БІСНУВАТИЙ

38

Коли вони приїхали, Доус стояла на парадних сходах «Іль- Бастоне» з навушниками на шиї і роздратовано смикала руками в рукавах світшота. Позаду неї влаштувався Тернер, спершись на одну з укритих кіптявою колон. Він був у джинсах і застібнутій на всі ґудзики сорочці; побачити його без костюма було майже так само тривожно, як дивитися на обвалену стелю.　

— Що це за гості, яких я не пригадую, коли запрошував? — поцікавився Дарлінґтон, коли демони повільно виступили з тіні на протилежному боці вулиці.　

Алекс повільно відчинила дверцята й вийшла, розмірковуючи, що подумав водій про цю неоковирну групку людей на дорозі в сутінках.　

— Демони, — відповіла вона Дарлінґтонові. — Ми відведемо їх назад.　

— За програмою обміну?　

— Це була випадковість, — пояснила вона, коли машина від’їхала. — Вони підпалили будинок.　

— Чому я не здивований?　

— Ми намагалися врятувати тебе, Дарлінґтоне. Якісь невдачі просто мусили статись.　

— Не певен, що колись помічав твій дар применшувати.　

— Демонічні невдачі.　

— Алекс? Mija?　

На хіднику стояла бабуся Стерн, її чорне волосся було посріблене сивиною, а вбрана вона була в м’який гольф і довгу чорну спідницю, що торкалася землі.　

Коли Алекс була маленькою, вона любила звук, з яким тканина замітала підлогу. «А хіба ж вона не забрудниться, avuela!» Бабуся підморгувала й казала: «Що таке трошки бруду, коли мене сам чорт не знайде?».　

Алекс знала, що це не її бабуся, та серце однаково стиснулося. Естреа Стерн нічого не боялася, була налаштована захистити свою дивну онуку від своєї примхливої доньки, укрити її

молитвами, колисковими й смачною їжею. Але потім вона померла, і Алекс залишилася ні з чим, окрім материної дешевої магії, кристалів, смузі із сироватками, бойфренда- акупунктуриста, бойфренда-капоейриста й бойфренда, що виконував власні пісні.　

— Хто тебе годує, mija? — поцікавилась Естреа, її погляд був теплий, а обійми — відкриті.　

— Алекс! — крикнула Доус, та її голос здавався далеким, а домівка — такою близькою.　

Дарлінґтон стрибнув перед нею і загарчав. Його силует змінився просто в Стерн на очах, із чола випнулися закручені золотаві роги. Алекс відчула присмак меду. Її тіло вибухнуло синім полум’ям, і демон-бабуся заверещав, втрачаючи форму й неначе прослизаючи назад до тіла молодої дівчини, гібрида Геллі, Алекс і чогось неприродного: одне плече задерте занадто високо, голова схилилася, ховаючи хтивий рот і надмір зубів.　

Дарлінґтон кинувся вперед, наче бик, налетів на демона й пришпилив його до хідника. Протнув рогами, і той заволав. Решта демонів знову зіщулено потягнулися до затінку між будинками.　

— Дарлінґтоне! — озвалася дівчина.　

Було вже майже темно, і люди поверталися додому з роботи. Якщо вони привернуть увагу натовпу, то матимуть іще більше проблем.　

Але він не слухав її чи потвору всередині це не цікавило. Хлопець із гарчанням протинав демона рогами, роздирав його тулуб. Ноги в того вже зникли, змінившись купою звивистих личинок, але він лише далі кричав.　

— Дарлінґтоне, годі!　

Її вогонь хльоснув тріскотливим синім дротом і обвився навколо осяйного золотого браслета на шкірі, на тому місці, де було ярмо. Він зазміївся хлопцевою шиєю і смикнув його подалі від не-Геллі. Залишки демонового тіла розсипалися купою скорчених хробаків.　

Дарлінґтон зі стогоном упав на сідниці. Наче гончак, що повернувся до ноги.　

— От лайно, — пожалілася Алекс, гупаючи руками по батогу із синього полум’я і спостерігаючи, як воно згасає. — Вибач, я не…　

Та Дарлінґтонові роги зникли разом із вогнем. Він знову був людиною, що вклякла на хіднику.　

— Вибач, — повторила дівчина.　

