БІСНУВАТИЙ

47

Алекс знадобилося кілька спроб, щоб пригадати, де саме розташована Тріппова квартира. Тернер міг би допомогти, але він повернувся до роботи, намагаючись збагнути, що каже його сумління з приводу людини, яка допомогла здійснити два вбивства під впливом демона.　

— Більше жодних послуг, — попередив детектив Стерн, коли вони востаннє бачилися в «Іль-Бастоне».　

— Насправді ж це не послуги, чи не так? — перепитала Алекс, сидячи з ним на морозі на сходах, дихання виривалося в повітря хмарками.　

Сніг стопився, це був фальстарт справжньої зими, і небо над ними здавалося твердим і яскравим, наче блакитна полива, наче можна дотягнутися до нього й постукати. Листочки досі чіплялися за гілля тремкими червоними й помаранчевими хмарками.　

— Уже ні. Спробуйте-но тільки тепер мені не передзвонювати.　

— Чому це?　

«Тому що, здається, Мерсі передумала щодо того, щоб жити наступного року зі мною. Тому що в мене залишилося небагато друзів, і я мушу знати, що ви один із них».　

— Тому що тепер ви теж частина цього. Ви зазирнули крізь Серпанок і за нього. І не можете знову вдавати щось.　

Тернер уперся ліктями в коліна й зчепив руки.　

— Я не хочу бути частиною цього.　

— Дурня. Вам подобається ця битва.　

— Можливо, подобається. Але я не можу бути частиною Лети, тієї грьобаної мапи, усього, за що виступають це місце й ці товариства.　

— Ви ж розумієте, що ви коп, чи не так?　

Він кинув на неї погляд.　

— Не починай це лайно, Стерн. Я знаю, хто я такий і хто мій народ. А ти?　

Тернер намагався роздратувати її. Він нічого не міг із собою вдіяти. Вона була така сама, тицяла й дзьобала, шукаючи власної точки зору. Однак нічого не впорядковує твої пріоритети краще, аніж кілька мандрівок до пекла.　

— Мій народ зараз тут, — відповіла Алекс. — Ви. Доус. Дарлінґтон. Мерсі, якщо я її не відлякала. Ви ті, хто бився за мене. Ви ті, за кого я билася. І Лета тут ні до чого.　

— Усе не так просто.　

Напевно, ні. Але вона побувала в Тернеровій голові. Коли настала мить обрати шлях, він проклав собі власний за допомогою кулі. І це Алекс могла зрозуміти.　

Тернер підвівся, і дівчина теж. Дякувати Леті, жодного болю та синців.　

— Чого ти хочеш у кінці цього всього, Алекс? — поцікавився чоловік.　

Свободи. Грошей. Проспати цілий тиждень.　

— Я просто хочу, щоб мені дозволили жити. Можливо… можливо, мені кортить побачити, як зникне все це місце. Наразі не знаю. Але неможливо повернутися в минуле. Байдуже, як сильно тобі цього хочеться. Неможливо пройти крізь пекло й не змінитися.　

— Це ми побачимо, — відповів Тернер, прямуючи до сходів. Зупинився на доріжці й озирнувся на дівчину. — Це й тебе змінило, Стерн. Може, добро і зло не займають тебе, та це не означає, що їх не існує. Ти вкрала людину з пекла. Ти перемогла демона в його власній грі. Тобі варто подумати про те, що це означає.　

— І що?　

— Тепер дияволові відоме твоє ім’я, Ґелексі Стерн.　

***　

Алекс очікувала, що Тернер спробує розчинитися у власному житті, відмежуватися від Лети, та коли вони нарешті дісталися до Тріппового помешкання, детектив був там; закутаний у пальто від «Армані», він обіперся на «додж». Побачивши Алекс, Доус і Дарлінґтона, чоловік охайно склав газету, яку саме читав.　

— Не сподівалася вас тут побачити, — пробурмотіла Стерн, коли вони рушили до фоє.　

— Я ще менше на це сподівався.　

— Гадаєте, він живий? — поцікавилася Доус, коли вони набилися до ліфта і Тернер натиснув кнопку горішнього поверху.　

— Ні, — зізналася Алекс.　

Вона хотіла вірити, що Тріпп просто занадто перелякався повернення до пекла й вони знайдуть його перед телевізором із морозивом, та насправді вона цьому не вірила, а ризикувати їм не хотілося.　

