Двір шипів і троянд

Розділ 8

Я вдавала, що безцільно блукаю розкішним тихим садом, але насправді запам’ятовувала стежки та місця, у яких можна за потреби сховатися. Темлін відібрав весь мій арсенал. Байдуже, може, таки натраплю в саду на ясен, з гілок якого зроблю нові стріли. І збройова кімната в цьому маєтку теж є. А якщо ні, я знайду спосіб роздобути зброю. Якщо знадобиться, вкраду. Про всяк випадок.

Під час обстежень минулої ночі я виявила, що на моєму вікні не було замка.

Вислизнути з вікна та спуститися вниз лозами вістерії не завдало б зусиль, я звикла видиратися на дерева й не боялася висоти. Не те щоб я планувала втекти, але приємно було знати, як це здійснити, якщо колись дійду такого ступеня відчаю.

Темлін не перебільшував, коли говорив, що всі інші землі Прифії смертельні для людини, а якщо тут справді лютує якась пошесть, то ліпше мені вибратися звідси якнайшвидше.

Утім, не раніше ніж спробую знайти того, хто замовить за мене слово перед Темліном. «Люсьєн стерпить, якщо й огризнешся. Ну, в разі коли насмілишся», — сказала мені вчора Ейсіл.

Я кусала свої коротенькі нігті, розмірковуючи про всі можливі плани і провали. Ніколи не була красномовна, так і не навчилася світських манер, талант до яких був і в матері, і в сестер, але… я досягла певних успіхів, продаючи шкури на місцевому ринку.

Тож, можливо, варто шукати уваги Темлінового емісара, хай я йому й не подобаюся. Він чітко дав зрозуміти, що йому моє перебування в маєтку не подобається — радив убити мене! Треба, щоб він переконав Темліна пошукати інші способи виконати Угоду. Звісно, якщо вони існували.

Я наблизилася до альтанки, заплетеної квітами наперстянки, аж раптом почула звук кроків на стежці, посипаній рінню. Дві пари легких і швидких ніг. Я розправила плечі, озираючись на стежину, якою прийшла, але там нікого не було.

Я трохи затрималася на краю галявинки з луговими жовтцями. Яскраве жовто-зелене поле було безлюдне. Позаду мене стояла невеличка розлога яблуня, вкрита пишним цвітом, і пелюстки її спадали на лавку, куди я намірилася сісти. Ніжний легіт гойднув гілля, і заметіль білих пелюсток посипалася вниз.

Мені не здалося. Я чітко чула кроки й хотіла дізнатися, чиї вони. Ні в гілках яблуні, ні за нею я нічого не виявила. Зате відчула знайоме поколювання в спині. Ліс навчив мене довіряти мисливським інстинктам.

Хтось стояв у мене за спиною — можливо, навіть двоє. Ледь чутне хихотіння пролунало аж надто близько. Серце підстрибнуло до горла.

Я непомітно озирнулася через плече. Однак помітила лише сріблясте мерехтіння, та й то краєм ока.

Мені слід було обернутися. Слід було подивитися в обличчя невідомому.

Рінь знову зашурхотіла, тепер уже ближче. Мерехтіння, що його я спостерігала краєм ока, збільшилось і розділилось на дві невеличкі постаті, зростом мені до талії. Руки в мене стиснулися в кулаки.

— Фейро! — пролунав над садом голос Ейсіл.

Я аж підстрибнула, коли вона погукала мене знову:

— Фейро, час обідати!

Я різко обернулася, готова криком попередити її про небезпеку, яка стояла за моєю спиною, і здійняла кулаки, хоч і знала, що це не допоможе.

Однак мерехтливі створіння зникли, так само як пирхання й хихотіння, а я опинилась обличчям перед старою скульптурою двох пустотливих ягнят. Я потерла шию.

Ейсіл знову покликала мене, тож я нервово дихнула на повні груди й пішла до будинку. Однак навіть обережно проходячи повз кущі, повертаючись власними слідами, я не могла позбутися підступного відчуття, що хтось спостерігає за мною, зацікавлено і з бажанням погратися.

