БІСНУВАТИЙ

18

Наступного дня Алекс відсиділа заняття «Сучасні поети», дозволяючи словам із «Запрошення до міс Маріанни Мур»[39] омивати себе хвилею. «Прошу, прилітай із бозна-скількома янголами, що осідлали чорні широкі криси твого чорного капелюха». Читаючи такі слова, чуючи їх у голові, дівчина відчувала тяжіння чужого життя; вона бачила, як живе ним, так само чітко, як поглинуті спогади Сірих, бачила, як слухає жахливі чарівні рядки «Ягнятка» або відкладає ручку, коли професор історії на занятті на тему пелопонеської війни порівнює Демосфена із Черчиллем. «Переможці вирішували, кого прославляти як оплот боротьби проти тиранів, а з кого глузувати, називаючи противником невідворотних змін». У такі миті вона відчувала щось глибше за просте бажання вижити, якийсь спалах того, як усе могло бути, якби вона вміла просто вчитися й припинила весь час докладати стільки зусиль.　

Алекс помітила, що фантазує про життя не лише без страху, але й без амбіцій. Вона б читала, ходила на заняття й жила у квартирі з гарним освітленням. Почувалася б допитливою, а не охопленою панікою, коли люди згадують невідомих їй митців чи авторів, яких вона ніколи не читала. На тумбочці біля ліжка в неї височів би книжковий стос. Вона слухала б «Морнінґ бікомз еклектік»[40]. Розуміла б жарти, розмовляла б іншими мовами; вона навчилася б влаштовувати власне дозвілля.　

Проте зберегти цю ілюзію було неможливо, принаймні не на тлі двох мертвих працівників факультету, чиї вбивства могли бути пов’язані з товариствами, і Дарлінґтона, що застрягнув у захисному колі, яке могло відмовити будь-якої миті, а до Гелловіну залишалося менше ніж два тижні. На додачу вони мали влаштувати ритуал, під час якого дівчина могла померти, якщо щось піде не так, або втратити все, якщо справа вдасться. Стерн знову накрило хвилею жаху, того всеохопного відчуття поразки.

Краса поезії та візерунки історії згасали, аж доки залишили по собі похмуре й бентежне сьогодення.　

Доус написала їй посеред лекції, і Алекс зателефонувала дорогою на наступне заняття.　

— Що не так? — запитала вона, щойно Памела підняла слухавку.　

— Нічого. Ну, не нічого, звичайно. Але тебе викликає новий Претор.　

— Зараз?　

— Ти не можеш далі його ігнорувати. Ансельм не завдав собі клопоту запросити тебе на чай після… того, що сталось у «Сувої та ключі», і Претор починає смикатися. У нього прийомні години від другої до четвертої по обіді.　

Майже за стіною її гуртожитку. Ця думка Алекс не заспокоювала.　

— Ти розмовляла з ним? — поцікавилася дівчина. — Яким він тобі здався?　

— Не знаю. Типовим професором.　

— Розлюченим? Щасливим? Допоможи мені розібратися.　

— Насправді з розмови важко було щось сказати.　

Тон Доус був прохолодний, і Алекс замислилася, що це спричинило.　

— Коли ти хочеш це зробити?　

— Він хоче зустрітися з тобою, а не зі мною.　

У чім була річ? Претор не хотів залучати до справи Доус?　

— Зачекай, то він професор? Як давно він тут працює?　

— Він викладає в Єлі вже двадцять років.　

Алекс не змогла стримати сміху.　

— Якщо він так давно тут, а ми вперше про нього почули, мабуть, він був останнім кандидатом Лети.　

— Не обов’язково…　

— Гадаєш, люди в черзі стояли на цю посаду? Останній чувак, який її обіймав, помер.　

— Від серцевого нападу.　

— За таємничих обставин. Ніхто не хотів на цю каторгу. Тож довелося підключити цього типа.　

— Професора Реймонда Велша-Вітлі.　

— Якби я знала тебе гірше, то вирішила б, що ти жартуєш.　

— Він такий собі вундеркінд. Закінчив Єль у шістнадцять, учився в аспірантурі в Оксфорді. Він штатний професор англійської і, зважаючи на думки, які він видає в «Зе федераліст», дуже старомодний.　

