Запитання та Відповідь

1. Старий мер

МІСТЕР КОЛЛІНЗ ПІДШТОВХУЄ МЕНЕ вгору вузькими сходами без вікон, угору і ше раз угору, повертаючи на крутих східницях, але завжди чітко вгору. І коли я думаю, шо мої ноги більше не витримають, ми досягаємо дверей. Він відкриває і грубо заштовхує мене всередину, і я падаю в кімнату, на дерев’яну підлогу; мої руки так задубли, шо не можу спинити падіння, тому я лише стогну і лягаю на бік.

І бачу, шо просто піді мною — тридцятиметрова прірва.

Містер Коллінз регочеться, дивлячись, як я задкую від прірви. Я на приступці завширшки, може, з п’ять дошчок, вона тягнеться попід стінами квадратної кімнати. А всередині кімнати — просто здоровенна дірка та ше пару шнурків звисають по центру. Я слідкую за шнурками до самої гори — до високої шахти, в якій висить найбільший комплект дзвонів, які я бачив за все житя, два з них звисають з одної дерев’яної балки, а які вони здоровенні, величиною з цю кімнату, а в боках вежі вирізані арки, ну, шоби ті дзвони було добре чути.

Я піцтрибую, коли містер Коллінз голосно зачиняє двері, зачиняє їх зі звуком хррц-клац, і цей звук відбирає в мене останню надію на втечу.

Я встаю і схиляюся до стіни, поки знову не можу дихати.

Заплющую очі.

Я Тодд Г’юїтт, — думаю я, — Я син Кілліана Бойда і Бена Мура. Мій день народжена через чотирнацять днів, і я чоловік.

Я Тодд Г’юітт, і я чоловік.

(той самий, шо сказав меру, як її звати)

— Вибач мені, — шепочу я сам до себе. — Мені дуже шкода.

Невдовзі я розплющую очі і роззираюся. На рівні очей на цьому поверсі вежі по периметру тягнуцця маленькі прямокутні отвори, по три на кожній стіні, і з них крізь пилюку ллється вечірнє світло.

Я просуваюся до найближчого отвору. Очевидячки, я десь у церковній дзвіниці і дуже високо згори дивлюся назовні, на центральну площу, кудою я вперше в’їхав до міста — лише цього ранку, але так здаєцця, немов ціле житя тому. Вечоріє, такшо я, певно, деякий час пролежав у відключці, і за цей час він міг зробити їй шо хоч, за цей час він міг…

(заткнися, просто заткнися)

Я дивлюся на площу. Дотепер порожня, дотепер тиха площа в мовчазному місті, місті без Шуму, місті, яке чекає, коли армія прийде його завоювати.

Місто, яке навіть не спробувало дати відсіч.

Мер просто підійшов до міста, і тут усі разом капітулювали. Іноді чутки про армію не менш вбивчі за саму армію — так він мені казав, і чи ж не його правда?

Ми сюди так довго бігли, спішили щодуху і не думали, як виглядатиме Притулок, коли ми в ньому опинимось, не казали нічо вголос, але надіялися, шо тут буде безпечно, шо тут буде рай.

Для вас обох ше є надія, — так Бен казав.

Але він помилявся. Це був узагалі не Притулок.

Це був Новий Прентісстаун.

Я похмурий, бо віччуваю, як у грудях починає тиснути, і дивлюся в західний кінець площі, над деревами, котрі переходять у дальші тихі будинки і вулиці, перевожу погляд на водоспад, котрий зовсім близько звідси гуркотить із краю долини вниз, споглядаю, як дороги зиґзаґами піднімаюцця на пагорб біля водоспаду — ті дороги, де я бився з Дейві Прентіссом-Молоччим, ті дороги, де Віола…

Я повертаюся до кімнати.

Мої очі помалу звикають до слабкого світла, але тут, здаєтця, немає нічого, крім дощок і слабкого запашку. Церковні шнурки висять метри за два від кожної стіни. Я дивлюся угору і бачу, шо вони міцно прив’язані до звонів, аби в них можна було позвонити. Я зиркаю вниз, у яму, але там занадто темно, аби роздивитися, шо робиться внизу. Певно, просто тверда цегла.

Але два метри — то не є так багато. Можна легко доскочити, і вхопитися за шнурок, і злізти донизу.

Але…

— Насправді це геніальний план, — каже голос із дального кута.

Я віцтрибую, наїжачуюсь Шумом. Чоловік стоїть там, де він допіру сидів, — ше одна БезШумна людина.

Але…

— Якщо спробуєш спуститися по цих мотузках, які так спокусливо висять у межах доступу, — продовжує він, — усе місто про це дізнається.

— Ти хто? — питаю я, і хоч віччуваю, шо мій шлунок став невагомий і злетів кудись угору, стискаю кулаки.

— Так-так, — каже він, — чути, що ти не з Притулку, — він звертає за ріг, аби на його лице потрапило світло. Я бачу підбите око і россічену губу, яка виглядає так, ніби тількишо покрилася струпом. Йому, мабуть, компресів забракло.

— Аж цікаво, як то швидко забуваєш гучність цього всього, — каже він майже сам до себе.

Це маленький чоловічок, нищий за мене, а ще ширший і старший за Бена, але ненабагато; ше я бачу, шо він якийсь м’який, навіть на лиці. За нагоди я міг би відлупцювати цю м’якість.

— Так, — каже він, — гадаю, ти зміг би.

— Ти хто? — знов питаю я.

— Хто я? — тихенько повторює чоловік, а тоді раптом підвищує голос, ніби щось грає, — я Кон Леджер, хлопчику, мер Притулку, — він отупіло всміхаєцця. — Але не мер Нового Прентісстауна, — він трошки хитає головою, тоді дивиться на мене. — Ми навіть дали біженцям ліки, коли вони почали до нас прибувати.

А тоді я бачу, шо то він не всміхаєцця, то він кривицця.

— Боже милий, хлопче, — каже він, — який же ти Шумний.

— Я не хлопчик, — кажу я, не опускаючи кулаки.

— Абсолютно не розумію, яке наразі це має значення.

Я хочу сказати десять міліонів речей, але цікавість перемагає:

— То існують ліки? Від Шуму?

— О так, — каже він, а його лице трошки шарпається, ніби він попробував шось гидке, — це місцева рослина з природними нейрохімікатами. Плюс ще кілька компонентів, які ми самі могли синтезувати — і ласкаво прошу. У Новому Світі нарешті запала тиша.

— Але ж не в усьому Новому Світі?

— Звісно ж, ні, — каже він і повертається, визирає з прямокутника, заклавши руки за спину, — такі ліки непросто зробити, розумієш? Повільний довгий процес. Ми опанували його тільки під кінець минулого року, і то після двадцяти років випробувань. Ми зробили достатньо для себе і якраз планували почати експорт, коли…

Він затихає, похмуро дивлячись на місто внизу.

— Коли ви здалися, — кажу я, а мій Шум гуркоче, низький і червоний, — як останні боягузи.

Він повертається назад до мене, але ця здригнута посмішка зникла, вона геть зникла.

— І чого б я мав перейматися, що про це думає якийсь хлопчик?

— Я не хлопчик, — знов кажу я, а мої кулаки, невже вони дотепер стиснуті? Точно, так і є.

— Ясно що хлопчик, — каже він, — бо чоловік чітко розпізнає той вибір, що йому доводиться робити перед лицем забуття.

Я примружую очі.

— Навряччи ти зможеш мені розказати шось нове про забуття.

Він ледь помітно кліпає, мабуть, вбачив правду моїх слів у моєму Шумі, ніби Шум — яскраві спалахи, шо пробують його засліпити. Відтак він розслабляється.

— Пробач, — каже він, — це не я. — Він підносить руку до лиця і потирає його, здригаючись від набряку на оці. — Ще вчора я був доброчинним мером чудового містечка, — він сміється, ніби з жарту, який розуміє лише він сам, — але це було вчора.

— Скільки людей у Притулку? — питаю я, бо не готовий облишити цікаву тему.

Він оглядає мене.

— Хлопче…

— Мене звати Тодд Г’юїтт, — кажу я, — називайте мене просто містер Г’юїтт.

