Останнє вбивство на краю світу

Розділ 1

Два човни пливуть на краю світу, стягнуті мотузкою між собою. У кожному по троє дітей із зошитами й олівцями, які уважно слухають урок Німи.

Вона стоїть на носі човна, що праворуч, жестикулюючи в бік стіни чорного туману, що здіймається в повітря на півтора кілометра від поверхні океану. Західне сонце пробивається крізь морок і створює ілюзію полум’я, що палахкотить на воді.

Тисячі комах кружляють усередині, випромінюючи м’яке світло.

— …Їх стримує бар’єр, утворений двадцятьма трьома випромінювачами, що розташовані по периметру острова…

Урок Німи оминає увагу Сета, єдиного в обох човнах, який не зважає на навчання. На відміну від дітей, вік яких коливається від восьми до дванадцяти років, Сету сорок дев’ять, він має зморшкувате обличчя та запалі очі. Його робота — доставляти Німу та її учнів до місця уроку й відвозити їх назад, коли вони закінчать заняття.

Він дивиться через край, зануривши пальці у воду. Океан теплий і чистий, але він таким надовго не залишиться. Зараз жовтень, місяць із непередбачуваним характером. Яскраве сонячне світло змінюється раптовими штормами, які швидко відходять, а потім просять вибачення, поспішаючи геть та залишаючи по собі яскраво-синє небо.

— Випромінювачі спроєктовані так, щоб працювати сотні років, якщо тільки… — Німа замовкає, втрачаючи думку.

Сет дивиться в бік носової частини човна й бачить, що вона втупилася в порожнечу. Німа дає цей самий урок щороку, відколи він ще був хлопчиком, проте Сет жодного разу не чув, щоб вона так плуталася у власних формулюваннях.

Напевно, щось не так. Вона була такою весь день, весь час дивилася крізь людей, а не на них, слухала лише наполовину. Це на неї не схоже.

Хвиля приносить мертву рибину, що пропливає повз руку Сета, її тіло розірване на шматки, а очі, немов білі намистинки. За нею прибувають інші, врізаючись у корпус човна одна за одною. Десятки однаково роздертих рибин безперервно випливають із чорного туману. Їхня холодна луска торкається Сетової шкіри, і він миттю відсмикує руку назад у човен.

— Як бачите, туман убиває все, до чого дістанеться, — каже Німа своїм учням, показуючи на рибу. — На жаль, він укриває всю землю, окрім нашого острова й близько кілометра океану, що його оточує.

Розділ 2

Маґдалина сидить, схрестивши ноги, у кінці довгого бетонного пірса, що простягається до блискучої затоки. Її волосся, мов сплутаний рудий клубок, незграбно перев’язаний подертим шматком жовтого льону. Вона ніби антична фігура, що впала зі свого галеона.

Зараз ранній вечір, і бухта заповнена плавцями, які роблять кола або кидаються зі скель ліворуч від неї, а їхній сміх женеться за ними у воду.

Маґдалина дивиться на далекі човни з дітьми в них і кількома вугільними штрихами додає їх до свого альбома, який тримає на колінах. Вони здаються такими крихітними на тлі чорної стіни.

Вона здригається.

Її одинадцятирічний син, Шерко, в одному з тих човнів. Вона ніколи не розуміла, чому Німа наполягає на тому, щоб тягти їх на край світу заради цього уроку. Звісно, вони могли б дізнатися про свою історію, не наближаючись аж так до неї.

Жінка пригадує, як у дитинстві слухала той самий урок від тої самої вчительки. Тоді вона плакала всю дорогу, а коли вони скинули якір, ледь не кинулась у воду, щоб самотужки доплисти додому.

— З Німою діти в безпеці, — кажу я заспокійливо.

Маґдалина здригається. Вона думала, що змальовування цього моменту вгамує її тривогу, але більше не може на це дивитися. Їй подарували сина лише три роки тому, і вона досі вважає його вразливим.

— Котра година, Ебі?

— 17:43.

Вона записує це в кутку, поруч із датою, ніби закріплює шпилькою історію, яка майорить і шурхотить по сторінці.

Здмухнувши вугільний пил, вона встає і прямує до села. Раніше це була військово-морська база, і з цього ракурсу вона здається набагато грізнішою, ніж є насправді. Будівлі всередині захищені високим муром, вкритим стародавніми малюнками, а з довгих тріщин проростають бур’яни. Угорі визирають склепінчасті дахи, їхні ринви звисають, а сонячні батареї під яскравим сонячним світлом перетворюються на блискучі дзеркала.

Маґдалина йде асфальтованою дорогою крізь іржаві залізні ворота, рослинність укрила сторожові вежі, і ті стали схожими на живопліт.

Перед нею вимальовується чотириповерховий N-подібний барак, збудований із крихких бетонних блоків, кожен сантиметр яких розмальований джунглями, квітами, птахами та тваринами, що пробираються крізь зарості. Це фантастична країна, рай для тих, хто виріс в оточенні сухої землі й безплідних скель.

Хиткі сходи та іржаві балкони ведуть до внутрішніх гуртожитків, у жодному з яких немає ні дверей, ні вікон у рамах. Кілька селян розвішують випрану білизну на поруччях або сидять на сходах, намагаючись зловити хоч якийсь вітерець, що наважиться проникнути крізь стіну. Друзі весело гукають Маґдалину, але вона надто схвильована, щоб якось відповісти.

— Де Еморі? — запитує вона, роздратовано оглядаючи обличчя перед собою.

— Біля кухні, разом із дідусем.

Маґдалина прямує у пошуках найкращої подруги до простору між двома частинами казарми. Колись це був тренувальний майданчик для військових, але три покоління сільських мешканців потроху перетворили його на парк.

На довгих клумбах уздовж стін висадили квіти, а стару прогнилу супутникову тарілку залатали й перетворили на купальню для птахів. Чотири поіржавілі джипи слугують садочками для трав, а лимон та апельсинові дерева ростуть з оболонок снарядів. Тут є крита сцена для музичних виступів і відкрита кухня із шістьма довгими столами для спільних трапез. Щовечора всі їдять разом.

У селі живе 122 людини, і здебільшого — у цьому дворі. Тут грають в ігри, практикуються в музикуванні та пишуть вірші. На сцені репетирують вистави. Селяни готують їжу та часто пробують нові страви.

Тут лунає багато сміху.

На секунду ця радість послаблює тривогу Маґдалини. Вона оглядає місцевість, шукаючи Еморі, яку не важко знайти. Більшість мешканців села приземкуваті й широкоплечі, але її подруга стрункіша й нижча за інших, з мигдалюватими очима й величезною копицею кучерявого каштанового волосся. Якось вона сказала, що дуже схожа на якийсь дивний вид кульбаби.

— Не ворушись, — вимагає Матіс, що оглядає статую Еморі, яку ліпить. — Я майже закінчив.

Матісу майже шістдесят, і він найстарший чоловік у селі. Він має товсті руки, сиві вуса й густі брови.