Його погляд був темний і зосереджений, наче він вивчав якийсь новий текст.　

Хлопець підвівся й обтрусив пальто.　

— Гадаю, нам краще піти всередину.　

Алекс кивнула. Почувалася нудотно й втомлено, уся привабливість можливості носити в собі Дарлінґтонову душу випарувалася. Вона, наче якась простачка, дозволила демонові поживитися собою. І що в біса щойно сталося?　

— Він справді помер? — поцікавилася вона, переступаючи личинок і намагаючись не блюванути.　

— Ні, — відповів Дарлінґтон. — Його тіло переформується й спробує знову тобою поживитися.　

— А Ансельм?　

— Ґолґарот теж.　

Алекс замислилася, що це означає для створіння на кшталт Лінуса Райтера.　

Мерсі, стоячи на порозі «Іль-Бастоне», нервово засміялася.　

— Демонам він не подобається, чи не так?　

— Анітрохи, — погодився Тернер, укритий дубовим листям. Він закликав свого соляного духа. Щоб допомогти Дарлінґтонові чи щоб побороти його? Можливо, Тернер засумнівався в усій тій теорії про вічного солдата, побачивши, як у хлопця вилізли роги. — Як там було в Іспанії?　

Дарлінґтон відкашлявся. Він знову був людиною, та здавалося, наче обриси демона зависли над ним, залишившись згадкою і загрозою.　

— Спекотніше, ніж гадалося.　

— Хтось збирається пояснити, як він тут опинився? — запитав Тернер. — І чому Алекс щойно зайнялася?　

Та хай які чари утримували Доус укляклою на сходах, вони розсіялися. Вона повільно спустилася й зупинилася.　

— Це… це ж не фокус якийсь? — тихо запитала вона.　

То було мудре запитання, адже всі друзі, батьки, бабусі з дідусями й члени правління Лети могли бути замаскованими чудовиськами. Адже Дарлінґтон щойно кинув на хідник демона.　

Та цього разу магія була милосердною.　

— Це він, — заспокоїла Алекс.　

Доус схлипнула й кинулася вперед. Вона обхопила Дарлінґтона руками.　

— Привіт, Пеммі, — ніжно сказав він.　

Доки Доус плакала, а Дарлінґтон давав їй змогу виплакатися, Алекс незграбно стояла поряд. Можливо, саме це їй слід було зробити — те, що робили люди, у яких не було на руках стільки крові. «Ласкаво просимо додому. Ласкаво просимо назад. Ми за тобою сумували. Я сумувала за тобою більше, ніж мала б, більше, ніж хотіла. Я пішла за тобою до пекла. І зробила б це знову».　

— Ходімо, — промовив Дарлінґтон і обійняв Доус за плечі, підганяючи всіх усередину й виконуючи роль Вергілія, наче ніколи й не зникав. — Зайдімо під захист.　

Та коли він опустив ногу на сходи «Іль-Бастоне», каміння затремтіло, закіптюжені колони здригнулися, ліхтар над дверима закалатав на своєму ланцюгу. Алекс почула, як заскавчали під ґанком шакали.　

Дарлінґтон завагався. Алекс знала це відчуття — страх, що тебе вигнали з місця, яке ти називав домівкою. Як там Ансельм сказав? «Тобі так кортить стати вигнанкою з Райського саду?» Черговий невеличкий демонів жартик, чергова загадка, яку їй не вдалося розгадати.　

Двері тихенько зарипіли на петлях із пронизливим нетерплячим зойком, наче вирішували, небезпека стоїть на порозі чи ні.　

А тоді будинок здобувся на рішення. Сходи застигли й затверділи, двері широко розчахнулися, усі вікна освітилися.

Навіть будинок міг сказати те, чого не могла Алекс: «Ласкаво просимо назад. За тобою сумували. Тебе тут потребують». Був він частково демоном чи ні, золотий хлопчик Лети повернувся й був людиною достатньо, щоб подолати захист.　

— Де Тріпп? — запитала Алекс.　

— Він не відповідає на дзвінки, — повідомила Доус.　

У Стерн скрутило живіт.　

— Коли він востаннє відзначався?　

— Три години тому, — відповів Тернер, доки вони сунули до їдальні, де хтось накрив на стіл. — Я був у нього вдома, але ніхто не відчинив.　