Алекс подумувала вигадати якусь відмовку, аби ще трохи відкласти зустріч. Але чим це могло допомогти? І краще зустрітися з Претором зараз сам на сам, ніж чекати, доки Ансельм візьметься організовувати вечерю, на якій доведеться непокоїтися, що її детально розглядатимуть ще й члени правління Лети.　

— Гаразд, — відповіла вона. — Можу зайти після лекції.　

— Зустрінемося в ДжЕ, коли закінчиш. Можемо спробувати розкусити решту Рукавички.　

— Гаразд.　

— Будь ввічливою, — наполегливо порадила Доус. — І гарно вдягнися.　

Це справді пролунало з вуст Памели, та Алекс знала, що мусить грати свою роль.　

На занятті з електроніки вона намагалася залишатися зосередженою, але це давалося їй непросто навіть у кращі дні. Лекція відбувалась у схожій на печеру аудиторії і була, напевно, найдемократичнішим курсом у Єлі, адже всі (включно з Алекс, Мерсі та Лорін) опинилися на ній лише для того, щоб виконати навчальні вимоги. Майже все заняття вони стишено обговорювали, які напої подаватимуть на «Чарках або смерті», і врешті зупинилися на шотах текіли з гумовими хробачками.　

Алекс не надто здивувало, що вечірки, заняття й домашні завдання тривали навіть після убивств. Просто зараз у кампусі всі вважали, що один чоловік помер жахливою смертю. Ніхто не знав, що Марджорі Стівен теж, можливо, убили. На її честь не влаштовували зібрань чи меморіалів. Смерть Бікмена шокувала, була похмурою подією, яку обговорювали за вечерею і через яку переймалися, повертаючись самотою додому в темряві. Та жоден зі студентів, котрі куняли навколо Алекс, не бував на місці злочину й не бачив того старого наляканого обличчя. Вони не відчували того несподіваного розриву, що наставав після смерті, тож просто жили далі. А що ще їм було робити? Вдягатися примарами, привидами й покійними знаменитостями, топити страх перед власною смертністю в міцному алкоголі й гавайському пунші?　

«Чарки або смерть» були таким собі розігрівом перед справжніми вечірками, тож Алекс могла вислизнути звідти раніше, щоб приготуватися до ритуалу в Стерлінгу. Цього року на гелловінській вечірці в «Рукописі» не буде жодних неприродних заходів, через які слід хвилюватися. Товариство оштрафували за наркотики, лік яким вони примудрилися втратити минулого семестру і які використали для насильства над Мерсі й іншими дівчатами, котрих доля покарала знайомством із Блейком Кілі. Утім Стерн однаково доведеться наглядати за якимось їхнім ритуалом співочої пташки наступного четверга.　

Алекс повернулася до ДжЕ разом із Мерсі та Лорін. Якщо вона збиралася потрапити на прийом до нового Претора, доведеться пропустити обід. Дівчина помчала до своєї кімнати, щоб перевдягнутися в найпристойніший костюм — чорні джинси, чорний светр і білу сорочку з комірцем, яку позичила в Лорін.　

— Ти скидаєшася на квакера, — незадоволено зауважила Мерсі.　

— У мене відповідальний вигляд.　

— Знаєш, що їй потрібно? — запитала Лорін.　

Вона кинулася до своєї кімнати й повернулась із бордовим оксамитовим обручем для волосся.　

— Уже краще, — погодилася Мерсі.　

Алекс вивчила своє офіційне, позбавлене гумору обличчя в дзеркалі.　

— Ідеально.　

Кабінет професора Реймонда Велша-Вітлі був розташований на третьому поверсі Лінслі-Читтенден-голлу, аркуш із його прийомними годинами був приклеєний до важких дерев’яних дверей. Дівчина завагалася. Для чого вона тут? Послухати лекцію? Попередження? А може, їй улаштують допит щодо ритуалу в «Сувої та ключі»?　

Вона легенько постукала й почула байдуже:　

— Заходьте.　

Кімната була невеликою, стіни від підлоги до стелі підпирали заставлені книжками полиці. Велш-Вітлі сидів навпроти стіни з вітражними вікнами. Шибки були товсті й розмиті, наче їх зробили з карамелі, і сіре жовтневе світло лилося всередину з неабиякими перешкодами. На захаращеному столі вигинала шию латунна лампа із зеленим абажуром.　

