Запитання та Відповідь

35. Віолу запитують

ВІДПУСТІТЬ ЇЇ!

Я луплю кулаками в скло, але хоть як сильно я луплю, воно всьодно не б’ється.

ВІДПУСТІТЬ ЇЇ!

Мій голос зриваєцця від напруги, але я не замовкаю, поки він не ламаєцця остаточно.

ХОТЬ ПАЛЬЦЕМ ЇЇ ТОРКНЕШСЯ — І Я ТЕБЕ ВБ’Ю!

Віолу пристебнули до рами в Залі Запитання, її руки зведені за спину і задерті догори, шкіра навколо металевої смужки запалена і червона, а голова поміж тих самих двох стержнів, котрі дзижчать, котрі не дають їй чути Шум.

Під нею — ванночка із водою, поруч — стіл із гострими інструментами.

Пан Гаммар стоїть, чекає зі схрещеними руками, Дейві теж, нервово дивицця з дальніх дверей, з іншого кінця кімнати.

І мер теж там, мирно крокує навколо неї колами.

Я пригадую лише БАБАХ і як мер Леджер зник у місиві вогню і диму.

Я прокидаюсь, мої голова болить, тіло брудне від багна, камінців і висохлої крови.

І я стаю на ноги.

Онде вона.

За склом.

Її Запитують.

Я знову тисну на кнопку, вмикаючи гучномовець у кімнаті.

ВІДПУСТІТЬ ЇЇ!

Але всі поводяцця так, ніби не чують мене.

— Я роблю це з превеликою неохотою, Віоло, — каже мер, все нарізаючи повільні кола. Його я чую ідеально, — я гадав, що ми з тобою зможемо подружитися. Думав, ми розуміємо одне одного, — він зупиняється перед нею, — а ти підірвала мій Дім.

— Я не знала, що там бомба, — каже вона, і я бачу біль на її лиці. Вона вкрита засохлою кров’ю, порізами і подряпинами від вибуху.

Але найгірший вигляд мають ноги. З неї зняли черевики, а її кісточки набряклі, вивернуті, чорні, а я просто знаю, що мер не дав їй нічого від болю. По лиці бачу.

Бачу, як їй болить.

Пробую підняти лавку, яка стоїть тут під стіною, аби розбити нею вікно, але лавка вкручена в бетон.

— Я тобі вірю, Віоло, — каже мер, знову нарізаючи кола. Пан Гаммар стоїть і либиться, дивиться, деколи повертається до дзеркала, бо знає, що за ним стою я, і либиться ще більше. — Я вірю у твій відчай через зраду нянечки Койл. Хоч навряд чи варто дивуватися.

Віола нічого не каже, а просто опускає голову.

— Не зашкодь їй, — шепочу я, — будь ласка, будь ласка, будь ласка…

— Якщо це тебе втішить, — каже мер, — я гадаю, що тобі не варто сприймати це на свій рахунок. Просто нянечка Койл знайшла спосіб пронести бомбу в серце мого собору, знищити його, можливо, навіть знищити мене заодно.

Він дивиться на мене в дзеркало. Я знову гупаю в нього кулаками. Він ніяк не міг це не почути, але йому начхати.

А от Дейві дивицця, і його лице серйозне як ніколи.

І навіть звіцци я чую турботу в його Шумі.

— Ти надала їй шанс, від якого вона не могла відмовитись, — продовжує мер, — твоя неймовірна відданість Тодду дійсно могла провести тебе туди, куди годі зайти іншим підривницям. Вона, певно, й не хотіла твоєї смерти, але шанс був просто чудовий, як-не-як це шанс мене прибрати, і для цього тобою таки можна було пожертвувати.

А я дивлюсь на її лице.

Воно обвисло-сумне, обвисле від суму і поразки.

І я знову віччуваю її тишу, віччуваю тугу і втрату, як тоді на болоті, ціле житя тому. Віччуваю так сильно, шо в очах стає мокро, живіт стискаєцця, а в горлі щемить.

— Віоло, — кажу я, — будь ласка, Віоло.

Але вона навіть не дивицця.

— І от якщо це все, що ти для неї означаєш, Віоло, — мер нахиляється просто до неї, дивиться їй у лице, — тоді, можливо, ти нарешті втямиш, хто твій справжній ворог, — він робить паузу, — і хто твої справжні друзі.

Віола шось дуже тихо каже.

— Що-що? — перепитує мер.

Вона прокашлюєцця і знову каже:

— Я просто прийшла по Тодда.

— Це мені відомо, — мер встає і знову крокує, — я також полюбив Тодда. Він мені тепер ніби другий син, — він дивиться на Дейві, котрий миттю паленіє, — вірний, старанний, він дуже докладається до майбутнього цього міста.

Я знову гупаю кулаками.

— ЗАТКНИСЯ! — горлаю я, — ЗАТКНИСЯ, ТИ!

— Якщо він із нами, Віоло, — каже мер, — а твоя нянечка проти тебе, то ніщо тобі не заважає.

Але вона вже хитає головою.

— Я тобі не скажу, — каже вона, — нічого тобі не скажу.

— Але ж вона тебе зрадила, — мер знову підходить до неї. — Вона спробувала тебе вбити.

А на це Віола піднімає голову.

Вона дивиться йому просто в очі.

І каже:

— Ні, вона спробувала вбити тебе.

Ох, молодчинка.

Мій Шум розпирає від гордощів.

Оце-то дівчина.

Мер дає знак пану Гаммару.

Той хапається за раму і занурює її у воду.

— НІ! — я кричу і знову гупаю. — НІ, ХАЙ ЙОМУ ГРЕЦЬ, НІ! — я йду до дверей кімнатки і починаю з усіх сил їх копати ногою. — ВІОЛО! ВІОЛО!

Я чую, як вона хапає ротом повітря, біжу до зеркала…

Її дістали з води, вона викашлює рідину і вітпльовується.

— У нас обмаль часу, — каже мер, знімаючи з плаща ниточку, — то, може, перейдемо зразу до справи.

Поки він говорить, я луплю в зеркало і кричу. Він повертаєцця і луп-луп на мене. З його боку мене не видно, але його очі дивляцця просто в мої.

— ВІОЛО! — я знову кричу і луплю скло.

Він трохи хмуриться…

— ВІОЛО!

І він б’є мене своїм Шумом.

Набагато сильніше, чим до цього.

Ніби крик мільйона людей просто посеред мого мозку, так глибоко всередині, шо я не в силі дотягнутись, аби захиститися, а вони кричать: ТИ НІЩО ТИ НІЩО ТИ НІЩО, і я почуваюсь так, ніби кров закипає, очі вилазять із черепа, і я навіть не можу стояти і валюся від дзеркала, і боляче сідаю на лавку, той удар звенить, звенить і звенить, ніби ніколи не зупиниться…

Коли я знову можу відкрити очі, то бачу, як мер тримає Дейві, щоби той не вийшов із Залу, а тоді Дейві дивиться на дзеркало.

І в його Шумі — тривога.

Тривога за мене.

— Розкажи мені, коли Відповідь збирається напасти, — каже мер до Віоли, тепер його голос холодніший, міцніший, — і звідки.

Вона хитає головою, розбризкуючи краплі води.

— Та годі.

— Ти скажеш, — каже мер, — я щиро впевнений, що скажеш.

— Ні, — каже вона. — Ніколи.

І вона так і хитає головою.

Мер дивиться в дзеркало, знову знаходить мій погляд, хоч не може мене бачити.

— На жаль, — каже він, — ми не маємо часу на твої відмови.

Він киває пану Гаммару.

І той знову топить її у ванні.

— Стоп! — кричу і гупаю, — Зупиніться!

Він її тримає…

І тримає…

А я так гупаю, що руки понапухали…

— ПІДНІМІТЬ! ПІДНІМІТЬ! ПІДНІМІТЬ!

Вона борсається у воді…

Але він її тримає…

Вона досі під водою…

— ВІОЛО!

Її руки напинають пута…

Вода бризкає на всі боки, вона відбивається від води…

Господи господи господи господи віоло віоло віоло віоло…

Я не можу…

Я не можу…

— НІ!

Вибач…

Будь ласка, вибач…

— ЦЕ СТАНЕТЬСЯ СЬОГОДНІ УНОЧІ! — горлаю я, — ЩОЙНО СОНЦЕ ЗАЙДЕ! ЧЕРЕЗ ПЕРЕВАЛ НА ГОРБІ, НА ПІВДЕНЬ ВІД СОБОРУ! СЬОГОДНІ!

І тисну на кнопку і горлаю знову і знову…

— СЬОГОДНІ ВНОЧІ!

А вона борсається під водою…

Але всі поводяцця так, ніби мене й не чути.

Бо він вимкнув звук…

Він, матері його трясця, вимкнув звук…

Я вертаюся до вікна і гупаю…

Але ніхто не рухаєцця…

А вона під водою…

Хай я тут собі лупаю в скло обома кулаками…

Чому воно не б’єцця…

Чому воно, дідько, не б’єцця…

Мер подає знак, і пан Гаммар піднімає її раму. Віола хапає повітря великими жадібними ковтками, її волосся — довше, ніж я пригадую, — поприлипало до лиця, позабивалось у вуха, вода стікає з неї потужними струменями.

— Все у твоїй волі, Віоло, — каже мер, — просто скажи мені, коли нападе Відповідь, і все припиниться.

— СЬОГОДНІ! — горлаю я, так голосно, що мій голос тріскається як сухе багно. — З ПІВДНЯ!

І ніхто мене не чує.

— Але вона тебе зрадила, Віоло, — мер уже вкотре фальшиво дивуєцця. — Нащо її рятувати? Нащо?..

Він замовкає, ніби шось зрозумів.

— У Відповіді є небайдужі тобі люди.

Вона перестає хитати головою. Ше не дивиться, але й не хитає головою.

Мер стає біля неї навколішки.

— Це ж зайва причина мені сказати, де знайти твою нянечку, — він нахиляється ближче і забирає з лиця Віоли кілька мокрих пасем, — допоможи мені, і я обіцяю, що їм не зашкодять. Мені потрібна лише нянечка Койл. Решта нянечок можуть залишитися в тюрмах, а всі інші, без сумніву, безвинні жертви їхньої запальної риторики, і вони вийдуть на волю, щойно ми з ними поспілкуємось.

Він дає пану Гаммару знак, і той передає рушника, витерти її мокре лице. А вона на мера так і не дивиться.

— Якщо скажеш мені — врятуєш життя, — лагідно каже він, вимакуючи зайву воду, — даю тобі слово.

Нарешті вона піднімає голову.

— Твоє слово, — каже вона, дивлячись повз нього на пана Гаммара.

І її лице стає таке люте, шо навіть він здивований.

— Он воно що, — каже мер, підводячись. Віддає рушника пану Гаммару. — Поглянь на капітана Гаммара, це приклад мого милосердя, Віоло. Я ж помилував його.

Він знову починає крокувати, але, коли проминає її, озирається на мене.

— Так само помилую твоїх друзів і близьких.

— Сьогодні, — кажу я, але мій голос хіба сипить.

Як він може мене не чути?

— Знову-таки, — каже він, — якщо ти не знаєш, то, можливо, нам розкаже твій друг Лі?

Її голова знову піднімається, очі розплющені, дихання глибоке.

Не уявляю, як він пережив вибух…

— Він нічого не знає, — швидко каже вона, — ні часу, ні місця.

— Мабуть, так і є, — каже мер, — я впевнений, що нам не доведеться довго і ретельно його Запитувати, щоби переконатись.

— Дай йому спокій! — каже Віола, повертаючи голову за ним.

Мер стає просто перед дзеркалом, спиною до Віоли, лицем до мене.

— Або запитаємо Тодда.

Я гупаю в скло просто перед його лицем. Та в нього на лиці нічо не ворухнецця, жоден м’яз.

Мер просто дивицця на мене.

І всміхаєцця.

Мій шлунок падає кудись униз, серце падає, голова злітає так високо, ніби я зараз гупнусь на землю.

Ох, Віоло…

Віоло, будьласка…

Пробач.

— Капітане Гаммаре, — каже мер, і Віолу знову топлять, а вона, занурюючись, навіть не може закричати від страху.

— НІ! — притискаюся я до вікна.

А мер на неї навіть не дивицця.

Він поглядає просто на мене, ніби бачить мене навіть за цегляною стіною.

— ПРИПИНІТЬ! — кричу я, коли вона знову у воді…

І ще…

І ще…

— ВІОЛО!

І я гупаю так сильно, що мало руки не ламаються…

А пан Гаммар либиться і тримає її…

— ВІОЛО!

А її зап’ястки починають кровити від натягу…

— Я ТЕБЕ ВБ’Ю!

Горлаю в лице меру…

Всім своїм Шумом…

— Я ТЕБЕ ВБ’Ю!

Її тримають під водою…

— ВІОЛО! ВІОЛО!…

Але Дейві…

Хто б міг подумати, що саме Дейві…

Дейві кладе цьому край.

— Пусти її! — раптом кричить він, кидаючись зі свого кутка. — Господи, ти її вб’єш! — і він хапається за раму, піднімає її з води, а мер дає пану Гаммару знак не втручатися, і тоді Дейві піднімає Віолу назад із води, її горло клекоче, коли вона набирає повітря і негайно викашлює його назад, разом зі всією водою.

Хвилину ніхто нічо не каже, мер просто дивицця на сина, як баран на нові ворота.

— Всмислі, як вона нам поможе, якщо помре? — каже Дейві тремким голосом, очі уникають чужих поглядів. — Я про це.

Мер мовчить. Дейві задкує від рами і повертаєцця на своє місце біля дверей.

Віола кашляє, звисає в путах, а я так тісно притискаюся до вікна, ніби пробую перелізти через нього до неї.

— Ну, — каже мер, закладаючи руки за спину, дивлячись на Дейві. — Думаю, ми так чи так дізналися все, що нам треба було знати.

Він підходить до кнопки на стіні і натискає її.

— Тодде, можеш повторити те, що ти раніше сказав?

На звук мого імені Віола підводить голову.

Мер підходить назад, до рами, підводить стержні, які глушать Шум, від її лиця, і вона починає роззиратися, бо раптом чує мій Шум.

— Тодде? — питає вона. — Ти там?

— Я тут, — гукаю я, тепер мій голос відлуняє в цілому Залі, і всі мене чують.

— Будь ласка, повтори те, що ти сказав кілька хвилин тому, Тодде, — мер знову дивиться на мене, — щось там про сьогодні на заході?

Віола дивиться туди, куди й мер, на її лиці — подив, подив і шок.

— Ні, — шепоче вона, і її шепіт гучніший за будь-який крик.

— Віола заслуговує почути це від тебе, Тодде, — каже мер.

Він знав. Він увесь цей час чув мій Шум, ясно-шо чув, він чув мій крик, навіть якшо вона не чула.

— Віоло? — питаю я, і це звучить благально.

І вона дивиться в зеркало, шукає, де я міг би бути.

— Не кажи йому, — просить вона, — прошу, Тодде, не треба…

— Ще разочок, Тодде, — каже мер, опускаючи руку на мокру раму, — або вона знову піде під воду.

— Тодде, ні! — горлає Віола.

— Ти виродок! — горлаю я. — Я тебе вб’ю, клянуся, Я ТЕБЕ ВБ’Ю!

— Не вб’єш, — відповідає він, — і ми обоє це знаємо.

— Тодде, прошу, ні…

— Скажи, Тодде. Де й коли?

І він починає опускати раму.

Віола намагається триматись хоробро, але її тіло стискається і викручується, намагаючись не пустити себе у воду.

