Двір шипів і троянд

Розділ 3

Утоптаний сніг на дорозі до селища був заплямований брунатними й чорними слідами від возів та коней. Елейн і Неста цикали язиками та кривили обличчя, переступаючи через бруд й уникаючи найсвіжіших огидних слідів. Я знала, чому вони пішли зі мною — побачили, як я складаю шкури до своєї торбини, і негайно вдягнулися.

Я не озивалася до них, а вони не бажали зі мною говорити після вчорашнього вечора. Утім, Неста прокинулася на світанку й нарубала дров. Можливо, тому, що знала: сьогодні я піду продавати шкури і з ринку повернуся з грошима в кишені. Сестри йшли за мною порожнім шляхом повз засніжені поля аж до самісінького убогого містечка.

Кам’яні будинки в ньому були звичайні й прості. Білі відтінки зими лише поглиблювали їх однаковість. Але сьогодні в містечку базарний день, а отже сюди з’їдуться і зійдуться торговці й покупці, які не злякалися холодного ранку.

Уже за кілька будинків звідти до нас долетів запах гарячої їжі — пахощі спецій, спогади про які ще жили в моїй пам’яті й вабили до себе. Позаду мене Елейн тихенько застогнала. Спеції, сіль, цукор — рідкісне диво й для більшості місцевих, для нас давно були лише мрією.

Якщо я добре спродаю здобич, мені може вистачити грошей на якийсь смаколик. Вирішивши підбадьорити цим моїх примхливих сестер, я обернулася, але не встигла навіть рота розтулити, як на нас з-за рогу вилетіла молода жінка в білому вбранні. Просто диво, що ми на неї не наштовхнулися.

— Нехай Безсмертне Світло засяє над вами, сестри, — проголосила молода жінка, перетинаючи нам дорогу.

Неста й Елейн цикнули язиками, я ледь стримала стогін. Треба ж такому! Натрапити в базарний день на «Дітей Благословенних», які всіх тут відволікатимуть. Старійшини селища зазвичай дозволяли їм залишатися на площі не більше як на кілька годин, проте сама присутність божевільних фанатиків, які досі поклонялися Вищим Фе, дуже дратувала звичайних людей. І дратувала особисто мене. Колись давно Вищі Фе правили і звичайними смертними, проте ніколи не були богами. І, безумовно, вони не були добрі до нас.

Молода жінка протягнула бліді, наче молодий місяць, руки в жесті привітання, срібні дзвіночки на її браслеті — зі справжнього срібла — тихо задзеленькотіли на зап’ястку.

— Чи є у вас вільна хвилинка, щоб вислухати Слова Благословенних?

— Ні, — вишкірилася на неї Неста, ігноруючи руки дівчини й підштовхуючи Елейн іти далі. — Немає.

Розпущене темне волосся молодої жінки блищало у вранішньому світлі. Її чисте свіже обличчя світилось, а усмішка була занадто приємна. За нею стояло ще п’ять послідовників, молодих чоловіків та жінок з так само довгим волоссям. Вони уважно оглядали ринок у пошуках молоді, за яких можна було б учепитися зі своїми балачками.

— Тільки на хвильку, — просила жінка, заступаючи Несті дорогу.

Те, як Неста, з ідеально прямою спиною, розправляє плечі й зверхньо дивиться на молоду послідовницю, справді вражає — як королева без трону.

— Іди белькотати свою маячню комусь дурному. Тут ти не знайдеш новонавернених.

Дівчина відступила на кілька кроків назад, тінь промайнула в її брунатних очах. Я майже здригнулася. Мабуть, це таки не найкращий спосіб спілкування, тому що вони можуть стати справжньою проблемою, якщо їх розізлити.

Неста звела руку й відкотила рукав плаща, щоб продемонструвати дівчині залізний браслет на зап’ястку. Такий самий був і в Елейн; багато років тому вони купили однакові прикраси. Фанатичка зойкнула, широко розплющивши очі.

— Бачиш це? — зашипіла Неста й зробила крок уперед.

Фанатичка відступила від неї.

— Ось що тобі треба носити. А не ті кляті срібні дзвіночки, щоб приваблювати тих фейських чудовиськ.

— Як ти насмілилася носити цю мерзоту та ще й демонструвати на очах наших безсмертних друзів?..