— Він пообіцяв нам новий початок…

— Навіть я знаю, що він брехло. Отже, скільки людей?

Він зітхає.

— Разом із біженцями три тисячі триста.

— Його армія — навіть не третина від цього. Ви могли битися.

— Жінки і діти, — каже він, — фермери.

— Жінки і діти билися в інших містах. Жінки і діти гинули.

Він підходить блище, його лице лютіє:

— Так, а тепер жінки і діти цього міста не загинуть! Бо я домовився про мир!

— То це мир підбив тобі око, — уточнюю я, — і розсік губу?

Він ще секунду дивиться на мене, тоді сумно форкає.

— Слова мудреця, — каже він, — голосом босяка.

І повертається назад до свого отвору.

Саме тоді я помічаю низеньке бзззззз.

Знаки питання заповнюють мій Шум, але перш ніж я розкриваю рота, мер, бо це ж старий мер, відповідає:

— Так, це ти мене чуєш.

— Вас? — я здивований. — А як же ліки?

— А ти б дав переможеному ворогу його улюблені ліки?

Я облизую верхню губу.

— Він вертається? Шум?

— О так, — він знову повертається до мене, — якщо не випити щоденну дозу, він знову тут як тут. — І він повертається у свій куток, і поволеньки сідає. — Ти помітиш, що тут немає туалетів, — каже він, — тож наперед прошу вибачити за деякі незручності.

Я дивлюся, як він сідає, а мій Шум і досі голосний, червоний і роз’ятрений, у нього повно питань.

— Це ти був, якщо я не помиляюсь? — питає він. — Сьогодні зранку — той, задля кого розчистили місто? Це тебе наш новий Президент особисто привітав верхи на коні?

Я йому не відповідаю. Але відповідає мій Шум.

— То хто ж ти такий, Тодде Г’юїтте? — питає він. — Збіса це ти такий особливий?

А оце, — думаю я, — насправді дуже цікаве запитання.

Ніч западає швидко і непроглядно; мер Леджер стає не такий балакучий, він клацає пальцями більше і більше, аж поки нарешті не витримує і починає ходити. Тим часом його бззззз стає чимдуж голоснішим, і ось тепер воно таке голосне, що навіть якби ми хотіли поговорити, то мусили би горлати.

Я стою в передній частині вежі і спостерігаю, як прокидаються зірки, а на долину під нами сходить ніч.

І я думаю, хоча я пробую не робити це, бо, коли думаю, тоді шлунок перевертається і мені стає зле, або в горлі стискає і стає зле, або очі намокають і стає зле.

Бо вона десь там.

(будь ласка, будь десь там)

(будь ласка, будь жива і здорова)

(будь ласка)

— Чорт забирай, ти завжди такий гучний? — різко питає мер Леджер. Я повертаюсь до нього, готовий так само відповісти, але він винувато здіймає руки. — Вибач, насправді я не такий.

Він знову починає клацати пальцями.

— Тяжко, коли в тебе так раптово відбирають ліки.

Я знову оглядаю Новий Прентісстаун, і саме цієї миті в людських оселях спалахує світло. Я практично нікого не бачив тут цілий день, бо всі сидять по хатах, певно, за наказом мера.

— То тут усі через таке проходять? — питаю.

— Ой, та в кожного вдома є свій запасик, — відповідає мер Леджер. — Думаю, їм доведеться хіба видирати ті ліки з рук.

— Не думаю, шоб це була проблема, коли підійде армія, — кажу я.

Місяці не сходять, а так, помалу видряпуються на небо, ніби їм нема куда поспішати. Вони блищать достатньо яскраво, аби освітити Новий Прентісстаун, тому я бачу, як річки прорізають містечко, але на північ звідци нема нічо — самі лише порожні підмісячні поля, а далі — крутий підйом кам’янистих круч, які формують північну стіну долини. На півночі можна ще побачити вузесеньку стежку, яка вигулькує з-за пагорбів і простує до міста, і це та сама друга дорога, якою ми з Віолою не пішли після Дальнього Кута, але якою пішов мер — і він прийшов перший.

На сході річка й головна дорога тягнуться все далі й далі, бозна куди, звертаючи поворотами, далі за горби, і в тому напрямку місто поступово рідішає і закінчується. Є ще одне: дорога, без усякої бруківки, вона веде на південь від площі, повз нові й нові будівлі, повз людські хати, у ліс, нагору, витинаючи зазубрину на верхівці.

Ото й увесь Новий Прентісстаун.

Живуть у ньому три тисячі триста душ, і всі вони принишкли по хатах, сидять там тихесенько, ніби повмирали.

Ніхто й руки не підняв — захиститися від того, що насувається: усі надіються, що як будуть достатньо покірні, як будуть достатньо слабкі, то монстр їх не з’їсть.

Невже саме тут ми весь цей час шукали порятунку?

Я бачу — щось ворушиться на площі, якась тінь, але це тільки пес. ДОДОМУ, ДОДОМУ, ДОДОМУ, я саме дочуваю, як він це думає. ДІМ, ДІМ, ДІМ.

Собаки не розуміють проблеми людей.

Собаки можуть бути щасливі, коли тільки захочуть.

Мені бракує повітря, якась сила раптом стискає груди і наповнює вологою очі.

Пробую вгамувати дихання і не думати про свого власного пса.

А щойно зір повертається, я бачу когось, хто абсолютно не схожий на пса.

Він витягнув голову вперед і спроквола веде свого коня за вуздечку через центральну площу, копита цок-цок по цеглі, і, коли підходить ближче — а бззз мера Леджера стало вже таким нав’язливим, що я не можу заснути, — я всьодно розрізняю оте.

Шум.

Посеред тиші застиглого в чеканні міста я чую Шум цього чоловіка.

А він чує мій.

— Невже Тодд Г’юїтт? — думає він.

І я чую, як його лицем розповзаєцця посмішка.

— Я шось найшов, Тодде, — каже він на всю площу, у бік вежі, бо він вирахував мене в місячному світі. Я найшов дешо твоє.

Я нічо не кажу. Я нічо не думаю.

Я просто дивлюся, як він тягнеться за спину і протягує шось до мене.

Навіть із такої віцтані, навіть просто при світлі місяців, я знаю, шо то воно.

Книжка мої мами.

У Дейві Прентісса — книжка мої мами.

2. Нога на шиї

ВРАНЦІ НАСТУПНОГО ДНЯ коло підніжжя вежі шумно і швидко будують поміст із мікрофоно, а поопівдні тут збираються чоловіки Нового Прентісстауна.

— Нашо все те? — питаюся, дивлячись на них згори.

— А ти як думаєш? — каже мер Леджер, який сидить у темному кутку, потираючи скроні, і його Шум бзззикає собі далі, гарячий і металічний. — Знайомитися з нашим новим головою.

Чоловіки багато не говорять, лиця бліді і похмурі, хотя хтозна, шо вони собі думають — Шуму ж не чути. Але вони охайніші, аніж чоловіки в мойму містечку, у всіх короткі зачіски, усі вони добре поголені і краще вбрані. Чимало кругленьких і м’яких, як мер Леджер.

Певно, Притулок — досить зручна місцина, де чоловікам щодня не доводиться боротися за виживання.

Може, проблема якраз у цьому — у надлишку комфорту.

Мер Леджер пирхає сам до себе, але нічо не каже.

Чоловіки мера Прентісса гарцюють на конях, вони розсипалися по стратегічних позиціях на всій площі, їх десятеро чи дванадцятеро; з рушницями напоготові вони пильнують, аби всі добре поводились, але, швидше, на них вплинула загроза з боку армії, шо наближається до міста. Я бачу пана Тейта, пана Морґана, пана О’Гейра, усіх тих чоловіків, із котрими я виріс, чоловіків, котрих я щодня бачив як фермерів, тоді вони були просто чоловіками, а віднедавна стали чимось іншим.

Дейві Прентісса ніде не видно, але через саму думку про нього мій Шум знов починає бушувати.

Певно, він спустився назад із горба, чи куда там його затягнув той кінь, та й знайшов рюкзак. А там шо було — тільки трохи рваного одягу та книжка.