Доус із Дарлінґтоном виклали свіжі бар’єри з просоченої кров’ю солі, намалювавши нею вузли біля входу до будинку, у ліфті, а тепер ще й перед дверима на сходи. Алекс прихопила соляний меч Мерсі. Якщо Тріппів демон досі тут, їм доведеться знайти спосіб схопити й знищити його. А якщо він утік, то доведеться знайти спосіб уполювати його. Більше роботи, більше проблем, більше ворогів, з якими доведеться боротися. Чому ж це захоплювало її? Алекс слід було проводити ночі за навчанням і написанням рефератів. Якби ж це давалося їй так само легко, як насильство.　

— Відчуваєте запах? — запитав Дарлінґтон, коли вони наблизилися до Тріппових дверей.　

Помилки не було: смерділо чимось гнилим.　

— Це щось новеньке, — промовив Тернер. Руку він поклав на пістолет.　

Двері були незамкнені. Вони зі скрипом повернулися на петлях, коли Алекс обережно штовхнула їх. У лофті була велетенська стіна з вікнами, затемненими за допомогою ковдр і клейкої стрічки.　

У потемках Алекс побачила, що невеличка кухонька була захаращенна брудним посудом і кількома старими коробками від піци. Меблів було небагато: масивний телевізор із пласким　екраном, ігрова приставка, канапа й глибоке крісло. За мить дівчина зрозуміла, що в кріслі хтось був, хтось зіщулився в темряві.　

Вона здійняла соляний меч, але та штука рухалася хутко, з тією самою жахливою швидкістю, що й Лінус Райтер. «Вампір». Жах здійнявся, погрожуючи задушити дівчину. Чудовисько засичало й вибило меч із її рук.　

Аж раптом вампір опинився на підлозі. Над ним височів Дарлінґтон — роги напоготові, смужки на шиї і зап’ястках сяють. Алекс була охоплена вогнем. Тернер витягнув пушку.　

Дарлінґтон схопив соляний меч і зашипів, обпікши долоню.　

— Д-д-дарлінґтон? — затинаючись, промовило чудовисько. — Це ти, чуваче?　

Деніел завагався.　

Алекс зірвала з вікна одну з ковдр. Незрозуміла штука заверещала й відсахнулася.　

— Тріппе?　

— Алекс! Народ, господи, не дивіться, я такий огидний.　

Тріпп був у тій самій брудній футболці поло й піджаку, які вдягав на їхній перший спуск, на голові викрашалася бейсболка з емблемою Єлю, вдягнена козирком назад. Він був приголомшливо блідий, але в усьому іншому схожий на Тріппа. Ну, гаразд, крім цього були ще й ікла.　

Алекс позадкувала, досі насторожена.　

— Це Тріпп? — запитала Доус. — Чи це його демон?　

Тернер не опустив зброю.　

— Це достеменно не людина.　

— От лайно, — промовив Тріпп, знімаючи бейсболку й проводячи рукою по брудному волоссю — жест, який Алекс бачила незліченну кількість разів. — Я знав, що щось не так. Я вже не срав… навіть не знаю, як довго. І щоразу, коли намагався поїсти, траплявся якийсь напад. І… — Вигляд у нього зробився винний.　

— Думаю, він хоче випити нашої крові, — озвалася Доус.　

— Ні! — скрикнув Тріпп. Але потім облизав губи. — Гаразд, так. Я просто… я такий голодний.　

— Ми можемо роздобути йому якихось пацюків чи щось таке? — запропонувала Доус.　

— Я не їстиму пацюків!　

Алекс уважно розглядала хлопця.　

— Якщо це його демон, Тріппове тіло мусить десь бути. Чи те, що від нього залишилося.　

Не-Тріппів погляд винувато смикнувся до кутка кухні, де лежало щось схоже на купу скручених аркушів. Оболонка. Така сама, яку вони бачили в підвалі «Чорного В’яза», — оболонка тіла справжнього Тріппа Гельмута.　

Дарлінґтон не змінив своєї демонічної форми. Він досі залишався екстремально настороженим, очі сяяли золотом.　

— Та штука випила Тріппа насухо. Це все, що залишилося.　

Тріпп — тобто демон — позадкував, вищиривши ікла.　

— Не міг стриматися.　

— Ти вбивця, — сказав Тернер.　

— Ми всі вбивці!　

— Я не сперечатимуся про семантику з вампіром! — гиркнув Дарлінґтон. — Ви знаєте, що нам робити.　

Він мав рацію. Алекс мала сутичку з одним вампіром, і цього було більш ніж достатньо. Але цей демон не здавався загрозливим. Він справляв здичавіле, слабке й… дещо одурманене враження.　