— Іди проповідуй в інше селище, — грубо урвала її Неста.

Дві пухкенькі симпатичні фермерські дружини йшли повз нас, тримаючись за руки і прямуючи на ринок. Дійшовши до аколітів, вони однаково скривилися.

— Шльондра-фейрілюбка! — вигукнула одна з них прямісінько в обличчя молодій жінці.

Я не могла не погодитися.

Аколіти промовчали.

Інша селянка — достатньо заможна, бо на шиї висіло грубе залізне намисто — примружила очі й вишкірилася на них.

— Невже ви, ідіоти, не розумієте, що ті чудовиська робили з нами протягом століть? Вони й досі розважаються, коли знають, хто ви.

Неста закивала до жінок на знак згоди, а ті попростували далі. Ми повернулися спинами до молодої жінки, яка досі стояла перед нами, і навіть Елейн невдоволено нахмурила брови.

Проте молода жінка зітхнула, і її обличчя знову було спокійне, коли вона заговорила:

— Я теж жила у схожій темряві, доки не почула Слова Благословенних. Я зростала в селищі, як дві краплі схожому на це, — безбарвному й похмурому. Проте десь із місяць тому подругу моєї кузини відправили до кордону як нашу жертву Прифії. Вона не повернулася. Гадаєте, загинула? Ні. Живе в достатку, бо тепер вона — наречена знатного фейця. І вас може очікувати така сама доля, якщо не пошкодуєте кількох…

— Скоріше за все, її просто зжерли, — сказала Неста, — тому вона й не повернулася.

Або гірше, подумала я, Вищі Фе й справді могли забрати жінку до Прифії. Я ніколи не бачила ані жорстоких Вищих Фе, які були схожі на людей і правили у Прифії, ані звичайних фейрі з їхньою лускою, крилами й довгими павучими лапами, які жили в тих землях і здатні були затягти тебе глибоко-глибоко в забуте всіма озеро. Я не знала навіть, хто з них гірший.

Обличчя аколітки напружилося:

— Наші милосердні господарі ніколи не завдадуть вам шкоди. Прифія — це земля миру й достатку. Якби фейрі благословили вас своєю увагою, для вас було б великою втіхою жити серед них.

Неста закотила очі. Елейн тривожно переводила погляд з нас на ринок, який було видно попереду. Довкола нас уже товпилися цікаві. Треба було йти далі.

Неста знову відкрила рота, проте я стала між ними. Одяг на послушниці був не зовсім білий, а блідо-блакитний — чистенький, як і її шкіра, ніде ні плямочки.

— Ти вступила в нерівний бій, — звернулася я до неї.

— За гідну справу, — променисто усміхнулася послушниця.

Я трохи підштовхнула Несту, щоб вона рушала, а сама сказала фанатичці:

— У тій справі немає нічого гідного.

Я досі відчувала прикуті до нас погляди аколітів, крокуючи до заповненого ринку, але не обернулася. Зовсім скоро вони підуть читати свої проповіді в іншому місці. Доведеться йти додому довшою дорогою, щоб уникнути зустрічі з ними.

Мої сестри ніяк не могли заспокоїтися. Елейн сердито морщилась. Очі Нести дико виблискували, а губи витягнулися ниточкою. Невже у неї вистачить розуму наздогнати послушницю і знову зчепитися з нею?

Не моя проблема — принаймні зараз.

— Зустрінемося тут за годину. — сказала я і, не даючи сестрам часу вхопитися за мене, пірнула в натовп на площі.

Хвилин із десять мені знадобилося, щоб оцінити три можливі варіанти. Там були мої звичайні покупці: немолодий швець і гостроокий кравець, які приходили на ринок з найближчого міста. Були й незнайомці: кремезна жінка сиділа на краєчку зруйнованого фонтана. У неї не було навіть возу, але увагу вона все одно привертала. Рубці та зброя чітко вказували на рід її заняття. Вона була найманкою.

Я відчувала на собі погляди шевця і кравця, відчувала їх удавану байдужість до моєї сумки за плечима. Добре. Значить, можна торгуватися.