Мамина книжка.

Мамині слова до мене.

Написані, коли я народився. Написані до того, як вона померла.

До того, як її вбили.

Моєму дивовижному синові, котрий, клянуся, може зробити цей світ крашчим.

Слова, які мені прочитала Віола, бо я не міг…

А тепер — Дейві, дідько, Прентісс…

— Чи не міг би ти, — цідить крізь зуби мер Леджер, — бодай спробувати…

Він прикушує язик і винувато дивиться на мене.

— Вибач, — каже він вже вмільйонне, відколи пан Коллінз розбудив нас сніданком.

Перш ніж я встигаю відповісти, я зненацька віччуваю укол у серце, і це так несподівано, шо я аж хапаю ротом повітря.

Знову визираю надвір.

Там сходяться жінки Нового Прентісстауна.

Спершу вони з’являються віддалік: малими групками вони виходять з бічних вуличок і тримаються подалі від чоловіків, точніше, їх там стримують кінні чоловіки мера.

Я віччуваю їхню Тишу так, як чоловічу не віччуваю. Це ніби якась втрата, ніби величезне скупчення скорботи супроти усього гамірного світу, такшо мої очі знов мокріють, але я притискаюся блишче до вікна, пробую їх побачити, пробую побачити кожну з них.

Намагаюся розгледіти, чи вона тут.

А її нема.

Нема.

Жінки здебільшого вбрані по-чоловічому, хто в штанах і сорочках різних фасонів, дехто в довгих спідницях, але загалом — чисті, доглянуті і ситі, їхнє волосся різноманітніше: зібране ззаду, згори чи збоку, чи коротке, чи довге, а блондинок серед них ніби не так багато, як у Шумі чоловіків там, звідки я.

І я бачу, що в багатьох із них руки схрещені, обличчя насуплені і на них написаний сумнів.

Там більше злості, ніж на лицях чоловіків.

— З вами хтось бився? — питаю мера Леджера. — Хтось із вас не хотів здаватися?

— Це демократія, Тодде, — зітхає він, — знаєш, що воно таке?

— Гадки не маю, — кажу я, визираючи на площу, бо досі шукаю її.

— Це означає, що до меншості прислухаються, — каже він. — Але керує більшість.

Я дивлюся на нього.

— Всі ці люди вирішили капітулювати?

— Президент зробив пропозицію, — каже він, торкаючись россіченої губи, — виборній Раді. І пообіцяв, що в такому разі місту не зашкодять.

— І ви йому повірили?

Він зиркає на мене.

— Ти або забув, або не знаєш, що в нас уже була велика війна, і ця війна мала закінчити всі війни, якраз приблизно в той час, коли ти народився. Якщо можна уникнути повторення…

— То ви радо віддасте себе в руки вбивці?

Він знову зітхає.

— Більшість ради, яку я очолюю, вирішила, що це найкращий спосіб врятувати максимум життів, — він спирається чолом на цеглину. — Не все чорно-біле, Тодде. Насправді, чорно-білого майже немає ніде.

— А якщо раптом…

Хррц-клац. Замок на дверях віцсовується і заходить пан Коллінз із пістолетом напоготові.

Він дивиться просто на мера Леджера.

— Вставай, — каже.

Я перевожу погляд з одного на іншого.

— Шо коїться? — питаю.

Мер Леджер підводиться у своєму куті.

— Мабуть, дудареві теж треба щось їсти, Тодде[1], — каже він, намагаючись жартувати, але я чую, як його бззз набрякає страхом, — це було прекрасне містечко, — каже до мене, — а я тут був кращим з кращих. Будь ласка, пам’ятай про це.

— Шо ви таке кажете? — не розумію я.

Пан Коллінз бере його за руку і виводить за двері.

— Гей! — кричу я, наздоганяючи. — Куди ви його забираєте?

Пан Коллінз піднімає кулак, аби мене вдарити…

І я сахаюся.

(заткни пельку)

Він сміється і замикає за собою двері.

Хррц-клац.

І я знову сам-один у вежі.

І коли бззз мера Леджера зникає внизу на сходах — отоді я чую це.

Туп-туп-туп, далеко вдалині.

Я пітхожу до вікна.

Вони тут.

Армія-завойовниця входить у Притулок.

Вони течуть звивистою дорогою ніби чорна-пречорна ріка, запорошена і брудна, або така собі припливна хвиля. Вони крокують, розбившись на четвірки та п’ятірки, і коли останні піднімаються на вершину пагорба, перші вже перевалили через нього і зникли у далекому лісочку біля підніжжя. Юрба дивиться на них, чоловіки повідверталися від платформи, а жінки визирають із бічних вуличок.

Туп-туп-туп гучнішає, воно відлунює міськими вуличками. Ніби такий годинник, що відлічує час.

Юрба чекає. Я чекаю з ними.

А тоді помежи дерев, з-за повороту дороги…

Ось і вони.

Армія.

І очолює її пан Гаммар.

Пан Гаммар, котрий дома жив на бензозаправці, котрий думав злі, жорстокі речі, які хлопчикам чути не можна, той пан Гаммар, котрий стріляв у спини людям із Дального Кута, коли вони тікали.

Пан Гаммар веде армію.

Тепер я їх чую — чую, як вони виводять слова маршу, аби тримати ногу. Нога, горлає командувач у ритм маршу.

Нога.

Нога.

Нога на їхній шиї.

Отак, нога в ногу, вони виходять на площу і звертають вздовж краю, проходять поміж чоловіків і жінок — така собі нестримна сила. Пан Гаммар уже достатньо близько, аби я бачив його посмішку, а цю посмішку я добре знаю: вона б’є наповал будь-яку іншу посмішку, вона трощить усіх, це посмішка, шо домінує.

І коли він підходить блище, я вже впевнений на всі сто.

Це посмішка без Шуму.

Хтось, може один із тих чоловіків на конях, пішов назустріч армії. Хтось повіз їм ліки. Але, окрім армії, не чути ані звуку, лише тупіт ніг і стройовий марш на всю горлянку.

Нога, нога, нога на їхній шиї.

Марш завершується на площі, біля помосту. Пан Гаммар зупиняється на розі, пропускає чоловіків, котрі спиняються за помостом: усі шикуються лавами — спинами до мене, а лицем до натовпу, котрий тепер стоїть лицем до них.

Коли солдати шикуються, я починаю їх пізнавати. Пан Воллес. Пан Сміт-молоччий. Пан Фелпс, крамар. Чоловіки з Прентісстауна і ше багато, багато чоловіків, крім них.

Ця армія, коли йшла дорогою, явно розрослась.

Я бачу Івана, чоловіка зі шпихліра в Дальньому Куті, того самого, який по секрету сказав мені, шо дехто з чоловіків співчуває меровій справі. Він стоїть на чолі одного з шикуваннів і все, шо доказує його правоту, стоїть за ним, зі зброєю, на струнко, рушниці напоготові.

Останній солдат стає на своє місце одночасно з останнім приспівом.

Нога на їхній ШИЇ!

А далі лишається тільки тиша, котра котиться через Новий Прентісстаун, як вітер.

А тоді я чую, як піді мною віччиняються двері церкви.

І мер Прентісс виступає наперед, аби звернутися до свого нового міста.

— Зараз, — каже він у мікрофон, перед тим відсалютувавши пану Гаммару та здершись по сходинках помосту, — ви всі налякані.

Чоловіки з міста дивляться на нього, вони мовчать, не здіймаючи ні Шуму, ні навіть дзижчання.

Жінки завмерли у бічних вуличках і так само стулили роти.

Армія стоїть насторожі, готова до всього.

Я розумію, що затримав подих.

— Зараз, — продовжує мер Прентісс, — ви думаєте, що вас підкорили. Ви думаєте, що надії немає. Ви думаєте, я прийшов сюди, аби виголосити ваш вирок.

Він спиною до мене, але з динаміків, захованих по чотирьох кутах, його голос гатить по усій площі, по всьому місту, може, й по всій долині і ген далі. Бо хто ше почує його промову? Хто ше лишився в Новому Світі, крім тих, хто зараз тут або під землею?