Обідали тут пізно, у нас в такий час зазвичай вечеряють. За вечерею я вкрала ножа. Щоб мати щось — бодай щось — для захисту.

З’ясувалося, вечеря була єдиною трапезою, на яку мене запрошували до великої зали, що мене цілком влаштовувало. Бачитись із Темліном та Люсьєном тричі на день було б справжніми тортурами для мене. Я могла витримати годину за тим розкішним столом, демонструючи свою покору й нібито відсутність планів змінити своє життя.

Доки Люсьєн жалівся Темліну на якісь проблеми, пов’язані з магією та своїм металевим оком, я тим часом сховала ніж у рукав туніки. Серце калатало так швидко та гучно, що я боялася — вони почують його биття, але Люсьєн продовжував говорити, а Темлін був зосереджений на його словах.

Певно, мені слід було б поспівчувати їм із приводу того, що вони вимушені п’ятдесят літ поспіль залишатися в масках. Не можна радіти чужим недугам, навіть якщо вони вражають твоїх ворогів на чужих землях. Але співчуття до Люсьєна в мене не було. Кожне моє слово в нього викликало сміх. Та сварка з ним суперечила моїм планам. Я вирішила не злити його. Я повинна завоювати його прихильність, а це вимагало терпіння і сил, особливо якщо врахувати, що я вбила його друга. Мені треба знайти підхід до Люсьєна, не викликавши підозр у Темліна.

Руде волосся Люсьєна красиво підсвічував вогонь, що палахкотів у каміні, у його світлі мінилися різними кольорами коштовності на держаку його меча — розкішного, зовсім не схожого на прості ножі Темліна, що й зараз висіли в нього на грудях на шкіряному перев’язі. Розкішна обробка й карбований візерунок леза не заважали цьому мечу бути серйозною бойовою зброєю. Але з ким тут воювати? Може, з невидимими істотами з саду? Або з кимось серйознішим і небезпечнішим? Адже не просто так Люсьєн утратив око й дістав шрам на все обличчя. Від цієї думки я здригнулася.

Ейсіл сказала, що в будинку безпечно, однак радила не втрачати пильності поза будинком. Хтось спробує обдурити моє людське чуття. Це вона мені теж говорила. Чи далеко поширюється влада Темліна, який оберігає моє життя? Наскільки сильним буде його авторитет?

Раптом Люсьєн замовк і подивився на мене з глузливою посмішкою, від якої шрам став ще більш жахливим.

— Ти просто милувалася моїм мечем чи планувала мене вбити, Фейро?

— Звісно, ні, — тихо сказала я, дивлячись на Темліна. Золоті цятки в його очах виблискували так, що я їх бачила навіть зі свого кінця столу. Серце в мене поскакало галопом. Раптом він чув, як я ховала ніж? Я змусила себе знову поглянути на Люсьєна.

Його лінива недобра посмішка нікуди не зникла. Поводься чемно, будь хитрою, переконай його стати на свій бік… Я можу це зробити.

Голос Темліна обірвав тишу:

— Фейра любить полювати.

— Я не люблю полювати. — Мені слід було обрати більш покірливий тон, однак я вела далі: — Я була вимушена полювати. І як ти про це дізнався?

Погляд Темліна був прямий, оцінювальний.

— А чому б іще ти опинилася в лісі того дня? У твоєму домі були лук та стріли.

Певно, він ледве стримався, щоб не сказати «халупа».

— Коли глянув на руки твого батька, я зрозумів, що він не цим заробляє на життя. — Він показав на мої вкриті шрамами зашкарублі руки. — Саме ти казала йому, як розподілити їжу й де лежать гроші за продаж шкур. Фейрі можуть бути якими завгодно, проте ми не дурні. Всупереч усім вашим сміховинним легендам, які приписують нам ще й тупість.

Дивна, незначуща.