Я підійшла до найманки. Її густе темне волосся було підстрижене до підборіддя. Засмагле обличчя здавалося витесаним з граніту, а великі чорні очі трохи примружилися, побачивши мене. Які ж бо цікаві очі — не одного відтінку чорного, а багатьох, із натяками на брунатний, — вгадувалися під її темними бровами! Я відсунула подалі непотрібну частину свого розуму, яка інстинктивно змушувала думати про кольори, світло та форми, і рушила до найманки, широко розправивши плечі. Зброя на ній — цілий арсенал кинджалів і ножів — змусила мене проковтнути клубок у горлі. Я підійшла не впритул, а зупинилася на певній відстані.

— Я не продаю свої послуги за товар, — мовила вона з дуже різким акцентом, якого я раніше ніколи не чула. — Беру лише монетами.

Кілька перехожих вдали, що не дослухаються до нашої розмови, особливо коли почули мої слова:

— Тоді тобі навряд чи пощастить у цьому місці.

Вона здавалась велетенською, навіть коли сиділа.

— Дівчино, що тобі від мене треба?

Їй самій, напевно, від двадцяти п’яти до тридцяти, але я, у своєму лахмітті й змарніла від голоду, справді могла здаватися поруч із нею дівчиськом.

— Я принесла на продаж шкури вовка й олениці. Може, вони тобі сподобаються й ти їх купиш?

— Ти їх поцупила?

— Ні, — я витримала її погляд, — сама вполювала цих тварин. Можу заприсягнутись.

Вона пробіглася по мені своїми чорними очима.

— Як?

Це «як» прозвучало не запитанням, скоріше наказом. Від людини, яка напевно бачила тих, для кого в обіцянках не було нічого святого і хто легко кидався словами. І вона карала їх належним чином.

Тож я детально розповіла, як уполювала обох звірів, а коли закінчила, найманка махнула рукою в бік моєї сумки:

— Ну ж бо я погляну на них.

Я витягла акуратно змотані шкури.

— А ти не брехала про розміри вовка, — пробурмотіла вона. — Хоча на фейрі й не схожий.

Вона досвідченим оком пройшлася по шкурах, оцінила руками хутро і низ. А потім назвала свою ціну.

Я отетеріла, почувши, але встигла приховати подив. Ціна, що її назвала найманка, у кілька разів перевершувала ту, яку я розраховувала отримати за шкури. Я мовчки дивилася на щедру купувальницю.

Найманка теж дивилася, але не на мене, а крізь моє кощаве тіло.

— А ті дві дівчини, які спостерігають через площу, — твої сестри? У вас усіх однаково мідне волосся, а ще вони дивляться на тебе голодними очима.

І справді. Мої сестри досі щосили намагались підслуховувати, але так, щоб їх на цьому не спіймали.

— Мені не потрібна твоя жалість.

— Може, й так. Проте тобі потрібні мої гроші, а сьогодні торгівля квола. Збили її ці чортові послушниці з телячими очима.

Жінка кивком вказала на «Дітей Благословенних», які досі трусили своїми срібними дзвіночками й вистрибували на шляху кожного, хто намагався пройти повз них.

Коли я знову подивилась на неї, найманка ледь помітно усміхалася.

— Усе залежить від тебе, дівчинко.

— Чому?

Вона знизала плечима.

— Мені колись теж допомогли. Нашій сім’ї тоді дуже важко було. Гадаю, настав час сплатити свій борг.

Я подивилася на неї знову, розмірковуючи над почутим.

— У мого батька є деякі вироби з дерева, які я могла б додати до шкур. Так буде справедливіше.

— Я подорожую з мінімумом речей, і мені вони геть ні до чого. А це, — вона погладила шкури у своїх руках, — вбереже мене від потреби вбивати їх самій.

Я кивнула, мої щоки запалали, коли вона почала шукати мішечок із монетами десь у глибинах свого важкого плаща. Мішечок був повний срібла, а то й золота — я погано розрізняю монети по брязкоту. У наших краях найманці отримували щедру плату.

