені в очі.

А тоді питає, ніби йому просто цікаво.

— Як її звати, Тодде?

Я здивовано кліпаю.

— Га?

— Як її звати? — повторяє він.

Ясно, шо він знає її ім’я. А ще ясно, шо він був у моєму Шумі.

— Ти знаєш, як її звати, — кажу я.

— Я хочу, аби ти мені сказав.

Я переводжу погляд із нього на містера Коллінза, а той стоїть собі, схристивши руки, і ані мур-мур, але з його обличчя добре видно, шо він би радо втовк мене в землю.

— Ще одна спроба, Тодде, — делікатно каже мер. — Я дуже хочу, аби ти відповів. Як її звати? Оту дівчинку з інших світів?

— Якшо ти знаєш, шо вона з інших світів, — кажу я, — то маєш знати і те, як її звати.

А тоді мер всміхається, і йому справді весело.

І я почуваюся таким наляканим, як зроду-віку до цього.

— Це так не працює, Тодде. От як це працює: я запитую і хочу почути відповідь. Зараж-ж-же. Як її звати?

— А де вона?

— Я питаю, як її звати?

— Скажіть, де вона, і тоді я скажу, як її звати.

Він зітхає, ніби я не виправдав його сподівань. Тоді знов киває містеру Коллінзу, і той знову підстрибує і знову лупить мене в живіт.

— Це простий обмін, Тодде, — каже мер, поки я хапаю повітря і блюю на килим. — Тобі достатньо сказати мені те, що мені треба, і це закінчиться. Вибір за тобою. Чесно, я геть не хочу й далі робити тобі боляче.

Я переводжу подих, зігнувшись у дугу, а живіт так болить, шо страшно і повітря набрати. Віччуваю, як моя вага натягує шнурки на зап’ястках, також віччуваю кров на своєму лиці (вона липка і припіцсохла) і осоловіло дивлюся туди-сюди по своїй в’язничці, шукаю, як звідси вирватися, з цього кола світла посеред кімнати — але виходу шось не видно.

Я помру тут, у цій кімнаті.

В цих стінах…

В цих стінах, де її нема.

І ше ж мені треба зробити вибір.

Якшо так, то осьшо я вибираю.

Вибираю не казати.

— Ви знаєте, як її звати, — кажу я. — Хочете — вбийте, але ви вже знаєте, як її звати.

І мер просто дивиться на мене.

Найдовша хвилина в моєму житі минає, поки він дивиться на мене і читає мене, і зрештою бачить, шо все серйозно.

А тоді він пітходить до маленького дерев’яного столика.

Я пробую підглядіти, але через його спину не бачу, шо він там робе. Тільки чую, як він брящить чимось на столику, стукає металом в дерево.

— Я зроблю всьо, шо ти схочеш, — каже він, але я розумію, шо він просто мавпує мої слова, — Лише врятуй її, і я зроблю всьо, шо ти схочеш.

— Я тебе не боюся, — кажу я, хоть мій Шум каже інакше, думаючи про всьо то, шо може бути на столі. — Я не боюсь померти.

Цікаво, чи я це серйозно.

Він повертається до мене, тримаючи руки за спиною, такшо я не бачу, шо там у нього.

— Бо ти чоловік, Тодде? Бо чоловік не боїться померти?

— Певно, так, — кажу я. — Бо я чоловік.

— Якщо не помиляюся, твій день народження лише за чотирнадцять днів.

— Це просто цифра, — я важко дихаю, і в животі всьо скаче віттого, шо я так кажу. — Вона-бо нічо не важить. Якби я був у Старому Світі, мені…

— Ти не в Старому Світі, хлопче, — значуще каже містер Коллінз.

— Не думаю, що він це має на увазі, містере Коллінз, — каже мер, не зводячи з мене погляду. — Правда, Тодде?

Я зиркаю то на того, то на іншого.

— Я вбивав, — кажу я. — Я вбивав.

— Так, я певен, що ти вбивав, — каже мер. — У тебе це написано на лиці. Але питання от яке — кого? Кого саме ти вбив? — він виходе за світле коло у темряву і тоді вже не знаю, шо він там взяв зі столу, але шось таке знайшов і заходить мені за спину. — Чи правильніше запитати — що?

— Я вбив Аарона, — кажу я, марно намагаючись пильнувати, шо він там робить.

— Та невже? — те, шо у мера нема Шуму, просто жах, особливо коли я нічо не бачу. Це не як тиша дівчинки, бо дівчача тиша однаково активна, однаково жива, вона має форму, бо решта Шуму лопотить об неї.

