Двір шипів і троянд

Розділ 2

Сонце вже встигло сховатися за овид, коли я нарешті вийшла з лісу. Коліна тремтіли. Я не відчувала рук ще відтоді, як вийшла з лісу. Вони скрижаніли від того, що стискала ноги олениці. І навіть її ще тепле тіло, яке прикривало спину, не захищало від морозу.

Небо стало темно-синім, майже чорним. Крізь віконниці нашого старого будинку пробивалися вузькі смуги жовтого світла. Мені здавалося, що я йду по живій картині, де фарби здатні змінюватися на очах. Поки я підходила до будинку, густий темно-синій колір змінився на чорний, і все враз поринуло в суцільну темряву.

Коли я знесилено ступила на стежку, крок за кроком рухаючись на самому лише відчутті голоду, до мене долинули голоси сестер. Я не вслухалася в їхню розмову, бо й так знала, про що вони говорили: про хлопця, який їм сподобався, або про стрічки, що їх вони побачили в містечку, куди тікали, аби лиш не рубати дров. Попри це я усміхнулася — мені було приємно почути людські голоси.

Я кілька разів ударила чобітьми по кам’яному одвірку, щоб струсити сніг, що налипнув на них. Крихти льоду відлетіли від сірого каміння, з якого була збудована наша домівка, оголюючи вицвілі обереги, вигравіювані навколо нашого ґанку. Колись батько вмовив мандрівного шахрая нанести захисні знаки навколо порога, розплатившись за них своїм різьбленим виробом. Батько так мало дбав про нас, що в мене тоді забракло мужності сказати йому, що ці знаки фальшиві, що це просто непотріб. Смертні не володіли магією, не володіли жодною з надможливостей, не мали жодних надприродних сил, не були такі швидкі, як фейрі. А той шахрай наголошував на тому, що в його жилах тече кров Вищих Фе, що серед його пращурів були фейрі, а сам вирізав якісь закрутки, спіральки та руни навколо дверей і вікон, щось пробурмотів та й поїхав собі далі.

Я відчинила важкі дерев’яні двері. Укрита кригою залізна клямка вкусила мене, наче отруйна змія. Коли я увійшла в дім, тепло і світло засліпили мене.

— Фейро! — тихо зойкнула Елейн, і я її ледве почула.

Кліпаючи від яскравого вогню, я втупилася поглядом у свою середню сестру, яка стояла переді мною, загорнута у стару ковдру. Її золотаво-брунатне волосся — колір, який ми всі троє успадкували від батьків, — було прибране в бездоганну зачіску. За вісім років нашого нужденного життя вона не втратила бажання бути привабливою.

— Де ти це взяла? — спитала вона.

У її голосі вчулися голодні інтонації. Кров тварини на мені Елейн не помічала. Я вже не сподівалася, що вони нарешті зрозуміють, чому ходить до лісу їхня молодша сестра. Що ходить вона туди не гуляти, а полювати. Поки вдома була бодай якась їжа, сестри не цікавилися, як вона потрапляє до нашої комори. Коли мати стояла вже на Божій дорозі, вона не з них взяла обіцянку…

Я глибоко зітхнула, заспокоюючись, і скинула з плечей оленицю. Та глухо впала на дерев’яний стіл, і череп’яне горнятко від цього удару дзенькнуло на краю столу.

— А ти як гадаєш, звідки це я принесла? — Мій голос став хрипким, кожне слово опікало горло.

Батько та Неста й далі мовчки гріли руки біля каміна. Моя найстарша сестра й далі ігнорувала батька. Я стягла з олениці вовчу шкуру, потім скинула чоботи біля дверей і повернулась до Елейн.

Її карі очі — очі мого батька — були прикуті до олениці.

— Тобі знадобиться багато часу, щоб оббілувати її?

Мені. Не їй, не комусь іще. Я ніколи в житті не бачила їхніх рук, занурених у кров та хутро. Тільки я навчилася обробляти свою здобич. Дякувати добрим людям, які допомагали своїми порадами.