Стерн просканувала поглядом квартиру: якщо не зважати на тілесну оболонку в кутку, помешкання мало неприбраний, але звичний вигляд: брудна білизна на підлозі, посуд у мийці. Єдина частина лофту, що здавалася чистою чи гарно обладнаною, — велике крісло з ігровою приставкою. Світлини Тріппових родичів і друзів охайно вишикувані навколо, якісь ігрові фігурки, які дівчина не впізнала. Вона подумала про вази, пляшки з алкоголем і букети гіацинтів Лінуса Райтера. Невже всі вампіри полюбляють створювати собі гніздечко?　

— Дарлінґтон має рацію, — відповів Тернер. — Ця штука створює загрозу. І за її появу тут відповідальні ми. Нам слід знешкодити її. Вона небезпечна.　

— Не думаю, що він небезпечний, — повільно сказала Алекс. — Що ти робив минулого тижня, Тріппе?　

— Просто грав у відеоігри. Дивився старі епізоди　

«Абсурдності»[87]. Багато спав.　

— А що ти їв? — напруженим тоном запитала Доус.　

— Здебільшого жуків. Але в деяких країнах це делікатес, еге ж?　

— А що, як ми не вб’ємо його? — запропонувала Алекс.　

— Ти жартуєш?! — вигукнув Тернер. — Він заряджена зброя.　

— Максимум водяний пістолет.　

— Усе це може бути виставою, — рикнув Дарлінґтон.　

— Може, мені поставити музичку, — запитав Тріпп. — У мене є той чарівний подвійний альбом «Ред гот чиллі пепперс».　

Мабуть, їм таки слід убити його.　

— Він… — Алекс не збиралася казати «нешкідливий». — Він Тріпп. Може, разом із життєвими силами він дістав Тріппів характер.　

Дарлінґтон похитав рогатою головою.　

— Або все це вистава й він планує вбити нас усіх.　

— Плануєш? — запитала Доус.　

Тріпп підморгнув.　

— Трошечки?　

Проте в Алекс уже з’явилася ідея.　

— Тріппе, виклич свою морську пташку.　

Хлопець лизнув кісточки пальців, і позаду нього злетів сріблястий альбатрос, виписав коло кімнатою, гучно й пронизливо крикнувши.　

— Він досі тут, — зачудувалася Доус. — Як таке можливо?　

Птах пірнув простісінько до Дарлінґтона. Алекс заступила хлопця, провела язиком по зап’ястю й дозволила зміям кинутися вперед. На мить здалося, що гримучі змії та альбатрос зчепляться, але потім вони розійшлися.　

— Тріппів соляний дух зробив те, що мусив, — пояснила Алекс. — Спробував захистити його життя, а коли це не вдалося, залишився з хлопцем. Він захищає його душу.　

Дарлінґтон досі не здавався переконаним.　

— Послухайте, — повела дівчина далі, — ми це з ним зробили. Ми затягнули його до пекла. Ми наразили його на небезпеку. Ми відповідальні за нього. Без нього нам ніколи не вдалося б повернути тебе.　

— Хіба ти не казала, що він робив це заради грошей?　

— Ну, — втрутився Тріпп, — не збирався згадувати про це, але моя орендна плата…　

— Зараз не час, Тріппе.　

— Алекс має рацію, — погодилася Доус. — Він… досі він. І він може стати нам у пригоді, якщо ми полюватимемо на Лінуса Райтера. Ми можемо знайти спосіб накласти на нього якусь заборону, якщо не боїмося, що він збирається… діяти.　

Після Мішелі, після Ансельма, після Дарлінґтонових батьків їм потрібно було це — маленька перемога, з якою можна буде прокинутися від цього жахіття.　

Дарлінґтон підійняв угору руки, пазурі зникли, він знов був вродливим юнаком у пальті з дорогої вовни. Алекс відчула, як згас її власний вогонь. Тепер їхні сили були пов’язані. Сплавлені пекельним вогнем.　

Тернер повернув пушку до кобури.　

— Якщо він когось уб’є, я за це не відповідатиму.　

Дарлінґтон тицьнув пальцем у Доус.　

— Це ти розм’якла.　

Дівчина лише всміхнулася.　

— Ходімо, — звернулася вона до Тріппа. — Ми відведемо тебе до «Іль-Бастоне», а там я подивлюся, чим тебе можна нагодувати.　

— Ой, трясця, дякую. Дякую.　

— Але тобі доведеться дещо змінити, — попередила Алекс.　