— У мене всюди свербить, — скаржиться Еморі, намагаючись дотягнутися до місця між лопатками.

— Я дав тобі змогу перепочити пів години тому.

— Лише п’ятнадцять хвилин! — вигукує жінка. — А я стою тут із цим дурнуватим яблуком уже шість годин.

— Мистецтво завжди має ціну, — каже він піднесено.

Еморі показує язика, а потім повертається в позу та підіймає блискуче яблуко в повітря.

Бурмочучи собі під ніс, Матіс знову береться до роботи та вправним рухом зішкрібає шматочок із підборіддя скульптури. Він так близько до неї, що його ніс майже торкається глини. Його зір і далі слабшає протягом останнього десятиліття, але ми нічого не можемо вдіяти. Навіть якби могли, то не було б сенсу. Адже завтра він помре.

Розділ 3

Еморі бачить Маґдалину, що прямує до неї з одним зі своїх альбомів для малювання під пахвою. Жінка рухається незграбно, скута тривогою.

Еморі не потрібно питати, що сталося. Маґдалина одержима страхом за сина. Вона бачить змій у кожному клаптику трави, а під кожним спокійним плесом води — сильні течії. Кожна скалка може загрожувати сепсисом, будь-яка хвороба — стати смертельною. На думку Маґдалини, цей острів має тисячі пазуристих рук, і всі вони тягнуться до її сина.

Еморі вмить припинила позувати та обійняла подругу.

— Не хвилюйся, Меґс, із Шерко все буде добре, — заспокоює вона.

Обличчя Маґдалини притулене до плеча Еморі, її голос приглушений.

— Одна хвиля і…

— У них є якорі, — промовляє подруга. — Німа возила дітей на край світу ще до нашого народження. Ніхто ніколи ще не постраждав.

— Немає гарантії, що це не станеться саме сьогодні.

Очі Еморі нишпорять блакитним небом. Сонце сховалося за вулканом, що височіє за селом, а місяць уже набуває форми. За годину їх поглине тінь.

— Вони скоро будуть вдома, — доброзичливо каже Еморі. — Ходімо, допоможемо накрити столи для похорону, це відірве тебе від переживань.

Вона зиркає на Матіса з почуттям провини. Вона мала б провести ці останні години зі своїм дідусем, але він мовчки проганяє її.

За сорок хвилин шестеро школярів забігають у ворота на радість усьому селу. Маґдалина міцно притискає до себе Шерко, і він сміється, а решта дітей, розпатлані й щасливі, обіймають і цілують кожного дорослого, переходячи від одного до іншого, поки врешті не опиняються біля своїх батьків.

Натовп тепло гомонить і поважно розступається, щоб пропустити Німу. У селі є три старійшини, і всіх їх шанують, але так люблять лише її. Селяни доторкаються до її рук, коли та проходить повз, а їхні обличчя сяють від захоплення.

Німа по черзі дарує усмішку кожному з них, міцно стискаючи їхні руки. Двоє інших старійшин, Гефест і Тея, тримаються осторонь від мешканців, проте Німа щовечора вечеряє із селянами. Вона танцює під музику гурту та співає на все горло під час кожного приспіву.

Німа кладе руку Маґдалині на плече, а потім кінчиком пальця підіймає її підборіддя. Старійшина на голову вища за більшість мешканців села, тому Маґдалині доводиться витягувати шию, щоб спіймати її погляд.

— Я розумію твоє хвилювання, але я ніколи й нікого з цих дітей не наражатиму на небезпеку, — каже вона, і її голос звучить низько, як тихий хрип. — Нас залишилося доволі мало. Ми мусимо зробити все, щоб убезпечити кожного з них.

На очах Маґдалини бринять сльози, її обличчя сповнене захопленням і вдячністю. На відміну від Еморі, вона не вловила зміни в голосі старійшини, якогось слабкого відтінку сумніву.

Та Німа вгамовує свої почуття та прокладає собі шлях далі крізь натовп, водночас граційно взявши Еморі за руки на шляху до казарм.

— Це має стримати її на кілька днів, — каже Німа, коли вони опиняються поодаль від небажаних вух. — Приходь по мене наступного разу, коли Маґдалина почне так бентежитись. Я боялася, що вона взагалі попливе за човном.

— Я цілу годину намагалася її заспокоїти, — каже Еморі, дивлячись на блаженний вираз обличчя Маґдалини. — Як тобі це вдалося?

— Я просто стара, — жваво відповідає Німа. — Зморшки неначе символ мудрості для молодих. — Вона змовницьки переходить на шепіт, постукуючи по руці Еморі. — Ходімо, у мене є ще одна книга для тебе.

Серце Еморі майже вистрибує з грудей від хвилювання.

Узявшись за руки, вони ступають у затишну тишу, крізь вологе повітря, яке з настанням сутінок наповнюється світлячками. Еморі особливо подобається ця частина доби. Небо рожево-фіолетове, кам’яні стіни червоніють. Несамовита спека поступилася приємному теплу, і всі повернулися до села. Радість селян розливається в порожнечі.

— Як просувається теслярство? — запитує Німа.

Селяни закінчують школу в п’ятнадцять років і вільні вибирати будь-який фах, що корисний громаді. Але Еморі вже десять років перебирає професії, намагаючись досягти прогресу хоча б в одній із них.

— Я все кинула, — зізнається вона.

— Чому?

— Йоганнес благав мене, — сором’язливо відповідає Еморі. — Виявилося, що я не дуже добре вмію пиляти деревину, стругати балки чи робити з’єднання, а він вважав, що хитка шафа не варта втрати пальців.

Німа сміється.

— А як щодо приготування їжі? Що з цим сталося?

— Катя сказала мені, що нарізання цибулі кубиками має бути початком моїх кулінарних навичок, а не кінцем, — пригнічено каже Еморі. — Доти Деніел запевняв, що не має значення, якою рукою я тримаю гітару, бо вона звучатиме однаково. Меґс позичила мені свої фарби на пів дня, а потім тиждень не переставала сміятися. Виявляється, я в усьому безнадійна.

— Ти дуже спостережлива, — лагідно зауважує Німа.

— Яка з цього користь, коли Ебі бачить усе, що ми робимо? — розгублено питає Еморі. — Я хочу бути корисною для села, але не знаю, як саме.

— Власне, я хотіла запитати, чи не попрацюєш ти зі мною в школі, — невпевнено питає Німа. — Мені потрібен хтось на заміну, і я думаю, що ти чудово з цим упораєшся.

На мить Еморі насупилася. Впродовж усіх років існування села Німа була єдиною вчителькою.

— Ти відмовляєшся від цієї роботи? — здивовано запитує Еморі. — Чому?

— Вік, — відповідає Німа, піднімаючись скрипучими сходами до свого гуртожитку. — Викладання — це чудово для душі, але мука для моєї бідолашної спини. Я прожила довге життя, Еморі, та мої найщасливіші спогади пов’язані з класом. Бачити захоплення на обличчі дитини, коли вона нарешті розуміє складне поняття, — це дивовижне відчуття. — Вона зупиняється, озираючись через плече. — Я справді думаю, що тобі все вдасться.