(я думаю про неї, думаю про її тишу, про цей біль)

(я не думаю про її ім’я)

Але мер, хай йому біс, не знаю, як він ото зробив, але в нього і містера Коллінза нема Шуму, воно ніби нічо, ніби мертве, там нема ні форми, ні Шуму, ні житя, як у каменя чи стіни, як у фортеці, яку тобі не завоювати. Очевидно, він таки читає мій Шум, але як знати, якшо цей чоловік з каменя?

Я всьодно показую йому то, шо він хоче. Я ставлю церкву під водоспадом наперед свого Шуму. Я ставлю всю мою чесну бійку з Аароном, усю оту боротьбу і кров, я ставлю наперед усю правду — як ми б’ємося, як я його б’ю і збиваю на землю, як я дістаю ножа.

Як я вдаряю Аарона в шию.

— Мабуть, це правда, — каже мер. — Але чи вся правда?

— Авжеж, — кажу я і роблю Шум таким голосним і високим, шоби заблокувати всьо інше, шо він може там почути. — Це правда.

Його голос — він дуже задоволений.

— Думаю, ти брешеш мені, Тодде.

— Не брешу! — я майже кричу. — Я зробив все, шо Аарон хотів! Я його забив! Я став чоловіком за твоїми власними законами, і ти можеш взяти мене в армію, і я робитиму всьо, шо ти хочеш, тільки скажи мені, шо ви з нею зробили!

Я бачу, шо іззаду містеру Коллінзу вже дали знак, тож він підступає до мене, відводить кулак і…

(нічо не можу зробити)

Я сахаюся від нього з такою силою, шо вітсовую стілець на пару дюймів убік…

(заткнись)

Але удар не влучає.

— Добре, — каже мер, і видно, що він тихо радіє. — Добре.

Він знову починає рухатися у присмерку.

— Дозволь дещо тобі пояснити, Тодде, — каже він, — ти в головному офісі приміщення, яке раніше було Катедрою Притулку, а відучора це Президенцький Палац. Я привів тебе до себе додому, бо вирішив тобі допомогти. Допомогти тобі побачити, що ти помиляєшся в цій безнадійній війні проти мене, проти всіх нас.

Його голос пересунувся кудись за містера Коллінза…

Його голос…

На мить видалося, шо він говорить не вголос…

Ніби він промовляє просто в мене в голові…

А тоді це проходе.

— Мої солдати прибудуть завтра по обіді, — каже він, не даючи мені й слово вставити. — Але перед тим, Тодде Г’юїтте, ти відповіси на моє питання, а тоді дотримаєш слова і допоможеш мені створити нове суспільство.

Він знову виходить на світло, стає переді мною, але руки й досі за спиною і шо в них — мені невідомо.

— Але що я хочу, аби ти засвоїв тут і зараз, Тодде, — каже він. — Це те, що я тобі не ворог.

Я так дивуюся, шо на секунду забуваю боятися.

Він мені не ворог?

Я широко росплющую очі.

Він мені не ворог?

— Ні, Тодде, — каже він, — я тобі не ворог.

— Ти вбивця, — кажу я, не думаючи.

— Я генерал, — відповідає він. — Не більше і не менше.

Я дивлюся на нього.

— Ти вбив людей, коли йшов сюда. Ти вбив людей у Дальньому Куті.

— На війні стаються усілякі прикрощі, але зараз війна закінчилась.

— Я бачив, як ти їх постріляв, — опираюся я, бо мені огидно це слухати: хай кого іншого заспокоять його слова, але ж це чоловік без Шуму, у нього завши камінь за пазухою.

— Особисто я, Тодде?

Я ковтаю кислий смак.

— Ні, але цю війну розпочав ти!

— Вона була необхідна, — каже він, — аби порятувати хвору планету, що вмирає.

Моє дихання пришвиччуєцця, розум затуманюєцця, голова важ-жка-преважка, такого ше не було. Але й Шум червоніший.

— Ти вбив Кілліана.

— І я щиро шкодую, — каже він, — з нього був би чудовий солдат.

— Ти вбив мою маму, — кажу я, мій голос дрижить (заткни пельку вже), мій Шум сповнений люті і суму, а на очі навертаються сльози (заткнись заткнись заткнись), — ти вбив усіх жінок у Прентісстауні.

— Невже ти віриш у все, що тобі кажуть, Тодде?

Западає тиша, справжня тиша, бо навіть мій Шум затихає.

— У мене немає бажання вбивати жінок, — додає він. — І ніколи не було.

Я аж рота роззявляю.

— Але ж таки було…

— Ну, зараз не час для уроків історії.

— Ти брехло!

— А ти думаєш, що знаєш усе на світі, так? — його голос стає крижаним і він відступає від мене, і тоді містер Коллінз лупить мене у скроню так сильно, шо я мало не падаю на підлогу.

— БРЕХЛО І ВБИВЦЯ! — кричу я, а у вухах дотепер звенить від удару.