Отож фактично мер Прентісс звертається до всієї планети.

— І ви маєте рацію, — каже він, і зуб даю, я чую його посмішку. — Вас підкорили. Вас перемогли. І я виголошую вам ваш вирок.

Він робить паузу, аби всі втямили те, шо він сказав. Мій Шум гуде, і я бачу, як пара чоловіків зиркають на мою вежу. Я пробую стишити Шум, але хто всі ці люди? Хто ці чисті, доглянуті, геть не голодні люди, котрі просто здалися на милість завойовника?

— Але вас підкорив не я, — каже мер, — не я вас розбив, не я завоював і не я поневолив.

Він знову робить паузу і дивиться над головами натовпу. Він весь у білому — білий капелюх, білі чоботи, а ше ж біле полотно вкриває поміст, а враховуючи пообіднє сонце вгорі, мер Прентісс просто всіх засліпив.

— Вас поневолило ваше неробство, — каже він, — вас розгромила ваша самовдоволеність. Ви приречені, — тут його голос раптом гучнішає, наголошуючи приречені так сильно, шо половина юрби підстрибує, — через власні добрі наміри!

Він так надривається, шо в мікрофоні чути його важке дихання.

— Ви дозволили собі стати такими слабкими, такими кволими перед викликами цього світу, шо за одне-єдине покоління здалися… ЧУТКАМ!

Він починає крокувати сценою, тримаючи мікрофона в руці. Кожне налякане лице в юрбі, кожне лице в армії повертається і слідкує, як він ходить: туди-сюди, туди-сюди.

Я теж дивлюся.

— Ви дозволили армії зайти до вашого міста і, замість змусити армію його завоювати, ви добровільно його віддали!

Він досі крокує, його голос далі гучнішає.

— Тож ви всі знаєте, що я зробив. Я зробив це. Я захопив вас. Я забрав вашу свободу. Я забрав ваше місто. І я забрав ваше майбутнє.

Він сміється, ніби не може повірити своєму щастю.

— А я ж чекав війни, — каже він.

Дехто в натовпі відводить очі і дивиться собі під ноги.

Цікаво, чи їм соромно.

Сподіваюся.

— Але замість війни, — каже мер, — я отримав розмову. Розмову, яка почалася з «Будь ласка, не бийте», а закінчилась «Будь ласка, беріть що хочете».

Він зупиняється посеред платформи.

— Я чекав ВІЙНИ! — знову горлає він, замахуючись на них кулаками.

І вони здригаються.

Якщо юрба може здригнутися, оце вони здригаються.

Більше тисячі чоловіків здригаються перед кулаками одного-єдиного.

А шо там роблять жінки, я не бачу.

— Через те, шо ви не дали мені війни, — каже мер лагідніше, — отримаєте собі на горіхи.

Я чую, як двері церкви знову відчиняються, бачу, як пан Коллінз виходить наперед і проштовхує крізь армійські шеренги мера Леджера, руки якого зв’язані за спиною.

Мер Прентісс дивиться на цю картину, схрестивши руки. Нарешті в натовпі чоловіків здіймається бурмотіня, ше гучніше — в натовпі жінок, а чоловіки на конях щось махають, аби люди замовкли. Мер навіть не оглядається на звук, ніби він не вартий його уваги. Він просто дивиться, як пан Коллінз штовхає мера Леджера по сходах на поміст.

Мер Леджер зупиняється на сходах і дивиться на юрбу. Вони дивляться на нього, хтось мружиться від пронизливости бззз його Шуму, я вирізняю в цьому бззз якісь реальні слова, слова страху, образи і страху, образи на пана Коллінза, котрий підбив йому око і розсік губу, я бачу спогади про те, як він погоджується здатися і як його замикають у вежі.

— На коліна, — наказує мер Прентісс і, хоть він каже це тихо, хоть він каже це не в мікрофон, та дивним чином я його чую так ясно, ніби дзвін задзвонив просто посеред голови, а з того, як юрба разом затамувала подих, я думаю, чи вони теж почули це так само.

І перш ніж хтось встигає зрозуміти, шо то коїцця, мер Леджер уже стає навколішки на помості, здивований, як це він тут опинився.

І все містечко спостерігає, як він це робить.

Мер Прентісс вичікує хвильку.

А тоді підходить до нього.

І дістає ножа.

Клинок здоровенний і серйозний, він дихає смертю і поблискує під сонцем.

Мер підносить його високо над головою.

Повертається повільно, аби кожен побачив, шо зараз станеться.

Аби кожен побачив ножа.

У мене в животі млоїть, на секунду я думаю…

Але то не мій…

Не мій…

А тоді хтось з-за площі гукає:

— Вбивця!

Єдиний голос розриває тишу.

І це жіночий голос.

Моє серце на секунду піцтрибує…

Утім, ясно, шо це не може бути вона…

Але принаймні хтось. Принаймні хтось!

Мер Прентісс спокійно підходить до мікрофона.

— До вас звертається ваш звитяжний ворог, — каже він майже ввічливо, ніби ця людина, котра його обізвала, нічого не тямить, — ваших лідерів стратять — це неминучий наслідок вашої поразки.

Він повертається до мера Леджера, котрий так і клячить на помості. Його лице намагається зберігати спокій, але всі навколо чують, як сильно він не хоче вмирати, як по-дитячому звучать його бажання, як гучно його знову незцілений Шум розливається містом.

— І зараз ви затямите, — каже мер Прентісс, повертаючись назад до юрби, — що за чоловік ваш новий Президент. І чого він від вас вимагатиме.

Тиша, досі тиша, один тільки мер Леджер скімлить.

Мер Прентісс підходить до нього, ніж виблискує. Юрбою розбігається нове бурмотіння, бо до всіх починає доходити, що саме вони зараз побачать. Мер Прентісс стає за спину мера Леджера і знову заносить ножа. Він стоїть, дивицця, як юрба дивицця на нього, дивицця на їхні обличчя, котрі теж дивляцця і слухають, як їхній колишній мер безуспішно хоче потамувати свій Шум.

— ГЛЯНЬТЕ! — гукає мер Прентісс. — НА СВОЄ МАЙБУТНЄ!

Він повертає ніж для уколу, ніби повторюючи: гляньте…

Юрба починає бурмотіти гучніше…

Мер Прентісс підносить руку…

Голос, жіночий, можливо, той само, вигукує: «Ні!» А тоді я зненацька точно знаю, шо буде далі.

На стільці в кімнаті з кільцем кольорового скла він завдав мені поразки: спершу він завів мене на край смерти, після чого змусив мене дізнатися, шо буде далі…

І раптом приклав до ран компрес.

І ось тоді я зробив все, шо він хотів.

Свиснувши у повітрі, ніж розрізає шнурки на руках мера Леджера.

Зривається зітхання, завбільшки з місто, якшо не з планету.

Мер Прентісс вичікує мить, а тоді знову каже: «Гляньте на своє майбутнє», але каже тихенько, навіть не в мікрофон.

Мабуть, це, як зазвичай, просто в голові.

Він закладає ніж за пояс, за спину, і підходить до мікрофона.

І починає прикладати «компреси» до юрби.

— Я не той, за кого ви мене маєте, — каже він, — я не якийсь тиран, котрий прийшов різати своїх ворогів. Я не божевільний, аби нищити навіть те, що має бути моїм рятунком. І я не, — він дивиться на мера Леджера, — ваш кат.

Обидва натовпи, чоловічий і жіночий, мовчать, ніби води в роти набрали. Ніби ця площа порожня.

— Війну закінчено, — провадить мер. — Їй на зміну прийде новий мир.

Він вказує на небо. Люди теж зводять голови, ніби бояться, що він там щось начаклує і скине на них.

— До вас могли долинати чутки, — каже він, — що сюди летять нові поселенці.

У мене в шлунку знову все догори дриґом.

— Як ваш Президент, можу запевнити, що ці чутки правдиві.

Звідки він знає? Звідки він, трясця, знає?

Юрба починає бурмотіти — перетирати цю звістку, і чоловіки, і жінки. Мер люб’язно їм це дозволяє. А потім знову закликає до уваги.