Еморі чудово вміє розпізнавати брехню, а зміна тембру голосу Німи допомагає виявити цей обман особливо легко.

Її очі підозріло звужуються.

— І які саме мої якості змушують тебе так думати?

Відповідь Німи звучить миттєво й має чіткий відтінок завченої репліки.

— Ти розумна, допитлива і вмієш ладнати з людьми.

— Так, і вони вважають мене злегка дратівливою, — відповідає Еморі. — Ти що, розмовляла з моїм батьком?

Німа затинається, у її тоні вчувається вагання.

— Можливо, він згадував, що ти знову берешся то за одну роботу, то за іншу, — відповідає вона. — Але я б не запропонувала, якби…

— Скажи татові, що я пишу п’єсу!

Німа скоса кидає на неї погляд.

— Ти вже рік пишеш цю п’єсу.

— Я не хочу поспішати.

— Здається, тобі це точно не загрожує, — пробурмотіла Німа, відсуваючи вбік протерте простирадло, що слугує дверима до її кімнати в гуртожитку.

Це простирадло завжди було її дивацтвом. Ніхто з мешканців села не вбачає проблеми в порожніх проходах замість дверей, адже приватність — поняття малозначне, коли народжуєшся з голосом у голові, який чує твої думки.

Протягом багатьох років селяни робили все можливе, щоб відремонтувати гуртожитки, але з такою старою будівлею мало що можна зробити. Бетонні стіни вкриті тріщинами та дірками, сіра плитка на підлозі давно розбита, а балки, що підтримують дах, прогнили. Повітря просякнуте запахом плісняви.

Такий занепад навіює смуток, тож селяни протистоять йому за допомогою кольору й життя. Німа розстелила великий килим, а на підвіконня поставила вазу зі свіжозрізаними квітами. Стіни завішані картинами всіх художників, які коли-небудь працювали в селі. Здебільшого вони не дуже гарні, і Еморі мимохіть замислилася, чому старійшина вирішила їх зберегти. У багатьох випадках голий бетон був би кращим варіантом.

Її віконниці зачинені, щоб комахи не потрапляли всередину, тож Німа запалює маленьку свічку на хиткому письмовому столі. Мерехтливе сяйво падає на недописаний лист, який вона поспіхом ховає в шухляду.

— Скільки п’єси ти вже написала? — запитує вона, затуляючи полум’я свічки, поки переносить її на заставлену книжкову полицю біля металевого ліжка.

— Чотири сторінки, — зізнається Еморі.

— Вони чогось варті?

— Ні, — стривожено каже Еморі. — Виявляється, я пишу п’єси не краще, ніж справляюся з виготовленням взуття, роботою з деревом чи моделюванням повітряних зміїв. Здається, мої єдині корисні навички — помічати речі, які інші люди не бачать, і ставити запитання, відповіді на які вони не хочуть знати.

— О, я б через це не хвилювалася, — відповідає Німа, проводячи пальцем по корінцях книжок у пошуку потрібної. — Деякі люди народжуються зі знанням, для чого вони призначені, а іншим потрібно трохи більше часу, щоб віднайти себе. Мені сто сімдесят три роки, але я почала викладати у вісімдесят, а далі вже ніколи не хотіла займатися чимось іншим. Те саме може статися і з тобою, але якщо ти даси собі шанс.

Еморі обожнює Німу, але вона відгукується про свій вік так зневажливо, що це часто ображає. Ніхто з мешканців села ніколи не проживе й половини її життя, і часті натяки Німи на своє довголіття можуть здаватися жорстокими. А особливо боляче сьогодні, коли її дідусь так близько до смерті.

— Ага! — вигукує Німа, беручи із середньої полиці стару пошарпану книжку в м’якій палітурці. — Ця називається «Семюель Піппс і Верескливий Шпиль». Гефест знайшов її в покинутому вагоні поїзда кілька тижнів тому.

Вона дає її Еморі й помічає розчарування на її обличчі.

— Я знаю, що ти віддаєш перевагу Голмсу, — каже Німа, постукуючи пальцями по надміру яскравій обкладинці. — Але дай їй шанс. Тобі сподобається. Там ідеться про три вбивства!

Її голос перейшов у шепіт. Вона знає, що я не люблю, коли люди в селі говорять про вбивства, або навіть відкрито вживають це слово.

Останнє сталося понад дев’яносто років тому, якраз перед кінцем світу. Двоє друзів у Найробі посварилися на сходовому майданчику через підвищення. У ревнивій люті один штовхнув іншого, той упав зі сходів і зламав шию. Убивця встиг лише подумати, чи вдасться йому вийти сухим із води, як одразу з-під землі з’явився туман. За коротку мить він помер разом з усіма, кого знав, та здебільшого із незнайомими йому людьми. Відтоді не траплялося жодного вбивства. Я подбала про це.

Нікому в селі не дозволено читати такі книги, але Німа зробила виняток для Еморі, бо їхні головоломки — єдине, що може на якийсь час втамувати її нестримну допитливість.

— Пам’ятай, не показуй її нікому, — каже Німа, коли вони виходять із кімнати на балкон, — це тільки налякає їх.

Еморі міцно притискає незаконну книгу до живота.

— Дякую, Німо.

— Віддячиш мені завтра, коли прийдеш до школи.

Побачивши заперечення, що формується на губах Еморі, вона поспішно додає:

— Не тому, що цього хоче твій батько. Це послуга для мене. Якщо тобі не сподобається, зможеш повернутися до неписання своєї п’єси.

Погляд Німи ковзнув повз Еморі, що змусило її озирнутися через плече. Син Німи, Гефест, крокує крізь ворота. Його поголена голова низько нахилена, спина згорблена, наче на його плечі тисне небо.

Гефест з’являється лише тоді, коли потрібно щось полагодити чи побудувати. Переважно він живе на самоті в пустелі, і ця думка така чужа Еморі, що навіть згадка про це наповнює її тривогою.

— Чому він тут? — запитує вголос жінка.

— Він шукає мене, — відсторонено відказує Німа.

Погляд Еморі повертається до обличчя Німи. Їй здається, що вона впізнає всі настрої своєї вчительки, але на її обличчі грає щось таке, чого раніше ніколи не було. Чи то невпевненість, чи то страх.

— З тобою все гаразд? — запитує Еморі.

Німа поглядає на жінку, але зрозуміло, що її думки досі із сином.

— Завтра ввечері я збираюся провести експеримент, який щоразу закінчувався невдачею, — каже вона, відчуваючи кожне слово. — Але якщо цього разу нічого не вийде… — Вона замовкає, нервово торкаючись руками живота.

— Якщо не вийде… — підштовхує Еморі.

— Мені доведеться зробити щось непростиме, — промовляє старійшина й дивиться, як Гефест зникає за дверима кухні. — І наразі я зовсім не впевнена, що маю на це сили.