Наші землі були занадто малі й бідні, щоб дозволити собі утримувати постійну армію для нагляду за Стіною з Прифією. А ми, прості селяни, могли сподіватись лише на силу Угоди, яку було укладено п’ять сотень років тому. Проте вищий клас міг дозволити собі найманців, таких як ось ця жінка, щоб ті оберігали їхні землі на кордоні з володіннями безсмертних. Правду кажучи, це була лише видимість захисту, щось подібне до оберегів на порогах домівок. Усім нам, незалежно від класу чи статку, від народження, ще в колисках, співали та передавали римовані попередження, які потім звучали на шкільних подвір’ях. Усі ми в глибині душі знали, що нічого не вдіємо проти фейрі. Вищий Фе міг перетворити твої кістки на попіл з відстані в сотню метрів. Хоча ми із сестрами ніколи нічого подібного не бачили.

Проте ми ще й досі намагалися вірити в існування будь-чого, що було б здатне допомогти, якщо колись нам доведеться зіткнутися з ними. На ринку було дві ятки, які обслуговували ці страхи, пропонуючи підвіси та дрібнички, закляття й речі із заліза. Я не могла їх собі дозволити, та й навіть якщо вони якось діяли, то могли б подарувати лише кілька хвилин, щоб мати час підготуватися до неминучого. Тікати було марно, битися теж.

Але Неста з Елейн ще й досі надягали залізні браслети щоразу, коли виходили з будинку. Навіть Айзек мав залізний широчезний браслет, який носив на зап’ястку, завжди ховаючи під рукавом. Колись він мені запропонував купити такий самий, проте я відмовилася. Для мене це було занадто особистим, занадто нагадувало платню, занадто… постійно нагадувало про те, ким ми були одне для одного і ким водночас не були.

Найманка поклала монети на мою простягнуту руку, а я мерщій сховала їх до кишені. Вони були такі важкі, мов каміння. Ані шансу на те, що сестри не побачили гроші і що вже не міркували про те, як саме можуть умовити мене поділитися ними.

— Дякую, — мовила я до найманки, марно намагаючись стримати невдоволення від того, що сестри вже наближаються, як падальники до трупа.

Найманка погладила вовчу шкуру.

— Невеличка порада від однієї мисливиці другій.

Я здивовано скинула бровою.

— Не заходь далеко в ліс. Я б не стала навіть підходити туди, де ти була вчора. Вовк таких розмірів буде найменшою твоєю проблемою. Дедалі частіше я чую про те, що вони прослизають до нас крізь Стіну.

Мороз павуками пройшовся мені вздовж хребта.

— Вони що… вони збираються напасти?

Якщо так, я знайду спосіб узяти свою родину, полишити злиденні землі й попрямувати на південь, подалі від невидимої Стіни, яка поділила навпіл наш світ, перш ніж вони зуміють сюди перейти.

Колись, за давніх-давен і тисячоліття до того, ми були рабами у правителів Вищих Фе. Колись ми кров’ю і потом збудували для них величну та квітучу цивілізацію, дивні храми для лютих і диких богів. Колись ми повстали по всіх землях, усіх територіях. Війна була така кривава, така руйнівна, що це змусило шістьох смертних королев укласти Угоду, аби зупинити бійню та безцільні вбивства з обох боків, і саме таким чином у нашому світі з’явилася Стіна: відтепер Північ усіх територій належала Вищим Фе та фейрі, які забрали із собою свою магію. Південь, який населяли смертні, був приречений жити на тому, що можна було виростити на землі чи добути з неї.

— Ніхто не знає, що насправді планують Вищі Фе, — застерегла найманка, і обличчя її закам’яніло. — Ми не знаємо, чи можуть Вищі Лорди втримати на шворці своїх звірів і спрямовані атаки. Я охороняла старого вельможу, який жалівся, що останні п’ятдесят років ситуація стає дедалі гіршою. Він узяв човна й попрямував на південь два тижні тому, а також на прощання сказав, щоб я тікала звідси, якщо в мене ще лишилися бодай якісь мізки. А перш ніж відплисти, розповів, що отримав звістку від друга про те, що посеред ночі зграя мартаксів перетнула Стіну й знищила половину селища поблизу його маєтку.

— Мартаксів? — видихнула я.

Я знала, що існувало безліч різновидів фейрі, які різнилися між собою так само, як і звичайні представники тваринного світу, проте назв знала дуже мало.

Темні очі найманки зблиснули:

— Тіло велике, як у ведмедя, голова трохи схожа на лев’ячу, і три ряди зубів, гостріших, ніж в акули. І злі, як всі троє згадані разом. Як сказав старий пан, сонних людей вони буквально на стрічки розпустили.

