БІСНУВАТИЙ

8

Коли вони повернулися до арсеналу, Доус проінструктувала Алекс, як зцілити опіки на її пальцях, увесь час наполягаючи, що з нею все гаразд і вона залюбки залишиться на самоті. Стерн бачила, що з Памелою точно не все гаразд, та якщо їй хотілося вчепитися в навушники й дві години не братися за дисертацію, заважати вона не збиралася. Мерседес дівчина запаркувала позаду «Іль-Бастоне», щоб Доус не переживала, що вона поїхала сама, і викликала машину до медичного факультету.　

Тернер скинув їй адресу, але цю частину кампусу вона знала не дуже добре. Якось раз бувала в медичній бібліотеці, коли Дарлінґтон відвів її до підвальної кімнати з гарненькими панелями на стінах, уздовж яких вишикувалися полиці зі слоїками з чорними кришками й квадратними етикетками — у кожному плавав цілий людський мозок або його частина.　

— Кушинґова приватна колекція, — повідомив він, висуваючи одну із шухляд під полицями, де було сховано рядок черепів немовлят.　

Він натягнув гумові рукавички й вибрав два з них для щоквартального передбачення, яке влаштовували «Череп і кістки».　

— Чому ці? — запитала Алекс.　

— Черепи ще не сформовані повністю. У них можна побачити всі можливі варіанти майбутнього. Не переймайся, ми повернемо їх неушкодженими.　

— Я не переймаюсь.　

Зрештою то були лише кістки. Утім візит до Кушинґової колекції дорогою назад Дарлінґтон з її дозволу здійснив самотужки.　

Будівля на Джордж-стріт, 300, анітрохи не скидалася на чарівну давню бібліотеку з її стелями, помережаними зірками. Майже весь квартал посідала кафедра психології — велика, сіра й сучасна споруда. Алекс очікувала побачити поліційні автівки, загороджувальну стрічку для місць злочину, можливо, навіть репортерів. Але все було тихо. Перед темним фургоном на вулиці був припаркований Тернерів «додж».　

Вона довго стояла на хіднику. Торік благала Тернера залучити її до розслідування, а от тепер вагалася, думаючи про створіння в золотавому колі, яке могло бути чи не бути Дарлінґтоном. Алекс уже й так мала забагато занепокоєнь і забагато таємниць, які треба було зберегти. Вона не могла дозволити втягнути себе у вбивство. А якась параноїдальна частина її розмірковувала, чи це, бува, не якась вигадлива підстава; а що, як Тернер дізнався про завдання, які вона виконувала для Ітана.　

Проте варіантів було небагато: піти додому чи пройти крізь вогонь, а Стерн не надто вміла залишатися необпаленою. Вона написала Тернерові, і за хвилину вхідні двері відчинилися.　

Детектив помахав, запрошуючи її всередину. Вигляд у нього був гарний, але так було завжди. Чоловік умів одягатися, і його літній костюм кольору хакі складався із самих лише чітких ліній і гострих складок.　

— У тебе такий вигляд, наче ти втекла з дитячої кімнати поліції, — сказав він, помітивши її спортивний костюм з емблемою Лети.　

— Я взялася за кардіотренування. Прибігла сюди підтюпцем.　

— Справді?　

— Ні. Що відбувається?　

Тернер похитав головою.　

— Імовірно, просто пересічна смерть, ніяк не пов’язана з… фокусами-покусами. Але після балагану, який ви влаштували минулого року, я хотів почути експертну думку.　

— Я націлилася розслідувати злочин, Тернере. А ви на що націлились?　

— Я вже шкодую, що зателефонував тобі.　

— І ви такий не один.　

У фоє було тихо й темно, усередину лилося лише світло вуличних ліхтарів. Вони поїхали ліфтом на третій поверх, і Алекс рушила за детективом голим коридором, що його яскраво освітлювали флюоресцентні лампи. Помітила ліжко на колесах і двох чоловіків у синіх вітрівках, котрі підпирали стіни під кабінетом патологоанатома, не бачачи нічого, крім своїх телефонів.　

Вони чекали, щоб забрати тіло.　

— Де всі? — поцікавилась Алекс. Не могла відігнати думку про цирк навколо Тариної смерті.　

— Наразі все скидається на природну смерть, тож ми намагаємося не здіймати галасу.　

