Останнє вбивство на краю світу

Розділ 55

Еморі прокидається від того, що хтось смикає її за плече. Кліпаючи сонними очима, вона поглядає на Клару, яка стоїть на колінах поруч із нею. Зараз трохи за десяту ранку, спека невпинно наростає, на її чолі з’являється тоненька цівочка поту.

Сет стоїть трохи осторонь, з сумкою на плечі та стурбованим виразом обличчя. Його довга тінь огортає їх, наче простирадло.

— З тобою все гаразд? — запитує Клара, простягаючи матері флягу з водою. — Ебі передала нам твої думки, ніби тато за тими дверима.

— Так мені сказав Аділ. Напевно, саме тому він надряпав те попередження на вагоні поїзда. «Німа погубила нас, вона погубить і вас». Він не хотів, щоб інших учнів спіткала така сама доля, яка спіткала його.

— Це звучить неправдоподібно, — заперечує Сет. — Німа не стала б нам так брехати. Це Аділ намагається налаштувати вас проти неї. Я впевнений. Він ненавидить її й хоче, щоб і ви ненавиділи.

Він тицяє на доньку пальцем.

— Німа любила тебе. Пам’ятаєш, якою вона була після смерті твоєї матері? Вона б не приховувала від тебе Джека, якби він вижив. Ніколи.

Еморі відривається від фляги, їй запирає дух від швидкого пиття. Вода стікає її підборіддям, змочуючи вчорашню футболку. Від неї пахне сухою землею та потом із присмаком учорашньої паніки.

— Німа експериментувала на людях і зберігала їхні тіла в лазареті після того, як вбивала їх, — каже вона, віддихуючись. — У ніч своєї смерті вона додала ще одне тіло до свого списку, про яке ми знаємо лише тому, що ти його знайшов. Вона наказала стерти нам пам’ять, що вбило шістьох наших друзів, і саме вона — причина того, що туман насувається на острів. І це вона зробила лише з нами. Німа також сказала Теї, що Блекгелз захоплений туманом, навіть коли її сестра опинилася в пастці внизу. Вона розповідала цю історію сорок років! Німа була брехухою і вбивцею, і я не вірю жодному слову з того, що вона мені коли-небудь казала.

Кожен з цих фактів вдаряє по Сету, ніби камінь, змушуючи його, похитуючись, відійти до струмка та вмити обличчя.

Еморі жестом просить Клару допомогти їй підвестися, а потім проводить рукою по масивних дверях.

— Ти справді думаєш, що тато там? — запитує Клара, сповнена тією самою надією, яка привела сюди Еморі минулої ночі.

— Я хочу в це вірити, — відповідає Еморі. — Але є шанс, що твій дідусь має рацію. Я дуже тиснула на Аділа щодо пожежі на складі, коли він раптом розповів мені історію про твого батька. Можливо, він просто намагався збити мене з пантелику. Так чи інакше, ми мусимо потрапити туди й обшукати все самі, тому що я майже впевнена, що саме сюди ми з тобою та твоїм дідусем прийшли в ніч смерті Німи. Ми для чогось притягли сюди віз.

— Має бути спосіб відчинити ці двері.

— Я не раджу намагатися вибити їх, — відповідає Еморі, потираючи хворе плече.

— А що каже Ебі?

— Це не має значення, Кларо. Ми більше не можемо їй довіряти.

— Чому?

— Тому що вона не на нашому боці.

Тон Еморі похмурий, її слова пронизані болем.

— Вона працює на Німу й ні на кого іншого. Я бачила це минулої ночі. Наших друзів виводили на роботу за наказом Німи. Ебі керувала ними.

— Але ж Німа мертва.

— Я не думаю, що для Ебі це має якесь значення. Вона дотримуватиметься всіх вказівок Німи, доки острів не потоне в морі.

Еморі дивиться в бік океану. Туман нагадує блискучу імлу, майже як злива, що б’є по воді. «У нас залишилася менш як доба», — думає вона, роздратована на себе за те, що нею так легко маніпулювати.

Кілька слів — і вона забула про Аділа, хоча зараз він її головний підозрюваний.

І що вона з цього отримала? Вона змарнувала цілу ніч, коли у них немає такої розкоші, яку можна було б марнувати.

— Тея знає, як потрапити всередину, — каже Клара. — Ми можемо запитати її.

— Не можна розповідати, що Джек живий, — попереджає Еморі. — Якщо ми це зробимо, у нас раптом з’явиться мотив для смерті Німи, особливо зважаючи на факт, що саме твій ніж став знаряддям убивства.

— Думаєш, Німа нам усе розповіла?

— Можливо, — визнає Еморі. — Аділ повідомив мені, що минулої ночі вона планувала розповісти про свої гріхи, що пояснює, чому ми здавалися такими засмученими на малюнку Маґдалини, коли всі інші веселилися. Це також пояснює, чому ми кинулися сюди в ніч її смерті.

Клара дивиться на двері, уявляючи, що за ними стоїть її батько, вигукуючи її ім’я.

— Якщо тато всередині, ми мусимо знайти спосіб потрапити туди.

Еморі хитає головою.

— Щоразу, коли згадується ім’я Джека, я вчиняю якусь дурницю, але ми більше не можемо собі цього дозволити. Ми мусимо з’ясувати, хто вбив Німу, і кожна знайдена нами зачіпка вказує на маяк.

Розділ 56

Човен оминає мис, і в полі зору з’являється маяк. Він мерехтить на високих білих скелях, на його вершині горить світло попри те, що вже немає кораблів, яким потрібно було б указувати напрямок.

— Під ним є пристань, — каже Сет, занурюючи весла у воду.

Еморі вдивляється в туман, стривожена його близькістю до острова. У якийсь момент вона бачить самовпевнену чайку, яка влітає всередину й миттєво гине. На мить комахи так щільно обсідають бідолашного птаха, що утворюють його ідеальну золоту копію, а потім розлітаються, і його закривавлений кістяк падає в океан.

— Як ти це робиш? — запитує Клара, із захопленням спостерігаючи за технікою дідуся. — Я вчора близько години гребла з мамою на човні, і в мене понівечені руки.

— Тобі треба на них помочитися, — каже він.

— Га?

— На руки, — каже він. — Вони стають такими, коли довго гребеш. Треба попісяти на них. Шкіра стане твердішою.

— Фу, ні.

Він знизує плечима.

— Морське життя не для всіх.

— Чому Тея веслувала в ніч, коли вбили Німу? — дивується Еморі, яка лише віддалено прислухалася до їхньої розмови.

— Мабуть, на це була вагома причина, — роздумує Сет, кривлячись, коли гребе крізь течію. — Я ніколи не бачив, щоб старійшини гребли самі. Вони або просять мене відвезти їх, або не пливуть взагалі.

— Ти не міг її відвезти, — заперечує Клара. — Ти був на шляху до Блекгелзу зі мною та мамою.

— Думаю, Тея прямувала сюди, — промовляє Еморі, дивлячись на маяк. — Її руки були дуже подерті, набагато дужче, ніж твої, Кларо. Я не можу придумати, куди ще вона могла піти, щоб аж так собі нашкодити.

— Можливо, вона допомагала Німі з її таємничим експериментом, — припускає Клара.

— Не думаю, що їхньої дружби на це вистачало. Вони…

Човен різко похитується, Еморі падає додолу. Кларі вдається втриматися, але Сет зойкає від несподіванки, ледь не впускаючи весла.

Океан лютує, укритий білою піною, несамовито вирує під ними, ніби їх захопив шторм, але інші ділянки води абсолютно спокійні, а небо чисте.

Сет кривиться, борючись із виром, який, здається, має намір кинути їх на гострі скелі.

— Що відбувається? — Еморі перекрикує шум розбурханих хвиль, відчайдушно чіпляючись за хиткий човен. Величезні хвилі здіймаються зі спокійного океану та б’ються об борт, обливаючи їх.

— Я ніколи не бачив нічого схожого, — кричить Сет, намагаючись спрямувати човен просто на хвилі, м’язи на його могутніх руках напружуються.

Хвиля б’є у човен і ледь не перекидає його.

— Ще одна така хвиля — і нам кінець, — кричить він, коли весло вислизає з його рук.

— Туди! Там! — вигукує Еморі, вказуючи на гравійну бухту.

— Звідти немає виходу!

— Це краще, ніж…

Потужна хвиля врізається в човен, перевертає його в повітрі, і вони летять у воду.

Еморі падає на живіт, вітер вибиває її, а течія тягне під воду.

Вона вдаряється об мілке морське дно, потім об каміння, а відтак її виштовхує назад на поверхню. Десь далеко вона чує, як гукає Клара, але не встигає відповісти — її затягує назад під хвилі.

Неспроможна більше затримувати дихання, вона розтуляє рота та втягує воду в легені.

Її зір затьмарюється, коли вона намагається вдихнути.

Зрештою усе поглинає темрява.

Розділ 57

Еморі стогне, її голова пульсує від болю. Вона обережно доторкається до неї, коли хвилі знову омивають її. Жінка сідає прямо, її мало не вивертає, потім вона заплющує очі, щоб світ перестав крутиться. Кожна клітинка її тіла змагається за можливість боліти найдужче.

— Кларо! — гукає вона.

— Я тут, — відповідає вона голосом, так само дезорієнтованим, як і думки Еморі. Хвилі викинули їх до грота в скелях, а їхній човен розтрощило на дрова. Уламки плавають на поверхні океану, який знову став абсолютно спокійним.

Еморі підводиться на ноги та спотикається об Клару, яка намагається піднятися по стіні. Вона вкрита порізами й синцями, пасма довгого волосся липнуть до її блідого обличчя.

— Усе на місці? — запитує Еморі, стурбовано оглядаючи доньку й шукаючи переломи.

— Окрім нас, ти маєш на увазі?

— Ти бачила свого дідуся?

— Я тут, — відповідає він, коли, спотикаючись, виринає з пітьми. — Я опинився в задній частині бухти, — каже він, тицяючи великим пальцем у темряву. — Я вже не так часто прокидаюся в ліжку, як раніше.

— Як довго ми були непритомні? — запитує Клара, помітивши, що сонце піднялося трохи вище у небі.

— Годину, — відповідаю я.

— Хтось знає, що сталося? — запитує Еморі, чиї руки тремтять від адреналіну.

— Я був тут сотні разів, — із жалем мовить Сет. — Німа змушувала мене переправляти її кудись щонайменше раз на місяць, і я ніколи не бачив море таким, як зараз.

— Там збовтували воду якісь машини, — каже Клара. — Я побачила їх, коли мене затягнуло під воду.

— Чому вони не втопили мене, коли я повертався вчора? — дивується Сет.

Вони обмінюються поглядами, але не отримують відповідей.

Еморі вдивляється в темряву в глибині грота.

— Гадаю, ти не бачив виходу?

— Ні, і там непроглядна темрява, — каже він їй. — Я б не ризикував іти туди без ліхтаря.

Вона прямує до виходу з печери, її ноги досі тремтять.

— Нам доведеться йти вздовж берега, — промовляє вона.

— Це займе години, — стогне Клара.

— Який у нас є вибір? Ебі не може послати інший човен. Він просто застрягне, як і ми.

— Твоя мама має рацію, — каже Сет. — Тут доволі мілко, і там має бути багато місць, де можна вхопитися. Нам просто треба йти повільно.

Уже друга половина дня, коли вони втрьох дістаються безпечного місця. Протягом трьох годин вони обережно просувалися вздовж небезпечного узбережжя, міцно тримаючись за скелі щоразу, коли хвиля намагалася збити їх із ніг. Коли це було можливо, вони виходили на мілководдя, пробираючись через затоплені ділянки, заповнені мертвими черепахами, якими ласували морські птахи.