Вигляд у Дарлінґтона зробився скептичний.　

— Гадаю, зараз слушний час, аби поцікавитися, чому з усіх людей ви притягнули до пекла саме Тріппа Гельмута.　

Алекс роздратовано сплеснула руками.　

— Нам довелося в стислі строки зібрати Команду вбивць.　

Вона залишила Тріппа в Нью-Гейвенському парку. Бачила, як він рушив до старого міста. Може, він запізнювався? Боявся повертатися до пекла? Він знав, що черговий спуск — єдина можливість спекатися демонів. Вони були приманкою. їхні страждання. їхня безнадійність.　

— Нам не слід було залишати його самого, — сказала вголос Алекс.　

— У нього була морська пташка, — нагадав Тернер.　

— Та можливості соляних духів обмежені. Не знаю, як щодо вас, але можу сказати, що не-Геллі пристосувалася. Коли я скористалася зміями востаннє, вона вже менше їх боялася. Хвилину тому на хіднику вона не була нажахана.　

— Ви забуваєте, що він може просто бути зрадником, — припустила Мерсі, коли вони повсідалися за накритий стіл.　

— Так нечесно, — гукнула з кухні Доус.　

— Що? — закортіло дізнатися Мерсі. — Ви бачили, який він був переляканий. І не захотів спускатися вдруге.　

— Ніхто не захоче, — нагадав Тернер. — І ти теж не захотіла б.

— Я піду, — відрубала Мерсі, задерши підборіддя. — Вам бракує пілігрима. Вам потрібен хтось, хто посяде це місце.　

— Ти не вбивця, — заперечила Алекс.　

— Поки що. Може, мені потрібно більше часу.　

Доус забігла до їдальні з велетенською супницею, над якою здіймалася пара.　

— Це не жарти!　

— Спробуймо пригадати, що не бути вбивцею — це добре, — втрутився Дарлінґтон. — Я посяду Тріппове місце. Я буду четвертий.　

Доус поставила супницю на стіл, голосно й невдоволено гупнувши.　

— Не будеш.　

Алекс ця ідея теж не подобалась. Рукавичка — це не якісь обертові двері.　

— Я не списую Тріппа з рахунку. Ми не знаємо напевно, що не- Спенсер дістався до нього. Наразі ми нічого не знаємо.　

— Ми знаємо арифметику, — відповів Тернер. — Четверо пілігримів, щоб відчинити двері, четверо для подорожі й четверо, щоб зачинити все наприкінці. Повня завтра вночі, і, якщо Тріпп не вилізе на світло, самозакоханий демон — наш єдиний варіант.　

— Ми знайдемо інший спосіб, — не здавалася Доус, агресивно розплюскуючи суп у тарілки.　

— Авжеж, — погодився Тернер, — чому б Мерсі не заколоти когось.　

— Звичайно, ні, — кинула Доус, хоча Мерсі здавалася страшенно завзятою. — Але…　

Ледь помітна смутна усмішка з’явилася на Дарлінґтонових губах.　

— Продовжуй.　

Тепер Доус завагалася.　

— Подивися на себе, — тихо сказала вона. — Ти не… ти вже не зовсім людина. Ти прив’язаний до того місця. — Вона знічено перевела погляд на Алекс. — Ви обоє прив’язані.　

Стерн схрестила руки на грудях.　

— А я до цього яким боком?　

— Ти горіла, — пояснила Доус. — Так само, як у засвітах. — Дівчина занурила ложку до супниці, а тоді відклала її. — Ми не можемо відправити Дарлінґтона назад, і я… якщо Тріппів демон… якщо з ним щось сталося, це наша провина.　

Ніхто не заперечив. Доус сказала, що Алекс і Дарлінґтон прив’язані до засвітів, але правда була в тім, що тепер усі вони були прив’язані. Вони бачили найгірше одне в одному, відчули кожну огидну, ганебну, жаску річ. Четверо пілігримів. Четверо дітлахів, що тремтять у темряві. Четверо дурнів, які спробували те, на що ніколи не слід було наважуватися. Четверо вдаваних героїв у пошуках, яким судилося пережити цю безрозсудну спробу.　

Але Тріппа тут не було.　