Розділ 4

Спостерігаючи в бінокль за розмовою Еморі й Німи, що стоять на балконі біля казарм, Аділ відчуває калатання свого серця.

Він уже подолав пів шляху вгору східним схилом вулкана крізь лавові тунелі, що пронизують цю частину гори. Земля вкрита попелом, а скелі чорні, з гострими, як бритва, краями. Аділу здається, що думки випромінюються з нього, випалюючи землю.

Він за п’ятдесят кілометрів від села, але вибрав цю точку для спостереження, бо з неї добре видно стіни.

Він бачить, як Еморі втішає Німу, притуливши тендітну долоню до її руки. Кожна секунда обпікає, а в його венах протікає отрута.

Я не закликаю його до доброти. Це не має сенсу. Останні п’ять років Аділ не думав ні про що, окрім помсти. Мені доводиться спонукати його їсти, і він робить це нетерпляче, вириваючи овочі із землі або зриваючи оберемки фруктів з дерев.

Йому п’ятдесят вісім, але на вигляд із десяток більше. Плоть натягнута на хрящі й кістки, обличчя змарніле, чорне волосся посивіло, а карі очі втратили блиск. Шкіра в плямах і має хворобливий вигляд, а в грудях хрипить, коли він кашляє, що натякає на внутрішню хворобу. За звичайних обставин я б наказала відправити його назад у село, щоб там про нього подбали або щоб він мав компанію принаймні в останні дні життя.

На жаль, це неможливо. Він єдиний злочинець на острові, і його покарання — вигнання.

— Вона думає, що Німа — її подруга, — бурмоче він, як звик з моменту вигнання. — Вона й гадки не має, що Німа в неї забрала.

Коли Еморі поспішає геть, стискаючи в руках свою книгу, Німа дивиться на вулкан. Вона не бачить Аділа з такої відстані, але знає, що він там. Я доповідаю їй про його пересування щогодини. Він один із кількох небезпечних людей на острові, тому їй завжди потрібно знати, де він.

Його тіло тремтить у спробі вдихнути повітря. Аділ дивиться на свій ніж, уявляючи, як устромляє його в її живіт. Він хоче бачити, як її очі закочуються, коли їх покидає життя. Він жадає цього дужче за будь-що інше.

— А яка тобі користь від помсти? — запитую я. — Ти про це думав? Ти думав про те, яким буде твоє життя після того, як уб’єш когось? Як ти почуватимешся?

— Я відчуватиму, що роботу зроблено наполовину, — відповідає він. — Німа — найгірша з них, але я не зупинюся, поки Тея й Гефест не опиняться в печі. Допоки вони живі, ми завжди будемо в неволі.

— Ти верзеш дурниці, — кажу я. — Хай що ти задумав, я їх попереджу. Ти ніколи до них не наблизишся.

«Ти не можеш стежити за мною вічно», — думає він.

Він помиляється. Я була в його думках, коли він народився, і буду в його думках, коли він помре. Я наглядала за його предками й наглядатиму за його нащадками. Людей залишилося так мало, їх треба захищати, і село відіграє в цьому вирішальну роль. Тому його потрібно вберегти за будь-яку ціну.

Розділ 5

Сутінки. Молодий місяць — мов діра в темно-синьому небі.

Село осяяне вогниками свічок і наповнене відлунням світла й музики. Грає оркестр, і більшість людей разом із Німою танцюють перед сценою. Похорон Матіса добігає кінця. Уже немає потреби сумувати. Принаймні зараз.

На столах досі залишки вечірньої трапези, на які падає мерехтливе світло свічок і траурних ліхтарів, що висять над головою. Вони зроблені з кольорового рисового паперу й нанизані на мотузки між двома частинами барака. Кожен житель села має такий ліхтар, і в кожному з них є клаптик паперу з написом про те, що доброго зробив для них Матіс.

Так селяни вшановують померлих. Вони пам’ятають про те, що дали світові й що потрібно зробити іншим, щоб заповнити порожнечу. Тут немає молитов, жодних думок про потойбічне життя. Нагорода за хороше життя — можливість його прожити.

Матіс сидить у центрі довгого столу в оточенні своїх найстаріших друзів. Вони сміються і згадують добрі часи, знаючи, що їхні дні теж добігають кінця. Усі помирають у день шістдесятиріччя, незалежно від стану здоров’я. Вони насолоджуються своїм похороном, а потім лягають спати, як зазвичай. У якийсь момент вночі їхні серця просто перестають битися. Після життя, сповненого служіння, безболісна смерть у своїх ліжках — це найменше, що я можу їм дати.

Еморі виходить крізь металеві ворота у високій стіні, що оточує село, на бетонний пірс, залишаючи позаду гамір святкування.

Сльози котяться її щоками, але вона не хоче, щоб хтось побачив її егоїстичність. На відміну від багатьох представників свого покоління, її дідусь дожив до шістдесяти. Кожен день свого буття він допомагав селянам, тому піде з життя без жалю.

Завдяки знанню дня своєї смерті Матіс розкошував довгим прощанням. За останній тиждень він побачився з усіма, з ким хотів. Усі, хто йому дорогий, знають, що той відчуває до них, а старий зі свого боку сповнений їхньої любові. Не лишилось нічого несказаного.

Еморі може лише сподіватися, що помре, проживши повне життя, але горе тисне їй на груди, жорстоко розриваючи серце.

Мати Еморі померла від лихоманки, коли доньці було дванадцять, а батько відтоді віддалився, ніби відійшовши разом із нею. Бабусі давно немає серед живих, тож саме Матіс читав онуці на ніч казки, а вдень давав їй роботу; безглузді вигадані завдання, щоб відвернути її від болю за втраченою родиною.

Навіть зараз звук його долота, що б’є по каменю, утішає її, і думка про те, що вона більше ніколи не почує цього звуку, нестерпна.

З галькової бухти ліворуч від неї долинає ритмічний стукіт молотка. Надто темно, щоб розгледіти джерело шуму, але в неї з’являється доволі непогана ідея.

Еморі обережно просувається повз чотири пришвартовані суденця й там знаходить Сета, який при світлі маленького ліхтарика ремонтує корпус Широкодонного Човна. Почався приплив, і хвилі грайливо лоскочуть його п’яти. Він чує хрускіт камінців і кидає на жінку швидкий роздратований погляд.

Його густі брови нависають над кривим носом, а квадратна щелепа клацає щоразу, коли він їсть. У Сета широкі плечі й товсті руки, укриті завитками темного волосся і плямами жиру. Колись вони були могутніми, але м’язи розм’якли, ненаповнена шкіра обвисла.

На відміну від інших селян, у зовнішності Сета вбачається перша спроба створення людини, наче природа встромила в глину пару очей, а потім відкинула його вбік, невдоволена результатом.

— Ти працюєш? — здивовано запитує Еморі.