Нарешті вони дістаються пірса під маяком, де знесилено падають на дошки, а море внизу плескає по бортах.

Їхні тіла побиті, а пальці кровоточать. Поруч плавають залишки мертвої акули. Очевидно, вона підпливла надто близько до туману.

«Це вже не складно», — думає Еморі. Велика чорна стіна тепер так близько до острова, що її неможливо не помітити навіть краєм ока.

Металеві сходи зиґзаґом підіймаються скелями. Іржаві та скрипучі, вони наче тримаються скелі за власним бажанням, а не прикріплені до неї болтами. Віддихавшись, Еморі експериментально трясе сходи, змушуючи їх обурено скреготіти. З такими сходами верхівка скелі здається жахливо далекою.

— Гаразд, — промовляє вона, підбадьорюючи себе.

Вони втрьох завершують підйом без особливих труднощів і незабаром стоять в останніх променях денного сонця, дивлячись на маяк, оточений тисячами рожевих і фіолетових квітів, серед яких мирно спить олень.

У повітрі кружляють клубочки пилку, дзижчання бджіл майже заглушає віддалений шум хвиль.

Еморі дивиться на маяк оцінювальним поглядом, ніби хоче вирвати його із землі й забрати додому.

Клара хрумтить сухою травою та оглядає квіти, що оточують маяк. Вони по коліно заввишки на товстих зелених стеблах з двома чіткими листочками на кожному. Кожна з них має ідеальну корону з симетричних пелюсток, і жодна не зів’яла. Усе поле ритмічно погойдується вперед-назад. Це гіпнотизує.

Ще й, як помічає, Еморі, гойдається проти вітру.

— Вони прекрасні, — хапаючи повітря, промовляє Клара, заплющує очі й опускає голову, щоб понюхати одну з них. Найближчі чотири квітки обертаються в її бік, гарні пелюстки відхиляються, оголюючи кільце шипів, з яких сочиться прозора рідина. Листя нахиляється, спрямовуючи на неї свої леза.

— Тату! — кричить Еморі, гукаючи батька, який стоїть позаду Клари.

Сет кидається вперед, миттю хапає онуку за плече й відтягує її назад саме тоді, коли листя вистрілює в повітря великою хмарою спор.

Притулившись одне до одного, вони з жахом дивляться на квіти. Рослини тягнуться вперед, шалено шелестять, відчайдушно намагаючись дотягнутися до них трьох.

— Що це таке? — запитує Клара, її голос тремтить.

— Я завжди ходжу повз ці квіти, і вони ніколи раніше так не реагували. Я не думав, що вони здатні на щось більше, окрім як змушувати тебе чхати.

Еморі показує на сплячого оленя, його грудна клітка підіймається й опускається. Понад тридцять квіток прикріпилися до нього, наче п’явки, їхні шипи безшумно висмоктують кров із його вен. Його кінцівки смикаються, серцебиття слабшає. Він засинає назавжди.

Клара вивільняється із захисних обіймів дідуся й підкрадається до краю поля. Відчувши рух, рослини знову стають агресивними.

— Що ти робиш? — шипить Сет.

— Хочу краще їх роздивитися, — відповідає Клара.

— Навіщо?

— З цікавості.

— Чому тобі цікаві ці?.. — Не знаходячи слів, Сет руками показує, що ті кусаються.

— Тому що це щось нове, — відповідає Клара. — А нове — це чудово.

Поки Сет набирається духу, щоб заперечити, онука стає на коліна перед рослинами, намагаючись тримати обличчя якомога далі від спор.

Вона опускає вказівний палець, поки він не опиняється за кілька сантиметрів над однією з рожевих квіток. Її голівка задирається вгору й шелестить, пелюстки нетерпляче відшаровуються назад. З її шипів сочиться рідина.

— Обережно, люба, — тихо попереджає Еморі, підходячи ззаду, ладна будь-якої миті відтягнути її геть.

Клара ігнорує попередження, ведучи пальцем ліворуч, де він зависає над фіолетовою квіткою.

— Вона нічого не робить, — бурмоче Клара, перекидаючись схвильованим поглядом з матір’ю.

Вона торкається квітки кінчиком пальця, а потім відсмикує руку назад із зони ураження. Але квітка не реагує.

— Фіолетові нешкідливі, — зауважує Клара, глибоко видихаючи. — Я помітила, що вони не реагували на мене так, як рожеві.

Еморі сміється у повному захваті від кмітливості доньки.

— Їхній слід тягнеться аж до маяка, — вказує вона. — Вони трохи замасковані, але вони там є. Німа залишила для себе стежку.

— І для нас також, — промовляє Клара.

Розділ 58

Еморі, Клара й Сет проминули хижі квіти за якихось кілька хвилин, але ладні заприсягтися, що за цей час встигли з’явитися й занепасти різні цивілізації. Вони відчувають посмикування усіх м’язів, що тримають їх вертикально, коли рожеві квіти звиваються на своїх стеблах, спостерігаючи, як вони проходять, з нетерпінням чекаючи на будь-яку помилку.

Пробравшись через поле, сім’я одразу ж нахиляється, полегшено видихаючи.

— Не робімо більше так, — кволо промовляє Сет. — Одного разу за життя цілком вистачить.

— Для тебе, тату, двічі, — поправляє Еморі, вказуючи на пов’язку на його щиколотці. — Ця кругла рана на твоїй нозі має такий самий візерунок, як і кільце з шипів, якими квіти чіпляються за свою здобич.

Сет простягає руку, обережно торкаючись рани.

— Мабуть, я пішов за Німою сюди в ніч її смерті, — збентежено каже він. — Навіщо мені це робити? Вона сказала мені чекати в човні.

Клара витирає піт з чола, а потім прямує до маяка.

Вежа побудована на невеликому квадратному котеджі зі склепінчастими вікнами, захищеними кованими металевими ґратами. Віконниці пофарбовані в синій колір, а стіни — в білий. Вони так нагрілися, що можна спекти хліб. Призахідне сонце піднялося на верхівку маяка, а навколо порожнє блакитне небо. Навіть хмари не прийдуть сюди без запрошення.

— Це не схоже на інші будівлі до апокаліпсиса, які я бачила, — каже Клара, проводячи рукою по цегляній кладці. — Вона не руйнується, її не обплутують ліани. Віконниці не згнили, а фарба доволі свіжа, наче її нанесли лише вчора.

— Тут є двері, — зауважує Еморі, штовхаючи їх.

Клара прямує за матір’ю всередину. Вона очікувала потрапити в сиру, порожню кімнату, а не в яскраво освітлену лабораторію. На столах, розташованих рядами по три, стоять дев’ять одиниць обладнання, на їхні чорні екрани виводяться нескінченні потоки інформації, передані словами й символами, рівняннями та графіками.

Клара блукає поміж ними, її очі жадібно вдивляються у ці дива.

Дивна біла рідина вирує у повітрі, де її розтягують і викривлюють невидимі сили. Фіолетовий пил перетворюється на змію і мишу, але миша стрибає на змію, впиваючись зубами в її спину. Вони розсипаються на порох, а на їхньому місці з’являється кролик, що полює на лисицю. Одна з рожевих квіток з подвір’я розпадається під мерехтливим світлом, а потім знову збирається докупи, тоді як інший механізм плете гелеві кульки абсолютно з нічого.

Ця технологія так випереджає обладнання, яке використовується в лабораторії Теї, що її можна вважати виготовленою із зоряного сяйва.

— Тея точно була тут минулої ночі, — вигукує Клара, дивлячись на собаку, зробленого з рослинної речовини, який має кореневу систему, що росте просто з його шлунку. — Я впізнаю це місце, адже бачила його в розбитому камені пам’яті, який ми знайшли в бункері Гефеста. У цій кімнаті вона сперечалася з Німою.

У дальньому кінці лабораторії стоїть медичний екран, і Еморі вже збирається відсунути його, коли з сусідньої кімнати з’являється Гефест, витираючи свої заспані очі.

Він зупиняється, вражений їхньою присутністю. Вони наскрізь мокрі, їхній одяг подертий, а волосся скуйовджене.

— Що ви тут робите? — запитує він.

— Розслідуємо вбивство Німи, — відповідає Еморі.

Тея спускається кованими круглими сходами в центрі кімнати.

— Я перевірила комори, але… — Вона завмирає, побачивши їх трьох. Її очі червоні, а волосся розпатлане. — Що ви тут робите? Як ви пройшли повз систему безпеки?

— Безпеки? — перепитує Еморі. — То ось що це за квіти? А бурхливі води?

— Такими вони й мають бути, але вони явно не дуже ефективні, якщо ви троє можете просто так сюди пробратися, коли вам того заманеться, — відповідає Гефест.

— Ми думаємо, що Німа активувала їх у ніч своєї смерті, — каже Тея, спускаючись рештою сходів, струшуючи пил із долонь. — У вас є якісь новини? Ти викрила вбивцю?

— Аділ звинуватив тебе, — незворушно відповідає Еморі.

Тіло Теї напружується, колір зникає з її обличчя. Вона випрямляє спину й плечі, намагаючись протистояти цій нікчемній жінці зі світлими очима, невинним обличчям і великою копицею кучерявого каштанового волосся.

— У нього є докази? — запитує вона, зберігаючи спокій у голосі.

— У нього є образа, — віддано перебиває Гефест. — Звинувачення безглузді. Ми разом на цьому острові вже дев’яносто років. Чому Тея раптом вирішила вбити її?

— Тому що Німа брехала Теї сорок із них, — заявляє Еморі, вивчаючи обличчя Теї так, як рибалка вивчає нерухому воду. — Блекгелз не охоплений туманом, правда ж? Німа відправила мене, Клару й мого батька туди минулої ночі. Ти, мабуть, підслухала нашу розмову. Цілком логічно, що в пориві гніву ти вихопила ніж із рук Клари, а потім ударила ним Німу.

Очі Теї звужуються, й Еморі одразу усвідомлює, що зайшла надто далеко.

— Ти хочеш сказати, що знаряддя вбивства належало Кларі?

— Так, але будь-хто міг забрати його в неї. Аділ каже, що під час розтину в щоці Німи ти знайшла фрагмент свого нігтя, який спалила. Він також дав мені футболку, яка, за його словами, просочена кров’ю Німи. Він каже, що ти намагалася це приховати. Це правда?

Тея мовчки дивиться на неї.

— Це правда? — приголомшено перепитує Гефест.

Усі затамували дух. Навіть якби вони хотіли дихати, то все одно не змогли б. Кисень покинув маяк, наляканий тим, що буде далі.

Очі Еморі прикуті до Теї, тоді як Гефест вивчає частину обличчя своєї подруги, новоспечена підозра шкварчить у його думках, як масло на гарячій сковороді.

Клара обмінюється нервовим поглядом із Сетом.

Вони завмерли на місці, не впевнені, що робити далі. Ніхто ніколи не розмовляв зі старійшинами так, як Еморі. Кожна з їхніх генетично модифікованих клітин вимагає перепросити від її імені й вивести її з кімнати.

— Аділ бреше, — нарешті заявляє Тея. — Жодного нігтя не було, і я просто переодяглася. Мені нічого приховувати.

Погляд Гефеста переходить на Еморі. Його кулаки стиснуті, шиєю пробігає червоний рум’янець люті, неначе він щойно з’ясував, що вона його обманює.

— Це твої люди вбили мою матір, — гарчить він. — Перестань перекладати провину на когось іншого.