У мене скрутило живіт. Не від голоду. Від страху. Я подивилася на безтурботних сестер. Гарні, тендітні живі ляльки, розпустити таких на стрічки можна за якусь мить. Людям проти мартаксів не вистояти. Які ж дурні ці «Діти Благословенних»! Хотіла б я бачити, як повела б себе красномовно послушниця, опинившись віч-на-віч з мартаксом.

Мої сестри, які стояли позаду нас, здавалися такими беззахисними — з тендітною шкірою, яку так легко розпустити на стрічки. У нас не було шансів проти чогось подібного до матраксів. Ті кляті «Діти Благословенних» були дурепами, фанатичними дурепами.

— Тож ніхто не знає, про що свідчать ці атаки, — говорила далі найманка, — просто останнім часом мене стали чимраз частіше наймати. Тримайся якомога далі від Стіни. Особливо якщо Вищі Фе почнуть з’являтись на цих землях. Або навіть гірше — хтось із Вищих Лордів. Порівняно з ними мартакси все одно що цуценята.

Я розглядала її вкриті шрамами руки, потріскані від морозу.

— Ти коли-небудь стикалася з іншими різновидами фейрі?

Її очі заблищали:

— Дівчино, тобі краще навіть не знати, якщо не хочеш попрощатися зі сніданком.

І справді, я почувалася геть погано, мене нудило й навіть трясло.

— Вони ще більш смертоносні, ніж мартакси? — наважилася спитати я.

Жінка закасала рукав свого грубого плаща, який відкрив засмаглу руку з дуже сильними м’язами. Вся вона була в страшних покручених шрамах. Їх слід, який нагадував півмісяць, дуже скидався на…

— Ні, ця тварина не мала ні такої сили, ні розмірів, як у мартаксів, — сказала вона, — проте укус цього чудовиська був сповнений смертоносної отрути. Два місяці, ось скільки я пролежала, а потім ще чотири збиралася на силі знову ходити.

Вона підсмикнула штанину, і я побачила її оголену ногу.

Красиво, подумала я навіть крізь жах, який крутив мені кишки. На смаглявій шкірі чорними стрічками, геть чорним павутинням, морозяним візерунком вирізнялися вени.

— Цілитель сказав, що із цим нічого вже не вдієш, і мені пощастило, що я й досі ходжу по цій землі з отрутою в нозі. Можливо, колись вона остаточно вб’є мене або скалічить. Але принаймні я знаю, що вбила тварюку першою.

Здавалось, що кров у моїх жилах застигла, коли найманка закривала ногу холошею. Якщо хтось на площі й побачив це, озватися не насмілився, так само як і підійти. А з мене було досить на сьогодні. Тож я відступила назад на крок, розмірковуючи над тим, що вона щойно мені розповіла й показала.

— Дякую за попередження, — мовила я.

Її погляд був прикутий до чогось за моєю спиною, і вона ледь помітно мені всміхнулась.

— Хай щастить.

А потім раптом я відчула чиюсь кістляву руку на своєму зап’ястку, і мене потягнули подалі від найманки. Я знала, що це Неста, ще навіть не поглянувши на неї.

— Вони небезпечні, — зашипіла вона. Її пальці боляче впивались мені в руку, доки вона далі відтягувала мене від найманки. — Не підходь до таких більше!

Я просто витріщилась на неї, а потім і на поблідлу й налякану Елейн.

— Невже я чогось не знаю? — тихо спитала я. Бо навіть не пригадувала, коли востаннє Неста намагалася застерегти мене; зазвичай вона переймалася тільки Елейн.

— Вони жорстокі й відберуть у тебе все до останнього мідяка, навіть силою.

Я кинула оком на найманку, яка ще й досі роздивлялась куплені шкури.

— Вона обікрала вас?

— Не вона, — пробурмотіла Елейн. — Інший найманець. У нас було лише кілька мідних монеток, і він розсердився, але…

— Чому ви не зчинили галасу? Або не сказали мені?

— А що ти зробила б? — вишкірилася Неста. — Викликала б його на бій зі своїм луком та стрілами? І хто в цій поганій дірі взагалі зреагував би на наші скарги?

