БІСНУВАТИЙ

37

Дарлінґтон спав, і йому снилося, що він став чудовиськом. А тепер він прокинувся й страшенно змерз. А може, досі залишався чудовиськом.　

Він піднявся нагору сходами, туманно помічаючи, що залишає по собі доріжку кривавих слідів. Його власна кров. В Ансельма не було крові, яку можна було лишати. Він розламався навпіл, наче був набитий тирсою, не людина, а факсиміле. Кожен крок віддався барабанним дробом: злість, жага, страх, жага. Хотілося трахатися. Хотілося битися. Хотілося проспати тисячу років.　

Дарлінґтон знав, що якоїсь миті йому мало б стати соромно від власного оголеного тіла. Та, можливо, він так багато часу провів одночасно у двох місцях, що його скромність загубилася десь між ними. Дивитися на скоєний у бальній залі безлад не хотілося. Щиро кажучи, після такого довгого полону він не був певен, що ще колись захоче побачити бальну залу. Натомість хлопець рушив простісінько до своєї спальні на третьому поверсі.　

Здавалося, наче він дивився крізь товсте скло чи в один із тих старих стереоскопів — натисни кнопку, поверни слайд. Кольори здавалися якимись неправильними, книжки — чужими. Колись він любив цю кімнату. Любив цей будинок. Чи хтось інший любив. А тепер він не дарував йому жодного задоволення.　

«Я вдома».　

Він мав би радіти. То чому не радів? Можливо, через те що Алекс звільнила його душу, та якась його частина назавжди застрягла в пеклі, де тягатиме брилу за брилою, складатиме камінь на камінь, благатиме зупинитися, перепочити, але не зможе цього зробити. Він увесь час почувався розпачливо — людина, що намагається оживити небіжчика, намагається вдихнути життя в захололе тіло, шукає якогось проблиску надії, упевнена, що кожен камінь — саме той, який поверне «Чорному В’язові» колишню славу. Було, звичайно, і ще дещо. У пеклі він був багатьма одночасно: тюремником і в’язнем, катом і тим, хто піддавався тортурам, але думати про все це Дарлінґтон не був　готовий, а ще міг лише радіти, що залишилося кілька секретів, котрі йому вдалося зберегти від Ґелексі Стерн.　

Він відчував, як вона, вагаючись, стоїть біля підніжжя сходів, і соромився думок, що виникали в його голові.　

Чи можна звинувачувати демона за такі хтиві картинки? А може, він просто чоловік, який рік провів у в’язниці. Прутень не надто переймався цією дилемою, і Дарлінґтон радів, що залишився на самоті. І що його ерегований член більше не сяяв, ніби маяк у Новій Англії. Хлопець натягнув джинси, світшот, старе пальто й терпеливо дочекався, доки згасне жага. Запакував невеличку торбинку для ночівлі не вдома — старий дідів шкіряний наплічник. І аж тоді до нього дійшло.　

Його батьки мертві. І певним чином це він їх убив. Ґолґарот живився його душею в пеклі, обідав його соромом і безнадією. Він зжер Дарлінґтонові спогади, найгірший смуток і невдоволені потреби. Він убив Майкла Ансельма заради своїх планів, вважаючи його підручним засобом для досягнення мети. Та вбивство Дарлінґтонових батьків припало йому до смаку не лише через те, що Ансельм насолоджувався болем, але тому, що якась висхла, гірка частина хлопця бажала їм смерті, до того ж страшної, а Ґолґарот про це знав. Хлопчик, якого покинули на камінні «Чорного В’яза», не міг запропонувати матері й батькові любові чи милосердя, а тільки жорстокість.　

Дарлінґтон сів на край ліжка, і усвідомлення всього, що сталося, накрило його хвилею. Якщо він дозволить собі занадто довго зосереджуватися на одній думці, то збожеволіє. А може, він уже збожеволів. Як після всього побаченого й накоєного він мав знову стати людиною?　

Нічого не змінилося. Усе змінилося. Його спальня мала точнісінько такий вигляд, якою він її залишив, і, крім величезної дірки в підлозі бальної зали, яку він ніколи не спроможеться залатати, будинок здавався неушкодженим.　

Його батьки померли.　

Ніяк не вдавалося осягнути цей факт, дозволити йому вкорінитися й змиритися.

Тож він рухатиметься далі. Думатиме про торбу, візьме її. Думатиме про двері, відчинить їх. Думатиме про кожний крок, який ступав коридором. То були безпечні речі, якими можна захиститися.　

Дарлінґтон спустився сходами. Купка звивистих личинок, що залишилися від Ансельма, мали б викликати відразу, та, можливо, його демонічна шкіра відмовлялася вкриватися сиротами. Алекс чекала в кухні, де їла сухі пластівці просто з коробки. Вона була така, як завжди: кощава, із землистим обличчям, ладна замахнутися на будь-що, що косо на неї подивилося.　