Тернер провів її до тісного, захаращеного кабінету з великим вікном, з якого вдень, мабуть, відкривався гарний краєвид. А тепер воно було просто блискучим чорним дзеркалом, і Алекс, упіймавши своє відображення, знервовано подумала, наче потрапила в якусь іншу версію свого життя. їй таки доводилося бувати в дитячій кімнаті поліції, і просто пощастило, що в дорослому віці вона обійшлася без приводів. Побачивши власне віддзеркалення в недолугому спортивному костюмі поруч із Тернером у його вишуканому одязі, Алекс відчула себе якоюсь миршавою, і це їй не сподобалось.　

— Хто вона така? — запитала дівчина.　

Жінка завалилася на робочий стіл так, наче поклала голову на витягнуту руку, щоб подрімати кілька хвилин. Її довге, заплетене в косу, злегка посивіле волосся лежало на плечі, а окуляри висіли на різнокольоровому ланцюжку на шиї.　

— Ти була біля вогнища? — поцікавився Тернер. — Від тебе пахне… — Він повагався, і Алекс здогадалася, що детектив не знаходить слів, адже пахло не зовсім димом.　

— Ритуальні штуки, — пояснила вона, і Тернер передбачувано насупився.　

Але він залишався детективом.　

— Сьогодні не четвер.　

— Я намагаюся трохи дати лад справам, доки семестр не почався як слід.　

Тернер подивився на неї так, ніби знав, що це брехня, ну й нехай. Алекс нітрохи не прагнула пояснювати йому, що вони з Доус намагалися висмикнути Дарлінгтона з пекла й результати

можна було назвати винятково несподіваними. Тернер навіть не здогадувався про їхні спроби.　

— Хтось знайшов її тут? — запитала вона.　

— Її звуть Марджорі Стівен, вона штатна професорка психології. Майже двадцять років на кафедрі, керує однією з лабораторій. Нічний прибиральник знайшов тіло й зателефонував мені.　

— Зателефонував вам? А не в 911?　

Детектив похитав головою.　

— Я знаю його по-сусідськи, він друг моєї мами. Йому не потрібні проблеми з копами.　

— Мені теж.　

Тернер вигнув брову.　

— Ну, то поводься відповідно.　

Кожна примхлива кісточка в тілі Алекс мріяла порадити йому відвалити нахрін.　

— Чому я тут?　

— Роздивися все. Місце злочину з’являється й зникає.　

Алекс не була певна, що їй хочеться це робити. Після приєднання до Лети вона бачила забагато небіжчиків, а це друге тіло за три дні.　

Вона обійшла жінку, тримаючись подалі й намагаючись уникати холодної присутності.　

— Ісусе. — Дівчина задихнулася від несподіванки, дійшовши до іншого боку. Очі в жінки були широко витріщені, зіниці зробилися молочно-сірими. — Що це було? Отрута?　

— Поки що не знаємо. Можливо, нічого особливого. Аневризма, удар.　

— Від удару такого не стається.　

— Не стається, — визнав Тернер. — Я такого ніколи не бачив.　

Алекс обережно нахилилася ближче.　

— Немає…　

— Поки що запаху немає. Ми припускаємо, що смерть настала сьогодні ввечері, десь між восьмою та десятою, але знатимемо більше після розтину.　

Алекс намагалася приховати полегшення. Якась частина її розмірковувала, чи Доус мала рацію і причиною цього став їхній ритуал. Вона знала, що заблукала магія могла спричинити реальні збитки. Але ця жінка померла на кілька годин пізніше.　

Рука професорки лежала на книжці.　

— Біблія? — здивовано запитала Алекс.　

— Можливо, вона відчувала біль і шукала порятунку, — озвався Тернер. Потім трохи повагався й додав: — Також можливо, що все це зрежисовано.　

— Серйозно?　

— Придивися ближче.　

Рука Марджорі Стівен стискала книжку, а один із пальців застряг між сторінками, наче жінка намагалася зробити закладку, коли лягла й померла.　

— Де вона зупинилася?　

Тернер підняв угору сторінки вбраною в рукавичку рукою. Алекс примусила себе нахилитися ближче.　

— Книга Суддів?　

— Ти знаєш Біблію? — запитав Тернер.　

— А ви?　

— Досить добре.　

— Це частина підготовки поліціянтів?　

— Це шість років недільної школи, які я міг би витратити на бейсбол.　

— А у вас був до нього хист?　

— Та ні. Але до Письма в мене теж немає таланту.　

— То чого я не помічаю?　

— Не знаю. Книга Суддів пекельно нудна. Перелік імен і нічого більше.　

— І ви завантажили записи з камер спостереження чи щось таке?　