— Тоді чому Німа встановила свою систему захисту? — запитує Еморі, щосили намагаючись зберігати спокійний голос. — Якщо Німа хвилювалася через селян, вона могла б наказати Ебі ізолювати нас.

Тея повільно аплодує Еморі, приголомшуючи всіх присутніх.

— Ти правильно зробив, що дозволив їй провести розслідування, — каже вона Гефесту. — Ти добре попрацювала, Еморі, навіть якщо твої зусилля були марними. Так, Німа зрадила мене. І так, я б розлютилася через це, але ти бачила пошкодження її черепа. Я не маю в собі такої жорстокості. Я б убивала безкровно й ефективно, і всі сприйняли б це за нещасний випадок.

Її тон байдужий, а очі втупилися в Еморі. Вона хоче, щоб ця молода жінка почувалася такою ж тендітною, якою віднедавна почувається вона сама. А особливо, щоб почувалася такою ж вразливою.

Еморі спокійно дивиться на неї у відповідь.

— Це мало бути схожим на нещасний випадок, — промовляє вона. — Пожежа мала спалити тіло й знищити докази. Якби не дощ, нам би не було за що хапатися.

— Ти справді вважаєш мене такою дурною, щоб я могла довірити свій план примхам погоди, особливо під час сезону штормів? — глузує Тея. — Я не така вже й дурна, і ти це знаєш.

Еморі вагається, змушена визнати її правоту. За весь час, що вона знає Тею, та завжди була скрупульозною і точною. Це вбивство — як одяг, підібраний для неї не за розміром.

— Якби ці факти вказували на селянина, ви б уже погрожували йому екстрактором пам’яті, — заявляє Еморі, намагаючись повернути розмову в потрібне річище.

Очі Теї виблискують злістю.

— Ти, безсумнівно, маєш рацію. Цих заперечень забракне, щоб врятувати селянина, але лише тому, що ваші люди — витратний матеріал. Принесіть докази моєї провини, а не просто натяки, і я з радістю надіну екстрактор пам’яті. А доти тримай свої звинувачення при собі.

Розділ 59

Минуло п’ять хвилин після суперечки з Теєю, та в маяку досі відчувається напруження.

Старійшини висовують шухляди й висипають їхній вміст на підлогу, шукаючи ключ від Блекгелзу, який, на їхню думку, захований десь посеред речей Німи. Еморі й Клара переглядають чорні екрани в пошуку будь-якої інформації про експеримент, який Німа проводила в ніч своєї смерті.

Сет спостерігає за ними з-за дверей, його також охоплює відчуття, ніби власний світ перевертається догори дриґом.

Він шанував старійшин усе своє життя, щиро вірив у те, що вони знають, як краще для селян, навіть коли їхні рішення здавалися егоїстичними.

Еморі завжди думала, що ця віра природна, але це не так. Вона здобувалася важкою працею протягом багатьох років і вимагала проковтнути всі свої сумніви й стримувати запитання, які в нього виникали.

Це була його жертва.

Він думав, що заплющити очі — найкращий спосіб служити селу, але останні кілька годин показали, що він дурень. Тея відкрито назвала його людей — його друзів і сім’ю — «витратним матеріалом». Справа не лише в словах, які вжалили. А в отруті, яка вибризкувала з неї, коли вона їх вимовляла. Ненависть і презирство.

Відверта спроба завдати болю Еморі.

Щодо Німи… Його груди стискаються від однієї думки про неї. Він тримав її у своєму серці відтоді, як вона померла, захищаючи пам’ять про подругу від звинувачень, які кидали його донька й навіть Клара.

Але це зовсім інша річ. Тея підтвердила ці звинувачення, використовуючи докази, які він сам відкопав зі скель. Німа вбила цю жінку та ще багатьох інших протягом багатьох років, і вона сміялася разом з ним, коли він доправляв її сюди.

Він почувається так, ніби допомагав їй, ніби був співучасником.

Як він міг любити когось, у кому чаїлося стільки злоби? Як вона могла йому це дозволити?

— Який вигляд має ключ від Блекгелзу? — раптом запитує Еморі. Вона стоїть навколішки, оглядаючи нижню частину одного з механізмів.

— Маленька скляна кулька з червонуватим відтінком, — відповідає Тея з іншого кінця кімнати. У її голосі звучить нетерпіння. — Він у тебе?

— Ні, — відповідає Еморі, знову опускаючи погляд у підлогу. — Я просто хотіла знати, якщо раптом натраплю на нього.

Тея розчаровано відводить погляд, але Сет впізнає цей тон. Еморі знає більше, ніж каже.

Кілька годин тому він би розповів Теї про свої підозри. Він би вважав дії Еморі дріб’язковими й недалекоглядними, спрямованими на те, щоб просто збентежити Тею, але це було до того, як її маска впала.

— Якщо знайдеш ключ, дай мені знати, — продовжує Тея, хапаючи з полиці коробку, вміст якої викидає на підлогу. — У Блекгелзі є обладнання, яке може допомогти відновити бар’єри. Якщо нам пощастить, ми навіть зможемо знайти притулок для всіх, хто там є.

З протилежного кутка чути скрип — це Клара відкочує медичну ширму, яку вони бачили раніше. За нею стоїть дерев’яний стілець з високою спинкою, з ременями для зап’ясть і щиколоток та металевою пов’язкою для голови, яку можна затягнути кількома поворотами великого гвинта.

Сетові одразу ж стає зле. Він не знає, для чого це крісло, але стримувальні ремені красномовно свідчать про страждання.

На маленькому столику поруч стоїть металева коробка, яку Хвей принесла з кальдери. Клямка збоку відчинена, скляна каністра наполовину вийнята з м’якої внутрішньої частини. Клара витягує її повністю, відкриваючи дивну рослину із зазубреним листям і кількома жовтими бутонами.

— Це Nyctanthes primulla, — каже Тея, яка спостерігала за нею протягом останньої хвилини. — З її бутонів можна зробити дуже сильний заспокійливий засіб.

— Наскільки сильний? — запитує Еморі з-за їхніх спин.

Тея обводить поглядом кімнату, потім підходить до невеликого механізму. Усередині червоного ореолу обертається ампула, у якій кружляють кілька крапель жовтої рідини.

— Цієї крихітної дози вистачить, щоб позбавити людину притомності на кілька годин, — повідомляє вона. — Зважаючи на кількість бруньок, зібраних із цього куща, Німа могла б створити достатньо заспокійливого, щоб вирубити ціле село.

Еморі бурмоче, ідея напрошується сама собою.

— Його потрібно колоти чи ковтати? — запитує вона.

— Колоти, — відповідає Тея. — Чому ти питаєш?

— Ти думаєш, що заспокійливе використовувалося для мертвої жінки, яку знайшов Сет? — запитує Еморі, ігноруючи питання Теї. — Аділ повідомив мені, що чув, як Німа розмовляла тут з іншою жінкою в ніч своєї загибелі.

Гефест сердито ступає крок до неї, змушуючи Сета швидко стати між ними. Він кидає застережливий погляд на його доньку, але розуміє її нетерпіння. Вона намагається врятувати весь острів, тоді як Гефест захищає пам’ять про жінку, яка наразила його на небезпеку.

— Я підслухала, як Німа говорила про експеримент, який вона збиралася провести, і про великий ризик для піддослідного, — розповідає Еморі, дивлячись повз батька на Гефеста. — Вона сказала, що коли все спрацює як належить, людство отримає шанс на краще майбутнє.

Тея презирливо фиркає.

— Ось що вона робила, на її думку! — вигукує вона, хитаючи головою. — Принаймні це пояснює, чому в крові мертвої жінки було повно конідій.

— Що таке конідії? — запитує Клара.

— Це гриб, який пов’язує нас із Ебі, — різко відповідає Тея. — Кілька сотень спор дозволять їй отримати доступ до наших думок, але для чогось більшого — скажімо, запровадження комендантської години або отримання контролю над тілом — в організмі людини має бути близько тисячі. Я провела розтин мертвої жінки, яку ти залишив у моїй лабораторії, Сете. У ній було вдвічі більше. Ось що її вбило. Ваші люди спроєктовані з нуля, щоб витримувати дуже багато конідій, але така кількість смертельна для звичайної людини. І так було завжди.

— Навіщо Німі навмисно наповнювати людський організм чимось, що, як вона знала, вб’є його? — нажахано запитує Сет.

Тея вивчає стілець, проводячи пальцями по заклепках, її відраза до його призначення очевидна.

— Коли ми прийшли працювати в Блекгелз, то обов’язковою умовою працевлаштування була імплантація Ебі, саме тому я і Гефест можемо її чути, — пояснює вона. — Наші дослідження коштували мільярди, і робота Ебі полягала в тому, щоб стежити за нашими думками та переконуватися, що ми не крадемо таємниці або не займаємося корпоративним шпигунством на користь конкурентів. Усім, хто покидав компанію, стирали пам’ять, тож вони не могли забрати із собою свої дослідження, але це був максимум, якого вона могла досягти. Німа завжди хотіла дати Ебі більший контроль над своїми співробітниками, але не могла знайти спосіб зробити це, не вбиваючи носія. Близько п’ятдесяти років тому вона прийшла до мене, стверджуючи, що знайшла спосіб, і просила моєї допомоги, щоб розпочати випробування на людях. Я переглянула її дослідження й не погодилася з ідеєю. Я прямо сказала, що будь-яка людина, на якій вона випробує свою процедуру, помре протягом декількох днів. Щобільше, я наклала б на себе руки, щоб не надати Ебі повний контроль над своїм тілом. Доволі наївна, я думала, що вона відмовилася від цієї ідеї.

Вона змахує металевим обідком крісла.

— Очевидно, це була ще одна річ, про яку вона брехала.

— Навіщо їй продовжувати такий небезпечний експеримент? — запитує Еморі.

Тея відсторонено постукує по консолі однієї з машин.

— Німа так довго тримала всіх під своїм контролем, що не могла змиритися з думкою про повернення у світ, де вона більше не зможе керувати. Вона хотіла мати таку саму владу над людством, яку мала над вами. Вона не хотіла випускати їх і дивитися, як вони руйнують її дорогоцінний острів або будують цивілізацію, яка не збігається з її очікуваннями. Вона не хотіла знову відчувати загрозу.

— Вона боялася, — тихо каже Сет.

— Сильні люди зазвичай живуть у страху, — відповідає Тея. — Адже їм є що втрачати.

Розділ 60

Еморі стоїть надворі біля маяка, на самому краю скелі, дивлячись на бурхливу воду далеко внизу.

Уперше вона бачить картину подій минулої ночі. Невдалий експеримент Німи, потім її повернення до села. Вона розкрила свої таємниці й зробила оголошення, через яке її позбавили життя.

Бракує одного пазла, та вона розробила план, як його знайти. Щойно це станеться, вона отримає всі відповіді.

Еморі видихає, розмірковуючи, чи буде від цього якась користь. Навіть якщо вона зможе знайти вбивцю Німи, єдиний спосіб зупинити туман — це стратити його. Як вона житиме, якщо дозволить цьому статися?

Але яка альтернатива? Зберігати таємницю? Дозволити вбивці вічно жити з ними всередині кальдери, поки всі хвилюватимуться, що історія згодом повториться?

Її погляд поринув у сутінок вечірнього неба. Сонце вже скочується схилом вулкана, а над обрієм сходить місяць. Зранку туман досягне узбережжя. Хай яке буде її рішення, вона мусить діяти достатньо швидко.