— Ні! — кричить вона. — НІ!

Прошу прошу прошу…

— НІ!

Віоло…

— Сьогодні на заході, — кажу я, і мій голос, помножений підсилювачем, заглушує її крики, Шум Дейві, мій власний Шум — усе заповнює мій голос. — Через перевал у долину на південь від собору.

— НІ! — кричить Віола…

І вираз її лиця…

Вираз її лиця через мене…

І мої груди розриваються навпіл.

Мер дістає з води раму, витягує Віолу з води, садовить її.

— Ні, — шепоче вона.

І тільки тоді вона насправді починає плакати.

— Дякую, Тодде, — каже мер. Тоді повертається до пана Гаммара. — Капітане, ви знаєте, де і коли. Передайте накази капітанам Морґану, Тейту та О’Гейру.

Пан Гаммар стає струнко.

— Так точно! — каже він тоном, ніби щойно щось виграв. — Я візьму всіх вільних чоловіків. Вони й не дізнаються, звідки стріляли.

— Візьми мого сина, — каже мер, киваючи на Дейві, — хай побачить стільки битви, скільки зможе перетравити.

Дейві знервований, але також гордий і захоплений, не помічає дивної посмішки на лиці пана Гаммара.

— Йдіть, — каже мер, — і полонених не брати.

— Так точно! — відповідає пан Гаммар під тихий схлип Віоли.

Дейві салютує батькові, намагаючись вкласти у свій Шум якнайбільше хоробрості. Він дивиться в дзеркало — то погляд для мене, співчутливий погляд, його Шум наповнений страхом, захопленням і знову страхом.

Тоді він виходить за паном Гаммаром.

І ми залишаємось утрьох: я, Віола і мер.

Я можу хіба дивитися на неї, як вона висить на рамі, голова звішена, плаче, прив’язана і промокла, від неї лине такою скорботою, що я майже відчуваю її шкірою.

— Подбай про свою подругу, — каже мені мер, знову просто по той бік скла, лице близько до мого, — а я повертаюся у свій спалений дім, готуватись до нового світанку.

Він навіть оком не кліпає, таке враження, ніби тут нічо не сталося.

У ньому немає нічого людського.

— Навпаки, надто людське, Тодде, — каже він, — вартові проведуть вас обох до церкви, — він здіймає брову, — треба добре попіклуватися про ваше майбутнє.

36. Поразка

Я ЧУЮ, ЯК ТОДД заходить до кімнати, я також чую, як його Шум заходить першим, але навіть не повертаю голови.

— Віоло? — питає він.

Я так само не дивлюся.

Все скінчилося.

Ми програли.

Я відчуваю його руки на путах своїх зап’ястків, тягну, нарешті вириваюся, але рука досі так задубіла від мотузки, що коли її відпускає, вона починає боліти ще сильніше, ніж коли була прив’язана.

Мер Прентісс переміг. Нянечка Койл спробувала мною пожертвувати. Якщо мені не брехали, то Лі у тюрмі, а може, й уже мертвий. Медді загинула просто так. Корін загинула просто так.

А Тодд…

Він обходить мене, аби зняти другу пов’язку, а коли я падаю з рами, він ловить мене і ми вдвох обережно опускаємося на підлогу.

— Віоло? — питає він, притискаючи мене до себе, і моя голова біля його грудей, і вода, що ллється з мене, просочує його запилюжений однострій, я розкинула руки в боки, ні за що не можу вхопитися, металева смужка пульсує.

І я дивлюся на блискучу срібну 3 на його плечі.

— Відпусти, — кажу я.

Але він мене тримає.

— Відпусти, — гучніше кажу я.

— Ні, — відповідає він.

Я намагаюсь його відштовхнути, але мої руки такі слабкі, я така втомлена, а все ж закінчилось. Так, усе пропало.

Він мене не відпускає.

Я знову починаю плакати і відчуваю, що він притискає мене сильніше, я плачу сильніше, а коли мої руки знову трохи можуть рухатись, я його обіймаю, і плачу ще сильніше від того, як він почувається, і як він пахне, і як звучить його Шум, і як він мене обіймає, і вся ця його тривога, і турбота, й опіка і його м’якість…

І я не уявляю, наскільки мені його бракувало.

Але він сказав меру…

Він сказав йому…

І я мушу знову спробувати його відштовхнути, хоч навіть не можу на це здобутися.

— Ти йому сказав, — кажу, давлячись словами.

— Вибач, — каже він із широко розплющеними очима, а я в його Шумі: ось я топлюся у воді, а він лупить дзеркало з іншого боку, навіть гірше, я бачу, як він почувався, бачу, яка безнадійна ця клята ситуація і що він не міг мене врятувати…

І його лице таке стурбоване.

— Віоло, прошу, — він благає, — прошу.

— Він їх уб’є, — пояснюю я, — усіх до одного. Там Вілф, Тодде. Вілф.

Він нажаханий.

— Вілф?

— І Джейн, — додаю, — і ще багато інших, Тодде, дуже багато. Він їх переб’є, і то буде кінець. То буде кінець усього.

Його Шум чорніє, порожніє, він ніби осідає біля мене, розплюскує маленьку калюжку, що назбиралася під нами.

— Ні, — каже він, — о, ні.

Я не хочу це казати, але чую, як мій голос це таки каже.

— Ти зробив саме те, чого він хотів. Він знав, як видобути з тебе інформацію.

Він дивиться на мене:

— Який у мене вибір?

-— Треба було дати їм мене вбити!

І він дивиться на мене, і я бачу, як його Шум пробує мене знайти, пробує знайти справжню Віолу десь глибоко під усією маячнею і болем, я бачу, як він шукає…

І на мить я хочу, щоби він мене і не знайшов.

— Треба було дати їм мене вбити, — знову тихо кажу.

Але ж він не міг, чи не так?

Не міг це зробити і лишитися собою.

Не міг зробити це і лишитися Тоддом Г’юїттом.

Хлопчик, що не може вбивати.

Чоловік, що не може.

Ми — це вибір, який ми робимо.

— Треба їх попередити, — кажу я, відчуваючи сором і не дивлячись йому в очі, — якщо це можливо.

Я хапаюся за край ванни з водою, щоби стати на ноги. Кісточки прострілює біль. Я скрикую і знову валюся вперед.

І знову він мене ловить.

— Мої ноги, — кажу я. Ми дивимось на ноги, вони босі, набряклі, переливаються гидкими відтінками синього і чорного.

— Відведемо тебе до цілительки, — він обнімає мене руками і піднімає.

— Ні, — зупиняю його, — треба попередити Відповідь. Це найважливіше.

— Віоло…

— Їхні життя важливіші за будь-які…

— Вона спробувала тебе вбити, Віоло. Вона спробувала тебе підірвати.

Я важко дихаю, намагаючись не відчувати біль, що пульсує у ногах.

— Ти їй нічого не винна, — каже він.

Але я відчуваю дотики його рук і розумію, що все на світі вже не здається таким неможливим. Я відчуваю, як Тодд мене торкається, у мене в животі піднімається злість, але не на нього, тому я, лаючись, знову встаю і спираюся на нього, аби не впасти.

— Я їй винна, — кажу я, — винна їй той вираз лиця, коли вона побачить, що я жива.

Пробую зробити маленький крочок, але це все занадто. Я знову ридаю.

— У мене є кінь, — каже він, — можу посадити тебе.

— Він же нас не випустить. Він сказав, що варта проведе нас назад до нього.

— Дзуськи, — відповідає він, — це ми ще побачимо.

Він ще міцніше обвиває мене за шию рукою і нахиляється, підсовуючи іншу руку мені під коліна.

І підносить мене в повітря.

Від болю в розтягнутих кісточках я знову плачу, але він таки мене піднімає, щоб перенести, як тоді на схилі в Притулку.

Він піднімає мене.

Він теж те пам’ятає. Я бачу в його Шумі.

Я обвиваю його рукою за шию. Він пробує всміхнутися.

Усмішка крива, як завжди.

— Ми шось ніяк не можемо припинити рятувати одне одного, — каже він, — ми колись-то будемо квити?

— Сподіваюся, ні, — відповідаю.

Він знову хмуриться, і я бачу, як у його Шумі біжать хмари.

— Вибач, — тихенько каже він.

Я хапаюся за тканину його сорочки і міцно стискаю.

— І ти мені теж.

— То ми одне одного пробачаємо? — на його губах знову крива усмішка. — Знову те саме?

І я дивлюся просто в його вічі, так глибоко, як лише можу сягнути, бо я хочу, аби він мене почув, аби він тільки почув мене з усім, що я хочу сказати, усім, що я відчуваю і хочу сказати.

— Завжди, — кажу йому, — і щоразу.

Він відносить мене на стілець, тоді підходить до дверей і починає гупати.

— Випустіть! — кричить він.

— Це щось та означає, Тодде, — кажу я, намагаючись глибоко не дихати, бо ноги досі пульсують, — і це треба буде запам’ятати.

— Шо саме? — він знову гупає у двері, але тихенько ойкає, бо збив собі руки.

— Мер знає, що я твоя слабкість, — пояснюю, — йому досить пригрозити мені, аби ти зробив усе, що він захоче.

— Авжеж, — каже Тодд, не озираючись, — так, я це вже знаю.

Він не зупиниться.

Тодд повертається до мене, руки стиснуті в кулаки.

— Він більше тебе й пальцем не торкнеться. Ніколи знову.

— Ні, — я хитаю головою і здригаюсь від болю, — так не можна, Тодде. Його треба зупинити.

— І чому ти думаєш, що саме нам треба його зупинити?

— Хтось же мусить, — я вигинаю спину, щоби прибрати з ніг чимбільше ваги, — він не переможе.

Тодд починає копати двері.

— То хай твоя нянечка то зробить. Якось до неї доберемося, попередимо їх і заберемося звіцци.

— Куди?

— Гадки не маю, — він шукає щось таке, чим можна стукати у двері, — ну, гайнемо в одне з тих покинутих поселень. Заховаємось, поки твої кораблі не прилетять.

— Він розіб’є нянечку Койл і піде просто по кораблі, — я повертаю голову вслід за ним і ледь зойкаю. — Тодде, коли люди приземляться, вони переважно спатимуть. Він може задавити охорону, а решту тримати уві сні, скільки йому захочеться. Йому навіть не доведеться їх будити.

Він зупиняє пошуки.

— Це правда?

Я киваю.

— Коли він знищить Відповідь, хто зможе його зупинити?

Він знову стискає і розтискає кулаки.

— Мусимо ми.

— Спершу мусимо знайти Відповідь, — кажу, намагаючись стати на ноги, — попередимо їх…

— Також попередимо, хто ними керує.

Я зітхаю.

— Доведеться зупинити їх обох, чи не так?

— Ну, мабуть, це не так і складно, — каже Тодд. — Розкажемо Відповіді все про твою нянечку і тоді хтось інший їх очолить, — він дивиться на мене, — може, це будеш ти.

— А чому не ти? — я витрачаю хвилину на те, щоб хоч якось перевести подих. Стає все важче, — хай там що, але звідси треба забиратися.

Тоді двері раптом відчиняються.

Там стоїть солдат із рушницею.

— Маю наказ доправити вас обох до собору, — каже він.

Я його, здається, впізнаю.

— Іване, — каже Тодд.

— Лейтенанте, — киває Іван, — але в мене наказ.

— Ти з Дальнього Кута, — кажу я, але він дивиться на Тодда, не кліпає. Я чую щось у його Шумі, щось…

— Лейтенанте, — знову каже він, таким тоном, ніби це якийсь сигнал.

Я дивлюсь на Тодда.

Що він робить?

— Отже, маєш накази, — Тодд цілком зосереджуюється на Івані. Я чую, як між їхніми Шумами щось літає, швидко і неясно, — рядовий Ферров!

— Так, сер, — Іван стає струнко, — накази від старшого офіцера.

Тодд дивиться на мене. Я чую, як він думає.

Що коїться?

Я бачу, як у Шумі Тодда з’являється Лі. Він повертається до Івана.

— Тут є ще один в’язень? Хлопець? Кудлатий блондин?

— Так, сер, — відповідає Іван.

— Якби я наказав відвести мене до нього, ти б це зробив?

— Лейтенанте, ви тут старший офіцер, — Іван дивиться на Тодда пильніше, — тож маю виконувати всі ваші накази.

— Тодде? — я помалу починаю розуміти.

— Я вже давно пробував розказати вам, Лейтенанте, — Івану не терпиться щось розказати.

— Тут є хтось у вищому за мене званні? — питає Тодд.

— Ні, сер. Тільки я і варта. Решта всі пішли на війну.

— Скільки вартових?

— Шістнадцятеро, сер.

Тодд облизує губи, думає.

— Рядовий, а вони ж визнають мене за старшого офіцера?

Іван вперше відводить погляд і швидко зиркає за спину, перш ніж тихіше сказати:

— У нас є певні тривоги щодо поточного керівництва, сер. Утім, гадаю, що їх можна переконати.

Тодд випростується, обсмикує кітель свого однострою. Я знову помічаю, як він виріс, наскільки він вищий, як порівняти з тим останнім разом, коли ми бачились: його лице уже геть не хлоп’яче, а голос став доволі низький і глибокий.

Я дивлюсь на нього і починаю бачити чоловіка.

Він прокашлюється і виструнчується перед Іваном.

— Тоді наказую відвести мене до в’язня на ім’я Лі, рядовий.

— Мене проінструктували провести вас прямо до Президента, — сухо каже Іван, — але ж хіба я маю право не підкоритися вашому прямому наказові, сер?

Він відступає з дверей і завмирає в очікуванні. Тодд підходить до мого стільця і стає переді мною на коліна.

— Що ти затіяв? — питаю я, пробую прочитати його Шум, але той крутиться так швидко, що я не можу встежити.

— Ти сказала, що ми мусимо його зупинити, бо більше немає кому, — його крива посмішка пнеться вгору, — ну от і скористаємося шансом.

37. Лейтенант

Я ВІДЧУВАЮ, ЯК ВІОЛА ДИВИЦЦЯ на мене, коли я вихожу і йду за Іваном по коридору. Вона думає, чи можна йому довіряти.

Я теж.

Бо ж не можна, правильно? Іван добровольцем пішов до армії, рятуючи свою шкуру в Дальному Куті, а я пам’ятаю, як він переді мною випендрювався ще тоді, давно, до всього цього, коли казав, що він на боці Прентісстауна. Він, певно, не міг дочекатися, щоби приєднатися до армії, коли ті захопили місто, а тоді він повів солдатів сюди і навіть став капралом.

Поки мер Прентісс не вистрілив йому в ногу.

— Треба йти туди, де влада, — колись сказав він мені, — тільки так можна вижити.

Можливо, він вважає, що знайшов собі нову владу?

— Я саме так і думаю, сер, — каже Іван, гальмуючи біля дверей, — він тут.

— Він може ходити? — питаю, поки Іван відмикає двері…

Але Лі вже вистрибує і з шаленим АААААААААА! збиває Івана і лупить, і лупить його в лице, аж я мушу вхопити його за плечі і віттянути назад, а він повертаєцця до мене з кулаками, поки не бачить, що це я.

— Тодде! — дивуєцця він.

— Треба… — починаю я.

— Де вона? — він так кричить, роззираючись, аж я мушу підійти, аби Іван не розбив йому голову прикладом рушниці.

— Вона поранена, — кажу я, — їй потрібні бинти і шина, — повертаюсь до Івана, — маєте щось таке?

— Маємо аптечку, — каже Іван.

Нормально.