Професор підвів погляд від ноутбука й глипнув на дівчину над скельцями окулярів. У нього було видовжене меланхолійне обличчя й густе сиве волосся, зачесане назад із чола просто тобі в якийсь помпадур.　

— Сідай.　

Він махнув у бік самотнього стільця навпроти себе.　

Дивно було знати, що колишній представник Лети прожив у кампусі весь минулий рік, затишно влаштувавшись у своєму барлозі. Чому ніхто про нього не згадував? А може, були й інші такі, як він?　

— Ґелексі Стерн, — озвався чоловік, відкидаючись на стільці.　

— Я більше полюбляю, коли мене називають Алекс, сер.　

— Невеличкі люб’язності. Я почувався б ідіотом, називаючи когось Ґелексі. Досить ексцентричне ім’я. — Він промовив слово «ексцентричне» з тією огидою, яку інші люди приберігали для «фашиста». — Ваша мати схильна до таких польотів фантазії?　

Трохи правди нікому не нашкодить.　

— Так, — відповіла Алекс. — Каліфорнія.　

Вона здвигнула плечима.　

— М-м-м, — озвався професор, кивнувши, і дівчина подумала, що він уже давно скинув із рахунку цілий штат, а може, навіть усе Західне узбережжя.　

— Ви мисткиня?　

— Художниця.　

Утім із минулого семестру вона майже не торкалася пензля чи бодай вуглини.　

— І як вам початок навчального року?　

Виснажливий? Жаский? Занадто перевантажений небіжчиками? Утім насправді в кампусі говорили лише про одне.　

— Ця історія з деканом Бікменом просто жахлива, — відповіла Стерн.　

— Непоправна втрата.　

— Ви були з ним знайомі?　

— Він був не з тих, хто може залишатися невідомим. Але я щиро, глибоко співчуваю його родині. — Професор склав пальці дашком. — Буду відвертий, міс Стерн. Я з тих людей, кого ніжно називають динозаврами, а менш ніжно — реакціонерами. Колись Єль був святилищем інтелекту, і хай тут траплялися розваги й сум’яття, нічого не може розважати й викликати сум’яття більше за присутність слабкої статі.　

Алекс не одразу зрозуміла, до чого хилить Велш-Вітлі.　

— Ви вважаєте, що жінок не слід приймати до Єлю?　

— Так, вважаю. Бог із ним, нехай жінки теж матимуть право на вищу освіту, але змішувати статі — погана ідея. Так само й Лета не місце для жінок, принаймні не в ролі Вергілія чи Дайте.　

— А як щодо Окулуса?　

— Повторюю: краще не створювати спокусливу атмосферу, проте, позаяк ця посада відповідальна лише за дослідження й піклування, я ладен зробити виняток.　

— Така собі шляхетна нянька.　

— Точно.　

Тепер Алекс знала, чому голос Доус звучав так похмуро.　

Велш-Вітлі зняв із рукава порошинку.　

— Я достатньо довго прожив, щоб побачити буцімто невинне мекання контркультури, яка стала культурою, і щоб побачити, як поважні кафедри очолюють дурноверхі белькотуни, котрі викорінюють сотні років величної літератури й мистецтва на втіху недалеким бовдурам.　

Алекс обміркувала свої варіанти.　

— Абсолютно погоджуюсь.　

Велш-Вітлі кліпнув.　

— Перепрошую?　

— Ми спостерігаємо за смертю західного канону, — пояснила дівчина, додавши голосу відповідної частки страждання. — Кітс, Троллоп, Шекспір, Єйтс. Вам відомо, що є предмет, на якому вивчають тексти популярних пісень?　

Вона полюбила Шекспіра і Єйтса. Кітс здавався нудним. Троллоп був приємний. Виявилося, він винайшов поштову скриньку. Утім Алекс сумнівалася, що професора Велша-Вітлі хоч трохи цікавила насолода, і насправді їй неабияк сподобався семестр, коли вони вивчали «Велвет андерґраунд» і Тупака.　

Чоловік уважно подивився на Стерн.　

— Елліот Сендоу був одним із таких белькотунів. Огидне поєднання самовдоволеності та безхребетності. Я хочу, аби було зрозуміло: під дахом Лети я не потерплю жодних халеп, жодних фіґлів-міґлів і жодних дурниць.　