Вона прийшла сюди з очікуванням побачити його, скутого тим самим горем, що й вона, але тепер розуміє, що це було безглуздо. Життя кожного селянина — це акт служіння. Вони дбають одне про одного понад усе, і її батько відданий цьому ідеалу. Він не заплаче, поки не залатає кожнісіньку вибоїну, не полагодить кожен дах, не збере увесь врожай і не розігріє піч для кремації свого батька. На його думку, смуток — це просто егоїзм, за який радше співчувають, ніж засуджують.

— У корпусі човна діра, — каже він та продовжує бити молотком.

— Ти не хочеш побачити Матіса?

— Ми розмовляли вранці, — грубо відповідає він.

— Він твій батько.

— Тому ми й говорили ще зранку, — повторює він, забиваючи черговий цвях.

Еморі кусає губу в спробі перемогти звичну виснаженість. Кожна розмова з батьком така. Він неначе валун, який треба котити під гору.

— Сьогодні Німа запропонувала мені роботу.

— Мені відомо, — відповідає він та забиває цвях у дерево. — Тобі треба погодитись. Це велика честь, і ти вже все перепробувала. Настав час знайти спосіб належно служити селу.

Еморі мовчки вислуховує докір, споглядаючи, як піниста вода б’ється об гальку. О цій порі море непроглядно темне, наче смола, а бухта зникає в темряві. Її наполовину спокушає думка піти поплавати, але скоро настане комендантська година. Тому вона задовольняється лише кількома кроками до прибою, і вода омиває її ноги. До кінця дня вони завжди покриваються брудом.

— Щось засмучує Німу, — каже вона в спробі змінити тему. — Тобі відомо, що саме? Вона сказала мені, що їй потрібно провести експеримент, але я змогла з неї витягти лише це. І це здається доволі важливим.

— Без поняття, — відповідає Сет і забиває черговий цвях. — Я помітив, що Німа доволі заклопотана, але вона нічого мені не сказала.

— Ти питав її про це?

— Це не моє діло.

— Я б хотіла, щоб вона дозволила нам допомогти їй.

— Це все одно, що бажати нести на собі тягар сонця цілий день. — Черговий цвях забито в дерево. — Турботи Німи засліплюють нас. Якщо їй знадобиться допомога, вона попросить когось зі старійшин. Ми ж маємо зосередитися на речах, які можемо контролювати.

Він робить багатозначну паузу, щоб перейти до теми, яка його дійсно турбує.

— Як там Клара?

Доньку Еморі нещодавно обрали однією з учениць Теї, і в межах свого навчання вона досліджує острів протягом останніх трьох тижнів. Це величезна честь, адже Клара була однією з двох людей, які пройшли через випробування. Зараз вона здобуває поглиблену освіту з математики, інженерії, біології та хімії, вивчає речі, які далеко за межами розуміння більшості мешканців села.

— Я надіслала кілька повідомлень через Ебі, але вона не відповіла на жодне з них, — каже Еморі, зачарована темним океаном. — Думаю, вона й досі сердиться.

Молоток Сета здіймається в повітря, а потім із глухим стуком вдаряється об цвях. Він напружений, жили на його шиї помітно випинаються.

— Ти міг би звільнитися від цього тягаря, — суворо каже Еморі, розпізнавши його настрій.

— Я в нормі, — бурчить він.

— Просто скажи це, тату, — наполягає вона. — Тобі покращає, коли ти трохи покричиш.

— Це мрія кожної дитини — стати однією з учениць Теї, — цідить він крізь зуби. — Хіба ти не можеш порадіти за Клару? Постарайся хоча б прикинутися? Ти навіть не підійшла до неї під час прощальної вечері.

— Я не можу радіти тому, чого ніколи для неї не бажала, — промовляє Еморі, витираючи краплі морської води зі свого передпліччя.

Після того, як нові учні пройдуть повну підготовку, Тея візьме їх на роботу, щоб ті проводили експерименти у своїй лабораторії та шукали на острові перспективні технології для порятунку. Це довічна посада, але здебільшого її учні не проживають і десятиліття. Це небезпечна робота, й Еморі вже втратила через неї чоловіка та матір. Вона зробила все можливе, щоб утримати доньку від подання заявки, і це здійняло в Сетові велику огиду.

— Та вечеря була найщасливішою порою в житті Клари, — каже він, коли піч починає розігріватись. — Я не бачив її такою усміхненою відтоді, як помер її батько. Вона хотіла, щоб її мати була там, святкувала разом із нею, а ти пішла та ще й образилась.

— Я не образилась.

— Тоді що це було? Ти єдина людина, яка відмовилася від можливості стати ученицею. Ти ж не могла очікувати, що Клара зробить так само.

— Я не відмовилася, — каже Еморі, повертаючись до давно знайомої суперечки. — Я спробувала, і мені не сподобалось. Ти знаєш, що це за життя: блукання островом, обстеження руїн, порання зі старими машинами, у яких ми ледве розбираємося. Скільки учнів Теї поранилися? Скільки з них досі живі?

— То це було боягузтво? — гірко спльовує він.

— Це був здоровий глузд, — різко відповідає вона. — Я помітила, що Тея ніколи не стоїть біля машин, коли вони вибухають.

— Ти говориш про старійшину, — кричить він та сердито жбурляє молоток на каміння. — Вияви трохи поваги.

Еморі витріщається на нього, занадто розлючена, щоб говорити.

— Старійшини — наш останній зв’язок зі старим світом, — продовжує Сет у спробі опанувати себе. — Вони володіють знаннями, на відновлення яких нам знадобляться сотні років. Без них нам довелося б починати все з нуля. Ти справді віриш, що хоч одне з наших життів дорівнює їхньому?

Еморі чула цю історію так часто, що могла б переказати її, точно витримуючи всі інтонації свого батька. Дев’яносто років тому на всіх континентах з’явилися величезні западини, які поглинули цілі міста. З них вирвався дивний чорний туман, наповнений сяйнистими комахами, які шматували все, до чого допадалися. Попри наполегливі спроби різних країн допомогти туман ширився.

Знадобився лише рік, щоб він повністю вкрив землю, а самі суспільства розпалися через внутрішні чвари та варварство задовго до повної їхньої руйнації. Єдиним променем надії був радіосигнал від Німи, яка закликала всіх, хто вижив, зібратися на маленькому грецькому острові.

Вона була головною науковицею величезної лабораторії під назвою Інститут Блекгелз, де зуміли побудувати бар’єр, здатний стримувати туман. Німа пообіцяла безпеку кожному, хто зможе здійснити цю подорож.

Зрештою, лише кілька сотень виснажених людей змогли це зробити, але прибуття на острів виявилося лише початком їхніх випробувань. Біженці виросли у світі, де їжу можна було знайти на полицях, ліки — купити в магазинах, а виживання залежало від фінансів, а не від навичок. Будь-яку потрібну інформацію вони черпали з екрана, не маючи жодних знань, на які можна було б покладатися, коли ці екрани зникли. Люди й гадки не мали, як займатися сільським господарством, виготовляти їжу, ремонтувати занедбані будівлі, які мали слугувати для них притулком.