«Вона вбивця». Колись це здавалося важливим, темним відкриттям.　

Він пригадав, як дівчина стояла в підвалі Розенфельд-голлу, як завмерла тоді, коли слід було діяти; мовчазна дівчина із чорними скляними очима, її погляд був так само незворушний і насторожений, як зараз. «Я гукав тебе від самого початку».　

Вони дивилися одне на одного в кухонній тиші. Вони знали все одне про одного. І не знали нічого. Дарлінґтонові здавалося, що між ними настало нестійке перемир’я, та навіть не міг сказати, що то була за війна. Алекс була вродливішою, ніж йому запам’яталося.　

Ні, не правда. Річ не в тім, що вона змінилася чи його зір загострився. Просто тепер він менше боявся її вроди.　

Після довгої паузи Алекс простягнула йому коробку з пластівцями. Химерна пропозиція миру, та він прийняв її, запхав руку всередину й кинув жменю подушечок до рота. І негайно пошкодував про це.　

— Любий Боже, Стерн, — видихнув хлопець, сплюнув у кухонну мийку та змив за собою. — Ти їси чистий цукор?　

Алекс запхала до рота ще жменю того сміття.　

— Упевнена, у складі є й кукурудзяний сироп. І натуральні фрукти. Можемо закупитися тими твоїми штуками з горішками й галузками… якщо хочеш залишитися тут.　

Дарлінґтон не був готовий знаходити якісь рішення щодо будинку. Щодо будь-чого.　

— Я сьогодні переночую в «Іль-Бастоне». — Він не хотів промовляти наступні слова, але змусив себе. — Я мушу побачити їхні тіла.　

— Гаразд, — відповіла Алекс. — Машина в гаражі.　

— Ґолґарот мусив запхати їх туди. — Ім’я здавалося якимось неправильним на людському язику, наче він промовив його з іноземним акцентом.　

— Я знала його лише як Ансельма. Його… оболонка справжнього Ансельма теж тут, унизу.　

— Ти не мусиш іти зі мною.　

— Добре.　

Дарлінґтонові кортіло засміятися. Алекс Стерн двічі заради нього спускалася в пекло, але підвал був уже за межею. Він покопирсався в шухляді, шукаючи ліхтарик, і рушив униз сходами.　

Сморід різко вдарив у носа, але хлопець був готовий до цього. Проте не був готовий до того, якими понівеченими виявилися тіла.　

Він зупинився на сходах. Він хотів… І сам достеменно не знав, що збирався робити. Ніжно затулити їхні очі? Промовити кілька заспокійливих слів?　

Він роками вивчав смертельні слова, та досі не мав чого сказати. Єдине, що спадало на думку, — фраза, яка прикрашала всі ефемери[73] Дому Лети.　

— Mors vincit omnia, — прошепотів Дарлінґтон.　

Більше нічого не міг запропонувати. Його викинуло на родинний берег, та море змінило його. Скорботі доведеться зачекати.　

Хлопець кинув промінь ліхтарика на те, що колись було тілом Майкла Ансельма — чоловіка, котрого він зустрічав лише мимохідь, коли був першокурсником і його представляли Леті в ролі нового Данте. Як саме вони збиралися пояснити, що член правління мертвий? Цьому теж доведеться зачекати.　

Дарлінґтон піднявся сходами. Двері підвалу були зірвані з петель, і він обережно притулив їх до одвірка, наче брилу біля входу до гробниці.　

Алекс повернула кляті пластівці до буфета й, спираючись на кухонну стійку, дивилася в телефон, її волосся скидалося на чорний сніп, темні річкові води.　

— Я мушу знати, що сказати Доус, — повідомила вона. — Ансельм уникав її камер, але вона знає, що я тут, і знає, що камера в бальній залі вимкнута. Ти готовий повернутися?　

— Не знаю, чи це має значення. Напевно, краще буде пояснити все особисто. — Він повагався, але причин не запитувати не було. — Ти бачила їх? Моїх батьків? Після…　

Дівчина кивнула.　

— Вони допомогли мені вирватися з підвалу.　

— Вони думають, що це я їх убив?　

— Щось на кшталт цього.　

— Вони зараз тут?　

Алекс похитала головою. Авжеж, ні. Він сам мав здогадатися.　

Сірі зрідка поверталися на місце своєї смерті. На противагу найпоширенішій вигадці привиди не поверталися, щоб переслідувати своїх убивць. Вони хотіли згадувати про місця й людей, яких любили, про людські задоволення. Переслідувати когось могли лише мстиві й віддані духи, а жоден із його батьків не володів цими рисами.　