— Віддай Лі, він подбає про Віолу. Тоді скажи хлопцям, що я хочу з ними поговорити.

Іван дивиться на Лі, його Шум палає.

— Це наказ, рядовий, — кажу я.

— Так, сер, — кисло відповідає Іван і зникає в коридорі.

Лі витріщається на мене:

— Так, сер?

— Віола пояснить, — штурхаю його вслід за Іваном, — нумо візьми бинти. Їй боляче!

Це зрушує його з місця. Я повертаюсь кругом і йду в передпокій. Двоє вартових проводжають мене поглядом.

— Що відбувається? — питає один із них.

— Що відбувається, сер, — відрізаю, не озираючись. Я виходжу з парадних дверей Залу Запитання, йду стежинкою з парадної брами.

А там усе майже мирно.

Там Анґаррад.

Певно, її Дейві привів.

— Привіт, дівчинко, — кажу, повільно наближаючись, гладячи її по носі.

ЛОШАТКО? цікавиться її Шум. ТОДД?

— Все гаразд, дівчинко, — шепочу, — все чудово.

БОЛИТЬ, каже вона, принюхуючись до крові, шо засохла на моєму лиці. Висолоплює довжелезний вологий язик і слиняво облизує мій рот і щоку.

Я сміюсь і знову потираю їй носа.

— Все нормально, дівчинко, у мене все добре.

Її Шум все повторює моє ім’я, ТОДД, ТОДД, а я підходжу до своєї торби, що досі приторочена до сідла. Рушниця теж на місці.

Мамина книжка теж.

Певно, Дейві і її приніс.

Я відв’язую віжки Анґаррад від стовпця, застрибую і, перекинувши ногу через круп, позираю на небо. Ще не вечір, але сонце вже хилицця до водоспаду. Пообіддя блякне.

Часу лишаєцця обмаль.

— Побажай удачі, — кажу я.

ВПЕРЕД, ірже Анґаррад. ВПЕРЕД.

Вартові дивляться то на мене, то на Івана, котрий намагаєцця змусити їх замовкнути, а це поможе, тільки якшо вони позатикають свій Шум, який ґелґоче, ніби вівці в полум’ї.

— Він лейтенант, — каже їм Іван.

— Він хлопчик, — заперечує інший вартовий, рудоволосий.

— Він президентський хлопчик, — натискає Іван.

— Так, а ти мав привести його до міста, рядовий, — нагадує інший, із великим пузцем і капральськими личками на рукаві. — Тільки не кажи, що ти порушуєш прямий наказ.

— Лейтенант дав мені інший прямий наказ, — каже Іван.

— І він важливіший за президентський, так? — доскіпується Рудий.

— Та ну вас! — вигукує Іван. — От хто з вас отримав цю вахту як покарання?

Це їх притишує.

— Ти хіба ідіот, якщо думаєш, що я піду за хлопчиськом проти Президента, — каже капрал Пузій.

— Президент знає різні речі, — додає Рудий, — які ніхто не знає.

— Він накаже нас розстріляти, — каже інший солдат, цього разу високий, із землистою шкірою.

— Кому накаже? — питає Іван, — його армія вся воює, а Президент сидить собі в підірваній катедрі та й чекає, коли ми з Тоддом прийдемо.

— А що він там робить? — питає Рудий. — Чого це він не з армією?

— Бо то не його стиль, — кажу я. Всі знову дивляцця на мене. — мер не б’єцця. Він править, керує, але не тисне на гачок і не мастить руки, — Анґаррад відчуває мою знервованість і трохи ступає вбік. — Інші люди роблять це за нього.

А ше, ховаю у своєму Шумі, він хоче зі мною поговорити.

Шо, у певному сенсі, гірше за війну.

— І ти його тіпа скинеш, так? — питає капрал, схрестивши руки.

— Він просто чоловік, — кажу я, — а чоловіка можна перемогти.

— Він не просто чоловік, — відповідає Рудий, — кажуть, що він використовує Шум як зброю.

— А якщо підібратися надто близько, він контролюватиме твій розум, — каже Землистий.

Іван пирхає.

— Ну це просто бабині казочки. Не може він такого роби…

— Може, — кажу я, і всі очі знову повертаються до мене. — Він може вдарити Шумом, і це пекельно болить. Він може зазирнути в розум і заставити робити і казати, шо він хоче. Так, він це все може.

Всі витріщаються на мене, думають, чи перейду я до чогось кориснішого.

— Але я думаю, для цього йому потрібен зоровий контакт…

— Ти думаєш? — перепитує Рудий.

— Крім того, удар Шумом не вбиває і може вдарити лише одну людину за раз. Усіх він не подужає, якщо прийдемо разом.

Що я приховую у своєму Шумі, то це його силу — оту потужну силу, з якою він вдарив мене оце допіру в Залі.

Він давно працював над цим, гострив свою зброю.

— То все не так важливо, — каже Землистий, — головне, що в нього своя варта. Тож ми підемо хіба на смерть.

— Він на те і розраховує, що ви мене приведете, — кажу я, — можемо проминути варту і пройти аж до нього.

— А чого б це ми мали піти за тобою, лейтенанте? — питає капрал, саркастично підкреслюючи моє звання. — Який наш інтерес?

— Свобода від тиранії! — каже Іван.

Капрал закочує очі. І він такий не один.

Іван пробує ще раз:

— Бо як тільки мера не стане, владу візьмемо ми.

Цього разу Лі закочує очі, але Землистий питає:

— А хто захоче, щоб ним правив Президент Іван Ферров?

Він каже це так, шоб викликати сміх, але ніхто не смієцця.

— А як щодо Президента Г’юїтта? — питає Іван із дивним блиском у погляді.

Капрал Пузій пирхає і повторює:

— Він хлопчик.

— Не хлопчик, — кажу я, — уже ні.

— Він взагалі єдиний, хто готовий іти проти Президента, — каже Іван, — а це чогось та вартує.

Вартові перезираються. Я чую всі питання в їхньому Шумі, торохтіння їхніх сумнівів, самопіттвердження страхів, у їхньому Шумі я чую ідею поразки.

Але в їхньому Шумі я також чую можливий порятунок.

— Якшо допоможете, — кажу я, — з мене ліки.

Це затикає всіх.

— Ти можеш? — каже Рудий.

— Нє, — відповідає капрал, — Блефує.

— Ліки складені в підвалах собору, — кажу їм, — я сам бачив, як мер їх туди складав.

— А чо’ це ти далі називаєш його мером? — питає Землистий.

— Ходімо зі мною, — кажу їм, — допоможіть його ув’язнити і дістанете стільки ліків, скільки зможете взяти, — тепер вони до мене вже дослухаюцця, — час Притулку знову стати Притулком.

— Він позабирав ліки в цілої армії, — каже Іван, — якщо скинемо Президента і дамо їм ліки, кого, як думаєте, вони стануть слухати?

— Не тебе, Іване.

— Ні, — відповідає Іван, знову скоса зиркаючи на мене, — але, можливо, його.

Чоловіки поглядають на мене, вони бачать, як я сиджу на Анґаррад, із рушницею, у запорошеному однострої, і слухають мою ідею, мої обіцянки, а їхній Шум шелестить як скажений, бо кожен запитує себе: невже він дійсно в такому відчаї, щоби піти на це?

А я думаю про Віолу, котра сидить у Залі, сидить там — і вона одне, що я хочу врятувати, одна-єдина, і вона для мене все, тож заради неї я і зроблю все.

Я думаю про неї і, здається, точно знаю, як їх переконати.

— Всі жінки вже тавровані, — кажу їм, — тож, як гадаєте, хто буде наступний?

Лі знімає останні пов’язки з ноги Віоли, коли я повертаюся, її лице вже не таке зболене.

— Можеш стояти? — питаю.

— Хіба що трошки.

— Байдуже, — кажу, — Анґаррад надворі. Вона відвезе вас із Лі до Відповіді.

— А ти? — питає Віола, сідаючи.

— А я з ним зустрінуся, — кажу, — і знищу його.

Нарешті вона сідає, отепер по-справжньому.

— Я йду з тобою, — негайно каже Лі.

— Ні, не йдеш, — пояснюю йому, — ти кажеш Відповіді відкликати атаку і розповідаєш їм, як працює нянечка Койл.

Лі міцно стуляє рота, але я бачу, як його Шум люто вирує навколо бомби. Він би теж помер.

— Віола каже, ти не можеш убивати.

Я спопеляю її поглядом. Їй вистачає такту відвернутися.

— Я його вб’ю, — каже Лі, — уб’ю його за все, що він зробив із моєю сестрою і мамою.

— Якщо не попередити Відповідь, — кажу йому, — доведеться йому платити за куди більше мертвих.

— Та хай собі забирає нянечку Койл, — каже Лі, але я вже бачу, як у його Шумі спалахують інші: Вілф, Джейн, інші чоловіки і жінки і Віола і Віола і Віола і Віола.

— А що ти вдієш, Тодде? — питає вона. — Ти ж не можеш піти проти нього сам на сам.

— Я й не піду сам, — пояснюю, — зі мною підуть кілька вартових.

Вона широко розплющує очі.

— Що-що?

Я всміхаюся.

— Зчинив невеличку революцію.

— Скільки? — уже серйозно питає Лі.

— Семеро, — після паузи кажу я, — усіх не зміг переконати.

Її усмішка зникає.

— То ти будеш битися з мером на чолі сімох?

— Це наш шанс, — кажу їй, — більшість армії піде в останню битву. А мер чекає на мене, і він погано захищений. Коли ще випаде така зручна нагода?

Вона секунду дивиться на мене, тоді опускає одну руку на плече Лі, одну — на моє і зводиться на ноги. Я бачу, як вона завмирає від болю, але Лі міцно її перев’язав, і хоча шин немає, сама перев’язка дозволяє їй секунду чи дві простояти на ногах.

— Я йду з тобою, — каже вона.

— Ні, не йдеш, — кричимо ми з Лі одночасно, — без варіантів!

Вона зціплює зуби.

— І що навело вас обох на думку, що ви маєте право голосу?

— Бо ти не можеш ходити, — кажу я.

— У тебе є кінь, — каже вона.

— Це твій шанс дістатися до безпечного місця, — кажу я.

— Але він чекає нас обох, Тодде. Зайдеш туди без мене, і кінець твому плану, не встигнеш і слова сказати.

Я ставлю руки в боки.

— Ти сама сказала, що мер скористається тобою проти мене, якщо матиме нагоду.

Вона закушує губи, намагаючись перенести вагу на кісточку.

— Тоді було б добре, якби твій план спрацював, так?

— Віоло… — починає Лі, але вона зупиняє його самим поглядом.

— Знайди Відповідь, Лі. Попередь їх. У тебе мало часу.

Але…

— Рушай, — знову каже вона, твердіше.

І ми обоє бачимо, як вона з’являється в його Шумі, ми обоє віччуваемо, як він не хоче її залишати. Так сильно, шо я мушу відвернутися.

Проте й тріснути його як слід теж трохи кортить.

— Я не покину Тодда, — каже вона, — тільки не тепер, коли я знову його знайшла. Вибач, Лі, але це так.

Лі відступає назад, не здатний приховати образу в своєму Шумі. Голос Віоли лагіднішає.

— Вибач, — повторює вона.

— Віоло… — каже Лі.

Але вона хитає головою.

— мер вважає, що всесильний. Думає, що все передбачив. Тож він зараз просто собі сидить — чекає, щоб ми з Тоддом прийшли і спробували його зупинити.

Лі пробує перебити, але вона не дозволяє.

— Але він дещо випустив з уваги, — провадить вона далі, — він забув, що ми з Тоддом пробігли через половину планети самі по собі. Ми перемогли його найкапоснішого проповідника. Ми обігнали всеньку армію, здолали кулі, укуси і погоні, ми, матері його трясця, вистояли й вижили у скрутну годину, і нас не підірвали, не закатували, не вбили в бою, нічого такого.

Вона забирає свою руку з Лі, тож тепер балансує лише на мені.

— Ми з Тоддом? Разом проти мера? — вона всміхається. — В нього немає шансів.

38. Похід на собор

— ТИ ЦЕ НЕ ЖАРТУВАЛА там, усередині? — цікавиться Тодд, затягуючи попругу на своєму сідлі. Говорить стиха, очі не відриваються від збруї. — Ну, шо в нього нема шансів проти нас.

Я знизую плечима.

— Допомогло ж, хіба ні?

Він усміхається сам до себе.

— Треба перекинутися із хлопцями, — він киває на Лі, котрий стоїть осторонь, заклавши руки в кишені, та спостерігає, як ми балакаємо, — спробуй якось пом’якшити удар, добре?

Він підкликає Лі і ступає до нашого ескорту з семи солдатів, що скупчилися біля великої кам’яної брами. Лі підходить.

— Ти впевнена у своєму плані? — питає він.

— Ні, — відповідаю, — але я впевнена в Тодді.

Він видихає носом, тупиться на землю, намагається не розбурхувати свій Шум.

— Ти його кохаєш, — каже він. Це не запитання, це факт.

— Звісно, — відповідаю я. Також факт.

— Ага, отак?

Ми обоє дивимось на Тодда. Той жваво жестикулює, пояснюючи чоловікам, що ми задумали і що вони мають робити.

Він уже мов справжній лідер.

— Віоло? — нагадує про себе Лі.

Я повертаюсь до нього.

— Лі, ти мусиш знайти Відповідь раніше за армію, якщо взагалі зможеш.

Він супиться.

— Вони можуть і не повірити мені щодо нянечки Койл. Багато кому треба, щоб вона мала слушність.

— Ну, — я делікатно перехоплюю віжки його кобили (ЛОШАТКО? думає та, озирачись на Тодда), — подумай про це так. Якщо ти вчасно їх знайдеш, а ми подбаємо про мера, це все може закінчитися вже сьогодні.

Лі примружується на сонце.

— А якщо ви не подбаєте про нього?

Я пробую всміхнутися.

— Ну, тоді тобі доведеться просто прийти нам на порятунок, правильно?

Він пробує всміхнутись у відповідь.

— Ми готові, — каже Тодд, повертаючись до нас.

— От і все, — кажу.

— Щасти, — Тодд простягає Лі руку.

Лі жме її.

— І тобі, — каже йому.

Але дивиться на мене.

Коли Лі повернув до лісу і погнав на пагорб, аби перехопити Відповідь, перш ніж це зробить армія, ми всі рушили дорогою. Тодд веде за повіддя Анґаррад, котра все повторює в Шумі ЛОШАТКО, раз за разом, нервуючись, що на спині новий вершник. Дорогою Тодд бурмотить до неї щось заспокійливе, потирає їй носа і гладить боки.

— Як почуваєшся? — питає мене, коли ми підходимо до першого ряду гуртожитків.

— Ноги болять, — відповідаю, — голова теж, — потираю руку там, де під рукавом ховається смужка, — та й рука.

— І це все? — усміхається він.

Я дивлюсь на вартових, котрі крокують колоною, ніби дійсно супроводжують мене з Тоддом до мера, як наказано: Іван іще з одним попереду, двоє позаду, двоє праворуч від мене, останній ліворуч.

— Гадаєш, ми зможемо його побити?

— Ну, — він тихо сміється, — відступати немає куди, правильно?

— Так, немає куди.

Дорога веде вперед, у Новий Прентісстаун.

— Нумо, жвавіше, — трохи гучніше каже Тодд.

І чоловіки рушають швидше.

— Порожньо, — шепоче солдат із вогненно-рудим волоссям, коли ми проминаємо будинки, що стоять усе щільніше.

Але будинки без людей.