— Завантажили. У той час у будівлі було чимало людей, але нам доведеться відсортувати записи з фоє, аби перевірити, чи не було тут когось, кого не мало б бути. — Чоловік постукав пальцем у гумовій рукавичці по настільному календарю. Біля суботи, дня смерті Марджорі Стівен, вона — чи хтось інший — написала: «Сховай вигнаних», — Звучить знайомо?　

Алекс повагалася, потім похитала головою.　

— Можливо. Але я так не думаю.　

— Це теж із Біблії.　

— Книга Суддів?　

— Ісаї. Недоля Моава[17].　

Тернер уважно дивився на дівчину, сподіваючись побачити, чи спалахне якась іскорка. Від цього Алекс злегка здавалося, наче вона підвела його.　

— А як щодо родини професорки? — змінила вона тему.　

— Ми повідомили чоловіка. Поговоримо з ним уранці. Троє дітей, усі дорослі. Вони вже їдуть і летять сюди.　

— А він не сказав, чи була вона релігійною?　

— Якщо вірити йому, найтісніший її зв’язок із церквою — недільна йога.　

— Біблія стверджує протилежне.　

Алекс знала, який вигляд мають зачитані книжки: корінець поламаний, кутики сторінок загнуті, а самі вони вкриті позначками.　

Тепер Тернерові губи вигнулися в усмішці.　

— Це точно. Але подивися ще раз. Подивися на неї.　

Алекс не хотілося. Вона досі не відійшла від побаченого в «Чорному В’язі», а тепер ще й детектив тестував її. Аж раптом вона побачила.　

— Персні висять на пальцях, не за розміром.　

— Правильно. А тепер подивися на обличчя.　

Стерн аж ніяк не збиралася ще раз вдивлятися в ті молочні очі.　

— Вона схожа на небіжчицю.　

— Вона схожа на вісімдесятирічну небіжчицю. А Марджорі Стівен щойно виповнилося п’ятдесят п’ять.　

Шлунок в Алекс стиснувся, наче вона зашпорталася, проґавивши сходинку. То ось чому Тернер вважав, що до цього якось причетні товариства.　

— Вона не хворіла, — повів далі чоловік. — Ця пані полюбляла підійматися на Істр-Рок і Заснулого Велетня. Щоранку бігала. Ми розмовляли з двома людьми, чиї кабінети розташовано на цьому поверсі, і вони бачили її сьогодні. Кажуть, вигляд у неї був нормальний, цілковито здоровий. Коли ми показали їм фотографію тіла, вони ледве її впізнали.　

Це відгонило чимось неприродним. А що з Біблією? Товариства були не з тих, хто цитує Письмо. їхні тексти були рідкіснішими й загадковішими.　

— Не знаю, — озвалася Алекс. — Тут усе не сходиться.　

Тернер провів рукою по своєму низькому фейду[18].　

— Добре. То скажи мені, що я полюю на тіні.　

Алекс цього хотілося. Утім тут щось було не так, щось більше за жінку, яка померла на самоті з Біблією в руці, щось було в тих молочно-сірих очах.　

— Я можу пошукати в бібліотеці Лети, — запропонувала вона. — Але мені знадобиться деяка допомога навзаєм.　

— Власне, це не зовсім так працює, Дайте.　

— Тепер я Вергілій, — нагадала Алекс, подумавши, що, мабуть, не надовго. — Усе працює так, як каже Лета.　

— У тобі щось змінилося, Стерн.　

— Я підстриглася.　

— Ні, не підстриглася. Але щось у тобі не так.　

— Напишу вам повний перелік усього.　

Детектив провів її в коридор і помахав патологоанатомам, запрошуючи їх до кабінету, де вони поклали Марджорі Стівен у мішок для тіл і покотили геть. Алекс замислилася, чи закрили вони жінці очі.　

— Розповідай, що знайшла в бібліотеці, — сказав Тернер у ліфті.　

— Надішліть мені результати токсикологічної експертизи, — відповіла дівчина. — Це буде найпевніший зв’язок із товариствами. Але ви маєте рацію. Це напевно нічого такого, крім нагоди змарнувати мою ніч.　

Перш ніж двері зачинилися, Тернер устромив у них руку, і вони знову роз’їхалися,　

— Я знаю, — кинув він. — Ти завжди мала такий вигляд, наче за тобою женеться халепа.　

Алекс натиснула на кнопку, намагаючись зачинити двері.　

— І?　

— А тепер скидається на те, що вона тебе впіймала.