— Завтра я повернуся до нього додому, — вирішив Тернер. — Перевірю в нього на роботі. Але просто зараз ми погоджуємося, що завтра вночі спустимося, байдуже як. Ми не можемо дозволити цим штукам далі живитися нами. Я вже бачив у цьому житті трохи лайна й проходив через нього. Але до наступної повні так не дотягну.　

Із цим теж ніхто не збирався сперечатися. Алекс не хотілося, щоб Дарлінґтон повертався до пекла, та інших варіантів у них не було. Якщо те, що він тільки-но зробив з не-Геллі, не може зупинити ті штуки, то нічого у світі смертних не спинить.　

— Гаразд, — озвалася Стерн.　

Доус коротко кивнула.　

— Як саме ти витягнула Дарлінґтона? — дещо занадто буденним тоном поцікавився Тернер.　

Алекс кортіло запитати, чи хоче він, щоб вона написала зізнання. Та Доус, Мерсі й Тернер заслуговували пояснення чи принаймні відповідей, які зможуть скласти докупи.　

Тож вони поїли й поговорили: про Ансельма, який більше не був Ансельмом, про тіла, залишені в «Чорному В’язі», про вбивства професорки Стівен і декана Бікмена, а ще про третє вбивство, яке сталося б, якби Тернер не заарештував Енді Лембтона.　

Коли вони закінчили, детектив відштовхнув порожню миску й потер руками обличчя.　

— Ви кажете мені, що Лембтон невинний?　

— Він був там, — виправила його Алекс. — Принаймні у випадку Бікмена. А може, і з Марджорі Стівен. Гадаю, Ансельм насолоджувався тим, що зробив його співучасником.　

— Його так не звуть, — заперечив Дарлінґтон.　

— Гаразд, як там тобі хочеться його називати. Ґолґарот, король демонів.　

— Він принц, а не король, і нерозумно було б недооцінювати його.　

— Не розумію, — зізналася Мерсі. — Принц демонів… чи хто він там… зжер Ансельма. Хіба він не мав тепер стати вампіром? Чому він зайнятий тим, що змушує якогось чувака вчиняти випадкові вбивства?　

— Вони не були випадкові, — озвався Дарлінґтон. Його голос був невиразний і холодний, наче щось покинуте на дні озера. — Вони були загадкою, зануреною в історію Нью-Гейвена, спеціальною приманкою для моєї свідомості, для Алекс, для детектива Тернера. Ідеальним відволіканням уваги. Він розважався.　

— Але він не п’є кров? — перепитала Алекс.　

Вона боролася з не-Ансельмом, і, крім того, що він умів викликати вогонь нізвідки, фізично створіння було слабким, анітрохи не схожим на Лінуса Райтера.　

— Ґолґарот не схожий на ваших демонів чи демона, який проковтнув Лайонеля Райтера. Він катував мене в пеклі. Він уже поживився моїм нещастям, а коли я спробував пройти крізь відкритий вами портал у «Сувої та ключі», йому вдалося рушити назирці.　

— Коли коло прив’язало тебе до «Чорного В’яза», — промовила Доус.　

— Але не Ґолґарота. Він недостатньо поживився мною, щоб потрапити в пастку закляття Сендоу.　

— А роги? — запитав детектив.　

— Ви всі були мандрівниками між цим світом і світом демонів, коли ваші тіла залишалися тут. Для мене все було інакше. Я увійшов просто до пащі пекельної потвори, а опинившись у світі демонів, розколовся. — Його слова залишалися розміреними, але погляд блукав деінде. — Я став демоном, примушеним служити Ґолґаротові, створінням, що керувалося… апетитами. Я став людиною, яка годувала свого наглядача власними стражданнями.　

— Точнісінько навпіл розділився, еге ж?　

Усмішка Дарлінґтона була ледь помітною.　

— Ні, детективе. Гадаю, вам чудово відомо, що можна одночасно бути вбивцею і хорошою людиною. Чи принаймні людиною, котра намагається бути хорошою. Якби жахливі речі творило лише зло, наскільки простішим був би цей світ. Одночасно демон і людина залишалися в пеклі. Одночасно демон і людина були зв’язані захисним колом.　

— Ансельм рушив за мною до пекла, — додала Алекс, — коли я перетнула коло.　