— Ми будемо готові привітати їх! — оголошує він. — Ми будемо гордим суспільством, готовим привітати їх у новому Едемі! — його голос знову дужчає: — Ми покажемо їм, що вони із Старого Світу потрапили просто до РАЮ!

Тепер бурмотять майже всі, усюди чути балачки.

— Ну, а ліки я у вас заберу, — каже мер.

І знали б ви, як різко загальне бурмотіння урвалося.

Мер дозволяє, дозволяє тиші наростати, а тоді уточнює:

— Негайно.

Чоловіки перезираються і знов дивляться на мера.

— Бо ми входимо в нову еру, — каже мер Прентісс, — і ви заслужите мою довіру, приєднавшись до мене, для створення нового суспільства. Ми будемо будувати це суспільство і долати його виклики, ми відсвяткуємо наші перші успіхи — і тільки так ви заслужите право знову називатися чоловіками. У той момент, коли ви заслужите право знов отримати ліки — саме тоді всі чоловіки насправді стануть братами.

Він не дивиться на жінок. Чоловіки в натовпі теж.

Жінкам ліки в нагороду не потрібні, правда ж?

— Буде складно, — продовжує він, — не брехатиму і не прикидатимусь. Але й нагорода буде неабияка, — він вказує рукою на армію, — мої помічники вже ведуть серед вас організаційну роботу. Ви й далі будете виконувати свої нові інструкції, але я запевняю, що мої вимоги ніколи не будуть надто виснажливі для вас, і скоро ви збагнете, що я не ваш завойовник. Я не ваш суддя і кат. Я не — він знову витримує паузу, — я не ваш ворог.

Він востаннє крутить головою, оглядаючи всю чоловічу юрбу.

— Я ваш спаситель, — каже він.

І, навіть не чуючи їхнього Шуму, я дивлюся, як юрба міркує, чи може він оце казати правду, чи, може, все таки буде добре, чи, може, попри всі їхні страхи, вони таки в безпеці.

Ніякий ти не спаситель, — думаю я, — навіть близько.

Ше до того, як мер договорив і юрба почала розбігацця, у моїх дверях чується хррц-клац.

— Добривечір, Тодде, — мер ступає в нашу дзвінку в’язницю, роззираючись, трохи наморщуючи носа від запаху. — Сподобалась моя промова?

— Звідки тобі відомо, шо прибувають поселенці? — питаю. — Ти з нею говорив? З нею все добре?

Він мені не відповідає, але й не б’є за це питання. Просто всміхається і каже:

— На все свій час, Тодде.

Ми чуємо Шум, шо долинає по сходах за дверима. ЖИВИЙ, Я ЖИВИЙ, каже він ЖИВИЙ, ЖИВИЙ-ЖИВИЙ — і тут в кімнату входить мер Леджер, а містер Коллінз його підштовхує.

Мер Леджер раптом виструнчується, коли бачить перед собою мера Прентісса.

— Нова підстилка буде завтра, — мер Прентісс демонстративно розмовляє тільки зі мною, — так само і зручності.

Мер Леджер рухає щелепою, але слова виходять тільки з другої спроби.

— Пане Президенте…

Мер Прентісс його ігнорує.

— Твоя перша робота теж почнеться завтра, Тодде.

— Робота? — дивуюсь я.

— Всі мусять працювати, Тодде, — каже він, — бо лише робота — це шлях до свободи. Я працюватиму, і пан Леджер теж.

— Справді? — питає мер Леджер.

— Але ж ми в тюрмі, — кажу я.

Він знову всміхаєцця, і тепер посмішка більш поблажлива, тож мені цікаво, якого сюрпризу ше очікувати.

— Виспись, — каже він, підступаючи до дверей та дивлячись мені у вічі, — завтра вдосвіта мій син тебе забере.

3. Нове життя

КОЛИ НАСТУПНОГО РАНКУ МЕНЕ витягують на холод перед церквою, мій страх щодо Дейві виявляєцця марним. Я дивлюсь зовсім не на Дейві.

А на коня.

ЛОШАТКО, майже кінь, переминаючись із копита на копито, дивиться на мене й очі його широко розплющені в кінському безумстві — ніби мене обов’язково слід добряче потоптати.

— Я нічого не знаю про коней, — кажу я.

— Вона з мого приватного табуна, — каже мер Прентісс зі свого власного коня, Морпета. — Її звати Анґаррад, і вона тебе неодмінно полюбить, Тодде.

Морпет дивиться на мою кобилу і думає тільки КОРИСЬ, КОРИСЬ, КОРИСЬ, від чого та зовсім шаленіє, але я всьодно приречений їздити на цій дуже нервовій тварині.

— Шо таке? — щириться Дейві Прентісс із сідла третього коня. — Страшно?

— Шо-шо? — питаю я. — Татусь хіба ше не дав тобі ліки?

Його Шум негайно заводиться.

— Ах ти кавалок…

— Ого-го, — каже мер. — І десять слів не сказали, а вже сварка.

— Він перший почав, — каже Дейві.

— Ручаюся, що він це й закінчить, — каже мер і впирається в мене очима, зчитуючи мій червоний, пошарпаний Шум, наповнений нагальними червоними запитаннями про Віолу, та усім іншим, шо я хочу витрусити з Дейві Прентісса. — Давай, Тодде, — каже мер, напинаючи повіддя свого коня, — готовий вести за собою чоловіків?

— Це невеличке перегрупування, — каже він, коли ми виїжджаємо на світанні, набагато швичче, аніж мені б хотілося. — Чоловіки переїдуть у західний край долини перед собором, а жінки у східний — позаду.

Ми прямуємо на схід, головною вулицею Нового Прентісстауна — це та сама вулиця, що починаєцця зі звивистої дороги біля водоспаду, тягнеться до центральної площі та губиться в долині. Маленькі загони солдатів марширують бічними доріжками, а чоловіки Нового Прентісстауна проминають нас пішки, за спинами — рюкзаки та інший такий мотлох.

— Я ніде бачу жінок, — каже Дейві.

— Ніде не бачу жінок, — поправляє мер, — І не побачиш, бо капітан Морґан і капітан Тейт подбали про переселення решти жінок вчора вночі.

— Шо ви з ними зробите? — питаю я, стискаючи луку сідла так сильно, що кісточки пальців біліють.

Він озирається на мене.

— Нічого, Тодде. До них будуть ставитися з турботою і гідністю, відповідно до їхньої ролі в майбутньому Новому Світі, — він відвертається. — Але наразі ліпше нам розділитися.

— Ну, ти поставив цих сучок на місце, — пирхає Дейві.

— Щоб я більше не чув такого від тебе, Девіде, — каже мер спокійно, але схоже, що він не жартує. — Жінок належить поважати в усі часи, забезпечувати їм усі вигоди. Хоча в невульгарному сенсі ти маєш рацію. Кожен із нас має своє місце. Новий Світ змусив чоловіків забути про це, а тому зараз чоловіки мають триматися подалі від жінок, поки ми всі не пригадаємо, хто ми є і ким маємо бути.

Його голос трохи розхмарюється.

— Люди радо це приймуть. Я пропоную їм ясність там, де був тільки хаос.

— Віола з жінками? — питаю я. — 3 нею все добре?

Він знову озирається на мене.

— Ти дещо пообіцяв, Тодде Г’юїтте, — каже він. — Нагадати тобі? Просто врятуйте її, і я зроблю все, що ви захочете, — такі були твої слова, здається.

Я нервово облизую губи.

— Як мені знати, що ти дотримаєш угоди?

— Ніяк, — каже він, дивлячись мені у вічі, ніби бачить наскрізь кожну брехню, яку я можу йому сказати. — Я хочу, щоби ти вірив у мене, Тодде, а що то за така віра, яка вимагає доказів? Це й не віра зовсім.

Він знову повертається до дороги, і я залишаюся з вищиреним Дейві під боком, тож просто шепочу: «Тихо, дівчинко» — до своєї кобили. Її шерсть темно-брунатна, з білою смужкою на носі, а грива так добре вичесана, що я стараюся не хапатись за неї, аби вона не злилась. Я тільки ЛОШАТКО, думає вона.