Раптом позаду себе Еморі чує шурхіт і бачить Гефеста, який виходить з маяка з обличчям, сповненим страждання. Його очі заплющені, він глибоко дихає, намагаючись опанувати себе.

Іноді вона забуває, що Німа була його матір’ю. Вона не може собі уявити, як йому важко.

Не те щоб у ній вирувало шалене співчуття.

Вона ненавидить старійшин так сильно, що це лякає. Ця слизька присутність у її тілі, що стискає її серце й тисне на легені. Вона шепоче в її думках набагато голосніше, ніж Ебі коли-небудь. Вона хоче їхніх страждань. Хоче, щоб вони були принижені й скривджені, як Аділ багато років тому.

— Я не можу розв’язати цю проблему, — кажу я. — Німа наказала мені берегти кожне людське життя. Я не можу діяти проти них.

— А якщо один з них убив її? — запитує вона.

— Якщо ти хочеш врятувати острів, можливо, тобі доведеться через себе переступити.

— Ти не можеш сподіватися, що я заподію їм шкоду.

— Ні, проте, можливо, тобі доведеться відійти вбік і дозволити Аділу це зробити.

Еморі обмірковує це, коли підходить до Гефеста досить близько, щоб він розчув її крізь шум океану, але досить далеко, щоб він не зміг схопити, як у лабораторії Теї.

— Ми можемо поговорити? — запитує вона.

Він дивиться на неї порожнім поглядом, ніби здивований тим, що вона звертається саме до нього. Так було завжди, ще відколи вона була маленькою дівчинкою. На відміну від Теї, яка брала учнів, або Німи, яка стала частиною села, Гефест ніколи не жив серед них. Він ніколи не розмовляв з ними, не проводив з ними часу. Він взагалі майже ніколи їх не помічав.

Еморі не розуміла такого ставлення, поки не побачила маленьку дівчинку в саду кальдери. Гефест не вважає селян людьми. Вони й досі для нього просто інструменти. Взаємодія з ними нічого не варта, бо вони самі нічого не варті.

— Я знаю, що ти допомагав Німі з її експериментами, і знаю, що жінка, яку мій батько знайшов на скелях, не перша ваша жертва, — каже Еморі, перш ніж він встигає розтулити рота. — Ми знайшли й інші тіла в лазареті. Німа роками намагалася досягти успіху з цим експериментом. Я підслухала вашу з нею розмову на задньому дворі за дві ночі до її вбивства. Ти не хотів брати в цьому участь, але вона тебе вмовила. Ось чому ти скинув тіло зі скелі. Ти намагався приховати докази, щоб Тея ніколи не дізналася про твою причетність до цього.

Кожен факт уражає його, мов удар молота, розколюючи на друзки його спокійну маску та оголюючи провину, що ховалася під нею. Він був сином мільярдера. Він ніколи не мусив учитися переконливо приховувати свої емоції чи виправдовувати свою поведінку. Світ зробив це за нього.

— Це…

— Усі ці роки ти знав, що Блекгелз насправді не втрачений через туман, та зберігав цю таємницю від своєї єдиної подруги, — продовжує Еморі, атакуючи його кожним словом. — Як, на твою думку, вона відреагує, дізнавшись про це?

Гефест замахується на жінку, але вона ухиляється, і його рука б’є повітря. До вчорашнього дня Еморі ніколи не стикалася зі сліпою люттю, але дивується, яка вона передбачувана й водночас надійна. Це така очевидна слабкість, що вона не може зрозуміти, чому він не навчився її стримувати. Будь-хто, кого так легко розізлити, одразу перестає думати. І тоді ним можна маніпулювати без жодних зусиль.

— Гефесте, я знаю, де ключ до Блекгелзу, — швидко каже вона, щоб заспокоїти його. — Я готова віддати його тобі й забути все, що знаю. Тея ніколи про це не дізнається. Натомість я хочу, щоб до мене повернувся Джек, цілим і неушкодженим.

Гефест довго дивиться на неї, його порожні очі раптом оживають.

— Шантажуєш мене, — проціджує він та проводить язиком по пересохлих губах. — Я мушу віддати належне своїй матері, адже ти поводишся як справжня людина.

Еморі здригається, це слово звучить як образа.

Він погладжує великим пальцем по лінії своєї щелепи.

— Сьогодні ввечері, після комендантської години, принеси мені ключ, і я відведу тебе до твого чоловіка. Якщо зрадиш мене, я повішу твою сім’ю на стінах села.

Розділ 61

Щойно Еморі повертається всередину, як Клара хапає її за руку й тягне до однієї з кімнат лабораторії.

— Ти маєш це побачити, — схвильовано промовляє вона.

Клара відчиняє вузькі двері й заводить Еморі до затишної вітальні з дерев’яною підлогою, диваном зі зламаними пружинами і журнальним столиком. Стіни завішані картинами, рами яких щільно притиснуті одна до одної. Тут є олійні й акварельні малюнки, портрети й пейзажі. Майстерність їхньої композиції свідчить про те, що їх створили ще до апокаліпсису.

— Поглянь на це, — каже Клара, показуючи на невелику картину П’єро делла Франческа, на якій зображено воскресіння Христа. — Зверни увагу на тіні й текстуру.

Ніхто в селі ніколи не мав здатності створити щось подібне, і Клара в захваті. Єдина людина, яка коли-небудь у чомусь демонструвала таку майстерність, — це Хвей.

Попри всю красу полотна Еморі заледве годна на нього дивитися. Вона відчуває таку образу на людство, що не може змусити себе ним захоплюватись. «Мабуть, так само почувається Аділ», — думає вона. Її душа така ж зіпсута.

Стурбована, вона йде шукати батька, який порається на маленькій кухні з глиняною піччю та гучним холодильником з порожніми полицями. На столі стоять набір ножів, кошики для цибулі й часнику, глечик оливкової олії з хисткою ручкою. На відміну від усього іншого, це вручну зробив хтось без володіння особливими навичками.

Товстий шар пилу на всіх поверхнях кухні свідчить про те, що Німа не користувалася нею вже доволі давно.

— Тату, — звертається Еморі з-за його спини, — з тобою все гаразд?

— Саме я зробив це для неї, — промовляє він, показуючи на глечик. — Вона сказала, що він їй дуже подобається, але я думав, що це з ввічливості. Я справді вважав, що вона його викинула.

Його голос завмирає. Очевидно, що Еморі не єдина, хто бореться із суперечливими емоціями.

Вона прямує до вітальні.

З кухні ведуть ще двоє дверей. Одні з них металеві, з маленьким віконцем на рівні її голови, а потойбіч — темрява. На них є кнопка зі стрілкою, але після її натискання нічого не відбувається.

Інші двері ведуть до спальні, влаштованої так само, як і кімната Німи в гуртожитку. Між шафою й високою книжковою полицею, на якій бракує великої кількості книг, стоїть односпальне ліжко. «Мабуть, ті книги зараз у селі», — міркує Еморі, подумки повертаючись до полиці, заповненої детективами.

На письмовому столі лежить розгорнута Біблія. Її тонкі сторінки — подерті й пошарпані, та книга все одно збиває Еморі з пантелику своєю архаїчною мовою і дивною системою нумерації.

Вона пригадує, що бачила таку саму книгу в бункері Гефеста, а Німа мала ще один примірник у своїй кімнаті в гуртожитку. Напевно, для них ця книга дуже важлива, але жінка геть не може зрозуміти, що в ній написано.

Еморі відкладає книгу в бік і по черзі висуває шухляди, де знаходить ручки, папір і фотоальбом, заповнений фотографіями Німи й Сета в різних мальовничих куточках острова. Її батько на них такий, як двадцять років тому, його постава м’якша, похмурість змінюється усмішкою, а згодом і сміхом.

— Він здається щасливим, — бурмоче вона й повертається до першої фотографії.

Ось він з Німою підіймається на вулкан. Ось він стоїть із гігантським листком на голові замість капелюха, з чогось сміється. Ось вони в лісі. Сторінка за сторінкою. Один щасливий спогад за іншим.

Еморі ніколи не бачила свого батька таким. А хотіла б. Після смерті матері нещастя отруїло його, а потім і її.

Еморі гортає сторінки й дивується тому, як ретельно її батько дослідив острів. Вона подорожувала ним лише через спогади інших, але знає його досить добре, щоб розпізнати більшість фотографій. Цей знімок зроблений у зарослому оливковому гаю на півдні. На цьому зображена затока на сході, а цей… Вона хмуриться. Еморі виймає світлину з кишеньки, підносить її до світла й намагається розгледіти.

— Цього не може бути, — промовляє вона.

Погляд жінки на мить затримується на фотокартці, а підозри зміцнюються. Вона несе її на кухню та кладе на стіл перед Сетом.

— Що ти бачиш? — запитує вона.

Він переводить розгублений погляд з Еморі на фотографію та злегка посміхається, впізнавши себе молодшого.

— Це я двадцять років тому, — каже він, доторкаючись до неї пальцем.

— Ти знаєш, де саме ви її зробили?

Сет знову зосереджується на фото. Він стоїть у полі з виразом обличчя «ось він я». Позаду нього — озеро, ліворуч — кілька дерев.

— Я був учнем, тож це могло бути де завгодно, — каже він, крутячи фотографію в руках. — Хай куди ми йшли, Тея змушувала нас брати з собою цю жахливу камеру. Половину часу ми витрачали на її збирання після того, як вона розвалювалася на частини.

— Отже, ти не знаєш, де було зроблено це фото, — похмуро продовжує Еморі.

— Еморі, я навіть не пам’ятаю, коли було зроблено це фото.

— Тату, ти в цьому впевнений? Це дуже важливо.

— Еморі, — гарчить він, ледь стримуючи гнів. — Я без поняття, де ми зробили цю світлину. Навіщо ти все це розпитуєш?

— Ось чому, — промовляє Еморі, вказуючи пальцем на озеро позаду батька.

— Це вода, то й що?

— Це озеро, тату. Ти можеш побачити береги. Скільки озер на цьому острові?

Його брови насуплюються, а очі згодом округлюються від шоку. Нарешті він розуміє.

— Жодного, — каже він здивовано.

— Жодного, — повторює вона. — Це фото зроблене не на нашому острові, і є велика ймовірність, що через нього твоєму життю загрожує небезпека.

Розділ 62

Перетинаючи поле смертоносних квітів, Еморі, Клара й Сет прямують до краю сусіднього лісу, де на них нетерпляче чекають Гефест і Тея. Старійшини вирушили до села ще до того, як сім’я покинула маяк, тому вони змушені поспішати.

Сет крокує із непохитною рішучістю, а Клара міцно тримає його за руку. Еморі плентається позаду, почуття провини тягарем тисне на її плечі. Вона не промовила жодного слова відтоді, як показала йому фото й пояснила таємницю, що ховалася під брехнею Німи.

Сет наче відчував, що вона хоче, щоб він сперечався з нею чи відмовляв. Судячи з надії на її обличчі, для цього вистачило б одного слова, але Сет беззаперечно прийняв її план. Він більше не має ілюзій щодо старійшин, але якщо в його голові є інформація, яка може допомогти селу, він з радістю нею поділиться.

Смерть у служінні іншим завжди означатиме для нього більше за життя, збережене в служінні собі.

Вітер посилюється, на їхньому одязі з’являються плями від крапель дощу.

Вони майже дійшли до узлісся, коли Сет раптово зупиняється, простягаючи Еморі руку.

— Постривай, — промовляє він хрипким голосом. — Завтра зранку я можу померти, і навряд чи мене поховають, тому я хочу попрощатися з тобою тут.