Важкі роки наставали й минали, зменшуючи кількість біженців. Майже щомісяця когось розчавлювало цеглою, що падала, або спалювало випадковою пожежею. Вони дряпалися іржавими цвяхами та вмирали, волаючи в калюжах поту. Люди плутали отруйні гриби з їстівними та плавали в морі, споглядаючи сяйво місяця, коли воно кишіло медузами й акулами.

Вижити було важко, а померти — надто легко, і багато хто за власним бажанням відмовлявся від боротьби за життя. На щастя для людства, вони залишили після себе дітей, і саме з цього генофонду походять мешканці села.

Троє старійшин — це всі, хто залишився зі ста сімнадцяти вчених з Блекгелзу, коли туман з’явився уперше, і їхня кров досі містить вакцини, технології та модифікації, поширені перед кінцем світу. Вони повільно старіють, ніколи не хворіють, і всі ставляться до них з інстинктивною пошаною, яку, за словами Еморі, заслужила лише Німа.

— Чому ти маєш бути… — Сет притискається чолом до грубої деревини корпусу човна, занадто добрий, щоб сказати, що думає насправді, але недостатньо добрий, щоб перестати на це натякати.

— Інакшою? — наважується донька.

Він розчаровано махає рукою на сміх і музику, що линуть крізь ворота.

— Усі інші щасливі, Еморі. Вони просто щасливі. Це не складно. Вони знають, що ми маємо, і вдячні за це. Чому ти все береш під сумнів?

— А що ми маємо, тату? — запитує донька тихим голосом. — Село в руїнах. Острів, який ми не можемо досліджувати без дозволу.

— Це надто небезпечно! — автоматично втручається він.

— Тоді чому в школі не вчать виживання? Я люблю Німу, але чи можеш ти чесно сказати мені, що вважаєш, ніби Тея чи Гефест роблять достатньо для села, щоб бути звільненими від правил, яких змушені дотримуватися решта з нас? Хіба справедливо, що вони не помирають у шістдесят, як ми? Чому вони не вирощують їжу на фермі, не чергують на кухні, не допомагають прибирати…

— Вони дають знання!

Еморі відступає від спалаху його гніву, мов темрява від краю полум’я свічки. Ця суперечка надто безглузда, і вона це знає. Її батько ніколи не засумнівається в діях старійшин і не зрозуміє, чому вона це робить. Що більше вона сперечається, то більше він її недолюблює, і ця відмітка вже доволі високо.

— Я повертаюся на похорон, — переможено каже вона. — Хочеш, щоб я щось передала Матісу?

— Ми говорили з ним сьогодні вранці, — відповідає він і нахиляється підняти молоток.

Розділ 6

Сутеніє, в усьому селі лунає дзвін, повідомляючи про настання комендантської години, і селяни мають п’ятнадцять хвилин, щоб лягти спати. Здебільшого вони вже в казармах, чистять зуби й запалюють лимонник, щоб відганяти комарів. У вікнах радісно горять свічки, розливаючи світло в сутінку вечора.

Кожна кімната гуртожитку може вмістити до восьми осіб. Селяни сплять на тих самих залізних ліжках, що й солдати, які колись тут служили. Матраци набиті соломою, а подушки — пір’ям. Простирадла їм не потрібні. Навіть узимку тут надто спекотно.

На подвір’ї перебувають тільки ті мешканці, яких призначено на чергування. Шилпа гасить свічки на столах, тоді як Ребекка, Аббас, Йоганнес і Йовел закінчують розставляти останні вимиті тарілки на полиці літньої кухні.

Маґдалина та ще кілька батьків кличуть дітей, які ховаються під столом. Вони гасають від тіні до тіні протягом останніх двадцяти хвилин.

Бешкетних утікачів виказує хихотіння.

Коли дітей, які звиваються від сміху, несе в ліжко той, хто встиг їх упіймати, у ворота заходить Еморі. У кожної дитини є батьки, але це більше емоційний титул, ніж практичний. Адже їх виховує село. Лише так вони зможуть досягти успіху.

— Я досі не впевнений, хто з вас кумедніший, — промовляє голос у темряві.

Еморі озирається й бачить у тіні Матіса, який сидить на лавці та вмочує шматок фокаччі в тарілку з підсоленою оливковою олією. На його шиї на шнурку висить гарний зелений камінь.

Якщо селяни не помирають раптово, кожен із них перед смертю передає мені свої спогади. На їхньому останньому подиху я записую всі їхні переживання, навіть ті, яких вони не пам’ятають, і зберігаю їх на невизначений час в одному з цих каменів, даючи змогу іншим переживати ці моменти знову і знову, коли ті забажають. На жаль, вони надівають камені пам’яті лише на час похорону, що надає їм дещо похмурого вигляду.

Німа лагідно тримає Матіса за руку. Її блакитні очі почервоніли від пролитих сліз.

— Як і завжди, ти почав із середини думки, — відповідає Еморі, досі роздратована після суперечки з батьком.

— Будь трохи добрішою до мене, я ж помираю, — каже він та закидає до рота шматок хліба.

Еморі шукає на його обличчі хоч якийсь натяк на страх, який він, імовірно, відчуває, але Матіс просто жує, веселий, як і завжди. Вона думає, що це так несправедливо, так егоїстично. Він здоровий і сильний. Якби він був старійшиною, то прокинувся б завтра, як і всі інші.

Вона потребує більше часу.

Еморі хоче, щоб дідусь залишився в центрі її життя, де він завжди був, де він завше мав бути. Вона хоче снідати з ним і дивитися, як він товстими пальцями незграбно витягає кісточки з ківі. Вона хоче чути його сміх, що лунає з іншого боку подвір’я. Вона хоче знати, чому така хороша людина, сповнена енергії й таланту, має віддати своє життя, щоб дотримуватися правила, запровадженого задовго до його народження.

— Я залишу вас наодинці, щоб ви поговорили, — каже Німа, підводячись на ноги, і кладе ніжну руку на плече Матіса.

Вона дивиться на нього, потім нахиляється та щось шепоче йому на вухо, цілує в щоку й іде.

— Що вона сказала? — запитує Еморі.

— П’ять-п’ять, — відповідає Матіс, пережовуючи фокаччу.

— Що це означає?

— Без поняття. — Він знизує плечима. — Вона казала це мені роками, коли я був засмучений або трохи пригнічений. Одного разу я запитав її, що це означає, і вона відповіла, що то мапа в майбутнє, але так нічого нормально й не пояснила.

— Хіба тобі не цікаво? — роздратовано запитує Еморі.

— Звісно, цікаво, але якби вона хотіла мені розповісти, то вже б давно це зробила.

Матіс витер руки від оливкової олії та хлібних крихт, потім важко підвівся і взяв Еморі попід руку.

— Як минула сварка з твоїм батьком? — запитує він, спробувавши змінити тему. — Це відвернуло тебе від смутку? Припускаю, саме для цього ти туди пішла.