— Не порожньо, — заперечує інший солдат, котрий несе перед собою здоровецьке пузо, — просто ховаються.

— Страшно без армії, — каже рудий, — без солдатів, котрі марширують по вулицях.

— От ми й маршируємо, рядовий, — нагадує Іван, — бо ми теж солдати.

Ми проминаємо будинки з глухо зачиненими віконницями, проминаємо крамниці з віконницями, замкненими на замки, ми простуємо шляхом, де ані машин, ані ядерциклів, ані навіть інших людей. За зачиненими дверима лунає РЕВ, але й він на половину гучности.

І він переляканий.

— Вони знають, що насувається, — каже Тодд, — їм відомо, що це може бути та війна, якої вони чекали.

Я роззираюся з сідла Анґаррад. Ніде не світиться, ніхто не визирає з вікон, нікого не обходить, що це тут робить зграя солдатів із дівчиною верхи з перемотаною ногою.

А ось дорога повертає, і собор — перед нами.

— Всратись і не встати, — каже рудоволосий вояк, коли ми зупиняємось.

— І ти отут вцілів? — питає Тодда пузатий. І вражено присвистує. — Може, ти справді трохи благословенний.

Дзвіниця встояла, хоча складно збагнути, як саме, бо вона височіє на хисткій цегляній драбинці замість вежі. Дві стіни головної будівлі також витримали, зокрема та, з кружалом із кольорового скла.

Але решта!

Нині решта — просто купа каміння і піску.

Навіть із тилу видно, що більшість даху провалилася всередину, а дві інші стіни здебільшого просто висадило на дорогу і площу перед собором. Арки небезпечно балансують на опорах, двері висять на покорчених завісах, а нутро собору здебільшого відкрите світові і хапається за останні промінчики сонця, що стрімко котиться до обрію.

І жодного солдата на варті.

— Він без охорони? — питає рудоволосий.

— Ну, це було би схоже на нього, — каже Тодд, витріщаючись на собор, ніби може побачити мера просто крізь стіну.

— Якщо він взагалі всередині, — сумнівається Іван.

— Всередині, — відповідає Тодд, — повірте. Рудоволосий починає задкувати дорогою.

— Та нє, — каже він, — ми йдемо просто на смерть. Та нє.

І, кинувши останній наляканий погляд, він кидається бігти назад, туди, звідки ми прийшли.

Тодд зітхає.

— Ще хтось? — чоловіки перезираються, їхні Шуми міркують, нащо вони взагалі тут.

— Він вас затаврує, — каже Іван.

Киває на мене. Я підкочую рукав і показую.

Шкіра досі запалена і гаряча на дотик. Мабуть, інфекція. Креми для першої допомоги не дуже допомагають.

— А тоді зробить вас рабами, — продовжує Іван, — не знаю, як ви, а я до армії пішов не тому.

— А чому ти пішов? — питає інший солдат, але ясно, що йому начхати на відповідь.

— Ми його приберемо, — каже Іван, — і станемо героями.

— Героями з ліками, — каже Пузій, киваючи, — А хто контролює ліки…

— Доста балачок, — каже Тодд, і я чую в його Шумі дискомфорт від того, як усе обертається, — то ми це робимо чи ні?

Чоловіки перезираються.

А Тодд підвищує голос.

Підвищує так, щоб голос наказував.

Підвищує так, що навіть я дивлюсь на нього.

— Я питаю: всі готові?

— Так, сер, — відповідають чоловіки, мало не здивовані тим, що ця відповідь вилетіла з їхнього рота.

— То гайда, — каже Тодд.

І чоловіки поновлюють свій марш, крок крок крок, хрупають розсипаною по дорозі жорствою, спускаються з горбика, крізь місто до собору, котрий збільшується в розмірах, що ближче ми підходимо.

Проминаємо дерева, і я дивлюсь ліворуч, на пагорби південного обрію.

— Господи Боже, — каже Пузій.

Навіть звідси видно марш армії вдалині: єдина чорна ріка звивається надто вузькою для неї стежкою, на вершину горба з перевалом, туди, де вони мають зустріти Відповідь.

Я дивлюся на призахідне сонце.

— Година, — Тодд перехоплює мій погляд, — може й менше.

— Лі не встигне, — кажу я.

— Ще невідомо. Мусять же бути стежки навпростець.

Чорна змія повзе схилом. Їх там так багато, що Відповідь ніяк не встоїть, якщо дійде до відкритої битви.

— Ми не можемо програти, — кажу я.

— І не програємо, — відповідає Тодд.

І от ми вже під стінами собору.

Проходимо повз бічну стіну. Сюди вдарило найдужче, і вся північна стіна просто осипалась на дорогу.

— Пам’ятайте, — бурмотить Тодд чоловікам, поки ми перелазимо через трощу, — ви ведете двох в’язнів до Президента, як вам і наказали. Більше нікому нічо не треба думати.

Ми просуваємось дорогою. Купи каміння такі високі, що за ними не видно собору. Мер може бути де завгодно.

Ми звертаємо за ріг, туди, де був фасад, а зараз просто роззявлений отвір веде в просторий притвор і святилище, що їх досі прикриває дзвіниця з кружалом колірного скла. Сонце позаду нас і світить просто всередину. Зі стін звисають рештки кімнат, підлоги осипаються. Пів десятка червонюхів видзьобують між каміння рештки їжі чи й щось гірше. Решта будівлі ніби спирається сама на себе, ніби вона раптом втомилася і щомиті може прилягти відпочити.

А всередині оболонки…

— Тут нікого немає, — каже Іван.

— Отому й вартових нема, — каже Пузій, — він із військом.

— Навряд, — Тодд похмуро роззирається.

— Тодде? — питаю, відчуваючи щось…

— Він же сам наказав привести Тодда сюди, — каже Іван.

— То де ж він тоді? — питає Пузій.

— О, я тут, — каже мер, виходячи з тіні, яка не мала б його заховати, так що він ніби виходить просто з цегляної стіни, з мерехтіння, де його не можна було побачити.

— Що за чорт?.. — каже Пузій, відходячи назад.

— Та ні, не чорт, — каже мер, роблячи перші кроки до нас, розвівши руки в боки. Всі солдати націлюють у нього свої рушниці. Він, схоже, навіть не озброєний.

Ось він де.

— Ні, не чорт, — посміхається він, — значно гірше.

— Стій на місці, — каже Тодд, — тут люди, які тебе із задоволенням пристрелять.

— Я знаю, — мер зупиняється на нижній сходинці, що веде в собор, нога спочиває на великій каменюці, що лежить поруч. — От хоч би й рядовий Ферров, — він киває на Івана, — котрий досі ображається, що його було покарано за власну некомпетентність.

— Стули писок, — каже Іван, дивлячись на приклад своєї зброї.

— Не дивіться йому в очі, — швидко каже Тодд, — Не смійте дивитись йому в очі.

Мер спроквола піднімає руки вгору.

— То я тепер ваш в’язень? — він дивиться на солдатів, на всі націлені в нього рушниці, — о, так, я все бачу, — каже він. — У вас такий план. Повернути ліки людям, піднятись на їхньому ресентименті, прийти до влади. Так, дуже розумно.

— Так не буде, — каже Тодд, — ти відкличеш армію. Ти звільниш усіх.

Мер кладе руку на бороду, ніби обмірковує.

— Штука в тому, Тодде, — відповідає він, — що насправді люди не хочуть свободи, як би вони про неї не розводились. Ні, я впевнений, що армії слід розбити Відповідь, і що солдати, які тебе супроводжують, будуть страчені за зраду, а ми з тобою і Віолою нарешті зможемо погомоніти про ваше майбутнє, як я й обіцяв.

Іван зводить курок із гучним клацанням.

— Ти такий впевнений?

— Ти наш в’язень і на цьому все, — каже Тодд, дістаючи бухту мотузки із сідельної сумки Анґаррад, — доведеться побачити, як до цього поставиться армія.

— Що ж, добре, — майже радісно каже мер, — але я б таки послав одного з них до підвалу, аби ви прийняли ліки негайно. Бо я бачу ваші плани ясно як день, а ви ж цього не хочете.

Пузій озирається. Тодд йому киває і той прожогом кидається по сходах повз мера.

— В кінець і вниз, — показу мер, — шлях чистий.

Тодд бере мотузку і рушає до мера, повз націлені в нього рушниці. Мої руки пітніють на віжках.

Це не може бути настільки просто.

Не може…

Мер простягує складені зап’ястки, і Тодд вагається, не хоче насправді до нього підходити.

— Раптом він щось утне, — не озираючись каже Тодд, — тоді негайно пристрельте.

— Із задоволенням, — відповідає Іван.

Тодд тягнеться вперед і починає намотувати мотузку на зап’ястки мера.

Ми чуємо кроки в соборі. Пузій вибігає, геть захеканий, у Шумі — буря.

— Ви сказали, ліки в підвалі, лейтенанте.

— Так і є, — каже Тодд. — Там я їх і бачив.

Пузій хитає головою.

— Порожньо. Порожнісінько.

Тодд повертається до мера.

— Отже, ти його перебазував. Кажи, куди?

— А то що? — питає мер. — Застрелиш?

— Власне, мені такий варіант більше до серця, — каже Іван.

— Куди ти їх заховав? — знову питає Тодд, його голос сильний, лютий.

Мер дивиться на нього, тоді на решту чоловіків, нарешті на мене в сідлі.

— Я дуже хвилювався через тебе, — каже він. — Ти, мабуть, заледве ходиш?

— Не дивись на неї, — кидає Тодд, підходячи ближче до нього, — очі свої з неї забрав, кажу.

Мер знову всміхається, далі простягуючи руки, ледве обплутані мотузкою.

— Добре, — відповідає, — я все скажу.

Знову оглядає всіх по черзі і розпливається в усмішці.

— Я їх спалив, — пояснює мер, — коли Спекли, на жаль, нас покинули, у ліках більше не було потреби, тому я спалив кожну піґулку і кожен цех, де їх робили, а тоді висадив у повітря лабораторію і повісив це на Відповідь.

Вражаюча тиша. Чуємо лише далекий РЕВ армії, що крокує на пагорб, крокує до своєї мети.

— Ти брехло, — нарешті озивається Іван, підступаючи до мера з наведеною рушницею, — і, як на те, тупе брехло.

— Ми ж не чуємо твій Шум, — каже Тодд, — ти не міг спалити все.

— Але ж Тодде, синку, — каже мер, хитаючи головою, — я ніколи й не приймав ліків.

Знову тиша. Я чую підозру в Шумі чоловіків. Я навіть бачу, як кілька з них відходять, думаючи про владу мера, про його можливості. Можливо, він може контролювати свій Шум. А якщо він може це…

— Він бреше, — я пригадую слова нянечки Койл, — він-бо Президент Брехні.

— Принаймні, ти нарешті визнала мене Президентом, — відповідає мер.

Тодд його штурхає.

— Кажи, де воно.

Мер відступає на крок, тоді відновлює баланс. Знову дивиться на нас. Я чую, як Шум кожного гучнішає, особливо Тодда, у нього — червоний і гучний.

— Я не брешу, панове, — каже мер, — якщо добре потренуватися, Шум можна контролювати. Його можна заглушити, — він знову дивиться на кожного з нас, знову з’являється усмішка, — його можна використати.

Я — ЦЕ КОЛО, А КОЛО — ЦЕ Я, ЧУЮ.

Але не можу розібрати, це його Шум…

Чи Тоддів.

— Я вже досить наслухався! — кричить Іван.

— Згоден, рядовий Ферров, — каже мер, — мені теж досить.

І тоді нападає.

39. Твій власний найгірший ворог

Я ВІЧЧУВАЮ, ЯК ПЕРШИЙ УДАР Шуму пролітає повз мене, вжух концентрованих слів і звуків і картинок пролітає над моїм плечем, просто в чоловіків із рушницями. Я здригаюся і припадаю до землі…

Бо чоловіки починають стріляти…

А я якраз на лінії вогню…

— Тодде! — кричить Віола, але рушниці продовжують стріляти, чоловіки кричать, а я перекочуюсь на жорстві, обдираю лікоть і повертаюся до капрала Пузія, котрий стоїть на колінах перед Анґаррад, спиною до мене, руки притулені до голови, він бессловесно кричить у землю, а Віола дивиться на нього і думає одне: якого біса тут коїться. Ше один солдат повалився на спину, впився пальцями в очі, ніби пробує їх вибрати, а третій лежить непритомний на животі. Решта двоє вже чкурнули в місто.

Шум летить від мера, гучніший і сильніший за все, що я бачив досі.

Значно гучніший, ніж тоді, у Залі Запитання.

І достатньо гучний, аби звалити п’ятьох чоловіків за раз.

Самий лише Іван тримається, одна його рука біля вуха, а другою пробує націлити рушницю на мера, проте ствол небезпечно гуляє туди-сюди…

БАХ

Куля влучає в землю перед моїми очима, засипаючи їх порохом і землею…

БАХ

Ще одна рикошетить від каміння в глибині собору…

— ІВАНЕ! — кричу йому.

БАХ

— Припини стріляти! Ти нас уб’єш!

БАХ

Його куля пролітає просто біля голови Анґаррад. Та стає на диби, я бачу, як Віола хапається за віжки, шокована, вона насилу втримується…

А тоді я бачу, як мер прямує, він йде вперед, вперед, вперед…

Дивиться на чоловіків, котрих атакує…

Проходить повз мене…

І я навіть не думаю…

Я зриваюся з землі, зупинити його…

А він повертається і жбурляє Шумом просто в мене…

Світ спалахує, це так моторошно, бо він до болю сліпучий, тепер ніби всім помітно, як сильно тобі болить, всі довкола дивляться і регочуть, і нема де заховатись, і ТИ НІЩО ТИ НІЩО ТИ НІЩО летить, туго звите, ніби куля, крізь тебе, доводячи тобі, що з тобою все не так, пригадуючи все те погане, що ти скоїв у житті, мовляв, ти нічого не вартий, ти бруд, ТИ НІЩО, твоє життя не має сенсу ані змісту, ані мети, і тобі нібито треба просто розламати свої стіни, роздерти те, ким ти є, і або вмерти або віддатися, так, подарувати себе єдиній людині, котра може тебе порятувати, котра здатна тебе контролювати, вона ж може все це припинити, вона може зробити все добре добре добре…

Але навіть Шум не може зупинити мій рух.

Так, я віччуваю всі ці випади, але всьодно налітаю на нього, всьодно врізаюся в нього і всьодно збиваю його на землю, на сходи собору.

Він крекче, бо я вибив із нього повітря, тому атака Шумом на секунду припиняється. Капрал Пузій кричить і падає на землю, Іван хапає ротом повітря, Віола гукає: «Тодде!», а тоді його рука опиняється на моїй шиї, стискує мою голову, і мер дивиться мені просто в очі…

І на цей раз він вдаряє мене зі всіх сил.

— Дай сюди зброю! — горлає мер, стоячи над Іваном, котрий припав до землі під ним, рука знову на вусі, але рушниця таки націлена в мера. — Негайно!

Я кліпаю, в очах пісок і порох, і пробую зрозуміти, де я…

Ти ніщо ти ніщо ти ніщо

— Дай мені рушницю, рядовий!

Мер горлає на Івана, знову і знову б’є його Шумом, Іван притискаєцця до землі…

Але рушниця все одно націлена…

— Тодде!

Біля моєї голови кінські ноги. Віола досі верхи на Анґаррад.

— Тодде, прокинься! — кричить вона.

Я дивлюсь на неї.