Вона, — думаю я. Вона. Тоді я думаю про питання, яке я ніколи не мав нагоди запитати. Бо мої овечки на фермі теж були Шумні, а якшо жінки не мають Шуму…

— Бо жінки не тварини, — мер знову тут і читає мене як хоче. — Хай там що про мене кажуть, я в таке не вірю. Вони від природи Безшумні.

Він притишує голос.

— Тобто вони інші.

Ця частина дороги здебільшого заставлена крамницями, шо туляться поміж дерев і зачинені так давно, шо хтозна, коли й відчиняться, а за крамницями, вздовж бічних вуличок, і до річки ліворуч, і до горба на краю долини праворуч — усюди тягнуцця будинки. Переважно вони стоять від одного на поштивій відстані — певно, так і треба планувати велике місто, поки ше нема ліків від Шуму.

Ми проминаємо ше і ше солдатів, котрі марширують групами по п’ять і десять, а ше більше людей прямують на захід зі своїми пожитками, і жінок серед них — жодної. Я дивлюся на лиця чоловіків, котрі мене проминають, а вони переважно вперлися очима в дорогу під ногами і не схоже, шо хоч хтось здатний вчинити опір.

— Тпру, дівчинко, — шепочу я, бо гарцювати на коні, виявляєцця, дуже незручне для окремих частин мого тіла.

— От вам і Тодд, — каже Дейві, пригальмовуючи біля мене, — вже ниє.

— Заткни пельку, Дейві, — кажу я.

— Ви будете звертатися одне до одного «містере Прентіссе-Молодший» і «містере Г’юїтте», — озивається до нас мер.

— Га? — питає Дейві, розбухаючи Шумом. — Та він ше й не чоловік! Він же просто…

Мер затикає його самим поглядом.

— Сьогодні вдосвіта в річці знайшли тіло, — каже він. — Тіло з численними жахливими ранами і величезним ножем у шиї. Тіло, мертве не більше як два дні.

Він дивиться на мене, знову зазираючи в мій Шум. Я складаю картинки, які він хоче побачити, роблю свої фантазії справжніми, бо Шум — це воно, це всьо, шо ти думаєш, і не лише правда, тому, якщо старатися думати, шо ти шось зробив, тоді, може, ти дійсно це зробив.

Дейві пирхає.

— Ти вбив Проповідника Аарона? Не вірю.

Мер нічого не каже, лише трохи підострожує Морпета. Дейві щириться до мене, тоді підганяє власного коня вперед.

— Гайда, — кличе Морпет.

— Гайда, — ірже кінь Дейві у відповідь.

ГАЙДА, думає моя власна коняка, припускаючи за ними, і гицає мене ше гірше, аніж до того.

Ми скачемо, а я постійно її виглядаю, хоть шансів її тут побачити — повний нуль. Навіть якшо вона жива, вона поранена і не зможе ходити, а якби й могла — її би замкнули з рештою жінок.

Але я все зиркаю туди-сюди…

(раптом вона втекла…)

(раптом вона мене шукає…)

(раптом вона…)

А тоді я чую.

Я — ЦЕ КОЛО, А КОЛО — ЦЕ Я.

Ясно, як дзвін, просто в мене в голові, голос мера перетинаєцця з моїм власним голосом, ніби говорить просто у мій Шум, так раптово і реально, шо я гепаюся долу з коня. Дейві здивований, його Шум гадає, на шо ж ото я зреагував.

А мер незворушно їде по дорозі, ніби нічого й не сталося.

Шо далі на схід від церкви, то вбогіше стає містечко, аж скоро ми їдемо по гравійній дорозі. Будинки теж простішають, довгі дерев’яні хати стоять віддалік, ніби цегла, яку абияк повикидали на лісові просіки.

Але ці хати променіють знайомим мовчанням — мовчанням жінок.

— Саме так, — підтверджує мер. — Входимо в новий Жіночий Квартал.

Коли ми проминаємо це місце і тиша не відпускає, тягнецця за нами загребущою рукою, моє серце починає щеміти.

Я ледь тримаюся в сідлі.

Бо тут же має бути і вона, саме тут її мають лікувати!

Дейві знову під’їздить до мене, його жалюгідні напіввуса згинаються в потворну посмішку.

Я ТОБІ СКАЖУ, ДЕ ТВОЯ ШЛЮХА, — каже його Шум.

Мер Прентісс різко повертається в сідлі.

Він ніби й кричить, але, чесне слово, то найдивніший сплеск звуків, тихий і далекий, ніби взагалі не в цьому світі, ніби він сказав водночас мільйон слів, ше й так швидко, шо вони як вітром пригладили моє волосся.

А Дейві реагує зовсім інакше…

Його голова відкидається назад, ніби його вдарили; аби не впасти, йому доводиться схопитися за вуздечку і розвернути коня; очі теж широко розплющені та ошалілі, а з роззявленого рота біжить слина.

Шо за…?

— Він не знає, Тодде, — каже мер, — усе, що його Шум розповідає тобі про неї, — брехня.

Я дивлюсь спершу на Дейві — він досі не отямився і кліпає від болю, — відтак знову на мера:

— То це означає, що вона в безпеці?

— Це означає, що він не знає. Правда ж, Девіде?

Ні, тату, — каже голос Дейві, досі хисткий.

Мер Прентісс здіймає брови.

Я бачу, як Дейві стискає зуби.

— Ні, тату, — повторює він уголос.

— Я знаю, що мій син — брехун, — каже мер, — також він розбишака, невіглас і нітрохи не тямить у тому, що дороге мені. Але він мій син, — мер повертає назад на дорогу. — А я вірю в спокуту.

Ми рушаємо далі. Шум Дейві тихий-претихий, але в ньому причаїлося шось темно-червоне.

Новий Прентісстаун залишається позаду, і на дорозі майже немає будинків. Червоно-зелені поля ферм починають прозирати поміж дерев і на горбах, деякі рослини я впізнаю, деякі для мене загадка. Тиша жінок потрохи слабне, і долина дичавіє, квіти перебираюцця у канави, лискучі білки цокотять одна одній усякі лайки, а сонце ясне і прохолодне, ніби у світі більше не відбуваєцця нічо особливого.

На згині річки ми звертаємо за пагорб, і я бачу високу металеву вежу нагорі, шо упирається в небо.

— Шо це? — питаю я.

— Тобі скажи, — каже Дейві, хотя ясно по-всьому, шо він теж не в курсі. Мер мовчить.

Одразу за вежею дорога знову звертає і тягнецця попід довгою кам’яною стіною, шо вигулькує з-під дерев. Трохи далі в стіні знаходимо велику аркадну браму, а в ній так само здоровенні двері. Це єдиний прохід у безкінечній стіні, який я бачу. Далі дорога — не дорога, а звичайний ґрунт, ніби тут край світу.

— Перший і останній монастир Нового Світу, — каже мер, оглядаючи браму. — Збудований як притулок для тихих розмислів наших найсвятіших чоловіків. Звели це, коли ще мали надію побороти Шумну заразу через самозречення і дисципліну, — його голос міцнішає. — Але все покинули і не встигли довести до кінця.

Він розвертаєцця до нас. Я чую дивну іскру щастя в Шумі Дейві. Мер Прентісс дивиться на нього із засторогою.

— Ти дивуєшся, — каже до мене, — чому я призначив свого сина твоїм наглядачем.

Я зиркаю на Дейві, котрий досі всміхається кудись убік.

— Тобі потрібна тверда рука, Тодде, — каже мер. — Навіть зараз ти думаєш про те, як би його втекти за першої нагоди і спробувати відшукати свою дорогоцінну Віолу.

— Де вона? — кажу я, знаючи, шо відповіді не буде.

— І я не сумніваюся, — провадить мер, — що Девід буде для тебе справді твердою рукою.

Обличчя і Шум Дейві разом щиряться.

— А натомість Девід повчиться, як виглядає справжня відвага, — посмішка Дейві блякне. — Він навчиться діяти із честю, діяти як справжній чоловік. Діяти, по суті, як ти, Тодде Г’юїтте, — він востаннє зиркає на свого сина і повертає Морпета на дорогу. — І мені вже дуже кортить почути, як минув ваш перший день удвох.