Елейн притиснула руки до живота, так само порожнього, як і в мене. Елейн не була жорстока. Вона не була схожа на Несту, яка вже народилася з виразом зневаги на обличчі. Просто іноді Елейн не розуміла деяких речей. Вона не пропонувала допомоги не тому, що була недобра, просто їй не спадало на думку так учинити. Я навіть не знала, чи розуміє вона, які ми бідні. Може, вона й розуміла, але відмовлялася це прийняти. Проте я витрачала гроші на те, щоб купити їй насіння квітів. Квіткові клумби — єдине, до чого докладала рук Елейн, які при цьому не боялася забруднити. Але теплі дні ще не настали.

Того літа, коли я купила ясеневу стрілу, Елейн подарувала мені три бляшані баночки з червоною, жовтою та синьою фарбами. Єдиний подарунок, який я отримала від середньої сестри. І він не залежався — сліди фарб і тепер ще було видно в домі, попри те що фарба потьмяніла й подекуди злущилася. Стіни навколо вікон та дверей я розписала плющем і квітами, камені навколо вогнища — язичками полум’я. Усі вільні хвилини того дивного літа я наповнювала наше убоге житло кольорами. Розписувала шухляди в комоді, старі фіранки, днища стільців. Мої картинки викрашалися навіть під столом.

Відтоді у нас уже не було подібного безтурботного літа.

— Фейро! — загудів від вогню глибокий голос мого батька. Його темна борода була охайно підстрижена, на обличчі жодної плямки чи веснянки, як і в моїх сестер. — Тобі неймовірно пощастило сьогодні, ти принесла нам справжній бенкет.

З-за спини батька Неста лише пхикнула. Та це й не дивно. Будь-яка похвала кому завгодно — мені, Елейн чи іншим мешканцям селища — зазвичай викликала її невдоволення. А будь-яке слово від нашого батька майже завжди провокувало її глузування.

Я випростала спину, втомлена настільки, що навіть стояти було важко, і спопелила Несту поглядом. З усіх нас саме Неста найважче сприйняла втрату грошей. Вона зненавиділа нашого батька від тієї миті, коли ми були змушені покинути свій маєток, і далі ненавиділа його навіть після того, як з’явився до нас додому один із кредиторів і наочно показав батькові, що буває з тими, хто не повертає боргу.

Проте, на відміну від батька, Неста принаймні не задурювала нам голови безглуздими балачками про повернення статку. Ні, вона просто витрачала геть усі гроші, які я не встигала від неї сховати, і майже не виявляла до батька дочірньої уваги. Траплялися дні, коли я навіть не знала, хто з нас усіх більш нещасний і нещадний до інших.

— Ми можемо з’їсти половину м’яса протягом цього тижня, — сказала я, переводячи погляд на оленицю. Її туша зайняла майже всю поверхню столу, який нам правив і за кухонний, і за верстак. — Решту ми можемо зав’ялити, — вела я далі, але розуміла, що хоч як формулюй, «ми» тут зайве, бо майже всю роботу я виконуватиму власноруч.

— А завтра я піду на базар. Дізнаюся, скільки можна виторгувати за шкури, — закінчила я, звертаючись скоріше до себе, ніж до рідні, яка вдавала, що не чує мене.

Свою зламану ногу батько витягнув просто себе, розмістивши її ближче до вогню. Холод, чи дощ, чи будь-яка зміна температури завжди загострювали біль від глибоких покручених ран навколо його коліна. Його простий вирізьблений ціпок притулився до крісла поряд — ціпок, який він зробив для себе сам і який Неста мала звичку навмисно полишати якнайдалі від батька.

«Він міг би знайти будь-яку роботу, якби так не соромився», — завжди казала вона, коли я шипіла з приводу її злих витівок. За рану вона батька теж ненавиділа — за те, що не чинив опору, коли той самий кредитор та його здоровані вдерлися до нашого будинку й стали трощити його коліно. Неста й Елейн втекли до спальні й забарикадували двері. Я залишилася, благала їх і ридала, вторячи кожному батьковому крику та стогону, кожному хрускоту кісток. Я навіть напудила у штани від страху, а потім мене ще й знудило біля каміна. І тільки після цього чоловіки пішли. Ми більше ніколи їх не бачили. Батькові знадобилося пів року, щоб знову він зміг ходити, і цілий рік, щоб пройти бодай кілометр. Мідяків, які він приносив, коли хтось, пожалівши його, купував вирізьблені ним речі, на їжу не вистачало. П’ять років тому, коли гроші закінчилися, а батько все ще не міг — чи не хотів — братися бодай за якусь роботу, я сказала, що маю намір навчитися полювати.