— Слава Богу! — скрикує вона, хоч на її лиці росчарування. — Дурна нога! Я не можу злізти з клятої коняки!

— Все добре, — заспокоюю я, хоть не знаю, чи дійсно добре, потім насилу встаю, а голова йде обертом.

Ти ніщо ти ніщо ти ніщо ти ніщо

— Тодде, що таке? — питає Віола, коли я підводжуся, тримаючись за віжки. — Я чую Шум, але…

— Рушницю! — мер наближаєцця до Івана, — зараз же!

— Мусимо йому допомогти, — кажу я…

Але здригаюся від потужної атаки…

Спалах Шуму такий білий, що в ньому майже видно, як між мером та Іваном вигинається повітря…

Іван голосно стогне і прикусує язик…

З рота цебенить кров…

А тоді він зойкає, як дитина, і падає навзнак…

І кидає рушницю…

Кидає просто в руки меру.

Той піднімає зброю, зводить курок і націлює на нас — усе одним плавним рухом. Іван смикається на землі.

— Що взагалі сталося? — питає Віола, явно надто зла, щоби перейматися рушницею.

Я піднімаю руки вгору, не відпускаючи віжки.

— Він може використовувати Шум, — кажу я, не відриваючи від нього очей, — може використовувати як зброю.

— Саме так, — мер знову всміхаєцця.

— Я чула тільки крики, — вона поглядає на чоловіків, котрі лежать на землі, вони дихають, але непритомні. — Що значить «як зброю»?

— Це правда, Віоло, — відповідає мер, — і то — найліпша зброя з усіх. Скажи чоловікові правду про нього і, — він штурхає Івана чоботом, — у нього можуть виникнути проблеми з прийняттям, — він хмуриться, — але вбити цим не вб’єш, — він знову дивиться на нас. — Принаймні поки що.

— Але… — вона в це не вірить, — як? Як ти можеш?..

— Я вірю у дві максими, люба дівчинко, — каже мер, повільно насуваючись на нас. — По-перше, якщо ти здатен контролювати себе, тоді здатен контролювати інших. По-друге, якщо ти можеш контролювати інформацію, тоді можна контролювати інших, — він либиться, очі зблискують, — ця філософія непогано мені прислужилася.

Я думаю про пана Гаммара. Про пана Коллінза. Про мугикання, яке долинало з дому мера у моєму рідному містечку.

— Ти навчив інших, — кажу я, — чоловіків із Прентісстауна, ти навчив їх контролювати Шум.

— Так, і вони засвоїли, хоч не всі однаково успішно, — відповідає він, — головне, що ніхто з моїх офіцерів не приймав ліків. Бо нащо? Покладатись на ліки — слабкість.

Він уже майже впритул.

Я — це Коло, а Коло — це я, кажу йому.

— Так, ти напрочуд добре почав, правда ж, Тодде? Так контролювати себе, поки ти робив просто невимовні речі з тими жінками.

Мій Шум червоніє.

— Ану заглухни, — кажу я, — я робив те, що ти мені казав…

— Я ж тільки виконував накази, — дражниться мер. — Притулок боягузів від початку часів, — він зупиняється за два метри від нас, рушниця націлена мені в груди, — будь ласка, Тодде, зніми її з коня.

— Що?

— Здається, в неї була проблема з ногами. Навряд чи вона зможе йти без твоєї помочі.

Я дотепер тримаю віжки в руках. У мене є думка, яку я пробую поховати.

ЛОШАТКО? питає Анґаррад.

— Запевняю, Віоло, — каже мер, — на випадок, якщо ти вирішиш втекти на цій прегарній тварині, запевняю, що всаджу в Тодда не одну кулю, — знову дивиться на мене, — хоч як мені це дошкулятиме.

Я вагаюся, думаю, чи не підстьобнути Анґаррад попри це, думаю, чи це не вихід для Віоли, щоб забратися геть звідси, і чи знайде потім вона собі безпечне місце.

— Ні, — Віола вже перекидає ногу через сідло, — без варіантів. Я тебе не покину.

Я беру її за руки і допомагаю злізти. Їй доводиться спертись на мене, аби встояти, але я її тримаю.

— Пречудово, — каже мер, — тож ходімо всередину і нарешті поговоримо.

— Отже, спершу про те, що мені відомо.

Він привів нас у колишню кімнату з круглим вікном із кольорового скла; але зараз вона відкрита вітрам із двох боків і згори, але вікно на місці, дивиться вниз, але дивиться на трощу.

Дивиться на крихітний розчищений майданчик із поламаним столом і двома стільцями.

На яких сидимо ми з Віолою.

— Наприклад, я знаю, — каже мер, — що ти не вбивав Аарона, Тодде, ти так ніколи й не зробив останній крок до того, щоби стати чоловіком, і насправді це Віола всадила в нього ножа.

Віола бере мене за руку і міцно стискає, показує, що все добре, хоч він і все знає.

— Мені також відомо, що Віола сказала тобі, мовляв, Відповідь ховається біля океану, коли я дозволив тобі втекти і поговорити з нею.

Мій Шум розпирає від злости і сорому. Віола стискає мою руку сильніше.

— Також мені відомо, що ти послав хлопця на ім’я Лі попередити Відповідь, — він схиляється на зламаний стіл, — і, звісно ж, я точно знаю, де і коли вони нападуть.

— Ти монстр, — кажу я.

— Ні, — відповідає мер, — просто лідер. Такий лідер, котрий може побачити кожнісіньку твою думку, про себе, про Віолу, про мене, про це місто, про таємниці, які, як тобі здається, ти зберігаєш. Я можу прочитати все, Тодде. Але ти мене не слухаєш, — він досі тримає рушницю, дивиться, як ми сидимо перед ним, — я все знав про те, що Відповідь нападе на світанку, ще перш ніж ти відкрив рота.

Я випростуюсь у кріслі.

— Що?

— Я почав збирати армію, ще перш ніж почав Запитувати Віолу.

Я підводжуся.

— Ти катував її просто так?

— Сядь, — каже мер, і маленький спалах від нього ослаблює мої коліна саме настільки, щоб я негайно сів, — не буває просто так, Тодде. Ти вже мав би знати мене достатньо, аби розуміти, що я нічого не роблю просто так.

Він встає з-за зламаного столу, демонструючи, що любить ходити і говорити.

— Тодде, я бачу тебе наскрізь. Від моменту, коли ми вперше до ладу зустрілися в цій самій кімнаті, у якій ти зараз сидиш переді мною. Я знав усе. Завжди.

Він дивиться на Віолу.

— На відміну від твоєї приятельки, котра виявилась міцнішою, ніж я був уявляв.

Віола хмуриться. Якби в неї був Шум, вона б йому полюбому наваляла.

Мені спадає на думку…

— Навіть не пробуй, — каже мер, — ти ще й близько не на тому рівні. Навіть капітану Гаммару ще вчитись і вчитись. Ти хіба себе покалічиш, може, й сильно, — він знову дивиться на мене, — але ти можеш навчитись, Тодде. Ти можеш піти значно, значно далі за будь-кого з цих бідолашних імбецилів, котрі пішли за мною з Прентісстауна. Бідолашний пан Коллінз хіба на попихача годиться, а капітан Гаммар — просто черговий доморощений садист, але ти, Тодде, ти, — його очі спалахують, — ти міг би вести армії.

— Я не хочу вести армії, — кажу я.

Він усміхається.

— У тебе, може, й не бути вибору.

— Вибір є завжди, — каже Віола коло мене.

— О, люди обожнюють на цьому наголошувати, — каже мер. — Їм від цього стає краще, — він підходить до мене і зазирає в очі, — але я стежив за тобою, Тодде. За хлопчиком, котрий не може вбити ближнього. Хлопчик, котрий пожертвує життям, аби врятувати кохану Віолу. Хлопчик, котрий почувався таким винуватим від жахливих речей, які він робив, що був мусив заглушити всі почуття. Хлопчик, котрий однаково відчував увесь біль, найменшу шкоду, яка відображалась на лиці жінок, яких він таврував.

Він нахиляється блище до мого лиця.

— Хлопчик, котрий відмовився втратити душу.

Я його віччуваю. Він у моєму Шумі, порпається там, перевертає все, громить кімнату моєї голови.

— Я робив жахливі речі, — кажу, хоч навіть не хотів.

— Але ти вже за них розплатився, Тодде, — його голос м’якший, майже ніжний. — Ти — твій власний найгірший ворог, ти караєш себе гірше, ніж я міг би й сподіватися. Чоловіки мають Шум, і як дають йому раду, хіба роблять себе трошки мертвими, але ти, хоч би як ти хотів, ти так не можеш. Бо ти, Тодде, чутливіший за будь-якого баченого мною чоловіка.

— Стули пельку, — я пробую відвести погляд, проте не можу.

— Але це робить тебе дуже сильним, Тодде Г’юїтте. У цьому світі отупіння та інформаційного перевантаження, хлопчику мій, чутливість — направду рідкісний дар.

Я затуляю вуха руками, але й далі чую його в себе в голові.

— Ти єдиний, кого я не зламав, Тодде. Єдиний, хто не впав. Єдиний, хто лишився невинним, попри кров на руках. Єдиний, хто досі називає мене мером у своєму Шумі.

— Я не невинний! — кричу, не розтуляючи вух.

— Ти міг би керувати разом зі мною. І міг би бути першим після мене. А коли ти навчишся контролювати свій Шум, навіть я тобі буду не рівня.

І знову слова гримлять у всьому моєму тілі.

Я — ЦЕ КОЛО, А КОЛО — ЦЕ Я.

— Припини! — кричить Віола, але якось ніби здалечку, ніби вона за багато миль від мене.

Мер кладе руку мені на плече.

— Ти міг би стати мені сином, Тодде Г’юїтте, — каже він, — моїм справжнім і єдиним спадкоємцем. Я завжди хотів сина, котрий не був би…

— Тату? — чуємо ми всі, питання прорізаєцця крізь усе, ніби куля крізь туман.

Шум у моїй голові зупиняється, бо мер різко відступає назад, і я раптом відчуваю, що знов можу дихати.

За нами стоїть Дейві, в одній руці тримає рушницю. Він завів Смертоносного сходами нагору і зараз дивицця через руїну на нас трьох.

— Шо відбувається? Що це там за чоловіки на землі?

— Що ти тут робиш? — спохмурніло відрубує мер. — Битву вже виграли?

— Ні, тату, — каже Дейві, перелазячи через трощу до нас, — то була така хитрість, — він стає на землю біля мого стільця. — Привіт, Тодде, — він мені киває на знак вітання. Зиркає на Віолу, але не витримує її погляду.

— Що за така хитрість? — вимагає мер, і він уже злий як чорт.

— Відповідь не прийшла через пагорб, — каже Дейві, — ми зайшли в глиб лісу, але там жодного сліду від них, ніде нічого.

Я чую, як Віола тихенько зойкає, ніби втішене здивування зривається з її губ, перш ніж вона встигає навіть спробувати втамувати його.

Мер дивицця на неї, очі люті, лице глибоко, глибоко задумане.

І він націлює на неї рушницю.

— Нічого не хочеш нам пояснити, Віоло?

40. Нічого не змінюється, все змінюється

ТОДД УЖЕ ВСТАВ, відійшов від стільця і стовбичить між мною і мером, його Шум лютує так гучно і люто, що мер відступає на крок назад.

— Бачиш, яка в тобі сила, хлопчику мій? — питає він. — Ось тому ти дивився, як її Запитують. Твоє страждання робить тебе сильним. Я навчу тебе його опанувати, і разом ми…

— Торкнися її, — каже Тодд, — і я тобі кожну кінцівку з тіла повисмикую.

Мер усміхається.

— Я тобі вірю, — він піднімає рушницю, — але не все так просто.

— Тодде, — кажу я.

Тодд повертається до мене.

— Отак він і переможе. Розіграє нас одне проти одного. Як ти й казала. Мабуть, досить цього…

— Тодде, — я хочу встати, але мої дурнуваті кісточки не тримають, і я спотикаюсь. Тодд тягнеться до мене…

Але Дейві…

Дейві хапає мене за руку, він не дає мені впасти й опускає назад у крісло. Не дивиться мені в очі. Ні Тоддові. Ні батькові. Його Шум спалахує жовтим від сорому, тож він просто відступає від мене подалі.

— Ну, дякую, Девіде, — каже мер, нездатний приховати подив. — Отож, — він розвертається до мене, — якби ти зробила ласку і повідомила мені справжній план наступу Відповіді.

— Не кажи йому нічого, — каже Тодд.

— А я і не знаю нічого, — відповідаю, — певно, Лі добіг…

— Часу в нього було замало, це ясно як день, — відрізає мер, — тож очевидно, що сталося, чи не так, Віоло? Твоя нянечка знову тебе розвела. Якби бомба вибухнула, як заплановано, то було б уже неважливо, правильна в тебе інформація чи ні, бо ти — як і я — за її сподіваннями вже мали бути мертві. Але якби тебе спіймали, тоді що ж. Найкращий брехун той, хто вірить, що каже правду.

Я нічого не кажу, бо як вона могла мене розвести, якшо це просто Лі її підслухав…

Раптом я думаю.

Вона хотіла, шоб він її підслухав.

Вона знала, шо він не зможе мені не розповісти.

— Отже, її план чудово спрацював, еге ж, Віоло? — тінь призахідного сонця падає на лице мера, вкриває його чорнотою. — Поворот за поворотом, брехня за брехнею. Вона зіграла на тобі, як на скрипочці, еге ж?

Я палю його поглядом.

— Вона тебе поб’є, — кажу йому, — вона не менш хоробра, ніж ти.

Він щириться.

— Я б навіть сказав, що вона хоробріша за мене.

— Тату? — гукає Дейві.

Мер кліпає, ніби забув, що його син тут.

— Що, Девіде?

— Як щодо армії? — Шум Дейві повний збентеження, він виснажений і прагне розібратися, що взагалі робить його тато, але легше від цього не стає. — Шо нам тепер робити? Куди далі йти? Капітан Гаммар чекає твоїх наказів.

Навколо нас тихий і настраханий РЕВ Нового Прентісстауна висотується з будинків, але у вікнах — жодного обличчя, а з-за пагорба з перевалом — чорне, плутане гудіння армії. Їх досі видно на схилі, вони блищать, як вервечка чорних жуків, що лізуть один на одного.

А ми сидимо з мером і його сином тут, у відкритих руїнах собору, ніби ми єдині люди на планеті.

Мер знову дивиться на мене.

— Отже, скажи, Віоло. Що нам тепер робити?

— Вам треба здатися, — кажу, дивлячись на нього, не кліпаючи, — бо ви вже програли.

Він усміхається.

— Звідки вони йдуть, Віоло? Ти ж кмітлива дівчинка… Ти ж мала чути щось, бачити якийсь натяк на її справжні плани?

— Вона тобі не скаже, — кидає Тодд.

— Я не можу, — погоджуюсь я, — тому що не знаю.

Я замислююся, але що тут придумаєш…

Хіба що вона мені щось казала про східну дорогу…

— Я чекаю, Віоло, — мер націлює рушницю на голову Тодда, — його життя на кону.

— Тату? — питає Дейві, його Шум променіє шоком. — Шо це ти твориш?

— Не зважай, Девіде. Залазь на коня. Зараз відправлю тобою термінове послання капітану Гаммару.

— Чого ти цілишся в Тодда, тату?

Тодд озирається на нього. Я теж. І мер теж.

— Ти ж його не застрелиш, — каже Дейві, — ти не можеш, — його щоки розчервонілись так палко, що їх видно у присмерку, — ти казав, він твій другий син.