І, не сказавши ні слова більше, він рушає назад у Новий Прентісстаун. Я міркую, чого це він узагалі поїхав сюди з нами. Певно ш, у нього є важливіші справи.

— Певно, що є, — відповідає мер, не озираючись. — Але не варто себе недооцінювати, Тодде.

І він їде геть. Ми з Дейві чекаємо, коли він від’їде на добрячу віцтань і точно нас не почує.

Я починаю перший.

— Розказуй, шо сталося з Беном, або я тобі горло вирву.

— Я твій бос, пацан, — каже Дейві, знову щириться, зістрибує з коня і кидає плецак на землю. — Так шо давай з повагою, бо мій батя…

Але я вже зліз із Анґаррад і щосили вперіщую йому в лице, цілюся в цю жалюгідну пародію на вуса. Удар влучає, але мені також прилітає удар у відповідь. Я не відчуваю болю, і він теж, тож ми валимося на землю горою кулаків, копняків, ліктів і колін. Він, як я й очікував, огрядніший за мене, хоч і не набагато, різниця мінімальна, але всьодно у піцумку я опиняюся на лопатках, а його рука притиснута до мого горла.

Його губа кровить, ніс так само, як і моє власне бідне лице, але мене то вже не хвилює. Дейві тягнеться за спину і дістає пістолета з кобури, закріпленої в нього на спині.

— Не випендрюйся, твій тато б не дозволив тобі мене застрелити, — кажу я.

— Ага, — каже він. — Але в мене є пушка, а в тебе ні.

— Бен тебе побив, — крекчу з-під його руки. — Він зупинив тебе на дорозі. Ми втекли.

— Він мене не зупинив, — щириться Дейві. — Я його пов’язав, зрозуміло? І забрав його до баті, а батя дозволив його катувати. І дозволив замучити його до смерті.

І Шум Дейві…

Я…

Я не можу сказати, шо є в його Шумі (він брехло, він брехло), але воно додає мені достатньо сили, аби його вічтовхнути. Ми знову б’ємося, Дейві відбивається від мене руків’ям пушки, аж поки я, всадивши ліктем у горло, не збиваю його на землю.

— Ти не забувай про це, пацан, — каже Дейві, кашляючи, з пушкою в руці, — особливо коли мій батя каже про тебе гарні речі. То він наказав мені мучити Бена.

— Ти брехло, — кажу я. — Бен тобі наваляв.

— Справді? — глузує Дейві. — То де він зараз? Чому не біжить тебе рятувати?

Я піцтупаю вперед, піднімаю кулаки, бо ясно, шо він каже правду, хіба ні? Мій Шум шаленіє від втрати Бена, ніби це все знову стаєцця просто переді мною.

Дейві регоче, віцсовується від мене, поки не опиняєцця спиною до великих дерев’яних дверей.

— Мій батя тебе читає, — дражниться він, а очі сочаться зневагою. — Читає тебе як книжку.

Мій Шум стає ще голосніший.

— Нумо, жени сюди мою книжку! Або я тебе вб’ю, чесне слово!

— Нічо ти мені не зробиш, містере Г’юїтте, — каже Дейві, встає, тулячись до дверей спиною. — Ти ж не станеш ризикувати своєю коханою сучкою, правда ж?

Отакої.

Вони знають, шо запопали мене.

Бо я не стану наражати її на небезпеку.

Мої руки готові завдати Дейві Прентіссу ше більшої шкоди, як тоді. Перш ніж він її зачепив, перш ніж він її піцтрелив…

Але не зараз…

Хоть я здатний…

Бо він слабак.

І ми обидва це знаємо.

Усмішка Дейві блякне.

— Думаєш, ти особливий, га? — кидає він. — Думаєш, батя тобі цюцю принесе?

Я стискаю кулаки, тоді розтискаю.

Але не рушаю з місця.

— Батя тебе знає, — каже Дейві, — Батя тебе читає.

— Він мене не знає, — кажу я, — і ти не знаєш.

Дейві знову щириться.

— Та невже? — його рука тягнеться до литої залізної клямки у дверях. — То йди познайомся зі своєю новою отарою, Тодде Г’юїтте.

Він віччиняє двері, ступає на поріг, а тоді віцтупає з дороги, відкриваючи мені вид.

На сотню, чи й більше, Спеклів, котрі своєю чергою пильно розглядають мене.

4. Плоди нового світу

МОЯ ПЕРША ДУМКА — розвернутись і тікати. Бігти, бігти, бігти і ніколи не зупинятися.

— Хотів би я це побачити, — каже Дейві, підпираючи спиною браму; він всміхається, ніби виграв приз.

їх достоту багато, стільки довгих білих облич і всі дивляться на мене — очі завеликі, роти, навпаки, крихітні, зубасті і високо на лицях, а вуха взагалі якісь нелюцькі.

Але там однаково видно люцьке лице, еге ж? Це обличчя, яке віччуває, боїться…

І страждає.

Тяжко сказати, хто з них чоловіки і хто жінки, бо їхня шкіра однаково обросла лишайником і мохом замість одягу, але тут, здається, цілі родини Спеклів, причому більші захищають своїх діток, а чоловіки-Спекли захищають жінок, вони обіймають їх руками, притискуючи голови докупи. І всі мовчать…

Мовчать.

— До речі! — каже Дейві. — Ти уявляєш: вони давали ліки цим тваринам?

Тепер усі дивляться на Дейві і починають якось дивно переклацуватися між собою та кивати головами. Дейві стискає пістолета і заходить глибше в монастир.

— Думаєте щось утнути? — кидає він. — Добре, дайте мені привід! Давайте! ДАЙТЕ ТІЛЬКИ ПРИВІД!

Спекли збиваються тісніше докупи у своїх маленьких спілках і задкують так далеко, як можуть.

— Ходи сюда, Тодде, — каже Дейві. — Є робота.

Я не рухаюсь.

— Я сказав, ходи сюда! То ж тварини. Вони тобі нічо не зроблять.

Я однаково не рухаюсь.

— Він убив одного з вас, — каже Дейві до Спеклів.

— Дейві! — кричу я.

Відрізав йому голову ножем. Пиляв і пиляв…

— Годі! — я біжу до нього і затикаю його чортового рота. Не знаю, звідки це йому відомо, але ж відомо, тому він затикається, хай йому грець, негайно.

Найближчі до брами Спекли задкують, коли я підходжу, і забираюцця з моєї дороги так швидко, як тільки можуть, вони перелякано дивляцця на мене і загороджують собою дітей. Я шо є сили штовхаю Дейві, але він просто смієцця, і я розумію, шо опинився всередині монастирських стін.

І тільки тепер я бачу, скільки ж тут Спеклів.

Кам’яна стіна монастиря тягнеться вздовж здоровезного шматка землі, але в її межах лише одна будівля — якийсь-то склад. Решту землі поділено на менші городи, розгороджені старими дерев’яними парканами з низенькими хвіртками. Більшість городів позаростали, такшо аж до протилежної стіни за добрих сто метрів, хоч куди глянь, тягнуться густі трави і чіпка ожина.

Але хай там де і шо, але серед усього цього найбільше їх, Спеклів.

Сотні й сотні їх стоять на цій землі.

Може, й більше тисячі.

Вони притискаються до стіни монастиря, втискаються в прогнилі загорожі, сидять групками чи стоять рядами.

— Він брехло! — кажу я. — Все було не так! Все було зовсім не так!

А як усе було? Як воно було, шоб їм пояснити?

Бо я це таки зробив, правда ж?

Хай не так, як описав Дейві, але майже так само погано і для мого Шуму це завелика подія, аби сховати її і заховатися від усіх їхніх очей, котрі дивляцця на мене, завелика, щоб опуститися до брехні і спотворити правду, завелика, аби не думати про це, коли юрба облич Спеклів просто дивиться в очі.

— То був просто нещасний випадок, — кажу я, мій голос тремтить, я переводжу погляд з лиця на лице, не бачу ні сліду Шуму Спеклів, не розумію їхні клацаня, тим паче не розумію, що коїться. — Я не хотів.