Батько не завдав собі клопоту не дозволити йти до тих смертельно небезпечних дивних лісів, яких боялися навіть досвідчені мисливці.

Зараз він став бодай трохи свідомим, тож іноді я завважувала ознаки вдячності мені. А то, було, долав, кульгаючи, увесь шлях до містечка, щоб продати своє різьблення. Ото й усе.

— Мені потрібен новий плащ, — нарешті зітхнула Елейн, і тієї самої миті Неста звелася на ноги й голосно мовила:

— А мені — нові чоботи.

Я стояла мовчки, вже добре знаючи, що не слід утручатися в їхню сварку. Та все ж таки подивилася на блискучі Нестини чобітки біля дверей. Поряд із ними стояли мої, вже замалі на мене, які розійшлися по швах, тримаючись на залишках згнилих від негод ниток.

— Але я мерзну у своєму старому зношеному плащі, — наполягала Елейн. — Мені в ньому холодно.

Вона спрямувала погляд своїх великих очей на мене:

— Будь ласочка, Фейро.

Сестра розтягнула два склади мого ім’я — Фей-ро — таким чином, що вони перетворилися на скиглення, найогидніше, що я колись чула у своєму житті.

Неста дуже голосно клацнула язиком, перш ніж наказати Елейн замовкнути.

Я геть відсторонилася від їхньої суперечки з приводу того, хто ж таки завтра отримає гроші за продані шкури, відвернулася й побачила, що батько вже стоїть біля столу, спираючись на нього руками, і роздивляється оленицю. Потім його увагу привернула шкура велетенського вовка. Батькові пальці, все ще з благородно гладенькою шкірою, перевернули мою здобич кривавим боком догори. Я напружилася.

Темні очі батька звернулися на мене.

— Фейро, — пробурмотів він, стискаючи губи в нитку. — Де ти це взяла?

— Там, де й оленицю, — відповіла я так само тихо, холодно й різко.

Його погляд спинився на моєму луку та сагайдаку, що досі висіли в мене за спиною, потім пробігли вздовж мисливського ножа біля поясу.

На очах у нього забриніли сльози:

— Фейро… такий ризик…

Я вказала підборіддям на шкуру й не змогла приховати зневаги:

— У мене не було вибору.

Проте насправді я хотіла сказати таке: «Ти навіть спроби не робиш вийти з дому. Якби не я, ми б уже голодували. Якби не я, ми б усі померли з голоду».

— Фейро, — знову промовив батько й заплющив очі.

Мої сестри принишкли, і я звела очі, щоб подивитися на Несту. Вона наморщила носа і чмихнула, показуючи на мою вдяганку:

— Ти смердиш, як свиня, вкрита своїм лайном. Чи не можеш ти бодай удавати, що ти не безграмотна бідолаха?

Її слова мене дуже боляче вжалили. Але я не показала, що удар досяг мети. Я була надто мала і встигла засвоїти лише самі ази хороших манер, читання й письма. Потім наша родина зубожіла, стало не до моєї освіти. Проте Неста не пропускала можливості нагадати мені про це.

Вона відступила на крок і запустила пальці у свої золотаво-брунатні коси.

— Скинь нарешті цю гидку вдяганку!

Я не квапилась із відповіддю, проковтнувши слова, якими хотіла огризнутись.

Неста була старша за мене на три роки, проте здавалася молодшою. Її поціловані сонцем щічки завжди вигравали ніжним рум’янцем.

— Ти не могла б приготувати мені горщик гарячої води й підкинути дров у вогонь? — Я глянула в бік нашого дровника. Там лежало всього п’ять полінець. Я зітхнула: — Ви ж повинні були сьогодні нарубати дров.

Неста показала мені свої довгі й чисті нігті:

— Я ненавиджу рубати дрова. Після цього руки завжди вкриті скалками.

Вона подивилась угору з-під темних густих вій.

З нас трьох Неста найбільше нагадувала нашу матір — особливо в ті хвилини, коли чогось хотіла.

— До того ж, Фейро, — у її голосі вчувалися нотки невдоволення й навіть образи, — ти це робиш значно вправніше і швидше за мене. Руки в тебе більш придатні до цього, вони вже загрубіли.