Важко було не зациклитися на тому, що дорослий чоловік цілковито серйозно вживає термін «фіґлі-міґлі», та Алекс просто сказала:　

— Так, сер.　

— Ви занадто багато часу змарнували без Вергілія чи будь- якого справжнього наставника. На знаю, які звички ви виплекали за цей час, але під моїм наглядом місця для них не буде.　

— Я розумію.　

Він нахилився ближче.　

— Справді? Під час безславного перебування декана Сендоу на посаді зник і, найімовірніше, загинув студент. Товариствам дозволяли опускатися до злиденних міазмів і злочинної　поведінки. Я писав численні скарги на адресу правління й з полегшенням дізнався, що вони не влетіли в одне вухо, щоб вилетіти з другого.　

Стерн склала руки на колінах, намагаючись здаватися маленькою і вразливою.　

— Єдине, що я можу сказати: я радію, що ми матимемо таку… ем… міцну руку на кермі. — Хай би що це в біса означало. — Втрата Вергілія налякала мене. Дестабілізувала.　

Велш-Вітлі коротко фиркнув.　

— Нескладно уявити, що жінка з вашим минулим може почуватися тут не на своєму місці.　

— Так, — погодилась Алекс. — Це стало викликом. Але хіба ж Дізраелі не казав: «Немає вчителя кращого за халепу»?　

Слава богу, на чайних пакетиках у їдальні писали всілякі мудрі штуки.　

— Він так казав? — перепитав професор, і Алекс замислилася, чи не передала куті меду. — Я не дурень, міс Стерн, і не піддамся красномовним балачкам. У Леті немає місця чинушам і шарлатанам. Я чекатиму старанних звітів про ритуали, за якими ви наглядатимете. А ще я дам додаткову літературу… — Переляк, мабуть, відбився в Стерн на обличчі, адже чоловік підійняв угору руку. — А ще я не люблю, коли мене перебивають. Ви завжди поводитиметесь як представниця Лети. Щойно я зауважу бодай найменшу розбіжність у поглядах, негайно рекомендуватиму ваше відрахування з Лети і Єлю. Те, що Майкл Ансельм і члени правління дозволили вам залишитися після вашого ганебного виступу в «Сувої та ключі», я не в змозі осягнути. І чітко повідомив про це містера Ансельма.　

— І? — перепитала Алекс, піддаючись власній злості.　

Претор аж слиною бризнув.　

— Що «і», міс Стерн?!　

— Що відповів Майкл Ансельм?　

— Мені… не вдалося з ним зв’язатися. Ми обидва занадто зайняті.　

Алекс довелося стримати усмішку. Ансельм не відповідав на його дзвінки. А Лета уникала його залучення на посаду, аж доки в них більше нікого не залишилося. Ніхто не хотів слухати старого доброго професора Велша-Вітлі. Проте, можливо, це відкривало їй деякі перспективи.　

Дівчина почекала, щоб переконатися, що професор закінчив свою думку, і зважила можливі стратегії. Вона знала, що напевно немає сенсу намагатися укласти союз із Велшем-Вітлі, утім невже він не хотів, щоб Деніел Арлінґтон — представник Лети з усіма відповідними повноваженнями — повернувся назад?　

— Мій Вергілій…　

— Непоправна втрата.　

Тими самими словами він описав убивство декана Бікмена. Вони нічого не означали. Просто відмахнувся.　

Алекс спробувала ще раз:　

— Але якби існував якийсь спосіб знайти його, повернути…　

Преторові брови недовірливо поповзли вгору, і Стерн приготувалася до нової тиради, але його голос був люб’язний.　

— Любе дитя, кінець — це кінець. Могз уіпсіі отпіа.　

«Але він не помер. Він сидить у бальній залі “Чорного В’яза”». Принаймні якась його частина.　

Алекс знову замислилася, скільки професорові відомо.　

— У «Сувої та ключі»… — наважилася вона.　

— Не шукайте мого розуміння, — суворо наказав професор. — Я очікую, що ви знатимете межі. Будь-яку інспекцію або проведення ритуалу повинен спершу перевірити я. Я не дозволю далі паскудити ім’я Лети лише тому, що члени правління вважають за потрібне пом’якшити стандарти, які з певних причин існували.　