— Він мусив, аби побороти тебе. Ґолґарот водночас сильніший і слабший за ваших демонів. Доки я був прив’язаний до кола, він міг вільно пересуватися й поглинати обраних жертв, але залишався слабким. Він навіть не міг сповна увійти до цього світу, доки не вб’є мене або не запроторить назад до пекла назавжди.　

— Але… але тепер він помер, чи не так? — запитала Мерсі.　

Дарлінґтон похитав головою.　

— Я знищив його смертне тіло, те, яке він собі створив. Але він чекатиме на мене в пеклі. Чекатиме на нас усіх.　

Доус насупилася.　

— Він знав, що ми знайшли Рукавичку?　

— Ні, — відповів Деніел. — Знав, що шукали, але й гадки не мав, що ви її знайшли чи що намагалися влаштувати ритуал, аби звільнити мене в гелловінську ніч.　

— Він сказав, що прийшов до «Іль-Бастоне» й побачив наші записки, — нагадала Мерсі.　

— Він так нам сказав, — погодилася Алекс. — Та це неможливо. Він демон. Він не може подолати захист. Саме тому тієї ночі, вижбурнувши нас із Лети, він не відвів нас до Халупки.　

Дарлінґтон кивнув.　

— Він налаштував систему раннього сповіщення. Пекло просторе. Він не може охороняти кожен вхід. Але знав, куди ви прямуєте, а коли спрацювала сигналізація, зрозумів, що ви знайшли мене.　

Тернер втягнув повітря.　

— Вовки.　

— Правильно. Він наказав їм спостерігати за «Чорним В’язом».　

— Це були демони, — промовила Алекс, розуміння вдарило боляче, наче ляпас. — Вони стали нашими демонами.　

Чотири вовки для чотирьох пілігримів. Напавши, усі вони пролили кров, усі скуштували людського страху. Алекс пригадала, як вовки палали, мов комети, коли вони тікали з пекла. Демони рушили за ними до світу смертних.　

— Ґолґарот зупинив ритуал, — сказала Мерсі. — Він змусив мене вимкнути метроном.　

— Але не виходив на подвір’я.　

Алекс пригадала, як він завис під магічним квадратом Дюрера. Можливо, не хотів ризикувати й дивитися на нього або застрягнути в головоломці.　

— Він не збирався дозволяти вам витягнути мене з пекла, — підказав Дарлінґтон. — Сподівався залишити вас там зі мною.　

— Та Алекс нас витягнула, — додав Тернер.　

Стерн посовалася на стільці.　

— І залишила відчиненими двері, крізь які за нами проскочили наші демони.　

— Не розумію, — зізналася Доус. — Чому в бібліотеці Лети немає попереджень про Рукавичку? Чому немає записів про її конструкцію або те, що сталося з першими пілігримами, які увійшли до неї, про Лайонеля Райтера?　

— Не знаю, — визнав Дарлінґтон. — Та це вже не перше приховування слідів в історії Лети.　

Алекс ззирнулася з Доус. Вони добре це знали. Члени Лети, її правління, кілька людей в адміністрації, котрим було відомо, чим насправді займаються таємні товариства, усі вони мали великий досвід замітання різноманітних помилок під килим. Магічні втрати, загадкові перебої енергії, дивні зникнення, мапа в підвалі Пібоді.　

Усі вірили, що Деніел Арлінґтон поїхав до Іспанії на більшу частину минулого семестру, і майже ніхто не знав, що виявилося, буцімто Елліот Сендоу був убивцею. Наслідків не було, а надто якщо ти щоразу знаходив нові місця, де можна поховати свої помилки.　

Мерсі поклала свій червоний записник біля супниці й малювала в ньому концентричні кола.　

— Отже, вони все прикрили. Та Лайонель Райтер став вампіром. Ми навіть не знаємо, що сталося з рештою пілігримів або їхнім вартовим. Для чого залишати Рукавичку недоторканою, коли відомо, яка вона небезпечна?　

Після цього запала тиша, адже ніхто не мав відповіді, та всі знали, що правда буде неприємною. Під час тієї першої подорожі щось пішло не так, щось достатньо погане, щоб Рукавичку стерли з книжок, а щоденник Рудольфа Кітчера заховали чи знищили. Можливо, річ була лише в тім, що Райтера переслідував демон і Лета стала відповідальною за створення вампіра. Але чому не схопити його? Навіщо дозволяти йому полювати на невинних людей майже сотню років?　