— Тату…

— Еморі, просто замовкни хоч раз, — роздратовано кидає він. — Мені є що сказати, дай мені змогу висловитись. — Він стискає її пальці, переводячи погляд між нею та онукою.

— Я не боюся зустріти свою смерть, але я завжди боявся смерті інших людей. Твоєї мами, Матіса, вас двох.

Він витримує їхній погляд пів секунди, а потім відводить очі.

Дощ ллє як із відра, б’ючи по сухій землі та змочуючи їх до нитки.

— Я зробив багато помилок, і вже запізно просити вибачення за них, але хочу, щоб ви знали, що я пишаюся вами обома.

Його погляд зупиняється на Еморі, у якої на очах з’являються сльози.

— Я все життя не міг знайти потрібних слів, які б допомогли мені правильно висловитись, але тобі потрібно знати: хай що станеться далі, це не твоя провина, — твердо промовляє він. — Навіть якщо я загину, ти зробила все, що могла. Від самого початку весь світ був проти тебе, і лише поглянь, чого ти досягнула. Ніхто інший не зміг би зайти так далеко, навіть Німа.

Він міцно обіймає доньку, а потім Клару.

— Невже ваша знахідка аж така важлива? — запитує Тея, яка вийшла їм назустріч.

Еморі простягає старійшині фотографію, явно відчуваючи огиду до неї та до того, що їй потрібно зробити.

Тея вихоплює світлину, кидаючи на Еморі побіжний погляд, вочевидь роздратована тим, що знову опиняється на крок позаду.

— Це твій батько, — зауважує вона. — Ще коли він був моїм учнем.

— Подивися уважніше, — пропонує Клара.

Погляд Теї знову блукає фотокарткою. Вона не знає, що шукати, але й не хоче, щоб Еморі з цього втішилась. Протягом дев’яноста років вона тримала таємниці цього острова в себе під замком, розкриваючи їх лише з власної примхи. Незвично раптом почуватися собакою, що женеться за палицею.

— Це озеро, — промовляє вона, коли усвідомлює. — Сет зробив це фото не на цьому острові.

«Будь ласка, не став наступне запитання», — відчайдушно благає Еморі в думках.

Вона б не показала Теї фотографію, якби туман аж так не наблизився, але якщо з цього острова є вихід, старійшини мусять про нього знати. Вони можуть володіти корисною інформацією.

— На фотографії також немає туману, — зауважує Еморі, намагаючись привернути увагу Теї. — Німа помилилася. Він не вкриває всю планету.

— Німа не помилялася, — сердито видушує та. — Вона брехала. Як і про Блекгелз.

Вона вдивляється у далечінь, намагаючись уявити ліси, пагорби та дерева по той бік туману, які чекають на нових поселенців. Там не буде дикої природи, але обладнання в Блекгелзі може про це подбати. Вони зможуть почати все з початку або відновити все за зразками ДНК з їхньої бази даних.

Вона така захоплена перспективою необмеженого творення, що невимушено повертає Еморі фотографію.

Серце молодої жінки завмирає, а надія охоплює її душу.

«Вона не до кінця зрозуміла», — думає вона. Тея не помітила очевидного. Еморі тягнеться до фото, але на обличчі Теї з’являється похмура гримаса.

«Ні, — думає Еморі. — Ні. Ні».

— Хто фотографував? — запитує Тея. — Сет у центрі кадру. Він не міг зробити це сам, таймер тоді не працював.

Еморі переможено опускає руки.

— Я не знаю, — слабко видавлює вона.

— Звісно, що знає, — втручається Сет. — Я не дозволю тобі брехати заради мене. Не про щось аж таке важливе. — Він підіймає підборіддя. — Еморі думає, що фотографувала моя дружина Джудіт. Ти завжди відправляла нас в експедиції разом. Це не міг бути хтось інший.

Тея змахує коника-стрибунця зі своїх шортів, намагаючись приховати той факт, що вона зовсім забула про Джудіт.

— Ти не пам’ятаєш, як ви зробили це фото? — різко запитує вона.

— Ні, — зізнається він.

— Німа не хотіла, щоб хтось довідався про можливість втечі з цього острова, тому наказала Ебі стерти вам обом пам’ять. — Тея понижує голос, відчуваючи жалість. — Ти пережив процедуру, а твоя дружина — ні.

Сет киває, задихаючись від болю. Він досі намагається зрозуміти, як його найкраща подруга могла зробити щось таке жахливе, а потім залишатися поруч з ним ще двадцять років. Єдиний раз, коли він помітив щось схоже на почуття провини, трапився тієї ночі, коли він відвіз її до маяка. Вона згадала про Джудіт просто нізвідки. Невже в ній нарешті прокинулися докори сумління?

Гефест ступає вперед і трохи нахиляється, щоб зазирнути Еморі в очі.

— І ти, і твій батько мали мотив убити мою матір.

Бризки слини потрапляють на обличчя Еморі, а від радості в його голосі Сета починає нудити. Хтось помре, а його турбує лише власна правота.

— Кожен із присутніх тут мав мотив, — огризається Еморі. — Німа мала надзвичайну здатність завдавати людям болю.

Тея торкається плеча Гефеста, привертаючи до себе його увагу.

— За скільки часу ти полагодиш екстрактор пам’яті? — запитує вона.

— Ні! — Клара заперечливо ступає крок уперед, благально простягаючи руку.

— Це наша найкраща зачіпка, — твердо виголошує Тея. — Ми не можемо її ігнорувати, не тоді, коли острів у небезпеці.

— Дідусь ніяк не міг знати, що сталося з його дружиною, — заперечує Клара.

Тея підіймає брову, визнаючи справедливість цього зауваження.

— Твоя мати знає, як на це відповісти, — благородно відповідає Сет, щоб не вплутуватися в цю історію.

— І як же?

— Це був Аділ, — промовляє Еморі, вражена чесністю свого батька. — Він натякнув на це, коли ми розмовляли вчора ввечері. Думаю, він розповів усе моєму дідусеві, Матісу, перед його смертю. Він, мабуть, сподівався, що Матіс перекаже цю інформацію Сету, але Матіс промовчав, а його камінь пам’яті вкрали раніше, ніж ми змогли переглянути будь-які спогади, тож ці знання поховані разом із ним.

— Це, найімовірніше, діло рук Німи, — каже Тея. — Ебі про все їй розповіла. Вона б не допустила, щоб ця інформація так легко вислизнула з-під контролю.

— Ми знаємо, що Аділ був на пірсі під маяком і чекав там на Німу, — продовжує Еморі. — Є ймовірність, що він говорив з моїм батьком, коли той спустився.

— Гадаю, звучить як мотив для вбивства, — радісно промовляє Тея. — Сете, ми мусимо знати, чи ти вбив Німу, а екстрактор пам’яті зможе нам це сказати.

— Але ж ми знаємо, що цей острів таки можливо покинути, — наполягає Клара. — Я впевнена, якщо ми попросимо всіх розпочати пошуки…

— Це нас не врятує, — заперечує Тея, змахуючи перед нею фотокарткою. — Перед тим, як Німа запечатала Блекгелз, я розробила тип захисного костюма, здатного врятувати людину від туману. До його завершення залишався рік або й більше, але Німа, мабуть, закінчила мій прототип. Я зробила лише трійку, і вони замкнені в Блекгелзі. Я впевнена, що саме в них твої дідусь і бабуся вибралися з острова.

— Не знаю, як сильно Еморі його пошкодила, — розмірковує Гефест, ігноруючи спалах гніву Клари. — До світанку він працюватиме, гарантую.

Тея перехоплює стривожений погляд Еморі.

— Саме стільки часу ти маєш, щоб довести невинуватість свого батька, — холодно проціджує вона. — Якщо це не зупинить туман, ти надінеш екстрактор відразу після нього. Хто знає, можливо, ти таки допоможеш мені розкрити це вбивство.

Розділ 63

Еморі самотньо заходить до саду в кальдері, останні дві години вона важко продиралася козячою стежкою в непроглядній темряві.

Сет і Клара залишилися на маяку. Уже далеко за комендантську годину, і жоден зі старійшин не зробив би для них винятку, хай як би сильно вони протестували. Еморі вважає, що це було зі зла, але вона й сама не надто боролася з таким рішенням.

Якщо чесно, сьогодні вона б хотіла побути сама. Їй доведеться зробити дещо доволі небезпечне, тому її добряче заспокоює той факт, що її сім’я буде якомога далі від села.

Еморі постійно здивовано роззирається під час прогулянки садом усередині кальдери.

Місячне світло розпливлося склепінням, а тисячі світлячків пурхають у темряві, біолюмінесцентні метелики[15] залишають після себе в темряві фіолетові й рожеві світлові сліди. Це одна з найкрасивіших речей, які вона коли-небудь бачила, і одна з найдивовижніших. Як же це все могло вийти з душ таких людей, як Тея і Гефест?

Еморі кусає губу, намагаючись уявити, що відчувала Німа щодо всього цього. Тоді, на маяку, Тея стверджувала, що та хоче контролювати людей, так само як контролювала селян, адже боялася їхніх вчинків, коли їх випустять з Блекгелзу.

— Контроль, — пробурмотіла Еморі.

Саме це слово Німа використала в листі, який вона писала Гефесту в ніч перед своєю смертю.

Оригінал листа Еморі залишила у своєму гуртожитку, але перечитувала його стільки разів, що пам’ятає дослівно.

Далі прогалина, а решта зібрана з відбитка олівцем, зробленим Еморі:

А потім на звороті були нашкрябані цифри «5:5?».

Німа вбила тринадцятьох людей у межах приреченого експерименту з контролю над людьми. З листа, здається, випливало, що вона відмовилася від нього, віддавши перевагу стримуванню їх. Чи саме це вона мала на увазі під зрадою? Невже Німа вирішила назавжди замкнути людей у Блекгелзі?

Сухі гілки тріщать під її ногами, хрускіт відлунює навкруги.

Проштовхуючись крізь гілля дерев, Еморі бачить, як селяни мачете й сокирами прорубують собі шлях крізь зарості, щоб розчистити ділянки землі для фермерства. Їхні очі заплющені, а обличчя брудні. Вони подряпані тернами, важко дихають від докладених зусиль, про які й гадки не мають.

«Можливо, було б милосердніше дати туману нас забрати», — думає вона.

Вона відчуває втому й біль у ногах, коли нарешті добирається до станції канатної дороги, потім штовхає важіль вперед і стрибає у вагончик якраз тоді, коли той рушає.

Величезні розряди блискавок пронизують темряву острова, а від вулкана луною відбивається грім. На морі гойдаються кілька човнів, на їхніх носах мерехтливі ліхтарі утворюють крихітні світлові цятки в нескінченній пітьмі.

— Куди вони пливуть? — запитує вона.

— Тея хоче забрати з маяка все обладнання, — відповідаю я.

Вагончик гойдається на вітрі, троси злегка поскрипують, коли вона наближається до села, яке загубилося в суцільному мороці, лише різке світло з лабораторії Теї розливається вдалині.

Минулої ночі Тея веслувала до маяка, але Еморі досі не знає чому, і жодна з її теорій цього не пояснює.

Це не єдине питання, яке її переслідує. Їх цілий рій.

Навіщо Німа витрачала час і сили на встановлення системи захисту, щоб потім покинути маяк і вирушити до села? Що сталося з Хвей після того, як її вдарили ножем? Чому Бен ніяк не перестане писати на землі рівняння? І чому вони минулої ночі пішли до Блекгелзу та ще й тягнули за собою візок?