Інспекція. Це було прикриття Алекс у «Сувої та ключі», і Ансельм підтримав цю версію перед випускниками. Вона припускала, що чоловік поділився з Летою підозрами. Утім, можливо, члени правління не повідомили про це Претора. Зрештою, навіщо дражнити брехливого пса? І якщо Претор не　знає, що вони з Доус намагалися нелегально потрапити до пекла, то в них залишається на один клопіт менше.　

— Розумію, — запевнила Алекс, намагаючись не виказувати свого полегшення.　

Професор похитав головою. Погляд у нього був жалісливий.　

— Ви не винні, що опинилися на цій позиції. У вас просто немає навичок і знань, аби впоратися з тим, що кинули на ваші плечі. Ви не Деніел Арлінґтон. Ви погано годилися на роль Дайте, годі вже й казати про Вергілія. Але моє керівництво й трохи покірності з вашого боку допоможуть нам подолати цей шлях разом.　

Алекс міркувала, чи не встромити в нього ручку.　

— Дякую вам, сер.　

Велш-Вітлі зняв окуляри, витягнув із шухляди стола ганчірочку й повільно відполірував скельця. Його погляд майнув ліворуч, і Алекс відстежила рух до пожовклої фотографії двох юнаків, що сиділи на вітрильному човні.　

Чоловік відкашлявся.　

— Це правда, що ви можете бачити мертвих?　

Алекс кивнула.　

— Без жодного еліксиру чи зілля?　

— Без.　

Стерн зчитала інформацію про приміщення, щойно увійшла до нього. Шматочок дерева на полиці поруч зі світлиною, мушлі та відполіровані морем скельця, прес-пап’є із цитатою «Зберігай таємниці і тріумфуй, адже це найскладніше». Утім прочитати Велша-Вітлі їй не вдавалося… принаймні не вдавалося успішно. Алекс занадто нервувала, аби помітити розпач, що визирав з-поза всіх цих гучних просторікувань.　

— Тут зараз є Сірий, — збрехала дівчина.　

Кабінет був благословенно вільний від привидів напевно тому, що Претор і сам скидався на мертвяка.　

Чоловік озвався, намагаючись не втрачати самовладання:　

— Справді?　

— Так, чоловік… — Тепер довелося ризикнути. — Літній чоловік. — Професорове чоло насупилось. — Ні… складно роздивитись. Юний. І дуже вродливий.　

— Він…　

Велш-Вітлі роззирнувся.　

— Ліворуч від вашого стільця, — підказала Алекс.　

Професор витягнув руку, наче міг дотягнутися за Серпанок. Цей жест був таким сповненим надії, таким вразливим, що Стерн гостро відчула провину. Але їй потрібно було перетягнути чолов’ягу на свій бік.　

— Він щось сказав? — поцікавився Претор.　

Жага в його голосі була різкою, загострилася за роки самотності. Він кохав цього чоловіка. І втратив його. Алекс подолала бажання ще раз подивитися на світлину на камінній полиці, але була певна, що одне з тих усміхнених облич, юних і засмаглих, переконаних, що життя триватиме довго, належало професорові.　

— Я можу бачити Сірих, але не чути, — знову збрехала дівчина. А тоді манірно додала: — Я не дошка віджа.　

— Авжеж, ні, — озвався Велш-Вітлі, — я не мав цього на увазі.　

«І де тепер твоя самовдоволена усмішка?» Але Стерн знала, що рухатися слід обачно.　

Її бабця читала долю на кавовій гущі; кава була гіркою, темною і такою густою, що здавалося, наче вона нікуди не поспішає, стікаючи твоїм стравоходом.　

«Ти продаєш людям брехню», — жалілася мати Алекс. Яка іронія почути це від Міри, котра жила надією, знайденою в кристалах, енергетичних ваннах і в’язках шавлії, які обіцяли чистоту, заможність та відновлення.　

«Нічого я їм не продаю», — відповідала донці Естреа.　

Це була правда. Естреа Стерн ніколи не брала гроші, розповідаючи комусь його долю. Але люди приносили паляниці, попкорн «Джиффі Поп» на тарілочках із фольги, бабку, жувальні полуничні цукерки. А йшли від неї зі сльозами на очах і цілували їй руки.　

— Вони тебе люблять, — сказала тоді Алекс зачудовано, широко розплющивши очі й сидячи за кухонним столом.　