— Авжеж. Я знаю, що був не найвідповідальнішим членом команди, але я вірю в трансформаційне зростання.　

— Одяг, Тріппе. Тобі доведеться перевдягнутися.　

— Трясця, чувіхо! Абсолютно. Що я казав? Ти нормальна, Алекс.　

Він простягнув руку, щоб стукнутися кулаками.　

— Просто мені справді хочеться тебе з’їсти.　

Алекс торкнулася його кісточок своїми.　

— Я знаю, друже.　

Він зник у ванній кімнаті з тривожною швидкістю й повернувся в чистих шортах і флісовій кофті.　

Коли вони вийшли в сутінки, Алекс відчула несамовиту надію. Ітан мертвий. Ансельма вони відігнали. Вони знайдуть спосіб зняти чари з Рукавички, аби ніхто більше ніколи не зміг скористатися нею.　

Церкви в парку сяяли, наче зірки, об’єднані у власне сузір’я, а на вежі Гаркнесса саме забили дзвони. Мелодія була приємною і знайомою, та Алекс не могла до кінця впізнати її.　

«Ходімо зі мною. Ходімо зі мною».　

Живіт скрутило від твердого, як камінь, страху.　

«Дозволь мені повести тебе за руку. Підвести до хлопця. Підвести до хлопця. Він лідер гурту».　

Алекс глянула вгору, на вежу Гаркнесса. Просто в неї на очах від кам’яної кладки високо вгорі на вежі відірвалася якась постать. Вона розкинула крила — чорна тінь у дедалі густіших сутінках, очі палають червоним.　

— О господи, — застогнав Тріпп.　

— Це Райтер? — хрипко промовила Доус.　

— Я так не думаю, — відповів Дарлінґтон. — Він не здатен позбутися своєї людської подоби.　

Тернер витріщався вгору, на вежу Гаркнесса, на ті очі, що дивилися простісінько на них.　

— Що ще це може бути?　

— Демон. Чудовисько під його керівництвом.　

— Ні, — заперечила Доус. — Цього бути не може. Ми загнали тих демонів назад до пекла. І зачинили двері.　

«Твоя присутність у пеклі утримує двері відчиненими». Рана в Алекс на зап’ястку запульсувала.　

— Він пустив їй кров, — нагадав Дарлінґтон.　

Ґолґарот. Він не намагався вбити Алекс чи навіть затримати дівчину в пеклі, коли вкусив її.　

— Він скористався моєю кров’ю, щоб підперти відчинені двері.　

Штука, що сиділа на вершечку вежі Гаркнесса, злетіла в темряву.　

— Ми мусимо відстежити її, — сказала Доус. — Схопити чи…　

— Ця штука перша, — урвав її Дарлінґтон. — Але не остання. Нам слід знайти спосіб замкнути двері назавжди, запечатати Рукавичку до того, як демони здогадаються, як утримувати її відкритою.　

— А це буде аж так погано? — невинно поцікавився Тріпп.　

— Якщо демони жертимуть живих?! — гаркнув Тернер. — Пекло на землі? Так, Тріппе. Це буде погано.　

Алекс дивилася на створіння, що виписувало вгорі кола. Її більше не використовуватимуть Лета й чоловіки на кшталт Ітана.　

— Не треба полювати на нас, — звернулася вона до тієї штуки в небі, до Лінуса Райтера, Ґолґарота і всіх голодних потвор, які могли вистежувати їх. — Не треба використовувати для цього мене. — Вона обернулася до Тернера. — Знайдіть Мерсі. Попередьте її. Переконайтеся, що вона в безпеці. Доус, відведи Тріппа до «Іль-Бастоне»… і не дозволяй йому тебе з’їсти.　

— Алекс, — насторожено озвалася дівчина занепокоєним голосом, — що ти збираєшся робити?　

— Єдине, що мені гарно вдається.　

Алекс рвонула на протилежний бік парку, дозволивши чудовиськові вгорі полетіти за нею.　

Витягнула соляний меч і закликала свій пекельний вогонь, який охопив її тіло. Якщо Райтерові потрібна була мішень, вона дасть її йому. Дарлінґтон уже наздогнав дівчину й біг у ногу, роги в нього світилися, у грудях розкочувався низький рик.　

Трохи магії. Талант до халеп. І демон на її боці.　

Це було все, що Алекс мала, проте, можливо, більшого вона не потребувала.　

Ходімо, Дарлінґтоне, — сказала вона. — Влаштуймо їм пекло.