У Шумі Дейві незручна тиша, яку він пробує ховати.

— Тепер бачиш, що таке влада, Тодде? — питає мер. — Глянь, як ти вплинув на мого сина. Ти вже маєш послідовника.

Дейві дивиться мені просто в очі.

— Скажи йому, де вони, — у його Шумі тривога, тривога за те, як воно все обертається, — нумо, просто скажи.

Я дивлюсь на Тодда.

А він — на рушницю Дейві.

— Так, Віоло, скажи, чому б ні, — питає мер, — ти ж у нас така розумниця. Вони навідаються із заходу? — він дивиться на каскади, найвищу точку обрію, де сонце зникає за зиґзаґом дороги, врізаної в пагорб, у той самий пагорб, з якого я лише раз спустилась і більше ніколи не піднімалась назад. Мер повертається до мене.

— Чи, може, з півночі, хоч там їм треба якось перетнути річку? Чи з пагорба на сході? Так, може, саме з того пагорба, де твоя нянечка підірвала вежу і позбавила тебе шансів зв’язатися зі своїми.

Я знову стискаю зуби.

— І ти досі вірна після всього того?

Я мовчу.

— Ми можемо влаштувати засідки, тату, — пропонує Дейві, — у різних місцях. Звідкись вони та прийдуть.

Мер вичікує ще хвилину, дивиться на нас. Нарешті повертається до Дейві і каже:

— Повідомиш капітану Гаммару ось що…

Але його перериває далекий БАБАХ.

— Далі на сході, — каже Дейві, коли ми всі повертаємось туди, хоч погляд впирається в стіну собору.

Таки на сході.

Саме на тій дорозі, що вона й казала.

Вона змусила мене думати, що правда це брехня, а брехня це правда.

Якщо я з цього виберусь, нам із нею треба буде серйозно поговорити.

— Зал Запитання, — каже мер, — ну, звісно. Де б іще вони…

Він знову зупиняється, схиляє голову, прислухається. Ми чуємо звук за кілька секунд після нього. Чийсь Шум — хтось щодуху біжить до собору з тилу, дорогою, якою ми сюди прийшли, біжить вздовж катедри, до входу, забігає до нас, зіпає.

Це рудоволосий солдат, той що втік. Він явно й не бачить, хто перед ним, ломлячись просто в потрощену будівлю.

— Вони йдуть! — кричить він, — Відповідь іде!

Від мера пролітає згусток Шуму, і рудоволосий солдат валиться навзнак, але знаходить опору.

— Спокійно, рядовий, — каже мер слизьким, зміїним голосом, — давай ясніше.

Солдат важко дихає, ніби не може перевести дух.

— Вони захопили Зал Запитання, — він дивиться на мера затравлено, — вони перебили солдатів.

— Звісно ж, перебили, — каже мер, не відпускаючи рудоволосого поглядом, — скільки їх там?

— Двісті, — рудоволосий солдат уже й не кліпає, — але вони ще ж випускають ув’язнених.

— Яка у них зброя?

— Рушниці. Трасери. Гранатомети. Облогова артилерія на возах, — солдат тарабанить як заведений.

— Як взагалі битва?

— Вони люто б’ються.

Мер здіймає брову, не відводячи погляд.

— Дуже люто б’ються, сер, — солдат не кліпає, він не може відвести погляд від мера попри все бажання. Ще один далекий БАБАХ, і всі, окрім мера і солдата, здригаються. — Вони прийшли на війну, — каже солдат.

Мер тримає його погляд.

— Тоді ти мав би спробувати їх зупинити, так?

— Тобто, сер?

— Ти ж мусив взяти рушницю і не дати Відповіді зруйнувати твоє місто.

Солдат ніби збентежений, але не кліпає.

— Я мусив…

— Ти повинен бути на передовій, солдате. Настала година скрути.

— Настала година скрути, — повторює солдат, ніби не чує себе.

— Тату? — питає Дейві, але мер його ігнорує.

— Чого ти чекаєш, солдате? — дратується мер. — Поспішай у бій.

— Так, час у бій, — каже солдат.

— Гайда! — мер зненацька гаркає і рудоволосий солдат кидається геть, дорогою назустріч Відповіді, рушниця напоготові, нерозбірливо горлаючи, він летить на Відповідь так само швидко, як летів від неї.

Ми у приголомшеній тиші дивимось, як він біжить.

Мер бачить, що Тодд витріщився на нього з роззявленим ротом.

— Так, хлопчику мій, у цьому я теж кращий.

— Ти ж його послав на смерть, — кажу я, — от що ти зробив…

— Лише змусив його відчути свій обов’язок, — відповідає мер, — ні більш, ні менш. До речі, це захоплива дискусія, але мусимо закінчити її пізніше. Боюсь, наразі я мушу попросити Дейві зв’язати вас обох.

— Тату? — Дейві приголомшений.

Мер дивиться на нього.

— А тоді скачи до капітана Гаммара, хай виводить армію униз на головну дорогу, і якомога швидше, — він звужує очі і дивиться вдалину, — бо настав час останньої битви.

— Я не можу його зв’язати, тату, це ж Тодд!

Мер на нього й не дивиться.

— З мене вже досить цього, Девіде. Коли я даю тобі прямий наказ…

БАБАХ!

Він замовкає, і ми все дивимося вгору.

Бо цього разу інакше, звук інакший. Ми чуємо тихеньке шшух, у повітрі наростає гуркіт, і він щомиті гучнішає.

Тодд збентежено дивиться на мене.

Я лише знизую плечима.

Ніколи не чула нічого подібного.

Ревіння гучнішає, заповнюючи темне небо.

— Це не схоже на бомбу, — каже Дейві.

Мер дивиться на мене.

— Віоло, скажи…

Він замовкає і повертає голову. І всі ми розуміємо. Звук іде не зі сходу.

— Звідти, — показує Дейві, махаючи рукою на водоспад, туди, де небо ще яскраво-рожеве від присмерку.

Мер знову дивиться на мене.

-— Заголосно як для простого трасера, — його лице напружується. — У них є ракети? — він робить такий великий крок, що мало не наступає на мене. — Вони збудували ракети?

— Ану назад! — кричить Тодд, знову пробуючи стати між нами.

— Я дізнаюся, що це таке, Віоло, — каже мер. — Ти мені скажеш!

— Я не знаю, що воно! — відповідаю.

Тодд кричить і погрожує.

— Хоч пальцем її торкнешся…

— Стає голосніше! — кричить Дейві, затуляючи вуха руками. Ми всі повертаємось до західного обрію, дивимось, як на ньому злітає цятка, губиться в останніх променях сонця, тоді знову з’являється, швидко збільшуючись.

І летить просто на місто.

— Віоло! — сичить мер крізь зціплені зуби, жбурляє в мене якийсь Шум, але я не відчуваю те, що там відчувають чоловіки.

— Я НЕ ЗНАЮ! — кричу.

А тоді Дейві, котрий не відривав погляду, каже:

— Це корабель.

41. Мить Дейві Прентісса

ЦЕ Ж КОРАБЕЛЬ.

Це, дідько, корабель.

— Твої люди, — кажу Віолі.

Але вона тільки хитає головою, але не заперечує, вона просто дивиться, як корабель піднімається над водоспадом.

— Надто малий для колонізаторського, — каже Дейві.

— І зарано, — каже мер, цілячи в нього, ніби він зміг би підбити його на такій відстані, — їх ще місяці два не мало би бути.

Як на Віолу, по ній не скажеш, шо вона це все почула, та її лицем розпливається надія — така болюча надія, що від цього в мене стискається серце.

— Розвідувач, — шепоче вона, так тихо, що це чую лише я, — ще один розвідувач. Вони послали шукати мене.

Я повертаюсь до корабля.

Він пролітає над верхів’ям кручі з водоспадом і знижується понад річкою.

Корабель-розвідувач, точно такий, як розбився на болоті, який убив її батьків і закинув її в цей світ стільки місяців і житів тому. Він досі здаєцця величезним як будинок, його куці крила видаюцця натто короткі, аби втримуватися в повітрі, але з хвостової частини вилітає вогонь, і він таки летить, летить і летить уздовж течії ріки, ніби дорогою, хоч донизу іще добрих кількасот метрів.

Ми не зводимо з нього очей.

— Девіде, — мер також не зводить погляду з корабля, — приведи мого коня.

Але Дейві дивиться в небо, його Шум повниться подивом і зачудуванням.

І я чудово знаю, як він почувається.

У Новому Світі літають лише птахи. У нас є машини, шо їздять дорогами, ядерцикли, кілька ядермашин, але переважно тут — коні, воли, вози і ноги.

Але ми не маємо крил.

Корабель спускається вздовж ріки, підлітає до собору, пролітає майже в нас над головами не зупиняючись, але так блисько, шо видно світла на його животі, а небо за вихлопом починає мерехтіти від спеки. Пролітає повз нас далі за течією.

Далі за течією до Відповіді.

— Девіде! — різко каже мер.

— Допоможи встати, — шепоче Віола, — я мушу до них дістатися. Я мушу їхати.

Її очі шалені, дихання важке, і вона дивиться на мене так пильно, що її погляд ніби твердий і я відчуваю його як дотик.

— О, він тобі зараз неодмінно допоможе, — каже мер, націлюючи рушницю, — бо ти їдеш зі мною.

— Що? — питає Віола.

— Це ж твої люди, Віоло, — відповідає мер. — Їм буде цікаво, куди ти поділась. І я можу або привезти тебе до них притьмом, — він дивиться на мене, — або із сумом повідомити, що ти загинула при аварії. Який варіант більше до вподоби?

— Я не поїду з тобою, — каже вона, — бо ти брехун і вбивця…

Він уже не слухає.

— Девіде, ти пильнуватимеш Тодда, поки я відвезу Віолу на її корабель, — знову дивиться на неї, — а на випадок, якщо ти не захочеш співпрацювати, думаю, любов мого первістка до зброї тобі добре відома.

Віола люто дивиться на Дейві. Я теж дивлюсь, а він стоїть на місці з рушницею в руках, зиркає то на мене, то на свого тата.

Його Шум валує.

Його Шум ясно каже, що він за жодних обставин, ніколи не вистрелить у мене.

— Тату? — питає він.

— Досить уже, Девіде, — хмуриться мер, намагаючись перехопити погляд Дейві…

І перехоплює.

— Зробиш, як я наказав, — каже своєму синові, — скрутиш Тодда мотузкою, яку ти так доречно приніс, і вартуватимеш його, а коли я повернуся з нашими новоприбулими гостями — усе буде тихо і мирно. Почнеться новий світ.

— Новий світ, — бурмоче Дейві, і його очі скліють, як у того рудоволосого солдата, з його Шуму вичищено всі питання і сумніви.

І він скоряється волі іншого.

У мене є ідея.

Пробач, Дейві.

— Ти дозволиш йому так із тобою говорити, Дейві?

— Шо? — кліпає він.

І відводить погляд від свого тата.

— Ти дозволиш йому наставляти зброю на мене і Віолу?

— Тодде… — застерігає мер.

— Весь цей Шум, який ти нібито чуєш, — кажу до мера, але дивлюсь на Дейві, очі в очі, — усе це твоє «я все знаю», але ж власного сина ти знаєш не зовсім добре, правда?

— Девіде, — каже мер.

Але тепер я полонив його увагу.

— Ти дозволиш йому і на далі отримати своє зверху? — питаю його. — Дозволиш йому попихати тобою без жодної нагороди?

Дейві знервовано дивиться на мене, кліпає, пробуючи прогнати всю ту бридню, якою тато набив його голову.

— Цей корабель змінює все, Дейві, — кажу я, — цілком новий світ людей. Ціле місто народу, ціле місто на спробу зробити це місце чимось кращим за смердючий нужник, у якому ми сидимо зараз.

— Девіде, — повторює мер. Спалахує Шум, і Дейві здригається.

— Припини це, тату, — каже він.

— То кому б варто дістатись до корабля раніше? Нам із Віолою, щоб привести допомогу? Чи твоєму татові, щоб він іще й ними зміг керувати?

— Заткнися, — каже мер, — чи ти забуваєш, у кого тут зброя?

— Приміром, у Дейві, — кажу я.

Западає маленька пауза, і ми всі бачимо, як Дейві пригадує, що в нього таки є рушниця.

Ще один спалах Шуму від мера — Дейві ще раз здригається.

— Господи, тату, та годі вже цього!

Але, щоб це сказати, він дивиться на тата.

І той знову перехоплює його погляд.

— Зв’яжи Тодда і приведи мого коня, Девіде, — каже мер, не відриваючи очей від сина.

— Тату? — перепитує Дейві, голос раптом тихий.

— Мій кінь, — каже мер, — він надворі.

— Стань поміж ними, — сичить мені Віола. — Щоб він на нього не дивився!

Я шарпаюсь, але мер націлює на неї рушницю, не зводячи погляду з Дейві.

— Тільки ворухнись, Тодде.

Я зупиняюсь.

— Приведи мені коня, сину, — каже мер, — і ми зустрінемо нових поселенців разом, — він усміхається синові, — ти будеш моїм принцем.

— Він уже казав це, — нагадую Дейві, — але не тобі.

— Він тебе контролює, — кричить Віола, — своїм Шумом, щоб…

— Будь ласка, попроси Віолу вгомонитися, — наказує мер.

— Тихо будь, Віоло, — відповідає Дейві, і голос його тихий, а очі не кліпають.

— Дейві! — кричу я.

— Він просто пробує контролювати тебе, Девіде, — каже мер, піднімаючи голос, — як від початку робив.

— Шо? — питаю я.

— Від початку, — бурмоче Дейві.

— Думаєш, хто затримував твоє підвищення, синку? — мер запитує вголос, запитує просто посеред мозку Дейві. — Як думаєш, хто доповідав мені про всі твої невдачі?

— Тодде? — слабко питає Дейві.

— Він бреше, — кажу я, — глянь на мене!

Але у Дейві голова йде обертом. Він завмерло дивиться на свого тата, тепер взагалі не рухається.

Мер важко зітхає.

— Так видно, що доведеться робити це самому.

Він підходить, відганяючи нас назад дулом рушниці. Хапає Віолу і піднімає на ноги. Вона скрикує від болю в кісточках. Я автоматично кидаюсь допомогти, але він штовхає її вперед, такшо вона стоїть просто перед ним, а рушниця дивиться їй у спину.

Я відкриваю рота закричати, погрожувати, проклинати…

Але першим отямлюється Дейві.

— Приземляється, — тихо каже він.

Ми всі озираємось на схід. Корабель закладає мале коло, облітає верхів’я горба на схід від міста…

Може, навіть саме там, де колись стояла вежа…

Він розвертається і зависає над деревами…

А тоді повільно знижується, зникаючи з виду…

Я теж повертаюсь до Дейві, бачу, що його очі затуманені та розгублені…

Але він більше не дивиться на свого тата…

Він дивиться на корабель…

А тоді повертає голову і дивиться на мене…

— Тодде? — питає він, ніби щойно прокинувся… І його рушниця на місці, просто звисає з руки… І ще раз…

Пробач мені.

Я кидаюся вперед і вихоплюю в нього зброю. Він і не опирається, просто відпускає, відпускає просто в мої руки, і я відразу її піднімаю, наставляю, зводжу і націлюю в мера.

А той всміхається, бо досі впирає рушницю в спину Віолі.

— То в нас патова ситуація, так? — мер либицця від вуха до вуха.

— Відпусти її, — кажу.

— Девіде, забери, будь ласка, свою рушницю в Тодда, — каже мер, але мусить дивитись на мене, пильнувати рушниці.