Еморі кидає погляд назад, у бік плями світла від ліхтарів у затоці, злегка всміхається, адже знає, що немає сенсу заперечувати.

— Так, я почуваюся трохи краще, — зізнається вона.

— Твій батько, мабуть, так само. Ти така ж, як і він. Ти біжиш до того, що тебе лякає, і тікаєш від того, що любиш. — Матіс здається спантеличеним. — Ходімо, я закінчив свою скульптуру. Хочу, щоб ти її побачила.

Вони йдуть на подвір’я, туди, де Матіс працював увесь тиждень. Він показує статую онуки, яка стоїть навшпиньки, тримаючи кам’яне яблуко так, неначе щойно зірвала його з гілок справжньої яблуні.

— Тобі подобається? — запитує дідусь, коли Еморі кладе підборіддя йому на плече.

— Ні, — зізнається вона.

— Чому ні?

Йому цікаво, проте він не ображається. Мистецтво не є священним у селі. Це непристойна, галаслива спільна діяльність. Люди критикують вірші навіть під час декламування, а гурти змінюють музикантів посеред пісні, якщо ті втрачають ритм. Якщо актор не справляється з роллю, натовп вигукує його репліки або вигадує нові. Іноді глядачі повністю переймають роль на себе. Еморі бачила, як комітет переписував цілі акти посеред вистави.

— Бо вона нічого не бачить і не ставить запитань, загалом здається цілком щасливою від життя тут, — каже вона. — Єдина людина в селі, на яку вона не схожа, — це я.

Матіс фиркає та ляскає себе по нозі.

— Жодна інша людина не дала б мені такої відповіді, — каже він із насолодою.

Еморі дивиться на освітлені свічками вікна казарм, зачаровано спостерігаючи за силуетами людей, що рухаються всередині, розчісуючи волосся й готуючись до сну.

— Я люблю село, справді люблю, — тихо каже вона. — Просто… є речі, які не мають для мене жодного сенсу, а всі поводяться так, ніби це важливо.

Думки Еморі повертаються до дитинства, до тої миті, коли вона вперше дізналася, що старійшини можуть не спати після настання комендантської години. Ще в дитинстві вона знала, що це несправедливо, але нікому, здавалося, не було до цього діла.

Я пояснила їй, що селяни потребують більше відпочинку, ніж старійшини, але ця відповідь не задовольнила дитя, особливо після того, як Еморі прокинулася зі скалкою в п’яті, якої не було, коли вона лягала спати. А за кілька тижнів дівчина виявила свіжу подряпину на стегні, а потім синці на руці. Вона так і не зрозуміла, як вони там з’явилися.

Я намагалася переконати її, що вона помиляється, але Еморі була надто спостережливою, щоб повірити в таку очевидну брехню. Вона запитала батька, що стається з ними після того, як вони засинають, але він сприйняв саме питання як богохульство. Вона запитала матір, а та заявила, що надто зайнята, щоб відповісти. Потім онука запитала Матіса, який розсміявся і скуйовдив їй волосся. Нарешті, вона підняла руку в класі й запитала Німу, і та затримала її після уроків.

— Іноді ми будимо вас після комендантської години, — зізналася вона юній Еморі, похваливши її за сміливість поставити це запитання.

— Навіщо?

— Щоб ви допомогли нам із деякими завданнями.

— З якими завданнями?

— Я не можу тобі цього сказати.

— Чому ж ми нічого не пам’ятаємо?

— Тому що так буде краще, — винувато сказала Німа.

Щойно Еморі вийшла з класу, одразу розповіла всім у селі про те, що дізналася, водночас вражена силою запитань і налякана обмеженістю відповідей. Еморі думала, що селян вразить розвідане нею, але здебільшого її друзі відреагували на новину, знизавши плечима, або ж із соромом через таку її зухвалість.

Відтоді все так і залишилося.

Їхнє яскраве, осяяне сонцем життя затьмарюють тіні, і нікому, окрім неї, немає діла до того, що ховається в цій темряві. Іноді вона спостерігає за своїми друзями, коли ті вечеряють, і почувається такою ж далекою від них, як і від старійшин.

— Чому ніхто не ставить запитань? — запитує вона дідуся, знову зосереджуючи на ньому погляд.

— Їм подобається бути щасливими, — відповідає він.

— Я й не намагаюся це змінити.

— Але ж відповіді переважно несуть із собою зміни, — відповідає він, відмахуючись від комарів. Сутінок невблаганно випускає на поверхню їхні густі хвилі.

— Це моя остання ніч на землі, — каже він беземоційно. — Тому я скажу кілька речей, якими завжди хотів поділитися, і почну ось із чого. Завтра вранці ти прокинешся й у тебе буде на одного друга менше, хоча в тебе їх і так мало. Частково це не твоя провина, але частково — так. Ти розумна дівчинка, Ем, але ніколи не мала терпіння до людей, які бачать світ не так, як ти. Це не було проблемою раніше, але тепер Клара — одна з таких людей.

— Клара обрала Тею, — категорично зауважує Еморі.

— А ти не любиш Тею.

— Вона вбила Джека. — Її голос зривається на імені чоловіка.

— Джек загинув, бо виплив у шторм і потонув, — зазначає Матіс.

— За наказом Теї, — відповідає онука. — Джек і всі інші учні з ним у човні загинули, бо схилили голови й беззаперечно виконували накази. Вони не перші й не останні. Люди, які обирають Тею, гинуть, і я не хочу, щоб Клару спіткала така сама доля.

Матіс обхоплює її руки своїми, тамуючи її гнів.

— Який сенс любити так сильно, що людина не може витримати кількох хвилин в одній кімнаті разом із тобою? Клара вже втратила батька. Вона не може втратити й матір. Продовжуй так само, і за десять років ти здивуєшся, чому ви більше не спілкуєтесь.

Еморі дивиться на Матіса так довго, як може, та врешті опускає голову.

— Я сумуватиму за тобою, — каже вона.

— Не муч себе цим надто довго, — відповідає він. — Що частіше ти озираєшся назад, то дужче сумуєш за тим, що тебе оточує. Це велика помилка твого батька.

Він витирає її сльози грубим кривим пальцем.

— До речі, де ти бачила мого безнадійного сина?

— Він у бухті, сердито лагодить човен.

— Він так і не навчився сумувати, — зітхає Матіс.

Він стискає руку онуки й повертається до воріт. На мить Еморі здається, що вона бачить там у темряві згорблену постать, але кліпає, і та зникає.

— Я піду з тобою, — каже онука, розуміючи, що це останні миті, які вони проведуть разом.

— Він єдиний, хто має почути мої слова, — похмуро каже він. — Настав час комусь із нас їх вимовити. — Він дивиться на Еморі через плече. — Твій батько завжди був надто суворим до тебе, Ем, але він любить тебе.

— Я б хотіла повірити тобі.

— Я б хотів, щоб ти не мусила.

Еморі востаннє спостерігає, як дідусь покидає село, а потім я м’яко підштовхую її рухатися.