Містер Коллінз б’є мене вдруге, тепер з іншого боку, ніби дерев’яною балкою.

— Я не ворог тобі, Тодде, — знову каже мер. — Будь ласка, не змушуй мене і далі це робити.

Моя голова розламується, такшо я мовчу. Я не можу нічо сказати. Я не можу сказати те, шо йому треба. І не можу сказати нічо іншого, бо тоді мене знов лупцюватимуть.

Це кінець. Це має бути кінець. Вони мене живим не випустять. І вони не випустять її живою.

Це має бути кінець.

— Я сподіваюся, що це кінець, — каже мер, і тепер в його голосі ніби звуки правди. — Я сподіваюся, ти мені розкажеш те, що я хочу знати, і ми зможемо все це припинити.

А тоді він каже…

Тоді він каже…

Він каже: «Будь ласка».

Я піднімаю голову, кліпаю очима крізь синці, шо набрякають навколо моїх очей.

На його лиці стурбованість, такий вираз, майже благання.

Шо за фігня? Шо це збіса за фігня?

І я знову чую гудіння в себе в голові…

Не так, як чути чийсь інший Шум…

БУДЬ ЛАСКА — ніби це каже мій власний голос…

БУДЬ ЛАСКА — ніби це кажу я сам…

Воно тисне на мене…

Десь усередині…

Я тепер почуваюся всередині так, ніби хочу сказати…

БУДЬ ЛАСКА…

— Те, що ти думаєш, ніби дешо знаєш, Тодде, — каже мер, його голос досі повторюєцця всередині мої голови, — воно все дурня.

А тоді я пригадую…

Я пригадую Бена…

Я пригадую, як Бен каже мені те саме…

Той самий Бен, котрого я втратив…

І мій Шум негайно твердне, просто зразу. Відрізає його.

З лиця мера зникає благаючий вираз.

— Гаразд, — каже він і трошки хмуриться. — Але пам’ятай, що це твій вибір, — стає прямо. — Отже, як її звати?

— Ти знаєш, як її звати.

Містер Коллінз б’є мене в голову збоку.

— Як її ім’я?

— Ти сам знаєш…

Бух, іще один удар, цього разу з іншого боку.

— Як її звати?

— Ні.

Бух.

— Скажи мені, як її звати.

— Ні!

БУХ!

— Ім'я, Тодде?

— ЙДИ НАФІГ!

Мабуть, замість «фіг» я кажу шось інше, бо містер Коллінз б’є так сильно, шо моя голова відкидається назад, стілець губить рівновагу і я таки падаю набік, на підлогу, разом зі стільцем. Я гепаюсь на килим, а руки зв’язані, такшо я не можу виставити їх перед собою; очі наповнююцця маленькими Новими Світами — і зрештою світ переді мною згасає.

Я видихаю в килим.

Носаки мерових черевиків наближаюцця до мого лиця.

— Я тобі не ворог, Тодде Г’юїтте, — ше раз каже він, — Просто скажи мені, як її звати, і це все припиниться.

Я вдихаю і викашлюю те, шо вдихнув.

Вдихаю ше раз і кажу те, шо хотів сказати.

— Ти вбивця.

Ше одна тиша.

— Ну, хай так, — каже мер.

Його ноги віддаляюцця, і я віччуваю, як містер Коллінз піднімає мого стільця з підлоги разом зі мною і моє тіло стогне під власною вагою, і от я знову сиджу в центрі кола, шо міниться всіма кольорами веселки. Мої очі так набрякли, шо я взагалі ледве бачу містера Коллінза, хоч він просто тут, перед моїм носом.

Я чую, шо мер знову за маленьким столиком. Я чую, як він по тому столику шось пересуває. Знову чую шкрябаня металу.

Я чую, як він стає біля мене.

І після всіх цих його обіцянок настає, нарешті, кінець.

Кінець мені.

Мені шкода, — думаю я, — Мені дуже, дуже шкода.

Мер кладе руку мені на плече, і я відшарпуюсь від неї, але він руку не забирає, просто рівномірно тисне на мене, я не бачу, шо в нього в другій руці, але він шось підносить до мене, до мого лиця, шось тверде і металеве і наповнене болем, воно готове завдати мені страждань і закінчити моє життя, але у мене в глибині є схованка, куди мені треба залізти, подалі від цього всього, глибоко всередину, у темряву, та я знаю, шо тоді точно кінець, край усьому, бо я ніколи звітти не виберусь і він уб’є мене і вб’є її, нема ні шансів, ні життя, ні надії — нічого.

Ой, як шкода.

І мер притуляє до мого лиця компрес.