Вагончик в’їжджає на станцію, й Еморі одразу мчить назовні, відліплюючи від шкіри спітнілий одяг.

— Котра година?

— 22:16, — відповідаю я.

Гефест чекатиме на неї опівночі з ключем від Блекгелзу. Востаннє вона бачила його, коли Аділ крутив його під великим пальцем якраз тоді, коли звинуватив Тею в убивстві Німи. Він поводився з ним доволі недбало, як із дрібничкою, і тому вона навіть не подумала поцікавитися, що це таке.

Під сильною зливою вона пробирається до казарм і підіймається сходами до гуртожитку Маґдалини.

Еморі сподівається, що Аділ погодиться віддати їй ключ, коли вона розкриє йому свій план.

Їй потрібен лише невеликий важіль, щоб змусити Гефеста заговорити. Він — останній елемент головоломки, та якщо вона не буде достатньо обережною, він позбавить її життя задовго до того, як туман накриє острів.

Розділ 64

Еморі зазирає крізь щілину у віконницях, спостерігаючи за подвір’ям у пошуках Аділа, але того ніде не видно.

— Він не прийде, — промовляє вона, намагаючись стримати своє розчарування. — Чому б йому не прийти? Котра година, Ебі?

— 22:42, — відповідаю я.

Вона бачить ліхтар, який попри сильний дощ гойдається біля воріт. Занадто темно, щоб розгледіти, хто його тримає, але він прямує до ферм.

Вона вибігає з гуртожитку.

Змокла до нитки, задихаючись, Еморі на витягнутій руці тримає ліхтар, намагаючись знайти дорогу.

Час від часу вона бачить спалахи полум’я, за якими стежить здалеку, але злива тепер така сильна, що заливає все її обличчя.

Вона не відпочивала відтоді, як вийшла із села, і лише мимохідь кидає погляди на хатину ліворуч і поламаний візок праворуч від неї. Здається, ніби минула ціла вічність, відколи вона йшла сюди його слідами та знайшла на ньому одну з вирізьблених Кларою пташок.

Німа відправила сюди Сета, Еморі та Клару тієї ночі, коли її вбили. Вона, мабуть, дала їм ключ, щоб вони потрапили всередину Блекгелзу, але як саме він опинився в Аділа? І, що важливіше, чому Німа повідала свою найглибшу таємницю саме їм трьом?

Еморі поспіхом переходить через струмок і, ступаючи на слизьке каміння, губить одну із сандалій. Їй варто було перевзутися в черевики перед виходом, але вона занадто боялася втратити світло з поля зору.

Лаючись, Еморі вихоплює з води сандалію та шкутильгає пагорбом до побитого вітром оливкового дерева, крізь гілля якого пробивається пошарпаний місяць.

Двері до Блекгелзу відчинені, квадрат флуоресцентного світла врізається в темряву.

Пульс Еморі прискорюється, коли вона ступає в довгий тунель, що спускається глибоко під землю, борючись із бажанням покликати Джека.

Вона ніколи не бачила нічого схожого. Стіни вигнуті й ідеально гладкі. Підлога зроблена з бетону, а над головою — стрічкові світильники. Вона не може уявити технології, які б допомогли вирізати в землі такий тунель, чи навіщо їм це взагалі робити. Кому треба стільки місця так далеко від сонячного світла?

Шлях до кінця тунелю доволі далекий, і коли Еморі доходить до перехрестя, заставленого ящиками зниклих фермерських запасів, дверний отвір, крізь який вона увійшла, перетворюється на крихітну щілинку темряви. Коробки з овочами, складені у висоту, мішки з насінням і кілька ящиків з інструментами.

Вона оглядає все це.

Тут набагато більше, ніж вони вчора знайшли на станції канатної дороги, але навіщо вони тут? Німа встигла продиктувати Сету схему, поки лежала при смерті, тож, можливо, вона водночас організувала евакуацію. Якщо вона знала, що всі вони не помістяться в саду всередині кальдери, то, можливо, вирішила переселити сюди половину села. Але якщо це так, то чому на вершині вулкана було так мало припасів? Половина селян не протрималися б і півтора місяці з такою кількістю харчів.

Ліворуч і праворуч від неї тягнуться тунелі, за кілька кроків стоїть покинутий візок для прибирання, пляшки перетворилися на кашу.

Вона нервово крокує вздовж проходів, її рух активує світло над головою. Тунель ліворуч уже освітлений, тож людина з ліхтарем, мабуть, пішла саме туди.

Вона нервує, тому йде повільно, обіймаючи себе від холоду. Тут страшенно зимно, а розріджене повітря — ідеально очищене. Тут немає жодного із заспокійливих запахів острова. Ні сосни, ні магнолії. Ні чебрецю. Ні морських бризок. Ні поту, ні затхлості.

Деякі стельові світильники мерехтять, то вмикаючись, то вимикаючись, блоки фільтрації повітря гудять і різко зупиняються. Вона почувається немов у череві якоїсь істоти, що помирає.

Обабіч від неї з’являються офіси, їхні перекинуті стільці й розбиті екрани свідчать про поспіх, з яким люди покидали це місце. Кілька чашок досі стоять на підставках, а сім’ї з фоторамок дивляться на давно спорожнілі кімнати.

Еморі дивується, як люди взагалі могли працювати так глибоко під землею. Тут так похмуро, що вона відчуває, як її душа змінює колір, аби відобразити цю атмосферу.

Повернувши за ріг чергового перехрестя, вона бачить металеву мапу всіх приміщень, прикріплену до стіни. Сотні кілометрів тунелів пронизують східну частину острова, простягаючись від цього місця і сягаючи до маяка. Вона здивована, що залишилася хоч якась земля, де стоїть вулкан.

Тут понад дванадцять входів, розкиданих усім островом, а цей позначений як двері номер вісім. Є навіть один у самому маяку, до якого веде ліфт. Мабуть, це ті самі замкнені двері, які вона знайшла у вітальні Німи. Будь-яка надія швидко знайти Джека випаровується. Усе село, мабуть, весь тиждень обшукувало б ці тунелі.

До неї долітають уривки розмов, кілька слів, не спотворених верескливими очищувачами повітря.

Зазирнувши за ріг, Еморі бачить Аділа, який в кінці довгого коридору розмовляє з Теєю. Старійшина змокла до нитки, але досі тримає ліхтар, за яким слідувала Еморі. Вона напружує слух, намагаючись зрозуміти, про що вони говорять, але все змішується із фоновим шумом.

Хай що б вони обговорювали, розмова здається доволі приязною. Як таке можливо? Їхню ж коротку бесіду сповнювали всі ознаки ненависті Аділа до старійшин. Він погрожував убити їх, якби мав таку можливість. Чому він раптом почав працювати з Теєю?

За мить вони розходяться в протилежні боки.

Еморі досі потрібен ключ, щоб віддати його Гефесту, тому вона майже безшумно крадеться за Аділом і потрапляє до зруйнованого коридору.

Частини стелі давно обвалилися, а стіни зруйнувалися, оголивши землю під ними. Тернисті корені в’ються підлогою, з вентиляційних отворів угорі звисає листя, а над ним кружляють птахи з довгими дзьобами. Дев’ять оленів пасуться на бур’янах, що ростуть уздовж стін. Вони блідіші за всіх оленів, яких вона коли-небудь бачила на поверхні, і набагато менші. Зазвичай ці тварини сплять, але з якихось невідомих їй причин їхні звички змінилися.

«Джек був би радий це побачити», — думає вона. Його б це зачарувало.

Тварини підіймають очі, коли Аділ проходить повз них, їхні вуха нашорошуються, але він дивиться вперед, повертаючи праворуч на перехресті.

Еморі тримається на коридор позаду нього, рухаючись від перехрестя до перехрестя, а Блекгелз ніяк не закінчується. За скляними стінами вона бачить лабораторії, наповнені різними дивами; науковими інструментами, призначеними для того, щоб відшаровувати куточки всесвіту, розкраювати його на частини та переписувати на свій лад.

— Це перетворювач наночастинок, — пояснюю я. — Оце — квантова мережа. А поруч із генератором елементів портативний колайдер частинок.

Я уриваю свій опис, розуміючи, що вона вже не слухає. Посеред підлоги, так, щоб її було видно, лежить одна з вирізьблених Кларою пташок.

Еморі підіймає її й помічає ще одну таку в кінці коридору. Клара явно хотіла, щоб за ними йшли.

Кроки Аділа віддаляються, але раптом ця знахідка видається їй важливішою. Ці птахи можуть пояснити, чому вони сюди прийшли у ніч смерті Німи.

Еморі підбирає другого птаха й озирається навколо в пошуках наступного. Коридори такі довгі, що їй доводиться трохи пройтися кожним із них, щоб побачити фігурку.

Попереду ще більше перехресть. Ще більше вирізьблених птахів. Ще більше лабораторій та офісів. Спортзал, заповнений тренажерами, у яких вона не може розібратися.

Нарешті вона чує гудіння дриля та тріск металу.

Вона йде на цей шум, минаючи дорогою ще кілька птахів.

Звуки долинають з невеликої кімнати, яку, очевидно, колись використовували як склад. Ящики винесли назовні, і вона мусить боком протискатися повз них.

Еморі зазирає у двері й бачить п’ятьох селян, які за допомогою дрилів, молотків і сокир намагаються пробратися крізь кам’янисту землю. Мабуть, спочатку вони мусили пройти крізь бетон, тому що підлога вкрита щебенем, а їхні обличчя — пилом.

Їхні очі також заплющені, як і у селян всередині кальдери. Вони явно сплять.

— Артуре! — вигукує вона.

Артур був одним з учнів, які нібито потонули, коли човен Джека пішов на дно. Її серце завмирає в грудях, а надія відкидає геть кожну раціональну думку.

Вона кидається від обличчя до обличчя, впізнає Тасмін і Кіко, Рейко і…

— Джек! — вигукує вона, радісно кидаючись йому на шию.

Її чоловік не реагує. Він застиг, тримаючи дриль, що гуде біля стіни, з якої летять бруд і гостре каміння. Він набагато худіший, ніж вона пам’ятає, його руки перетворилися на самі сухожилля й кістки. Обличчя змарніле, волосся сиве.

— Відпусти його, Ебі! — вимагає вона, вимикаючи дриль, але Джек одразу ж вмикає його знову.

— Я не можу. Це суперечить інструкціям Німи.

— Німа мертва, — промовляє Еморі, безпорадно витріщаючись на чоловіка. — Ти вже не мусиш це робити.

— Вона ніколи не казала мені зупинятися, — кажу я. — Я зобов’язана виконувати будь-які її накази, допоки вона не дасть мені інших вказівок.

— Хочеш сказати, що він застряг тут назавжди?

— Боюся, що так, Еморі.

Розділ 65

Еморі сидить на підлозі, схрестивши ноги, й дивиться на обличчя свого сплячого чоловіка. Вона довго плакала після того, як знайшла його, та зрештою змогла повернути надію, адже він таки живий.

— Я витягну тебе звідси, — обіцяє вона Джеку. — Я не залишу тебе тут.

Ці слова тимчасово підіймають їй настрій, але вона розуміє, що це порожня обіцянка. Туман наближається, і — навіть якщо вона зможе його зупинити — вона не знає, як звільнити коханого з-під мого контролю.

— Якби я могла поговорити з тобою, — каже вона Джеку, — то розповіла б тобі про все, а ти б пожартував або згадав би кумедний факт про якусь дурницю. — Вона сміється. — Я сумувала за тобою кожнісінького дня.