Мені перехопило дух.

— Будь ласка… — сказала я, вирівнюючи дихання. — Будь ласка, прокинься завтра на світанку й нарубай дров. — Я розстібнула комірець своєї туніки. — Або ж ми їстимемо холодний сніданок.

Вона насупилася:

— Я цього не робитиму!

Проте я вже прямувала до другої кімнати нашого будинку, маленького приміщення, де спали ми із сестрами.

Елейн забурмотіла тихі прохання. Через плече я кинула погляд на батька й показала на оленицю.

— Готуйте ножі, — сказала і, не чекаючи на відповідь, зачинила за собою двері.

Кімната була доволі простора, щоб у ній помістилися старенька шафа для одягу та велетенське ліжко із залізного дерева, на якому ми спали втрьох. Це було єдине, що залишилося від нашого колишнього багатства. Ліжко колись замовляли як весільний подарунок від батька нашій матері. Ліжко, у якому всі ми народились і в якому потім померла наша мама. Останніми роками, коли я потроху розмальовувала будинок, торкнутися його своїми фарбами я не наважилася.

Я повісила верхній одяг до хиткої шафи, похмуро глянувши на фіалки та троянди, що їх намалювала довкола ручок шухляди Елейн, пекуче полум’я на шухлядці Нести й нічне небо з віночками жовтих зірок на своїй — бо білої фарби не було. Я намалювала їх, щоб трошки розрадити похмуру кімнату. Сестри ніяк не відреагували на малюнки. Навіть не знаю, чому я чекала на їхню реакцію.

Найбільше мені зараз хотілося впасти на ліжко й заснути.

Того дня ми вечеряли печенею з олениці. Хоча я знала, що це справжнє божевілля, проте не стала заперечувати, коли кожен із нас поклав собі маленьку добавку. Але потім схаменулася і сказала, що м’ясо потрібно розтягнути на кілька днів. Завтра я оброблю всю тушу. Отже, половина м’яса піде нам на найближчі дні, а решту я висушу. А потім мені знадобиться кілька годин для чиньби обох шкур, перш ніж можна буде нести їх на ринок. Я знала кількох торговців, яких зацікавила б моя пропозиція, хоча навряд чи вони запропонують справжню ціну за мою здобич. Проте гроші — це гроші, і в мене не було ані часу, ані коштів мандрувати до найближчого великого міста за кращою платнею.

Я облизала зубці виделки, насолоджуючись залишками жиру на металі. Мій язик ковзнув щербатими зубцями — виделка була частиною давнього розсипу, який батько зумів потайки приховати в приміщенні для слуг, коли кредитори обшукували наш будинок. Жодна виделка чи ложка не були з одного й того самого набору, проте це все одно було краще, ніж ніщо. Столове накриття з маминого посагу ми вже давно продали.

Моя мати. Зарозуміла й холодна мов крига з дітьми, весела та чарівна поміж знаті, яка відвідувала наш колишній маєток мало не щодня. Вона безмежно кохала нашого батька — він був єдиний, кого мати любила й шанувала. Ще їй подобалися вечірки і свята. Мені від її уваги діставалися лише жалюгідні крихти. Мати прихильно ставилася до мого захоплення малюванням, однак не робила спроб усерйоз вчити мене живопису. Та й усього іншого також. Можливо, думала, що мій потяг до мистецтва в подальшому допоможе мені вдало вийти заміж. Якби вона дожила до тієї миті, щоб побачити наше зубожіння, злидні одразу підкосили б її. Напевно, її рання смерть була Божим милосердям.

У нашому будиночку на згадку про неї лишалося тільки ліжко з міцного дерева. Особисто для мене — обітниця, яку я їй дала.

Щоразу, дивлячись на овид, коли мені хотілося йти і йти, не озираючись, я чула ту обітницю, яку дала матері одинадцять років тому, коли вона помирала.

— Залишайтеся разом, і обіцяй дбати про них.

Звісно ж, я погодилася. Була надто мала, щоб спитати, чому вона попросила про це мене, а не батька чи старших сестер. Але я обіцяла їй. А потім вона померла. У нашому жалюгідному світі смертних людей обітниця — це все. Світ тримався на обітниці, яку п’ятсот років тому дали людям верховні правителі народу фейрі. У світі, де ми давно забули імена своїх богів, обітниця була законом, золотом, єднальною силою. Вона ж була й кайданами.