— Не роби цього, Дейві.

— Припиніть! — каже Дейві здавленим голосом, Шум вирує. Я віччуваю, як він притуляє долоні до скронь. — Гей ви, двоє, ви не можете це припинити нафіг?

Але мер досі дивиться на мене, а я — на мера.

Все місто чує, як знижуєцця корабель, це чути понад Шум армії, котра тепер марширує з пагорба вниз, понад далекі бабахи Відповіді, що теж суне дорогою, понад нажаханий, прихований РЕВ Нового Прентісстауна, шо нас оточує, не знаючи, шо усе їхнє майбутнє залежить саме від цього моменту і віттого, шо відбуваєцця просто зараз, все залежить тільки від нас із мером і від наших рушниць.

— Відпусти її, — кажу.

— Та навряд чи, Тодде, — я чую, як від нього гуркоче Шумом.

— Мій палець на гачку, — кажу, — спробуєш вдарити мене Шумом, і ти мрець.

Мер усміхається.

— І то правда. Але запитай себе ось що, друже Тодде: коли ти нарешті вирішиш натиснути на той гачок, чи зможеш ти зробити це достатньо швидко, щоб я не встиг натиснути на свій? Чи вб’є моя смерть твою любу Віолу? — він опускає голову. — Ти зможеш із цим жити?

— Ти помреш, — кажу йому.

— Вона теж.

— Давай, Тодде, — каже Віола. — Він не має перемогти.

— Цього теж не буде, — відповідаю їй.

— І що, дозволиш йому цілитися у свого рідного тата, Девіде? — питає мер.

Але не відривається від мене.

— Часи змінюються, Дейві, — кажу я, дивлячись на мера, — тут ми всі й маємо вирішити, як воно буде далі. Ти теж.

— Чого все має бути так? — питає Дейві. — Ми можемо поїхати разом. Можемо поїхати верхи і…

— Ні, Девіде, — каже мер, — ні, так точно не вийде.

— Опусти ствол, — кажу йому. — Опусти і покінчімо з цим.

Очі мера зблискують, і я знаю, що далі…

— Припини, — кажу, несамовито кліпаючи і дивлячись йому над плече.

— Тобі тут не виграти, — каже мер, і я чую його голос удвічі гучніше, втричі, легіон його — у моїй голові. — Ти не можеш вистрелити в мене і гарантувати її життя, Тодде. Ми всі знаємо, що на такий ризик ти не підеш.

Він робить крок уперед, учепившись у Віолу за своєю спиною. А та лише скрикує — від болю в кісточках.

Але я розумію, що сам відступаю на крок назад.

— Не дивись йому в очі, — каже вона.

— Я стараюсь, — відповідаю, але навіть звук його голосу вгризаєцця в мене.

— Це невелика втрата, Тодде, — каже мер, так гучно в мою голову, ніби сам мозок вібрує, — я бажаю твоєї смерти не більше, ніж своєї. Все, що я сказав раніше, — правда: я хочу, щоб ти був біля мене. Я хочу, щоб ти був частиною майбутнього, як ми створимо з людьми, котрі прилетіли на тому кораблі.

— Стули пельку, — кажу йому.

Але він наступає.

А я відступаю.

І зрештою заходжу за спину Дейві.

— Віолі я теж не бажаю зла, — каже мер, — хай там що, але я пообіцяв вам майбутнє. І від обіцянки не відмовлюся.

Я навіть не дивлюсь на нього, але його голос гуде в мене в голові, обтяжує голову, такшо легше мені, мабуть…

— Не слухай його! — кричить Віола. — Він же брехло.

— Тодде, — каже мер, — я вважаю тебе своїм сином. Справді.

І Дейві повертається до мене, його Шум обнадійливо здіймається, і він каже:

— Нумо, Тодде, ти чув?

І його Шум теж тягнецця до мене, його тривога і турбота тягнуцця, як пальці й руки, і вони просять мене, навіть благають лише про одне — скласти зброю, так, просто покласти зброю, і тоді усе стане гаразд, усе це припиницця…

І він каже:

— Ми б могли бути братами…

І я вдивляюся в очі Дейві…

І бачу в них себе, бачу в його Шумі себе, бачу мера своїм татом, Дейві — братом, Віолу — нашою сестрою…

Бачу обнадіяну посмішку, що розповзається вустами Дейві…

І втретє мушу просити…

Пробач.

Я націлюю рушницю на Дейві.

— Відпусти її, — кажу меру, нездатний глянути Дейві в лице.

— Тодде? — Дейві здивовано наморщує лоба.

— Що я сказав?! — підвищую голос.

— А то що, Тодде? — дражниться мер, — Застрелиш його?

Шум Дейві розливається запитаннями, здивуванням і шоком…

У ньому здіймається зрада…

— Кажи, Тодде, — каже мер, — а то що?

— Тодде? — знову каже Дейві, цього разу тихіше.

Я швидко дивлюся йому в очі і відводжу погляд.

— Інакше я застрелю Дейві, — кажу, — я застрелю твого сина.

Шум Дейві вже струменіє розчаруванням, розчаруванням таким густим, шо воно спадає з нього, як багно. Я навіть не відчитую в його Шумі злости, а це ше гірше. Він навіть не думає наскочити на мене, побити мене чи вирвати зброю.

У його Шумі — лише я, котрий цілиться в нього з рушниці.

Єдиний друг цілиться в нього з рушниці.

— Пробач, — шепочу.

Але він, здається, не чує.

— Я ж віддав тобі твою книжку, — каже він, — я ж тобі віддав кляту книжку.

— Ану відпусти Віолу! — кричу, не дивлюсь на Дейві, мій Шум гучно захльоскує самокатування. — А то Богом клянусь…

— Ну то вперед, — каже мер, — стріляй.

Дейві дивиться на мера.

— Тату?

— З нього все одно паскудний син, — каже мер, усе підштовхуючи Віолу рушницею вперед. — Чому, ти думаєш, я послав його на передову? Бо сподівався, що він принаймні загине як герой.

На лиці Віоли відбивається біль, але цього разу не через кісточки.

— Він досі не опанував Шум, — продовжує мер, дивлячись на Дейві, а його Шум…

Не можу передати, що нагадує його Шум.

— Він ніколи не виконував накази, якщо міг не виконувати. Не зміг упіймати тебе. Не зміг подбати про Віолу. Єдиний прогрес, який я в ньому бачив — завдяки твоєму впливу, Тодде.

— Тату… — починає Дейві.

Але тато його ігнорує.

— Це тебе я завжди хотів мати за сина, Тодде. Саме тебе. А не цей зайвий рот.

А Шум Дейві…

О Господи, Шум Дейві…

— ВІДПУСТИ ЇЇ! — кричу, щоб не доводилось це чути. — Я його застрелю, їй-богу застрелю!

— Не застрелиш, — каже мер, знову посміхаючись. — Всі знають, що ти не вбивця, Тодде.

Він знову штурхає Віолу вперед…

Вона зойкає від болю…

Віола, думаю я…

Віола…

Стискаю зуби і піднімаю рушницю…

Зводжу…

І я кажу правду…

— Щоби врятувати її, я вб’ю, — кажу.

Мер нарешті зупиняється, не йде вперед. Переводить погляд із мене на Дейві і назад.

— Тату? — питає Дейві. Його лице скорчене, осунуте.

Мер знову дивиться на мене, читає мій Шум.

— Ай справді, так? — каже він, майже нечутно. — Ти б його вбив. Заради неї.

Дейві знову дивиться на мене, очі вологі, але з’являється й злість.

— Не треба, Тодде. Не треба.

— Відпусти, — кажу, — негайно.

Мер досі переводить погляд із мене на Дейві, бачить, що я серйозно, бачить, що я це дійсно зроблю.

— Просто поклади зброю, — гарчу, не дивлячись в очі Дейві, не дивлячись на його Шум, — це кінець.

Мер глибоко вдихає, тоді видихає.

— Добре, Тодде, — каже він, — твоя воля.

Він відступає від Віоли.

Мої плечі опускаються.

А тоді він стріляє.

42. Кінець гри

— ТОДДЕ! — кричу я, звук пострілу прокочується повз моє вухо, стираючи всі звуки, крім себе, цілий світ зменшується до незнання, чи все з ним гаразд, чи в нього влучили, чи…

Але це не він…

Він тримає рушницю…

Він не стріляв з неї…

Він стоїть біля Дейві…

А той падає на коліна…

Здіймаючи дві хмарки пороху, опускаючись на гравій…

— Тату? — питає він, голос благальний, як у кошеняти…

А тоді кашляє, закалюючи губи кров’ю…

— Дейві? — питає Тодд, його Шум гучить так, ніби то його підстрелили…

І я бачу…

Отвір у грудях Дейві, у тканині його однострою, якраз під комірцем…

І Тодд біжить до нього, падає біля нього на коліна…

— Дейві! — кричить він.

Але Шум: Дейві дивиться на батька…

Запитання, купа запитань…

На обличчі — шок…

Його рука тягнеться до рани…

Він знову кашляє…

І давиться…

Тодд теж дивиться на мера…

Його Шум нуртує…

— Шо ти наробив? — питає він.

— ЩО ТИ НАРОБИВ! — горлаю я.

— Я викреслив його з цього рівняння, — спокійно каже мер.

— Тату? — знову питає Дейві, простягаючи до нього скривавлену руку…

Але його тато дивиться лише на мене.

— Ти завжди був мені ріднішим сином, Тодде, — каже мер. — Ти мав потенціал, мав силу, і я буду пишатися, якщо ти служитимеш опліч мене.

Тату? питає Шум Дейві…

І він чує все це…

— Ти сраний монстр, — кажу я, — я тебе вб’ю…

— Ти до мене приєднаєшся, — каже мер, — і ти сам знаєш, що приєднаєшся. То лише питання часу. Девід був слабкий, просто ганьба…

— ЗАГЛУХНИ! — кричу я.

Тодде? чую…

Опускаю погляд…

Дейві дивиться на мене…

Його Шум піницця…

Піницця запитаннями, збинтеженям і страхом…

Тодде?…

Тодде?…

Вибач…

Вибач…

— Дейві, не треба, — починаю казати…

Але його Шум далі піницця…

І я бачу…

Я бачу…

Я бачу правду…

Оце нарешті воно…

Він показує мені правду…

Все, шо він від мене ховав був…

Про Бена…

Все дуже заплутане, все поспіхом…

Образи Бена, шо жене дорогою до Дейві…

Образи коня Дейві, шо стає дибки…

Образи Дейві, шо стріляє, падаючи…

Образи кулі, шо вдаряє Бена в груди…

Вен відповзає в кущі…

Дейві надто наляканий, аби іти за ним…

Дейві надто наляканий, аби розповісти мені правду опісля…

Після того, як я став його єдиним другом…

Я не хотів, каже його Шум…

— Дейві… — кажу я.

Вибач, — думає він.

І правда всюди…

І він так шкодує, і вибачається…

Вибач за все…

За Прентісстаун…

За Віолу…

За Бена…

За кожен промах і кожну хибу…

За те, що підвів свого тата…

І він дивиться на мене…

І він благає мене…

Він благає мене…

Ніби я — єдиний, хто може йому пробачити…

Ніби я єдиний маю владу…

Тодде?…

Прошу…

А я можу відповісти лише «Дейві…»

І страху, і жаху в його Шумі надто багато…

Надто багато…

А тоді все припиняється.

Дейві сіпається, його очі досі розплющені, вони досі дивляться на мене, вони досі благають (присягаюся) пробачити його.

Але сам він лежить нерухомо.

Дейві Прентісс мертвий.

— Ти з глузду з’їхав, — кажу меру, що стоїть

у мене за спиною.

— Ні, — каже він, — ви від початку мали рацію, ви обоє. Не можна любити щось настільки, щоб цим тебе можна було контролювати.

Сонце вже сіло, але небо й досі рожеве, Шум міста досі РЕВЕ, здалеку лунає черговий Бабах!, то підходить Відповідь, а корабель уже, мабуть, сів. Мабуть, відчиняє двері. Хтось, можливо, Сімон Воткін чи Бредлі Тенч, люди, котрих я знаю, ті люди, котрі знають мене, певно, вже визирають надвір, думають, де ж це вони приземлилися.

А Тодд собі клячить над тілом Дейві Прентісса.

І раптом Тодд підводить голову…

Його Шум кипить і палає, і я чую його скорботу, і сором, і лють…

І він зводиться на ноги…

І піднімає рушницю…

І я бачу себе в його Шумі, бачу там і мера, позаду мене, рушниця націлена, очі сяють тріумфом.

І я точно знаю, що зробить Тодд.

— Нумо, — кажу я, живіт зводить, але це правильно, правильно, правильно…

І Тодд підносить рушницю до очей…

— Зроби це!

І мер сильно мене штурхає, від чого ногами розходяться блискавки болю, і я нічого не можу вдіяти, я кричу і валюся вперед, вперед, на Тодда, вперед, на землю…

І мер знову це робить…

Використовує мене, щоби контролювати Тодда…

Бо Тодд теж нічого не може вдіяти…

Він плигає, щоби спіймати мене…

Спіймати, поки я падаю…

І мер атакує.

Мій мозок вибухає, пече і лютує всім, що він в нього кидає, і це хіба ляпас, це ж ніби розпечений метал вштрикнули просто в середину того, чим я є, і коли я стрибаю вперед, аби спіймати Віолу, він вдаряє мене так сильно, що моя голова відкидається назад, і от знову голос мера, але чомусь і мій голос теж, чомусь її теж, і всі ті голоси торочать як заведені: ТИ НІЩО ТИ НІЩО ТИ НІЩО ТИ НІЩО…

Наші тіла досі рухаються разом, я відчуваю, як ми влітаємо одне в одного, відчуваю, як її тім’я врізається мені в губи і ТИ НІЩО ТИ НІЩО ТИ НІЩО, вона падає мені на груди, падає до моїх безвольних рук, і ми разом котимось на жорству, а сирена зриває мені дах ТИ НІЩО ТИ НІЩО ТИ НІЩО, і я відчуваю, як рушниця падає і віцтрибує, і я відчуваю її вагу на собі, я чую її з іншого боку місяців, і вона кличе мене на ім’я, і ТИ НІЩО, вона каже «Тодде», ТИ НІЩО ТИ НІЩО, вона каже «Тодде!», і я ніби дивлюсь на неї з-під води і бачу, як вона пробує зіпнутись на руках, аби захистити мене, але мер над нею замахується рушницею, тримаючи за ствол, і б’є її в потилицю, і вона падає на бік…

І мій мозок кипить…

Мій мозок кипить…

Мій мозок кипить…

ТИ НІЩО ТИ НІЩО ТИ НІЩО ТИ НІЩО ТИ НІЩО ТИ НІЩО…

І я бачу її очі, саме коли вони заплющуються…

І я відчуваю її на собі…

І я думаю: Віола…

Я думаю: ВІОЛА!

Я думаю: ВІОЛА!!!

І мер відступає від мене, ніби його щось вкусило.

— Отакої, — він трусить головою, а я кліпаю від дзижчання, котре досі бринить у моєму мозку, поки мої очі не перефокусовуються, а мої думки знову мої, — от казав я тобі, хлопче, у тобі є сила.

І його очі розплющені, ясні, натхненні.

І він знову вдаряє мене Шумом.