Але ніхто з них нічо не відповідає. Вони просто дивляться.

Шпарина в брамі за нами знову прочиняється. Ми оглядаємось на неї.

Це Іван із Дальнього Кута, той, шо вирішив не битися з військом, а приєднатись до нього.

І, мабуть, він мав рацію. На ньому — офіцерський однострій, з Іваном — група вояків.

— Пане Прентісс-молодший, — каже він, киваючи Дейві, котрий відповідає на вітання. Іван повертається до мене, але виразу його очей я не розумію, а Шуму не чую, — радий і вас бачити, пане Г’юїтте.

— То ви двоє знайомі? — насторожується Дейві.

— Довелось познайомитись, — каже Іван, не відводячи від мене погляду.

Але я йому ні слова не кажу.

Я надто зайнятий тим, що наповнюю свій Шум картинками.

Картинками Дальнього Кута. Картинками Гільді, Тема і Франції. Картинками бійні, яка там точилася. Бійні, в якій він не постраждав.

Його лицем пробігає роздратування.

— Треба йти туди, де влада, — каже він. — Так і виживаємо.

Я показую картинку, на якій його місто горить, і разом із містом — чоловіки, жінки і діти.

Він хмуриться ше більше.

— Ці чоловіки лишаються на варті. Ваше завдання — організувати Спеклів на розчистку полів і переконатися, що вони мають що їсти і пити.

Дейві закочує очі.

— Ой, та це ми знаємо…

Але Іван уже не тут, він виходить із брами, залишивши по собі десять чоловік із рушницями. Вартові займать місця на монастирській стіні і починають розмотувати вздовж неї колючий дріт.

— Десятеро з рушницями, і ми проти всіх цих Спеклів, — кажу я, трохи переводячи дух, але мій Шум бунтує.

— Ой, та все буде добре, — каже Дейві. Тоді наставляє пістолет на найближчого Спекла, можливо, й жінку, бо маленький Спеклик — на руках. Вона повертає дитину так, аби закривати її своїм тілом. — Вони не так щоб дуже агресивні.

Я бачу лице Спекли, котра захищає свою дитину.

На її лиці написана поразка. На всіх, хто тут. І вони це знають.

Я знаю, як вони почуваються.

— Альо, свиното, слухай сюда, — каже Дейві. Він піднімає вгору руки, приковуючи до себе всю увагу Спеклів. — Народе Нового Прентісстауна, — гукає він, вимахуючи руками. — Я оголошую вам ваш вироооооок!

А тоді він просто сміється, сміється і сміється.

Дейві вирішує наглядати за тим, як Спекли рошчищають поле від чагарів, а це означає, шо мені доводиться носити їм силос зі сховища і наповнювати їхні корита питвом.

Але така робота на фермі. На таку роботу Вен і Кілліан відправляли мене щодня. Це та робота, яку я завжди ненавидів.

Але я витираю очі і беруся до діла.

Поки я працюю, Спекли тримаються від мене якомога подалі. Мушу сказати, я й не проти.

Бо я, виявляєцця, реально не можу дивитися їм в очі.

Я опускаю голову і далі махаю лопатою.

Дейві каже, батя йому розказав, що Спекли працювали як слуги чи кухарі, але один із перших наказів мера був позачиняти Спеклів у їхніх домах, а відтак, саме тієї останньої ночі, коли я спав, їх забрала армія.

— Вони жили у людей в садках, — каже Дейві, дивлячись, як я працюю лопатою, а тим часом ранок перетікає в обід, тож він з’їдає те, що мало були ланчем для нас двох. — Ні, ти можеш у це повірити? Ніби вони, дідько, члени сім'ї.

— Може, вони й були членами сім’ї, — кажу я.

— Ну, були та й загули, — кидає Дейві. Він підводиться, вихоплює пістолета і щириться до мене. — Хутко до роботи!

Я вивантажую зі сховища майже весь фураж, але виглядає на те, шо цього і близько не вистачить. Плюс три з п’яти водяних насосів не працюють, а до смерку я встиг полагодити лише один.

— Час іти, — каже Дейві.

— Я не закінчив, — відповідаю.

— Гаразд, — каже він і рушає до брами. — То сиди собі сам.

Я озираюсь на Спеклів. Вони, покінчивши з денною працею, відсунулись так далеко від солдатів і брами, як лише могли.

І якомога далі від нас із Дейві.

Я зиркаю спершу на них, а потім на Дейві, котрий іде геть. Їм бракує харчів. Їм бракує води. Їм нема куди піти в туалет, і шо вже казати про прихисток.

Я простягую порожні руки до них, але це ніяке не пояснення, це нічого не вирішить. Вони просто дивляться, як я опускаю руки і слідом за Дейві чимчикую крізь браму.

— Шо, скінчилася твоя відвага, свиното? — каже Дейві, відв’язуючи свого коня, котрого він називає Смертоносним, але котрий, здається, відгукується тільки на «Жолудь».

Я його ігнорую, бо думаю про Спеклів. Я буду добре до них ставитись. Це залізно. Я подбаю, аби в них було достатньо води і їжі, і я зроблю все, аби їх захистити.

Чесне слово.

Обіцяю собі.

Бо вона б цього хотіла.

— Ой, я б тобі сказав, чого вона насправді хоче, — пирхає Дейві.

І ми знову б’ємося.

Коли я вернувся, у вежі вже постелили нову піцтилку, принесли матрас і простирадло — з одного боку мені, з другого — меру Леджеру, він уже сидить на своєму, їсть рагу, його Шум звенить.

— А чому це немає смороду?

— Так, немає, — підтверджує мер Леджер, — І вгадай, кому довелось прибирати?

Виявляєцця, його призначили сміттярем.

— Чесна праця, — каже мені, знизуючи плечима, але в його сірому Шумі є й інші звуки, тому я не дуже вірю в таку його щирість. — Мабуть, це символічно. З вершини я впав до самого низу. Це було б поетично, якби не було так очевидно.

Біля мого ліжка теж стоїть миска рагу, я йду з нею до вікна і розглядаю місто.

Яке починає звучати: бззз.

Ліки покидають організми чоловіків у місті, тож не дивно, що їхній Шум дужчає. Він розноситься від малих і великих будинків, його чути уздовж вулиць і під деревами.

Шум повертається в Новий Прентісстаун.

А мені ж було непросто ходити навіть старим Прентісстауном, де жило тільки 146 чоловіків. В Новому Прентісстауні вдесятеро більше чоловіків. Та ще хлопчики.

Не знаю, як я маю це витримати.

— Звикнеш, — каже мер Леджер, ковтаючи своє рагу. — Не забувай, що я прожив тут двадцять років, перш ніж ми знайшли ліки.

Я заплющую очі, але бачу перед собою лише отару Спеклів, що втупилася в мене.

Вони засуджують мене.

Мер Леджер торкає мене за плече і вказує на мою миску з рагу:

— Ти це їстимеш?

Тієї ночі мені сницця…

Вона…

Позаду неї сяє сонце, я не бачу її лиця, ми на схилі, і вона щось розповідає, але водоспад надто гучно реве, такшо я перепитую: «Га?», а коли тягнусь до неї, то навіть не торкаюсь, але моя рука тепер вкрита кров’ю…

— Віоло! — засапано кличу я, сідаючи на матрасі в темноті.

Я дивлюся на мера Леджера на його матрасі, а він хоч і закрив очі, але його Шум не сонний, це такий сірий Шум, як коли ти не спиш.

— Мені відомо, шо ти не спиш, — кажу.

— Зате ти спиш дуже гучно, — зауважує він, не рухаючись з місця. — Вона справді для тебе щось важить?

— Не твоє діло.

— Нам просто треба це пережити, Тодде, — каже він. — Нічого більше. Просто вижити і пережити.

Я повертаюся до стіни.

Я нічого не можу зробити. Принаймні поки вона в них.

І поки я нічого не знаю.

І поки вони можуть їй зашкодити.

Виживи і переживи, думаю я.

І я думаю про неї, хоч де вона є.

І я шепочу, шепочу їй, хоч вона деінде.

Виживи і переживи це.

Виживи.