Іноді я ненавиділа матір за те, що вона змусила мене дати її. Можливо, мозок її був затуманений лихоманкою і вона й сама не розуміла, чого вимагає. Або, навпаки, наближення смерті показало їй справжню природу чоловіка та старших дочок.

Я відклала виделку, розпрямила під столом утомлені ноги й подивилась на слабке полум’я, що танцювало на залишках полін у каміні. Прислухалася до балачок своїх сестер. Як завжди, Неста жалілася на містян за відсутність хороших манер і невміння говорити чемні слова. Потім їм дісталося за поганий смак щодо вибору тканин. Мандрівні торговці збували їм різний непотріб, а вони вірили, ніби купують найтонший шовк і шифон. Відтоді як ми збідніли, колишні друзі батька й подруги моїх сестер забули про наше існування, тому сестри гордовито походжали перед сільськими молодиками. А в них не було жодних світських манер, ніякої ґречності, вони навіть не усвідомлювали, який поганий на них був одяг.

Я відпила гарячої води з горнятка — у ці дні ми не могли дозволити собі навіть чаю, — а Неста вела далі свою розповідь, адресовану тільки Елейн:

— Тож я сказала йому: «Якщо ви, сер, так недбало мене запрошуєте, я відповім вам відмовою!» І знаєш, що Томас мені відповів?

Склавши просто себе руки на столі й широко розплющивши очі, Елейн похитала головою.

— Томас Мандрей? — втрутилася я. — Другий син місцевого лісоруба?

Блакитно-сірі очі Нести перетворилися на щілинки.

— Так, — процідила вона і знову розвернулася до Елейн.

— Чого він хотів? — Я кинула оком на батька.

Жодної реакції від нього — ані натяку на занепокоєння чи знаку, що він взагалі слухає. Він розчинився в хтозна-якому тумані спогадів і ласкаво усміхався своїй улюбленій Елейн, єдиній із нас, хто взагалі переймався тим, щоб заговорити до батька.

— Він хоче одружитись із нею, — мовила Елейн замріяно.

Я закліпала очима.

Неста схилила голову. Подібний рух я бачила в хижаків. Іноді я міркувала, чи не допоміг би її сталевий характер нам вижити — і навіть процвітати, — якби вона не переймалась увесь час через наш втрачений статок.

— Тобі щось не подобається, Фейро?

Моє ім’я в її устах прозвучало як образа, і я до болю в щелепі зціпила зуби.

Батько зручніше вмостився на стільці, а я, навіть знаючи, що не слід реагувати на її шпильки, не втрималася:

— Ти не можеш нарубати дров для нас, проте хочеш одружитись із сином лісоруба?

Неста розправила плечі:

— Я гадала, що все, чого ти бажаєш, так це здихатися нас — віддати заміж мене та Елейн, щоб мати змогу весь вільний час малювати свої видатні шедеври.

Вона глузливо вказала на низку квітів наперстянки, які я намалювала уздовж краю столу. Колір дзвіночків був дуже темний і надто синій. Найгірше, що відсутність білої фарби не дала мені змоги намалювати білі тичинки всередині квітів.

Я ледь утрималася, щоб не прикрити малюнок руками. Можливо, завтра просто зішкребу його ножем разом із брудом.

— Повір мені, — мовила я до Нести, — того дня, коли ти захочеш одружитись із кимось вартим тебе, я вирушу в його дім і відразу вас благословлю. Утім, за Томаса ти заміж не вийдеш.

Ніздрі Нести затремтіли від гніву.

— Ти нічого не вдієш! Клер Беддор сьогодні сказала мені, що Томас має намір освідчитися цими днями! І тоді мені вже ніколи не доведеться думати, чи не забагато я з’їла за столом.

А потім, дивлячись на мене, вона посміхнулася й додала:

— Принаймні мені не треба буде, немов хтивій самиці, борюкатися на сіні з Айзеком Гейлом.

Мій батько ніяково закашлявся і втупився у своє ліжко, що стояло коло каміна. Він ніколи не сперечався із Нестою — чи то від страху, чи від провини — і достоту не волів долучатися до суперечки зараз. Навіть якщо він уперше почув про Айзека.