— Можна мені піти самій? — запитала Алекс. їй не хотілося цього казати. Не хотілося цього робити. Та їм, можливо, бракувало одного пілігрима, а що довше вони чекатимуть, то гірше йтимуть справи. — Мені не потрібна Рукавичка. Чому б мені просто не повернутися через коло й не знайти якийсь спосіб затягнути наших демонів за собою?　

— Це огидна самопожертва, — оцінив Тернер. Він глипнув на Дарлінґтона. — Вона падала на голову?　

— Я роблю це не для того, щоб корчити із себе героїню, — ображено відповіла Алекс. — Та через мене вже вбили Тріппа.　

— Ти цього не знаєш, — запротестувала Доус.　

— Я можу висловити обґрунтоване припущення. — Вона сподівалася, що це не так. Сподівалася, що Тріпп надійно влаштувався у своїй модній квартирі-лофті та їсть собі боули з веганським чилі, проте сумнівалася, що річ у цьому. — Я втягнула його в це, і шанси на те, що він не повернеться, чималі.　

— Ти не можеш просто увійти туди самотою, — озвався Дарлінґтон. — Ти зможеш затягнути із собою свого демона, та щоб позбутися решти, вам доведеться піти разом.　

— А як щодо Спенсера? — запитала Мерсі. — Е-е-е… Не- Спенсера, Тріппового демона?　

— Якщо демон зжер Тріппову душу… — заговорив Дарлінґтон.　

— Нам невідомо, чи це сталося, — не вгавала Доус.　

— Але якщо сталося, то демон буде спроможний залишатися в смертному світі й живитися людьми.　

Просто зараз на людей у Нью-Гейвені міг полювати новий вампір. Новий шмат нещастя, створити який допомогла Алекс. Мерсі мала будь-яке право не довіряти Тріппові, підозрювати в ньому зрадника. Та Алекс він подобався. Він був дурником, однак докладав заради них усіх зусиль. «Мені подобається бути одним із хороших чуваків».　

— Ми створимо мотузку, — вирішила Доус. — Відчинимо двері й затягнемо їх усередину.　

— І вампіра теж? — перепитала Мерсі.　

— Ні, — відповів Дарлінґтон. — Якщо Тріппів демон насправді став вампіром, на нього доведеться полювати окремо.　

— Ми з Мерсі пошукали в арсеналі та бібліотеці способи привабити наших демонів, — повідомила Доус. — Але, якщо нам потрібно бути на правильних позиціях, щоб відкрити Рукавичку, зробити ми можемо не так багато.　

— їх тягне до нас, коли справи кепські, — підказала Алекс.　

Тернер глипнув на неї.　

— Тобто щогодини щодня?

— Є проклятий горобець, — сказала Мерсі, звіряючись зі своїми записами. — Якщо випустити його в кімнаті, він сіє розбрат і створює загальне відчуття занепокоєння. У сімдесяті його використовували, щоб переривати наради профспілкових лідерів.　

— «Чи чули ви ту тишу, як померли всі птахи, та щось продовжувало, мов пташа, свистіти»[75]?　

— Я справді сумувала за можливістю й гадки не мати, про що ти говориш, — поглузувала Алекс. І це було щиро. — Але не впевнена, що нам хочеться починати мандрівку до пекла, почуваючись страшенно нещасними й розбитими.　

— Є ще Войнич, — підказала Доус. — Але не знаю, як до нього дістатися.　

— Чому з усіх речей нам потрібен Войнич? — не зрозуміла Мерсі.　

Про рукопис Войнича чула навіть Алекс. Після оригінальної Біблії Ґутенберґа це була, напевно, найвідоміша книжка в Байнеке. І побачити її достоту було складніше. Біблію завжди демонстрували в скляній вітрині фоє, щоденно перегортаючи по сторінці. А от Войнича ретельно охороняли й пильнували.　

— Тому що це загадка, — пояснив Дарлінґтон. — Нерозбірлива мова, код, який неможливо розгадати. Саме для цього його й було створено.　