— Mija[41], вони люблять мене лише доти, доки не ненавидять.　

Алекс не розуміла цих слів, допоки не побачила, як ті самі люди відвертаються від бабусі на вулиці, поводяться з нею, як із незнайомкою, у черзі в крамниці, а касирка відводить погляд, витягнувши рота в байдужій посмішці.　

— Я бачила їх у найгіршому світлі, — пояснила Естреа. — Коли хтось відкриває тобі найпотаємніші бажання, він не хоче, щоб ти бачила, як він купує помідори чері. Але не розповідай про це мамі.　

Алекс ніколи й словом не прохопилася про людей, котрі приходили і йшли з бабусиної квартири, адже щойно мама дізналася б, що Естреа передбачала майбутнє, цілу дорогу додому в неї рот не стулявся б.　

— Вона з мене кепкує через те, що я заплатила за ворожіння на картах таро, а потім отаке робить. — Міра лютилася й гупала долонею по керму. — Лицемірство.　

Проте дівчинка знала, чому Естреа сміється із шахрайств, у які без кінця вплутувалася її мати, коли проживала цикл від надії до втрати ілюзій. Адже люди були брехунами, а от бабуся казала тільки правду. Вона бачила теперішнє. Вона бачила майбутнє. А якщо в горнятку нічого не було видно, вона так і казала відвідувачам.　

— Поворожи мені, — благала Алекс.　

— Мені не потрібне горнятко з кавою, щоб побачити твоє майбутнє, presiada[42], — казала Естреа. — Ти так багато страждатимеш. А що біль, який ти відчуваєш? — Жінка взяла онуку за підборіддя кістлявими пальцями. — Ти повернеш його сторицею.　

Алекс не була певна, чи все точно там було з арифметикою, проте Естреа Стерн ще ніколи не помилялась.　

Тепер дівчина розглядала Претора. Він мав той самий сповнений надії вигляд, який їй доводилося бачити за бабциним　кухонним столом, його біль сяяв, мов аура. Естреа казала, що ніколи не змогла б зазирнути до серця й збрехати. Алекс, схоже, не успадкувала цю її рису. Уперше за довгий час вона подумала про батька, про його таємницю — він був для неї лише вродливим обличчям й усмішкою. Вона була схожою на нього, принаймні так казала мати. Може, і він був брехуном.　

— Сірий здається задоволеним, — повідомила вона. — Йому подобається бути тут і спостерігати за вашою роботою.　

— Це добре, — хрипко озвався Велш-Вітлі. — Це… це добре.　

— Іноді їм потрібен час, щоб поділитися тим, чим вони мусять поділитися.　

— Авжеж. Так. — Чоловік знову натягнув окуляри й відкашлявся. — Я дам Окулусу завдання підготувати розклад ритуалів, на схвалення яких чекають товариства. Ми переглянемо його завтра ввечері.　

То був дозвіл іти.　

Алекс дивилася на літнього чоловіка перед собою. Коли вона піде, він плакатиме, вона це знала. Він ще розпитуватиме її про того юнака, це вона теж знала. На якийсь час він може стати добрішим або просто частіше буватиме на її боці. Це була її мета — здобути його прихильність. Та тільки-но професор засумнівається в ній, він одразу її звинуватить. Гаразд. їй лише потрібна його прихильність, доки Дарлінґтон насправді повернеться додому. А тоді золотий хлопчик Лети зможе все виправити.　

Алекс уже була на півдорозі до гуртожитків, коли в пам’яті спливли Преторові слова: «У Леті немає місця чинушам і шарлатанам». Три професори накинулися на Мерсі, намагаючись переконати її залишитися на кафедрі англійської мови, і один із них назвав обожнюваного декана Бікмена чинушею. Незвичний термін. «Він був не з тих, хто може залишатися невідомим».　

Посада Претора означала необмежений доступ до архівів і ресурсів Лети, включно з арсеналом, наповненим зіллями та отрутами. Професор обійняв посаду лише минулого тижня, простісінько перед тим, як розпочалися вбивства, і він достеменно не був прихильником декана Бікмена.　

«Мотив і засоби», — подумала Алекс, відмикаючи ворота до ДжЕ. А от щодо можливостей вона знала краще за інших: ти мусиш зробити це для себе самого.