Я подивилася на крихти хліба й патьоки підливки в себе на золотій тарілці. Якби я була вдома, вилизала б тарілку до блиску, щоб не втратити дорогоцінної їжі. А самі тарілки… Я змогла б купити упряжі для коней із плугом та ціле поле… Лише за одну таку тарілку. Це було гидко.

Люсьєн прокашлявся.

— До речі, а скільки тобі років?

— Дев’ятнадцять. — Будь чемною, слухняною…

Люсьєн цикнув:

— Така юна й така похмура. І вже встигла стати вбивцею.

Я стиснула руки в кулаки, відчуваючи тепло схованого ножа. Смиренна, покірлива, слабка… Я дала обіцянку матері, і я дотримаюсь її. Те, як піклується Темлін про мою родину, все одно не моє піклування. Ота дика маленька мрія все ще могла здійснитись: мої сестри вдало вийдуть заміж, і в мене буде моє спокійне життя разом із батьком, буде достатньо їжі для нас обох і ще достатньо часу, щоб, наприклад, малювати або, можливо, навчитися того, чого мені хочеться. Це все ще могло статися — десь у дальніх землях, — якщо я виплутаюсь із цієї халепи з Угодою. Я все ще могла триматися за рештки тієї мрії, нехай ті Вищі Фе висміяли це як типово людське — мислити так вузько, бажати так небагато.

Проте будь-яка крихта інформації могла допомогти, а якщо я виявлятиму цікавість до них, можливо, вони трохи пом’якшають до мене. Що це, як не пастка в лісі?

Тому я проголосила:

— То ось що ви робите зі своїми безсмертними життями! Рятуєте за Угодою простих смертних і смачно їсте?

І я виразно подивилася на перев’яз Темліна, воїнське вбрання, меч Люсьєна.

Люсьєн пирхнув:

— Ми ще танцюємо із духами під місяцем у повні й викрадаємо смертних немовлят із їхніх колисок, а замість них кладемо перевертнів…

— Хіба твоя… — урвав його Темлін, чий низький глибокий голос раптом зазвучав дуже м’яко, — мати нічого не розповідала про нас?

Я постукала по столу вказівним пальцем, заганяючи короткі нігті в дерево.

— У матері не було вільного часу, щоб розповідати мені казки.

Принаймні цю частину свого минулого я могла їм відкрити.

Цього разу Люсьєн не сміявся.

Після надто довгої паузи Темлін запитав:

— Як вона померла?

Коли я здивовано здійняла брови, він додав значно тихіше й м’якше:

— Я не побачив ознак присутності літньої жінки у твоєму будинку.

Я не потребувала його співчуття. Однак повідомила:

— Вона померла від тифу. Мені було вісім.

Я підвелася з крісла, щоб вийти.

— Фейро, — озвався Темлін.

Я обернулася до нього. На його щоці сіпався м’яз.

Люсьєн переводив погляд з Темліна на мене й назад, металеве око його крутилось, але він не промовив ані слова. Тоді Темлін труснув головою, геть як вовк, і пробурмотів:

— Співчуваю твоїй втраті.

Намагаючись не скривитися, я крутнулася на підборах і вийшла із зали. Мені не потрібне було його співчуття, тим паче з приводу смерті матері, за якою я вже багато років не сумувала. Хай Темлін сприймає мене як невиховану людську дівчину, яка не варта його пильної уваги.

Краще я спробую умовити Люсьєна, щоб він поговорив із Темліном щодо мене, і якнайшвидше. Доки не з’явились оті «інші», яких вони згадували, або ж поки їхня недуга не поширилася на всі землі. Завтра — завтра я звернуся до Люсьєна, оціню свої шанси на визволення.

У своїй кімнаті я знайшла невеличку торбинку в одежній шафі й поклала в неї запасний одяг та вкрадений ніж. Це було нікчемне лезо, однак краще столове приладдя, ніж зовсім нічого. На той випадок, якщо мені дозволять колись піти — втікатиму я дуже швидко.

Просто про всяк випадок.