Еморі витирає сльозу, і щось потрапляє в її очі. Вона бачить жовтий пилок, коли забирає його пальцем. Він на всій сорочці Джека і в його волоссі.

Клара, Хвей і Тея спустилися з кальдери в день смерті Німи, вкриті цим пилком. Цілком можливо, що Джек був там у той самий час.

Чи бачила Хвей Джека в саду всередині кальдери?

Це пояснило б, чому вона так відсторонено поводилася з Кларою. Хвей знала, що батько її найкращої подруги живий, і їй заборонили що-небудь говорити. Не дивно, що вона весь день уникала Клари.

Аділ вривається в кімнату, притискаючи руку до живота, поміж його пальцями просочується кров. Його ноги підкошуються, і він, розкинувши перед собою ноги, падає на бетонну підлогу.

— Аділе, — Еморі в сльозах кидається до нього.

Його дихання уривчасте й важке. Його поранили ножем.

— Що сталося? — запитує вона, намагаючись роздивитися рану, але він хитає головою.

— Киш… кишеня, — з неабияким зусиллям проказує він.

Еморі обшукує його кишені й знаходить ключ до Блекгелзу разом зі схемою, ідентичною до тієї, що була в її батька, коли той прокинувся.

— Мапа, — пояснює він, спльовуючи кров. — Ти не можеш… Німа… вбивство Німи… — Він несамовито трясе головою, хапаючи її за руку. — Не… розгадуй…

Еморі вдивляється в мапу, намагаючись знайти хоч якийсь сенс у словах старого.

— Чому ти не хочеш, щоб я розкрила вбивство Німи? Що ти знаєш?

Він торкається карти.

— Знайди… — Аділ замовкає, сили покидають його. — Тея… Тея… вб’є…

Його голова безвольно опускається, усе тіло завмирає.

Еморі підводиться і кидає повний відчаю погляд на кімнату з Джеком, страх у голосі Аділа передався їй. Хай яке це доручення, воно важливе.

Вона дивиться на мапу, яку тепер трохи розуміє, адже встигла поблукати тунелями Блекгелзу. Цифри — це перехрестя, а лінії — коридори. Мабуть, таку саму мапу Німа диктувала її батькові, коли лежала при смерті. Він вирвав сторінку з альбому Маґдалини та накреслив її, саме так вона опинилася в його кишені.

Хай куди Аділ хотів її спрямувати, це те саме місце, куди їх відправила Німа у ніч свого вбивства.

Еморі вже збирається йти, коли раптом зупиняється. Аділ був у центрі всього цього від самого початку. Він такий самий ключ до розгадки, як і все інше.

Жінка стає навколішки й швидко обшукує його з голови до ніг, ігноруючи сморід немитого тіла, але нічого не знаходить. Вона звертає увагу на його черевики, виявляючи вісім фрагментів футляра для каменя пам’яті, які застрягли в правій підошві.

Вона висмикує один, вивчаючи його. Саме він, мабуть, і розчавив камінь пам’яті Німи. Отже, він був поруч із нею, коли вона померла.

Задоволена своєю знахідкою, Еморі йде за вказівками мапи вглиб об’єкта, але кожен наступний крок спантеличує її ще дужче за попередній. Потойбіч скляної стіни вона бачить лікарню, де повно ліжок і медичного приладдя, яскравих дисплеїв, що демонструють кожну частину людської анатомії. На столах, поруч зі шприцами та маленькими дивними пристроями, лежать запечатані пачки стерильних бинтів. У задній частині кімнати стоять величезні апарати, явно призначені для того, щоб заходити всередину, і зонди, прикріплені до рухомих механізмів, готові до переміщення на будь-яке потрібне місце. Усе це просунуте, чудернацьке й неймовірне. Тепер, побачивши все це обладнання, вона не може повірити, що в старому світі хтось колись помирав.

Вона минає кафетерій, такий величезний, що ціле село почувалося б самотнім у його єдиному куточку. Укрита товстим шаром пилу, кухня однаково здається абсолютно новою і дає змогу готувати їжу в такі способи, про які вона навіть не здогадується. З кранів тече чиста вода, а шафи заставлені тарілками, чашками й столовим начинням з блискучого металу, а не з потрісканого дерева й крихкої глини.

Тут є величезні зручні спальні, матраци м’які та пружні, і в кожній з них є власна ванна кімната. Вона повертає кран, і з нього тече гаряча вода.

У цьому немає жодного сенсу! Навіщо все це замикати? Кожен день у селі сповнений труднощів. Усе, що їдять, селяни вирощують, а воду тягають зі свіжого джерела глибоко під землею. Погана зима означає мало харчів, а зіпсований урожай — смерть. Щомісяця трапляються травми, не кажучи вже про хвороби, які періодично уражають населення. Якби вони мали доступ до цього обладнання, скільки б людей їм вдалося врятувати?

— Німа вирішила зберегти все це для людей, — кажу я. — Вони набагато вразливіші за вас.

— І набагато цінніші, — сердито каже Еморі. — Ви завжди можете виростити більше нас, коли ми помремо, еге ж?

— Так, — визнаю я.

Мапа приводить її до «ремонтної кімнати», де вона знаходить Хвей, яка мирно спить у ліжку, а поруч з нею лежить одна з пташок Клари. Хтось зняв із неї закривавлений одяг, Еморі бачить жахливу ножову рану на грудях дівчини, між лівою і правою ключицями. Розтрощену кістку й розірвану шкіру повільно з’єднує докупи мерехтливий червоний промінь, що падає зі стелі.

Еморі спішить до її ліжка, стискаючи руку дівчини.

— Хвей, — мерщій промовляє вона. — Хвей.

Очі молодої дівчини здригаються, але це все. Шкіра бліда й липка, дихання уривчасте. «Ось чому Німа відправила нас сюди», — усвідомлює вона.

Хвей важко поранили, і тільки обладнання Блекгелзу могло її врятувати. Німа продиктувала Сету мапу до цієї кімнати й дала йому ключ. Вони поклали Хвей на візок, щоб перевезти її, але він зламався біля хатини Аділа.

— Німа прагнула врятувати тебе, — бурмоче вона. — Але чому? Вона дев’яносто років дивилася, як гинуть наші люди, не ворухнувши й пальцем. Що ж робить тебе такою особливою?

Хай там як, Німа, мабуть, доручила Аділу доглядати Хвей після того, як усім зітруть пам’ять. Ось чому він мав ключ. Саме тому він був тут сьогодні вночі, хоча це не пояснює, чому з ним була Тея.

Здалеку лунають чиїсь кроки, Еморі аж підстрибує з несподіванки. Це, ймовірно, Тея.

За сусідніми дверима вона знаходить ще одну схожу кімнатку. Пульс Хвей повільний і нестабільний, занадто слабкий, щоб безпечно її перемістити, — але це не має жодного значення, адже це єдиний вихід.

Вона з сумнівом дивиться на червоний промінь.

— Як мені витягти її звідси?

— Апарат автоматично вимкнеться, коли ти її перемістиш, — відповідаю я.

Еморі підхоплює Хвей на руки й несе її до сусідньої кімнати. А за секунду до попередньої палати вривається Тея.

Скориставшись нагодою, Еморі проходить через коридор до однієї з кімнат для консультацій навпроти, кладе Хвей на софу та швидко опускає жалюзі.

Ледве впоравшись з останнім із них, вона чує сильний гуркіт, а за ним — розпачливий крик.

Щоб її не побачили, Еморі, у страху подати хоч якийсь звук, повільно сповзає на підлогу.

Навіщо Тея хотіла нашкодити Хвей?

Вона притискає до очей великі пальці, щосили напружуючи мозок, стараючись витрусити з нього все, що дізналася за останні кілька днів.

— Зачекай… — промовляє вона в думках. — Того дня, коли Клара виявила, що Хвей зникла, ти сказала нам, що вона від’єднана від твоєї… що це було?

— Мітохондріальної мережі, — відповідаю я. — Це побічний ефект від ліків, які зараз в її організмі.

Очі Еморі округлюються від усвідомлення.

— Це означає, що тебе немає в її голові, так?

— Саме так.

— Ти не мала змоги стерти її пам’ять. — Вона здивовано поглядає на Хвей. — Вона точно знає, що сталося тієї ночі. Ось чому Тея так відчайдушно намагається її знайти. Вона намагається позбутися єдиного свідка вбивства Німи!

Розділ 66

Близько другої години ночі Тея відштовхує від пірса під маяком свій човен, заповнений харчами. Тепер, коли Блекгелз знову доступний, до пірса майже так само легко дістатися, як і до села, що дуже зручно, адже вона не хоче ризикувати натрапити на Гефеста.

Вона рівномірно гребе темною водою, місяць і зорі відбиваються на її поверхні. Жінку турбують її обдерті долоні, але вона ігнорує біль, зосереджуючись на захисному костюмі, що складеним лежить на сидінні потойбіч човна.

Він немов чекав на неї у лабораторії, саме там, де вона залишила його сорок років тому. Мабуть, саме так Сет і його дружина покинули острів. Тея мимохідь задумалася, чи не сховала Німа десь на острові літальний апарат, чи не зуміла побудувати під водою таємний тунель, але ні те, ні інше не здавалося правдоподібним. Вони ніколи не мали ресурсів, щоб втілити це в життя.

Тея наближається до краю світу, виявляючи, що море заповнене мертвими птахами, рибою, тюленями, дельфінами й черепахами. Цей сморід жахливо нестерпний.

Вона проштовхується крізь усю цю мерзоту й наважується озирнутися через плече на туман. Комахи всередині нього яскраво світяться, наче нейрони, що спалахують у мозку. Якусь мить вона зачаровано за ними спостерігає. Дивно, що щось таке жахливе може бути таким прекрасним.

— Будь ласка, не роби цього, — благаю я вчотирнадцяте, відколи ця навіжена, відчайдушна ідея вперше з’явилася в її думках.

— Я вбила Німу, — просто відповідає вона. — Це мій ніготь застряг у її щоці, а її кров була на моєму одязі. — Вона міцніше стискає весла, кісточки її пальців біліють. — Усе, чого я коли-небудь хотіла, було в Блекгелзі, а вона його у мене забрала. Німа ув’язнила мене на цьому острові проти моєї волі, позбавила можливості зв’язатися з сестрою. Еморі має рацію. Я дізналася про все це та проломила їй череп. Я знаю, що це була я.

Тея майже впритул наближається до туману, кидає за борт якір і натягує поверх одягу захисний костюм. Він покриває її тіло з голови до п’ят і також має віконце з акрилового скла, щоб бачити крізь нього.

— Це самогубство, — застерігаю я. — Має бути інший спосіб.

— Інший спосіб — змусити Хвей замовкнути, поки вона не розповіла Гефесту, що я вбила його матір, але це не спрацювало. Він дізнається, що я зробила, і позбавить мене життя, — з жахом відповідає вона.

— Він піклується про тебе.

— Він навіть не погляне на мене. Ти ж знаєш, які в нього бувають напади люті. Він заб’є мене до смерті, як того стерв’ятника.

Підсунувшись до носа човна, Тея перехиляється через його край, її пальці лише за кілька сантиметрів від смертоносного туману. Сяйнисті комахи притискаються до краю, збираючись у форму її розчепіреної руки.

Вона дотиком вмикає невеликий чорний дисплей на зап’ясті. На ньому з’являються символи, що свідчать про запуск діагностики і перевірку цілісності та справності його системи.

— Просто зараз пишеться майбутнє, — промовляю я. — Усе має значення, кожне життя. Якщо ти помреш тут, нікому буде стежити за капсулами, які вирощують мешканців села. Ти приречеш їх на вимирання.

