Останнє вбивство на краю світу

Пролог

— А іншого виходу немає? — голосно запитує перелякана Німа Мандріпіліас у порожній кімнаті.

Вона має оливкову шкіру, а на маленькому носі — плямку від чорнила. Її сиве волосся спадає на плечі, а очі навдивовижу блакитні, із зеленими відлисками. На вигляд їй близько п’ятдесяти, і так було протягом останніх сорока років. Вона згорбилася над столом, освітленим єдиною свічкою. У тремкій руці — ручка, а під нею — зізнання, яке вона намагається дописати впродовж останньої години.

— Як я знаю, немає, — відповідаю, читаючи її думки. — Хтось має померти, щоби план спрацював.

Раптом їй забракло повітря, і Німа хутко відсуває свій стілець, вибігає з кімнати, відкидаючи пошарпане простирадло, що слугує імпровізованими дверима, і ступає у вологе нічне повітря.

Надворі непроглядна темрява, місяць затягнуло грозовими хмарами. Дощ накриває село, наповнюючи її ніздрі запахом мокрої землі та кипарисів. Німа майже бачить верхівки навколишніх стін, посріблені місячним сяйвом. Десь у темряві вона чує віддалений скрип машин і синхронний барабанний ритм кроків.

Вона стоїть, теплий дощ зрошує її волосся та сукню.

— Я знала, що все має свою ціну, — промовляє Німа беземоційно. — Але не думала, що вона буде аж такою високою.

— Ще є час відмовитися від цього плану, — кажу я. — Поховай свої таємниці, і нехай усі живуть своїм життям, як і раніше. Ніхто не мусить помирати.

— Але тоді нічого не зміниться, — сердито відповідає Німа. — Я дев’яносто років намагалась позбавити людство егоїзму, жадібності й жаги до насильства. І нарешті знайшла спосіб це зробити.

Щоб трохи заспокоїтися, вона торкається потьмянілого хрестика, що висить у неї на шиї.

— Якщо цей план спрацює, ми створимо світ без страждань. Уперше в нашій історії запанує досконала рівність. Я не можу відмовитися від цього тільки через брак сили зробити те, що потрібно.

Німа говорить так, ніби її мрії — це риби, які охоче пливуть у її сітку, але вода надто каламутна й набагато небезпечніша, ніж вона собі думає.

З моєї позиції в її свідомості, а також свідомості усіх на острові я можу передбачити майбутнє з високою точністю. Це поєднання ймовірності та психології, яке легко простежити, коли маєш доступ до думок усіх і кожного.

З цієї миті розгортаються десятки можливих сценаріїв, кожен із яких чекає на своє втілення в життя випадковою подією, порожньою фразою, непорозумінням або підслуханою розмовою.

Якщо виступ зі скрипкою буде невдалим — Німа дістане удар ножем у живіт. Якщо крізь давно зачинені двері увійде не та людина — велетенський, укритий шрамами чоловік цілковито втратить пам’ять, а молода жінка, яка насправді геть не молода, добровільно піде назустріч своїй смерті. Якщо ж цього не станеться — останній острів на землі опиниться під покровом туману, і все загине в непроглядному мороці.

— Ми можемо уникнути цих пасток, якщо будемо обережними, — каже Німа, спостерігаючи за блискавкою, що розриває небо.

— У тебе немає часу на обережність, — наполягаю я. — Щойно ти візьмешся за цей план, таємниці спливуть на поверхню, давні обра́зи знову про себе нагадають, а люди, яких ти любиш, зрозуміють масштаби твоєї зради. Якщо будь-яка з цих речей завадить твоєму плану, людство вимре за сто сім годин.

Серце Німи калатає, пульс прискорюється. Її думки перемішались, але потім її зарозумілість узяла гору, і вони знову стали непохитними.

— Найвеличніші досягнення завжди супроводжувалися найбільшим ризиком, — уперто каже вона, дивлячись на шеренгу фігур, що незворушно крокують у темряві. — Починай відлік, Ебі. За чотири дні ми або змінимо світ, або загинемо в спробі це зробити.