— Залишилося шість хвилин до комендантської години, — кажу я. — Іди до своєї кімнати, інакше будеш спати тут.

Еморі стрімголов рушає з місця, її сандалі здіймають купу пилу, але раптом вона зупиняється через Німу й Гефеста, які сперечаються перед металевими сходами, що ведуть до її гуртожитку.

— Ти обіцяла мені припинити ці експерименти, — сердито кричить Гефест.

Його лють змушує Еморі обережно ступити крок назад у темряву. Гефест на півтори голови вищий і вдвічі ширший за будь-кого в селі. Він має недбало підстрижене волосся, шкіру, вкриту подряпинами, і щетину, а правим боком обличчя тягнеться глибокий поріз. Його долоні величезні. Як і руки. Ноги. Груди. Матіс якось пожартував, що єдиний спосіб виліпити статую Гефеста — це розколупати вулкан за селом.

— Це може почекати до закінчення комендантської години? — шипить Німа, поглядаючи на сина. Вона здається такою маленькою в його тіні, немов лялька, зроблена з гілочок і мотузки, із соломою замість волосся.

— Ми маємо їх захищати, — благає він.

— Від них самих, — відповідає Німа, розуміючи, що їй не вдасться уникнути розмови. — Це вимагає жертв.

— Жертва — це коли вони вибирають. А те, що ми робимо, — вбивство.

Еморі здригається, шокована таким невимушеним звучанням цього жахливого слова, без будь-якої книжки.

— Не в тому разі, якщо це спрацює, — заперечує Німа.

— Ніколи ж раніше не спрацьовувало. Наразі це не краще за смертний вирок.

— Я знаю, що ми робили не так, Гефесте, — каже вона благально. — Я адаптувала процедуру. Цього разу все вдасться.

Зіткнувшись із непорушністю сумнівів сина, Німа підіймає його важкі руки, перевертає їх та оглядає шрами й опіки, які псують його шкіру.

— Ти знаєш, що саме через тебе я почала ці експерименти, — сумно промовляє вона. — Я ніколи не забуду того дня, коли тебе викинуло на острів. Ти був напівмертвий, закатований майже до невпізнання. Я думала, що тебе затягнуло в туман, але потім ти розповів мені про бандитів і табір, де вони тебе тримали.

Вона простягає руку й лагідно торкається шраму на його щоці.

— Я присягнулася, що вже ніколи не дозволю, щоб таке з кимось сталося. — Її голос твердне, мов застигає від гніву. — Так, ми ризикуємо невинним життям, але подумай про винагороду, якщо наш експеримент спрацює. Покоління, які народяться опісля, житимуть у мирі, без страху війни, злочинів чи насильства. Жодна людина ніколи не скривдить іншу. Ми зможемо дозволити їм вільно пересуватися островом і перестанемо турбуватися про те, що вони зроблять із цією свободою. Постав це на шальки терезів, мій любий. Подумай, скільки добра ми можемо зробити одним-єдиним вчинком.

Гефест невпевнено дивиться на неї, його кремезність тепер здається лише ілюзією світла. Він згорблений, його плечі спрямовані до неї, поголена голова низько схилена, щоб краще чути тихі слова матері. Здається, він зменшується під її тяжінням.

— Ти впевнена, що цього разу спрацює? — запитує він.

— Так, — твердо відповідає вона.

Навіть зовсім не розуміючи, про що вони говорять, Еморі знає, що Німа не така впевнена в собі, як вдає. Вона надто самоусвідомлена, надто яскрава й тендітна, щоб стверджувати, що зроблена зі сталі.

«Гефест теж це розуміє», — думає вона. На це натякає зміна виразу його обличчя. Він вирішив повірити в брехню. Дає їй себе заспокоїти; робить її достатньо великою, щоб сховатися за нею. Для Еморі не буває більшого вияву боягузтва.

Гефест оглядає свої руки, укриті шрамами й опіками, які погано загоюються, — кожен із них нагадує про його втечу крізь цивілізацію, що руйнується.

— Коли ти хочеш, щоб це сталося? — врешті запитує він.

— Сьогодні ввечері.

— Мені потрібно щонайменше двадцять чотири години, — не погоджується він. — І ти це знаєш.

— Це терміново, Гефесте. Якщо ти пропустиш сканування…

— Ні, — суворо уриває її він. — Так є ризик пропустити приховану хворобу, яка може їх убити під час процедури. Якщо тобі потрібна моя допомога, то тут не буде жодних скорочень. Мені знадобиться доба, щоб обрати піддослідного з найбільшими шансами на виживання. Тобі доведеться зачекати до завтрашнього вечора.

Німа намагається приховати роздратування, надувши щоки, а потім усміхається до сина так, ніби його заперечення — це дитячі витівки.

Еморі вперше бачить Німу такою. Усе життя вона була веселою літньою жінкою, сповненою сміху та співчуття, яка закликала мешканців села бути кращими версіями самих себе. Еморі ніколи б не здогадалася, що вона може так маніпулювати або так бездушно ставитися до життя. Вона поводиться так, як поводилася б Тея.

— Як хочеш, — каже Німа, розводячи руками. — Я однаково маю ще одне доручення, яке мушу виконати сьогодні ввечері.

Гефест бурчить, але приймає цю маленьку перемогу, а потім без жодного слова йде геть, ледь не збиваючи з ніг Еморі, яка підглядала за суперечкою. Їх розділяла чимала дистанція, але вона все одно ледь не задихається від його смороду. Від нього несе потом, гниллю й землею, наче він ховає мертву лисицю в одній зі своїх брудних кишень.

Гефест перехоплює її здивований погляд із нищівним презирством, а потім озирається через плече.

— Нас підслуховувала одна з твоїх симулів, — вигукує він.

— Мені не подобається цей термін, — суворо відповідає Німа, але Гефест уже пішов геть.

Еморі дивиться йому вслід. Коли вона обертається, Німа вже стоїть перед нею.

— Як багато ти почула? — запитує вона.

— Ви плануєте експеримент, який може когось убити, — тремким голосом відповідає Еморі.

— Це менше з двох зол, повір мені, — відповідає Німа. — Ми ризикуємо життям однієї людини заради можливості зробити світ кращим у довгостроковій перспективі. Я б віддала за це власне життя. А ти ні?

— Не схоже, що їм дають такий вибір.

— Не дають, — визнає Німа. — Я прагну радше бачити шляхетність в усьому, аніж розчаровуватися через її брак.

— Це неправильно, — заперечує Еморі. — Ми не можемо завдавати людям болю просто так, без жодної на те причини.

— Ти так вважаєш. — Німа ледь помітно посміхається, немов застерігаючи. — Але я маю подбати, щоб твої чудові моральні принципи ніколи не випробовувалися.

Дзвін комендантської години затихає.

Очі Еморі розширюються, адже вона миттю усвідомлює, що це означає, проте не встигає нічого зробити, бо падає, важко приземляючись на плече.

Вона нічого не відчуває.

Вона міцно спить, як і решта мешканців села.