А ще їм неодмінно хотілося залишатися подалі від Ґолґарота. Мертві бояться демонів, адже ті обіцяють їм біль, коли біль мав залишитися в минулому. Власне, Дарлінґтона вони неабияк злякалися.　

Алекс щільніше затягнула пальто.　

— Старий тут.　

— Мій дід?　

— Я можу його чути. Тепер я можу всіх їх чути.　

Дарлінґтон намагався не видавати свого подиву, своєї цікавості, своєї заздрості. Як така миршава дівчина могла володіти такою силою? Як вона могла зазирати до потаємного світу, який так довго вислизав від нього? І чому після року в пеклі йому досі не начхати на це?　

— Вони ніколи не стуляють пельок, — додала Стерн.　

«Вона мені довіряє», — подумалося Дарлінгтонові. Алекс пропонувала йому знання, якого, можна навіть не сумніватися, не мала Лета. Чергове підношення. Він виявив, що жадає її довіри не менше за її силу. І відігнав цю думку подалі.　

— Що він каже?　

Тепер погляд Алекс стривожено ковзнув до носаків черевиків.　

— Він говорить про звільнення. Що ти віддав за це місце достатньо крові. Що тобі вирішувати, узяти чи залишити. Що так мало бути завжди.　

Дарлінґтон рохнув.　

— Ти брешеш. Що він сказав насправді?　

Алекс здвигнула плечима й зустрілася з ним поглядом.　

— Що ти потрібен «Чорному В’язові» більше, ніж будь-коли, що це твоя домівка за правом крові й скарб, а ще він чимало просторікує про спадок Арлінґтонів.　

— Це вже більше на нього схоже. — Хлопець помовчав, розглядаючи Стерн. — Ти знаєш, що тут сталося, чи не так? Що я накоїв? Чому пережив напад пекельної потвори?　

Алекс не відвела погляду.　

— Знаю.　

— Я завжди розмірковував, чи правильно вчинив.　

— Якщо почуватимешся від цього краще, я задушила б його просто зараз, якби могла.　

Дарлінґтон сам злякався свого різкого сміху. Може, Алекс не могла зупинити того, що його з’їли тієї ночі в Розенфельд-голлі. Може, вона хотіла, щоб знання про її злочини померло в підвалі разом із ним. Він вважав, що вона зрадила його. Та кінець-кінцем знадобилася саме ця дівчина-чудовисько, щоб витягнути його із засвітів. Не існувало ніяких слів, які шокували б її, і це неабияк заспокоювало.　

— Я повернуся, — промовив Дарлінґтон, сподіваючись, що його дід зрозуміє, що він збирається робити. — «Втечею краще　уникнуть біди, ніж загибелі ждати»[74], — процитував він, дозволяючи смертельним словам відігнати старого; це була його власна мирна пропозиція Алекс.　

— Дякую, — озвалася вона.　

— Не знаю, що робити з… — Він й уявити не міг, що назве їх «тілами». Натомість кивнув підборіддям у бік підвалу.　

— У нас є більші проблеми, — нагадала Алекс, підводячись із кухонної стійки. — Ходімо, я викличу таксі.　

— Чому не взяти «мерседес»? — Дівчина здригнулася. — Стерн, що сталося з моєю машиною?　

— Довга історія.　

Вона замкнула за ними двері, і вони рушили гравійною доріжкою. Та вже за кілька кроків Дарлінґтонові довелося зупинитися, упертися руками в коліна й глибоко вдихнути.　

— З тобою все гаразд? — запитала Алекс.　

Аж ніяк. Небо було важким, низьким і сірим, набряклим хмарами з обіцянкою снігу. Повітря було мшистим і солодкавим, благословенно холодним. Якась частина його вірила, що нема жодного світу за межами «Чорного В’яза», ні вулиці наприкінці під’їзної доріжки, ні містечка за нею. Він забув, якими великими бувають речі, якими розпашілими від життя, як чарівно, коли ти знаєш пору року, місяць, годину й можеш просто сказати: «Зима».　

— Нормально, — відповів Дарлінґтон.　

— Гаразд, — кинула Алекс, не спиняючись.　

Практична, невблаганна, вціліла, яка йтиме далі, битиметься далі — байдуже, що підготували для неї Бог, диявол чи Єль. Ким вона була, шаховим конем? Королевою? А може, і сама була демоном? Чи змінювало це щось?　

— У мене є гарні новини й погані новини, — повідомила дівчина.　

— Спершу погані, будь ласка.　

— Нам доведеться повернутися до пекла.　

— Розумію, — озвався Деніел. — А гарні?　

— Доус готує авголемоно.　

— Ну, — сказав Дарлінґтон, коли вони дісталися до кам’яних колон, які позначали кінець власності Арлінґгонів. — Оце так полегшення.　

Він не озирнувся.