Я поклала долоні на стіл і суворо глянула на сестру. Елейн хутко прибрала свою охайну ручку подалі від моєї, наче бруд та кров під моїми нігтями могли якимось чином перестрибнути на її порцелянову шкіру.

— Родина Томаса живе не надто краще за нашу, — сказала я якомога спокійніше. — Ти станеш там зайвим ротом. Якщо він сам цього не усвідомлює, то його батьки добре це розуміють.

Проте Томас це дуже добре усвідомлював, — ми з ним стикалися кілька разів у лісі. І я бачила блиск відчайдушного голоду в його очах, коли він помітив, як я дістаю кроликів з пастки. Я, звісно, ніколи не вбивала людей, проте того дня мисливський ніж на моєму поясі ніби поважчав. Відтоді я намагалася більше ніколи не стикатися з ним у лісі.

— Ми не можемо дозволити собі посагу, — вела я далі. Я вимовляла слова дуже жорстко, але доволі тихо. — Для будь-якої з вас.

Якщо Неста хоче піти — добре. Нехай! Я ще на крок наближуся до чудового й мирного майбутнього, у якому вдома буде тиша, достатньо їжі й часу для малювання. Проте ми нічим, геть нічим не могли спокусити будь-якого залицяльника прибрати сестер з моєї шиї.

— Ми кохаємо одне одного, — оголосила Неста, і Елейн закивала головою.

Я мало не розсміялася — коли це мої сестри припинили зітхати за молодиками зі шляхетних родин і стали пускати бісики жалюгідним містянам?

— Коханням ситий не будеш, — заперечила я якомога суворіше.

Неста підхопилася, як від ляпасу.

— Ти просто заздриш! Я чула, люди казали, що Айзек має намір одружитися з якоюсь дівчиною із селища Смарагдові Лани, а в неї дуже нічогенький посаг.

Я також це чула, бо Айзек сам вихвалявся цим останнього разу, коли ми з ним бачилися.

— Заздрю? — перепитала я, намагаючись якомога глибше сховати лють, що охопила мене. — У нас немає геть нічого, щоб запропонувати можливим нареченим — ніякого посагу, навіть ніякої худоби. Можливо, Томас і хоче одружитися з тобою, проте ти будеш для нього справжнім тягарем.

— Та що ти розумієш у житті? У коханні? — видихнула Неста. — Ти лише напівдикий звір, який тільки те й робить, що командує з ранку до ночі. Продовжуй так жити, Фейро, і одного дня не залишиться нікого, хто пам’ятатиме про тебе, кому не байдуже буде, чи ти взагалі жива.

Вона вилетіла з кімнати, Елейн — за нею, щоб заспокоїти її. Сестри грюкнули дверима спальні так сильно, що на столі задзенькотіли тарілки.

Ті слова я вже чула — і знала, що Неста повторила їх лише тому, що я вперше від них здригнулася. Та менш болісними вони від цього не стали.

Я відпила зі щербатого горнятка. Під батьком застогнала дерев’яна лава, коли він змінив положення. Відпивши ще, я сказала:

— Тобі слід з нею поговорити.

Батько вдивлявся в підпалене місце на столі.

— А що я можу сказати? Якщо це кохання…

— Це не може бути коханням, принаймні з його боку. І не з його жалюгідною родиною. Я бачила, як він поводиться в селищі, — йому від Нести потрібна зовсім не рука й тим паче не серце.

— Фейро, надія потрібна нам так само, як хліб і м’ясо, — мовив батько, і очі в нього на мить стали такими ясними, як, може, ніколи не були. — Нам потрібна надія, інакше не вижити. Тож залиш їй надію, Фейро. Дозволь уявляти краще життя. Кращий світ.

Я підвелася, стискаючи кулаки, але у двокімнатному будинку не було куди тікати. Подивилася на вицвілий малюнок наперстянки вздовж краю столу. Верхні дзвіночки квітів уже розтріскалися й стали блідими, нижня частина стеблин взагалі зникла. Ще кілька років — і малюнок зникне, не лишивши по собі ніякого сліду. Ніякої згадки про мене.

— Немає ніякого кращого світу, — заперечила я, суворо дивлячись на батька. — Не існує таких речей.