— А як же твій Томас Мандрей? — холодно спитала я.

Очі Нести спалахнули, але якийсь рух за моєю спиною привернув її увагу, і раптом вона спробувала вичавити із себе щось подібне до милої усмішки. Можливо, вона згадала про гроші, які тепер були в мене.

— Твій коханчик чекає на тебе.

Я повернулась. Справді, Айзек спостерігав за нами з іншого кінця площі, притулившись спиною до стіни і схрестивши руки на грудях. Він був старшим сином єдиного заможного фермера в нашому селищі, але все одно схуднув за зиму, а його гарне брунатне волосся втратило блиск. Симпатичний, привітний, стриманий, він все ж мав у собі якусь темряву, яка нас одне до одного й привернула, — однакове розуміння того, яким злиденним і мерзенним є й буде наше життя.

Ми були ледве знайомі протягом багатьох років — відтоді, як наша родина переїхала до селища, — проте я ніколи про нього навіть не думала, допоки одного разу ми не зустрілися дорогою на базар. Ми майже не розмовляли, хіба що про яйця, які він ніс на ринок. А я тим часом милувалася його розмальованим у різні кольори кошиком — брунатні та жовтуваті, блідо-блакитні й зелені. Наша розмова була така проста, така легка, може, навіть трохи безглузда й незграбна, проте, коли ми розсталися біля мого будинку, я вперше відчула себе не такою… самотньою. За тиждень я привела його до того майже зруйнованого сараю.

Він був моїм першим і єдиним коханцем уже протягом двох років. Іноді ми зустрічалися щоночі, а бувало, не бачилися цілий місяць. Проте щоразу все повторювалося: швидке скидання одягу, переплетіння губ, язиків, зливання подиху. Інколи ми розмовляли, або, скоріше, він говорив про тиск з боку батька, про обіцянки й обов’язки. Частіше ми просто мовчали. Не можу стверджувати, що кохалися ми, як досвідчені, проте це все ж таки було полегшенням. Ковток повітря, прояв егоїзму.

Між нами не було кохання — принаймні тих почуттів, які люди мають на увазі, коли говорять про кохання, але щось увірвалося в мене в грудях, коли Айзек повідомив, що збирається одружитись. Однак я все ж таки не була в розпачі й не шукала б зустрічей із ним після його шлюбу.

Айзек схилив голову в знайомому жесті, а потім неквапливо попрямував вулицею, за місто, до старого хліву, де він чекатиме на мене. Ми ніколи не приховували стосунків, проте все одно намагались не робити з них щось дуже відверте.

Неста цикнула язиком і схрестила руки.

— Сподіваюся, ви обоє обережні.

— Трохи запізно вдавати, ніби тобі не все одно, — відповіла я.

Проте ми були обережні. Позаяк я не могла собі цього дозволити, Айзек сам пив протизаплідні відвари. Він знав, що інакше я до нього навіть не доторкнулася б. Я засунула руку до кишені й витягла мідну монету у двадцять марок. Елейн голосно втягнула повітря, а я навіть не подивилася на сестер, коли вкладала монету в її долоню, кажучи:

— Побачимось удома.

Пізніше, після ще однієї вечері з оленини, за якою ми всі зібралися біля каміна в тиху годину перед сном, я спостерігала, як сестри шепочуться й весело сміються. Вони витратили геть усе, що я дала їм. На що — навіть гадки не маю. Елейн хоча б принесла батькові новий різак по дереву. Плащ та чоботи, з приводу яких вони скиглили напередодні ввечері, були занадто дорогі. Проте я не сварилася з ними через витрати, а Неста вже вдруге за день без моїх нагадувань пішла рубати дрова. На щастя, на зворотному шляху вони уникнули зіткнень з «Дітьми Благословенних».

Батько куняв у своєму кріслі, поклавши ціпок на понівечене коліно. Мені здалося, це була слушна мить, щоб знову поговорити з Нестою про Томаса Мандрея. Я повернулася до неї, відкрила рота… але не встигла вимовити ані слова.

Пролунало оглушливе ревіння. Сестри злякано закричали. Двері навстіж розчинилися, і вітер наповнив кімнату вихором сніжинок, а в отворі з’явилося щось величезне й люто загарчало.