— Мені байдуже. Мені ніколи не було діла до них.

— А як же Еллі?

— У Блекгелзі вона в безпеці. Щойно туман накриє острів, Гефест не матиме іншого вибору, окрім як сховатися в саду кальдери. Я зможу приходити туди, коли захочу.

— Будь ласка, Теє…

— Ебі, ти не зміниш мого рішення. Я нарешті покину цей острів. Якщо ціною всього було життя Німи, то це вигідна угода.

Костюму потрібно тридцять секунд, щоб закінчити перевірку. Метал дещо твердне з легким потріскуванням. Сяйнисті комахи, що імітували її руку, мерехтять, а потім зовсім гаснуть і падають у воду.

— Працює, — тріумфально виголошує Тея.

Хвиля збудження пробігає крізь неї; це захоплення від перемоги в битві, якій ще навіть немає початку.

Старійшина пробирається до задньої частини човна й витягує з води якір, береться за весла й гребе вперед.

Носова частина човна входить у туман, потім перше сидіння. Нарешті вона переступає поріг і в повному захваті озирається довкола.

— Це дивовижно, — видихає вона.

Зсередини туман — це золота, мерехтлива сонячна система. Електрика потріскує між комахами, які кружляють навколо Теї, відгороджені полем, що випромінює костюм.

— Працює! — кричить вона і радісно тупає ногами. — Працює. — Панель керування вібрує на її зап’ясті, сповіщаючи про несправність. Енергія витрачається набагато швидше, ніж вона думала.

Сяйво комах інтенсивнішає.

— Ти маєш повернутися, — застерігаю я.

— Я можу це виправити, — вперто відповідає вона, стукаючи по екрану й намагаючись знайти проблему.

Через несправність костюм починає вібрувати.

Відірвавши погляд від панелі, Тея помічає, що комахи злилися у велику стрічку жовтого полум’я, яка мчить до неї.

— Розвертайся мерщій, — наказую я.

Вона хапає весла, та комахи вже барабанять по костюму, згоряють у його резонансному полі, а на зміну їм прилітають тисячі інших.

На панелі керування спалахують червоні лампочки.

— Хутчіш, — кажу я. — Щойно поле зруйнується, тебе і рій розділятиме лише шар тканини.

Тея мене вже не чує.

Комахи вкривають її так щільно, що їхнє світло сліпить навіть крізь заплющені очі.

Вона задихається, марно відмахуючись від нападників, а сигналізація костюма починає завивати.

Будь-якої секунди поле вийде з ладу, і комахи її пошматують.

Вона в паніці відступає, і її голова вдаряється об край сидіння з моторошним стуком. Тея непритомніє, а костюм і далі завиває навколо неї.

Розділ 67

Коли Еморі наближається до червоних прапорців, що позначають межі ферм, вона мріє про ліжко, у якому, можливо, ніколи більше не засне. Туман світиться так яскраво, що море немов охоплене полум’ям. Їй здається, що вона бачить човен, який пливе до нього, але надто темно, щоб чітко розгледіти бодай щось.

Еморі сховала Хвей в медичному відділі, де й знайшла її. Доволі ризиковано, але її пульс був надто слабким, щоб переміщати її далі. Еморі відчайдушно сподівається, що Тея не здогадається туди повернутися.

— Тея, — повторює вона собі під ніс.

Не її вона підозрювала в убивстві Німи, але всі вчинки Теї сьогодні ввечері свідчать, що Еморі помилялася. Зрештою, вона майже впевнена, що саме Тея вбила Аділа і намагалася змусити Хвей замовкнути. Безумовно, це означає, що саме вона відповідальна за смерть Німи, але…

Є так багато питань, на які вона не отримала відповіді. Еморі переслідують ідеї та підозри, необґрунтовані факти, які вона відчайдушно намагається обґрунтувати. Речі, які здавались відомими, кидають химерні тіні на її свідомість.

Вир її думок перериває шлейф полум’я, що здіймається над стінами села, чорний дим затьмарює темне небо.

З останніх сил вона біжить прибережною стежкою, потім крізь ворота на задній двір, де неконтрольовано горить лазарет. Полум’я виривається з вікон і продирається крізь дах. Навіть звідси відчувається нестерпний жар.

— Я знав, що це приверне твою увагу, — каже Гефест, виринаючи з темряви.

Еморі робить крок назад, її ноги дерев’яніють. У руці Гефест тримає Джеків ніж і навіть не приховує своїх намірів. Жінка очікувала, що він зрадить її, тому підготувалася, але це не схоже на той страх, який вона відчувала, коли тонув човен або коли вони йшли крізь небезпечні рослини. Це первісний страх: миша під тінню сови, яка знає, що чекає на неї, знає, що цього не уникнути, адже саме така її доля.

— Я не можу дозволити Теї застосувати до тебе цей екстрактор, — виціджує він. — Вона не має знати про тіла в лазареті або про мою причетність до експериментів матері. Вона спробувала б зупинити мене, і тоді мені довелося б її вбити.

Еморі важко дихає, у неї в голові паморочиться, її зір затуманюється.

— Подумай про свою доньку та людей, яких ти любиш, — твердо кажу я. — Дотримуйся свого плану. Якщо ти зараз загинеш, усі помруть разом із тобою.

Еморі заплющує очі, уявляючи Клару, яка дрімає в маяку. Вона думає про Джека, замкненого у своєму тілі, і про туман, що насувається на острів.

— Біжи назустріч тому, що тебе лякає, Еморі, — закликаю я.

Вона розплющує очі й дивиться на огорнуте полум’ям чудовисько, що крокує до неї. У Гефеста є потрібні їй відповіді, і він заговорить, коли вважатиме, що контролює ситуацію.

— Я думаю, що Тея вбила Німу, — вигукує вона.

Це змушує його замовкнути. Він невпевнено потирає рукою голову.

— Я знаю, — бурчить він. — Коли я прокинувся, то помітив біля свого ліжка розбитий камінь пам’яті моєї матері. Я бачив їхню сварку. Лише інформація про Блекгелз могла так розлютити Тею.

— Чому ти нічого не зробив? — цікавиться Еморі.

— Ти маєш на увазі, чому я її не вбив? — запитує він, здійнявши брову. — Я й не думав, що селянам властива така кровожерливість.

— Я просто хочу зрозуміти, — благає вона.

Він надуває щоки, хитаючи головою.

— Моя мати мертва, тому що відмовлялася пояснювати комусь свої вчинки, навіть Теї. Коли настав кінець світу, я на власні очі побачив, ким ми стали.

Він підіймає сорочку, показуючи їй тіло, укрите опіками й шрамами, що погано загоїлися.

— Я отримав їх усі від інших людей не тому, що від цього залежало їхнє виживання, і не тому, що загрожував їм. Вони завдавали мені болю лише тому, що їм так хотілося.

Він спрямовує на неї кінчик ножа.

— Тея ніколи не бачила туман зблизька, тому вона не розуміє, що він не такий вже й страшний. Це просто хмара й кілька комах всередині неї. У ньому немає жодної злоби. — Він б’є себе в груди. — По-справжньому жахливим у тумані було те, як швидко він став дозволом на кожне мерзенне діяння, яке ховалося в людському серці. Скажи мені, Еморі, як може хтось із чистою совістю врятувати расу, яка стала свідком жорстокості, спричиненої туманом, а потім вирішила перевершити її?

Він дивиться на неї, щиро чекаючи на відповідь. Він хоче підтвердження, прощення за свої вчинки.

— Я не знаю, — смиренно промовляє Еморі.

— Моя мати не хотіла контролю, — каже Гефест. — Вона хотіла співчуття. Вона знала, що якщо ми випустимо всіх із Блекгелзу, те саме станеться знову. Вона думала, що якщо Ебі матиме контроль, то зможе змінити людську природу зсередини. Більше жодного егоїзму, жадібності чи насильства. Уперше за всю історію людства ми стали б єдиним народом, що діє в гармонії заради загального блага.

Його очі блищать, у них відбивається майбутнє. Слухаючи, Еморі вірить кожному слову й дивується, якого успіху досягли б такі переконання десь в іншому місці, в інший час.

— Лише уяви собі, що мільйони людей на планеті живуть однаково, — радісно промовляє він. — Ні бідності, ні нерівності, ні війни, ні насильства. Уяви, як ти щодня прокидаєшся і знаєш, що ти в безпеці; вільна досягати будь-якої мети, яку перед собою поставила. Ми можемо це мати, але нам потрібна Ебі. Ось чому я збираюся продовжити експерименти моєї матері.

Еморі спантеличено вирячує на нього очі.

— Ти не можеш і надалі вбивати людей, сподіваючись врятувати їх, — каже вона. — Ти маєш знайти інший спосіб.

— Іншого способу немає, — рішуче заявляє він. — Людство не здатне змінитися самотужки, історія це показала. Нам потрібне втручання.

— А як щодо Теї? Що вона скаже? Ти стільки всього зробив, щоб утаїти це від неї, а тепер збираєшся почати все спочатку. Ти заледве міг приховати свої експерименти, коли у твоєму розпорядженні був цілий острів. Як ти впораєшся з цим у саду всередині кальдери?

— Ми не підемо до кальдери, — пирхає він. — У Блекгелзі є все, що нам потрібно, і там достатньо місця для нас обох, щоб працювати на самоті. Тея знищить туман, а я виправлю людство. Повір мені, вона не відірветься від своєї роботи наступні сто років. Тепер, я думаю, це все…

Лазарет вибухає, полум’я жбухає з вікон.

— Будь ласка, — перебиває вона. — Розкажи мені про Джека. Чому він був там унизу? Що він зробив не так?

— Нічого, — зізнається Гефест. — Німа потребувала кількох лаборантів, щоб ті допомогли з її експериментами. Вона не могла ризикувати, щоб Тея побачила, як селяни приходять і йдуть, тому вирішила, що найкраще тримати там під замком постійний персонал. Єдина причина, чому вона обрала Джека й інших, полягала в тому, що було доволі легко провернути їхнє зникнення.

Щойно останнє слово злітає з його вуст, Еморі зривається з місця і мчить провулком, що веде до школи.

Гефест ричить і кидається за нею, рухаючись напрочуд швидко з огляду на його розміри.

На подвір’ї панують тиша та спокій, лише самотня сова ухає десь на стіні.

Його очі ковзають по кожній тіні, допитуючи темряву.

— Я більше не граю в жодні ігри, Еморі, — кричить він, втрачаючи терпіння. — Виходь негайно, або я піду просто до кімнати Клари і…

Почувши шелест, він якраз вчасно підіймає очі тієї миті, коли Еморі стрибає з балкона й важко приземляється на його спину.

Щось жалить його шию, в очах одразу затуманюється, а під його нестійкими ногами розбивається порожній шприц.

Гефест озирається, хапає Еморі за руку й жбурляє її на землю, вибиваючи з неї повітря. Вона кричить від болю, але одразу ж зривається на ноги, щоб відступити.

Його зір розпливається, але він і досі швидкий. Гефест спрямовує ніж до її грудей, але не розраховує відстань. Він кінчиком проштрикує її шкіру, й Еморі падає додолу, скривившись від болю.

Гефест нависає над нею, готуючи ніж до наступної спроби. Він підіймає його, похитуючись, і нарешті непритомно валиться на землю.

Еморі підводиться на ноги й оглядає рану. Ще кілька сантиметрів вище — і він би встромив лезо їй у горло.

Вона підкрадається до сплячого велетня і тремкою рукою забирає ніж.

— Це належить моєму чоловікові, — виціджує вона.