Мерсі згорнула свій записник, голосно ляснувши обкладинкою.　

— Зажди хвилину. Просто… Ти кажеш, що рукопис Войнича було створено, щоб демони потрапляли до пастки? Науковці століттями розмірковують про це!　

Дарлінґтон здвигнув плечима.　

— Підозрюю, академіки теж потрапляють до пастки.　

Та Доус мала рацію. Дістатися до чогось, крім цифрової копії, було майже неможливо, годі вже й говорити про те, щоб винести рукопис із Байнеке. Про це можна було забути.　

— А як щодо П’єра Ткача? — запропонувала Мерсі.　

Тернер відкинувся назад і схрестив руки.　

— Це має бути гарна ідея.　

Та Доус постукала ручкою по губах.　

— Це цікава ідея.　

— Власне, геніальна, — виправив її Дарлінґтон.　

Мерсі всміхнулася.　

— Ніхто не хоче розповісти мені й Тернерові, хто такий П’єр і що саме він тче? — поцікавилась Алекс.　

— Ткачем володів «Рукопис», — пояснила Доус. — Ним користувалося кілька лідерів культів та вдаваних гуру, аби привабити прихильників. П’єр Бернард був останній, тому ім’я й залишилося в історії. Фокус у тім, щоб переконатися, чи Ткач сплете правильне емоційне павутиння.　

— І це може стати пасткою для демонів? — запитав Тернер.　

— Лише тимчасово, — визнала Доус. — Усе це… дуже ризиковано.　

— Не так ризиковано, як не робити нічого. — Алекс більше не хотілося базікати. Вони не могли чекати наступної повні. — Я не збираюся дозволяти цим штукам бігати за нами і їсти наші серця, аж доки вони не визбирають нас одне за одним.　

— Вони лише робитимуться дедалі сильнішими й кмітливішими, — повідомив Дарлінґтон. — Особисто мені не хотілося б побачити, як вас усіх з’їдять, а потім ще й мати справу з купкою вампірів із вашими обличчями.　

— Гаразд, — озвався Тернер. — Ми скористаємося П’єром- чортзна-чим. Заженемо їх до пастки й потягнемо вниз за собою. У мене досі є підозрюваний у вбивствах, який був… заохочений, якщо не змушений, допомогти у вчиненні двох жахливих злочинів та плануванні наступного. Я не можу вмовити людей пом’якшити йому покарання, бо до справи були залучені демони.　

— Він був у стані афекту, — підказав Дарлінґтон. — Так до нього поставляться поблажливо. А те, були чудовиська справжніми чи уявними, не впливає на результат.　

— Скажімо, я прикрию на це очі, — повів далі Тернер. — Але в підвалі «Чорного В’яза» лежать рештки трьох зниклих людей, і кінець-кінцем хтось почне їх розшукувати. Підозрюю, що Ансельмова дружина розмірковує, чому він не повернувся додому, хай навіть демон тинявся довкола, вдягаючись у його костюми й користуючись його кредиткою.　

Тіла в мішки. Винайняти автівку й змінити на ній номери, щоб перевезти трупи. Кремувати в тиглі в неробочий час в «Іль- Бастоне». Вичистити машину. Скинути її. Алекс знала, що саме їм слід робити. Як і Тернер. Але також вона знала, що він не збирається про це говорити. Може, він і вбив Кармайкла холоднокровно, але досі залишався поліціянтом і не збирався брати участь у прикритті злочину.　

— Ми про це попіклуємося, — кинула дівчина.　

— Я не прибиратиму ваш безлад.　

— Вам не доведеться.　

Вигляд у Тернера був непереконаний.　

— Я візьму з вас слово. А тепер щодо всіх ваших розмов: ви не розповіли, що сталося на вулиці, на хіднику перед цим будинком. Я бачив, як демон розірвав навпіл іншого демона. Я бачив тебе, вкриту вогнем, який не мав би існувати в нашому світі, і бачив, як ти скористалася ним, щоб контролювати Деніела. Хтось збирається все це пояснити?　

Дарлінґтон здвигнув плечима й потягнувся за добавкою супу.　

— Якби могли, пояснили б.　

Тернерів вираз обличчя підказав Алекс, що детектив вважає, наче Дарлінґтон бреше.　

І вона теж так вважала.