Я хапаю ротом повітря від цієї прохолоди і шарпаюся від його рук, але він лагідно притискає компрес до ґулі на моєму чолі, до ран на моєму лиці і бороді, і його тіло так близько, шо я відчуваю його запах та його чистоту, дерев’яний запах його мила, а подих з його носа овіває мою щоку, його пальці торкаюцця моїх порізів майже ніжно, обробляють набряк навколо моїх очей, розсічені рани на моїй губі, і я віччуваю, шо компреси починають працювати майже моментально, я віччуваю, шо набряк відразу сходить, знеболювальні затоплюють моє тіло, і на мить я думаю — о, які чудові компреси в Притулку, майже як її компреси, і полегшеня приходить так швидко, так несподівано, шо мені стискає горло і я мушу ковтнути слину.

— Я не такий, як ти собі уявляєш, Тодде, — тихенько каже мер мені на вухо, накладаючи ще один компрес мені на шию, — Я не робив речей, які ти думаєш, що я робив. Я попросив свого сина привести тебе назад. Я не просив його ні в кого стріляти. Я не доручав Аарону тебе вбивати.

— Яке ж ти брехло, — кажу я, але мій голос слабкий, і я тремчу від намагання не пропустити в нього сльози (заткнись же).

Мер накладає ше кілька компресів на синці на моїх грудях і на животі, так ніжно, шо я заледве це витримую, так ніжно, ніби йому майже не байдуже на те, як я почуваюсь.

— Мені байдуже, що ти думаєш, Тодде, — каже він. — Але ти ще встигнеш зрозуміти, що я кажу правду.

Він заходить мені за спину і накладає ше один компрес на вузли, шо стягують мої зап’ястки, і тоді масажує їх великими пальцями, повертаючи чутливість моїм рукам.

— Ти ще матимеш час, — каже він, — навчитися мені довіряти. Можливо, навіть вподобаєш мене. Можливо, навіть думатимеш про мене як про нового батька, Тодде.

Я почуваюся так, ніби мій Шум тане від усіх ліків, весь біль зникає, я зникаю разом із ним, ніби мер мене таки вбиває, але ліками замість тортур.

Я не можу стримати плач від горла, від очей, від голосу.

— Будь ласка, — кажу я, — будь ласка.

Але я не знаю, шо я маю на увазі.

— Війна закінчилась, Тодде, — повторює мер. — Ми творимо новий світ. Ця планета нарешті повністю виправдовує своє ім’я. Повір мені на слово, коли ти все побачиш, тобі й самому закортить стати частиною того, що ми робимо.

Я видихаю в темноту.

— Ти можеш вести за собою людей, Тодде. Ти довів, що ти дуже особливий.

Я далі дихаю, пробую зосередитись на диханні, але чую, шо потрохи пливу.

— Звідки мені знати? — нарешті питаю я, і мій голос тепер не схожий на голос — самий лише скрегіт і стогін. — Звідки мені знати, шо вона ше жива?

— Нізвідки, — каже мер. — Повір мені на слово.

І знов чекає.

— Якшо я це зроблю, — кажу я, — якшо я зроблю то, шо ти кажеш, ти її врятуєш?

— Ми зробимо все необхідне, — каже він.

Без болю вічуття такі, ніби в мене зовсім нема тіла, ніби я такий собі привид у кріслі, незрячий і вічний.

Ніби я вже помер.

Бо як знати, чи ти живий, якшо тобі не боляче?

— Ми — це вибір, який ми робимо, Тодде, — каже мер, — не більше й не менше. Я б хотів, щоб ти обрав сказати мені її ім’я. Я б дуже сильно цього хотів.

Під пов’язками лише темрява.

Лише я, сам у чорноті.

Наодинці з його голосом.

Я не знаю, шо робити.

Я нічо не знаю.

(шо мені робити?)

Але якшо є можливість, якшо є хоть найменший шанс…

— Це справді така серйозна жертва, Тодде? — каже мер, слухаючи, як я думаю. — Тут, наприкінці минулого? На початку майбутнього?

Ні. Ні, я не можу. Він брехун і вбивця, і всьодно, шо він каже…

— Я чекаю, Тодде.

Але раптом вона жива, він же міг залишити її живою…

— Це, вважай, твій останній шанс, Тодде.

Я здіймаю голову. Від руху компреси трошки зсовуюцця, і я мружуся від світла, мружуся на лице мера.

Воно порожнє, як і досі.

Це порожня мертва стіна.

З таким самим успіхом я міг би говорити в безодню.

З тим самим успіхом я теж міг би бути безоднею.

Я відвожу очі. Я опускаю їх.

— Віола, — промовляю я в килим. — Її звати Віола.

Мер протяжно і дуже втішено зітхає.

— Чудово, Тодде, — каже він. — Дякую.

Тоді повертається до містера Коллінза.

— Закрий його.