Я затуляю вуха руками (вже не тримаю зброю, не тримаю зброю), ніби це може помогти, але Шум ти чуєш не вухами — він там, усередині моєї голови, він усередині моєї самости, вторгається в мене, ніби я взагалі не маю ніякого… я ТИ НІЩО ТИ НІЩО ТИ НІЩО, мій власний Шум розвертається і б’є в мене, ніби я б’ю себе власними кулаками ти ніщо ти ніщо ти ніщо…

Віола, думаю я, але я зникаю, я западаюся глибше, я слабший, мій розум торохтить…

Віола…

Віола, чую я, ніби з дна каньйону. Моя голова болить, кровить від удару мера, лице в пилюці, очі напіврозплющені, але нічого не бачать…

Віола, знов чую я.

Я широко розплющую очі.

Тодд знову завалюється на каміння, вуха затулені руками, очі міцно заплющені…

А мер стоїть над ним, і я чую той самий крик, що й раніше, той самий брязкіт, лазерно-яскравий Шум летить просто в нього і…

Віола, чую я поміж брязкоту…

І я відкриваю рота…

І я кричу…

— ТОДДЕ! — чую криком звідкись із зовні…

І це вона…

Це вона…

Це вона…

І вона жива…

І її голос дотягуєцця до мене…

Віола…

Віола…

ВІОЛА…

Я чую стогін, і Шум у моїй голові знову зупиняється, і я розплющую очі, а мер точиться назад, руку приклав до вуха, бо в нього той самий рефлекс, шо й у всіх…

У всіх, коли їх атакують Шумом.

ВІОЛА, знову думаю я, просто в нього, але він пригинаєцця і націлює на мене рушницю. Я думаю знову…

ВІОЛА

І знову…

ВІОЛА

І він відходить назад, і перечіпляєцця об тіло Дейві, падає назад, на нього, на жорству…

Я зриваюся…

І я біжу до неї…

Він біжить до мене, руки розпростерті, він тягнеться, охоплює мене за плечі, потім садовить мене і каже: «Ти ціла, ти ціла, ти ціла…»

А я кажу: «Він досі озброєний…»

І Тодд повертається…

І я повертаюся, а мер стає на ноги, дивицця на мене, і от знову клятий Шум, але я відкочуюсь від нього, і я чую, як він переслідує мене, а я тікаю від нього по камінню, дряпаюсь туди, де я впустив свою рушницю і…

І постріл…

І пилюка злітає просто перед моїми долонями…

Долонями, що тяглись до рушниці…

І я зупиняюсь…

І він знову дивиться на мене…

І я чую, як вона знову кличе мене на ім’я…

І я знаю, шо вона все розуміє…

Розуміє, шо мені треба чути, як вона кличе мене на ім’я…

І так я можу використати її ім’я як зброю…

— Навіть не думай, Тодде, — каже мер, дивлячись на мене вздовж ствола…

І я чую голос у голові…

Не атаку…

Слизька, зміїста, звивиста версія його голосу…

Та, якою він починає керувати моїми рішенями…

Та, яка перетворює їх на його…

— Ти більше не битимешся, — каже він…

І підходить на крок ближче…

— Ти більше не битимешся, і на цьому край…

Я відвертаюсь від нього…

Але мушу повернутись…

Мушу глянути йому в очі…

— Слухай мене, Тодде…

Його голос сичить мені між вухами…

І як же лехко буде просто…

Просто…

Просто відкинутись…

Відкинутись назад і зробити, що він скаже…

— Ні! — кричу я…

Але мої зуби зціплені…

А він досі там…

Досі пробує змусити мене…

І я зроблю…

Я зроблю…

ТИ НІЩО…

Я ніщо…

— Саме так, Тодде, — мер наближається, і його рушниця дивицця на мене, — ти ніщо.

Я ніщо…

— Але… — каже він.

І його голос — шепотіння, що шкрябається наглибшою частиною мене…

— Але, — каже він…

— Я зроблю з тебе дещо.

І я дивлюся просто йому в очі…

Очі, котрі — безодня, у яку я падаю…

Вгору і в чорноту…

І кутиком ока…

Я щосили кидаю камінь, і коли він вилітає з руки, молюся, щоби приціл був такий точний, як ото казав Лі…

Молюся, Господи, прошу…

Якщо ти там…

Прошу…

І бух!

Влучає меру просто в скроню…

З’являється страшне відчуття розриву, ніби з мого Шуму видирають смужку…

І безодня зникла…

Відвернулась…

І мер смикається убік, тримаючись за скроню, звідти вже цебенить кров…

— ТОДДЕ! — кричить Віола…

І я дивлюся на неї…

Дивлюсь на її руку, простягнуту в напрямку польоту каменя…

І бачу її…

Моя Віола.

І я стаю на ноги.

Він стає на ноги.

Випростується…

І я знову кричу його ім’я…

— ТОДДЕ!

Бо воно дещо робить…

Дещо робить із ним…

Дещо робить йому…

А мер помиляється…

Помиляється всуціль і всюди…

Річ не в тім, щоб не слід любити когось так, щоб це почуття тебе контролювало.

Річ у тім, що ми потребуємо любити когось так, аби нас не змогли контролювати.

І це не слабкість…

Це найбільша сила…

— ТОДДЕ! — знову гукаю я…

І він дивиться на мене…

І я чую своє ім’я в його Шумі…

І я знаю…

Серцем розумію…

Просто зараз…

Тодде Г’юїтте…

Разом ми зможемо все…

І ми переможемо…

Мер уже підводить погляд, хоч іще в напівприсяді, з-поміж пальців, якими він затуляє скроню, цебенить кров…

Він повертається глянути на мене, на лиці — похмура міна…

І ось його Шум…

І…

ВІОЛА

Я його відбиваю…

Він сахається…

Але пробує ще раз…

ВІОЛА

— Ти нас не переможеш, — кажу я…

— Я можу, — каже він, зціплюючи зуби, — і переможу.

ВІОЛА

Він знову здригається…

Пробує підняти рушницю…

Я щосили його б’ю…

ВІОЛА

Він губить рушницю і точиться назад…

Я чую, як його Шум бринить до мене, пробує пірнути до мене в голову…

Але його голова болить…

Від моїх власних атак…

Моїх власних, добре націлених атак…

— І що це, по-твоєму, доводить? — кидає він. — У тебе є сила, але ти не знаєш, як нею володіти.

ВІОЛА

— У мене якраз все гаразд, — кажу я.

І він посміхається зі сціпленими зубами:

— Ти впевнений?

І я помічаю, що мої руки тремтять…

Я помічаю, що мій Шум летить, яскраво шиплячи…

Я не відчуваю ніг…

— Потрібна практика, — каже мер, — інакше підсмажиш собі мозок, — він трохи вирівнюєцця, пробує знову глянути мені в очі, — я можу показати.

Але тут, якраз вчасно, Віола кричить:

— ТОДДЕ!

І я вдаряю його всім, шо маю…

Кожною часточкою її, шо стоїть за мною…

Кожною часточкою злости і рощаруваня і ніщоти…

Кожним моментом, коли я її не бачив…

Кожним моментом моєї тривоги…

Усім, навіть найкрихітнішим, шо знаю про неї… Усім…

Я жбурляю просто в його середину…

І він падає…

Назад, назад, назад…

Очі закочуються…

Голова вивертається…

Ноги підгинаються…

Падає, падає, падає…

Просто на землю…

І лежить там нерухомо.

— Тодде? — гукаю я.

Він увесь тремтить, аж ледве може стояти, а я чую геть нездоровий писк, що продирається крізь його Шум. Він ступає крок і трошки здригається.

— Тодде? — я пробую підвестись, але ж мої кісточки…

— Господи, — каже він, падаючи біля мене, — а воно таки вимотує.

Він важко дихає, погляд розфокусований.

— У тебе все гаразд? — я кладу свою долоню на його руку.

Він киває.

— Мабуть, що так.

Ми обоє дивимось на мера.

— Ти це зробив, — кажу я.

— Ми зробили, — відповідає Тодд, його Шум трошки прояснюється, і він сідає трохи рівніше.

Але його руки ще трусяться.

— Бідний Дейві, — каже він.

Я стискаю його руку.

— Корабель, — кажу стиха, — вона дістанеться першою.

— Якщо я не перехоплю, — каже він. Підводиться і ще хвильку хитається, але я чую, як його Шум кличе Жолудя.

ЛОШАТКО, чисто чую я, і кінь Дейві зривається з прив’язі та йде по жорстві, ЛОШАТКО, ЛОШАТКО, ЛОШАТКО.

ТОДД, чую звіддалік, ще одне цокотіння копит: Анґаррад іде за Жолудем і стає біля нього.

«Вперед», — ірже вона. «Вперед», — ірже Жолудь.

— Тільки вперед, — каже їм Тодд.

Він підхоплює мене попід плечі, допомагає встати. Жолудь бачить його у Шумі та сідає, щоб мені легше було вилізти. Коли я опиняюся в сідлі, Тодд лагідно плескає його по крупу і встає.

Анґаррад підходить до Тодда і теж починає прихилятись, та — «Ні, дівчинко» — він гладить її по носі.

— Що це означає? — насторожуюсь я. — Ти куди?

Він киває на мера.

— Мушу про нього подбати, — каже він, не дивлячись мені у вічі.

— Що означає «подбати»?

Він дивиться повз мене. Я повертаюся. Комашиний марш армії повернувся навспак і вже простягнувся до підніжжя пагорба.

Далі вони підуть сюди.

— Рушай, — каже він, — поспішай на корабель.

— Тодде, — кажу я, — ти не можеш його вбити.

Він дивиться на мене, його Шум каламутний, він досі силкується стати на рівні.

— Він заслужив.

— Так, але…

Але Тодд уже киває.

— Ми — це вибір, який ми робимо.

Я киваю у відповідь. Ми розуміємо одне одного.

— Тоді ти перестав би бути Тоддом Г’юїттом, — кажу я, — а я не хочу ти ще раз втратити.

Я ледь пирхаю, коли вона каже «ти» замість «тебе».

— Певно, я мушу лишитися з ним, — кажу я, — ти мусиш бігти на корабель щосили, а я дочекаюся армії.

Вона киває на знак згоди, хоч у погляді — сум.

— А далі що?

Я дивлюся на мера, досі розпластаного на камінні, він непритомний і тихенько стогне.

Мені це важко.

Але я кажу:

— Думаю, вони не стануть дуже плакати, коли побачать його поразку. Можливо, їм просто треба буде знайти нового лідера.

Вона всміхається.

— Можливо, це будеш ти?

— А якщо ти зустрінеш Відповідь? — я всміхаюсь у відповідь. — Що тоді?

Вона змахує волосся з очей.

— Певно, їм теж потрібна буде нова лідерка.

Я підходжу вперед і кладу руку біля її руки, на бік Жолудя. Вона не дивиться мені в очі, просто ковзнула долонею, поки кінчики наших пальців не зустрілися.

— Хай ти їдеш, а я лишаюся тут, — кажу я, — це не значить, що ми розлучаємось.

— Ні, — каже вона, і я знаю, що вона розуміє, — абсолютно не значить.

— Я тебе більше не покину, — кажу я, дивлячись на її пальці. — Навіть подумки.

Вона підсуває руку вперед, її пальці переплітаюцця із моїми, і ми обоє дивимось на наші переплетені пальці.

— Я мушу йти, Тодде, — каже вона.

— Я знаю.

Я зазираю в глибину Шуму Жолудя і показую йому, де дорога, де сів корабель, і як швидко-швидко-швидко треба бігти.

— ВПЕРЕД, ясно і чисто ірже він.

— Вперед, — кажу я.

І дивлюсь на Віолу.

— Я готова, — нагадує вона.

— Я теж, — відповідаю.

— Ми переможемо, — каже вона.

— Думаю, шанси є.

Останній погляд.

Останній погляд, у якому ми знаємо одне одного.

До самого дна душ.

І я сильно ляскаю Жолудя по боках.

І коні миттю беруть із місця, по жорстві, по дорозі, що є сили поспішаючи до людей, котрі (надіюсь надіюсь надіюсь) у змозі нам допомогти.

Я дивлюсь на мера, а він досі лежить на землі.

Я чую, як армія марширує вниз пагорбом, десь за три кілометри звідси.

Я шукаю мотузку.

І знаходжу, але, перш ніж підняти, витрачаю секунду на те, щоб затулити очі Дейві.

Ми летимо дорогою — і це все, що я зараз можу зробити, аби не впасти і не зламати собі шию.

— Пильнуй солдатів, — кричу в простір між двома прищуленими вухами Жолудя.

Навіть не уявляю, як глибоко в місто встигла зайти Відповідь, і не знаю, чи вони хоч зупиняться глянути, хто я, перш ніж підірвати мене просто на дорозі.

А як вона відреагує, коли мене побачить?

Коли мене побачить…

Коли я скажу їй і всім іншим те, що маю сказати…

— Нумо, якнайшвидше! — відчуваю поштовх, ніби від заведеного двигуна, і Жолудь припускає ще швидше.

Койл рушить до корабля. Не сумніваюся. Вона побачила, як він приземлявся, тому рушить просто до нього. І якщо прибуде першою, то розкаже, як це прикро, що я трагічно загинула, як я дочасно прийняла смерть від рук тирана, котрого Відповідь намагається скинути, і ще вона розкаже, як гармати корабля-розвідувача можна використати з повітря, якщо вони є…

А вони є.

Я ще дужче відхиляюся в сідлі, міцно зціплюю зуби від болю в кісточках, так що кінь припускає ще швидше.

Ми пролітаємо собор, ряди роздовбаних крамниць і заколочених будинків. Сонце геть сіло, і все навколо перетворюється на силуети з посутенілим небом на тлі.

Я думаю, як Відповідь відреагує, коли дізнається, що мера скинуто…

І що подумають, коли дізнаються, що це зробив Тодд…

І я думаю про нього…

Я думаю про нього…

Я думаю про нього…

ТОДД, думає Жолудь.

І ми летимо по дорозі…

І я мало не валюся з коня, коли віддалік лунає БАБАХ.

Жолудь схарапуджено зупиняється, обкручується навколо себе, аби втримати мене на спині. Ми озираємось, і я помічаю…

Помічаю вогні вздовж дороги.

Підпалені будинки.

І склади.

І комори.

І бачу людей, що тікають крізь дим, — не солдатів, а просто людей, що тікають повз нас у пітьму.

Проминають нас так швидко, що навіть не зупиняються поглянути.

Вони тікають від Відповіді.

— Що вона робить? — вголос дивуюсь я.

ВОГОНЬ, думає Жолудь, нервово поцокуючи копитами.

— Вона все спалює, — кажу я, — палить взагалі все.

Навіщо?

Навіщо?

— Жолудю… — починаю я.

А тоді над усією долиною лунає низький, протяжний ріжок.

Жолудь різко ірже, у його Шумі немає слів, лише спалах страху, жаху настільки різкого, що моє серце зойкає і йому вторять недовірливі зойки декого з людей; вони тікають кудись повз мене, багато хто зупиняється, кричачи, дивиться за мене, на місто і на те, що за ним.

Я повертаюсь, хоч небо надто темне, аби щось розібрати.

Вдалині якісь сполохи, їх добре видно зі звивистої дороги біля водоспаду…

Не тієї, якою йде армія.

— Що це? — питаю ні в кого і в усіх. — Що то за сполохи? Що то за звук?

А тоді чоловік, що зупинився біля мене, чоловік із яскравим і плутаним від збентеження і невір’я Шумом, пронизаний страхом, ніби ножем, шепоче:

— Ні.

Він шепоче: «Не може бути».

— Що таке? — кричу я. — Що коїться?

І долиною знову розкочується низький, протяжний звук рогу.

І це схоже на кінець світу.